Історія України. Міні-довідник. ЗНО

26. Україна в роки Другої світової війни

Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Наслідки радянсько-німецьких договорів 1939 р. для українських земель, і 23 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також додаткові таємні протоколи. Цей документ увійшов в історію під назвою пакт Ріббентропа — Молотова. Секретними протоколами Польща поділялася на сфери впливу, радянська територія окупації східних територій Польщі передбачалася уздовж лінії річок Нарев — Вісла — Сян. 28 вересня 1939 р. обидва тоталітарні режими підписали договір про дружбу, кордон і співробітництво, який дещо змінив кордон в окупованій Польщі, приблизно по лінії річок Західний Буг — Сян. До Німеччини відійшли українські етнічні землі Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина.

Початок Другої світової війни. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко війська окупантів дійшли до Бреста і Львова. 17 вересня 1939 р. — вступ Червоної армії на територію Західної України, окупацію польської території («визвольний похід») розпочали частини Червоної армії — Український фронт під командуванням Семена Тимошенка. СРСР офіційно виправдовував свої дії необхідністю «надати допомогу українцям перед загрозою, що насунулася».

Окупація Червоною армією Галичини, Волині, Північної Буковини, Хотинщини та Південної Бессарабії. До СРСР було приєднано понад половину території колишньої Польщі, переважно землі, населені українцями та білорусами. У жовтні 1939 р. на Західній Україні було проведено вибори до Народних зборів, які прийняли декларацію про проголошення радянської влади та з проханням про возз’єднання з УРСР. 1 листопада 1939 р. — Східну Галичину і Західну Волинь включено до складу УРСР.

У червні 1940 р. радянські війська зайняли територію Північної Буковини та Бессарабії. 2 серпня 1940 р. була створена Молдавська РСР, до якої включені українські етнічні землі Придністров’я, а територія Північної Буковини та Північної Бессарабії (була створена Чернівецька область) і Південної Бессарабії (Ізмаїльська область) включена до складу УРСР. На Волині й Галичині створено ще 6 областей.

Масові політичні репресії 1939-1940 рр. Наслідки політики радянізації новоприєднаних до УРСР територій. У новостворених областях негайно розпочалися заходи з радянізації краю:

• формування радянських органів влади, кадри — зі Сходу;
• заборона діяльносте усіх українських партій і організацій;
• експропріація близько 2 тис. промислових підприємств, ліквідація поміщицького землеволодіння;
• початок колективізації сільського господарства (спочатку поділ землі між селянами) й індустріалізації;
• розширення мережі українських шкіл, поліпшення медичного обслуговування (безплатне), зокрема на селі;
• широкомасштабна депортація населення (близько 1,2 млн осіб);
• масові арешти, утиски церкви, особливо УГКЦ, насадження комуністичної ідеології.

Принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції у СРСР, а в творенні незалежної соборної Української держави.

Початок німецько-радянської війни. Бойові дії в 1941-1942 рр. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина разом зі своїми союзниками напала на СРСР, розпочалася радянсько-німецька війна, яку радянські історики й ті, хто дотримується подібних поглядів, називають Велика Вітчизняна війна.

Суть гітлерівського плану «Барбаросса». Німеччина мала швидко розгромити війська СРСР, захопити Україну з метою створити вигідний плацдарм, забезпечити себе ресурсами для дальшого ведення війни.

Мобілізаційні заходи. Запровадження воєнного стану; створення ДКО на чолі з Й. Сталіним;

• організація мобілізації в Червону армію, з України — понад 2 млн;
• створення загонів народного ополчення з числа добровольців, спорудження оборонних укріплень;
• організація збору коштів на оборону, перебудова народного господарства на військовий лад;
• евакуація всього цінного, тактика «випаленої землі», те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню, навіть те, що вкрай необхідне для виживання населення на окупованій території.

Злочини комуністичного тоталітарного режиму. В перші місяці німецько-радянської війни НКВС без суду та слідства розстріляло десятки тисяч в’язнів тюрем у Західній Україні, до того ж загиблі були знайдені зі слідами численних тортур, жорстоких катувань. Це ще раз підтвердило нелюдську сутність комуністичного режиму.

