Крок до ВНЗ. Історія України. Довідник

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. УКРАЇНОФІЛЬСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ І ПОЛІТИЧНІЙ ЕТАПИ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ у другій половині XIX ст.

Документ 1.

Діяльність «хлопоманів».

Джерело: Н. Полонська-Василенко «Історія України», т. 2.

«У 50-60-х роках на Правобережній Україні під впливом революційних ідей, що приходили з Заходу, серед польської молоді переважно шляхетського походження, виник культурний рух, званий «хлопоманство». «Хлопомани» прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння народові, скасування кріпацтва.

Вони не поділяли ідей повстанців 1863 року, вважаючи, що їх місце не в польському таборі, а з українським народом. Група «хлопоманів» на чолі із студентом Київського університету Володимиром Антоновичем проголосила себе українцями, виступила з польської організації і спільно із студентами з Лівобережної України заснувала «Громаду». Поляки затаврували цю групу як «зрадників». На це Антонович відповів «Сповіддю», яку надруковано в «Основі». Він писав, що для шляхтичів-поляків є два шляхи: перший — повернутися до українського народу, працею якого жили їхні предки, платячи за це йому презирством та зневагою його релігії, і другий шлях — залишитися зайдами-паразитами, ворогами національного розвитку українського народу. Антонович обрав перший шлях: він повертається до віри предків (православ’я) і працюватиме для добра свого народу. За ним пішли поляки, які відіграли велику роль в українському відродженні: Кость Михальчук — філолог, Борис Познанський — етнограф, Тадей Рильський — економіст (батько поета Максима Рильського — авт.). Сам В. Антонович став у майбутньому видатним істориком України, основоположником історичної школи.»

Володимир Антонович

Запитання та завдання

1. Визначте цілі «хлопоманів».

2. Які два шляхи, за В. Антоновичем, в українському національному русі існують для поляків? Чому саме такий шлях обрав для себе В. Антонович?

ДОВІДКА

Володимир Антонович (1834-1908)

Джерело: І. Коляда «Історія України».

«Серед українських діячів другої половини XIX ст. був вельми колоритною фігурою: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісїі для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880 рр.); з 1878 р. — професор російської історії Київського університету; з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-літописця,один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Одначе більш загадкової особистості того періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкненість і рівність у стосунках із різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, що були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім'я іншого (Боніфатія Антоновича); дотепер остаточно нез'ясовано рік його народження (1830-й чи 1834-й) та обряд його першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, перейшов в український табір; офіційну освіту дістав у російській гімназії, а самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчив медичний факультет університету й різко змінив фах — здобув історичну освіту; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів — і перекинувся у стан українофілів; брав участь у конспіративних організаціях — і мав чудові взаємини з ворогами українства; в університеті читав курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім'ям публікував нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність вів у Києві, але головні надії поклав на Галичину; порвавши з польським рухом, виступав за «нову еру» в українсько-польських відносинах у Галичині та ін. Єдине, в чому він не двоївся, так це в поглядах щодо методів і перспектив боротьби українського руху. До кінця життя залишався вірним тим словам, що завершували його статтю «Моя исповедь»: «...сподіваюсь, що працею і любов'ю заслужу коли-небудь, що українці признають мене сином свого народу, оскільки я все готовий розділити з ними...»

Документ 2.

Із циркуляра міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови (18 липня 1862 р.).

Джерело: «Історія України: Документи. Матеріали».

«Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися під приводом поширення грамотності й освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. д. Серед подібних діячів було багато осіб, щодо злочинних дій яких провадилась слідча справа в особій комісії.

У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд у С.-Петербурзький цензурний комітет. Немало таких же книг буде представлено і в Київський цензурний комітет. Цей останній має деякі утруднення з розглядом згаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства, пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити....

Це розпорядження було передано на височайший государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення.»

Запитання та завдання

1. Чому циркуляром заборонялось друкувати науково-популярну й релігійну літературу українською мовою?

2. Поясніть, у чому був негативний вплив Валуєвського циркуляра на розвиток українського національного руху.

3. Дайте власну оцінку Валуєвському циркуляру.

Документ 3.

«Москвофільство» на західноукраїнських землях.

Джерело: В. Верига «Нариси історії України. (Кінець XVIII — початок XX ст.)».

