Крок до ВНЗ. Світова література. Довідник

ПЕРЕДМОВА

Перспектива складання зовнішнього незалежного оцінювання лякає багатьох учнів середніх, а особливо старших класів. Саме тому нами було створено цей комплексний довідник — основне призначення якого — якісна, ґрунтовна підготовка до ЗНО. Нами було розроблено цілий комплекс завдань, які допоможуть учневі не тільки закріпити теоретичні знання, отримані ним під час проходження шкільного курсу, але й засвоїти необхідні для успішного складання ЗНО предметні уміння та навички.

Теоретичний матеріал, поданий у посібнику, цілком відповідає чинній навчальній програмі для основної та старшої (академічний та профільний рівні) школи, затвердженій Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, у ньому зібрані всі основні розділи та теми, саме тому комплексний довідник доцільно буде також використовувати як помічник у підготовці до державної підсумкової атестації, тематичного оцінювання або навіть уроку.

Книга «Світова література. Комплексний довідник + профільний рівень» складається з двох розділів.

У першому розділі «Повний курс світової літератури» зібрано й систематизовано основний теоретичний матеріал, що відповідає вимогам чинної навчальної програми для основної та старшої (академічний і профільний рівні) школи.

Кожна тема починається основними відомостями та положеннями з теорії літератури. Характеристика того чи іншого літературного періоду, виокремлення його особливостей, тлумачення понять — усе це сприяє кращому розумінню творчості основних представників напряму, що переважав у той чи інший час, розумінню того, що стало підґрунтям для написання творів, які стали шедеврами світової літератури.

У кожній темі подані основні представники цього періоду літератури. Важливі факти їхньої біографії, творчості, аналіз програмових творів, а також цікава інформація, що стосується життя чи творчості письменника.

У кінці тем розміщено запитання та тестові завдання для самоконтролю, що дозволить учневі краще засвоїти матеріал, виокремити головне, систематизувати набуті знання.

Вважаємо, що така структура розділу є досить зручною у використанні: вона сприяє тому, що учень відразу ж співвідносить творчість письменника з відповідним літературним періодом, дозволяє краще засвоїти, у якому напрямі працював той чи інший митець, а практичні завдання, що розміщені в кінці розділу, надають можливість учневі закріпити ту систему, яка утворюється після ознайомлення з поданим матеріалом.

До того ж в кінці розділу автори подають орієнтовний план характеристики художнього образу-персонажа, схему аналізу літературно-художнього твору, загальний план відповіді на питання про значення творчості письменника, орієнтовний план аналізу ліричного вірша та рекомендації, як вести короткий запис про прочитані книги — це, безсумнівно, допоможе учневі краще підготуватися до уроку зі світової літератури, проаналізувати твір, охарактеризувати його головних персонажів.

Другий розділ «ЗНО: тренувальні вправи» містить 5 тренувальних варіантів для підготовки до ЗНО. До кожного варіанта подано бланки відповідей, які розроблені фахівцями «Видавничого дому Весна» спеціально під наведені тренувальні варіанти, тому вони можуть відрізнятися від бланків, розроблених Українським центром оцінювання якості освіти.

Отже, посібник буде корисним учням загальноосвітніх навчальних закладів, старшокласникам та абітурієнтам, а також викладачам світової літератури.

Повний курс світової літератури

Розділ І

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Фольклор

Слово фольклор походить від двох англійських слів — «народ» і «мудрість». У широкому значенні фольклор — це всі види народного мистецтва, звичаї, вірування. У вужчому значенні — усна поетична творчість народу.

Отже, фольклор — колективна уснопоетична творчість, що відображає життя, працю, історію, побут, думки, прагнення, погляди народу, його боротьбу за кращу долю.

Фольклор тісно пов’язаний із життям народу. Наприклад під спів материнської колискової засинають маленькі діти.

Жанри фольклору

Епічні: казки, перекази, міфи, легенди, бувальщини, билини, балади, історичні пісні.

Малі форми фольклорного епосу: прислів’я, приказки, прикмети, замовляння, загадки.

