Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

Романтизм в Англії

Джордж Ноел Гордон Байрон

(1788—1824)

Життя і творчість

Джордж Гордон Байрон на загальносвітовому рівні вважається найвидатнішою фігурою англійського романтизму. «Поетом погорди» назвав його О. Пушкін. Красивий, але кривий на одну ногу, Байрон нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв.

Дж. Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько «Mad Jack»), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Дж. Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 році після смерті двоюрідного діда Дж. Байрон успадкував титул лорда і родовий маєток — Ньюстедське абатство, У 1801 році Дж. Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету.

У грудні 1806 року Дж. Байрон видав першу збірку віршів («Fugitive Pieces»), які, за порадою друга, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з’явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім’я Дж. Байрон поставив на збірці«Години дозвілля», що побачила світ у червні 1807 року, в якій студент Кембриджського університету висловив своє ставлення до сучасності («Дім батьків, ти прийшов до розору...»), і продемонстрував, принаймні на словах, легковажне ставлення до поезії.

Можливо, поетичний дар вразив сучасників, можливо — зневажливий погляд на людство, але збірка викликала низку негативних рецензій з боку романтиків старшого покоління.

Однак за межами збірки залишилося те краще, що вже було написано й що саме тоді писав Дж. Байрон. Наприклад, вірші, звернені до Мері Чаворт: «Уривок, написаний невдовзі після заміжжя міс Чаворт», «Спогад», — свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.

Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Дж. Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Байрон не просто писав вірші, він жив поетично. Про це свідчить і його політична позиція. Успадкувавши місце у Палаті Лордів, поет почав із захисту луддитів, робітників текстильних підприємств, які ламали станки, намагаючись таким чином запобігти скороченню. Парламент розглядав законопроект (білль) про впровадження смертної кари для луддитів. Дж. Байрон, як у парламенті, так і в поезії, порадив державі вішати робітників на вовняних панчохах, щоб увесь світ бачив: в індустріальній Англії машину, яку виготовляє панчохи, цінують набагато вище, ніж людське життя.

Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив все пильним поглядом політика, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він бачив себе передусім політиком, діячем громадським, а вже потім — поетом, хоча поезія була його найзначнішим громадським діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому. Дж. Байрон не прийняв сучасного йому романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Саути, Мура, В. Скотта мали особистісний характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор’ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що його критика була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Дж. Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не баладник, не самотній мрійник, а оратор, громадська особистість. Це він підтвердить і іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі східної подорожі, — поемою «З Горація».

У 1828 році Дж. Байрон публікує дві перші пісні «Паломництва Чайльд Гарольда» і отримує шалену популярність. Поему, яка дала життя ліро-епічному жанру, було створено на основі дорожнього щоденника, до якого Дж. Байрон вносив свої враження під час подорожі. Вигаданий, розчарований у житті Чайльд Гарольд з’являється на початку твору і бентежить уяву своїм чорним плащем і суто англійським спліном. Але автор незабаром відсуває його убік і починає говорити із читачами від першої особи. Таким чином епічна лінія (мандри Гарольда) перехрещується із лінією ліричною (авторські відступи). В результаті з’являється жанр ліро-епічної поеми.

Дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд Гарольда», робота над якими почалася ще восени 1809 року в Албанії, — це усвідомлення поета в необхідності закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.

Третя і четверта пісні будуть пов’язані з іншою подорожжю Дж. Байрона — з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 року він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було спричинене остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.

Лондонський період (1812-1816) — час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повного мірою йому не вдавалося.

У 1812-1813 роках Дж. Байрон здійснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко «набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813 року). Ним було написано кілька гострих політичних віршів — відгук на те, що відбулося, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього.

Саме в ці роки Дж. Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд Гарольді» новий жанр лисичанської поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним любовний епізод. Поеми затвердили за Дж. Байроном славу відчайдушного самотнього романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами, у тому числі й російською: «Гяур» (1813), «Абідоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816).

У героях східних поем читачі впізнавали самого Дж. Байрона. Створювалися Цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Дж. Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись у біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію «байронізм».

Першого серпня 1811 року помирає мати поета, з якою його пов’язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа. Цикл «До Тирзи» — один із перших для Дж. Байрона у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.

Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об’єднаних особистістю Наполеона. Спочатку в зв’язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день пишеться велика «Ода Наполеону Бонапартові». Роком пізніше він пише також такі твори: «На втечу Наполеона з острова Ельби», «Ода з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання Наполеона».

Ліричним завершенням цього періоду життя Дж. Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августа», — однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Дж. Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці з травня до жовтня 1816 року, проведені там, були душевно важким часом для Дж. Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з’являється збірник, що об’єднав вірші й нову поему, — «Шильйонський в’язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що її розпочав у Швейцарії і яка чимось подібна до «Фауста» Гете, хоча разом із тим і полемізує з цим твором.

Місяці, що їх Дж. Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Дж. Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла в 1822 році).

У листопаді 1816 року Дж. Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819 р.). Переслідуваний за свої зв’язки з карбонаріями поліцією, Дж. Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.

Якщо друга пісня «Паломництва Чайльд-Гарольда» була сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, остання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії. Італійські враження загострюють історичне почуття Дж. Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 році була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Дж. Байрон починає цикл історичних трагедій: «Марино Фальєро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п’єс Дж. Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей.

Зростаючий інтерес Дж. Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822-1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822-1823). Паралельно з ними до самого від’їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817-1823).

Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. Її тон збігався з першою італійською поемою — «Бепо» (1817), що іскриться всіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких, святкових. Пасує до них у «Бепо» і тон, разом зі строфою-октавою, позначений італійським колоритом. У такому ж ігровому, пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався «Дон Жуан».

Літературна репутація Дж. Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дався взнаки конфлікт Дж. Байрона та обвинувачення його в непатріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Дж. Байрона, до яких належить і останній його вірш — «У день, коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші написані вже в Греції, куди Дж. Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на древній землі улюбленої Еллади, він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки.

Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет тієї епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Дж. Байрона в Генуї склад зброї — поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили увесь європейський світ від звістки про смерть Дж. Байрона, дуже зрозумілі: цієї смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, йому важко відшукати щось подібне у всій світовій історії.

Дж. Байрон назавжди залишиться в художній пам’яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину.

Страждання і почуття героя — головна тема лірики Дж. Г. Байрона. Його герой — грішний янгол, демон, який ніде не знаходить розради, але і сам страждає від цього. Тому дух бунтарства, рефлексія і подвійність — характерні риси його психології. Прикладом є його поезія «Мій дух, як ніч...».

Вірш написаний у 1815 році, входить до циклу «Єврейські мелодії» (1813-1815), у яких відбилося гостре відчуття катастрофічності історичного та особистого буття, втрати ідеалів у сучасному суспільстві, загальне розчарування у дійсності.

В основі сюжету вірша епізод 16-ї глави І Книги Царств (вірші 14-23), де розповідається про те, як в ізраїльського царя Саула вселився злий дух, а юний Давид, воїн і співець, чарівною грою на гуслах прогнав його, після чого був узятий царем на службу. Цей вірш дослідники вважать одним із найяскравіших зразків звернення Дж. Байрона-лірика до мотивів «світової скорботи».

Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. Позбавитися життєвих страждань він не може, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

У вірші поет лише відштовхується від біблійного сюжету, не переказуючи його та не розвиваючи далі, а пропонує романтичне переосмислення біблійного сюжету. В основі вірша суто романтичний конфлікт жорстокого світу і особистості, душа якої потерпає від образ цього світу. Душа людини, сповнена песимізмом, розчаруванням, уподібнюється демону скорботи («мій дух, як ніч»), який змушує страждати від «тяжких образ» серце, що розпадається від мук, і мозок ліричного героя. Герой страждає від почуття приреченості, від якого немає ліків, безнадійного відчаю, не маючи надії на полегшення.

«Прометей»

Образ титана Прометея був одним із найулюбленіших образів Дж. Байрона та його друга Шеллі. Байрон зізнавався, що цей герой завжди його цікавив. Поет звертався до нього ще у юнацьких перекладах з грецької, у зрілих творах, таких як «Дон Жуан».

Вірш Дж. Байрона — варіація на тему трагедії Есхіла, за особистим зізнанням самого автора, та наслідок життєвих вражень, отриманих Дж. Байроном у замку на Женевському озері, в якому в XVI столітті був ув’язнений визначний борець за незалежність Швейцарії Франсуа Бонівар. На першому місці, як і у всій ліриці англійського поета, особисті переживання та думки ліричного героя, викликані образом титана Прометея та його подвигом заради людства.

