Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Антон Чехов

(1860—1904)

Життя і творчість

Антон Павлович Чехов — видатний російський прозаїк і драматург. Він підняв на недосяжну висоту жанр оповідання-новели і сказав нове слово у драматургії.

А. П. Чехов народився 17 січня 1860 р. у м. Таганрозі. Його батьку належала невеличка крамничка. Торгували в ній з 5 год ранку до 11-ї вечора. Павлу Ігоровичу допомагали сини. Батько був дуже обдарованим чоловіком: любив співати, грав на скрипці, малював. Але любов і ласку в сім’ї діти бачили лише з боку матері, доброї, лагідної жінки. Чехов говорив: «Талант у нас з боку батька, а душа з боку матері». Батько надав своїм синам освіту: учились в гімназії, займалися музикою, вивчали іноземні мови. Чехову було тринадцять років, коли він вперше потрапив до театру. З того часу почалося захоплення майбутнього письменника сценою.

У 1876 р. батько А. Чехова збанкрутів і переїхав до Москви разом із сім’єю. Антон залишився в Таганрозі закінчувати гімназію. Усі ці роки йому доводилося тяжко працювати. Він мав не лише утримувати себе та платити за навчання, але й допомагати сім’ї, яка жила в Москві в страшенній бідності. Після закінчення гімназії Антон Павлович переїхав у Москву, де став студентом-медиком, а невдовзі і співробітником гумористичних журналів.

Це були важкі часи. Оповідання молодого А. Чехова почали з’являтися у журналах «Осколки», «Стрекоза». Перший збірник оповідань Антона Павловича Чехова «Сказки Мельпомены», що виходить у 1884 році і до якого ввійшли шість оповідань із життя людей театру, позитивно оцінений критикою.

Надзвичайно вдалим для А. Чехова видався 1884 рік. Закінчуючи університет, він уже був автором таких чудових творів, як «Хірургія», «Хамелеон», «Книга скарг», «Смерть чиновника», «Товстий і тонкий», які пізніше стануть програмними в його творчості. Усі вони постали з невеликих історій, анекдотів, смішних сценок і по суті перетворилися на сатиричне викриття сучасної А. Чехову дійсності. Його оповідання-новели — це епічні твори, у яких ставляться великі морально-психологічні проблеми. А. Чехов у своїх творах — майстер художньої деталі.

Після закінчення медичного факультету Московського університету в 1884 р. письменник разом із сім’єю переїжджають на літо в м. Воскресенськ недалеко від Москви, де він практикує, а згодом завідує лікарнею у Звенигороді. Медична практика, без сумніву, розширила й життєвий досвід письменника: адже до нього йшли люди не тільки з різними захворюваннями, але й з різними долями. Тому немає нічого дивного в тому, що в чеховських творах зустрічаються люди різних характерів і соціальних верств.

1886 рік став переломним у творчості А. Чехова. Випустивши у світ книгу «Строкаті оповідання», він немовби підбив підсумок зробленого, щоб перейти на новий, вищий щабель творчого розвитку.

Лікарі стають головними героями його творів, та й психологію своїх персонажів він описує з суто медичною ретельністю. Це оповідання «Палата № 6», «Випадок із практики», «Скучна історія», «Припадок».

Критики часто звинувачували А. Чехова в тому, що в своїх оповіданнях він зображує похмурий і сірий світ, у якому немає місця «живій людині», ніби цей світ бачиться очима хворого. Проте письменник за своєю вдачею був веселою і життєрадісною людиною. Він був прив’язаний до своєї сім’ї, любив сестру і братів.

Інші оповідання А. Чехова — «Чорний монах», «Людина у футлярі», «Іонич», «Дама з собачкою» — також стали шедеврами, у яких ми бачимо глибокий аналіз дійсності, даний у закінчених художніх образах. Письменник відмовляється від моральної проповіді, глибоко досліджуючи натомість життєві явища.

До подорожі на Сахалін у пошуку літературних образів і людських доль А. Чехов готувався дуже ретельно. Читав книги з історії, етнографії, метрології. У серпні 1890 р. хворий на туберкульоз лікар і письменник вирушив у далеку дорогу. А. Чехов прожив на Сахаліні 2 місяці. Займаючись громадською діяльністю, він не припиняв і літературної діяльності. Через хворобу йому довелося переїхати до Ялти. Антон Павлович купив собі ділянку землі. У листопаді 1898 р. почалося будівництво і посадка дерев. Страждаючи від тяжкої хвороби, А. Чехов все одно жваво цікавився всім, що відбувалося навколо. До А. Чехова завжди приїздили вчені, літератори, професори. У січні 1900 р. Антон Павлович отримав лист з повідомленням про те, що його обрали в почесні академіки, однак уже в 1902 р. він відмовився від цього звання через те, що таке ж звання забрали у Горького, з яким він часто зустрічався в Ялті.