Відступ Червоної армії. Окупація України військами Німеччини та її союзників. На Україну наступала німецька група армій «Південь», яку очолював Г. Рундштедт. Найбільшою на початку війни була танкова битва в районі міст Рівне - Дубно - Броди - Луцьк у червні 1941 р., переможцем у якій вийшла Німеччина. Досить швидко їй вдалося захопити більшу частину України. Тривалий час оборонялися Київ (11 липня — 19 вересня, 72 дні), Одеса (5 серпня — 16 жовтня, 73 дні), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р., 250 днів). Південно-Західний фронт під командуванням Михайла Кирпоноса через помилки Й. Сталіна потрапив в оточення, понад 665 тис. бійців і командирів потрапили в полон, значна частина на чолі з командувачем фронту загинула. Це була найбільша поразка Червоної армії у цій війні. Ще двох серйозних невдач радянські війська зазнали в травні 1942 р. під Харковом і на Керченському півострові. 22 липня 1942 р. німецька армія зайняла Свердловськ, вся територія України опинилася під нацистською окупацією.

Причини поразок Червоної армії у 1941-1942 рр.:

• репресії влади проти військового командування напередодні війни (лише 7 % командного складу мали вищу освіту);
• ігнорування даних розвідки про підготовку Німеччини до війни;
• недовіра Й. Сталіна до близької агресії Німеччини, оскільки вона воювала з Великою Британією;
• відсутність планів оборонної війни;
• тоталітарний характер влади не сприяв проявам ініціативності;
• недостатня обороноздатність СРСР порівняно з Німеччиною.

Нацистський окупаційний режим:

• захопивши Україну, окупанти ліквідували її цілісність. 20 серпня 1941 р. було утворено райхскомісаріат «Україна» на чолі з Е. Кохом, центр — Рівне;
• Галицькі землі під назвою «дистрикт Галичина» було віднесено до складу генерал-губернаторства, створеного на території Польщі, центр — Львів, дещо м’якший режим;
• Одещину, частину Вінниччини та Миколаївщини (землі між Південним Бугом і Дністром) об’єднали в губернаторство «Трансністрію» під управлінням Румунії, центр — Одеса;
• північні і східні області (Донбас, Чернігівщина, Сумщина, Харківщина) утворили «прифронтову зону».

Суть гітлерівського плану «Ост». Установлення «нового порядку» на окупованих територіях передбачалося планом «Ост», розробленим ще в травні 1940 р. Планувалося здійснити таке:

• знищення місцевого населення для звільнення українських земель, щоб оселилися німецькі колоністи;
• депортація населення на роботи в Німеччину (остарбайтери);
• перетворення України в аграрно-сировинний придаток Німеччини, місцевого населення на рабів;
• інші заходи з пограбування населення та економіки України.

Нацистський «новий порядок» в Україні:

• масове знищення мирного населення (близько 4 млн пересічних українців було знищено);
• створення системи концтаборів;
• особлива жорстокість була виявлена до євреїв, які зазнали Голокосту — масового знищення, катастрофи (Бабин Яр у Києві й багато інших місць масових розстрілів, понад два мільйони осіб);
• на роботу в Німеччину в нацистське рабство було вивезено майже 2,5 млн молодих людей, які стали остарбайтерами;
• вивезення хліба та інших продтоварів, устаткування заводів;
• збереження колгоспів під новою назвою «ліґеншафти» як зручної системи викачування продовольства;
• з нашої землі вивезли понад 40 тис. предметів культури;
• запровадження трудової повинності від 18 до 45 років, згодом — від 14 до 65 років;
• становище тих людей, що залишилися під окупацією було надзвичайно складним, з 1943 р. — деякі зміни. Незначна частина населення пішла на співробітництво з окупантами, спричинивши колабораціонізм:
• визнання радянською владою військовополонених зрадниками штовхало їх на співпрацю з ворогом;
• прагнення помститися більшовицькій владі за її злочини;
• часто був єдиним шансом на виживання певної особи та її родини, пристосування до нових умов життя.

Опір окупантам. Український визвольний рух. Такий нацистський «новий порядок» викликав рух Опору. В ньому було дві течії, одна боролася за створення незалежної Української держави, друга керувалася радянськими гаслами. ОУН на початку війни створила «похідні групи» з метою організації зі свідомих українців самоуправління на території, звільненої від більшовицької влади. Уже 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави та формування національного уряду — Державного правління на чолі з Ярославом Стецьком. Однак 15 вересня 1941 р. він і керівник ОУН-Б, ініціатор проголошення незалежності С. Бандера були ув’язнені в німецькому концтаборі, де провели три роки. Було арештовано багатьох інших членів ОУН, а 25.11.1941 вийшов німецький наказ про страту членів підпілля ОУН, яке на той час поширилося майже на всю Україну, а в 1942 р. — і на Крим, Кубань, Східну Україну. У лютому 1942 р. в Києві німецькі окупанти розстріляли визначну поетесу Олену Телігу, яка належала до ОУН, її соратників.

