Українська література. Міні-довідник. ЗНО

Ліна Костенко

(1930)

Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських письменників-шістдесятників, що виступили на межі 50-60-х років XX ст. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957 р.) та «Вітрила» (1958 р.) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961 р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я серед визначних майстрів української поезії. Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977 р.) «Неповторність» (1980 р.) і «Сад нетанучих скульптур» (1987 р.), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987 р.) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її подальший розвиток.

Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений складних моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що доволі тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досі твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який (а ще за збірку «Неповторність») вона в 1987 р. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, згодом — премії фундації Антоновичів. За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Л. Костенко було удостоєно премії ім. Франческо Петрарки, якою відзначають твори видатних письменників сучасності. 1998 року в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Вона стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги, почесним професором Києво-Могилянської академії.

Сьогодні Ліна Костенко живе і працює в Києві. 2010 року у видавництві «Либідь» вийшла поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича; збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець; а також у видавництві «А-БА-БА...» перший прозовий роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого», що викликав великий ажіотаж. У лютому 2011 року видано поетичну збірку Л. Костенко «Річка Геракліта», куди увійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.

Сучасний літературознавець Григорій Клочек зауважив: «Ліна Костенко — прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало — один-два на століття. Вона наближена до Істини. У неї абсолютний слух до «голосу віків...»

СТРАШНІ СЛОВА, КОЛИ ВОНИ МОВЧАТЬ

ПАСПОРТ ТВОРУ

Рід літератури: філософська лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Мотив: ліричного роздуму про суть мистецтва, роль слова в житті людини.

Віршовий розмір: ямб.

Художньо-стильові особливості: велика відповідальність митця перед людьми за свої слова, творіння, адже до нього прислухаються, йому вірять. Як важливо сказати щось своє, неповторне, вагоме, яке б зачепило душу людини, підтримало її, розрадило. Ліна Костенко переконана: якщо ти справжній поет, то твоя «поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Ці слова, які є головною думкою поезії, стали афоризмом. Хай буде напружена праця душі, муки творчості, щоб знайти оте єдине, неповторне слово, яке залишиться в пам’яті й у серцях людей. Художні засоби: оксиморон (слова мовчать); епітети (страшні слова, безсмертний дотик); метафори (слова мовчать, причаїлись); антитеза (краса й потворність, асфальти й спориші) тощо.

МАРУСЯ ЧУРАЙ

ПАСПОРТ ТВОРУ

Рід літератури: ліро-епос.

Жанр: історико-філософський соціально-психологічний роман у віршах.

Тема:

зображення головної героїні Марусі Чурай як легендарної народної поетеси і талановитої співачки з Полтави;
відтворення духовного життя України XVII ст.;
усенародна участь у Національно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

Ідея:

возвеличення Марусі Чурай — хранительки національних оберегів, інтелектуальної й незалежної жінки;

утвердження в образі Марусі Чурай найкращих рис українського жіноцтва — багатої духовності, співучості, ліризму, романтичної вдачі, незалежності натури, що засвідчують незнищенність національного духу, глибоку віру в духовну силу й могутність українців.

Герої: Маруся Чурай, Гриць Бобренко, полковий обозний Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, козак Лесько Черкес, Галя Вишняківна, війт Семен Горбань.

Проблематика:

любові й зради;
патріотизму і пристосуванства;
митця і народу, свободи творчості;
причин утрати української державності;
родинних стосунків;
батьків і дітей;
виховання;
служіння народові.

Композиційно-стильові особливості

Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко).

Майже три з половиною століття живе в народі легенда про Марусю Чурай — славнозвісну піснярку. Легенда про любовну помсту (отруєння дівчиною свого коханого) була поширеною темою і в художній літературі (драма М. Старицького «Ой не ходи, Грицю...», повість О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала»).

В авторському міні-пролозі — вказівка на історичну основу твору: «Влітку 1658 р. Полтава згоріла дощенту». У творі справжні факти пересипані домислами автора; важливі події української історії середини XVII ст. відтворено в образах Богдана Хмельницького, Якова Остряниці, Северина Наливайка, Павла Павлюка, Яреми Вишневецького та ін.

Назва роману — своєрідна легенда, національний символ, що передає і зміст епохи, і особливості українського етносу.

Роман складається з дев’яти розділів, події в яких розгортаються протягом року: судять Марусю влітку, а помирає дівчина від сухот навесні.