Великою радістю для письменника був приїзд Московського художнього театру до Криму на гастролі. Однією з перших постановок театру була п’єса Чехова «Чайка». Рукопис п’єси він надіслав у Петербург, в Олександрівський театр. Восени 1896 р. відбулася постановка п’єси, але вона виявилася невдалою. Лише через два роки 17 грудня 1898 р. у Художньому театрі відбувся перший спектакль «Чайка». Він пройшов з феноменальним успіхом. І сьогодні на сірому занавісі Московського художнього академічного театру глядачі можуть побачити зображення чайки, яка стала його емблемою.

Восени 1904 р. здоров’я письменника різко погіршилося. Лікарі наполягали на переїзді до курорта для легеневих хворих у Швейцарії. 2 липня 1904 р. А. Чехов помер.

Творчість А. Чехова тісно пов’язана з Україною. Навесні 1887 р. він подорожував по Донецькому краю. Літні місяці 1888 і 1889 рр. провів під Сумами, відвідав Гоголеві місця на Полтавщині і Харківщині. Люди і природа України зображені ним у повісті «Степ»; оповіданнях «Святий вночі», «Мрії», «Щастя», «Козак», «Людина у футлярі». Захоплювався «Кобзарем» Шевченка, знав і високо цінував творчість Котляревського, Карпенка-Карого, Кропивницького та ін. Листувався з Марією Заньковецькою. «Україна мила і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику, прекрасні пісні, сповнені чарівливих мелодій. Я люблю український народ, що дав світу такого титана, як Тарас Шевченко». Музеї А. Чехова відкрито в Сумах та Ялті.

«Хамелеон»

У словнику поряд із визначенням слова хамелеон подається і переносне значення: «безпринципна людина, яка легко змінює свої погляди у залежності від обставин». Саме цей метафоричний зміст слова і став основою сюжету оповідання А. П. Чехова і поясненням його назви.

Поліцейський наглядач Очумєлов повинен служити закону і порядку. Як саме він це робить, ми дізнаємося зі сценки, яка відбувається на базарній площі. Золотих справ майстра Хрюкіна вкусило маленьке борзе щеня. Вирішити, хто має рацію, повинен наглядач. Далі читач стає свідком швидких і неодноразових змін рішень представника закону. Причина у сумнівах щодо господаря щеня. Припущення, що щеня негенеральське, спонукає Очумєлова звинуватити Хрюкіна. Протилежна думка, яку виголошує хтось із натовпу, змушує наглядача погрожувати собаці знищенням.

Художні особливості оповідання. Композиція оповідання — кільцева. На початку оповідання: «Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці», — і в кінці оповідання: «Я ще доберуся до тебе! — погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею». Така композиція, підкреслюючи буденність того, що сталося, у той момент надає історії завершений, притчовий характер.

Слід звернути увагу на особливості психологізму А. Чехова, який проявляється у зовнішній поведінці героїв — у жестах, міміці, рухах, діях. Письменник сприймав цей прийом як найважливіший для характеристики персонажів. Літературознавець А. П. Чудаков назвав такий психологізм мімічним. Для А. Чехова важливо не тільки, що каже герой, але й як каже. Наприклад, Очумєлов розмовляє строго, «кашляючи і рухаючи бровами».

Дуже точними і лаконічними є характеристики героїв. Твір обмежений в обсязі жанром оповідання. Отже, для характеристики персонажа особливого значення набувають прізвища та імена.

А. Чехов використовує прізвища-характеристики. Наприклад, Очумєлов у новій шинелі і з клунком у руці — найточніша і найлаконічніша характеристика: прізвище характеризує героя, шинель визначає його соціальний стан, а клунок є символом користолюбства героя. Решта прізвищ також красномовні: Хрюкін (золотих справ майстер може бути Хрюкіним лише у гумористичному творі), Єлдирін, Жигалов.

Оповідання драматургічне, тобто у ньому розмовляють і діють переважно самі персонажі, а діалог стає не тільки засобом характеристики, а й самохарактеристики. Мова персонажів надзвичайно колоритна, наприклад, в Очумєлова брутальна та закосніла. Його фрази короткі, уривчасті, інтонація спонукальна, така, що викликає страх.

Особливу роль у розкритті ідейно-художнього змісту оповідання відіграє художня деталь.

