Крок до ВНЗ. Історія України. Довідник

УКРАЇНСЬКА РСР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921-1928 рр.)

СЛОВНИК!

Нова економічна політика (неп) — економічна політика більшовиків в Україні в 1921-1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.

Причини переходу до непу:

— глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму» (розруха, закриття підприємств, падіння виробництва промислової й сільськогосподарської продукції тощо);

— політична криза (масовий опір політиці більшовиків — селянські повстання, страйки робітників, виступи в армії, на флоті);

— спад революційної хвилі на Заході, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;

— початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні (реалізація цього плану вимагала надмірної витрати матеріальних ресурсів).

Березень 1921 р. — рішення X з’їзду РКП(б) про перехід до нової економічної політики (непу).

Основні заходи непу

Сільське господарство

— скасування продрозкладки, введення продподатку;

— дозвіл на оренду землі;

— дозвіл використовувати найману працю;

— розвиток різних форм кооперації;

— скасування кругової поруки

Промисловість

— продаж у приватну власність, передача в оренду дрібних та частини середніх підприємств;

— дозвіл на оренду та використання найманої праці;

— об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок;

— скасування загальної трудової повинності;

— перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні;

— дозвіл на створення концесій

Фінанси та торгівля

— поновлення вільної торгівлі;

— введення державних податків, платні за транспорт, комунальні послуги;

— випуск конвертованого червінця; поступове вилучення старих грошових знаків

Особливості непу в Україні:

— неп в Україні був запроваджений пізніше, ніж у Росії (у 1922 р.);

— висока ставка продподатку;

— застосування репресивних заходів при вилученні продподатку;

— введення непу в умовах голоду 1921-1923 рр., що відсунуло нормалізацію становища в сільській місцевості на рік-півтора;

— широка підтримка українським населенням заходів непу.

Результати непу:

— зростання господарчої ініціативи, зацікавленості у результатах праці, що призвело до підвищення продуктивності праці;

— швидкі темпи відбудови народного господарства країни;

— зростання життєвого рівня населення;

— конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою, незмінність авторитарного характеру політичної системи породжували сумніви щодо тривалості непу.

Голод в Україні 1921-1923 рр.

Причини голоду:

— післявоєнна розруха;

— скорочення виробництва сільськогосподарської продукції; підрив сільського господарства продрозкладкою; незацікавленість селян у результатах праці;

— вивезення хліба до Росії та інших республік;

— експорт хліба;

— посуха та неврожай у південних і степових районах України.

Заходи влади:

— Замовчування наявності голоду в Україні тривалий час.

— Продовження збору продподатку та вивезення хліба з України.

— Вилучення церковних цінностей під приводом боротьби з голодом.

— Дозвіл міжнародним організаціям надати допомогу голодуючим.

Міжнародні організації з допомоги голодуючим:

— АРА (американська адміністрація допомоги) на чолі з Г. Гувером.

— Фонд Ф. Нансена (відомого мандрівника, вченого).

— Міжнародний комітет робітничої допомоги (створений Комінтерном) та ін.

Наслідки голоду 1921-1923 рр.:

— в Україні від голоду померло 1,5-2 млн чоловік;

— придушення селянського повстанського руху в Україні та зміцнення більшовицької влади.

Входження УСРР до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР)

Проекти розв’язання питання про відносини між радянськими республіками

Проекти	Автономізація	Конфедерація	Союз республік
Автори	Й. Сталін, Д. Мануїльський	Керівництво КП Грузії	В. Ленін, X. Раковський
Зміст проектів	відмова радянських республік від планів створення власних національних держав та входження їх до складу РСФРР на правах автономних республік	установлення договірних відносин між самостійними та незалежними республіками	входження всіх радянських республік до нового державного об’єднання — Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) на рівних правах

Основні етапи входження УСРР до складу СРСР

І етап: червень 1919 — грудень 1920 р. — створення військово-політичного союзу радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії; п’ять найважливіших наркоматів (військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці) проголошувалися спільними, а фактично перебували під керівництвом Москви.

II етап: грудень 1920 — грудень 1922 р. — формування «договірної федерації»; У СРР та інші радянські республіки підписали з РСФРР договори про воєнний та господарський союз, до вже об’єднаних наркоматів додалися наркомати зовнішньої торгівлі, шляхів, пошти і телеграфу.

