Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник

Ольга Кобилянська

(1863-1942)

Видатна українська письменниця. Брала активну участь у жіночому русі, виступала одним із фундаторів «Товариства руських жінок на Буковині».

Походження: народилася в м. Гура-Гумора на Буковині в родині дрібного урядовця.

Освіта: дівоча школа в м. Кімполунг.

Особливості творчості: творчості О. Кобилянської характерні риси поетики символізму. У своїй прозі письменниця досліджувала долю емансипованої жінки, життя селянина, взаємини інтелігенції й народу, зверталася до антивоєнної тематики. За жанрами це переважно новели, оповідання, повісті. У творах О. Кобилянської вперше в українській літературі поведінка людини пояснювалася внутрішніми психічними імпульсами.

Основні твори: новели та оповідання «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», «Він і Вона», «Valse melancolique», «Аристократка»; повісті «Людина», «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Царівна»; роман «Апостол черні».

Літературний напрям: реалізм, символізм.

ЦЕ ЦІКАВО!

Повість «Земля» написана в 1902 році. В основу твору лягла трагічна подія, що сталася восени 1894 р. в селі Димка на Буковині, де в сім'ї селянина Костянтина Жижіяна брат убив брата. Письменниця глибоко переживала трагедію цієї родини. «Факти, що спонукали мене написати... правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!» — згадувала О. Кобилянська.

Земля

(Скорочено)

Своєму батькові

Юліанові Я. Кобилянському

посвячує авторка

«Es Iiegt urn uns herum gar mancher

Abgrund, den das Schicksal grub, doch

hier in unserem Herzen ist der tiefste»¹.

I

Дві години від ріки Серету на Буковині лежить село Д. Його рівні поля пригадували б степ, якби не те, що місцями вони западають, мов знеохочені своїм положенням, творячи плиткі невеликі кітли, і якби не той великий ліс, що тягнеться по західній стороні села і творить зелений мур поперек широкої площини, щоб обмежити її розмах.

¹ Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нім.).

Пишний, майже безмежний великан, неначе у вандрівці, задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опікуна, попіднімалися сільські хати. Тут... і там... і там — розкинулося село.

Ліс панський. [...]

Саме тепер зима.

Мешканці тих хатин, що звернені лицем до рівнини, дивляться взимі в сумну, одностайну картину. Нічого — крім білого простору, що розливається далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикається і никне.

Горстка хаток, що відбігла від великого лісу і властивого села глибше в поля і що стоїть ось тут, розділена лиш садками від себе, — та горстка має той одностайний блідий вид рік-річно. Та, мабуть, мила їй ота широка просторінь. На ній розбігаються думки свобідно... а горе, коли розсадить уже грудь людську до крайності, — гуляє й колишеться враз із пишним колоссям збіжжя навперейми... [...]

Так, приміром, має хата заможного ґазди Василя Чоп’яка, якого жінка Докія служила довгі літа у дворі, інший вигляд, як інші сільські хати, особливо ж як хати тих ґаздів і ґаздинь, що шукали зарібку й щастя в Молдаві. [...]

У дворі навчилася вона й бачила не одно; навчилася кращого ладу і тоншого способу ґаздування, і наслідки того кидалися кожному в очі, хто лише вступав у її гарне обійстя. Але Докія не була щаслива. [...]

Жура гнула її додолу.

Її чоловік був пияк і марнотратець, був бурливий мужик, що у хвилях лютості хапав і за барду, а вона чулася слабою і гризлася будучністю своєї одинокої дитини, доньки своєї Парасинки.

Що сталось би з нею, якби вона тепер умерла? Була ще майже дитиною, бо числила ледве шістнадцять років. Не знала ще ґаздувати як слід, не вміла би зносити примхів свого нещасного вітця, ані примхів інших людей. Сього всього учить час і неволя... Душечка солодка та добра... одинока потіха мамина... що сталось би з нею тоді?.. Одно, що знала добре й чинила радо, — шила та вишивала білля, силяла ґердани та бодзики і товар випасала. На широкій толоці, на рівних полях минав її час, — ні, майже зростала тут, шила, гляділа за коровами і волами, що паслися перед її очима, співала пісні або роздумувала над різними казками, що їх чула від сеї або тої і не забувала. Такою була ще її Парасинка. А що сталось би з землею Василя? Хто дбав би про те, щоб не задовжив її, щоб її в час засівано, щоб із неї в час хліб збирано, кукурудзку щоб у час висапувано, жато? А її красна худоба, її пишний кінь — найдорожча штука в її стайні! О, на неї, на ту пишну Шагу, мав храп Мендель із Гоппляцу вже здавна, бо ж вона не була «конем», а просто вогнем, фурією. [...]

У неї був і брат, одинокий лише. Петро було йому на ім’я. Молодший від неї, нежонатий, літ сорок, може, жив коло неї й Василя і помагав у господарстві. Але й він спричинявся до її гризоти. Не женився, а часом і собі запивався. З природи інтелігентний, бистрий, серцем м’який, мов дитина, а в роботі був мов вогонь, коли хотів. Одначе гроші, зароблені фірманкою або в Молдаві, протрачував і вертав до неї з порожніми руками.

Мав свої жалі.

Роїв собі їх часами, особливо ж коли його на Гоппляц мов магією тягнуло. [...]

Однак се все не вменшало турботи Докії про будучину доньки. [...]

День і ніч думала про те і, може, сотню разів перебирала всіх хлопців у селі. [...}

Правда, один був би, але той один мав іще перед собою військову службу... Се ж був Михайло Федорчук, син заможного й дуже порядного господаря. Він мав колись унаслідити поля по своїм батьку й був найчеснішим хлопцем у селі. Поля його батька граничили з полями Василя, були вироблені й добрі, і на них колисалися рік-річно препишні збіжжя, мов золотисте море. Аж любо було косити їх, аж любо було працювати на тім полі! Так, сей один зміг би засватати її Парасинку, а з бесід і натякань старого Івоніки, батька Михайлового, визирало те саме бажання. Одначе між їх бажаннями станули військові літа, і ніяк було їх оминути. Михайло — хлопець сильної будови, здоровий — мав ще одного молодшого здоровенного брата. Родичі також не були ще надто перестарілі, могли обходитися без нього в хазяйстві, і тяжко було думати про увільнення його з війська. Від сеї осені за рік мав вступити в рекрути. Та і на тім іще не кінець. При війську треба служити 2-3 роки без перерви, а й потім від часу до часу вертати на якийсь час у касарню, переодягатися в цісарський стрій і йти на вправи, полишати поле й хату на жінку й діти. Чиста недоля! Судьба звернулася до неї хмарною стороною, і ніякі мольби і сльози не зміняли її постанови.

Восени мала Парасинка закінчити шістнадцятий рік. Походила ростом на матір, вибуяла, мов пальма, вгору, але, зрештою, була ще нерозвинена. Її члени були худі, майже хлоп’ячі, її лице дитиняче й вузеньке і без ясного виразу. [...]

Докія постановила сих М’ясниць невідмінно доньку заміж віддати. Думку з Михайлом мусила закинути; перевести її в життя було, очевидно, зовсім неможливо, але зате уложила собі інший план. Тодорика Жемчук був також заможний хлопець, а в своїх родичів одніський син, як Парасинка в неї і її чоловіка — одинока донька. Він був увільнений від війська і міг кожного часу женитися. Правда, він не був такий гарний хлопець, як Михайло, його і не дуже долюблювали. Він був низького росту і обертався все цілим тілом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цілості робив він погане враження; та що се мало до речі? [...]