Наприклад, шинель Очумєлова. Ця деталь — єдине, що ми знаємо про зовнішність наглядача. Події оповідання відбуваються влітку, отже, шинель зайва. Але письменник повідомляє, що вона нова. Можна припустити, що Очумєлов нещодавно отримав чин наглядача, і шинель для нього — показник його статусу і предмет, що підвищує його самооцінку. Шинель незастебнута, її поли розходяться, коли наглядач рухається. Це надає його постаті ще більшого значення, викликає страх в оточуючих.

Коли наглядач дізнається, що собака генеральський, шинель перетворюється на пальто, коли Очумєлов просить Єлдиріна зняти її з нього: значення його шинелі наглядача тьмяніє перед іншою — генеральською. Коли в кінці оповідання, переконавшись у тому, що хазяїн собаки вищий від нього за соціальним статусом, наглядач взагалі знімає шинель і залишається у кітелі. Таким чином у буквальному сенсі змінює колір, як хамелеон.

Так А. Чехов засудив пристосуванство та чиношанування як ганебні явища російської дійсності.

«Товстий і тонкий»

Головна тема творів видатного російського письменника і драматурга А. П. Чехова — це життя людей у суспільстві, устрій якого майже неминуче примушує їх деградувати. Автор змальовує «середніх», пересічних людей. Умови, в яких вони змушені жити, викликають у нього обурення.

Письменнику важливо озвучити те ганебне явище, яке він спостерігає, зробити його у своєму творі виразним, опуклим і висміяти. А. Чехов писав: «Тут имеешь дело с глупостью или со старыми дурными привычками... Во всяком случае негодование и суровые попреки тут беспомощны, и скорее нужно смеяться; одна хорошая насмешка сделала бы гораздо больше, чем десяток проповедей».

В оповіданні «Товстий і тонкий» читач зустрічається з висміюванням ганебного соціального явища. Йдеться про чиношанування, яке породжує рабську психологію і самоприниження у тих, кому не пощастило піднятися по службі. Цю психологію раба, що панувала в царській Росії, й описує А. Чехов у своєму оповіданні.

Сюжет оповідання «Товстий і тонкий» дуже простий: на вокзалі зустрілися двоє шкільних приятелів, які не бачилися багато років. Один із них був товстим. Він щойно побував у ресторані, і «його губи лисніли від масла, мов стиглі вишні. Пахло від нього хересом і флердоранжем». Другий був тонкий, він «зійшов з вагона і був нав’ючений чемоданами, клунками та коробками. Пахло від нього шинкою і кавовою гущею». Уже перші художні деталі-запахи дають нам уяву про соціальний стан героїв. Приятелі були приємно здивовані несподіваною зустріччю. Пролунали схвильовані вигуки: «Порфирію! Голубе мій!» — «Мишку! Друже дитинства!» Приятелі тричі поцілувалися. Здавалося, спогадам не буде кінця. Проте радісне піднесення тонкого тривало недовго.

Зізнання товстого, що він дослужився до таємного радника, подіяло на тонкого магічно. Він «раптом зблід, скам’янів, але скоро його скривила широченна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипалися іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився...» Навіть чемодани і клунки його поморщилися, не кажучи вже про довге підборіддя дружини, яке «стало ще довшим», і сина Нафанаїла, що «витягся струнко». Таке дивне миттєве перетворення всієї сім’ї пояснювалось дуже просто. Між шкільними приятелями пролягли шість класів, шість щаблів чиновницьких сходинок. Товстий був чиновником другого класу, а тонкий — восьмого. Слова «таємний радник» затьмарили все. Тонкий відразу ж забув, що перед ним колишній однокласник. Він бачить тепер перед собою лише вельможу. Його мова одразу стає приниженою: «Милостива увага вашого превосходительства... ніби життєдайна волога...» Тонкий над усе цінує в людині її суспільний стан, гнеться перед вищим чиновником. Він готовий на будь-які приниження, щоб показати свою здатність догодити знатній людині.

В оповіданні «Товстий і тонкий» А. Чехов використовує дуже багато художніх деталей. Зупинимося на декількох. Перша, яка звертає на себе увагу, це запах, який свідчить про різницю у соціальному становищі героїв. Товстий пахне флердоранжем і хересом, тонкий — шинкою і кавовою гущею. Друга деталь, на якій хочеться зупинитися, це мова героїв. Тонкий, почавши з розмовної мови і «ти», миттєво змінює його на «ви» і книжково-канцелярські штампи, щойно дізнавшись, що його однокласник дослужився до чину таємного радника. До багатьох слів тонкий додає «с», яке вживали люди нижчого соціального стану у розмові з вищими від себе. Це принизливе «с» — ще одна красномовна деталь. Усі ці прояви внутрішнього рабства стають причиною холодного прощання колишніх друзів.