Вірш Дж. Байрона складається з трьох частин і побудований як пряме звернення поета до титана. Відчувається, що поет захоплюється постаттю Прометея, співчуває йому і розуміє причини його вчинків.

Те, що титан страждає, але стійко і з гідністю переносить випробування долею, робить цей образ зрозумілим і близьким людям. Боги ж суворі і безжальні, байдужі до страждань героя.

Прометей приречений на страждання через свою доброту до людей, за науку, яка допомагала їм вижити у суворому світі. Навіть своїми стражданнями Прометей дає урок людству: у боротьбі — сенс людського життя, його шлях до щастя.

У вірші Дж. Байрон немовби прагне перебороти мотиви смутку та світової скорботи і протиставляє їм ідеал героїчної особистості, яка спроможна кинути виклик несправедливостям світу, уособленням якого у вірші виступає Зевс.

Головний бог давньогрецького пантеону в Дж. Байрона — сліпа сила, рушійною силою якої є гнів. Вона здатна знищити усе вільне і живе. Дж. Байрон вважає, що кожна свідома людина повинна наслідувати приклад Прометея, «гордий дух» і непокору якого не зламало зло.

У вірші звучить заклик до спротиву тиранії, оспівується благородний подвиг титана заради людства.

В образі Прометея Дж. Байрон підкреслює такі риси, як незламна мужність і волелюбність, гордий дух непокори, тверда воля і цілеспрямованість, співчуття до долі ближнього і неприйняття деспотизму та тиранії:

Хай доля зла тебе скувала,

Та виклик твій, борня зухвала,

Завзяття вогненне твоє,

Твій гордий дух і непокора,

Що їх і небо не поборе,

Для смертних прикладом стає.

Ти людству освітив дороги,

Ти — символ віри і тепла.

(Переклад Д. Паламарчука)

Постать самого Дж. Байрона для багатьох асоціювалася з Прометеєм. «Байрон, — писав російський критик В. Бєлінський — ...Прометей нашого віку, прикутий до скелі, якого мучить орел; цей могутній геній, на свою біду, зазирнув уперед, — і не роздивившись за миготливою далиною обітованої землі майбутнього, він прокляв сучасне й оголосив йому війну непримиренну та одвічну».

Поема «Мазепа»

У 1818 році, під час перебування в Італії, Дж. Байрон пише ліро-епічну поему «Мазепа». Існують припущення, що ця тема могла бути підказана Дж. Байрону Антонієм Мальчевським, коли обидва поети одночасно перебували у Венеції.

Дж. Байрон не ставив собі за мету розкрити образи Мазепи і Карла XII в історичному плані. Поема побудована у формі розповіді старого Мазепи про подію, яка відбулася у його молодості.

Основний зміст Мазепової розповіді у творі — це опис нестримного бігу коня, який займає більше четвертої частини твору (X—XVII, частини із XX).

Саме цей твір відкрив європейській публіці невідому тоді країну — Україну.

В основі поеми — історичні події та романтичний міф.

Історичні події, які знайшли відображення в творі. Поразка шведів на чолі з королем Карлом XII під Полтавою. Ось як ці події зображує Вольтер в «Історії Карла XII»: «Король тікав, і вороги, що гналися за ним, вбили під ним коня; полковник Гнета, поранений, з якого точилася кров, віддав йому свого».

Дж. Байрон про ці ж події пише:

Полтавський бій відгомонів,

Не пощастило королеві,

Серед скривавлених шляхів

Лягли полки його сталеві.

Тепер і день і ніч вперед

Поранений державний швед

Втікає в далечі безмежі...

(Переклад О. Веретенченка)

Романтичний міф, покладений в основу поеми. Легенда про Мазепу, яка надихала романтиків, почала гуляти по світу ще в кінці XVII століття. Саме у той час написав свої спогади придворний історіограф Ян Хрізістом Пасік, який служив при дворі короля Яна Казимира разом із молодим Іваном Мазепою. Сюжет Пасіка такий: недалеко від маєтку Мазепи на Волині знаходився маєток Станіслава Фальбовського. Між молодим шляхтичем і юною дружиною літнього сусіда спалахнув роман. Фальбовський вислідив коханців і наказав слугам роздягнути юнака, прив’язати його до коня і пустити крізь чагарники терну і глоду. Колючі гілки розривали тіло коханця-невдахи. Коли, нарешті, напівмертвий Мазепа дістався свого будинку, варта і дворові спочатку не впізнали й не пустили його, тому майбутній гетьман мало не помер.