III етап: грудень 1922 — травень 1925 р. — утворення СРСР: 30 грудня 1922 р. — І Всесоюзний з’їзд рад у Москві затвердив Декларацію та Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР); січень 1924 р. — II Всесоюзний з’їзд рад затвердив першу Конституцію СРСР; травень 1925 р. — IX Всеукраїнський з’їзд рад вніс зміни до Конституції УСРР, де було остаточно законодавчо закріплено вступ України до СРСР. Незважаючи на те, що право вільного виходу України із Союзу було гарантоване законом, воно було «паперовим», а незалежність нашої держави — формальною, влада на всій території СРСР належала керівній верхівці комуністичної партії.

Початок курсу на індустріалізацію

Грудень 1925 р. — проголошення XIV з’їздом ВКП(б) курсу на індустріалізацію країни.

Джерела індустріалізації:

— перерозподіл коштів на користь промисловості за рахунок сільського господарства;

— експорт сировини, продовольства;

— залучення особистих коштів громадян (державні позики, ощадкаси);

— «споживчий аскетизм населення» (замороження зарплатні робітників і службовців, згортання виробництва товарів широкого вжитку, введення карткової системи);

— використання безкоштовної примусової праці політичних в’язнів.

Політика українізації (коренізації)

Квітень 1923 р. — проголошення XII з’їздом РКП(б) курсу на коренізацію.

СЛОВНИК!

Коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах.

В Україні коренізація набула характеру українізації.

Складові українізації:

— підготовка та залучення кадрів із представників української національності до партійних і державних органів та установ;

— запровадження в усіх установах та навчальних закладах української мови;

— видання газет, журналів, книжок українською мовою;

— усебічний розвиток української культури і партійне керівництво нею;

— глибоке вивчення національної історії, відродження традицій;

— створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні. Українізацію підтримували М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський, Г. Гринько.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Скрипник Микола Олексійович — державний діяч УСРР, один із засновників комуністичної партії (більшовиків) України. Потрапив під вплив марксизму, брав участь у роботі соціал-демократичних гуртків у різних містах імперії. Інтенсивні заняття самоосвітою зробили його ерудованою людиною, особливо в галузі історії України, української літератури, економіки та права. Входив до ленінської фракції соціал-демократів, член більшовицької партії з 1917 р.

Під час жовтневого перевороту 1917 р. був членом Петроградського воєнно-революційного комітету.

