22. УКРАЇНА В БОРОТЬБІ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1918 - 1920 рр.)

Факти:

Брестський мир між УНР та державами Четверного союзу, Військова конвенція УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Прийняття Конституції УНР. Гетьманський переворот й утворення Української Держави. Утворення ЗУНР. Прихід до влади Директорії. Акт злуки УНР та ЗУНР. Окупація військами Антанти півдня України. Денікінський pежим в Україні. «Київська катастрофа». Більшовицький режим в Україні. Друга радянсько-українська війна. Ухвалення Конституції УСРР 1919 р. «Чортківська офензива». Перший «Зимовий похід» Армії УНР. Варшавська угода між УНР та Польщею. Польсько-радянська війна на території України. Утворення Галицької СРР. Другий «Зимовий похід» Армії УНР.

Дати:

січень (лютий) 1918 р. - Брестський мир між УНР та державами Четверного союзу;

29 квітня 1918 р. - державний перевороті прихід до влади П. Скоропадського;

14 листопада 1918 р. - утворення Директорії;

листопад 1918 р. - проголошення ЗУНР;

22 січня 1919 р. - Акт злуки;

грудень 1919 - травень 1920 - Перший «Зимовий похід» військ УНР;

квітень 1920 р. - Варшавська угода; березень 1921 р. - Ризький мир;

листопад 1921 р. - Другий «Зимовий похід» військ УНР.

Персоналії: В. Винниченко, Д. Вітовський, Н. Махно, С. Петлюра Є. Петрушевич, X. Раковський, П. Скоропадський, Ю. Тютюнник.

Поняття та терміни: «Директорія», «Українська Галицька армія», УСРР, «воєнний комунізм».

Ви повинні вміти:

• розпізнавати на картосхемі хід воєнних дій на території України в 1918-1921 рр., територію УНР за Брестським миром, територію Української Держави П. Скоропадського;

• характеризувати внутрішню та зовнішню політику урядів гетьмана П. Скоропадського, Директорії, ЗУНР, УСРР, зміст Варшавської угоди між УНР та Польщею, Ризького мирного договору, культурне життя в Україні в 1918-1920 рр.;

• визначати причини гетьманського перевороту та падіння режиму гетьмана П. Скоропадського; особливості внутрішньої та зовнішньої ситуації в УНР часів Директорії; причини та наслідки українсько-польської війни і підписання С. Петлюрою Варшавського договору; причини поразки національно-визвольних змагань (національно-демократичної революції в Україні);

• пояснювати, у чому історичне значення відновлення української державності на східно- та західноукраїнських землях та об'єднання українських держав (Акт злуки).

БРЕСТСЬКИЙ МИР. 9 лютого (27 січня) 1918 р. ухвалено перший у світовій війні мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією з іншого. Заради укладення миру з УНР Німеччина й Австро-Угорщина давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виокремлення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими й зобов’язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов’язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов’язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір з країнами Четверного союзу. Українська делегація не приховувала, що Центральна Рада потребує негайної збройної допомоги.

НАСЛІДКИ ПІДПИСАННЯ БРЕСТСЬКОГО МИРНОГО ДОГОВОРУ УНР З КРАЇНАМИ ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ

• Звільнення теренів України від більшовиків після першої війни УНР з більшовицької Росією.

• Утвердження кордонів УНР, сформованих за етнографічною ознакою.

• Встановлення залежності від німецької сторони, яка використала становище України для розв’язання власних продовольчих та політичних проблем в обмін на обіцянки про створення умов для возз’єднання українських етнічних територій у складі України.

• Унеможливлення розвитку відносини України з країнами Антанти, які вийшли переможцями в Першій світовій війні й визначали зміни на геополітичній карті повоєнної Європи. Залишившись сам на сам у боротьбі за незалежність з білою і червоною Росіями, Україна зазнала поразки.

ВСТУП НІМЕЦЬКО-АВСТРІЙСЬКИХ ВІЙСЬК В УКРАЇНУ. Наступ більшовиків змусив Малу Раду й Раду народних міністрів виїхати з Києва на Волинь. Перебуваючи в Коростені, Мала Рада 25 (12) лютого ухвалила закон про запровадження в УНР григоріанського календаря з 16 лютого. Отже, 16 лютого стало вважатися 1 березня. У той самий день Рада народних міністрів затвердила державний герб УНР. Ним став тризуб Володимира Великого. Перебуваючи в Житомирі, Мала Рада затвердила 1 березня Закон про грошову одиницю, карбування монети й друк кредитних державних білетів - гривень. 2 березня ухвалено закон про громадянство УНР.

Німецькі війська почали наступ на територію УНР з 21 лютого. Через тиждень слідом за ними почали. наступати австро-угорські війська. На київському напрямі наступали 23 німецькі, па одеському - 10 австро-угорських дивізій. Разом з німецькими військами наступали нечисленні збройні сили Центральної Ради. Загальна чисельність військ Центральних держав в Україні сягала 450 тис. солдатів і офіцерів. Це дало змогу швидко витіснити радянські війська. Наприкінці квітня 1918 р. вся територія УНР опинилася під контролем німецької та австро- угорської армій.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

• Відсутність підтримки національної програми УЦР з боку політично активного міського населення внаслідок переважання росіян у всіх великих містах України.