«Сильне пригноблення і політична депресія викликали реакцію у формі іншої ідеології, протилежної ідеології 1848 р. — «москвофільство». Душевною основою «москвофільства» було розчарування, а його зовнішніми спонуками — деякі яскраві події тих же років, а головне — російська армія, яка в 1848 р. приходила до Угорщини допомагати Австрії приборкувати повстання. У тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то і просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня це була сила, перед якою один їх національний ворог (угорці) без бою склав зброю. Другий національний ворог (поляки) намагалися бунтувати у Варшаві в 1830 р., але грізна російська сила не домовлялася з ними, як австрійський уряд, а нещадно придушила опір.

Політичне значення одержала «москвофільська» течія перший раз у 1866 р., коли Австрія програла війну з пруссами. Тоді розійшлась чутка, що раніше або пізніше Австрію чекає доля Польщі і що Галіцію забере Росія. Деякі «москвофіли» — Яків Головацький, Михайло Попель, Богдана Дідицкий і ін. ухвалили заздалегідь завоювати собі симпатії російського царя і почали пропагувати єдність галицьких русинів з росіянами.»

Запитання та завдання

1. Укажіть причини виникнення «москвофільського руху».

2. Яке значення мав рух «москвофілів»?

Документ 4.

Діяльність львівської «Просвіти».

Джерело: Ф. Турченко, В. Мороко «Історія України. Кінець XVIII — початок XX ст.».

«Під головуванням В. Федоровича в 1876 р. був ухвалений третій Статут «Просвіти». Він якісно відрізнявся від двох попередніх: скасований вступний внесок, уведена диференційована сплата членських внесків, істотно зменшився їх розмір для селян, ремісників і робітників, а збільшився для інтелігенції. Кожен член Товариства одержував на рік чотири книжки, видані «Просвітою» за рахунок членських внесків. Згадані нововведення в Статуті сприяли масовому вступу до Товариства нових членів з числа селян і робітників. Цей період в роботі «Просвіти» характеризується поворотом від політичної діяльності до освіти народу, розширення географії діяльності Товариства...

«Просвіта» спочатку була одноступінчастою. Статут не передбачав мати окремі читальні (первинні осередки) і філіали. їх необхідність підказало життя. 24 січня 1874 р. в селі Денисів тодішнього Тернопільського повіту була відкрита перша читальня Товариства «Просвіти», а в 1875 р. в селі Бортні біля Ходорова на Львівщині створений перший філіал...

У 1873 р. В. Федорович був вибраний послом в Державну раду Австрійської імперії і Галицький сейм, послідовно захищав національні права українського народу перед австрійським урядом і польськими магнатами-шовіністами. Він піклувався про розповсюдження українських книжок за межами Галіції. У 1873 р. В. Федорович звернувся до влади Будапешта з проханням використовувати в школах Закарпаття підручники на українській мові. Подав меморіал імператору Австро-Угорщини, щоб затвердив ухвалу про упровадження викладання української мови в старших класах Академічної гімназії у Львові.

У 1875 р. сейм ухвалив надати засоби Товариства на випуск книжок, але польські посли-шовіністи добивалися, щоб усі видання «Просвіти» проходили цензуру. Як голова «Просвіти», В. Федорович категорично відмовився від такої «субсидії» і передав у травні 1876 р. Товариству 12 тисяч голландських гульденів (24 тисячі австрійських крон), заявивши, що тільки український народ може бути суддею для «Просвіти». У 1880 р. він знову виділив «Просвіті» дві тисячі ринських на видання книг українською мовою. В. Федорович щедро матеріально підтримував не тільки «Просвіту», але й Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові, інші громадські організації. Крім того, виділив значні кошти на археологічні розкопки в княжому Галичі й організацію археологічної виставки у Львові.»

Запитання та завдання

1. Укажіть мету створення «Просвіти».

2. Яке значення мала діяльність В. Федоровича?

Документ 5.

Польське повстання 1863-1864 рр.

Джерело: «Хрестоматія з історії Української РСР», т. 2.

«...Разом з Польщею і Литвою піднявшись... щоб здобути вічну свободу і щасливу долю цілої нашої країни, заявляємо... жадаючи найбільше щастя сільському людові на вічні часи, постановляємо:

а) Сільський люд в селах і хуторах панських і казенних, однодвірці, чиншовики і так далі від сьогодні вільні, свободні і рівні в правах з іншими обивателями країни...

