Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

ЛІТЕРАТУРА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Література доби Відродження, її представники

Відродження, або Ренесанс (фр. Renaissance, італ. Rinascimento) — епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі середньовіччя і передувала культурі нового часу. Приблизні хронологічні межі епохи — XIV—XVI століття. Доба Відродження включає три фази: раннє (XIV ст.), високе (XV—XVI ст.) та пізнє Відродження (XVI — початок XVII ст.). Виникло воно в Італії, а пізніше поширилось і на інші європейські країни — у XV—XVI століттях ідеї Ренесансу поширюються на Францію та Німеччину, а в Англії й Іспанії Відродження припадає на XVI — початок XVII ст. Визначними представниками цієї епохи в літературі були Франсуа Рабле, Мішель де Монтень, П’єр Ронсар у Франції, Мігель де Сервантес, Лук де Камоенс в Іспанії, Джованні Боккаччо, Франческо Петрарка в Італії, Джефрі Чосер, Томас Мор, Вільям Шекспір в Англії.

Відмінна риса доби Відродження — світський характер культури та її антропоцентризм (тобто інтерес у першу чергу до людини та її діяльності). З’являється цікавість до античної культури, відбувається ніби її «відродження» — так і з’явився цей термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з’явився інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. Для мистецьких творів цієї доби були характерні ясність естетичного мислення, простота і конкретність.

У ренесансному світогляді сформувався культ людської особистості, людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб митців доби Відродження називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й людини, прагнення до пізнання всього, що пов’язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти обстоювали право людини радіти й бути щасливою у цьому, земному житті.

Центральною постаттю епохи був митець, який виборював своє право змінювати, вдосконалювати світ за естетичними законами.

У другій половині XVI ст. на зміну ренесансному мистецтву в Європі приходить маньєризм і раннє бароко.

Література

1. Короткий словник літературознавчих термінів / Лесин В. М., Пулинець О. С. — К.: Радянська школа, 1961.

2. Краткая литературная энциклопедия: в 9 т. — Т. 1. — М.: Советская энциклопедия, 1962.

3. Літературознавчий словник-довідник. — К.: ВЦ «Академія», 2007.

Франческо Петрарка

(1304—1374)

Життя і творчість

Відродження, або Ренесанс (від фр. renaitre — відроджуватися), — одна із найбільш яскравих епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже три століття із середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст.

Для культури Відродження характерне світське сприйняття й осмислення світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих здібностей людини, достоїнства особистості.

Гуманізм (від лат. humanus — людський) став ідейною основою культури Відродження. Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної науки, заснований на формальній логіці (діалектиці), відкидали її догматизм і віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для вільного розвитку наукової думки.

Зародження ренесансної літератури в другій половині XIV ст. пов’язане з іменами Франческо Петрарки і Джованні Боккаччо. Вони стверджували гуманістичні ідеї, достоїнства особистості, пов’язуючи їх не з родовитістю, а з доблесними діяннями людини, її волею і правом на насолоду радостями земного життя.

Явище таланту Петрарки величезне. Воно не покривається навіть найвищим визнанням його власних літературних заслуг. Особистість, поет, мислитель, суспільний діяч — у ньому нероздільні. Ось уже понад шістсот років людство шанує великого італійця насамперед за те, що він, мабуть, як ніхто інший, сприяв настанню нової епохи, яка називається Відродженням.

Франческо Петрарка був першим великим гуманістом, поетом і громадянином, який зумів зрозуміти цілісність передвідроджувальних течій думки й об’єднати їх у поетичному синтезі, який став програмою прийдешніх європейських поколінь.

Ф. Петрарка — родоначальник нової сучасної поезії. Його «Книга пісень» надовго визначила шляхи розвитку європейської лірики, ставши своєрідним незаперечним взірцем. Якщо спочатку для сучасників і найближчих послідовників у себе на батьківщині Ф. Петрарка був великим реставратором класичної стародавності, провісником нових шляхів у мистецтві і літературі.