• Необгрунтовані розрахунки лідерів УЦР на підтримку українізованих полків царської армії, яка в 1917 р. втратила боєздатність і швидко розтанула внаслідок утечі солдатів у села — ділити поміщицьку землю.

• Недооцінка лідерами УЦР Раднаркому, який вони вважали одним з урядів, що утворився на теренах колишньої імперії, а не спадкоємцем центрального імперського уряду. Звідси — необгрунтовані сподівання на можливість утворення демократичної федерації народів колишньої імперії і самовпевнена переконаність в тому, що УЦР зможе стати провідною силою у створенні такої федерації.

Перша війна радянської Росії з УНР (грудень 1917 - травень 1918 років)

• Недооцінка національної програми більшовиків, які почали відновлювати дореволюційні кордони імперії, що розпалася, під ідеологічним гаслом утворення «незалежних» радянських республік.

• Недооцінка соціальної програми більшовиків і неспроможність лідерів УНР здійснювати активну соціальну політику в умовах радянської анархії, яка запанувала під гаслом експропріації експропріаторів.

• Відсутність міжнародної підтримки, особливо з боку Антанти, тобто тих держав, які перемагали в Першій світовій війні.

• Неспроможність лідерів УНР створити сильну вертикаль влади, щоб здійснювати свою політику на периферії.

• Міжпартійні й особистісні суперечності всередині керівництва УЦР, відсутність харизматичного лідера. Кабінетний учений Михало Грушевський став загальнонаціональним лідером волею обставин, але істотно поступався в цій ролі таким постатям, як В. Ленін (Росія), Ю. Пілсудський (Польща), К. Маннергейм (Фінляндія), Кемаль Ататюрк (Туреччина). Не змогли стати такими лідерами ні Симон Петлюра, ні Володимир Винничеико. Задатки харизматичного лідера мав Нестор Махно, але він виявився байдужим до національного питання.

ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ І УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада провела засідання, яке виявилося останнім. Депутати без обговорення затвердили Конституцію УНР. За спогадами (протокольний запис другої половини засідання не проводився), М. Грушевський був проголошений президентом УНР, хоч у тільки що затвердженій Конституції такої посади не передбачалося.

29 квітня в найбільшому в місті приміщенні цирку зібралося майже 8 тис. делегатів Всеукраїнського хліборобського конгресу. Коли в ложі з’явився П. Скоропадський, у залі залунали вигуки «Хай живе гетьман!». Головуючий запросив після цього Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура виборів закінчилася. Користуючись співчутливим до себе ставленням окупантів, прибічники гетьмана в ніч на 30 квітня захопили державні установи.

Головою гетьманського уряду став Федір Лизогуб, міністром закордонних справ - Дмитро Дорошенко, міністром освіти та мистецтв - Микола Василенко, міністром юстиції - Михайло Чубинський. Всі вони були передусім фахівцями, а не політичними діячами. Представників соціалістичних партій П. Скоропадський до свого уряду не включив.

Українська Держава гетьмана Скоропадського

ВНУТРІШНЯ ТА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО. У виданому після перевороту універсалі («Грамоті до всього українського народу») гетьман зобов’язувався «негайно збудувати, державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». З універсалу і з опублікованого одночасно «Закону про тимчасовий державний устрій України» випливало, що УНР ліквідується, а замість неї постає Українська Держава. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у гетьмана. Строки і порядок скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою всю повноту виконавчої і судової влади.

П. Скоропадський оголосив про скасування усіх законів Тимчасового уряду і УЦР - одночасно пообіцяв вжити заходів до викупу земель великих власників за справжньою вартістю з метою наділення ділянками малоземельних хліборобів. На практиці, однак, відбулася реставрація поміщицького землеволодіння. З допомогою німецько-австрійської армії у селян відбирали землю і майно, передане їм земельними комітетами. Селянські господарства фактично віддавалися у розпорядження поміщиків. У травні 1918 р. у Києві відбувся з’їзд представників промисловців, фінансистів і поміщиків, який утворив представницький орган - Раду промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Під його тиском гетьманський уряд перейшов у наступ на робітництво з метою знищити поступки, завойовані в революційну добу. Німеччина й Австро-Угорщина уклали з Українською Державою угоди на поставку великої кількості продовольства. Але селяни не бажали віддавати поміщикам землю, а державі - свою продукцію. В Україні розгорнулася справжня війна селян з німецько-австрійськими військами і гетьманською адміністрацією.

Політичні партії, яким не було місця у будованій гетьманом державі, прагнули надати стихійній боротьбі тривку організовану основу. Найбільш активну участь у ній брали більшовики, російські та українські ліві есери. У липні-серпні відбувся загальний страйк залізничників. Страйкували 200 тис. осіб.

