Крок до ВНЗ. Історія України. Довідник

УКРАЇНА У ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (середина 60-х — початок 80-х років XX ст.)

Зміна політичного курсу країни після усунення М. Хрущова

— Поворот від лібералізації до консерватизму в усіх сферах життя.

— Розвиток України в умовах неосталінізму.

СЛОВНИК!

Неосталінізм — часткова реанімація сталінської адміністративно-командної системи.

— Відмова від критики культу особи Сталіна, висока оцінка його діяльності в соціалістичному будівництві, мудрий та скромний образ вождя в фільмах і художній літературі.

— Згортання гласності, відновлення боротьби з інакомисленням.

— Відміна рішення про періодичне оновлення складу партійних органів.

— Відновлення посади Генерального секретаря ЦК КПРС (її посів Л. Брежнєв).

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Брежнєв Леонід Ілліч — радянський і партійний діяч, один із керівників КПРС. У 1936-1937 рр. був директором Дніпродзержинського металургійного технікуму. З 1939 р. — секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У. У 1941-1945 рр. перебував на політроботі у діючій армії. У 1950-1952 рр. очолював ЦК Компартії України, Молдавії. У 1960-1964 рр. — голова Президії Верховної Ради СРСР і одночасно секретар ЦК КПРС. Виявив себе як майстер залаштункових політичних інтриг і був противником десталінізації, що її розпочав М. Хрущов. Із жовтня 1964 р. перший, а з 1966 рр. — Генеральний секретар ЦК КПРС. Із його діяльністю пов'язані неосталіністська лінія, посилення русифікації, агресивна зовнішня політика (придушення демократичних революцій у країнах «соціалістичного табору», зокрема «Празької весни» 1968 р.; війна в Афганістані, розпочата у 1979 р.; підтримка комуністичних режимів у країнах «третього світу»), придушення інтелектуальної свободи і прав людини, посилення тотального контролю суспільства з боку органів КДБ, моральна деградація партійно-державної номенклатури тощо.

— Зміцнення монополії КПРС на владу, підміна державних органів та інститутів партійними.

— Розростання партійно-державного апарату, бюрократизм, формалізм, кар’єризм.

— Розрив між гаслами та реальними справами.

— Зростання корупції, хабарництва, всевладдя «номенклатури».

СЛОВНИК!

Номенклатура — панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства.

— Період брежнєвської політики отримав назву «застій».

СЛОВНИК!

Застій — період правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.), який характеризувався політикою, що заперечувала будь-які спроби оновлення суспільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростання кризи радянського ладу.

Політика першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Шелест Петро Юхимович — український радянський партійний діяч. У 1928 р. вступив до КП(б)У. З 1940 р. — на партійній роботі. З липня 1963 р. був першим секретарем ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова та М. Підгорного, але у 1964 р. разом із М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (у чому пізніше розкаювався). У травні 1972 р. був звільнений із посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступник голови Ради Міністрів СРСР. Роль П. Шелеста в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. З іншого боку, час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-1972 рр.) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійного та державного апарату в УРСР і підвищенні ролі української партійної еліти у керівництві СРСР, П. Шелест намагався обстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, він захистив від звинувачення в націоналізмі деяких українських діячів культури (зокрема О. Гончара, І. Дзюбу). Автономний курс політики П. Шелеста не задовольняв московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку П. Шелеста, Л. Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у рішеннях, звинувачував у «місництві та проявах націоналізму».

Основні заходи політики П. Шелеста

Позитивні	Негативні
1	2
— виступ за розширення прав УРСР у внутрішній та зовнішній економічній політиці; — підтримка реформ М. Хрущова на початковому етапі; — підтримка поміркованої українізації (переведення вищої школи на українську мову викладання, спроба українізувати управлінський апарат тощо); — видання книги «Україно наша радянська» з екскурсом у героїчне минуле країни	— участь в усуненні М. Хрущова від влади; — засудження політики десталінізації; — участь у боротьбі з дисидентським рухом; — активна підтримка збройної інтервенції військ Варшавського Договору в Чехословаччину (серпень 1968 р.); — авторитарний стиль керівництва

Травень 1972 р. — звільнення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ й усунення з України під приводом переведення на іншу роботу, а згодом — відправлення на пенсію; обрання першим секретарем КПУ В. Щербицького.