Звідки бере свій початок легенда (а може, і правдива історія) про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького донжуана?

Традиція описувати «любовно-романтичні пригоди» українського гетьмана почалася ще за життя Івана Степановича, починаючи з кінця XVII століття. А її виникнення було пов’язане з конфліктом між двома придворними польського короля Яна Казимира — молодим постільничим Мазепою і іншим королівським «пажем», шляхтичем Яном Пасеком. Останній в 1661 році підтримував таємні стосунки з опозиційно налагодженими до свого патрона конфедератами. Як вірний слуга, Мазепа був вимушений повідомити про це своєму сюзерену — королю. У результаті Я. Пасек був заарештований, але зумів переконати суддів у своїй невинності.

Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому ґрунті між ними виникла сварка, що закінчилася взаємними «ляпасами». Маючи літературне дарування, Пасік вирішив помститися занадто гордовитому «від ніг до голови козакові». Задумана ним помста полягала в написанні і поширенні про свого противника неправдивої і сенсаційної інформації, своєрідного «чорного піару». Потрібно відзначити, що тодішньому польському літераторові це дуже добре вдалося. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи відданого чоловіка над юним коханцем: «...Роздягши його догола, посадили лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власного коня, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали під черевом коня. На швидкого від природи коня накричали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стріляли над ним кілька разів. Переляканий кінь помчав додому, як скажений. А потрібно було їхати через хащі, глід, ліщину, грушину, тернину не звичайним шляхом, а стежинами. І потрібно було по дорозі часто нахилятися, тримаючи віжки в руках, обходити небезпечні місця. Бувало, що вітка ударить по голові і роздере одяг. Отже, можна собі уявити, як був поранений голий вершник, враховуючи, що швидкий і переляканий кінь від страху і болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перелетів через ліс... Діставшись до будинку, весь поранений, Мазепа почав кричати „Варта!”... Вони не вірили, але нарешті його впустили, він знемагав від холоду і майже не міг розмовляти».

Вигадку Пасіка відразу ж підхопив інший тодішній польський мемуарист Еразм Отвіновський, який, у свою чергу, додав до неї ряд деталей, що шокували читача.

Чи не більше всіх поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча в своїй знаменитій книзі «Історія Карла XII» (надрукованій у 1731 році в Руані) він у цілому правдиво відображував політичну ситуацію під час Північної війни (1700-1721), у тому числі розповідаючи про наміри українського гетьмана знайти свободу для України, все-таки видатний француз не стримався від того, аби не повторити історію, вигадану Я. Пасеком і підхоплену згодом Е. Отвіновським і маркізом де Бонаком. «Любовну пригоду молодого Мазепи з дружиною польського дворянина було викрито. Розгніваний муж прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив на свободу», — писав Вольтер.

Майже через століття, в 1818 році, знаменитий англійський поет Джордж Гордон Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відому розповідь і дасть своє бачення подій та героїв.

Закінчився бій шведів під Полтавою. Численні полки Карла XII полягли «серед скривавлених шляхів». Самого короля поранено. Втікаючи з поля бою, Карл XII спиняється в лісі для перепочинку. Він лягає під деревом, тамуючи біль від ран. Гетьман Мазепа злазить з коня, але перш, ніж лягти відпочивати, гетьман доглядає коня. Потім Мазепа послав на землю горностаєву кирею, перевірив рушницю та іншу зброю. Потім дістав баклажку і харчі та почав частувати короля й увесь почет. Карл XII прийняв частування, а тоді почав розпитувати Мазепу, за що той так шанує свого коня. Козацький гетьман відповів, що не добром поминає «ту школу, де навчивсь їзди». Шведський король зацікавився такою відповіддю і, замість того щоб заснути, хоче вислухати «повість» Мазепи і тому наполягає на розповіді. Гетьман погодився розказати про давній випадок із власного життя.