Увійшов у комісію з організації Вищої Ради Народного Господарства. У грудні 1917 р. викликаний у Харків, де став членом першого уряду радянської України. В уряді обійняв посаду народного секретаря у справах праці. 3 березня 1918 р. очолював Народний Секретаріат. Включений до складу ЦК КП(б)У в грудні 1918 р. У 1921 р. працював наркомом внутрішніх справ, у 1922-1927 рр. — наркомом юстиції та генеральним прокурором. У 1927-1933 рр. керував роботою народного комісаріату освіти, якому підлягали, разом із навчальними закладами, Академія наук і майже всі культурні установи. Діяльність М. Скрипника на цій посаді позитивно вплинула на темпи розвитку національної культури. Він активно сприяв проведенню українізації середньої й вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів. Плідна діяльність М. Скрипника на освітянській ниві перервалася в лютому 1933 р., коли сталінський режим розпочав широкий наступ на українську інтелігенцію. 7 липня 1933 р. М. Скрипник застрелився.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Шумський Олександр Якович — український політичний діяч. З осені 1917 до осені 1919 р. був членом Української партії соціалістів-революціонерів. Входив до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 р. разом з іншими лівими українськими есерами готував у співпраці з більшовицькими урядами у Петербурзі та Харкові державний переворот із метою встановлення в Україні радянського ладу. Із травня 1918 р. був одним із лідерів боротьбистів. Належав до партійної групи, яка вимагала відокремлення КП(б)У від Російської комуністичної партії. У 1919 р. — нарком освіти в українському радянському уряді X. Раковського, 1920 р. — нарком внутрішніх справ. Із вересня 1924 до лютого 1927 р. був наркомом освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з Й. Сталіним у жовтні 1925 р. поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його українцем В. Чубарем. Підтиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому пленумі ЦК КП(б)У (1926 р.) визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти у 1927 р. і висланий до Москви на другорядну роботу у профспілці. Заарештований у травні 1933 р. за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО). Засуджений до 10-річного ув'язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933-1935 рр. перебував на Соловках. У грудні 1935 р. тюремне ув'язнення замінили засланням у Красноярськ. У листопаді 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв'язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 р. через хворобу і відсутність матеріалів, які б свідчили проти нього, справу було припинено. У липні 1946 р. прийняв рішення про самогубство, спроба якого виявилася невдалою. Був убитий за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Затонський Володимир Петрович — більшовицький державний і партійний діяч. Із 1905 р. належав до РСДРП. У 1917 р. був членом крайового комітету РСДРП(б). Як представник від більшовиків разом із Ю. П'ятаковим входив до складу Малої Ради і Крайового комітету для охорони революції на Україні. У грудні 1917 р. повністю підтримав агресію Росії проти Української Народної Республіки, увійшов як народний секретар освіти до складу Народного Секретаріату. 3 березня 1918 р. — голова більшовицького ЦВК в Україні. Був одним з організаторів КП(б)У. На початку 1920 р. призначений більшовицьким урядом відповідальним за реорганізацію і формування Червоної Української Галицької Армії. В липні-вересні 1920 р. перебував на посаді голови Галицького революційного комітету. В 1922-1923 рр. і 1933-1938 рр. — нарком освіти УРСР. Займав керівні посади в інших більшовицьких державних і партійних органах в Україні. Знищений НКВС разом із дружиною.

Українізації чинили опір верхівка КП(б)У, чиновники, керівники великих підприємств, трестів, російське та русифіковане українське міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема М. Горький, А. Луначарський), священики Російської православної церкви.

Культура України в 1921-1928 рр.

Освіта

— Відсутність фінансування, нестача освітянських та наукових кадрів, класовий підхід до працівників освіти та науки.

— Насильницька реорганізація «Просвіт» всільські будинки та хати-читальні.

— Кампанія з ліквідації неписьменності (ухвалення декрету про ліквідацію неписьменності (1921 р.), створення комісії для боротьби з неписьменністю (1921 р.), заснування товариства «Геть неписьменність!» (1923 р.) тощо).

— Створення розгалуженої системи освітніх закладів.

— Безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних закладах.

— Створення навчально-виховних закладів для сиріт та безпритульних.

— Зростання кількості шкіл з українською мовою викладання.

— «Пролетаризація» студентства, розширення мережі робітфаків.

— Впровадження української мови в навчальний процес вищої школи (декрет Раднаркому УСРР про необхідність переведення вузів на українську мову викладання 1923 р.).

— Розширення мережі вузів, які готували спеціалістів для всіх галузей народного господарства.

— Створення навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію та державу кадрами кваліфікованих працівників, викладачів, пропагандистів (заснування вищої партійної школи у Харкові (1921 р.), яку в 1922 р. було перетворено на Комуністичний університет ім. Артема).

Наука

— Центр наукового життя — Всеукраїнська академія наук (ВУАН) на чолі з В. Липським, яка розгорнула роботу в трьох напрямках:

• історико-філологічному;

• фізико-математичному;

• соціально-економічному.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Липський Володимир Іполитович — визначний український ботанік, дійсний член УАН (із 1919 р.), академік АН УСРР, у 1921-1922 рр. — віце-президент, а в 1922-1928 рр. — президент АН УСРР, член-кореспондент АН СРСР (із 1928 р.). З 1928 р. — директор Одеського ботанічного саду.

Здійснив численні експедиції до Середньої Азії, на Кавказ, у Молдавію, де зібрав унікальні гербарії. Описав 4 нові роди і близько 220 нових видів рослин. У 1927 р. вивчав радіоактивні мінеральні джерела Житомирщини, а в 1930-1931 рр. досліджував водорості Чорного моря (зібрані дані сприяли організації першого в Україні заводу з виробництва йоду). В. Липському належить ціла низка праць з історії вітчизняної ботаніки, гербарної справи, вивчення роботи Ботанічного саду УАН тощо.