Політика першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Щербицький Володимир Васильович — радянський партійний та державний діяч в Україні. У роки війни навчався в Академії хімічних військ та проходив військову службу під Москвою, потім на Кавказі. Після демобілізації працював інженером на коксохімічному заводі в м. Дніпродзержинську. Після зміщення М. Хрущова обійняв посаду голови Ради Міністрів УРСР (1965-1972 рр.).

Член Політбюро ЦК КПУ (з 1966 р.) та ЦК КПРС (із 1971 р.). Належав до так званого дніпропетровського клану, який за роки правління Л. Брежнєва обіймав керівні посади у партійному й державному апараті. Відіграв одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ. Із травня 1972 р. по вересень 1989 р. перебував на посаді першого секретаря ЦК КПУ. Відповідальний за чистку українського державного і політичного апарату, який у роки правління П. Шелеста наважився проводити автономний щодо Москви політичний курс, за русифікацію політичного та культурного життя в Україні, розправу з дисидентством. Однозначно підтримував лінію московського центру щодо України, погоджуючись на її статус «другої серед рівних». Став одним із трьох останніх брежнєвських висуванців, які в часи «перебудови» найдовше втрималися у Політбюро ЦК КПРС. М. Горбачов, залишаючи В. Щербицького при владі, намагався забезпечити таким чином можливість контролю над Україною. Щербицький робив усе можливе, щоб стримати розвиток демократичних процесів і гласності в Україні, перетворивши республіку в «заповідник застою». Відправлений на пенсію лише у вересні 1989 р., коли його політична лінія зазнала краху і постала потреба у більш гнучкому лідері КПУ, який пішов би на діалог з опозицією. Ймовірно, вчинив самогубство. Похований на центральному Байковому кладовищі в Києві.

Основні заходи політики В. Щербицького

— Жорстка централізація, підпорядкованість республіки центру.

— Орієнтація економіки України на народне господарство СРСР.

— Посилення русифікації (проведення всіх державних і партійних заходів російською мовою тощо).

— Усунення від влади прибічників П. Шелеста.

— Підбір кадрів за принципом особистої відданості («люди Щербицького»: В. Маланчук — секретар ЦК КПУ з ідеології, О. Ляшко — голова Ради Міністрів УРСР, В. Федорчук — голова КДБ УРСР та ін.).

— Партійна чистка, прихована обміном партійних квитків.

— Нещадна боротьба з будь-якими проявами інакомислення.

Конституція УРСР 1978 р.

20 квітня 1978 р. — прийняття нової Конституції УРСР, розробленої на основі Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. Її основні положення:

— УРСР — суверенна держава у добровільному союзі радянських республік;

— УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (механізм реалізації цього права не обговорювався);

— в УРСР побудовано розвинуте соціалістичне суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, неухильно підвищується добробут і культура народу;

— влада в УРСР належить народу, який здійснює її через ради народних депутатів;

— керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є КПРС (сумнозвісна 6-та стаття);

— економіка УРСР є складовою частиною єдиного народно-господарчого комплексу СРСР;

— гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віросповідання та ін.) громадян; Конституція 1978 р. закріплювала підлегле становище УРСР, чимало її статей мали декларативний характер і не відповідали реаліям суспільного життя.

Косигінська економічна реформа 1965 р.

Позитивні чинники:

— розширення господарчої самостійності підприємств (госпрозрахунок);

СЛОВНИК!

Госпрозрахунок — метод господарювання підприємств в умовах соціалістичної економіки, який поєднував централізоване керівництво з певною господарською самостійністю підприємств.

— посилення економічних стимулів праці залежно від її результатів;

— створення фондів матеріального стимулювання на підприємствах;

— оцінка діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією.

Негативні чинники:

— ліквідація раднаргоспів, поновлення галузевих міністерств;

— посилення централізації (прерогативою центру був розподіл виробленої продукції, формування і розміщення виробництва тощо);

— відсутність конкуренції, збільшення обсягів реалізації продукції не завдяки якості та дешевизні товару, а шляхом приписок чи зниження плану. Реформа була спробою вмонтувати елементи економічного стимулювання в існуючу систему, в умовах адміністративно-командного управління економікою вона була приречена на невдачу.