б) Можуть і мають право переходити з місця на місце до вподоби, і ніхто їм в тому перешкоджати не буде.

в) Можуть і мають право вчитись в усяких школах і бути в крайовій службі нарівні з іншими обивателями країни...

г) Разом з іншими мають право обирати з-поміж себе виборних до судів, рад і урядів сільських, повітових... земських і найвищих народних.

ґ) Податі народні, земські повинності і людей до народного війська будуть давати тільки за постановою і дозволом найвищої крайової Ради, зложеної з виборних від цілої країни...

д) Орні землі, сіножаті і садиби панські і казенні, що їх за чинш або за відробітки чи на викуп держали селяни, будуть від сьогодні на вічні часи власністю кожного хазяїна без жодної за них плати... Дідичі за ці їх землі матимуть плату з народного скарбу...

е) Про наділ землею селянських людей, які досі її не мали, як будники, бобилі, халупники, двірські люди і т. д., постановить в слушний час найвища крайова Рада...

є) Однодвірці і чиншова шляхта матимуть на вічну власність нарівні з селянами землі садибної і ґрунтової з земель панських, де буде її доволі за плату з народного скарбу або з коронних земель.

ж) Сільським священикам православним, опріч церковної землі, назначаємо плату грішми, щоб тільки не потребували вони від люду плати за духовні послуги, а скільки прийдеться платити всякому священикові, скаже найвища крайова Рада...

з) Хто підніметься оружно з нами... або здоров вийде, або зостанеться пораненим, наділять щонайменше шість моргів землі і садибу в землях коронних або досмертну плату з народного скарбу...

и) Сільському людові вічно обіцяємо свободу прав, віри, якої хто придержується, і уживання своєї мови в школах, судах і інших земських справах...»

Запитання та завдання

1. З тексту документа випишіть висловлювання, які могли б бути використані:

а) прибічниками повстання;

б) супротивниками повстання.

ДОВІДКА

Польське повстання 1863-1864 рр.: ставлення до нього українських селян

Джерело: В. Сарбей «Історія України (XIX — початок XX ст.)».

«Однак українські селяни не тільки не підтримали польських повстанців, а й поставилися до них вороже. Відіграли свою роль: по-перше, традиційна і небезпідставна недовіра до будь-яких обіцянок панства, по-друге, щойно одержане від царської влади визволення з кріпацької сваволі. Крім того, українські селяни не сприймали політичного ідеалу шляхетських повстанців щодо відновлення Польської держави у давніх кордонах. Власне у цьому й полягала основна причина поразки польського визвольного руху 1863-1864 рр. в Україні. Не здобувши підтримки народних мас, польські повстанці змушені були тут, як і в інших місцях, скласти зброю.»

Документ 6.

З Програми журналу «Громада» (1880 р.).

Джерело: В. Сарбей «Історія України (XIX — початок XX ст.)».

«Ми знаємо, як це важко братися за видання українською мовою, та ще й за межею нашої країни. Ми вимушені звертатися до народу, який не має державної (політичної) самостійності, який розірваний між двома великими царствами: Росією й Австро-Угорщиною, і який через це зовсім не може тепер проявити свою волю у своїх справах. До того ж ми, невелика купка українських громадівців (соціалістів), відрізана від своєї країни і позбавлена щонайменшої можливості прикладати безпосередньо наші думки до роботи: серед народу...

Ці наші думки і бажання ось які:

І. У справах політичних ми бажаємо:

Михайло Драгоманов

1. Рівного права для будь-якої особи, як чоловіків і хлопців, так і жінок і дівчат будь-якого походження (раси).

2. Обов’язкової свободи слова, преси до науки, зборів і суспільств.

3. Безперешкодного самоврядування (автономії) для кожної громади в її справах.

4. Повної самостійності для вільного союзу (федерації) громад на всій Україні.»

Запитання та завдання

1. Відомо, що авторами програми були М. Драгоманов, М. Павлик, С. Подолинський. Чому вони опинились за кордоном?

2. Поясніть програмні положення цього документа.

Документ 7.

Емський указ (1876 р.).