— Плідна діяльність членів УАН В. Вернадського (природознавство), Д. Баталія та М. Грушевського (історія), Д. Граве, М. Крилова та Г. Прейфа (математика), А. Кримського (філологія), О. Богомольця (медицина), Л. Писаржевського та В. Кістяковського (хімія) тощо.

— Заснування Інституту української наукової мови (1921 р.).

— Створення в Харкові Українського фізико-технічного інституту (1928 р.)» в якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики.

— Процес підпорядкування науково-дослідницьких закладів України центру (перетворення УАН на філію Академії наук СРСР).

Література

— Створення численних літературно-художніх об’єднань («Гарт», «Плуг», «Ланка», «Молодняк», «Авангард» тощо).

— Поява талановитих творів українських письменників М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М. Хвильового, В. Ялового та ін.

— Створення (1925 р.) ВАПЛІТЕ на чолі з М. Хвильовим, до складу якої увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін.

СЛОВНИК!

ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури — провідне літературне об'єднання в Україні в 20-х роках XX ст., лідером якого був М. Хвильовий, який вважав, що українська література повинна розвиватися під впливом кращих досягнень західноєвропейської І культури. Припинило своє існування в 30-ті роках XX ст.

— Розгортання літературної дискусії про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури, в центрі якої опинився М. Хвильовий. Він пропагував широке використання досягнень європейського мистецтва, відхід від однобічної орієнтації на російську культуру. Радянське керівництво оцінило виступ М. Хвильового як поширення антиросійських настроїв і розгорнуло гостру критику письменника, а згодом змусило його разом з учасниками ВАПЛІТЕ писати лист із розкаянням.

Мистецтво

— Діяльність в Україні 45 професійних театрів.

— Відкриття у Києві театру «Березіль» під керівництвом талановитого актора та режисера Л. Курбаса (1922 р.), на сцені якого виступали видатні майстри сцени А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Намагання Л. Курбаса вивести театр на європейський рівень. Критика театру «Березіль» із боку комуністичної партії за пропаганду національних ідей у мистецтві.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Курбас Лесь (Олександр Степанович) — визначний український театральний діяч та режисер. Наприкінці березня 1916 р. на запрошення М. Садовського переїжджає до Києва. На київській сцені дебютував у ролі Степана в драмі «Невольник» М. Кропивницького. Згодом приєднався до групи випускників музично-драматичної школи, які створили «Молодий театр», метою якого було виховання і розвиток акторських здібностей молоді. У квітні 1919 р. наказом

Театрального комітету при народному комісаріаті освіти «Молодий театр» було об'єднано з Державним драматичним театром у Києві. Під час денікінської окупації Києва Л. Курбас працював над оперою «Тарас Бульба» М. Лисенка. У червні 1920 р. колектив акторів на чолі з Лесем Курбасом утворив Київський драматичний театр, який поставив українською мовою виставу В. Шекспіра «Макбет». 1921 р. Л. Курбас створив у Харкові у мистецьке об'єднання «Березіль», до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. У 1930 р. став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм «Веселий пролетар», раніше з його ініціативи у Харкові було створено Театр української опери та Театр для дітей. Активна діяльність Л. Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 р. викликала необґрунтовані звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності тощо. 26 грудня 1933 р. його було заарештовано, а згодом заслано на північ у табори ГУТАБу. Розстріляний у 1937 р.

— Заснування у Харкові Українського театру опери та балету (1925 р.).

— Створення Асоціації художників Червоної України, членами якої були видатні українські митці С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та ін.

— Плідна праця засновника оригінальної художньої школи М. Бойчука.

— Розгортання роботи Одеської та Київської кіностудій.

— Початок творчого шляху видатного українського режисера О. Довженка (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

— Збагачення українського музичного мистецтва творами композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Вірьовки, Л. Ревуцького тощо.

Релігійне життя

— Відверто антицерковна, войовничо-атеїстична політика радянської влади.

— Арешти, переслідування та розстріли представників духовенства та віруючих.

— Вилучення церковних цінностей під приводом закупівлі зерна за кордоном під час голоду 1921-1923 рр.

— Створення та організаційне оформлення УАПЦ на чолі з митрополитом В. Липківським.