Утворення УПА. Ще в 1941 р. існували організовані ОУН дрібні збройні загони. У 1942 р. їх кількість зросла, загони ставали більш масовими, особливо на Волині та Поліссі, вони почали об’єднуватися під єдиним командуванням і отримали назву Українська повстанська армія (УПА). 14 жовтня 1942 р. — день Покрови святої Богородиці, яка вважалася покровителькою Війська Запорізького, — стало офіційною датою створення УПА. У середині 1943 р. бандерівці взяли під контроль загони, підпорядковані А. Мельнику й Тарасові Бульбі (псевдонім Тараса Боровця, який ще в 1941 р. створив збройні загони, об’єднані в «Поліську Січ»), і розгорнули партизанську війну великими силами. Їхні масові підрозділи було створено в Галичині, на

Поділлі, загони УПА з’явилися на Київщині та Черкащині. Було сформовано ударні групи під назвами: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь. Головним командиром армії став Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Польсько-український конфлікт. Причини:

• національна політика Польщі на західноукраїнських землях;
• відмова польського емігрантського уряду визнати ідею незалежності України, співробітничати у боротьбі проти спільного ворога — Німеччини;
• провокації з боку гітлерівців і радянських партизанів.

Волинською трагедією називають взаємне винищення мирного населення поляками й українцями, складова багатовікового протистояння на Західній Україні, особливо в 1943 р. на Волині. Жахливі події розпочалися ще восени 1941 р. на Холмщині та Підляшші, де польська Армія Крайова здійснила масові убивства мирних українців. Згодом акції поширилися на інші землі, а найбільші жертви з обох боків сталися у 1943 р. на Волині. Очевидно, винними у трагедії є обидві сторони, точніше, їхні воєнізовані формування: Армія Крайова та УПА. Лише в 1945 р. вони домовилися не воювати одне з одним, а організувати спільні дії проти радянських збройних формувань.

Діяльність українського визвольного руху. Вже навесні 1943 р. цілі райони Волині та Полісся опинилися під повним чи частковим контролем УПА (наприклад, Колківська республіка), а з осені 1943 р. — те ж саме діялося в Галичині. У липні-листопаді 1943 р. УПА провела 120 боїв, знищивши за неповними даними, 4,5 тис. солдатів та офіцерів і навіть одного генерала. Крім гітлерівців, УПА довелося вести бої і з радянськими та польськими партизанами, які не хотіли воювати проти німців єдиним фронтом. Оскільки УПА, на відміну від руху Опору в Європі та радянських партизанів, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження та зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару. Отже, УПА спиралася на сили власного народу.

Створення Української головної визвольної ради (УГВР). Влітку 1944 р. на Львівщині постала УГВР на чолі з К. Осьмаком як всеукраїнський орган політичного керівництва національно-визвольним рухом.

Розгортання радянського партизанського руху. Діяльність радянських партизанів.

Особливості:

• спочатку взагалі не планувалося існування радянського партизанського руху, лише літом 1942 р. — штаб;
• першими радянськими партизанами вимушено ставали бійці Червоної армії, що потрапили в оточення;
• спроби організації партизанів належать працівникам спецслужб;
• піднесення радянського партизанського руху настало зі створенням у травні 1942 р. Українського штабу партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.

Найбільші загони були створені у Чернігівській і Сумській областях. Найвідоміші партизанські керівники двічі Герої Радянського Союзу Сидір Ковпак, Олексій Федоров, Герої Радянського Союзу М. Наумов, О. Сабуров, Я. Мельник та інші. Згодом вони робили глибокі рейди на Захід, отримуючи завдання боротися із частинами УПА. Під час Курської битви радянські партизани провели операцію «Рейкова війна», знищивши чимало ворожих ешелонів, не даючи змоги перекидати резерви на фронт. У багатьох містах і селах діяли радянські підпільники. Широко відомі організації «Партизанська іскра» на Миколаївщині, «Молода гвардія» в Краснодоні на Луганщині тощо. Партизанські загони зробили свій вагомий внесок у перемогу.