Джерело: «Історія України: Документи, матеріали».

«Государ-імператор у 18/30 день минулого травня височайше наказав:

1. Не допускати ввезення в межі імперії без окремого на те дозволу Голови управління будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.

2. Друкування і видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумовно додержувати правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Голови управління.

3. Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот.

4. Припинити видання газети «Киевский телеграф». Про цю височайшу волю пропоную Голові управління до належного виконання.»

ДОВІДКА

Газета «Київський телеграф»

Джерело: І. Коляда «Історія України».

«Громадсько-політична літературна газета, заснована в 1859 р. у Києві письменником О.-А. фон Шиком. До редакційного комітету ввійшли М. Драгоманов, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Лисенко, П. Житецький. Газета виходила з 1859 р. двічі на тиждень (з 1864 р. — тричі) російською мовою.

1874 р. газета «Киевский телеграф» була неофіційним органом Київської громади. У статтях і матеріалах, які публікувалися в «Киевском телеграфе», розглядалися питання українського національного руху, економічні, політичні та культурні проблеми в Україні. Газета була захисником, ревним пропагандистом великої та плідної роботи з вивчення духовної і матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою відділу. Газета не проминала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.

Після ухвалення Емського акта в 1876 р. «Киевский телеграф» було закрито 1 червня 1876 р.

У травні 1994 р. видання газети було поновлено в Києві.»

Запитання та завдання

1. Відомо, що цей указ був таємним. Поясніть, чому.

2. Поміркуйте, чому царська влада заборонила навіть «сценічні вистави» і друкування текстів до «музикальних нот» українською мовою.

3. Визначте, що було спільного і відмінного між Валуєвським циркуляром і Емським указом.

4. Дайте власну оцінку Емському указу.

Документ 8.

З програми «Братства Тарасівців».

Джерело: Ф. Турченко, В. Мороко «Історія України. Кінець XVIII — початок XX ст.».

«1. Самостійна суверенна Україна, соборна, єдина і неподільна, від Сяна до Кубані, від Карпат до Кавказу, вільна серед вільних, рівна серед рівних, без пана і без хама, в майбутньому без класової боротьби.

2. Федерація всередині, тобто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані і Галіції.

3. Гетьман — як президент і сойми.

4. Мета державна — перш за все і над усе.

5. Одержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу, оптової торгівлі, трудова повинність... загальна безкоштовна і обов’язкова освіта, повна свобода віри, відділення церкви від держави, національна армія.

6. Боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками.

7. Не говорити, а робити; не знати, а вміти.

8. Україна для українців, тобто для тих, які визнають себе за українців.

9. Культура нації: своя наука, своя краса, своя совість, свій розум, своя правда, своя свобода, свій бог.

10. Культура «я» або братства: держава — велика організована громада; громада складається з осіб; якщо особа вільна і сильна, то держава міцна; якщо особа — раб темний, то і держава ні до чого.

11. Не ми будемо, якщо Україні свободи і долі не добудемо.»

Запитання та завдання

1. Проаналізуйте програмні цілі «Братства Тарасівців» у сфері:

а) державного устрою;

б) економіки;

в) культури.

2. Які верстви українського населення мали б підтримувати програму гуртка «Братство Тарасівців»?

Документ 9.

Російський громадсько-політичний рух народників в українських землях (зі спогадів В. Дебогорія-Мокрієвича).

Джерело: «Хрестоматія з історії Української РСР», т. 2.