Мало того, Ф. Петрарка проторував своїм поетичним спадкоємцям шлях до пізнання задач і сутності поезії, пізнанню морального і цивільного покликання поета.

Під час читання творів Ф. Петрарки виникає автопортрет, де впадає в око риса — потреба в любові. Це і бажання любити, і потреба бути коханим. Гранично чітке вираження ця риса знайшла в любові поета до Лаури, головної героїні сонетів і інших віршів, що складають «Книгу пісень».

Важлива в житті Ф. Петрарки і любов до домашніх (матері, брата Герардо, племінника Франческо), до численних друзів: Гвідо Сетте, Джакомо Колона, Джованні Боккаччо і багатьох інших. Поза дружбою, поза любов’ю до ближнього і взагалі до людей Ф. Петрарка не мислив собі життя.

Ще одна риса, яку виділив у собі сам поет і за яку часом (особливо на схилі років) себе картав, — це любов до слави. Не в значенні, однак, простого марнославства. Бажання слави в Петрарки було найтіснішим чином пов’язане з творчим імпульсом. Якраз воно здебільшого і спонукало Петрарку зайнятися письменством. Із роками і ця любов, любов до слави, стала зменшуватися. У «Листі до нащадків» він зі смутком пише про своє увінчання в Римі, а перед смертю навіть був готовий визнати тріумф Часу над Славою.

До безсумнівних земних радостей належить, за Ф. Петраркою, і віра в красу людини і могутність його розуму. Але все це крило і безліч побічних спокус, яких, на думку Ф. Петрарки, людині, через її слабкість, важко уникнути. Звідси і сумніви в абсолютній цінності земних радощів.

Ф. Петрарка був разюче сприйнятливий до усього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Вражає і широта його інтересів. Він писав про медицину і про якості, необхідні полководцю, про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і про падіння військової дисципліни, про вибір дружини і про те, як краще улаштувати обід.

Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам у сфері чистої філософії не створив нічого оригінального. Критичний же його погляд був чіпкий і точний. Багато цікавого написано ним про практичну мораль.

Цураючись мирської суєти, Ф. Петрарка жив інтересами часу, не був далекий і від суспільних пристрастей. Так, він був полум’яним патріотом. Італію він любив до несамовитості. Її лиха і нестатки були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне з них — славнозвісна канцона «Італія моя». Заповітним прагненням його було бачити Італію єдиною і могутньою. Ф. Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства й імперії. Він оплакував поділ Італії. Найстрашніше для Ф. Петрарки — внутрішні розбрати. Скільки зусиль він приклав, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгову перевагу не Чорному й Азовському морях!

Літературу Ф. Петрарка розумів як художню досконалість, як багатство духовне, як джерело мудрості і внутрішньої рівноваги. В оцінках же часом помилявся. Так, він думав, що його «Тріумфи» за значущістю настільки ж перевершують «Канцоньєре», наскільки «Божественна комедія» перевершує дантівське ж «Нове життя». Ще він помилявся в оцінці своїх латинських творів, що кількісно перевершували писане ним італійською в п’ятнадцять разів! У сонеті CLXVI Ф. Петрарка говорить, що не займися він «дрібницями» (віршами італійською мовою), «Флоренція знайшла б поета, як Мантуя, як Арунка і Верона». Флоренція знайшла поета не менше, ніж Вергілій і Катулл, і подарувала його Італії й усьому світу, але саме завдяки цим «дрібницям».

Звичайно ж, головним твором Петрарки є його «Книга пісень», що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також балад, секстин і мадригалів.

Література

1. Абрамсон М. Л. Від Данте до Альберти. — М.: Наука, 1979.

2. Веселовський А. Н. Петрарка в поетичній сповіді «Canzoniere». 1304-1904. — Спб., 1912.

3. Ревуненкова Н. В. Ренесансне вільнодумство й ідеологія Реформації. — М.: Думка, 1988.

4. Томашевський Н. Російський Петрарка. — М.: Правда, 1984.

5. Энциклопедический словарь юного историка / сост. Елманова Н. С., Савичева Е. М. — М.: Педагогика-пресс, 1994.


buymeacoffee