В оповіданні багато епізодів, які викликають сміх. Але це сміх гіркий. А. Чехов, який, за його особистим зізнанням, все життя був змушений по краплях вичавлювати з себе раба, не терпів рабства в інших. Але його обурення спрямоване не проти людей, які ставали рабами, а проти обставин, умов життя, які перетворювали їх на рабів. Письменник, який мріяв про те, щоб у людині все було прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки, своїми творами допомагав людям стати саме такими.

«Чайка»

1. «Необхідність вірити і любити» як прогресивний настрій російського життя, відображений у творчості А. П. Чехова. Ситуація в культурі кінця XIX століття складалася під впливом ряду факторів як соціального, так і культурного характеру. Якщо мати на увазі соціальні відносини, що панували в країні, то це був час, коли настало, як говорить один із героїв драми «Бесприданница», «торжество буржуазії». Перехід до нових форм життя здійснюється швидко, навіть стрімко. А серед факторів культурного характеру особливо значущим, багато в чому визначальним, був вплив Л. М. Толстого і Ф. М. Достоєвського. Найважливішою рисою ідейного світу Ф. Достоєвського була складність. Він як ніхто інший в XIX столітті, зумів із майже фізичним відчуттям відтворити заплутаність духовного життя людини, реальну непростоту буття, нерозв’язність проблем і відносність істини. За багатством проблемного змісту творчість Ф. Достоєвського унікальна.

Пригнічена нескінченною складністю як самої дійсності, так і її осмислення, культурна свідомість епохи втрачала моральні орієнтири, а значить духовне здоров’я, нерідко приходячи до безнадійного відчаю. Культура дестабілізувалася, втрачалася життєздатність. Тенденція сучасної культурної свідомості XIX століття — освоїти життєву діалектику з усією можливою повнотою, мужньо і чесно приймаючи найгостріші питання і невирішені проблеми, не задовольняючись приблизними відповідями, загальними міркуваннями чи гаслами. Все це повною мірою знайшло відображення у творчості Ф. М. Достоєвського.

Але як зазначає А. Б. Єсін, «не менш актуальна й інша тенденція — потреба сучасної людини знайти в складному та мінливому світі стабільні орієнтири, прагнення спертися на щось просте і ясне, вкорінені в тривалій повсякденній практиці поколінь і абсолютно несхильною сумнівам». Ці спроби «вкорениться», знайти опору для морального життя і відображені в комедії Чехова «Чайка». «Ніколи ще люди так не відчували серцем необхідність вірити і так не розуміли розумом неможливість вірити, — стверджував Мережковський. — У цьому божевільному недозволеному дисонансі, у сміливості заперечення, полягає найхарактерніша риса містичної потреби XIX століття. Наш час має визначитися двома протилежними рисами — цей час самого крайнього матеріалізму і разом із тим найпалкіших ідеальних поривів духу».

У А. Чехова в п’єсі досліджується тільки людина і її душа, її совість, її ідеали, її розуміння життя, її почуття. Людина, за визначенням І. Вишневської, «не підтримана нічим, окрім власних своїх сил, — ні релігією, ні церквою, ні страхом перед дияволом, ні боязню гріха, ні боязню кари за торжество щасливого кохання». Звідси і розуміння сенсу назви п’єси: «Чайка» — самотній, нещасний птах, приречений невпинно з криком кружляти над водою.

2. «В людині все повинно бути прекрасно...» — моральний кодекс А. П. Чехова. Ціннісна система Чехова-драматурга народилася як осмислення фундаментальних властивостей потреб людини взагалі — будь-якої і в усі віки. А. Чехов говорив, що прекрасне не «поза», в самому житті, що прекрасне — зерно людини. Чеховська проблематика — не в постановці питань про те, що є добро, а в тому, наскільки конкретне життя конкретних людей відповідає простим, початковим, незаперечним моральним цінностям. Реалістичний принцип — зображувати людину «не янголом, не лиходієм» — здійснено у А. Чехова у своїй, гранично завершеній формі. Про майже кожного його персонажа важко судити однозначно і з упевненістю: щирий він чи ні, правдивий чи брехливий, розумний чи дурний, сильний чи слабкий, добрий чи злий. І ми, читачі, майже ніколи не знаємо напевно, що в героєві переважить. Неординарність, сплутаність, змішаність різних засад чеховського персонажу йде не від сили, а навпаки, від слабкості — від плутанини життя, від слабкості самосвідомості особистості.