«...Друга, київська група була незвичайною типовою установою з назвою «комуна», і про неї мені хочеться розповісти докладніше. Але я мушу з самого ж початку зауважити, що до «київської комуни» рішуче не пасує назва гуртка або групи; «комуна» навіть не мала певного вкладу членів; навпаки, там постійно змінювались особи: одні приїжджали, інші в цей час виїжджали або просто йшли. В «комуні» всі ділились одне з одним коштами, їли за одним столом, а на купівлю продуктів, так само як і на витрати по квартирі, гроші давали ті, хто їх мав. Там міг оселитись і прожити майже кожен: для цього досить було знати будь-кого з тих, що там живе. Отже, «київська комуна» не являла собою ніякої організації. Кожен вважав її за таке місце, куди він міг зайти перепочити день чи два, а то і тиждень з тим, щоб потім знову «йти в народ» або куди йому треба було. «Комуна» тільки виконувала роль революційної станції, була місцем взаємних зустрічей, та ніхто нічого іншого не вимагав від цієї установи. Але хто тільки не побував там! Не раз коло воріт будинку Ленінського, де у флігелі містилась «комуна», зупинялась карета, і з неї виходила виряджена пані: це приїздила «лібералка» для якихось переговорів. І приїздила в закритій кареті, щоб дорогою її ніхто не міг упізнати. Сюди ж заходили теслярі Гаврило й Онисим, щоб послухати читання революційних брошур. Тут можна було почути довгі промови Каблиця, який розвивав народницькі принципи, оскільки на цей час він уже відмовився від якобінських поглядів і став анархістом-народником... Ми багато розмовляли про наші спільні плани. Як ми були переконані, на Волзі, Дону і Дніпрі збереглось у народі більше революційних традицій, ніж у середній Росії, оскільки найбільші народні рухи відбувались на окраїнах; пугачовщина була на Волзі, бунт Степана Разіна — на Дону, гайдамаччина — на Дніпрі. Ми гадали, що там, де вже раз відбувався революційний рух, він легше може виникнути вдруге, і тому вирішили не розкидатись по всій Росії, а зосередити наші сили саме в таких місцевостях, які мали певне історичне минуле. Отже, за нашим планом, одні мали діяти на Дніпрі, інші — на Волзі. Викликаючи страйки і місцеві бунти, під час яких, звичайно, з маси висуваються найсміливіші енергійні особи, ми думали, таким чином, намічати придатних для справи людей і залучати їх до революційної організації. А оскільки вибухнуло б повстання в одній місцевості, то ми сподівалися, воно подібно до полум’я пошириться й охопить всю Росію. Будучи прихильниками бунтівницької програми, ми захищали і доводили її справедливість усіма засобами. Але, головним чином, на допомогу ми закликали історію, яка наочно свідчила, як зростав і розвивався революційний рух. А історія нас вчила, що революція не відбувалась відразу, а майже завжди починалась з окремих незначних бунтів, які лише поступово переходили у величезні повстання...

Ми вважали за необхідне спочатку ознайомитись з умовами життя народу, придивитись до місцевих звичаїв, світогляду і потім уже, на підставі реальних даних, виробити практичну програму дій. Так, наприклад, питання про революційність селянської маси ми виразно розв’язували позитивно, незважаючи на те, що для такого розв’язання ми не мали серйозних даних. Усі свої докази на користь цієї думки ми брали з більш-менш віддаленого історичного минулого, не знаходячи таких у сучасності.»

Запитання та завдання

1. На якій підставі автор стверджує, що «київська комуна» не являла собою організацію?

2. Які цілі були у народників? Як вони намагались їх досягти?

3. Поміркуйте, чи може бунт призвести до зміни, поліпшення умов життя.

4. У чому виявлялись утопічні уявлення народників щодо селян?

СЛОВНИК!

Утопія — фантазія, вигадка, нездійсненна мрія.

ДОВІДКА

Наслідки масового «ходіння в народ» революціонерів-народників

Джерело: А. Волощенко «Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х — на початку 80-х рр. XIX ст.».

«Які ж були наслідки масового «ходіння в народ» революціонерів-народників? Насамперед була проведена велика пропагандистська робота, спрямована на викриття існуючого ладу, на залучення селянства частково робітників до боротьби проти царського самодержавства. Проте діяльність революційних народників під час «ходіння в народ» не привела до бажаних наслідків і рух 1874 р. виявився, таким чином, майже безплідним щодо тієї програми, яку вони самі перед собою ставили. Причина невдач крилася насамперед в утопічній програмі народництва. Ідеї «чистого соціалізму» не знайшли відгуку в селянстві. Народники наївно вірили, що їх революційна пропаганда відразу буде підхоплена народними масами. Але вже перше знайомство з селянами показало революціонерам, що селян більше цікавлять не питання революції і соціалізму, а болючі питання буденного життя: питання про землю, про її переділ, про тяжкі податки, утиски місцевої влади тощо. Селянство не зрозуміло, не підтримало ні лавристів, ні бакунінців, усеросійська революція стала нездійсненною мрією народників 70-х років. Самі народники пояснювали невдачу «ходіння в народ» організаційними, тактичними помилками, жорстоким переслідуванням з боку уряду тощо. Та повністю безплідним масове «ходіння І в народ» революціонерів 70-х років визнати не можна.»