Розвиток промисловості

Досягнення:

— високі темпи розвитку електроенергетики (введено в дію велику кількість електростанцій — Придніпровську, Бурштинську, Зміївську, Запорізьку, Чорнобильську АЕС та ін.);

— бурхливий розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної промисловості, металургії, машинобудування;

— будівництво нових великих підприємств, комплексів, цехів;

— зростання кількісних показників випуску промислової продукції.

Кризові явища:

— переважання виробництва засобів праці над виробництвом предметів споживання;

— низька якість продукції;

— поступове уповільнення темпів росту;

— зменшення рентабельності підприємств;

— недостатня механізація та автоматизація виробництва;

— спрацьованість засобів виробництва, вичерпання трудових і матеріальних ресурсів;

— неврахування центром економічних можливостей України, безвідповідальне ставлення до її природного середовища (будівництво величезної кількості хімічних та інших екологічно небезпечних підприємств у густонаселених районах; створення «штучних морів» на Дніпрі, в результаті чого на дні опинились родючі чорноземи і т. ін.).

Розвиток сільського господарства

Досягнення:

— зростання капіталовкладень в аграрний сектор;

— зростання цін на сільськогосподарську продукцію при державних закупівлях;

— введення гарантованої оплати праці колгоспників за тарифними ставками;

— установлення твердих цін для державних закупівель на 6 років і надбавка 50 % до закупівельної ціни на позапланову продукцію;

— зменшення податку з колгоспів;

— механізація сільськогосподарського виробництва (посівні та збиральні машини, автодоїлки тощо);

— зниження цін на сільськогосподарську техніку та запчастини до неї;

— завершення електрифікації колгоспів та радгоспів, зменшення тарифів на електроенергію для виробничих потреб села;

— послаблення адміністративних заходів проти підсобних господарств тощо.

Кризові явища:

— розростання апарату управління сільським господарством;

— жорстка централізація управління, некомпетентне втручання центру в місцеві справи;

— нераціональне використання капіталовкладень; низька віддача від вкладених коштів (на початку 80-х років 40% колгоспів і радгоспів УРСР були нерентабельними або збитковими);

— недостатня кількість і низька якість сільськогосподарської техніки; нестача міндобрив, хімічних засобів захисту рослин тощо;

— низький рівень впровадження в аграрному секторі нових наукових розробок;

— нераціональне використання земельних ресурсів (непродумана меліорація, віддача найкращих чорноземів під забудову, прокладання на родючих землях шляхів, створення водосховищ тощо); скорочення посівних площ;

— недбала переробка та зберігання врожаю; результатом була щорічна втрата третини овочів і фруктів, 10 % зерна;

— недостатній розвиток соціальної сфери села, відтік молоді в міста; поява неперспективних «умираючих» сіл (з 1966 до 1985 р. з мапи УРСР зникло понад 1,5 тис. сіл);

— загалом низькі матеріальні стимули сільськогосподарської праці;

— падіння темпів виробництва (на 1985 р. приріст сільськогосподарської продукції в УРСР складав лише 0,5 %, тобто менше, ніж приріст населення. Керівництво країни намагалося спинити загрозливі тенденції в економіці (постанови численних пленумів про поліпшення ефективності промисловості та сільського господарства, нові гасла на кшталт «Економіка повинна бути економною», прийняття Продовольчої програми тощо), але колгоспно-радгоспна система й адміністративно-командні методи управління економікою вичерпали себе. Необхідні були докорінні соціально-економічні зміни.

Етносоціальний склад населення України

— Зменшення темпів приросту населення України.

— Скорочення тривалості життя.

— Перевищення наприкінці 70-х років у деяких районах України рівня смертності над рівнем народжуваності.

— Урбанізація.

— Зростання чисельності робітничого класу та інтелігенції при зменшенні кількості сільських працівників.

— Зростання кількості росіян, представників національностей Закавказзя, Середньої Азії.

Рівень життя населення

Досягнення:

— зростання життєвого рівня населення України;

— збільшення мінімальної та середньомісячної зарплатні, пенсій, стипендій; призначення пенсій колгоспникам;

— збільшення майже в 5 разів загальної суми виплат та пільг за рахунок громадських фондів;

— введення в експлуатацію великої кількості житлових будинків, шкіл, будинків культури;

— низькі ціни на житло та комунальні послуги;

— безкоштовні медицина та навчання;

— призначення грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям із неповнолітніми дітьми;

— можливість безкоштовного користування підручниками у середній школі;

— поліпшення транспортного обслуговування населення (дешевий проїзд, нові маршрути, відкриття метрополітену в Харкові тощо).