Герой у світі А. Чехова часто перебуває в полоні чужих слів і думок, чужих ідей, нав’язаних йому оточенням, владою панівних суспільних інститутів, їх традицією, розпорядженнями і умовностями. Поневолення всім цим — те серйозне зло, від якого страждає особистість і від якого у змозі звільнитися лише через самостійний досвід і його осмислення. Найважливішим джерелом «недоброго» в людині А. Чехов вважає обплутаність її односторонніми уявленнями про життя, вузькими цілями, стереотипами механічно засвоєних переконань, оцінок і правил поведінки, сліпою вірою в звичні віджилі авторитети — поневолення особистості всякого роду ідеологічними і моральними «привидами», у створенні та подоланні яких художник бачив першу і необхідну умову звільнення людини. Здатність до розвитку, зміни, внутрішньому руху героїв А. Чехова, також як у інших класиків російської реалістичної літератури, — ознака і критерій життєздатності, духовного здоров’я і краси особистості.

Тема «чайки» у однойменній комедії А. П. Чехова. Відомо, що А. Чехов дуже ретельно вибирав імена своїм героїням, зберігаючи, таким чином, взаємозв’язок імені героя і його образу, а ім’я в п’єсах А. Чехова відображає основні якості носія. І виявилося, що Ніна — мрійниця, фантазерка (від слов. «нінаті» — дрімати, бачити сни). Зарічна — живе за річкою. Таким чином у п’єсі відразу ж привернула до себе увагу героїня, яка невтомно шукала щастя в житті, та так і не знайшла, але зуміла вибратися із золотої клітки, ключ від якої був втрачений.

Символічним є і заголовок п’єси. У художників слова назва знаходиться в тісному зв’язку з об’єктом зображення, з конфліктом, сюжетом, центральною ситуацією, героями, з формою розповіді, а в цьому творі — із авторською інтонацією.

Що таке чайка в однойменній п’єсі А. Чехова, яке місце цей образ посідає у творі? Чайка — це убитий Треглевим із рушниці птах і записаний сюжет для невеликого оповідання. Це і сама Ніна, яка спочатку з’єднала себе з образом убитої чайки, а потім знайшла свою дорогу. Це в якійсь мірі і Треглев, який спочатку мріяв про велике кохання і славу, а в кінці застрелив себе з тієї ж рушниці, з якої він колись убив чайку. Це і узагальнююча ідея п’єси, порив у майбутнє. Образ-мотив чайки містить всеосяжний ліризм — трагічно напружений і філосовськи глибокий. Під впливом його силового поля одні персонажі стають крилатими, музичними, а інші — безкрилими, прозовими.

Образ-метафора води як відображення морального пошуку головної героїні. Образ Чайки низовинної супроводжує образ води: у А. Чехова — озеро. Як зазначається в енциклопедії «Міфи народів світу», вода — одна з фундаментальних стихій світобудови. У різних язичницьких віруваннях вода — першооснова, початковий стан всього сущого, еквівалент первісного хаосу. Вода — це середовище, агент і принцип загального зачаття і породження. Вода як «волога» взагалі, як найпростіший рід рідини виступив еквівалентом всіх життєвих «соків» людини. З мотивом води як першооснови співвідноситься значення води для акту обмивання, що повертає людину до вихідної чистоти. І ритуальне обмивання — ніби друге народження. Водночас водна безодня — уособлення небезпеки або метафора смерті.

Озеро в п’єсі — це більше ніж краєвид, театральна декорація. «Чому люди не літають?..» — говорить Катерина з «Грози». Героїня «Чайки» також зібралася злетіти на крилах любові, але обламала крила. З чайкою порівнює себе чехівська Ніна Зарічна, з чайкою, убитою байдужою рукою. Так постав образ вільного птаха у творі російського драматурга, птиці, що піднялася над побутом і погубленої фізично і морально. Ніна Зарічна, з’являючись вперше, говорить Треплєву: «...мене тягне сюди до озера, як чайку... моє серце повне волі...».

Образ Ніни Зарічної. Звернемося безпосередньо до тексту п’єси. Ми з нетерпінням чекаємо появи на сцені головної героїні, але драматург не поспішає її виводити. Цікаво, що в п’єсі, до появи самої героїні, ми дізнаємося про передісторію її життя, ніби заочно знайомлячись із нею. Чому таке безрадісне життя нашої чайки? Ніна Зарічна — мрійниця, художньо обдарована, артистична натура. Але Ніна всіма фібрами своєї душі бажає опинитися в великому місті, на великій сцені, жадає визнання натовпу, слави. Будинок Петра Миколайовича Соріна на іншому березі озера притягує її, як магніт. В особі Аркадіної і Трегоріна вона бачить своїх кумирів, намагається наслідувати їх, стати такою ж, як вони. Але чи треба це Ніні? Що ховається за масками великої акторки і відомого письменника? Недосвідчена дівчина ще цього не зрозуміла, не усвідомила, але вона летить на привітні вогні будинку Соріна, як метелик. Трегорін для неї в цю хвилину — особа майже неземна, напівбожествена. Він «звідти». Його рибальство здається їй заняттям негідним, образливим. Любов до нього і «тяга до чудесного світу» обранців, кумирів натовпу для неї нероздільна. Ніна прагне в «чудовий світ» слави, обраних, але ж це дається далеко не кожному, а тільки істинно талановитій людині.