Перебіг найважливіших воєнних подій. Вигнання з України нацистських загарбників почалося в ході Сталінградської битви. 18 грудня 1942 р. Червона армія зайняла перший український населений пункт — село Півнівка Ворошиловградської (тепер Луганської) області. Широкомасштабне вигнання ворога з території України розпочалося після перемоги Червоної армії в Курській (Орловсько-Курській) битві (липень-серпень 1943 р.), яка завершилася взяттям Червоною армією Харкова.

Вигнання німецьких військ та їхніх союзників з Правобережної та Південної України. Радянські війська швидко наблизились до Дніпра і форсували його, хоча німецькі укріплення («Східний вал») були досить міцними. Битва за Дніпро (серпень-грудень 1943 р.) закріпила ініціативу за Червоною армією. В ході цієї битви 6 листопада 1943 р. радянські війська І Українського фронту (командувач М. Ватутін) вступили до Києва, зазнавши значних невиправданих втрат, використовуючи «чорносвитників», оскільки виконували наказ Й. Сталіна взяти місто до більшовицького свята «за будь-яку ціну». Корсунь-Шевченківська наступальна операція. У січні-лютому 1944 р. в Корсунь-Шевченківській операції радянські війська оточили й знищили чимале угруповання ворога, цю битву ще називають «Сталінград на Дніпрі». Відкрився шлях для визволення Правобережної та Західної України.

Депортація кримських татар та інших народів Криму (травень 1944 р.). У квітні-травні 1944 р. Червона армія успішно здійснила Кримську наступальну операцію. Після цього все кримськотатарське населення (близько 240 тис.) було звинувачене в колабораціонізмі (це спростовують хоча б подвиги пілота Амет-Хана Султана) й депортоване в Середню Азію. Така ж доля спіткала греків, вірмен і болгар. До половини виселених загинуло.

Завершення бойових дій на території України. В другій половині 1944 р. радянські війська здійснили Львівсько-Сандомирську (липень 1944 р.), Яссько-Кишинівську (серпень 1944 р.) і Карпатсько-Ужгородську (вересень-жовтень 1944 р.) наступальні операції. 8 жовтня 1944 р. звільнено с. Лавочне тодішньої Дрогобицької області — останнє на території УРСР, а 28 жовтня 1944 р. зі всієї території України (разом із Закарпаттям) нацистські окупанти були вигнані.

Українці у військових формуваннях держав Об'єднаних Націй. Багато українців билося з ворогом у лавах європейського руху Опору (наприклад, Василь Порик). Українські фронти, разом з бійцями й офіцерами інших радянських фронтів та місцевими силами Опору, внесли значний вклад у визволення європейських країн і остаточний розгром нацистської Німеччини. Зокрема вони брали участь у вигнанні гітлерівських військ з Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії, у заключній операції війни — Берлінській битві. 16 квітня війська 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів почали Берлінську наступальну операцію, яка закінчилася 2 травня капітуляцією берлінського угруповання. У числі 589 воїнів 23 національностей, удостоєних за взяття Берліна найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу, було 108 українців, багато тисяч одержали ордени і медалі СРСР. Прапор перемоги над рейхстагом серед трійці героїв підняв і українець О. Берест. Повна перемога над Німеччиною настала 8 травня 1945 р., коли було підписано акт про її капітуляцію. 9 травня 1945 р. стало Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Завершення Другої світової війни. З розгромом Японії 2 вересня 1945 р. закінчилася Друга світова війна (капітуляцію від СРСР приймав українець К. Дерев’янко). Головні нацистські злочинці та їхня ідеологія були засуджені на Нюрнберзькому процесі (1945-1946 рр.).

Внесок українського народу в перемогу над нацизмом. Культура й духовність, особливості в період війни.