Ліричні: плачі, пісні.

Драматичні: обрядові дії (хороводи, ворожіння).

Література і фольклор — скарбниця духовних багатств людства

Ще з давніх-давен наші предки розуміли, що найціннішою рисою людини є розум. Ті люди, яких природа наділила надзвичайними розумовими здібностями, користувалися авторитетом і повагою, їх називали мудрецями, йшли до них за порадами у складних життєвих ситуаціях. І мудра людина ділилася досвідом, допомагала вирішити проблему, виражаючи знання через слово. У дописемні часи зберегти ці знання можна було тільки передаючи їх від людини до людини. Ці знання, у першу чергу стосувалися природних явищ. Люди помічали закономірності в природі (зміну пір року, залежність урожаю від погоди) та в повсякденному житті. Тому найдавніша народна мудрість була пов’язана саме зі спостереженнями над природою і трудовою діяльністю (літній день рік годує; ластівка день починає, а соловей його кінчає; ластівки низько літають — дощ обіцяють).

Усі ці знання зберігалися лише у пам’яті, передавалися від покоління до покоління, переходили з країни у країну, з часом змінювалися, обростали новими подробицями, які стосувалися національних особливостей країн. До корисної інформації додавалася ще і людська фантазія, яка перетворювала набуті знання й узагальнення людського досвіду на художні образи і зберігала їх у такому вигляді. Так з’явилася усна творчість народу, яку пізніше вчені назвали фольклором: перекази, легенди, казки, пісні. У них народ зібрав досвід багатьох поколінь, визначив моральні цінності і пріоритети.

Література як вид мистецтва слова виникла значно пізніше. Її пов’язують із появою писемності, адже й саме це слово походить від латинського «litera», що означає — буква. Зрозуміло, що література виникла не просто так: вона розвивалася на основі багатовікового досвіду, зібраному у фольклорі, і успадкувала народні уявлення про добро і зло, правду і кривду. Література за допомогою слова відображає життя людини в усій його багатогранності й мінливості. Письменники, як і колективний автор творів усної народної творчості, через слово намагаються передати людству таємниці вічних істин і закони існування людини у суспільстві, які називаються моральними цінностями.

Міфи

Сучасна наука тлумачить міфи як вигадані, фантастичні уявлення давніх людей про світ (Всесвіт), світобачення, світогляд. Міф у перекладі з давньогрецької означає — сказання, легенда. Це алегорична розповідь про діяльність богів, героїв та інших фантастичних істот, які зайняли визначальне місце у природі і суттєво впливають на життя людини.

Міф і казка, яку інколи називають дочкою міфу, мають суттєві відмінності. Казку сприймали як повчальну, розважальну вигадку. До міфу ж ставилися як до реальності, історичного факту.

Як свідчать дослідження, в міфах різних народів світу низка основних тем і мотивів повторюються. Імовірно, що найдавнішими міфами є міфи про тварин. Міфи про перетворення людей на тварин і рослин відомі, мабуть, усім народам земної кулі. Це давньогрецькі міфи про гіацинт, нарцис, кипарис, лаврове дерево (дівчина-німфа Дафна), про павука (Арахна) та ін.

Існують дуже давні міфи про походження Сонця, Місяця, зірок (солярні, місячні, астральні міфи). В деяких міфах вони нерідко зображені людьми, які колись начебто жили на Землі і з якоїсь причини піднеслися на небо, а в інших — створення Сонця приписується фантастичній істоті.

Центральною групою є міфи про походження світу, Всесвіту (космогонічні міфи) і людини (антропогонічні міфи). У таких міфах провідними є дві ідеї — ідея творення та ідея розвитку. За одними міфами, світ створений якоюсь надприродною істотою — Богом-творцем, деміургом, великим чаклуном тощо, за іншими — світ поступово розвивався із якогось первісного неоформленого стану — хаосу, мороку або води, яйця тощо.

Ось уривок з міфу давніх українців про створення світу.

