Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

Антична література — еталон прекрасного

Антична література вабила і вабить до себе високими гуманістичними ідеалами, героїзмом, красою слова, вишуканістю форми. Вона — вічне цілюще, життєдайне джерело, певною мірою норма і приклад — еталон прекрасного, животворна сила, яка, будучи творчо засвоєна на національному ґрунті, завжди допомагала і допомагатиме нам будувати культуру сучасну і прийдешню.

Література є відображенням людського життя. З’явившись, вона в свою чергу діє в тому чи іншому напрямку на життя народу. Отже, щоб зрозуміти античну літературу, необхідно знати і розуміти життя тих народів, які її створили. Ці народи — стародавні греки і стародавні римляни.

Грецька література написана старогрецькою мовою, яка складалася з діалектів — еолійського, іонійського, дорійського. Починаючи з III ст. до н. е. в лоні грецької літератури почала розвиватися римська література, яка згодом злилася з нею в єдину греко-римську літературу — античну.

Родове суспільство послуговувалося своєрідною ідеологією — міфологією, яка була водночас і фантастичними релігійними уявленнями, і спробами з допомогою багатих фантастикою міфів пізнати і пояснити навколишній світ, природу, її явища, нарешті саму людину у її зв’язках із природою та іншими людьми. Тому література, що виникла в умовах міфологічної ідеології, стає невід’ємною від міфології: вона використовує міфологічні сюжети, образи, її тематика є теж міфологічною. Це є найголовнішою особливістю античної літератури.

Антична література — велике багатство жанрових форм і стилістичних засобів, які згодом успішно засвоїли молоді європейські літератори. З античної літератури беруть свій початок майже всі відомі сьогодні жанри, зберігаючи здебільшого і свої античні назви: епос, драма, міф, трагедія і багато інших.

Завдяки надбанням культури і літератури античності (період якої визначається I—V ст. до н. е.) в XIV ст. почалася нова культурна епоха в Західній Європі — доба Відродження. Це було відродження інтересу до античності і первісного християнства. Сама назва означає «відродження античності». Виходячи з античного захоплення людиною, її красою, її здібностями, з християнського людинолюбства і віри в здатність до безмежного духовного збагачення і вдосконалення, гуманісти доби Відродження створили новий світогляд, який стверджує людину як найдосконаліший витвір Господа і природи, утверджує право людини на земне щастя і радощі, право досліджувати світ, розкривати його таємниці, право на вільну думку і пошук.

Під впливом античної літератури в Європі виникають нові національні літератури, що користуються уже не тільки латинською, а й живими національними мовами. Ці літератури запозичують з античної літератури та історії сюжети для своїх творів, поетичні образи, багатство поетичних фігур і тропів. Наприклад, Вільям Шекспір написав на сюжети античної історії міфології та літератури поеми «Лукреція» та «Венера і Адоніс», драми «Антоній і Клеопатра», «Коріолон». В інших творах Шекспіра часто зустрічаємо античні імена персонажів, образи з міфології та історії. Антична література покликала до життя такі художні напрями, як класицизм та просвітницький класицизм, для представників яких антична література була взірцевою класикою, станом прекрасного. Французькі драматурги Корнель, Мольєр переробляли твори Еврипіда і Пловта, використовували міфологічні сюжети, античні образи. Орієнтуючись на поетику Аристотеля і Горація, Нікола Буало виклав основні естетичні принципи і закони класицизму у віршованому трактаті «Мистецтво поетичне», який мав велике значення для розвитку європейських літератур.

У лоні просвітницького класицизму розвинувся так званий веймарський класицизм, найяскравішими представниками якого були Ґете і Шіллер. Войнаровські класицисти розглядали античність як царство ідеальної краси і гармонії, як прекрасне людство, що уособлює «чисту людяність», мріями про гармонійну єдність особи і суспільства, вірили у виховну силу мистецтва, здатного сформувати гармонійно розвинену особистість, яка прагнутиме серед іншого і до ідеалу свободи. Яскравим прикладом звернення Ґете до античності є гімн «Прометей», який написаний у формі монологу самого титана. Ґете першим у європейській поезії відродив образ славетного титана давньогрецьких міфів. Він зробив його символом протесту проти змертвілих традицій та авторитетів, символом справжньої любові до людей. А як він сміливо кидає в обличчя Зевсу звинувачення у самозакоханості:

...Не знаю я мізерніших,

Ніж ви, боги, у світі!

Злиденний має харч

Величність ваша:

Має дим жертовний

Та молитви дух.

