Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник
Григір Тютюнник
(1931-1980)
Талановитий український новеліст-«шістдесятник», лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.
Походження: народився в с. Шилівка Полтавської області в родині селян.
Освіта: Зінківське ремісниче училище, Харківський державний університет.
Особливості творчості: оповідання письменника — малюнки щоденного буття простих людей. Творам Григора Тютюнника, за словами Л. Мороз, «притаманне авторське вміння не просто показати людину, а й поріднити її з читачем, заразити читача почуттями героя, зацікавити його гіркою й щасливою долею», показати «кожну окрему людину як найвищу цінність буття». Важливі риси стилю митця — простота розповіді, розмовні інтонації, ліризм. Широко послуговується письменник монологічними формами оповіді, зокрема внутрішнім монологом. Глибину і поетичність творів увиразнюють описи природи, за якими криється багатий підтекст.
Основні твори: «Зав’язь», «Деревій», «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», «Дивак», «На згарищі», «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу», «Степова казка», «Ласочка», «Лісова сторожа».
Літературний напрям: реалізм.
ЦЕ ЦІКАВО!
У 1976 р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, слухачів особливо вразила одна — «Летіла зозуля через мою хату...». У ній ішлося про нещасливе кохання. За спогадами очевидців, Григір Тютюнник ураз підхопився й побіг до себе в кімнату. Так народився твір «Три зозулі з поклоном». У його основі є й автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, який був репресований 1937 р., відправлений до Сибіру й реабілітований посмертно.
Три зозулі з поклоном
Любові всевишній присвячується
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу — хату Карпа Яркового. А перед нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну:
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у нас її називають ще: «та, що твій тато садив»).
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є...»
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема, — одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є...
— Ну — є! Є... Так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. — Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
— Hi-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...
— Чорнила слізьми не розмаж, — каже Левко і одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...
— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров’я, — бурмотить Левко, — а так зроду не взяв би...
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.
— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде...
Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке...
Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було — просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні.
Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я, — каже, — картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів’я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.
Останній лист від тата
«Софіє! Соню!
Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній... Більше не дивитимусь.
Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті1, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої...
1 Фільончастий — зроблений із тонкої фанери.
Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати.
Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна — а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь.
Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?...
Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.
(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».)
Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...»
Коли се було... А я й досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?...» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?» «Тоді не було б тебе — шумить велика “татова” сосна».
ПІДСУМУЙ ПРОЧИТАНЕ
1. Жанр твору «Три зозулі з поклоном» —
А оповідання
Б новела
В нарис
Г легенда
2. Твір «Три зозулі з поклоном» присвячений
А красі вірності
Б першому коханню
В любові Всевишній
Г високим почуттям
3. Син Софії та Михайла —
А учитель
Б військовий
В колгоспник
Г студент
4. Михайло перебував
А на засланні
Б в еміграції
В на військовій службі
Г у відрядженні
5. Соня відчувала до своєї суперниці Марфи
А зверхність
Б ревнощі
В розуміння
Г байдужість
6. У листі Михайло зазначає, що йому часто сниться
А улюблена робота
Б рідна матір
В коханий син
Г батьківська хата
7. Твору «Три зозулі з поклоном» характерні такі особливості, окрім
А оповіді від першої особи
Б відсутності кульмінації
В наявності обрамлення
Г діалогів героїв
8. Ідея твору «Три зозулі з поклоном» —
А заперечення негуманної політики тоталітарного режиму
Б уболівання про злиденну долю і важке життя українських селян
В засудження почуттів одруженої жінки, яка покохала чужого чоловіка
Г возвеличення любові як цінності, яка вивищує людину над буденністю
9. Установіть послідовність уривків із твору.
А «Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...»
Б «Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй... три зозулі з поклоном...»
В «Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну “велику” (у нас її називають ще: “та, що твій тато садив”).»
Г «Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...»
10. Установіть відповідність між персонажем та його характеристикою.
1 Михайло
2 Дядько Левко
3 Карпо Ярковий
4 Син Софії та Михайла
А «...сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі.»
Б «Йому галушок миску гарячих... І тьопає, як на себе кидає.»
В «...у новенькому дешевому костюмі.»
Г «...співав на ярмарках Зінківських.»
Д «...височенний, худющий, як сама худорба.»