Парасинка звикне до Тодорики. Він працьовитий і дбайливий, хоч на день ледве десять слів промовить, зате загляне десять разів до худоби, десять разів побіжить у поле, а ані разу до Мендля на Гоппляц. Парасинка буде з ним щаслива. [...]

Було зимою і саме в М’ясниці. Поля й толока лежали покриті грубою верствою снігу, і день у день обсіювало сонце своїм золотисто-червоним світлом поверхню, викликувало луду, кришталеве мерехтіння на ній і змушувало око мимоволі шукати за темною точкою, на якій воно спочило би з одностайного, осліплюючого далеко-широко округ себе білива.

Неначе зіштивніле море, простерлася земля з полудня на захід, і лише з одної сторони темнівся ліс. Могуча розтягнена маса, що, мандруючи з далеких сторін широкою площиною, задержалася тут оглянути бездоганну поверхню. Літом, коли вона пишалася яснішою й темнішою зеленню, а.зимою — коли ставала самітною пустинею... [...]

Докія і Василь Чоп’як видавали заміж свою одніську дитину, доньку свою Парасинку, за Тодорику, сина Онуфрія Жемчука, і йшли враз із донькою й нареченим, з батьками, нанашками і дружбами до пана, щоб просити його на весілля. Завтра мав відбутися шлюб, а позавтра — весілля. [...]

І ще двоє людей не поділяло сьогодні радості присутніх. Се була Докія, яка з жалю, що донька покидала так вчасно її хату, стала на лиці неначе земля, і батько дружби Михайла, старий Івоніка Федорчук. [...]

— Михайлику! — сказав він. — Михайлику! Сину мій!

[...] Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений. [...]

Він замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамітну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз підняв її, підняв пляшку з горівкою бистро вгору, блиснув очима і кликнув:

— Але відтак, кумо, відтак справлю Михайлові таке весілля, якого ще наше село не виділо! Хліба та булок куплю в Чернівцях. Увесь мій мед піде в горівку, самим медом буду частувати. Заріжу корову, циганів візьму з Глиниці. Гратимуть у мене цілий тиждень. Десять років будуть люди згадувати, яке весілля справив Івоніка своєму Михайлові! Ух! — гукнув нараз із несамовитою веселістю, зірвався із молодечою жвавістю із лави, гримнув пляшкою до землі так, що аж на дрібні кусні розскочилася, а гуляючі на хвилю мов укопані в гульбі зупинились. Відтак пірвав Докію за руку й потягнув у танець. [...]

Було весною. В часі бранки.

Івоніка подався з Михайлом до міста, до бранки, Марійка лишилася дома, а молодший син їх Сава пішов у поле. Тут, на тих полях, був цілий їх маєток, якого не лишалося ніколи без дозору. Окрім хати, що стояла недалеко панського дому, мали ще тут, на полях, два бурдеї. В одному мешкав усе хтось зимою й літом, у другім заховувались бджоли, а в стайні, що розклалася близько коло тих пивничних мешкань, розжився їх прекрасний товар. За стайнею дальше стояли стоги із збіжжям і конюшиною. Там білівся невеликий чистий тік. Все се лежало, мов у плиткому кітлі. Подальше розрісся лісок, ніби город. Неначе вмисне схилялися тут поля вниз, щоби на ціле майно оце не гляділо цікаве око. Особливо ж на бджоли й товар. Сей останній був гордощами Івоніки. Пара молоденьких бичків, пара пишних червоних тірольських волів, дві корови й кілька теляток. Літом ночував Івоніка або Михайло з ними у стайні, а зимою пересиджував у бурдею та надзирав за ними.

В сусідньому селі водилися від непам’ятних часів злодії, а як заходили сюди, так мусили минати поля Івоніки. Тому мусив усе хтось пересиджувати у бурдеях, мов на варті. [...]

Не те щоб він, може, побоювався, що той простягнув би руку за чим-небудь у бурдею або коло нього! Ні, Боже борони! Такої лихої думки про своїх сусідів не був він ніколи, помимо стількох досвідів у своєму житті! Він лише дуже лякався надто добрих і лихих очей, боявся сили деякого зілля, яке, замовлене лихими словами й підкинене під яку річ, або під товарину, або й вулій, могло довести до великого нещастя, а не раз до смерті. Він страхався всяких таких інших нечистих, чарівних речей, на яких розумілися деякі, неначе на хлібі насущнім. За свої бджоли, яким було тут на полях, як у раю, боявся вже найбільше. І була б за них чимала шкода, коли б деякі рої, потягнені лихим оком, осілися десь на незнаному місці і пропали для нього без повороту! [...]

Гарна була земля.

У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила.

Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка і жадала жертви.

Як була люта, боявся її більше, як почорнілого неба, що віщує тучу. А бувала люта, коли надармо ожидала дощу, що мав її скропити, коли тижнями надармо тужила за холодними ситими краплями води і замість води жевріюче проміння сонця випивало її соки. Тоді стягалися її тут і там випуклі сустави і тріскали з гніву, вопа ставала тверда й недоступна і не видавала ніяких плодів. Тому, що на ній зеленіло й росло, відбирала поживу — воно слабло й ув’ядало, блідло й переходило поволі, але певно, в окаменілий стан...

Сюди, до бурдеїв, прийшов Сава, молодший син Івоніки. Прийшов напоїти худобу і дати їсти великій собаці Сойці, що стояла коло стайні на припоні.

Надійшов повільним і лінивим кроком. Вступив у стайню. Глянув за товаром, що звернув свої великі голови ліниво до нього і дивився, ремигаючи, великими лагідними очима за ним, — та й вийшов. Не хотів його напоїти. Верне Михайло, то напоїть. Як піде до жовнірів, він ще доста буде за нього робити. Що як що, а се жде його неминуче...

Ото якби його відібрали; не надзирав би за ним стільки, що тепер. Все мав йому чимсь докоряти, чогось учити! Тут він не доста пильний, там не зробив роботи як слід, тут знов забагато ходить йому по селу, там знов забагато на танець і між дівчата втручається... Що се такого? Що се має його обходити? Він уже знає, чого ходить стільки в село й на танець, і він, Михайло, думає, що як він старший, то він — молодший — має його зараз у всім слухати! О ні, се таки не так! А відтак забороняє йому також він і тато сходитися з вуйком Григорієм. «Шибеником» називає вуйка і прямо каже, що коли тато, мама й він в той бік не дивляться, то й він не сміє інакше поступати. Так!

І він не сміє інакше поступати?

— Га-га!.. Се ще побачимо!

Він любить чорнооку Рахіру, доньку вуйка Григорія, і ніколи її не покине. А що тато з вуйком мав — се його не обходило. Сварилися, то сварилися, він тому не винен. Вуйко Григорій свідчив фальшиво на тата й сидів за те кілька місяців у арешті, але що се його обходило? Най би тато не фудулився на Григорія; а то все на нього боком дивився, немов на гадину, а той і розлютився одного разу і вкусив. Одному ґазді пропали деякі речі з хати й гроші, а вуйко посвідчив при суді, що і його тато мав у тім свої руки. Від того часу пішло пекло. А по-друге, казали, що до Рахіри не годиться йому, Саві, ходити. Вона близька своячка його. Його мами рідної сестри донька, — гріх! Та се йому дуже б голові! Хай хто інший таких гріхів боїться, йому не страшно перед ними... [...]