• Україна внесла величезний вклад у перемогу. У окладі Червоної армії воювало близько 7 млн мешканців України, загинуло 4 млн;
• серед командувачів фронтами було чимало українців: С. Тимошенко, М. Кирпоніс, Р. Малиновський, І. Черняхівський, А. Єременко, багато командувачів армій та інших осіб командного складу;
• пілот Іван Кожедуб був тричі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, 32 особи — двічі Герої;
• перемогу над гітлерівцями українці наближали також своєю героїчною працею в радянському тилу;
• свій внесок зробили і діячі культури: учений-фізик Є. Патон (автоматичне дугове зварювання під флюсом), лікар М. Стражеско, фізіолог О. Богомолець (сироватка для лікування ран), біохімік О. Палладін (препарат для прискорення згортання крові), поети П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра (вірш «Любіть Україну'»), письменник і кінорежисер О. Довженко («Україна в огні»), письменник-емігрант і політичний діяч Іван Багряний (роман «Тигролови»), співачка Зоя Гайдай, хоровий диригент Г. Верьовка і багато інших.

Українське питання на Тегеранській, Ялтинській і Потсдамській конференціях. Належність Західної України розглядали лідери СРСР, США та Великої Британії на своїх зустрічах, зокрема в Тегерані вирішили, що кордон між СРСР і Польщею після війни пройде приблизно згідно з лінією Керзона. Остаточно це питання розв’язане в Ялті. Були здійснені масові переселення українців і поляків стосовно цієї лінії. Ще раз це питання порушувалося в Потсдамі, але українські землі Закерзоння (Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина) залишилися у складі Польщі.

Ціна війни. Основні результати та наслідки війни для України й українського народу:

• у цій війні Україна втратила близько 8 млн осіб, п’яту частину населення;
• понад 10 млн мешканців залишилися без даху над головою. Було зруйновано близько 700 міст, 30 тис. сіл, понад 16 тис. промислових підприємств, матеріальні збитки становили 42 % від усіх збитків СРСР.

Попри всі негаразди та величезні жертви, участь українського народу в Другій світовій війні дала поштовх його національній консолідації, згуртуванню як сучасної європейської нації. Відчуття причетності до Великої Перемоги зміцнювало самоповагу, сприяло загальнонаціональному піднесенню.

Хронологічний довідник

1939 р., 23 серпня — радянсько-німецький договір про ненапад і таємний протокол до нього («пакт Молотова — Ріббентропа»).

1939 р., 1 вересня — початок Другої світової війни.

1939 р., 17 вересня — вторгнення Червоної армії на територію Західної України.

1940 р., червень — вторгнення Червоної армії на територію Бессарабії та Північної Буковини.

1941 р., 22 червня — напад Німеччини та її сателітів на СРСР.

1941 р., 30 червня — проголошення Акта відновлення Української держави.

1942 р., 14 жовтня — створення на Волині УПА.

1942 р., грудень — початок звільнення України від гітлерівців.

1943 р., 6 листопада — вигнання нацистів з Києва.

1944 р., 24 січня - 17 лютого — Корсунь-Шевченківська битва.

1944 р., 28 жовтня — завершення вигнання нацистських окупантів і їх союзників зі всієї території України.

1945 р., 8 травня — підписання капітуляції нацистської Німеччини.

1945 р., 9 травня — проголошення Й. Сталіним Дня Перемоги над нацистською Німеччиною.

1945 р., 2 вересня — закінчення Другої світової війни.

Персоналії

Багряний Іван (спр. Лозов’яга, зросійщене Лозов’ягін; 2.10.1906, с. Куземин Охтирського пов. Харківської губ., тепер Охтирського р-ну Сумської обл. — 25.08.1963, Новий Ульм, ФРН) — видатний поет, прозаїк, публіцист, гром.-політ. діяч. 16.04.1932 Б. арештований, відбув ув’язнення, згодом — ще раз. Це частково відображено в романах «Тигролови» (ін. назва — «Звіролови», 1944), «Сад Гетсиманський» (1950), драмі «Морітурі» (1947). Під час нім. окупації працював художником в охтирському театрі, друкувався у пресі, 1943-1944 брав участь у підпіллі ОУН та УПА. 1945 у Зах. Німеччині організував Укр. рев.-дем. партію. Вел. відгук отримав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Б. у післявоєнний період перевидав частину поезій під назвою «Золотий бумеранг» (1946), написав повісті «Огненне коло» (1953) і «Людина біжить краєм прірви», роман «Буйний вітер» (тт. 1-2, 1953, 1957), п’єси «Розгром» і «Генерал» (обидві — 1948), казки для дітей та ін. Творчість Б. дістала широкий розголос у світі. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1992) за романи «Сад Гетсиманський», «Тигролови».