У галузі національно-культурної політики гетьман досяг певних здобутків. Вігі виявив велику наполегливість у спробах за короткий строк українізувати державний апарат. Було прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в середній школі, створено до півтори сотні українських гімназій. Почалося заснування українських університетів. При російськомовних університетах відкривалися українознавчі кафедри: мови, літератури, історії, права. У листопаді 1918 р. гетьман оголосив про створення Української академії наук і призначив своїм наказом перших 12 академіків. Були організовані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр.

Можливості проведення УД зовнішньої політики обмежувалися об’єктивними причинами: світовою війною і цілковитою залежністю України від Німеччини та її союзників. Антанта зі зрозумілих причин ставилась до України вкрай вороже. Тим не менше, П. Скоропадський проводив активну зовнішню політику. Зокрема, чинив тиск на Румунію, яка анексувала Бессарабію, і Польщу, що захопила Підляшшя. Восени 1918 р. послано дипломатичні місії до Фінляндії, Швейцарії і скандинавських країн.

ПРИЧИНИ ПАДІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

• Згортання революційних завоювань, досягнутих у зв’язку з падінням самодержавства.

• Втрата окупаційних функцій австро-німецькими гарнізонами в Україні після Листопадової революції в Німеччині й розпаду Австро-Угорщини.

• Нездатність гетьмана спертися на війська Антанти.

• Конфронтація гетьмана майже з усіма українськими політичними партіями.

• Неможливість для гетьмана знайти спільну мову з російськими білогвардійцями.

• Війна гетьманської й окупаційної адміністрацій з селянськими масами, які бажали негайно поділити поміщицьку землю на зрівняльних засадах (подібно до того, як це було зроблено в сусідній Росії).

ПРИХІД ДО ВЛАДИ ДИРЕКТОРІЇ. У серпні 1918 р. З ініціативи українських соціал-демократів постав блок політичних сил Український національний союз (УНС), який проголосив своєю метою створення суверенної демократичної держави парламентського типу. П. Скоропадський спробував порозумітися з Національним союзом. Але цього не допустили кадетські міністри й торговельно-промислові кола. Коли стало зрозуміло, що німецькі багнети більше не рятуватимуть гетьманський режим, голова Українського національного союзу В. Винниченко вирішив діяти негайно. У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників, Українських січових стрільців. Було створено орган з п’яти осіб для керівництва повстанням проти гетьмана - Директорію. Головою Директорії став В. Винниченко, а її збройні сили очолив С. Петлюра.

У ніч на 14 грудня бойовики більшовиків і єврейських соціалістичних партій підняли повстання в Києві. Проте влади не здобули. До міста ввійшли січові стрільці. Кілька днів П. Скоропадський переховувався в місті, а потім у мундирі німецького офіцера виїхав до Берліна.

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КУРС ДИРЕКТОРІЇ. Директорія була органом, який здійснював керівництво повстанцям. Функції її вичерпалися після здобуття перемоги. Директорія намагалася попервах зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила уряд УНР (очолив його соціал-демократ В. Чехівський), до складу якого ввійшли представники- всіх політичних партій, що об’єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах т. зв. трудового принципу. Цей принцип передбачав, що влада на місцях мала належати трудовим радам. Місцеві ради повинні були організувати вибори на Всеукраїнський трудовий конгрес - тимчасовий законодавчий орган УНР. За інструкцією, затвердженою Директорією УНР на початку січня 1919 р., вибори на Трудовий конгрес відбувалися по куріях (селянській, робітничій і «трудової інтелігенції») у кожній губернії і в ЗУНР.

Відкриттю в Києві Трудового конгресу передувало об’єднання УНР та ЗУНР. 22 січня 1919р. Директорія УНР видала Універсал про затвердження злуки Наддніпрянської Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Українську Народну Республіку. На Софійському майдані було урочисто проголошено про возз’єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну Україну.

Перша сесія Трудового конгресу почалася 23 січня 1919 р. у Київському оперному театрі. Зібралося близько 400 делегатів, серед яких і 36 представників ЗУНР. Конгрес затвердив акт про утворення єдиної соборної України, обговорив питання про владу в Україні, внутрішню та зовнішню політику. До наступної сесії Конгресу верховна влада й оборона держави доручалися Директорії УНР, доповненій представником від Наддністрянської України (до складу Директорії ввійшов Президент УНради ЗУНР Є. Петрушевич).

Утім, серед членів Директорії УНР не було згоди щодо внутрішньої і зовнішньої політики. В. Винниченко й перший голова Ради народних міністрів B. Чехівський прагнули порозуміння з Москвою, а C. Петлюра обстоював зближення з Антантою. Криза влади поглиблювалася особистим суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою. Вплив останнього невпинно зростав. Однак реальна влада на місцях належала виборним- отаманам напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Такі загони воліли воювати біля рідних осель, а у випадку невдачі розпорошувалися без бою. Під час падіння гетьманського режиму Директорія УНР мала 100-тисячну армію, а через півтора місяця, перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася вп’ятеро.