Мабуть, ні одна дівчина на світі не вміла так любити, як вона! В її обіймах він неначе змінився. Своїми великими червоними устами пила з нього всю енергію і склу; пила його, коли лиш гляділа на нього своїми очима. І під тими поглядами, що або сміялися, або іскрами обсипували його, — м’як, ослабав і тратив усяку волю. Її сміх, голосний, короткий, уриваний сміх, виривав його з усякого надумування й поривав із собою, а слова її все підходили йому під його душевний лад.

Здавалося, ціле його єство зібралося лише в те одно почуття, в любов до неї, і стратило розуміння чого іншого. Купався і поринав у тім чутті. Відчував її в собі, мов життя, і ані через думку не переходило йому розлучатися з нею.

Сміявся з нею над батьком і братом. Що знали вони, як їм обом було! А коли роздразнювали його забороною ходити до Григорія, грозив, що втече з нею в Молдаву. Так, утече з нею до Молдави, а таки не лишить її...

Вийшов зі стайні і глянув округ себе. Так тихо й пусто було вокруги. Земля лежала ще чорна й нага, як далеко око сягало, ген аж туди, де небо хилилося; лиш десь-не-десь зеленілися блідо пасма озимини й різнилися виразно від темної неораної ще ріллі.

Сплюнув перед себе. Страх, як чудно йому тут! Михайло грав на сопівці, як пересиджував тут сам, але він ані не вмів грати на сопівці, ані не любив того жалісливого голосіння. Воно його боліло. До чорта! Тепер мусив тут сидіти й нудитись. Жодна людська душа не заходить сюди, нічого живого не побачиш тут. Що мав починати? А сидіти мусив. Саме якби відійшов, вліз би хто й виніс усе з бурдея, тоді мав би що слухати, а врешті, і шкода була б неабияка. Тонкий і стрункий, випрямувався, складав руки назад, підіймав голову й поглядав, на хвильку прижмуривши очі, в легко захмарене весняне небо...

Робив се з привички. Любив стріляти птахів, і коли лише станув де бездільно, зараз прижмурював очі й шукав чогось під хмарами. Часом і зовсім без наміру. Кілька птахів, що переганялось високо під хмарами, зникли на хвильку й появились знов, — і звернули його увагу на себе.

Він слідив якийсь час за їх грою в повітрі, а відтак стрілила йому одна думка через голову. Побіг живо до бурдея, зірвав із стіни батькову стрільбу, повернув на давнє місце, підняв стрільбу догори, замірився на птахів і вистрілив...

Добре стрілив. Як чорна точка, що в шаленій скорості зростає, так упала одна пташка до землі. Він підбіг сквапно в той бік і глядів, за чим цілив.

Се був воробець.

Він розстрілив його цілком.

Підняв і відніс його великій, на ланцюзі прив’язаній собаці. Відтак глядів хвильку, як вона то кидалася, то жахалася дрібної закривавленої пташки. Опісля знов дивився під хмари і знов ждав... Не добачив уже нічого більше. Гук вистрілу лякав їх. Вони розлетілися і зникли.

Він усміхнувся. [...]

II

Марійка осталася знов сама. Не плакала вже більше. Сцена із Савою прогнала м’які сльози від неї. Несказанно гірке почуття отуманення запанувало нею і скривило болісно її уста.

Чому був Сава такий лихий? Чому був такий лихий, коли дитиною був такий добрий і щирий, такий, як Михайло?

Чи не працювала вона для обох, відколи світ побачили, чи не жила лише для них? Чим скривдила його? Не годувала їх однаково, не убирала? Як малим, так тепер великим змивала власними руками їх волосся і білля; цілою душею рада була видіти їх добрими ґаздами, щоби люди шанували їх у селі, щоби шанував їх світ. А однак... коли Михайло вже змалку вичитував їм їх волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував, був притім добрим та лагідним, мов шовк, Сава був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожну хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення. Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами; йому було наймиліше, коли мав роботу й дім за плечима, коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем. Се знав він найліпше. Вистрілював усі воробці із гороху, а взимі зайці, що лізли аж під хату в сад і обгризали молоді овочеві дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу!

Він повинен іти до війська замість Михайла. Він!.. Се було б для нього чистим щастям! Там би, певне, зробили з нього людей! Його приязнь до Рахіри — Боже, скарай її! — устала би, і з тим покинула би його вся зла натура. Все було би, як Бог любить. Відколи з нею сходиться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справляє всім лише гризоту та жаль. Та й коби ще на тім скінчилося! Але як схоче з нею побратися, що тоді? Вона зітхнула тяжко і глибоко, запалила світло коло печі й хотіла саме виглянути надвір за Савою, чи справді він пішов — вечеря була вже майже виготовлена, нехай би нікуди вже не йшов, — коли саме в тій хвилі двері знадвору відчинилися й увійшов Івоніка. Він ступав мовчки, тяжким кроком, неначеб не бачив нікого в хаті, прямо до постелі, і почав із себе здіймати одну річ по другій та скидати на постіль.

Марійка дивилася на нього хвилю з переляком, вижидаючи, і не мала відваги спитати, що сталося, її серце само віщувало, що зайшло щось недоброго.

Врешті він обізвався:

— Ми стратили нашого хлопця, Маріє! — сказав, але слова йшли йому так поволі й важко з уст, неначеб мав горло й уста переповнені слізьми. [...]

— І де ж він?

— Пішов просто до бурдея, товару доглянути і плуг злагодити. Хоче, аби ми завтра досвіта йшли орати. Земля жде... [...]

Другого дня, ще досвіта, ледве що сонце зійшло, ледве що розгуляло у своїм багрянім сяєві, потьопав Івоніка з Михайлом орати в поле. Далеко-широко розлягалася тишина.

Земля розтягнулася, немов ожидала кого й віддихала землисто-вогким віддихом. Легка сіра мряка здіймалася то сям, то там по її багнистих місцях, і вона лиш темно визирала з сивавого серпанку, коли тим часом її інші часті прибралися в ніжну ясну зелень озимини. Небо було чисте й голубе, і в його шаленій висоті щебетали не видні оку жайворонки, їх голоси звучали, мов воздухом придавлені трілери. Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запріг препишні тірольської раси воли до плуга й поганяв їх, а Івоніка став при чепігах.

— Хіба тут почнемо, — звернувся до батька і вказав на довге, чорне, великанське пасмо ріллі, що бігла між двома плахтами зеленої озимини. — Отут починали ми й тамтого року...

— Як хочеш! — відповів добродушно батько. — Воно буде добре й тут!

Опісля перехрестилися оба, сказали майже одноголосне: «Боже помагай!» — і хлопець пігнав воли з місця. Ті поступили повільним, майже лінивим кроком уперед, по кожнім ступеню покивуючи пишними головами у ярмі, а Івоніка справив плуг. Чутно пірнула чиста, мов дзеркало, блискуча сталь широкого плугового лемеша в землю, роздерла її і потягла борозну за собою, а по обох боках борозни земля розкришувалася у м’які кусні. Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилася йому в жодному місці, була м’яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення. [...]

III

Було в маю. Перед обідом.