Документ 10.

Український революційний демократ В. Подолинський про відносини між діячами українського національного і російського народницького руху.

Джерело: В. Сарбей «Історія України (XIX — початок XX ст.)».

«Взагалі кажучи, якщо відносини між українофілами і радикалами-росіянами бувають або, точніше сказати, бували дуже напруженими, то майже одна причина тому була — невизнання росіянами українців окремим народом. Це невизнання, іноді прямо висловлене, іноді ж побічно, наприклад, ходінням в український народ без знання його мови. Подібне ставлення до справи, погодьтеся, безглуздо, і я вірю, що якби ви у справі міжнародного соціалізму не погоджувалися, наприклад, з Врублевським, якби ви стали заперечувати проти самостійності польського народу і стали проводити пропаганду в Польщі на незрозумілій для поляків мові, то вашій дружбі з Врублевським настав би швидкий кінець. Тепер кращі з радикалів-росіян повністю згодні з цим, і коли бажають працювати в Україні, вивчають її мову, звичаї і т. д., і у такому разі задовольняються у своїй роботі повним співчуттям українофілів.»

Запитання та завдання

1. Чому, на вашу думку, російські народники не визнавали українців як окремий народ?

2. Укажіть, чому діяльність російських народників в Україні не досягла мети? Які умови, на думку автора, для цього були потрібні?

Документ 11.

З Програми Русько-української радикальної партії (РУРП).

Джерело: «Історія суспільної думки України. Друга половина XIX ст. — початок XX ст. Хрестоматія».

«Зваживши, що теперішні економічні, політичні і культурні потреби нашого простого народу й інтелігенції такі, що обидві наші старші партії — народовська і москальофільска, — при своїх засадах і цілях, не можуть задовольнити ті потреби, — ми, русько-українські радикали, порозумівшись приватно в днях 4 і 5 н. ст. жовтня 1890 р., виступаємо отеє яко нова партія під назвою Русько-українська радикальна партія з ось якою програмою:

А. Програма максимальна:

1. У справах суспільно-економічних вимагаємо до зміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, тобто хочемо колективного устрою праці і колективної власності засобів продукційних.

2. У справах політичних хочемо повної волі особи, слова, зібрань і братств, друку, забезпечення кожній одиниці, без різниці статі, якнайповнішого впливу на розв’язання всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, країв, у справах, котрі тільки їх стосуються; наділення кожному народові можливості якнайповнішого розвою культурного.

3. У справах культурних стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом у справах віри і реалізмом в штуці, і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власностію всього народу.»

Іван Франко

Запитання та завдання

1. Укажіть причини створення РУРП.

2. Проаналізуйте програмні цілі партії у сфері:

а) економіки;

б) політики;

в) культури.

ДОВІДКА

Іван Франко

Джерело: І. Коляда «Історія України».

«У політичному русі та розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї України Іван Франко (1856-1916) відіграв важливу роль.

І. Франко — письменник, учений, громадський діяч. У 1875 р. закінчив дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. — також етнографічну комісію НТШ, редагував «Літературно-науковий вісник». Стояв біля витоків Української радикальної парти. Свої твори почав друкувати на початку 70-х років. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

Його політичні погляди сформувались у студентські роки. Упродовж тривалого часу І. Франко перебував під ідейним впливом Драгоманова, проводячи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впливів і перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не приведе до національного визволення України, бо під соціалістичними гаслами могутні нації можуть поглинути інші. Він казав, що «польські соціал-демократи є найтяжчі вороги», а російська соціал-демократія — набагато «гірший ворог, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і... в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з радикалами. Він став одним із керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що провадиться поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації... Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв...

Ці ідеї, що їх Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі прошарки українського суспільства регіону.»

Документ 12.

З Програми Української соціал-демократичної партії (УСДП).

Джерело: «Історія суспільної думки України. Друга половина XIX ст. — початок XX ст. Хрестоматія».

«Наша програмна мета ясна. Повна свобода політична, влада народу, демократія; перехід земель і фабрик у власність суспільства, загальне господарювання на користь суспільства; звільнення люду з темноти, доступ для кожного у науці, до освіти...