Ніна прагне слави, популярності, загального обожнювання. Про свою мрію вона говорить як одержима, не може зупинитися, її виносить як хвилею: «За таке щастя, як бути письменницею чи актрисою, я перенесла б нелюбов близьких, нужду, розчарування, я жила б під дахом і їла б тільки житній хліб, страждала б від невдоволення собою, від усвідомлення своїх недосконалостей, але зате би вже я зажадала слави справжньої, гучної слави... (закриває обличчя руками). Голова крутиться... Уф!..». У цей момент їй навіть неважливо — бути письменницею чи актрисою. Про саме мистецтво вона не говорить — її вабить і захоплює нагорода за мистецтво, слава, долучення до обраних. Які все ж у неї наївно-романтичні уявлення про дійсність. Ніні хочеться, що б навколо неї завжди був шум, веселощі, загальне обожнювання.

На відміну від незатребуваної, виставленої на торги любові Лариси Огудаловой із п’єси О. М. Островського «Безприданниця», взаємності Ніни Зарічної жадає Костянтин Треплєв, готовий віддати всю полум’яність свого серця. І в чеховської героїні є вибір. Зазвичай любовна інтрига виражається у трикутнику: він і вона зв’язані один з одним, але один із них захоплюється кимось третім. Тут же замість трикутника — дивний ланцюг фатальних уподобань, любовних захоплень, безнадійно однобоких, що начебто зависають у повітрі. Якщо ж почуття героїв один до одного взаємні, то вони виявляються недовговічними, оманливими.

Кого ж вибрати Ніні: Треплєва чи Трегоріна? Треплєв багато дав Ніні своєю чистотою одержимістю, відданістю мистецтву і любові. Але ось сміливістю, душевною силою його Бог обділив. У ньому немає того, до чого так прагне Ніна. Його не можна поставити, на думку героїні, в один ряд із Трегоріним — цим улюбленцем долі, улюбленцем удачі й публіки. Любов до Трегоріна і потяг до «дивовижного світу» обранців, кумирів натовпу для неї нероздільна. Ця любов була продовженням її мрій, її захоплень — її ідеалізму юності. Ще Станіславський писав: «Ніна Зарічна начитавшись милих, але пустеньких невеликих оповідань Трегоріна закохується не в нього, а в свою дівочу мрію. У цьому і трагедія підстреленої Чайки. У цьому насмішка і грубість життя».

Ніна безоглядно вірить у Трегоріна. У неї і думки не виникає, що такі почуття можуть бути використані їй же на шкоду. Під образом Трегоріна ховається вічний чоловічий егоїзм. Трегорін — хижак, але він до цього часу «спав», втомившись від слави. А після визнання Ніни на нього повіяло недоторканою свіжістю, новим, чистим, ще ним не випробуваним.

Досить швидко Ніна розуміє, наскільки бідний внутрішній світ Трегоріна, у нього немає серйозних захоплень, і в результаті — розчарування, нудьга, відчуженість. Письменство стало для нього ремеслом, трагедія живого життя — сюжетами для оповідань, наприклад, про вбиту чайку. Найголовніше, що розуміє Ніна, хоч і надто пізно — Трегорін її не любить, не любив ніколи, і не полюбить. Він не вірить у любов, в чисті, світлі почуття. Тому Трегорін і любить тільки жінок старшого віку, залишається з Аркадіною, у стосунках з якою звичайно підлеглий. У нього немає власної волі. А Аркадіна — лише засіб, ще одна сходинка до Парнасу, разом йти надійніше.

Уперше образ Чайки виникає у сцені побачення Треплєва і Зарічної: «Батько і його дружина не пускають мене сюди. Кажуть, що тут богема... бояться як би я не пішла в актриси... А мене тягне сюди до озера, як чайку... Моє серце повно вами... «Як бачимо, образ Чайки вже в момент його зародження і належить Ніні. Й уособлює її, Ніну, того часу, коли вона ще жила по-дитячому — прокинувшись вранці, співала, любила Треплєва, мріяла про славу.

У нерозривному зв’язку з озером та Чайкою знаходиться Трегорін. Він постійно знаходиться на березі озера в маєтку Соріна і ловить рибу, зовсім як чайка. Тут уже відкривається інший бік образу чайки — чайки-хижачки, що вбиває, щоб добути собі їжу. І зрештою саме Трегорін-хижак губить білу чайку — Ніну.