Панує античний дух і в поемі «Фауст» — найвищому досягненні Ґете. Сам сюжет цього твору своїми коренями сягає середньовічної античності.

Навіть романтики, що виступали проти надмірного захоплення античністю і за звернення до національного фольклору, не змогли обійтися без неї.

Варто згадати хоча б «Прометея» Байрона та «Звільненого Прометея» Шеллі. А Фраческо Петрарка, який завойовував собі славу саме латиномовними поезіями, а не італійськими віршами.

Згадаймо, скільки авторів, серед яких і українець І. Котляревський, зверталися і навіть переробляли на свій лад «Енеїду» Вергілія!

За час свого існування антична греко-римська і християнська літератури виробили неоціненні скарби, невмирущі духовні цінності, що лягли в основу всієї європейської культури і літератури. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, відображаючи розмаїття соціально-історичної дійсності, змальовуючи людину в усій складності її зв’язків з природою та суспільством, грецька, римська та християнська літератури античності поставили проблеми, які залишаються і сьогодні вагомими і актуальними, не втрачають свого загальнолюдського значення. Ці літератури відкрили для людства невмирущі етичні цінності: добро, людяність і милосердя, любов до батьківщини, готовність до подвигу і самопожертви, мужність і незламність у боротьбі, велика віра в людину, в її безмежні здібності, її потяг до добра і здатність до вдосконалення, віру в силу поетичного слова, пісні, мистецтва. В античній літературі знаходимо багато прикладів величі людського духу, поетизації високих людських чеснот. Саме в цих вічних моральних, етичних цінностях і в боротьбі за високодуховну, морально досконалу людину полягає історичне і моральне значення античних греко-римської і християнської літератур, це і є їх найціннішими скарбами.

Античні байки

Байка (грецьке «айнос») — глибокодумне оповідання, що потребує, як загадка, відповідного тлумачення; згодом також апологос — «притча» як жанр народної усної творчості з давніх-давен сформувалися або проторували собі шлях у світ літератури.

Іншими словами: байка — коротка прозаїчна чи віршована розповідь, у якій діють символічні персонажі, що втілюють різні людські типи й ілюструють принципи моралі або практичної доцільності. Моральний урок або міститься в самому оповіданні, або може бути прямо сформульований в особливому, окремому від нього міркуванні.

Дійовими особами найчастіше є тварини, але іноді людські істоти чи неживі предмети. До форми байки близька притча (парабола), однак, на відміну від байки, притча найчастіше існує усередині великого тексту, а не самостійно. Жанр бестіарію теж має риси, що зближають його з байкою. Короткі байки іноді називають апологами.

Із часів античності і до наших днів байка служить зразком життєвої мудрості, засобом навчання і формою сатири. На ранніх стадіях людської цивілізації казки про тварин сприймалися буквально; байка як літературний жанр виникла лише тоді, коли алегорично тварини стали символами людських достоїнств і пороків.

Байкова спадщина, яка «ходила» в народі, поступово зростаючи й ускладнюючись, була, за легендою, вперше літературно оброблена Езопом.

Із збірок, які збереглися до нашого часу, найстаріша укладена (І ст. н. е.) вільновідпущеним імператора Октавіана Августа — Федром, який переказав байки в латинських віршах. Із книги Федра утворилася пізніша латинська прозаїчна версія, зв’язана з ім’ям якогось Ромула, що мала великий вплив на розвиток байкового жанру за середньовіччя і в епоху Відродження. В III ст. н. е. обробив байки Бабрій (очевидно, погречений римлянин), подавши текст у грецьких віршах; у IV—V ст. н. е. — Авіан, латинською мовою в поетичній формі. В XI ст. складені дві прозаїчні версії, які використав монах Максим Плануда (1300) для свого збірника Езопових байок, до якого він додав також докладний «Життєпис Езопа».

Щодо подальшого поширення байок в європейській літературі, то досить буде згадати, що всі європейські письменники, які складали байки, тією або іншою мірою були «спадкоємцями» Езопа. В українській літературі можна простежити те ж саме наслідування; це буде особливо наочно для читача, коли він зіставить з байок такі, як «Ворон і Лисиця», «Мурашки й Цикада» з відповідними байками Л. Глібова: «Ґава й Лисиця», «Коник-Стрибунець».

Література

1. Антична література (видавництво «Світ», укладач — Мирон Борецький).

2. Античная басня. — М., 1991.

3. Виндт Л. Басня как литературный жанр. Поэтика. — Л., 1927.