Кризові явища:

— відставання за якістю життя від сусідніх європейських країн;

— невідповідність обсягів виробництва та реалізації товарів народного споживання потребам населення; дефіцит споживчої продукції;

— недостатні розміри пенсій навіть після їх підвищення;

— неспроможність ефективно вирішити житлову проблему: низька якість житла, великі черги на його отримання, хибна практика розподілу квартир в умовах відсутності дійсного громадського контролю;

— великий розрив між рівнями соціального забезпечення села та міста;

— залишковий принцип фінансування соціальної сфери;

— низька якість медичних послуг, нестача медикаментів й обладнання;

— прихована інфляція;

— зростання розриву між життєвими рівнями звичайних громадян та «номенклатури»;

— уповільнення темпів зростання прибутків населення.

Опозиційний рух

Причини активізації опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х років:

— інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;

— видання у Львові В. Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник», що сприяло консолідації дисидентського руху;

— нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський Акт, що передбачав гарантію громадянських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;

— ігнорування конституційних прав людини в СРСР;

— репресії проти інакомислячих.

Форми діяльності дисидентів

— Створення підпільних і легальних груп та організацій.

— Розповсюдження нелегальних видань, у яких друкувалися заборонені цензурою твори («самвидав»), видання заборонених творів за кордоном.

— Порушення національної проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях.

— Організація Шевченківських свят, вечорів пам’яті Лесі Українки, Івана Франка тощо.

— Створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді.

— Організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань.

— Надсилання письмових заяв («відкритих листів») до вищих органів влади СРСР та УРСР, до міжнародних організацій.

Репресії проти правозахисників

— Залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі тощо).

— Застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи).

— Арешти та ув’язнення.

— Ізоляція у психіатричних лікарнях тощо.

Видатні представники українського дисидентського руху: М. Горинь, В. Марченко, В. Стус, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, М. Руденко, І. Світличний, С. Хмара та ін.

Листопад 1976 р. — створення Української Гельсінської Спілки (УГС).

Діяльність УГС

СЛОВНИК!

Українська Гельсінська Спілка (УГС) — легальна загальнонаціональна організація, заснована в липні 1988 р., яка ставила на меті обстоювати право нації на самовизначення й прагнула в майбутньому перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав.

Лідер — Микола Руденко.

Учасники: О. Бердник, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, О. Мешко, П. Григоренко та ін.

Методи боротьби — легальні (у межах радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод).

Мета:

— боротьба за дотримання прав людини (встановлення реальної свободи слова, волевиявлення, вільного поширення своїх ідей, створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо);

— досягнення суверенітету України;

— боротьба за звільнення політв’язнів;

— ліквідація цензури.

Влада переслідувала членів УГС та застосовувала до них репресії (з 37 членів групи 23 були засуджені та відправлені у табори на заслання, 6 — позбавлені радянського громадянства, В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули у таборах).

Релігійне дисидентство

Лідер — Йосип Тереля.

Мета:

— боротьба за свободу совісті та віросповідання;

— реабілітація та легалізація УГКЦ, протестантських церков та течій;

— боротьба за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення храмів віруючим;

— звільнення засуджених за релігійні переконання;

— реабілітація страчених служителів культу;

— створення комітету з захисту УГКЦ.

Культура та духовне життя

Освіта

— Перехід до навчання за новими навчальними програмами у 1966-1967 рр. (запровадження нових дисциплін: кібернетики, суспільствознавства, генетики тощо);

— Завершення переходу до обов’язкової загальної середньої освіти (1976 р.).

— Ухвалення Верховною Радою «Основних напрямків реформ загальноосвітньої та професійної школи» (запровадження навчання дітей із 6 років, реорганізація 8-річних шкіл у 9-річні, а середніх — в 11-річні. Згідно з цим документом важливе місце відводилося трудовому вихованню, була зафіксована помітна ідеологізація шкільного навчання).

— Знецінення знань.

— Зменшення кількості шкіл з українською мовою викладання.

— Збільшення кількості навчальних профтехосвітніх закладів.