Соціальна політика Директорії залишалася декларацією добрих намірів. Вона проголошувала відданість інтересам трудящих селян, але діяла надто нерішуче, Строки й порядок поділу землі не було визначено. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася від Директорії визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв’язку з чим їхня власність стала недоторканною. Відданість інтересам робітничого класу теж була декларативною. Отамани на місцях придушували страйки, забороняли робітничі організації, розганяли профспілки. В атмосфері анархії і сваволі, яку назвали отаманщиною, величезних масштабів набули єврейські погроми.

ДРУГА ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ З УНР (ГРУДЕНЬ 1918 р. - ЧЕРВЕНЬ 1919 рр.). Наступ більшовицьких військ змусив Директорію одразу після завершення робота Трудового конгресу залишити Київ. 2 лютого її резиденцією стала Вінниця. 11 листопада 1918 р. кайзерівська Німеччина підписала акт про перемир’я, який насправді означав фактичну капітуляцію. Брестський мирний договір утратив чинність.

28 листопада, тобто через два тижні після утворення Директорії, було сформовано. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України у складі Г. П’ятакова (голова), Артема (Ф. Сергєєва), К. Ворошилова, В. Затонського, Е. Квірінга, Ю. Коцюбинського, М. Подвойського, О. Шліхтера та iн. В. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати для створюваної Української радянської армії незадіяні на фронтах військові формування. 3 січня 1919 р. його армія увійшла до Харкова. Разом із нею прибув Тимчасовий уряд України. 4 січня було утворено Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка, який мав завдання оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука й Катеринослава. Директорія УНР 16 січня офіційно оголосила війну Радянській Росії.

12 січня, завдавши поразки Сірожупанній дивізії армії УНР, радянські формування захопили Чернігів. Інші частини зайняли 19 січня Полтаву, 27 січня - Катеринослав, а 1 лютого - Кременчук. Надзвичайно погіршив ситуацію перехід па бік більшовиків отаманів М. Григор’єва і Зеленого (Д. Терпила). Наприкінці січня 1919 р. Лівобережна Україна опинилася в руках більшовиків. 5 лютого червоні війська вступили в Київ. А навесні радянську владу було встановлено на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

На початку березня Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова, а через деякий час у Рівне. 5 травня уряд перебрався до Радзивилова. Згодом після втрати Луцька, який захопила польська армія, Директорія та уряд УНР залишився без власної території. Вони перебралися на територію ЗУНР.

ДИРЕКТОРІЯ УНР ТА АНТАНТА. 23 листопада 1918 р. перші антантівські десанти висадилися в Севастополі, 2 грудня до Одеси прибув французький корабель «Мірабо». У середині грудня в Одесі почалася висадка 15-тисячного військового десанту Антанти, який змусив війська УНР залишити місто. 13 січня 1919 р. в Одесі розташувався штаб французької десантної дивізії. Наприкінці січня - на початку лютого війська Антанти взяли під свій контроль Херсон і Миколаїв. За півтора місяця на Чорноморське узбережжя висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини - загалом близько 60 тис. осіб. Утім, цими силами інтервенти спромоглися зайняти лише вузьку смугу узбережжя. Антанта допомагала білогвардійцям А. Денікіна відновлювати «єдину й неділиму» Росію.

Після переїзду Директорії до Вінниці група провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням. Воно висунуло такі вимоги: реорганізувати Директорію і вилучити з неї представників соціалістичних партій; відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати Армію УНР і збільшити її у стислі терміни шляхом мобілізації до 300 тисяч чоловік; підпорядкувати Армію УНР нарівні з Добровольчою армією A. Денікіна союзному командуванню.

С. Петлюра заявив про припинення свого членства в УСДРП, щоб залишитися в Директорії.

B. Винниченко вийшов з Директорії і передав повноваження глави С. Петлюрі. В. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду УНР його замінив безпартійний С. Остапенко. Проте новий уряд опинився в цілковитій ізоляції.

Влада в Директорії зосередилася в руках С. Петлюри. Але сподівання на швидку й ефективну допомогу з боку Антанти виявилися марними. У березні 1919 р. з’ясувалося, що в Антанти немає сил для розгортання масштабних воєнний дій в Україні. У березні під тиском більшовиків союзні війська залишили Херсон та Миколаїв, а на початку квітня - Одесу. 9 квітня у Рівному члени Директорії санкціонували створення нового (знову таки соціалістичного уряду) на чолі з Б. Мартосом, що свідчило про крах проантантівської політики.

СТАНОВИЩЕ ДИРЕКТОРІЇ УНР УЛІТКУ 1919 р. На початку червня 1919 р. армія УНР, закінчивши реорганізацію (всі військові з’єднання було зведено в групи й дивізії зі стрункою організаційною структурою), опинилася в оточенні між польськими й більшовицькими військами. За цих умов українські війська перейшли в контрнаступ проти більшовиків на Західному Поділлі. 3 червня частини армії УНР під командуванням полковника О. Удовиченка розбили більшовицькі частини під Кам’янцем і захопили місто. У червні розпочинається Кам’янецька доба Директорії УНР (до листопада 1919 р.). Незабаром до Кам’янця-Подільського переїхали центральні державні установи УНР, усі міністерства.