Михайло лежав недалеко бурдея в городі, що вибігав кінцем у дрібний лісок, який притикав із інших боків до піль, і пас воли.

Довкола бурдея пишалася земля в різних пасмах зелені, а ген далі від нього, та все-таки в сусідстві, лежали два менші ліски. Один приналежний до сусіднього і званий тому «сусідній ліс», а в тім самім напрямі недалеко нього лежав малий лісок панський, де ґаздував і верховодив старий Онуфрій.

Оба ті ліски, з яких «сусідній» був удвоє від панського більший, ділила від себе велика левада, звана багном, задля своєї багнистої землі. В ній буяв рогіз, раз у рік викошуваний, і виростала якась висока трава, на яку ніхто не лакомився.

Михайло лежав близько звірят на землі, наглядаючи, аби не зайшли в конюшину, що росла найближче бурдея, Що її насіння було дорого оплачене; він грівся в весняному сонці і глядів пильно за звірятами, що паслися тісно коло себе. Думав над своїм будучим життям у місті, над поворотом додому, і як опісля все складеться, а відтак спинився думками коло пишних звірят. Мішалися, неначе його рідня, з його будучністю. Бачив у душі якесь нове обійстя, своє обійстя, чорнооку струнку дівчину і їх. Вони були тут і там і мимоволі виповняли собою якісь порожні місця... [...]

Думав про робітницю в панських покоях, про Анну, яку любив тайком із цілої душі; думав над тим, як то буде, коли піде восени з дому й не побачить її вже скоро. Знав, там, у місті, не побачить її, бо і як би? Вона була наймичка, і ніяк їй було по містах їздити.

Вправді ходила чутка, що пані переселиться в місто, бо часто занепадала на здоров’ї, але чи пустить її мама з нею в місто?

Певно, що ні. Се ж була погана жінка, люта, мов той лихвар на гроші лакома і гірша, як деяка мачуха.

Все грозила їй, що відбере її від пані й видасть заміж за якогось свого горбатого сусіда-вдівця, як не буде віддавати їй зароблених на службі у пані грошей. А бідна давала, що мала, лиш аби могла дальше в пані лишитися і не вертати до дому, якого боялася, мов самого пекла. Вона взагалі була бідна з своєю матір’ю-відьмою і тим, що була без батьківської опіки, її батько, чесний ґазда, як розказували люди, помер давно, а одинокий брат її, колишній вояк при кінноті, парубок зарозумілий і язикатий, хіба що бив її від часу до часу, як не пхала йому в руки гроша на тютюн або горівку. І звідки мала остаточно набирати стільки тих грошей? Вона стидалася просити у пані грошей, але він не вірив їй і бив тайком, коли лиш навинулася нагода. Бог знає, вона цілком була інша, неначеб не його сестра, хіба що була така струнка, як він, як смерека. Він був дуб, не парубок. [...]

Відтак бачив її ще частіше. Часами мав діло на панському подвір’ї, або тато висилав його туди з орудками. Тоді все перемінявся з нею кількома словами. Не говорила ніколи багацько, але все розумно і скромно, і не сміялася на все горло, як інші дівчата. Була інша, як другі сільські дівчата. Не знав саме докладно, чим різнилася від інших, не застановлявся над тим ніколи глибше. Він відчував лише сліпо різницю. Була ніжніша й тонких обичаїв. Була в одежі все чиста, а гарне темне волосся її було в порядку. Воно улискувалося в неї з дня на день, коли тим часом інші дівчата розчісували його лише в неділю або в свято. У неї не було багато намиста на шиї, але ті цітки, що їх носила, були завсіди гарні. Єство самого ліпшого і тоншого лежало в тім, що зайняло його некультурну, але в основі чисту й добру душу, і його впливові піддавався несвідомо. З нею годі було як-небудь шуткувати, за рукав тягати, зачіпати. Чоловік так і сам ставався поважним, як опинився близько перед нею. Немов затихала цілим єством і гляділа ожидаючим поглядом на ті уста, що мали до неї заговорити. А коли і здобувся хто на те, що звернувся до неї легким словом, тоді рум’янілася, потопаючи в полумені чистого, дівочого сорому та усміхаючись вимушено й змішано, щоб уже, однак, в останній хвилі мати очі вогкі, а уста щоб умовкали цілковито.

На танці не ходила ніколи. Була майже від чотирнадцяти літ на службі у дворі, а забави й розривки її сільських ровесниць були для неї цілковито чужі. Не мала й жодних товаришок між сільськими дівчатами й товаришувала виключно з донькою Докії, Парасинкою. З іншими не мала що балакати. У неї не було таємниць і любовних справ, які спонукували дівчат до шаленого дитячо-безумного сміху й переговорів. А що панська хата лежала потрохи відстронь від властивого села і все-таки треба було годину ходу, аби до нього дістатися, а вона все рвалася як не до одної праці, то до іншої, то їй лучалося лиш дуже рідко забігти на яку там балаканку.

В неділю ходила до церкви, але й тут не лишалося їй багато часу до бесіди, до ближчого зазнайомлення. [...]

Сільські хлопці журилися нею ще менше. Вона була убога, та й тому не мала для них ніякої вартості. Не мала ні землі, ні грошей. Землі не мала ніколи, бо її родичі були бідні зарібники, а гроші, коли були у неї хоч і найдрібніші, відносила зараз до матері. Мати ж мучила її та била доти, доки вона не віддавала їх до останнього феника. Таким чином була її будучність обмежена на працю рук, неустанний пострах перед матір’ю і остротою брата. Пізнання та свідомість великої бідноти, а з тим почуття своєї безповоротності настроїли її і без того до поваги й думання склонну натуру поважно до глибини душі. Її щоденні сходини з панею і панною, чутливими і благородними жінками, що її дуже любили за її тиху та консеквентну вдачу, відібрало її єству жорстокість і неповоротність некультурної селянки з першої руки, а натомість надало її поважній душі корму, гнучкості і свого роду інтелігенції. [...]

І тепер він думав про неї.

Гірко було все покидати. Родичі хоч раз-два в рік прийдуть, але вона? Люди кажуть: «Що має чиє бути, те не мине його!» Він має надію, що вона буде його.

Він її любить. [...]

Робітниця в панських покоях не знала, як воно зчинилося, що нараз син Івона Федорчука, Михайло, опинився перед її душею. Думала над тим тільки, чому весною цвітуть дерева, зеленіють лани й ластівка гніздо ліпить. Воно прийшло було, а коли було вона його здалека або зблизька бачила, заходила з нею зміна, з якою не вміла собі здати справи.

Знала, був добрий для неї і не так, як інші. Він був багатший, як інші ґаздівські сини, але проте говорив із нею, як із рівною собі. Як просив сірнички, або води, або коли питав, чи пан дома, то все був дуже чемний. Не заходив собі ніколи з нею в жарти й не плів пустих слів. Туга за ним зростала в ній чимраз сильніше, ставала чимраз більш докучлива. Вона ж не була дитиною, їй було вже двадцять років, не була ні глуха, ні сліпа. Знала, що любила його. [...]

Було се одного вечора в липні. [...]

Вона позирнула на нього, щоб опісля опустити очі. Ціла повага її єства обхопила її і заволоділа нею цілковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло їй уста.