«Колись давним-давно світ ховався у пітьмі. З волі Всевишнього з’явилося Золоте Яйце. У ньому був бог Рід. Саме він дав початок усьому, що з’явилося потім на землі. Рід народив Любов — Ладу-матінку. Разом вийшли вони із Золотого Яйця і створили стільки зоряних світів, що їх дотепер ніхто порахувати не може. У числі цих світів був і наш земний світ.

Сонце, що світить над нами, вийшло з обличчя Рода. Темні ночі склалися із дум Рода. Місяць, що не дає землі вночі зануритися у морок, вийшов із грудей Рода. Зірки розсипалися на нічному небі з очей Рода. Ранкові й вечірні зорі з’явилися із брів Рода. Швидкий вітер — це дихання Рода.

Природа — це все, що створив Рід. Цей бог відокремив Правду від Кривди. Рід відокремив світ видимий — Явь, від світу невидимого, духовного — від Наві».

Давньоєгипетські міфи розповідають про виникнення світу інакше. Є міф, у якому говориться, що Сонце — початок життя у Всесвіті — вийшло з яйця, що його зніс птах «великий Гоготун» на пагорбі, який піднявся з водяного хаосу. За іншим міфом із глибини первісного Світового Океану на ймення Нун випірнуло Сонце, що зігріло все навкруги, від чого виникло життя. За іншою версією єгиптян, спочатку із Нуна виник Першопагорб землі, де виріс красивий лотос, у пелюстках якого спала золота сонцесяйна дитина — бог сонця Ра. Зрештою, в усіх випадках творцем світу єгиптяни вважали бога-Сонце.

У міфах багатьох народів виникнення світу пов’язане з образом Світового Яйця. Наприклад, у Яйці 18 тисяч років спав першопредок китайців Пань-гу. Також існують міфи про виникнення серед безмежних хвиль Світового Океану Світового Першопагорбу або розростання суходолу з якоїсь чарівної грудочки землі, глини, піску, яку хтось або підняв із дна Океану, або навіть викрав у богів.

Міфи про виникнення світу в різних народів багато чим схожі. Цей факт пояснюється тим, що невзаємопов’язане, паралельне виникнення схожих елементів у міфах різних народів зумовлене насамперед схожістю умов їхнього життя, інтересів і життєвих прагнень. Інколи якісь елементи міфології один народ запозичував в іншого. Наприклад, міфологію Давньої Греції запозичили римляни після того, як Рим підкорив цю країну. Отже, виникнення схожих елементів у міфах різних народів могло відбуватися як невзаємопов’язано, паралельно, так і шляхом запозичення одного народу іншим.

Як правило, у космогонічні міфи вплітаються і теогонічні сюжети — міфи про походження богів, і антропогонічні міфи —- про походження людини. Досить поширеними є міфи про чудодійне народження, про походження смерті; порівняно пізно виникли міфи про потойбічне життя, долю. До космогонічних міфів наближаються також есхатологічні міфи — розповіді-пророцтва про «кінець світу» (есхатологічні міфи відомі у давніх майя, ацтеків, у християнстві, ісламі, у давніх предків сучасних українців).

Важливе місце посідають міфи про походження та запровадження тих чи інших культурних благ: добування вогню, винайдення ремесел, землеробства, а також встановлення між людьми певних соціальних інститутів, шлюбних правил, звичаїв і обрядів. Впровадження їх, як правило, приписується культурним героям.

У розвинутих аграрних країнах суттєву роль відіграють календарні міфи, які символічно відтворюють природні цикли (міфи про Озіріса (Стародавній Єгипет), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Мала Азія), Діоніса (Фракія, Греція) тощо.

Ранні міфи здебільшого були короткими, примітивними за змістом, не мали захоплюючої фабули. У пізніший період розвитку людства виникають більш складні міфи, а різні за походженням і мотивами міфічні образи переплітаються. Міфи перетворюються на розгорнуті розповіді, пов’язуються один з одним, утворюючи цілі цикли.