Бандера Степан (1.01.1909, с. Старий Угринів Калуського пов. на Станіславщині, тепер Калуського р-ну Івано-Франківської обл. - 15.10.1959, Мюнхен, ФРН) — визначний політ. діяч, один з лідерів укр. нац.-визв. руху 30-50-х рр. XX ст. У Кракові (Польща) 10.02.1940 створив і очолив рев. провід ОУН (ін. назва — ОУН(Б)). На поч. рад.-нім. війни 1941-1945 ставить завдання відновлення укр. державності, яке було проголошено у Львові 30.06.1941 Ярославом Стецьком. 6.07.1941 Б. був заарештований нім. окупаційними властями за відмову скасувати Акт відновлення Укр. держави, три роки провів у концтаборі Заксенгаузен, двоє його братів загинули 1942 в таборі смерті Аушвіц (Освенцим). Після Другої св. війни мешкав у Зах. Німеччині й Австрії, очолював Закордонні частини ОУН (з певною перервою). Загинув від рук рад. агента Богдана Сташинського. Б. — автор декількох праць, зокрема «Перспективи Української Національної Революції» (1958). Герой України (2010).

Берест Олексій (9.03.1921, с. Горяйстівці, тепер Охтирського р-ну Сумської обл. — 4.11.1970, Ростов-на-Дону, РФ) — лейтенант Червоної армії, що встановив, разом з М. Єгоровим та М. Кантарією, Прапор перемоги на даху нім. рейхстагу о 21.50 30 квітня 1945. Герой України (2005).

Бульба Тарас (Тарас Боровець; 9.03.1908, с. Бистричі Рівненського пов. Волинської губ., нині Березнівського р-ну Рівненської обл. — 15.05.1981, Торонто, Канада) — політ. і військ. діяч. Деякий час працював муляром. 1930 заснував о-цію Укр. нац. відродження, кілька разів був арештований, 1934-1935 перебував у польському концтаборі Береза Картузька. На поч. рад.-нім. війни сформував і очолив партизанські відділи Поліської Січі в Олевську (Житомирська обл.). У березні-квітні 1943 вів переговори з штабом УПА-Північ, однак пропозицію про входження його відділів в єдиний повстанський рух Б. відхилив. У липні 1943 перейменував очолювані ним загони в Укр. нар.-рев. армію і створив спільно з І. Мітрингою Укр. нац.-дем. партію. 18-19.08.1943 УНРА була роззброєна частинами УПА. Наприкінці 1943 заарештований гестапо у Варшаві та ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен, звільнений у вересні 1944. З 1948 жив у Канаді. Автор спогадів «Армія без держави».

Дерев’янко Кузьма (14.11.1904, с. Косенівка, нині Уманського р-ну Черкаської обл. — 30.12.1954, Москва) — укр. рад. військ. діяч, генерал-лейтенант, приймав від СРСР капітуляцію Японії 2.09.1945. Герой України (2007).

Кожедуб Іван (8.06.1920, с. Ображіївка, тепер Шосткинського р-ну Сумської обл. — 8.08.1991, Москва) — рад. військ. діяч. Учасник Другої св. війни, де відзначився як пілот, здійснивши 330 бойових вильотів, збивши 62 літаки ворога (у тому числі один реактивний). Брав участь у Корейській війні (1950-1953), влада КНР пропонувала поховати К. у їх країні. Закінчив Військово-повітряну академію (1949), Академію генштабу (1956). Генерал-полковник авіації (1970). Тричі Герой Рад. Союзу (1944, 1944, 1945).

Мельник Андрій (12.12.1890, с. Воля Якубова Дрогобицького пов., тепер Львівська обл. - 1.11.1964, Клерво, Велике герцогство Люксембург, похований у місті Люксембург) — визначний військ. і політ. діяч. Після загибелі Є. Коновальця 11.10.1938 став головою проводу ОУН, 1940 після розколу очолив одну з фракцій о-ції. У роки Другої св. війни М. послідовно відстоював ідею незалежності України, за що потрапив під арешт, а з 26.02.1944 був ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Після звільнення 1945 жив у Німеччині та Люксембурзі, обраний довічним головою проводу ОУН (мельниківців). 1957 висунув ідею створення св. конгресу, реалізовану 1967, сприяв консолідації укр. емігрантських сил.