4. Гаспаров М. Л. Античная литературная басня. — М., 1971.

5. Історія світової літератури. — К., 2000.

6. Классическая басня. — М., 1981.

7. Потебня А. А. Из лекций по теории словесности. Басня, пословица, поговорка. — Харьков, 1930.

8. Українська та зарубіжна культура. Підручник / За ред. Козири. — К., 2001.

Езоп

(VI ст. до н. е.)

Життя і творчість

Біографія Езопа (або Есопа) має легендарний характер. Видатний байкар, засновник жанру байки, він нібито був рабом із Фригії (Мала Азія), невеликим на зріст, некрасивим та ще й горбатим. Зате боги щедро нагородили його даром слова, гострим розумом і мистецтвом створювати байки. Його перший господар вирішив продати ні на що не придатного балакучого раба, якого купив простуватий філософ Ксанф з Самосу. Езоп вразив його дотепними відповідями. Коли Ксанф спитав Езопа, чи той хоче, щоб він його купив, Езоп нібито відповів: «А хіба тобі не все одно, чого я хочу? Купи мене в радники, тоді й запитуй». А на запитання, чи він завжди такий балакучий, Ксанф отримав відповідь, що за балакучих птахів завжди платять дорожче. Після того, як на репліку Ксанфа: «Але ти ж не птах, а виродок», Езоп відповів, що бочки в підвалах теж потворні, але вино в них добре, філософ і взяв його до себе.

Жодного разу Ксанф не пожалкував, що купив Езопа. Завдяки дотепному й винахідливому рабу Ксанф залишився в пам’яті поколінь, бо саме з ним легенда пов’язує багато езопових жартів і мудрих рішень. Широко відома й теорія про те, як Ксанф наказав Езопові купити на базарі для бенкету всього найкращого, що є у світі. Езоп приніс одні лише язики різного приготування і пояснив здивованому господарю, що найкраще у світі — це язик, бо саме ним домовляються, встановлюють закони, висловлюють високі й мудрі думки. На прохання купити наступного дня найгіршого, що є у світі, Езоп знову приніс язики — і довів Ксанфу, що в світі немає нічого гіршого за язик: ним люди обманюють один одного, починають сварки та війни. Господар був дуже роздратований, але не міг не визнати правоти Езопа.

Коли ж Ксанф після обіду, перебуваючи добряче напідпитку, хвальковито заявив, що він може випити море, а на ранок схаменувся від жаху про свою обіцянку, саме Езоп врятував його від ганьби. Він порадив Ксанфу виставити своєму супернику перед суддями й глядачами, які зберуться на березі моря, таку умову: хай суперник перекриє всі ріки, що впадають у море, бо Ксанф дійсно обіцяв випити море, але не обіцяв випити ще й ріки. Так Ксанф вийшов із скрутного становища, і його мудрість викликала у всіх захоплення.

Езоп багато разів просив Ксанфа дати йому волю, але той не хотів розлучатись із мудрим рабом. І тільки коли на Самосі сталась тривала пригода, яку ніхто не зміг роз’яснити, крім Езопа, він зміг позбутись рабства. Під час засідання державної ради Самосу з неба налетів орел, схопив державну печатку, піднявся в небо і звідтіля відпустив її прямо в пазуху якомусь рабу. Покликали Ксанфа, щоб він розтлумачив цю знаменну подію. Він за своєю звичкою заявив, що це нижче від його філософської гідності, але у нього є раб, який може роз’яснити, що все це означає. Езоп же сказав, що він міг би роз’яснити, та не годиться рабу давати поради вільним громадянам, а от якби його звільнили... Народ Самосу одразу ж звільнив Езопа, і він так розкрив значення цієї події: «Орел — царський птах. Отже, цар Крез вирішив завоювати Самос і обернути його в рабство».

Засмучені самосці відправили Езопа до Креза просити примирення. Мудрий Езоп сподобався царю, він зробив його своїм радником і замирився з самосцями. За легендою, після цього Езоп жив ще довго, побував у вавилонського та єгипетського царів, зустрічався з сімома мудрецями й написав багато байок. Загинув же він у Дельфах, де не сподобався дельфійським жерцям, які злякались, що він розкриє еллінам їх хитрощі, і скинули Езопа зі скелі.

Уславився ж Езоп пердусім як талановитий байкар.