— Анно! — тягнув він ніжно далі, притягаючи її несміливо до себе. — Ти мовчиш так, як би я хотів тебе бити; може, тому, що йдеш через моє поле? Сею стежкою йде кожний, хто хоче. Ти можеш десять разів більше від інших ходити, коли схочеш. Я вистелив би тобі сю стежку найкращими килимами моєї мами. Я люблю тебе!

Вона поблідла, глянувши на нього дико зворушеними очима, і мовчала далі. Щастя було таке велике, але й таке несподіване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати.

— Я люблю тебе, Анно, вже віддавна! Ти така гарна й добра! Хочу тебе взяти за жінку, тебе одну! Тебе одну-однісіньку! Ти мусиш мені сказати, чи ти хочеш і чи любиш мене?

Паралізуюча повага усунулася з її душі. Вона обвила його шию руками й повисла на ній.

— Ти любиш мене? — прошептала врешті. — Любиш мене, Михайле? Я сього не знала! Я така бідна... Я нічого не маю... Я не маю поля... Але я тебе люблю...

— Я не питаю за поле, зозулько...

— Але я тебе люблю... знаєш?

— Хотів знати... Поцілувалися. [...] Вона ступила вперед і подалася вперед.

— Я вже йду, Михайле, вже пізно!

— Я тебе підведу! [...]

— Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як він он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землі? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лісок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цілком докладно. Дивись на малу стайню коло бурдея, на плоті висить довге пасмо білого полотна.

— Я виджу. Мама білили й забули заховати полотно. Та що таке? [...]

— Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти «сусідній» ліс, що чепить позаду багнистої левади межи бурдеем і веселим хлопчиськом? Таємний і страшний, видиш ти? Він віддалений добрий кусень від вашого бурдея; ти се знаєш, Михайле, се «сусідній» ліс! — додала, чудно зворушена, майже нетерпливо, і в її голосі пробився несказанний біль, і мов слізьми затремтіло.

— Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама... Я страшенно боюся... дерева такі темні... воно так страшно... я не знаю... я не знаю... [...]

Ішли, притулившись тісно одне до одного, між високим збіжжям.

Вона утирала очі рукавом, оглядаючись раз по раз боязко поза себе, перемагаючи все наново напливаючий плач, і йшла послушно за ним, коли місцями мусив сам ступати вузькою стежкою.

— Не вертай сею дорогою! — просила благаючим голосом і притискаючи його руку до себе. — Я боюся! [...]

Відтак перехрестився і пішов назад стежкою, що вела в ясно освічений напрям. Його бурдей лежав, тихо дрімаючи, закутаний у синяво-сріблисту мряку, й вижидав його з отвертими дверима і двома дрібними, проти місяця зверненими, тепер ясно-блискучими віконцями... [...]

V

О тій самій порі, коли Михайло дожидав своєї дівчини, закрадався Сава, мов злодій, крізь городи й поміж хати до Рахіри. [...]

В молодих сільських хлопців не тішилась Рахіра симпатією. Вони погорджували нею явно і висміювалися з неї голосно. Вона накидалася кожному, і осягнути її ласку не було трудно.

Ніякий хлопець не просив її на танечнім місці до танцю, але вона лізла від одного до другого, мов ласиця, і підлещувалася та просила так довго, доки один або другий не потягнув її за рукав напівжартом, напівповагою до танцю і, обкрутивши її кілька разів, трутив від себе або відіслав двозначними словами на місце.

Але вона сміялася з того. Зі своїми білими, блискучими зубами й червоними викоченими устами виходила при слідуючім танці, неначеб не було нічого, сміючись наново до них, і вміла наново звернути на себе увагу і діпняти свого. Від кількох місяців лип до неї Сава. Симпатія взяла початок у гульбі. Жартами і сміхом, штовханцями, а відтак перемінилася в грізну, поважну силу.

Вона була старша від нього. І було се тому — чи лежало се вже в її вдачі, вона так ним знала верховодити, що не було ні одної майже точки між ними, в котрій він не згоджувався б з нею і не піддавався б насліпо її видумкам або напівдиким химерам. Була для нього богинею і держала його при собі, мов магічною силою...

Крім того, випереджувала всі його бажання, і кожний поступок його повискував у неї похвалу.

Находив у ній підпору для своїх найгрубіших і найнижчих зворушень, а що не замічав у засліпленні її хиб, так тонув чимраз глибше й глибше в атмосфері її духу й душі. В товаристві її родичів не потрібував ніколи в’язатися. Пив враз із ними і не бачив у тім нічого соромного бути п’яним. Вони знаходили все якусь вимівку на те, а коли Рахіра приносила додому кусень білого вкраденого полотна або вкрадену курку, оповідаючи, як одно або друге опинилося в її руках, то головною річчю в тім було те, як вона заходилася коло того, щоб добути се в свої руки, і що скаже він на те. Він сміявся дивним здавленим сміхом і подивляв її зручність і притомність. Поводився з нею свобідно. Батько й мати не в’язали їх ні в чім, і так Сава проводив із нею не раз цілі вечори й ночі, і ніхто не встрявав до їхніх відносин до себе та до їхнього діла. їх почуття могли розвиватися без упину і розвивалися... [...]

— Аж тепер, Саво? Чому так пізно? — спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під ремен.

— Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! — зайнявся він, обіймаючи її за шию. — Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?.. — Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби. [...]

— А що той робив?

— Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома. [...]

— Ти дурний, Саво.

Чому дурний?

— Ти не видиш, як він підлещується старим... як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати? Я тобі кажу, за ним помандрує все з хати до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая, так воно буде. Будеш видіти, що так буде.

— Так що ж мені діяти?

— Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!

Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п’ятьма пальцями в голову.

— Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!

— То... так... не йде... не можна!.. — відпер він здержливо. — Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато: «Хто не любить землі, той її не потребує мати!» Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.

Її очі горіли, як перше.

— Але ти любиш землю, Саво! — сказала і притулилася близько до нього.

— Ей, що там «любиш»! — відповів він роздразнено. — Що значить чоловік без землі?

«Те, що мій батько...» — хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.

— Ти будеш мати землю, Саво! — сказала. — Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем па плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! [...]

— Тобі паде земля через мене, — тягнула пророчим голосом і з котячою м’якістю дальше. — І в злому чи доброму, ми все разом. Ти гадаєш, се все пусте? А тамтого року, коли я на Андрія несла воду в роті з великої керниці, щоб спекти пампух, знаєш? То собаки гавкали з твоєї сторони. Се була, може, і ваша стара Сойка, що в тій хвилі віщувала мені тебе, а моє серце сказало мені виразно: «Сава буде твій». Тоді зав’язала я перед брамою нитку, і прецінь ти розірвав нитку, як Прийшов того вечора до нас... сказати мені, щоб я тебе не дожидала другого дня, бо тобі несподівано випало їхати з батьком до млина. Пригадуєш собі? А як я потім лягла спати й під подушку засунула гребінь, а чоло зв’язала поясом, з чого сниться той, кого мається дістати за чоловіка, снився ти мені, Саво! А як я приступила до столу із замкненими очима й витягнула один колос, аби видіти, чи мій чоловік буде багач чи бідний, — вийшло, що він буде багач. Колос був із зерном. Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою! О Саво, Саво! — кликнула все ще півголосом, із сильною радістю, що наплила paптово до її серця, і обняла обома руками, притягуючи бурливо до себе. [...]