Тоді він, вродливий красень, з яким ніхто з чоловіків не міг зрівнятися красою, служив пажем при дворі короля Яна Казимира. При дворі польського короля служив тоді також один надзвичайно багатий, гонористий, родовитий пан. Він мав прекрасну дружину Терезу, молодшу за нього на тридцять років. Одного разу Мазепа зустрівся з Терезою і закохався у цю жінку неземної краси. Але тривалий час вони могли тільки обмінюватися багатозначними поглядами. Знайомство відбулося під час якоїсь гри, назву якої Мазепа-оповідач вже й не пам’ятав.

Вони таємно зустрічалися вночі. Старий граф вистежив коханців і оскаженів від люті й ревнощів. Разом із загоном гайдуків він оточив місце зустрічі Мазепи з Терезою. Молодий паж вихопив шпагу і почав оборонятися, але сили були нерівні — нападники здолали його. Мазепу закували і провели до графського замку. Кара, яку вигадав одурений чоловік, виявилася жахливою: молодого пажа прив’язали до спини дикого коня, справжнього виходця пустелі, що народився в Україні. Кінь, так само як Мазепа, не міг протистояти силі, і, після запеклої боротьби: «Жахнули скакуна — і враз на волю випустили нас...»

Прив’язаний до скакуна, Мазепа мчав степами вдень і вночі. Паж намагався пручатися, аби звільнитися від пут, але цим ще більше лякав коня. Голос «і тихий, і слабий» «конем сприймався, ніби вибух, немов лунав мисливський ріг...» Пута врізалися в тіло Мазепи, він стікав кров’ю, спрага мучила його. Рисак нісся вже лісом, де зграя вовків, почувши запах крові, влаштувала тривалу гонитву.

Часом хлопець втрачав свідомість і, приходячи до тями, дивувався витривалості коня, який не спинявся ні на мить. Трохи легше стало вершнику, коли кінь перепливав річку, — вода воскресила молоді сили. Але надії звільнитися від пут були марні: силкуючись, вершник лише сильніше затягував вузли.

Зійшло сонце, і Мазепа-паж побачив, що він у дикій місцевості: ніде не виднілося ані людського, ані звіриного сліду, відбитку колеса чи плуга. Нарешті десь здалека почулося кінське іржання. Юнак зрадів, гадаючи, що то якийсь кінний загін їде шляхом. Але радість його була передчасною. Назустріч йому вибіг табун диких коней, які не знали ані вуздечок, ані острогів. Рисак, на якому сидів Мазепа, тихим від знемоги іржанням «відповів — і враз упав». Табун, здивований побаченим, ураз спинився, постояв трохи над своїм мертвим товаришем і помчав далі. Бідолашний вершник не мав сил позбутися коня, «і вкупі вмираючий лежав на трупі!» Вже над ним кружляв ворон, готовий виклювати очі, і лише слабкий хрип людини відлякував хижого птаха. Вже серед мороку юнак побачив якісь вогні, але, сприйнявши їх за марення, втратив свідомість. Опритомнів він у світлиці, де біля нього сиділа юна панна. Виявляється, молодого Мазепу серед степу знайшли козаки і віднесли до найближчого помешкання. Ці люди врятували його від смерті. На цьому гетьман обірвав розмову. Ніхто нічого не сказав йому щодо пережитого ним випадку — король Карл XII «спав уже з годину».

Дж. Байрон змальовує Мазепу як романтичного героя, людину сильних пристрастей, могутнього характеру.

По-перше, це підтверджують риси характеру Мазепи, якими наділив його Дж. Байрон: яскравий, незвичний, гордий, самотній, трагічний. Він бунтар і вигнанець. Мазепа порушує закони суспільства, в якому живе (зустрічається з заміжньою жінкою), що веде до трагічних наслідків.

По-друге, він діє в незвичних умовах: змушений боротися за житті, прив’язаний до спини коня, на фоні екзотичної для європейця української природи.

У поемі Дж. Байрон зіставляє дві критичних ситуації у житті головного героя: поразка війська Карла, у складі якого знаходиться Мазепа, та події часів молодості, пов’язаної з помстою чоловіка коханої жінки. Це є типовим для поем Дж. Байрона.