— Створення на основі педінститутів Донецького, Сімферопольського та Запорізького університетів.

— Відкриття низки нових інститутів.

— Збільшення кількості студентів майже удвічі.

— Зміцнення матеріально-технічної бази вузів (будівництво нових навчальних корпусів, гуртожитків, спортивних комплексів тощо).

— Невисока якість підготовки спеціалістів (особливо на заочних і вечірніх відділеннях).

— Ідеологізація освіти.

Наука

Провідний науковий центр України — Академія наук на чолі з Б. Патоном, яка складалася з трьох секцій:

• фізико-технічних і математичних наук;

• хіміко-технологічних і біологічних наук;

• суспільних наук;

— зростання кількості дослідників в академічних установах;

— вагомі здобутки вітчизняної науки:

• створення унікальної плавильної установки «Уран», що використовувалась для вивчення плазми і керованої термоядерної реакції;

• використання теоретичних розробок математиків для розрахунку орбіт штучних супутників Землі;

• відкриття механізму передавання генетичної інформації;

• створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин;

• винайдення нових марок високостійкого чавуну, безнікелевої антикорозійної сталі та ін.;

• удосконалення зв’язків науки з виробництвом;

• високий відсоток нереалізованих перспективних наукових розробок (за винятком ВПК).

— Не зважаючи на складні умови праці вчених-гуманітаріїв в умовах тоталітарної системи, вийшли в світ цікаві твори М. Брайчевського («Приєднання чи возз’єднання?»), Ю. Бадзьо («Лист до російських та українських істориків»), О. Апанович, І. Дзюби та ін.

— Вихід у світ багатотомних «Історії Української РСР», «Історії українського мистецтвознавства», «Історії української літератури», «Словника української мови», «Української Радянської Енциклопедії»;

— недостатнє фінансування науки.

Література

— Збагачення української літератури новими творами О. Гончара («Собор», «Берег любові», «Чорний Яр»), М. Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П. Загребельного («Диво», «Розгін»), І. Білика («Меч Арея»), історичними романами Ю. Мушкетика, Р. Іванченко та ін.

— Видання збірок віршів Д. Павличка, І. Драча, В. Коломійця, Б. Олійника та ін.

— Велика популярність пісень, написаних на слова А. Малишка («Пісня про рушник»), М. Ткача («Марічка»), М. Сингаївського («Чорнобривці»), Д. Павличка («Два кольори») та ін.

— Незважаючи на ідеологічний тиск, продовжували працювати відомі письменники та публіцисти М. Руденко, В. Снєгірьов, В. Стус, Є. Сверстюк, Л. Костенко та ін.

— Посилення уваги українських письменників не лише до історичних, але й до сучасних тем.

Мистецтво

— Новаторство у вітчизняному кінематографі (зародження нового напрямку в кіномистецтві — «поетичного кіно»).

— Плідна праця українських кіномитців; вихід у світ яскравих кінострічок «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною відмітиною» Ю. Іллєнка, «В бій ідуть тільки “старики”», «Ати-бати, йшли солдати...» Л. Викова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука та ін.

— Позитивні зрушення в розвитку театрального мистецтва (плідна діяльність академічних драматичних театрів ім. І. Франка у Києві, ім. Т. Шевченка у Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові, Київського театру опери та балету ім. Т Шевченка, Львівського театру опери та балету ім. І. Франка та ін.).

— Яскрава гра майстрів сцени Н. Ужвій, Б. Ступки, A. Роговцевої та ін.

— Втрата національного колориту в українському театральному мистецтві та кінематографі (активне витіснення української мови тощо).

— Розвиток усіх жанрів музичного мистецтва (створення нових опер, оперет, симфоній, пісень тощо).

— Творча діяльність сузір’я талановитих оперних співаків (Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, М. Кондратюк, А. Мокренко, А. Солов’яненко та ін.).

— Створення яскравих оперних творів («Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Мамаї», «Вій», «Шельменко-денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Лісова пісня» B. Корейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича та ін.).

— Яскраві виступи українського народного хору ім. Г. Вірьовки, капели «Думка», капели бандуристів України, Черкаського народного хору, Гуцульського та Буковинського ансамблів пісні й танцю тощо.

— Плідна діяльність композитора В. Івасюка (пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» та ін.).