VI—X

Михайла забирають до війська. Це трагедія не тільки для сім’ї, але й для самого хлопця. Людина з ніжною душею, він не може пристосуватися до муштри, не звик виконувати наказів, не вміє стріляти.

Від моральних та фізичних страждань Михайло захворів і потрапив до шпиталю. Він хоче стати дезертиром, щоб більше не мучитися. Батько відвідує сина і бачить, як важко живеться Михайлові.

Батьки чекають приходу старшого сина у відпустку. Сава зустрічається з Рахірою, вона навчає його не слухатися батька та матері.

XI

Було вже по Великодні.

Озимина зеленіла тут і там у яснішій і темнішій зелені і відбивалася весело від непоораної ще ріллі.

Івоніка трохи припізнився з оранням. Не вспів покінчити всього на час. Не міг сам зі всім упоратися, і хоч Сава живо при всім помагав, все-таки не доставало Михайлових рук. Орання затяглося і, що найгірше, оралося лише одною парою волів.

Тяжко було сеї весни.

Роздумуючи над землею і своїм хлопцем, гадав Івоніка те саме, що Михайло, лише іншими словами. Тисячі обгорілих рук складалися на те, аби очистити тяжку залізну зброю, міцні, молоді, годні руки, а земля лежала облогом... Тому збиралися що другої днини смутні хмари під небом і воліклися жалібно то сюди, то туди над занедбаною землею...

Марійка засівала капусту.

Взяла найбільший горнець, який лише був у неї в хаті і в якім на пущення варила завсіди капусту зі свининою, наповнила його дрібненькою, неначе ситом пересіяною землею, перемішала її з насінням і засівала на двох грядках на розсаду. Так звичай велів.

Такі великі мали бути опісля й головки капусти, як он той горнець. Коли в нім варилося на пущення і не було стільки людей, аби те все поїли, вона висипувала на їду худобі.

Розходилося, головне, о те, аби в тім горшку варилося.

Сава помагав їй при роботі.

Чинив се трохи злінива й мовчки. Але вона була рада, що мала його цілу днину дома, а тепер при собі, і не робила вже йому докорів. Починала вже вірити в те, що все говорив Івоніка, що як Сава, взявшися раз до праці, полюбить землю, не відвернеться більше від неї. Тоді й Рахіра вишумить йому з голови. Тоді буде міг вибирати між Рахірою або землею. Одначе коли б хотів при своїм остати, то на них усіх спав би великий гріх. Се ж був би нечуваний гріх, аби він узяв за жінку таку близьку своячку. Того вона не хоче дожити. Не дай, Боже! Не дай, Господи, дожити такої хвилі!..

— Тамтих літ помагав мені Михайлик розсаду засівати, а тепер ти рятуєш мене! — почала поважно, вештаючись коло грядок і сина. [...]

— А сього ви хотіли б якнайскорше діждатися, не правда? — спитав він, і його позір, що вічно немов гойдався, повис на ній. Здавалося, він сам розірвав гать, що здержувала досі наплив слів.

— Мой, мой, мой! — кликнула вона і збила руками. — Дивися, що він мені співає. А врешті, ти гадаєш, для тебе було би зле, якби ти пішов? Га? Михайло каже, що не одного навчишся там. Тяжко там, каже, водно гаруй, не знай ні себе, ні землі своєї! Про тата та маму забувай, а науку їх пам’ятай, але вчишся та світу видиш! Для Сави було би добре в жовнірах, казав, його чорна п’явка відпала би там від нього!

Сава дивився хвильку мовчки на неї; його очі збільшіли у холоднім, страшнім полиску і набрали виразу, що не мав нічого спільного з його ніжними, дитинячими чергами. Ледве що можна б було як-так означити. Щось незглибимого розігралося в тих очах, мов вічна, нерозв’язана гадка, на яку він сам не знав би відповісти.

— Він се казав? — спитав.

— Аякже! Він видить, як вона тягне тебе в нещастя, як тобі яма отвирається. «При війську, — каже, — покинула б вона його, як пропасниця!»

— Най він на себе дивиться, а до мене най не мішається! — відповів хлопець неприязно. В його груді мов грім закрався, так дзвенів його голос. [...] Її очі набрали такого ненависного, завзятого виразу, що її звичайно ніжне й лагідне лице на хвилю відражаюче споганіло. Одначе в тій хвилі виступила велика подібність між матір’ю і сином і зілляла їх неначе в одно єство.

— Ніколи, кажу тобі! Ані я, ані тато не допустимо до сього! Доки ми живі, ніколи! Ми не на гріх працювали! Не на кривавий гріх, що ще за гробом по людях ходить, синку! Вона випиває твій розум і висисає твою добру долю, як опириця!

— Чи я жадаю від вас землі? — спитав він із непевним поглядом, переляканий її рішучими, ненавистю палаючими словами. — Я не жадаю від вас ані крихітки землі! Держіться вашої землі, а я зроблю, що мені схочеться! [...]

XII

Увечір, по скінченій роботі, сидів Івоніка в своїй хаті на лаві коло печі і теребив кукурудзу на мамалигу, що мала жорнитися. Сава пішов до бурдея до худоби, як лиш повечеряли, а старі осталися самі. Хату освічувала мала лампа, але з печі била ще ясна полумінь і освічувала ярко худу постать Марії. Вона стояла коло печі й варила ще другу велику мамалигу, що мав Івоніка взяти з собою досвіта в поле. [...]

Несказанно смутне почування порожнечі майже запанувало над ним. Михайло тратив свої дні при війську, а сей тут... «Не потрібую ані крихітки землі!» — казав він, і більше не треба було казати.

Для кого працював він, запрацював оцю землю, для кого обробляв її, як не на те, щоб колись їм обом полишити? Хто міг знати, як скінчиться ще час при жовнірах для Михайла? Він вправді там уже звикав, але за кожним його кроком ступала смерть. Життя при війську йде рука в руку зі смертю, і його кроки мали для його криваві сліди. Хто міг знати, що його там іще ждало?

Все буде, як Бог дасть!

Але тут — Сава. Він лишився при татові й мамі, був із дня на день вільний, мов олень, міг братися до всякої роботи, до якої хотів, ніхто не спирав його. Його життю не грозило нічого, хіба що сталось би так, як би Бог схотів, а він усе-таки не був такий, який мав бути!

Смутно було.

А він його любив так само, як Михайла. Плакав душею за ним, як за тамтим, бо й не міг інакше. Його пряма, гармонійна натура не зуміла б інакше. Лише як Михайло щокрок підходив йому під лад, ішов Сава, мов наперекір усім, своєю дорогою. А воно не було добре, що він ішов своєю дорогою. Десь здиблеться з нещастям, сам звертається до нього лицем.

— А сьогодні орав так добре, що я аж радувався! — почав по смутних хвилях мовчанки. — Ніколи не займався землею так, як сеї весни! Та й добре оралося, Маріє! [...]

Може, сього року буде добрий рік?

Весна почалася вчасно. Озимина зеленіла пишно, і пупчики на деревах пукали. Ночі були теплі, а дні красні та сонячні. [...]

Він мав найкращий товар і найкраще збіжжя.