Байка як жанр народної творчості виникла ще у догомерівську епоху. Вона являє собою коротке алегоричне оповідання, переважно віршоване, в якому завжди присутній дидактичний (повчальний) зміст. Складається з оповідної частини та обов’язкового висновку — повчання. Персонажами байок виступають різні звірі, птахи, рослини, у вчинках яких вбачаються і висміюються людські вади. Цей прихований підтекст художнього твору завдяки легендарному байкарю називається езопівською мовою.

У Давній Греції відомі були збірки коротких байок у прозовій формі, авторство яких приписувалось Езопу. Сучасному читачеві майже всі вони добре відомі в обробках французького байкаря Ж. Лафонтена, російського І. Крилова, українських байкарів П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, особливо Л. Глібова.

Серед найпоширеніших байок Езопа можна назвати такі, як «Вовк і Ягня», «Лисиця та виноград», «Мурашка і Цикада», «Жаба та Віл», «Селянин і Змія», «Свиня і Левиця» та інші. Взагалі, підраховано, що в байках Езопа діють понад 80 тварин, близько 30 представників різних професій (мисливець, рибалка, кожум’яка, м’ясник тощо), така ж кількість богів та міфологічних персонажів.

От, скажімо, байка «Вовк і Ягня». Вовк гнався за ягнятком. Рятуючись, ягня сховалось у храмі. Вовк став кликати його назад: «Виходь, бо все одно прийде жрець і принесе тебе в жертву Богу». Ягня відповіло: «Краще стати жертвою Богу, ніж загинути від тебе». Байка повчає, що якщо треба вмерти, то краще вмерти з гідністю.

А от байка про хитромудрого осла. Одного разу осел переходив річку з вантажем солі, послизнувся й упав; сіль розчинилась, і тягар став меншим. Осел зрадів і наступного разу, підійшовши до річки, впав уже навмисне. Та цього разу вантажем була вовна, яка розбухла від води, стала такою важкою, що осел потонув. Мораль — хитрість без розуму згубна.

Ще байка про тварин. Замислились зайці, чому вони такі лякливі, й вирішили, що краще всім їм разом втопитись. Підійшли до ставка, а жаби, почувши їх, поскакали у воду й поховались. Зайці побачили це й сказали: «Почекаємо топитись: як бачимо, є у світі ще хтось більш полохливий, ніж ми». Або: свиня сміялась із левиці, що та народжує тільки одне маля. Левиця відповіла: «Одне, зате лева».

Саме ця народна мудрість, здоровий глузд, мрії й надії на справедливість, висловлені до того ж у дотепній формі, і зробили байки Езопа, як, і самого їх творця, безсмертними.

Байка — один із найдавніших жанрів словесного мистецтва. Це віршований або прозовий твір, дійовими особами якого є звірі, птахи, рослини, речі, інколи й люди, за якими приховані авторські спостереження за життям та поведінкою людей. Зазвичай байка закінчується мораллю — повчальним висновком.

«Вовк і Ягня»

Езоп — давньогрецький байкар, який зумів створити цікаві та повчальні історії, якими ненав’язливо й без суворості виховував людей.

Найбільш розповсюджені сюжети байок — мандрівні. Більшість із них дослідники приписують саме Езопу, називаючи його «батьком байки». Дійсно, багато цих творів мають спільні ознаки. Наприклад, у більшості творах присутня мораль, яка виокремлена і настільки прозора, неначе автор боїться, що слухач не зробить висновків зі змісту історії. Зазвичай, мораль знаходиться наприкінці байки, рідше — на початку.

Байка Езопа «Вовк і Ягня» — прозова, в основі сюжету лаконічний діалог, художніх засобів майже не використано. В образах тварин ми бачимо людей та їхні вчинки. Герої байки уособлюють певні риси людини: Ягня — людина, що має відчуття власної гідності, але через різні причини не здатна себе захистити (беззахисна), слабка; Вовк — людина сильна, нахабна, могутня. Головна думка байки — засудження несправедливостей людського життя, неправедної сили влади. Мораль знаходиться на початку байки.

Література

1. Гаспаров М. Л. Эзоп, мудрец-раб: Басни Эзопа // Гаспаров М. Л. Занимательная Греция. Рассказы о древнегреческой культуре. — М., 2000.

2. Гиленсон Б. А. История античной литературы; Учеб. пособие: В 2 кн. Кн. 1. Древняя Греция. — 2-е изд. — М.: Флинта: Наука, 2002.

3. Эзоп // Словарь античности. Пер. с нем. — М., 1994.

4. Лісовий І. А. Античний світ у термінах, іменах і назвах. — Львів, 1988.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть особливості побудови байок Езопа.

2. Визначте головну думку байки «Вовк і Ягня».