Можна стверджувати, що поема має автобіографічний компонент: Дж. Байрон побачив в історії про Мазепу й певні аналогії з власним життям, бо, перебуваючи в Італії, він закохався і таємно зустрічався з юною дружиною шістдесятирічного графа Гвіччіолі, яку, як і коханку Мазепи, звали Терезою.

Головне ідейне та художнє навантаження в поемі мають саме ті сцени, що змальовують стрімкий біг коня та страждання, яких він завдає головному героєві. Дж. Байрон порівнює шалений галоп коня з гірським потоком, з блискавкою, з північним сяйвом, метеором, розбурханим морем. Почуття героя також постійно у русі: від надії на можливість звільнення — до повного відчаю, зневіри, готовності прийняти смерть як єдино можливе позбавлення від катування.

Мазепа вважає цей випадок дуже важливим для себе, бо саме через нього прокладено шлях до влади. «О, знав би я, що оживу — і візьму гетьманську булаву», — каже він. Не випадковим є те, що гетьман розповідає цю історія Карлу у важкий для нього ситуації. Висновок з цієї історії висловлений думкою самого гетьмана «забудь свої незгоди злі, забудь свої пекельні болі: ніхто із смертних на землі не вгада своєї долі...». Ось такими вистражданими Мазепою словами покори долі закінчується поема. На думку Дж. Байрона, доля — ось те, що керує життям і смертю. Цей висновок цілком вкладається у романтичну поетику, адже доля — одне з центральних понять романтизму.

У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», який згодом поширився у численних інтерпретаціях.

ЦЕ ЦІКАВО

«Байронізм»

«Байронізм» є явищем неодновимірним. Він втілює жадання абсолютної волі, відштовхується від усього, пов'язаного із традиційним способом життя людства. Герой Дж. Байрона кидає виклик традиційній моралі, релігії, і тому «байронізм» нерідко ототожнюють із демонізмом. Це явище привабливе і одночасно жахливе. «Байронізм» приваблює відчайдушною хоробрістю, нехтуванням будь-якою небезпекою, навіть смертельною і відштовхує індивідуалізмом. «Ты для себя лишь хочешь воли», — сказав О. Пушкін в поемі «Цигани» і тим виніс вирок цьому явищу.

«Байронізм» як філософсько-естетичний феномен є набагато ширшим, ніж цикл «східних» поем. Він виникає зі всієї творчості Дж. Байрона і з його особистої долі. «Байронізм» можна умовно розподілити на три напрями, кожен з яких мав своїх послідовників.

• По-перше — це індивідуалістичне повстання проти загрузлої в меркантилізмі буржуазної Європи, який переростає в маргінальний, богоборчий бунт супроти всієї людської цивілізації.

• По-друге — це спроба подолання власної станової і національної обмеженості, яка вилилася на підтримку робочого руху в Британії, а також в участь у боротьбі карбонаріїв в Італії і в допомогу грекам, що піднялися в 1821 р. на повстання проти турецького ярма.

• По-третє — це новаторство, що виникало від нехтування будь-якими умовностями і що вилилося в створення низки нових жанрів (ліро-епічна поема, ліро-епічна драма) і нового типу версифікації, що нагадує недбалий, розмовний стиль.

Слід зазначити: практично кожний поет тієї епохи вів творчий діалог із Дж. Байроном, заперечуючи або підтримуючи його і в окремих аспектах.

Література

1. Дьяконова Н. Я. Лирическая поэзия Байрона. — М., 1975.

2. Журавльов Д. В. — «Мазепа». — Харків. «ФОЛІО». — 2007.

3. Ніколенко Ольга Миколаївна. Романтизм у поезії: Г. Гейне, Дж. Г. Байрон, А. Міцкевич, Г. Лонгфелло: Посіб. для вчителя. — X.: Ранок: Веста, 2003.

4. Ніколенко О. М. Романтизм у поезії. Посібник для вчителя. — Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2003.

5. Ромм А. С. Джордж Ноэл Гордон Байрон. 1788-1824. — М., 1961.

Запитання для самоконтролю

1. До якої збірки належить вірш «Мій дух, як ніч...»? Що стало його сюжетною основою?

2. Що стало причиною суму й страждань ліричного героя вірша?

3. Що надає образу ліричного героя надзвичайної трагічності?

4. У яких часових планах поданий образ Прометея?