Його і його жінку називали скупарями. Але се було йому байдуже. Не один говорить, аби лиш рота не загулювати, але не всі вміли так коло товару ходити, як він. І збіжжя було у нього прекрасне. Він давав землі, чого потрібувала, обробляв її впору, а се ж була перша й найважніша річ. А коли зближалася туча, то робив усе, що знав, аби свою землю забезпечити перед градом. Коли збиралися чорні дощові хмари над нею і, мов нечиста сила, звисали над нею, аби збити та знівечити її градом, або коли таки град садив і злива несамовито та несподівано кипіла, він летів з великим ножем, обнажений, через усі свої поля і промовляв проти граду та тучі.

Нехай би відтак хто хотів ішов та дивився! [...]

Лише його земля оставалася неначе нетикана. Нехай би хто йшов та й дивився, то й побачив би. Навкруги його землі було збіжжя збите, але чим дальше в глибінь, тим краще стояло, тим краще здіймалося по дощі. Воно лише сполоскалося в дощі, і тим сильніше гнало вгору і в колос. Град оминав його поля, а дощові хмари розступалися і перетягалися на інші лани, неначе на німий, невидимий розказ... [...]

XIII

Анна працювала тепер у попових паннів. День у день ходила туди на роботу, а від осені мала у них на стало лишитися. Так порадив їй Михайло, з яким бачилася на великодні свята.

— Мама та брат не будуть над тобою стільки збиткуватися, — казав їй, — а як я прийду додому на день-два, зможемо бачитися. Коли б я, як вояк, заходив до тебе до хати, то сварили би, та й таки не треба, аби хто про се знав. Коли верну з війська, покажемо людям, що знаєм!

На те вона усміхнулася.

— Вже най би так, як ти кажеш. [...]

— Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана, — обізвалася по короткій хвилині Анна побожно. — Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. [...] Мама таки хоче найбільше через тебе йти, — сказала Анна, а відтак додала. — А може, й через Сазу, аби покинув Рахіру...

Тут Михайло підвів журливо брови вгору.

— Ой, той Сава, той Сава, — сказав він протяжно, — він мені не подобається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до роботи й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. [...] Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матригунів дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нею цілком. Здурів ще.

— Вона й на мене недобра! — обізвалася Анна. — Від часу, як виділа, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходила попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: «Лизунка!» А як я оглянулася і хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо за паркан, і я заздріла лише її чорне розпатлане волосся.

— Лиши біду, нехай щезає від тебе! — радив спокійно хлопець, сплюнувши далеко від себе. — Нема з ким говорити!

— Нема! — відповіла вона слухняно.

Говорили ще довго, радилися, аби не казати

тепер ще нічого ні татові, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне.

— Вже мовчім і далі, як мовчали досі! — радив він. — Мама розповість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре про щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре! [...]

Чомусь мало так бути, Бог знає! Вже здавна... здавна... здавна вже... Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі в них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху і усміху надальше...

XIV

Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо і похмуро, а Марійка вешталася, як звичайно, зжурена і невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть Бог, приведе їй в дім чемну і багату невістку. [...]

Сього року по маневрах мав прийти додому на два місяці. [...]

Тепер ожидала своєї дитини за пару неділь. А по тому... по оцих двох місяцях відпустки мав відтак лише ще кілька місяців служити і потім уже навсе вертався додому. Зітхала і дивилася очима, що сміялися, кудись вперед себе в далечінь. Бог добрий дає всього діждатися... Але ж бо й молилася!..Їй здавалося, що коли лише вступила в церковне подвір’я, між високі старі мури, то опинилася тут коло самого Бога святого. А вже коли опинилася посеред церкви, запахи зілля та кадила так і тягнули до Бога.

І скільки побожних було тутки! Хорих, нещасних, калік і темних... і все клячіло, все цілувало святу землю, все молилося й приносило дари... Гуртом із ними молилася й вона... І Анна ходила з нею. Як смерть бліда увійшла до церкви. Не сказала ні словечка. Відтак кинулася на землю... та лежала майже з годину, молилася і била поклони, неначе мала назавсіди зі світом розпрощатися.

Тоді вона любувалася нею і думала: «Ади, яка побожна, як молиться», — але потім усе вийшло наверх. Показалося, чому в неї було таке нечисте сумління. Всі дізналися. Ціле село знало...

Анна мала стати матір’ю. Як? Що? Ніхто нічого не знав. Вона до нічого не хотіла признатися. Скільки й допитувано в неї, скільки намовлювано, грожено — все надармо. Мовчала, як камінь. [...]

Лише одна була їй прихильніша, як усі інші. Се була Докія. Вона прийняла її до себе за щастя і за здоров’я, за поману своєї доньки, що плакала за мамою майже не щодня, відколи опустила її хату і стала під розкази свекрухи й чоловіка, якого, щоправда, не дуже й любила... Докія, отже, забрала її до себе і обіцяла не покидати в тяжкій годині. [...]

Вона одна знала про тайну дівчини. Дівчина призналась їй, але благала майже на колінах, аби вона не зрадила її. Перед ніким, ніким. Михайло сам усе скаже. Прийде час, і він сам скаже. Так урадили... [...]

Так зажила Анна в Докії, працюючи і ховаючися перед людськими очима. Числила дні до повороту Михайла, а з тим і дні злиднів і горя. Зараз по маневрах мав Михайло вернутися додому і тут остатися два або, може, й три місяці. На святого Михайла мав говорити з татом і мамою. [...]

З усіх боків стрічала цікаві очі, а перешіптування жінок, коли показалася між них, не мало кінця, і їй було вже найприкріше. А між ними знаходилися такі, котрим замолоду ані на волос ліпше не велося, одначе які були строгі й немилосердні! А вже найбільше дотикали її насмішки Маріїні, про які дізнавалася все через Докію. [...]

Усе те боліло й підгризало молоду дівчину без устанку. Її честь, її дівоча честь, яку здобула собі довгою службою у своєї пані, тепер розвіялася, немов із вітром полетіла. Чула себе такою самітною й опущеною всіма, такою пригнобленою, мов справдішня злочинниця. [...]

Але, може, Бог допоможе їй, що вона колись Докії за її добре серце віддячить. Покаже людям, що не така вона вже без честі, як вони собі думають. Покаже, покаже... І вона й він покажуть, Докія стала для неї рідною матір’ю, а старий Петро — де-де був уже її брат коли для неї такий, як він! Ніколи злого слова не сказав, а десь-не-десь приносив і булку від Мендля з Гоппляцу для неї.

— Їж, сарако, — говорив і втискав на силу булку в руку, коли вона соромилася взяти. — Їж, небого. Тільки добра твойого, що з’їси!

Вона все підозрівала його, що він знає про її тайну від Докії, але мала заразом те пересвідчення, що він їм ні в чім не пошкодить. Умів сварити й лаяти на цілу хату могучим своїм голосом, зривав ним усіх з ніг, непокоїв сусідів, а робітників, коли надзирав їх у полі або коло стодоли, держав мов кліщами при роботі, та проте був він добрий і щирий, а серцем м’який, мов той справедливий шовк. Вона прала йому білля, передаючи його білим як сніг, і виконувала насліпо всі його прикази в господарстві. [...]

XV

Того вечора зайшов Сава до Рахіри, і так пересиділи обоє до опівночі.

Ніч була ясна й тиха; вони сиділи на призьбі, говорячи та сперечаючися. [...]