Таким чином, порівнюючи міфи різних народів, бачимо, що, по-перше, досить подібні міфи часто існують у різних народів світу і, по-друге, теми та сюжети, які охоплюють міфи, — питання походження світу, людини, культурних благ, соціальних відносин, таємниці народження і смерті тощо, — стосуються найширшого, буквально «глобального» кола основних питань світобудови. Міфи починають виступати не як окремі сюжети, а як система — перетворюються на міфологію. Шлях від міфу до міфології — міфотворчість як основний спосіб розуміння світу.

Міфологія є найбільш ранньою, характерною будь-якому суспільству (передусім первісному) формою світосприйняття, розуміння людиною світу і самої себе. Міфологія — це первісна форма духовної культури людства. Адже те чи інше конкретне усвідомлення якого-небудь явища природи або суспільства спочатку залежало від конкретних природних, господарських та історичних умов і рівня соціального розвитку, за якого жили народи — носії даної міфології.

Отже, міфологія — це історичний тип світогляду, в якому творення людиною цілісної картини світу ґрунтується на абсолютизації ролі, значення природного щодо людського. Міфологія — фантастичне уявлення про природу і соціальну дійсність навколо людини, яке ґрунтується на визнанні органічної єдності людини і світу.

Міфологія як історичний тип світогляду супроводжує всі періоди існування земної цивілізації, відомі людині.

Міф про Прометея

Давньогрецька міфологія свідчить, що саме Прометей подав богам ідею про створення людей. За одним із міфів, Прометей був «батьком» людства. Першу людину він виліпив із глини і зрозумів, що глиняна фігурка ожила, коли та чхнула. До нашого часу дійшла розповідь байкаря Езопа про те, що глина, з якої Прометей ліпив людину, була замішана на сльозах. Ось чому Прометей не був прибічником вирішення проблем за допомогою грубої сили, до чого звикла більшість інших його братів-титанів, тому у боротьбі за владу, в якій титани допомагали Зевсу, участі не брав. Прометей постав проти такого ставлення Зевса і богів до людей, допоміг їм, обманувши самого Зевса.

Прометей, син богині справедливості й правосуддя Феміди, був розумним, про що свідчить його ім’я, що в буквальному перекладі означає «провидець», «той, хто думає наперед». Мав брата на ім’я Епіметей («той, хто міркує заднім числом»).

Коли боги доручили Епіметею розподіляти поміж живими істотами здатність до виживання у світі, той витратив усі запаси життєстійкості на тварин. А коли черга дійшла до людей, їм майже нічого не залишилося. Люди виявилися беззахисними і перед силами природи, і перед хижаками. Тому Прометей вирішив допомогти людям.

Спочатку він дав їм розум — іскру божественного вогню, який палав на Олімпі. Титан навчив смертних будувати житло, великі човни, займатися землеробством і обробляти землю за допомогою приборканих тварин, пояснив їм природні цикли, навчив їх рахувати й писати, дав творче мислення (обдарував схильністю до мистецтва).

Божественний вогонь, який палав на горі Олімп, суворо охороняли за наказом самого Зевса. Але Прометей вкрав невеличку жаринку від полум’я, і, заховавши її в очеретинку, зумів пройти повз охорону непоміченим і спуститися на землю. Цей божественний вогонь титан віддав людям.

Вогонь докорінно змінив людське життя: сприяв розвиткові ремесел, змінив ставлення до їжі тощо.

Прометей був провидцем, і знав, що своїм вчинком розгніває Зевса, але страх перед покаранням перемогла любов до людей.

Зевс суворо покарав Прометея: наказав прикувати його до скелі і посилати щодня орла катувати героя. Лише після століть поневірянь Прометея звільнив Геркулес.

Подвиг, самопожертва міфічного героя заради людей зробили його улюбленцем багатьох поколінь, заради яких він, згідно з міфом, здійснив свій вчинок.