Осьмак Кирило (9.05.1890, Шишаки, нині Полтавська обл. - 16.05.1960, Владимир, тепер РФ) — гром.-політ. діяч. Закінчив Моск. с-г ін.-т. Член УЦР, за що кілька разів арештований у часи більшовицької влади. 1944 О. обраний президентом УГВР. Через кілька місяців арештований, загинув в ув’язненні.

Порик Василь (17.02.1920, Соломирка, нині с. Порик Вінницької обл. - 22.07.1944, Аррас, Франція) — військовик, лейтенант, учасник руху Опору, командир партизанського загону, загинув. Герой Рад. Союзу (1964).

Стецько Ярослав (псевд. З. Карбович, Є. Орловський, Б. Озерський та ін.; 19.01.1912, Тернопіль — 5.07.1986, Мюнхен, ФРН) — визначний політ. і держ. діяч. Чоловік Ярослави Стецько. Вивчав право і філософію у Краківському (Польща) і Львівському ун-тах. Член ОУН, 1934-1937 був ув’язнений польською владою. Підтримував політ. лінію С. Бандери, з 1941 — його заст. 30.06.1941 за дорученням проводу ОУН(Р) проголосив у Львові Акт відновлення самостійності України і очолив укр. уряд — Укр. Держ. Правління. 12.07.1941 арештований нацистами, з вересні 1941 до вересня 1944 перебував у концтаборі Заксенгаузен (Німеччина). Був одним з ініціаторів створення ЗЧ ОУН. 1946-1986 С. очолював Антибільшовицький блок народів. 1968-1986 — голова проводу ОУН (Р). Автор книг «ЗО червня 1941» (1967), «Українська визвольна концепція» (1987) та ін.

Султан Амет-Хан (25.10.1920, Алупка, нині АРК - 1.02.1971, Моск. обл., РФ), пілот, нац. герой кримськотатарського народу. Під час війни збив 30 літаків противника, двічі Герой Рад. Союзу (1943, 1945). Згодом С. — підполковник, заслужений льотчик-випробувач СРСР. Загинув при виконанні випробувального польоту.

Теліга Олена (дів. — Шовгенова; 21.07.1906, с. Іллінське побл. Москви - 21.02.1942, Київ) — видатна поетеса, політ. діячка. Батько — відомий учений-професор, хрещеною була визначна рос. поетеса З. Гіппіус. 1917 родина переїхала у Київ, 1920 батько емігрував (деякий час працював у Раді Нар. Міністрів УНР), 1923 майбутня поетеса з матір’ю переїхала в Польщу, 1924 — Чехо-Словаччину. 1926 вийшла заміж за сотника армії УНР М. Телігу. Навчалася на іст.-філол. ф-ті Укр. пед. ін-ту ім. М. Драгоманова (1925-1929). 1929-1939 Т. працювала вчителькою в укр. школі (Варшава). 1932 вступила в ОУН, з 1940 — в ОУН(М). У жовтні 1941 вирушила з похідними групами ОУН до Києва, організувала Спілку укр, письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — «Литаври». 7.02.1942 разом з чоловіком арештована і розстріляна у Бабиному Яру. Посмертно видано зб. віршів «Душа насторожі» та «Прапори Духа».

Шухевич Роман (псевд. Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та ін.; 30.06.1907, Львів — 5.03.1950, с. Білогорша побл. Львова) — видатний військ. і політ. діяч. Після розколу ОУН підтримав С. Бандеру. На поч. рад.-нім. війни був одним з командирів «Дружин укр. націоналістів» у складі нім. армії, надіючись на допомогу Німеччини у створенні самостійної України. Протестував проти арештів членів ОУН, перейшов на нелегальне становище. З листопада 1943 Ш. став головнокомандувачем УПА.

Терміни та поняття

Бандерівці — послідовники лідера українського націоналістичного руху С. Бандери.

«Випалена земля» — тактика повного знищення будь-яких об’єктів пром., сільськогосподаського, цивільного призначення при відступі, щоб вони не дістались противникові.

Голокост (від гр. «спалений цілком») — катастрофа, систематичне переслідування і тотальне винищення (геноцид) нацистами та їхніми пособниками значної частини єврейського населення Німеччини й окупованих країн у 1933-1945, зокрема в Україні у 1941-1944.

Депортація (від лат. «відношу») — примусове виселення з місця постійного проживання, вигнання, висилка окремих осіб чи цілих народів.

Колабораціонізм (від фр. «співробітництво») — співробітництво урядів окремих держав чи певних осіб з окупаційним режимом, зокрема під час Другої світ. війни, зрадництво.