Образ Чайки виникає знову в 4 акті п’єси. Насамперед у розповіді Треплєва про Ніну, про її життя за минулі два роки. Свої листи Ніна підписувала Чайкою. Вона тому й підписується Чайкою, що не може позбутися думки — Трегорін мав рацію, його «сюжет для невеликого оповідання («прийшов... побачив і від нічого робити знищив... як... чайку) виявився пророчим. Але чому сам Трегорін не пам’ятає про цей сюжет? Та тому, що для Трегоріна це справді був лише сюжет для невеликого оповідання. Це розуміє Ніна, але розуміє занадто пізно для себе, коли шляху назад уже немає: «Жила я радісно, по-дитячому — прокинешся вранці і заспіваєш; любила вас, мріяла про славу, а тепер?..».

Останній діалог Ніни та Костянтина — це не шквал взаємних звинувачень, а пропозиція допомоги, яку Ніна не прийняла, не змогла прийняти. Вдумайтеся в її слова під час останньої розмови з Треплєвим: «Навіщо ви кажете, що цілували землю, по якій я ходила? Мене треба вбити». У цих словах суд героїні над собою, над своєю колишньою сутністю, гонитвою за славою: і не тільки це — Ніна відчуває і свою «провину» перед Треплєвим. Вона судить себе на очах єдиної людини, яка її дійсно любила. Захоплена славою, блиском, популярністю, яка мріяла стати великою актрисою, вона тягнула довгий час життя невдахи — «грала безглуздо... не знала, що робити з руками, не вміла стояти на сцені, не володіла голосом». Тільки тепер зрозуміла, що «в нашій справі головне... вміти терпіти. Умій нести свій хрест і віруй». Ніна наприкінці п’єси зізнається Треплєву, що — як і раніше любить Трегоріна. Але вона не хоче бути приводом лише для трегорінського сюжету, швидше з ним, наче намагаючись звільнитися від болісних пут: Ніну турбує питання: правий чи не правий був Трегорін у тому, що її життя — це лише сюжет для невеликого оповідання? Саме це найбільше хвилює Ніну під час останнього побачення з Треплєвим, коли вона все ще повна думок про своє життя і долю.

Ніна саме зараз, тут намагається знайти для себе остаточну відповідь на це питання. Як бачимо, трегорінський сюжет для невеликого оповідання перевіряється життям. Перемога Ніни, фіаско (при досягненні успіху) Трегоріна, п’яний крах Треплєва. Фінал відкритий у саме життя, в історичне завтра, а в ньому відсутні рецептурні рішення. Не «розв’язка», а швидше початок (поки ще не відомий ні герою, ні автору) нового відрізка шляху — такий звичайний фінал чехівських творів. «Яке-то буде це життя?» «Що буде далі, не знаю». «Поживемо — побачимо». Що вийде з нашої героїні, ніхто не знає, навіть сам А. Чехов. Але автор «Чайки» розправив своєму птаху пониклі крила для польоту до сонця, відродив його з попелу, як птаха Фенікса. Він відкрив їй шлях до творчості, до християнської любові, тепер все залежить від самої Ніни.

Риси новаторства в п’єсі А. Чехова «Чайка». Своєрідна децентралізація п’єси, розв’язання тугих вузлів інтриги, напружений і стрімкий хід подій. А. Чехов здійснив розрядження драматичної напруженості. Ще з часів Аристотеля було відомо: в п’єсі все повинно будуватися на якійсь одній головній події або конфлікті. Нове розуміння єдності п’єси визначило роботу А. Чехова. Ми бачимо, що весь його шлях йшов під знаком подолання принципу єдинодержавія героя. Для А. Чехова з його послідовно утверджуваною об’єктивністю, подоланням тенденційності, заданості, з його увагою до звичайної людини, недовірою до «обранців» — саме для нього звільнення від принципу єдинодержавія, безроздільного панування героя було природно і закономірно. Історія написання «Чайки» — оскільки можна судити по записних книжках — показує, що на початку чернетки групувалися навколо Треплєва, його бунту проти засилля рутинерів у мистецтві. Але незабаром інші персонажі, яких зустрічав молодий художник, знаходять суверенність, виходять з оточення головного героя й утворять нові центри, нові «вогнища» сюжету.

Поряд із відмовою від єдності головного героя А. Чехов відкидає й інший принцип — таку побудову п’єси, коли в центрі дії знаходиться вирішальна подія. У «Чайці» Треплєв вчиняє самогубство, але цей постріл не змінить нічого в житті Трегоріна і навіть Аркадіної, матері Треплєва. Можна припускати, що відхід Треплєва остаточно погасить останній просвіт у душі Маші. Однак вважати цей постріл вирішальною подією в розвитку дії п’єси — підстав немає.