Міфи про Геракла

Геракл — найпопулярніший із грецьких героїв. За міфами, його справжнє ім’я — Алкід (сильний). Але найбільш відоме його ім’я — Геракл, тобто, уславлений Герой. Точний відповідник цього імені в українській мові — Святослав («гера» — «свята», «клес» — «слава»). Геракл був позашлюбним сином Зевса, чого не могла вибачити ані чоловіку, ані його сину дружина Зевса Гера. Через ненависть до Алкіда вона постійно влаштовувала небезпечні для життя юнака пригоди. Долаючи ці перешкоди на своєму шляху, герой отримав нове ім’я — Геракл.

Щоб Геракл не став царем Мікен (Зевс пообіцяв перед усіма богами-олімпійцями царство своїй дитині, яка народиться першою у певний день), Гера затримала пологи у матері Геракла, тому першим народився Еврисфей — слабкий, боязкий і підступний. Геракл змушений був підкорятися його наказам, а Еврисфей бажав позбутися Геракла.

Так, Геракл здійснив 12 подвигів. Спочатку йшлося про 10, але два Еврисфей Гераклу не зарахував. Ось перелік подвигів.

1. Боротьба з немейським левом, якого герой задушив.

2. Знищення лернейської гідри, отрутою якої Геракл намазав стріли, і тому найменша рана від його стріли вважалася смертельною.

3. Полювання на ерімантського вепра, який спустошив аркадію.

4. Лови керинейської лані з золотими рогами й мідними ногами.

5. Знищення стімфалійських птахів, що мали мідні пазурі, крила, дзьоби й пір’я, яке правило їм за стріли.

6. Здобуття для доньки Єврісфея Адмети пояса цариці амазонок Іпполіти.

7. Очищення авгійових стаєнь протягом одного дня.

8. Подолання крітського бика, що вивергав полум’я; цього бика Посейдон подарував Міносові.

9. Перемога над царем Діомедом, що кидав чужоземців на поталу своїм кобилам-людожеркам.

10. Викрадення корів страхітливого триголового велетня Геріона, який жив на далекому заході, на острові Ерітія. Геракл перейшов усю Європу й Лівію і на пам’ять про цей похід спорудив Гераклові стовпи (Гібралтар і Сеуту). На зворотному шляху там, де пізніше був заснований Рим, частину корів у Геракла викрав велетень Как, якого герой убив. За визволення країни від розбійника тубільці встановили в себе культ Геракла, який згодом перейшов до римлян. Із цим подвигом пов’язують боротьбу Геракла з Антеєм.

11. Викрадення золотих яблук із саду Гесперид: яблука дістав Атлант, поки Геракл підтримував замість нього небо.

12. Останній і найважчий подвиг — приборкання Кербера. Геракл спустився в царство Аїда біля Тенара, здолав стоголового пса без будь-якої зброї, виніс його зв’язаного на світ і, показавши Еврісфеєві, відніс назад. (За іншими переказами, Геракл вивів з Аїду Адметову дружину Алкесту та героя Тесея, а біля виходу вступив у двобій із самим богом Аїдом і навіть поранив його).

Здійснивши подвиги, Геракл звільнився від служби у боягузливого Еврісфея, повернувся до Фів, розлучився з Мегарою, вважаючи, що шлюбу з нею не схвалювали боги, і віддав її за свого небожа й друга Іолая. Зевс зробив героя безсмертним, узяв його на Олімп і одружив із Гебою.

Інші міфи розповідають про визволення Гераклом Прометея, про участь героя у боротьбі з гігантами тощо.

У переносному розумінні Геракл (Геркулес) є символом велетенської сили, нездоланності.

З ім’ям Геракла пов’язані крилаті вислови: «дійти до Геркулесових стовпів» — дійти до краю; «геркулесова праця» — тяжка праця.

Література

1. Миф — фольклор — литература. — Л.: Наука, 1978.

2. Словник античної мітології / Упоряд. Козовик І. Я., Пономарів О. Д.— Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2006.

3. Словник античної міфології / Уклад. І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів; вступ, стаття А. О. Білецького; відп. ред. А. О. Білецький — 2-е вид — К.: Наук, думка, 1989.