На початку липня загони В. Антонова-Овсієнка зупинили наступ військ С. Петлюри, які опинилися перед загрозою знищення. У середині липня на подільську землю перейшли Українська Галицька Армія (УГА) й уряд ЗУНР. Перехід через Збруч Галицької армії докорінно змінив ситуацію. Радянське командування зупинило свої війська перед Кам’янцем, щоб не потрапити в мішок між двома українськими арміями.

З’єднані УГА і армію УНР очолив С. Петлюра. Водночас у кам’янецьку Добу помітно загострилася боротьба між різними течіями українського національно-визвольного руху. Опозицію не влаштовувала соціалістична політика Директорії та уряду УНР. Напруженими були відносини С. Петлюри з Є. Петрушевичем та іншими галицькими провідниками.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА. Поразка Центральних держав у Першій світовій війні та пов’язаний з нею розпад Австро-Угорської монархії актуалізували державотворчі плани галицьких українців. 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися визначні діячі Східної Галичини і Буковини, а саме: посли до імперського парламенту, депутати галицького та буковинського сеймів, керівники політичних партій, митрополит А. Шептицький, єпископ Г. Хомишин. Вони проголосили себе Конституантою (Установчими зборами) й обрали Українську Національну Раду - вищий орган влади української держави, розташованої на теренах Східної Галичини, Лемківщини, північно-західної Буковини й Закарпаття. Головою УНради обрано Є. Петрушевича. У ніч на 1 листопада збройні загони Національної Ради зайняли Львів, а потім - усю Східну Галичину.

Українська Національна рада 9 листопада утворила уряд - Тимчасовий Державний Секретаріат. Очолив його лідер найвпливовішої національно- демократичної партії Кость Левицький. Того самого дня УПрада затвердила назву української держави - «Західно-Українська Народня Республіка» (ЗУНР). Територія республіки становила 70 тис. кв. км з населенням близько 6 млн осіб. Свою державотворчу діяльність Державний секретаріат розпочав з випрацювання проекту тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії. Його було ухвалено на засіданні УНради 13 листопада.

Втім, уже 22 листопада 1918 р. молода держава зазнала могутнього удару польських військ. Галицькі вояки були змушені здати Львів, і уряд переїхав, спочатку до Тернополя, а наприкінці грудня - до Станіславова. Новій державі вдалося забезпечити певний порядок і стабільність, створити органи місцевого управління. Важливим завданням у галузі соціально-економічної політики було розв’язання земельного питання. Великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, експропріювалися й розподілялися між селянами. Виборчі права було надано всім громадянам ЗУНР, передбачалися широкі права національним меншинам.

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА. Уже перші збройні сутички з польськими військами змусили уряд ЗУНР подбати про створення власної армії. Основою її став полк Українських січових стрільців. Завдяки загальній мобілізації в лавах Української галицької армії (УГА) опинилося близько 100 тис. чоловік. До неї приєдналися солдати, які служили в австрійських військах.

Війна ЗУНР із Польщею тривала з перемінним успіхом. Переломний момент настав, коли у квітні 1919 р. проти УГА виступив 60-тисячний корпус на чолі з Юзефом Галлером, сформований у Франції з польських військовополонених та емігрантів для боротьби з більшовиками.

У середині травня польські війська, зміцнені армією Галлера, перейшли в загальний наступ і до початку червня зайняли майже всю Галичину, за винятком невеликого трикутника між ріками Дністер і Збруч. 26 травня 1919 р. голова (президент) УНради Є. Петрушевич та уряд ЗУНР залишили столицю - Станіславів. 9 червня УНради наділили президента ЗУНР повноваженнями диктатора. Є. Петрушевич призначив нового керманича УГА - наддніпрянського генерала Олександра Трекова. Наступні два тижні стали періодом останнього відчайдушного наступу УГА, відомого під назвою Чортківської офепзиви (офензива з польської - наступ). У результаті було відвойовано майже половину території, окупованої польськими військами з середини травня. УГА невдовзі опинилася біля Львова. Проте успіх розвинути та зміцнити не вдалося, контрнаступ поляків відкинув українців на попередні позиції.

Всередині липня 1919 р. галицькі вояки перейшли Збруч. Є. Петрушевич та уряд опинилися на території УНР, а Галицька армія приєдналася до її військових частин. Зведені армії УНР і ЗУНР мали близько 80 тис. бійців. Польські війська заволоділи всією Галичиною і Західною Волинню. На Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля Європи після Першої світової війни, Польща заручилася підтримкою Франції і 25 червня 1919 р. отримала право на окупацію Східної Галичини.

БІЛЬШОВИЦЬКИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ В 1919 р. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ. На початку лютого 1919 р. радянська влада в Україні активізувала свою діяльність із розв’язання організаційних питань. Насамперед Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву держави - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). На початку лютого 1919 р. уряд переїхав з Харкова до Києва. За аналогією з московським виконавчим органом влади уряд став називалися Радою народних комісарів, скорочено - Раднарком. Головою уряду став X. Раковський, призначений ЦК РКП(б). У березні 1919 р. відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад, який ухвалив першу Конституцію УСРР та обрав Центральний виконавчий комітет (ЦБК) України на чолі з Г. Петровським.

Радянська державність насаджувалася «згори», тобто через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У, склад яких майже збігався. Спочатку в населених пунктах утворювалися військово-революційні комітети - ревкоми. Вони здійснювали так зване «радянське будівництво»: відбір потрібних кандидатів у депутати рад, проведення виборів, у ході яких забезпечувалося проходження відібраних кандидатур, створення апарату виконавчих комітетів рад. Своїх противників більшовики оголошували контрреволюціонерами і розправлялися з ними за допомогою ЧК - Надзвичайної комісії (рос. - Чрезвычайная комиссия).

1 червня було опубліковано декрет ВЦВК, згідно з яким РСФРР й УСРР об’єднували: 1) військові організації і військове командування; 2) ради народного господарства (вищі органи керівництва промисловістю); 3) управління залізничним транспортом; 4) наркомати фінансів; 5) наркомати праці. Керівництво цими п’ятьма галузями зосереджувалося в єдиних московських наркоматах.

ЦК РКП (б) дозволив залишити звання «нарком УСРР» за головами всіх об’єднаних відомств, крім військового. Але відповідні наркоми вважалися лише уповноваженими наркомів РСФРР. Скасування наркоматів зруйнувало б фасад тієї псевдодержави, яку комуністична партія будувала в Україні.

14 червня ВУЦВК. схвалив декрет про утворення «воєнно-політичного союзу» і запропонував урядовим установам негайно запровадити його в життя.

Елементами комуністичного будівництва були: запровадження загальної трудової повинності, мілітаризація праці, заборона приватної торгівлі, продовольча розкладка, карткова система постачання міського населення, націоналізація всіх підприємств. Таку політику незабаром назвуть «воєнним комунізмом».

Надзвичайно жорстокою була політика Радянської держави щодо села. Заготівельники почали накладати на селян обов’язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. Так з’явилася продрозкладка (рос. - продразверстка). Декрет Раднаркому про хлібну й фуражну розкладку з’явився у січні 1919 р. Розкладка не була податком, бо величина її визначалася потребами держави в продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів (разом з добровільними продовольчими загонами робітників) вилучати продукцію в селян. Тож продрозкладка була реквізицією.

Продрозкладку здійснювали сформовані робітничі загони, для чого в Україну з Москви й Петрограда було відряджено 3 тисяч робітників. Також цією справою займалися комітети бідноти, військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Щоб перешкодити селянам нелегально торгувати хлібом за нормальними цінами, створювалися загороджувальні загони па залізницях і водних шляхах. Однак у 1919 р. із запланованих 140 млн пудів хліба вилучити з українського села до серпня вдалося лише 8 млн пудів.

• Воєнний комунізм - здійснювані більшовиками соціально-економічні перетворення з метою якнайшвидшого будівництва комуністичного ладу за програмою, вперше оприлюдненою В. Леніним у квітні 1918 р. У березні 1921 р., коли ця політика провалилася, Ленін з метою маскування провалу назвав її воєнним комунізмом, тобто політикою, нав'язаною війною.

ДЕНІКІНСЬКИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ. З весни 1919 р. головним театром воєнних дій між радянськими й білогвардійськими військами став Донбас. 4 травня А. Денікін захопив Луганськ. У червні білогвардійці захопили Харків і Катеринослав. Денікін швидко окуповував Лівобережну Україну, намагаючись блокувати наступ армії УНР на Одесу та не допустити захоплення нею Києва, адже влітку активізувала свої дії об’єднана армія УНР, її частини тіснили червоних із заходу на схід та північ.

Наприкінці серпня радянські урядові установи змушені були терміново залишити Київ, 31 серпня в столицю вступили українські війська. Саме в Києві зустрілися об’єднані сили українського війська й підрозділи Добровольчої- армії під командуванням генерала М. Бредова. Вони зайняли Печерськ і почали наступ на інші райони міста. Війська УНР не чинили опору, викопуючи наказ штабу Головного отамана про толерантне ставлення до «добровольців». Незважаючи на нечисленність, білогвардійці діяли рішуче. Бредов домігся від командувача УГА генерала Кравса згоди на відступ з Києва аж до Василькова. С. Петлюра не брав участі в Київському поході, однак пізніше назвав його «київською катастрофою». Відступ армій УНР та УГА з Києва наклав негативний відбиток на всі подальші події визвольного руху в Україні.

На захопленій території України було створено три області - Харківську, Київську й Новоросійську (з центром в Одесі). Їх очолювали генерал-губернатори з необмеженими повноваженнями. Денікін почав відновлювати поміщицьке землеволодіння. Восьмигодинний робочий день у промисловості теоретично визнавався, але його запровадження відкладалося до мирного часу. Було відновлено царське законодавство в галузі загальноосвітньої школи, яке фактично забороняло викладання українською мовою.

КОНТРНАСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ, КРАХ ДЕНІКІНЩИНИ. 20 вересня денікінці розгорнули наступ проти армії УНР. 24 вересня Директорія оголосила війну Добровольчій армії та уряду «Півдня Росії». У вересні - жовтні 1919 р. тривали бої УНР проти, білогвардійців на Правобережжі. Українські війська були виснажені воєнними діями проти Червоної армії, їм бракувало зброї та боєприпасів, одягу. У листопаді командування УГА уклало союз із генералом А. Денікіним. Та через епідемію участь Галицької армії в бойових діях стала неможливою.

На початку листопада 1919 р. Червона армія зайняла Чернігів. У середині листопада завдяки значній перевазі в живій силі вона завдала денікінцям поразки й почала гнати їх у південному напрямку.

11 грудня були зайняті Харків і Полтава, 16 грудня - Київ.

Найістотнішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Нестора Махна. У серпні 1919 р. Махно віддав наказ про реорганізацію своїх загонів у армію, яка отримала назву Революційно-повстанська армія України (махновців). Уже в серпні - вересні денікінці відчули па собі силу повстанської армії. Перемога відкривала повстанцям шлях до рідних місць, і вони ним скористалися не гаючись. Катеринославщина була оголошена базою махновської армії.

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ 1919 р. Після переходу УГА на бік Денікіна ситуація УНР так різко погіршилася, що дістала дещо пізніше назву «листопадової катастрофи». У Дієвій армії УНР залишилося не більше 8-10 тисяч бійців, які були на початку листопада розкидані по фронту між Вапняркою та Жмеринкою. 16 листопада уряд та армія УНР залишили Кам’янець-Подільськйй, до якого увійшли польські військові підрозділи. На початку грудня уряд опинився в Чорториї біля Любара (Волинь).

Кінець 1919 р. був часом політичної невизначеності в Україні. Денікінська влада занепадала, більшовицька лише формувалась. Державні органи УНР розпалися на кілька частин. Члени Директорії А. Макаренко та Ф. Швець були відряджені в Європу. Голова Директорії С. Петлюра виїхав до Варшави, де перебувала частина уряду та українська дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким, вів переговори з поляками. Прем’єр-міністр І. Мазепа з іншою частиною уряду залишилися на території України. Порятунок із «трикутника смерті» для армії знайшли в партизанському поході у тилах білих і червоних. Перед від’їздом за кордон С. Петлюра призначив командувачем Армією УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка. На чолі з ним 6 грудня 1919 р. армія вирушила в 5-місячний похід, який дістав назву «Першого Зимового». Близько 10 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Білогвардійці, які теж потерпали від тифу й виснажилися в боях із червоними, не чинили спротиву. З лютого 1920 р. почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців. Похід Армії УНР, хоч не і мав практичних наслідків, проте сприяв продовженню національно-визвольної боротьби, підтримував віру українців у перемогу.

ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ В 1920 р. Відродження рад в Україні знову почалося зі створення ревкомів. 11 грудня 1919р. в Москві відбулося засідання членів президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР, на якому був затверджений склад Всеукраїнського революційного комітету (Всеукрревкому) - центрального тимчасового надзвичайного органу радянської влади в Україні. Він перебував у Харкові, а до його складу ввійшли Г. Петровський (голова), В. Затонський, Д. Мануїльський, Г. Гринько, В. Качинський. Наприкінці лютого Всеукрревком припинив своє існування. Влада перейшла до Раднаркому на чолі з X. Раковським і ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. Вибори до рад здійснювалися за вже апробованою процедурою, яка забезпечила абсолютну перевагу більшовикам.

Після утвердження радянської влади в Україні відновилися комуністичні перетворення. Передусім було здійснено націоналізацію «командних висот» економіки - промисловості, залізниць, банків. У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності.

12 жовтня 1920 р. Раднарком УСРР прийняв постанову «Про табори примусових робіт». Організацію мережі таборів було покладено на чекістів. Створювалося Центральне управління таборів (ГУЛАГ - рос. - Главное управление лагерей). У жовтні 1920 р. в УСРР уже функціонувало сім концтаборів.

У лютому 1920 р. X. Раковський і нарком продовольства М. Владимиров підписали закон про хлібну розкладку в розмірі 160 млн пудів зерна. Було і затверджено й розкладку на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Щоб полегшити вилучення продовольства, створювали комітети незаможних селян (комнезами).

Загалом у 1920 р. держава заготовила в Україні 71,5 млн пудів хліба. Навіть за допомогою військової сили і комнезамів план спромоглися виконати і менше ніж наполовину.

У липні 1920 р. з’явився декрет Раднаркому РСФРР «Про розрахункові операції», дія якого, негайно поширилася територією України. Декретом заборонялося установам, підприємствам і організаціям купувати матеріали або продукти на вільному ринку. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися тільки за безготівковою формою. У грудні було підготовлено проект заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Напередодні скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 р., Ленін підписав «Декрет про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого споживання».