Боротьба в ім’я ідеалів соціалізму проти пригноблення народу, це також боротьба за звільнення національне. Для того, щоб єдність міжнародного пролетаріату розвивалася повністю, потрібно, щоб кожен народ був господарем в своєму будинку.

...Ми домагаємося того, щоб весь народ український виборов собі національну свободу і самостійність політичну; наша мета — вільна держава українського народу, українська республіка.

...Ми далекі від національної ненависті до чужоземців; ми є ворогами шовінізму... Любов до нашого народу зливається в нас в одне ціле з любов’ю до всіх експлуатованих, пригноблюваних, до всіх тих, хто разом з нами готовий йти «назустріч сонцю золотому»...

Запитання та завдання

Схарактеризуйте програмну діяльність УСДП за планом:

а) економічна політика;

б) політичний устрій Української держави;

в) національна політика.

Документ 13.

З брошури «Самостійна Україна» М. Міхновського.

Джерело: Ф. Турченко, В. Мороко «Історія України. Кінець XVIII — початок XX ст.».

«Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. ...Акт драми ще не настав для нашої нації: вона переживає ще і дотепер довгий і важкий антракт у своїй історії... Антракт, власне, починається з 1654 р., коли українська республіка поєднувалася з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично і культурно поступово завмирає...

В умовах, коли в Українській державі відібране право бути державою, одиночні члени колишньої республіки позбулися всіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав, ніж нинішній малоімущий московський батрак. Уряд чужоземців розпоряджається на території колишньої Української республіки, немов у тільки що завойованій країні, висмоктує останні сили, висмикує кращих борців, збирає останній гріш з бідного народу...

Ми існуємо, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне «я». Наша нація в своєму історичному розвитку часто була не солідарною між окремими своїми частинами, але нині весь колір української нації у всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат і до Кавказу», Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, чому були у нас і Берестечко, і Полтава...

Микола Міхновський

Юліан Бачинський

Ми розуміємо, що боротьба буде важка і довга, що ворог нещадний і сильний. Але ми розуміємо і те, що це остання боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час для нової боротьби. Ніч була довгою, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи всіх націй заблищало на наших рабських кайданах! Ми розіб’ємо їх до сходу сонця свободи!»

Запитання та завдання

1. Укажіть назву течії, яку заснував М. Міхновський в українському національно-визвольному русі.

2. Проаналізуйте головні ідеї документа.

3. Що треба зробити, на думку автора, щоб досягти державної самостійності?

ДОВІДКА

Про книгу Ю. Бачинського «Ukraine irredenta»

Джерело: І. Коляда «Історія України».

«Одним з найяскравіших виявів радикальної позиції в українському національному русі стала поява у 1895 р. книги Ю. Бачинського «Ukraine irredenta», що в перекладі з італійської означало «Поневолена Україна». Автор натякав на національно-визвольний рух гарібальдійців, які у збройній боротьбі за возз'єднання італійських земель називали себе іредентистами.

У книзі автор на основі економічного аналізу вперше висловив переконаність у необхідності об'єднання східних і західних українців у власній незалежній державі. Ця книга справила велике враження та підняла національний дух усіх свідомих українців незалежно від їхніх політичних поглядів, сприяла їхньому згуртуванню та подоланню внутрішніх суперечностей.

У Галичині розвивалася соціалістична течія суспільно-політичного руху. Свої позиції вона намагалася посилити дедалі більшим пристосуванням до національної ідеї. У новоутвореній у 1899 р. на чолі з М. Ганкевичем Українській соціал-демократичній партії вона відразу набула державницького оформлення у програмній вимозі «вільної держави українського люду, вільної республіки», — зазначає відомий український історик В. Сарбей.

У праці-рецензїї на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta» І. Франко зауважує, що книга, у котрій автор доводить, «що Україна мусить швидше чи пізніше стати самостійною», — ця книга важлива «як факт» нашого політичного життя, «як вияв національного почуття і національної свідомості».

Вважаючи книгу Ю. Бачинського першим виявом національної свідомості на галицько-українському ґрунті, І. Франко висловлює надію, що поряд із цією свідомістю із часом виникне й потреба політичної самостійності України, що «справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, і поки не здійсниться».