— Піднесення в українській хореографії, пов’язане з діяльністю Державного ансамблю танцю України ім. П. Вірського, народних ансамблів «Ятрань» із Кіровограда, «Чорнобривець» із Миронівки, «Дарничанка» з Києва тощо.

— Розкриття тем вітчизняної історії в українському образотворчому мистецтві (роботи В. Задорожнього, М. Хмелька, М. Божія, Т. Яблонської, В. Полтавця тощо);

— Плідна діяльність українських художників А. Горської, О. Заливахи, Г. Севрука, В. Мельниченка, скульптора і живописця І. Гончара та ін. (пошук нових ідей, національний колорит у творчості українських митців).

Завдання для самоконтролю

241. П. Шелеста було усунуто від влади у:

А) жовтні 1964 р.;

Б) січні 1965 р.;

В) травні 1972 р.;

Г) квітні 1978 р.

242. Першим секретарем ЦК КПУ в 1972 р. було обрано:

А) П. Шелеста;

Б) О. Кириченка;

В) М. Підгорного;

Г) В. Щербицького.

243. Засновником і лідером Української Гельсінської Спілки був:

А) М. Руденко;

Б) І. Дзюба;

В) В. Стус;

Г) П. Шелест.

244. Українська Гельсінська Спілка — це:

A) українська політична партія, яка виступала за надання Україні автономії у складі СРСР;

Б) легальна загальнонаціональна організація, яка мала на меті обстоювати право нації на самовизначення в СРСР та висувала ідею здобуття Україною суверенітету;

B) українська спортивна організація;

Г) промисловий концерн, створений у ході здійснення косигінської реформи.

245. Позначте характерні риси розвитку економіки УРСР у середині 60-х — на початку 80-х років (чотири правильні відповіді).

1. Створення раднаргоспів;

2. відновлення галузевих міністерств;

3. надпрограма у тваринництві;

4. будівництво нових великих підприємств, комплексів, цехів (гігантоманія);

5. недостатній розвиток соціальної сфери села, поява неперспективних «умираючих» сіл;

6. зростання капіталовкладень в аграрний сектор;

7. запровадження програми охорони навколишнього середовища.

246. Установіть відповідність між прізвищами митців та характеристиками їх діяльності.

A) Видатний актор; режисер фільмів «В бій ідуть тільки “старики”», «Ати-бати, йшли солдати...» та ін.;

Б) видатна українська художниця, учасниця руху «шістдесятників»;

B) видатний історик, автор полемічної праці «Приєднання чи возз’єднання?»;

Г) поетеса-«шістдесятниця», автор віршованого роману «Маруся Чурай»

1. І. Миколайчук;

2. Л. Костенко;

3. Л. Биков;

4. А. Горська;

5. М. Брайчевський.

А
Б
В
Г

247. Розташуйте події в хронологічній послідовності.

A) Створення Української Гельсінської групи;

Б) XX з’їзд КПРС;

B) створення Української робітничо-селянської спілки;

Г) входження Криму до складу УРСР.

248. Прочитайте факти з біографії історичного діяча та запишіть його прізвище.

Український партійний і радянський діяч. Із липня 1963 до травня 1972 р. перебував на посаді першого секретаря ЦК КП України. Його роль в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні, але з іншого боку, прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійного та державного апарату в УРСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР, він намагався обстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні ширших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ став періодом найвищого піднесення автономного курсу політики українського керівництва. Л. Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у рішеннях, звинувачував у «місництві та проявах націоналізму».

249. Прочитайте текст і дайте відповіді на запитання.

Із доповідної записки відділу культури ЦК Компартії України про деяких членів Спілки письменників України.

«...Іван Федорович Драч, 1936 р. народження, член КПРС. Видав збірки віршів «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Поезії» (1967), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972). Для переважної більшості його творів характерні надмірна ускладненість образної системи, оперування абстрактно-гуманістичними категоріями. Його вірші не мають чітких часових координат і використовуються ідейними супротивниками для наклепів на наше сьогодення...»

1) Чи поділяєте ви наведену оцінку діяльності І. Драча?

2) Що вам відомо про творчість українських письменників та поетів у другій половині 60-х — на початку 80-х років?

250. Порівняйте економічні реформи М. Хрущова та косигінську реформу 1965 р. Визначте їхні здобутки та прорахунки.