Із відмовою від принципу єдинодержавія героя і від вирішальної події в розвитку дії зв’язаний рух чеховських п’єс до децентралізації образів і сюжетів. У «Чайці» А. Чехов будує дію як довгий ланцюг однобічних серцевих прихильностей, розімкнутих трикутників. Та ж тенденція до «розрядки» дії, розв’язання тугих драматичних вузлів проявилася у побудові чеховського діалогу. Автор відмовляється від такої розмови героїв, у якій відчувається їх тісний і безпосередній контакт. Діалог виступає не як злитий словесний масив, не як одна обговорювана тема, а як суперечка героїв про одне й те ж. Скоріше це розмова персонажа із самим собою. Учасники чехівського діалогу «ніби всі в різні боки дивляться».

У А. Чехова немає єдиного головного героя... Але це не означає, що всі діючі особи рівноцінні. Просто дія будується так, що весь час якийсь один персонаж на мить цілком опановує увагою читача і глядача. П’єси зрілого А. Чехова будуються за принципом безперервного виходу на головне місце то одного, то іншого героя. У «Чайці», у першій дії — в центрі то Треплєв зі своїм бунтом проти рутини і забобонів у мистецтві, то Маша, яка зізнається Дорну, що любить Костянтина. А потім з’явиться Ніна, яка мріє ввійти до числа обранців, людей мистецтва, пестунів слави; головну увагу викличе Трегорін, що розповідає про свою каторжну, безпросвітну письменницьку працю.

А. Чехов відмовився від вирішальної події, але вона не зовсім відкинута — вона лише безперервно відкладається. Але це не означає, що її просто немає і все. Джерелом драматичної напруженості стає не сама подія, а її очікування. Так, в «Чайці» напруженість сюжету пов’язана не просто з тим, що Треплєв застрелився, а з тим, як це «нависало»; як він спочатку стрілявся невдало і Аркадіна запитувала його: А ти без мене знову не зробиш чик-чик?», а він обіцяв — «більше це не повториться». І як він знову приходив до тієї ж думки, втрачаючи віру в себе — письменника, переконувався, що Ніна ніколи не повернеться до нього. І в самому кінці «дамоклів меч» таврував — Треплєв застрелився.

А. Чехов уводить у сюжет новий вимір. Йдеться про наскрізний образ-мотив, що пронизує оповідання поетичним пунктиром. Лінії розвитку дії і наскрізного образу непросто межують, але раз у раз перетинаються. Точки цих перетинів і утворюють «вогнища» підвищеної напруженості. Згадаємо ще раз слова з монологу Ніни в фіналі: «Я — чайка. Ні не те... Пам’ятаєте, ви підстрелили чайку? І потім: «Про що я?.. Я говорю про сцену. Тепер вже я не так... Я вже справжня актриса...» Тут стикаються сюжет і наскрізний образ. Ніна розповідає про те, який шлях вона пройшла як актриса, і ця розповідь весь час ускладнюється мотивом чайки — тому що він створений в трегоринському задумі, «сюжеті для невеликого оповідання». Образ чайки в п’єсі нагадує про себе численними деталями, повторами, перегуками. Все це ніби «нервові закінчення» головного образу. Не помітити його неможливо. Він немов знову об’єднує п’єсу, позбавлену безроздільно пануючого головного героя.

Автор послідовно проводить принцип співвіднесеності частин, перегуків, повторів, зміст яких не в простому повторенні, а в розрізненні, у розкритті тих змін, які відбулися в душі героя. Структурність «Чайки» — це і повторюваність наскрізного образу-символу, і ритм його перетинань із ходом сюжету, і багатоголоса суперечка різних «мікросюжетів», літературних задумів, запропонованих героями, і послідовне зіткнення деталей, які розкривають стан героїв до дворічної перерви й у фіналі. Кожна репліка в «Чайці» важлива сама по собі і в той же час звучить співвіднесено з іншими репліками, образними штрихами і подробицями. У мовчанні персонажів, у паузах, у прихованій перегуку деталей відкривається глибоко прихована лірична тема. У гармонії розбіжностей і необразностей починає проявлятися невидиме, приховане — образ автора.

Література

1. Зарубіжна література. — Тернопіль, 1999.

2. Литературный Энциклопедический словарь. — М., 1987.

3. Російська література. — Київ, 1989.

4. УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. — К., 1999.

5. Усі зарубіжні письменники та їхні твори. 10 клас. — X.: Видавництво «Ранок», 2008.

Запитання для самоконтролю

1. Які соціальні явища таврував у своїх оповіданнях А. П. Чехов?

2. Розкажіть про роль художньої деталі в оповіданнях А. П. Чехова.