Отже, за тієї доби продовжувалася здійснюватися політика «воєнного комунізму».

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР УНР ТА ПОЛЬЩІ. Юзеф Пілсудський, який здобув у Польщі майже диктаторську владу «начальника держави», тривалий час проводив переговори про утворення спільного антибільшовицького фронту в Україні з С. Петлюрою. Бажаючи далі боротися за незалежність УНР, голова Директорії погодився на умови, викладені в трьох таємних конвенціях. Вони були підписані у квітні 1920 р. і відомі під загальною назвою Варшавської угоди. Політична та торговельно-економічна угоди стосувалися широкого кола питань: Польща визнавала незалежність УНР та Директорію УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в державі; польський уряд зобов’язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти У країни; українському населенню в Польщі, як і польському в Україні гарантувалися національно-культурні права; УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею частини західноукраїнських земель (під польським контролем залишалися Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння і Холмщина). 24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладено військову конвенцію, суть якої полягала в об’єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забезпечити військо УНР озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування - продовольством, фуражем тощо).

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА. 25 квітня 1920 р. війська Пілсудського ввійшли в Україну. Разом з ними наступала Армія УНР. Дислоковані біля Вінниці дві бригади УГА, які після розгрому денікінців перейшли на службу до радянської влади, приєдналися до неї. Однак польське командування роззброїло й розформувало галичан. Не довіряло воно й петлюрівцям.

Захопивши 6 травня 1920 р. Київ, польська армія зупинилася на рубежі Дніпра. Червона армія зайняла оборону й готувалася до контрнаступу. Після двох тижнів напружених боїв польські війська терміново евакуюються з Києва. 12 червня до Києва вступила Червона армія.

Війська Західного фронту почали розвивати наступ на Варшаву. Війська Південно-Західного фронту повели наступ па Львів. Керівники Польщі звернулися до держав Антанти. Англія та Франція пообіцяли допомогу, але Польща повинна була обмежитися на сході лінією кордону, накресленою в декларації Антанти від 8 грудня 1919 р. Після одержаної згоди міністр закордонних справ Великої Британії лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до Росії і запропонував їй зупинити свої війська за 50 км від лінії, визначеної Антантою як східний кордон Польщі. Відтоді ця лінія дістала назву лінії Керзона. Однак Раднарком РСФРР відмовився від посередництва.

У Східній Галичині, в Тернополі утворився Галицький ревком на чолі з В. Затонським. Це був тимчасовий уряд терміново проголошеної Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Ревком негайно почав видавати декрети про конфіскацію поміщицької і церковної земель, відокремлення школи від церкви і церкви від держави та ін.

13 серпня радянські війська підійшли до варшавської фортеці Модлін. Наступного дня поляки здійснили контрудар і завдали їм поразки. Через десяток днів основна частина червоних військ опинилася аж за Бугом. Наприкінці вересня фронт знову перемістився в район Житомира й Бердичева. Перемога поляків над Червоною армією була названа «чудом над Віслою».

У серпні 1920 р. обидві сторони розпочали у Мінську переговори про перемир’я. Згодом, на початку вересня їх перенесено до Риги, де вони тривали аж до весни наступного року. У березні 1921 р. Польща з одного боку і РСФРР та УСРР з другого підписали Ризький мир.

Після 12 жовтня, коли на радянсько-польському фронті було оголошено перемир’я, ситуація на Правобережжі для Армії УНР та її білогвардійських союзників стала безнадійною. 18 листопада Червонокозача дивізія В. Примакова й бригада Г. Котовського увірвалися у прикордонний Волочиськ. Залишки військ С. Петлюри перейшли через Збруч на територію Польщі, де були інтерновані.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

• Несприятлива міжнародна ситуація для українського державотворчого процесу. Директорія опинилася між двох вогнів — російських білогвардійців, яких підтримувала Антанта, і російських більшовиків, які спромоглися за рік побудувати міцну владну вертикаль в центральних регіонах колишньої імперії і створити багатомільйонну Червону армію.

• Ахіллесовою п’ятою Директорією була Армія УНР, яка складалася переважно з селянських партизанських загонів. Вони не бажали віддалятися від району проживання й досить легко піддавалися більшовицькій агітації. Тим більше, що Директорія не могла і навіть не бажала суперничати з радянською Росією в популістській політиці.

• Однією з головних причин поразки національно-державницьких сил в Українській революції була відсутність твердо усталених поглядів на тактику і стратегію виживання в несприятливій міжнародній ситуації.

• Конфліктні стосунки між членами Директорії паралізували її дієздатність як верховного органу влади, яким вона стала неочікувано для самої себе.

• Обґрунтованість рішення С. Петлюри укласти воєнний союз з відроджуваною (у тому числі на українських землях) Другою Річпосполитою й досі піддається сумніву з боку вітчизняних істориків (хоча є одним з наріжних каменів для зміцнення українсько-польських відносин в сучасну епоху).