Розділи роману:

I — «Якби знайшлась неопалима книга»;
II — «Полтавський полк виходить на зорі»;
III — «Сповідь» (внутрішній монолог героїні, у якому є екскурси в минуле);
IV — «Гінець до гетьмана»;
V — «Страта»;
VI — «Проща»;
VII — «Дідова Балка»;
VIII — «Облога Полтави»;
IX — «Весна, і смерть, і світле воскресіння».

Центральним є розділ «Сповідь» — три ночі Марусі, проведені в темниці перед стратою. Через спогади героїні перед нами проходять епізоди історії України, змальовано переживання і страждання дівчини, її особисту драму.

Сюжетні колізії трактуються у двох площинах — особистісній і суспільній (сцени особистого життя Марусі органічно вплітаються в драматичні події Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького проти польської шляхти).

Кульмінація 1 — суд і вирок.

Зав’язка — спогади Марусі про стосунки з Грицем.

Розвиток дії — Маруся йде на прощу.

Кульмінація 2 — облога Полтави.

Розв'язка — зняття облоги, Маруся проводжає полк, що співає її пісні.

Позасюжетні елементи: портрети героїв, пейзажі, опис саду, пісні, діалоги, монологи, авторські відступи.

Особливості сюжету

На початку твору — розв'язка, що поєднує його з новелою. Дві сюжетні лінії: визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти під проводом Б. Хмельницького; любовна лінія, що розвивається за принципом трикутника: Маруся — Гриць — Іван Іскра.

Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот».

Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами й стражданнями.

У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені найкращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, найкращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва тягнеться через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно.

Стиль мовлення, добір лексики вражає точністю вживання. Живий діалог у сцені суду змінюється ліричним внутрішнім монологом героїні. А у другому розділі слово бере автор, щоб високим стилем громадянина говорити про велич подій, на тлі яких розгортається особиста трагедія героїв. Л. Костенко вступає у діалог з героями і читачем, вражаючи точністю і красою вислову. Часом вона вживає несподівані порівняння, що коренями сягають глибин народної образності: «зірками ніч висока накрапала», «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі», «душа до ранку смутком осипалась» та інші. Із цих порівнянь народжуються метафори, які також трапляються в тексті.

Гармонійне поєднання лексики, синтаксису живої народної мови, . чутливість до слова — ось головна риса мови і стилю Ліни Костенко, притаманні роману «Маруся Чурай».

Емоційній виразності слова сприяє також форма віршування, В основному автор використовує шестистопний ямб, але разом із тим у романі можна побачити приклади римованої прози. Така багата палітра художніх засобів робить твір Ліни Костенко по-справжньому талановитим, підносить його на рівень найкращих зразків світової художньої літератури.

Примітки

В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю...».

Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. І життєву лінію головної героїні, Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII століття, а ще точніше — періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Представники козацької республіки в романі — Богдан Хмельницький, Лесько Черкес, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, хто з небуття «повернулися в думі» (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Галерник, «самітник і химерник», котрий «од трьох шабель ще й досі не загоєн». Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неодноразово повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям».

Любов і зрада, пісня й історія — найголовніші ідейно-естетичні начала, що визначають багатство поліфонії твору.

Твір побудований на антитезі — протиставленні високого й низького, приземленого й духовного. Вибір життєвих пріоритетів ділить персонажів твору на два світи, які перебувають у жорсткому конфлікті. Усі події життя героїв визначаються їх належністю до котрогось із цих світів. Протиборство двох таборів не лише соціальне — воно має ширше підґрунтя. Соціальне розшарування помітне вже в першому розділі, коли знайомимося із запорожцями та «домариками»; наявна також і відмінність їх духовних світів. Саме цей конфлікт у романі — чи не найголовніший. Для українця того часу основний спосіб життя — осілий, тобто життя хлібороба, селянина. Тому, наприклад, не можна сприймати образ Бобренчихи, яка закопалася в землю, «як кріт», лише негативно. Цей образ радше правило, ніж виняток. Винятком є Маруся — з її духовним буттям понад своїм часом.

За роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність» 1987 р. Ліна Костенко удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

ДУМКИ ПРО ТВОРЧІСТЬ ЛІНИ КОСТЕНКО

• «Маруся Чурай» Ліни Костенко — не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів духовного буття народу...» (М. Слабошпицький).

• «Ліна Костенко довела, що традиційна форма послідовного розгортання подій таїть у собі невичерпні можливості художньої типізації і філософської глибини» (М. Ільницький).

• «Мамина поезія з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу. І слава, що до неї приходила, була не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на своє відродження, на можливість повернутися до себе, на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої нації» (О. Пахльовська).

• «Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське» (В. Базилевський).