Концтабори — вел. в’язниці для військовополонених і цивільних осіб у воєнний час або в країнах з тоталітарним режимом, особливо в СРСР.

Нацистський «Новий порядок» — терористичний режим нацистів в окупованих країнах, зокрема в Україні; ліквідація суверенітету, дем. та соціальних здобутків держав, проведення екон. експлуатації, примусова мобілізація робочої сили до Німеччини, масові розстріли і депортації місцевого населення.

Остарбайтери (від нім. «робітники зі Сходу», «Сх. робітники») — офіційна назва осіб, вивезених на примусові роботи до Німеччини та ін. країн з окупованих 1941-1944 р-нів СРСР. Це були переважно молоді люди, найздоровіші, бл. 2,4 млн осіб (з України). Більшість о. працювала на прив. підприємствах, жили у спец. таборах під суворим наглядом. За спробу втечі каралися смертю або ув’язненням у концтаборі. Більшість їх після закінчення війни було насильно репатрійовано в СРСР, де майже всіх звинувачено у «зраді батьківщини» і репресовано. 1994 нім. уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім о.

План «Барбаросса» — кодова назва плану воєнної операції нацистської Німеччини проти СРСР. Підписаний А. Гітлером 18.12.1940. Передбачалося розгромити Червону армію за два-три місяці, вийти на лінію Архангельськ — Волга. Таким чином планувалося окупувати усю територію України, яка входила до складу СРСР.

План «Ост» (план «Схід») — нім. план управління сх. окупованими територіями, був затверджений як директива А. Гітлером 25.05.1940. Планувалося перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток райху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Ним передбачалося знищення мільйонів людей, перетворення на рабів райху залишених живими слов’ян та ін. народів Сх. Європи. Планувалося виселити зі Сх. Європи бл. 50 млн осіб, а на вивільнені території переселити 10 млн німців, а місцевих жителів, що залишалися (за розрахунками гітлерівців — бл. 14 млн) поступово «понімечити».

«Поліська Січ» — перший укр. повстанський підрозділ, що діяв на Рівенщині та Житомирщині 1941-1943. Була створена за ініціативою уряду УНР на еміграції, керівником був Тарас Боровець, який узяв псевдонім Тарас Бульба. На поч. рад.-нім. війни нараховувала бл. 1000 осіб. У жовтні 1941 почала називатися Укр. повстанська армія — «П. С.», діяла в районі Олевськ (Житомирська обл.) — Сарни (Рівенська обл.). Навесні 1942 нараховувала 5-8 тис. осіб, діяльність виразно носила протинімецький характер. Тарас Боровець вів переговори з членами ОУН, які створили УПА, зрештою у липні 1943 перейменував свої збройні сили на Укр. нац.-рев. армію. Частина цих загонів влилася в УПА, а командувач був ув’язнений у нім. концтаборі Заксенгаузен. Окремі загони продовжували свою діяльність до 1945.

Похідні групи — створені ОУН («мельниківцями») та ОУН («бандерівцями») з метою о-ції зі свідомих українців на укр. землях органів місцевого самоуправління під час Другої св. війни. Організацією П. г. ОУН (б) та їх керівництвом займався штаб на чолі з В. Куком (псевдо: Коваль, Леміш). Діяльністю ОУН на Наддніпрянщині керував Олег Кандиба (Ольжич). Заг. к-ть учасників П. г. бл. 5 тис. осіб. Удалося створити осередки ОУН на Сх. та Пд. України.

Радянізація — комунізація, установлення рад. влади й проведення відповідних соціально-економічних перетворень, намагання зробити з населення рад. людей. У Зах. Україні її проводили двічі: 1939-1941 і з 1944. Внаслідок репресій сотні тисяч людей було замордовано і понад півтора млн депортованих. Саме р., а не агітація ОУН примусила величезну кількість людей взятися за зброю. Це завдання не було вирішене рад. владою.

Український визвольний рух — нац.-визв. рух на етнічних укр. землях з метою відновлення Укр. незалежної держави.

Чорносвитники (чорнопіджачники, чорна піхота) — умовна назва частин Червоної армії, сформованих з слабко озброєних, непідготовлених і необмундированих осіб з цивільного населення звільнених окупованих територій. Найчастіше використовувалися 1943-1944, зокрема під час форсування Дніпра, де масово гинули.