СЛОВНИК!

УАПЦ — Українська автокефальна православна церква, утворення якої у 1921 р. було поступкою радянської влади в процесі українізації; ліквідована в 1930 р.

ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!

Липківський Василь Костянтинович — визначний діяч УАПЦ, митрополит Київський і всієї Русі (1921 — 1927 рр.). У травні 1919 р. відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 р. Всеукраїнський церковний собор затвердив автокефалію Української православної церкви й обрав її митрополитом В. Липківського, який активно працював над ідеєю відродження Української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. Проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг українською мовою. В жовтні 1927 р. делегати Всеукраїнського церковного собору проголосували за переобрання В. Липківського. Протягом наступних років колишній митрополит перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів перебував під арештом і в ув'язненні. У 1937 р. був засуджений до страти особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР і незабаром розстріляний.

— Постійний тиск радянського керівництва на УАПЦ при формальному виявленні лояльного ставлення до неї.

— Намагання радянської влади внести розкол між різними конфесіями, підтримка різних сект, що підривало єдність церкви.

Завдання для самоконтролю

181. Рішення про перехід до нової економічної політики було ухвалено в:

А) січні 1921 р.;

Б) березні 1921 р.;

В) грудні 1922 р.;

Г) грудні 1925 р.

182. Автором проекту «автономізації», який передбачав включення радянських республік до складу РСФРР, був:

А) В. Ленін;

Б) X. Раковський;

В) керівництво Грузії;

Г) Й. Сталін.

183. Декларацію про створення Радянського Союзу було затверджено в:

А) червні 1919 р.;

Б) грудні 1920 р.;

В) грудні 1922 р.;

Г) січні 1922 р.

184. Укажіть галузь культури, з якою пов’язана діяльність Л. Курбаса.

А) Театр;

Б) література;

В) музика;

Г) живопис.

185. Позначте характерні риси нової економічної політики.

1. Запровадження продподатку;

2. запровадження продрозкладки;

3. дозвіл оренди та найманої праці;

4. випуск конвертованого червінця;

5. запровадження загальної трудової повинності;

6. продаж у приватну власність дрібних та частини середніх підприємств;

7. заборона вільної торгівлі та перехід до прямого товарообігу.

186. Установіть відповідність між прізвищами митців та галузями культури:

A) В. Липський, А. Кримський, Д. Граве;

Б) М. Зеров, Г. Косинка, М. Хвильовий;

B) Г. Юра, Л. Курбас, О. Загоров;

Г) С. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Бойчук.

1. Література

2. музика;

3. живопис;

4. наука;

5. театр.

А
Б
В
Г

187. Розташуйте події в хронологічній послідовності.

A) X з’їзд РКП(б), на якому було прийнято рішення про перехід до непу;

Б) початок літературної дискусії з ініціативи М. Хвильового;

B) утворення УАПЦ;

Г) початок роботи театру «Березіль».

188. Прочитайте коротку біографію історичного діяча та запишіть його прізвище.

Державний та громадський діяч, перебував під впливом Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Із 1918 р. — один із фундаторів Української комуністичної партії (боротьбистів). Із вересня 1924 до лютого 1927 р. — нарком освіти України. У 1926 р. піддав критиці політику більшовиків в Україні, спрямовану на призначення на вищі державні партійні посади республіки неукраїнців, яким були байдужі прагнення мас до національного відродження. Він звинуватив Л. Кагановича, тодішнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, в хибній кадровій політиці й рекомендував відкликати його з України. У 1927-1930 рр. працював у Ленінграді ректором інституту народного господарства, а потім політехнічного інституту. У 1933 р. засуджений до 10 років позбавлення волі за сфальсифікованою справою (участь в Українській військовій організації). У 1946 р. загинув від рук агентів НКВС.

189. Прочитайте текст і дайте відповіді на запитання.

«...На яку із світових літератур повинна українська література взяти курс? У всякому разі не на російську... Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати... Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток... Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, його прийоми...»

1) Хто є автором уривку з цитованої праці?

2) Що вам відомо про вплив цієї людини на розвиток української літератури?

190. Порівняйте основні заходи політики «воєнного комунізму» та нової економічної політики (непу).