Ніч була така ясна, круг них виднілися всі предмети так докладно, що можна було з легкістю виразно почислити дрібне листя вишневих дерев, що здіймалися довкола нужденної хатини. З темної зелені малого яринового садка визначувалися стрункі білі мальви гучним ростом угору, а їх білі цвіти, здавалося, в деяких хвилях немов блідніли між густим листям у магічнім сяєві місяця. Зі східної сторони хатини, десь за садком, закричала смутно, переразливим голосом сова. Рахіра зачула се.

— Хтось умре! — сказала сухо, звертаючи свої блискучі очі в ту сторону, звідки дався почути віщий оклик. — Звідки вона кричить?

Він здвигнув плечима. [...]

Ціле його роздразнене нутро зворохобилося, але заразом відчув він велике вдоволення і несказанну злорадість. Тато і мама докоряли йому за його зносини з Рахірою, мов за проступок, називали найтяжчим гріхом, набивали вуха від рана до вечора прорізними осторогами та грізьбою, що нічого від них не дістане, а он тут пішов старший, звів дурну наймичку і хотів їм у хату ніби невістку впровадити... [...]

Одначе його серце не сміялось довго. При спогаді про матір замовкло і схолодніло в його душі. Знав. Так як мати не припустить ніколи в хату Анни за невістку, так не прийме й Рахіри ніколи до себе. Ніколи!

Неначе вовчиця, кинеться на нього і буде відривати його від дівчини, коли прийде вже до шлюбу. Відчув інстинктом, що вона буде його найтяжчим ворогом у боротьбі за його щастя. Ні батько, ні Михайло, ні люди, ніхто інший — лише вона одна! Одна-однісінька вона. [...]

«Рахіра — або земля!..» — сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язиків повторяла те саме. Всі закутки хати відзивалися до нього, як станув лише на порозі дому. Ба навіть і сама земля мала лише ті одні слова для нього. Всюди, де спинився його погляд: на полях, на нивах, де пишалося збіжжя, шелестіла кукурудза, перемінялося все в те одно: «Рахіра — або земля!»

Се випивало його кров і виводило з рівноваги. Під час двох років, коли був приневолений служити їй удвоє стільки, вона прикувала його до себе більше, як батько й мати. [...]

«І одно, й друге!» — заспівало в нім, і він почув нараз вдоволення, немов був уже в посіданні одного й другого дорогого скарбу.

Так, обоїх! Се вистачало йому. Він лише сього хотів. Се був початок і кінець його мрій і бажань. Оце, власне, і сього хотів він усіми нервами свойого єства, хотів до кінця свого життя. Бажав сього свідомо й несвідомо, лише жив і дихав тим... [...]

XVI

Наблизилася пізня осінь — листопад. [...]

Михайло пробував уже цілий місяць дома, увихався, як бджола, у всіх закутках господарства, і зробив із нього — як говорив Івоніка — чисте дзеркало. [...]

Марійка була горда й щаслива і вибирала в душі межи багацькими доньками невістку, а навіть і Сава здавався веселішим, як звичайно.

Він помагав охотно Михайлові при кожній роботі, і хоча уникав усяких допитів брата про Рахіру і його відносин до дівчини, то однак присутність його, здавалося, немов вдоволяла його; щонайменше не потрібував ночами пам’ятати про бурдей і худобу в полі, і міг безжурно пересиджувати в Рахіри й її батька. Тут став він, зрештою, майже щоденним гостем... Інакше малася справа з Михайлом і Анною. Вони могли лише зрідка бачитися, а ще рідше з собою говорити. [...]

— А коли тато й мама заборонять тобі на святого Михайла взяти мене за жінку, що тоді? — спитала тривожно одного разу, коли їм прецінь довелося побути хоч часок на самоті з собою.

Вона звернула свої великі, з жури запалі, блискучі очі допитливо на його обличчя і усміхнулася вимушено.

— Тоді поставлю їм таке питання, — відповів він, весело всміхаючись, — і скажу: або мати мене з Анною тут при собі, або мати мене з Анною в місті. Тоді вже вони зм’якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя перва сестра, і се не гріх, що ми любимося. Наша милість не потягне за собою гріхів і біди. Іншої причини не мають вони, щоби нас розлучити. Що ти не багацька дитина, — додав, угадавши по виразу її лиця, що в неї були ті самі слова на устах, — то я спитаю в тата: тату, скажу, і ви, мамо! Чи ви були великими багатирями, як побралися? Га? А все-таки Бог на вас не забув, та й допоміг щиро, що ви нині красні ґазди. Я лишу вам усе поле, скажу я їм, тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста. Там я вже найду собі роботу і не згину. Тепер я вже інакше думаю, як давніше, — тягнув він дальше, підносячи пишно голову вгору, — я вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В місті живуть люди і без землі. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гірше від нас. А втім, я се лише так кажу, — додав, знов усміхаючися, — бо я знаю, що як притисну їх, стануть по моїй стороні. У мами не стало би більше сліз плакати за мною. Вже що мала, здається, все виплакала. Я знаю, вони будуть сварити, будуть відказувати й нарікати, мама будуть перед сусідами жалуватися, а тато раз у раз зітхати, а проте хто мене може силувати сватати таку дівчину, що я не можу їй в лице дивитися? Як чоловікові жінка мила, то так, як би вона його очима була. Отак я їм скажу! Нема тобі чого журитися! [...]

XVII

За чотири дні перед святом святого Михайла у Івоніки скоїлося нещастя. Сполохана собака Сойка налякала мале телятко, воно кинулося бігти, зачепилося за кіл у плоті та загинуло. Михайлові важко було дивитися на страждання звірятка, він винуватив себе в його загибелі, бо давно вже збирався полагодити огорожу, але не зробив цього. Сава ж поставився до цієї події байдуже. Він радить старшому братові взяти деревину в «сусідньому» лісі.

Михайло думає про те, що на свято зізнається батькам у тому, що любить Анну й хоче побратися з нею.

XVIII

Настала тиха, місячним світлом пронизана ніч і привела з собою такий самий мирний, теплий осінній поранок.

Івоніка завинув у платину потрібні папери, витягнув гроші зі скрині й пустився в дорогу.

Коли доходив кінця села, мимоволі станув. Оглянувся. Чи не забув він чого? Майже мав таке почуття. Він помацав ще раз за ременем гроші, помацав завинені папери. Ні,те все було тут, при нім, не бракувало нічого. Щось його здержувало, неначе забув що. Відтак промайнув поглядом по полі. Воно було таке пусте й голе, відколи звезено збіжжя, та коло того не спинялися його думки. Йому було тужно на душі, так як не раз бувало, коли Михайло був у службі. [...]

XIX

Другий день був знов мрячний. Здавалося, що мряки змовлялися, аби зніматися кожного поранку з запустілого поля величезними сірими масами, аби волоктися по нім безперестанку, аби втискатися в кожний закуток на землі, а відтак подіватися десь і якимсь тайним чином приводити чудові, ясні ночі...

Марійка стояла в полудневій порі коло столу і завивала саме в якусь хустку горнець із борщем і кулешею, що недавно зварила хлопцям. Михайло або Сава мали прийти й узяти їду в бурдей. Івоніка мав аж по обіді вернути, а вона сама не мала часу відносити їм харч. [...]

Надворі забрехала собака. За пару хвиль відтворилися двері й на порозі станув старий Онуфрій Лопата.

— Дай, Боже, добрий день, Маріє!

— Дай, Боже, й вам, бадіко! Ступайте ближче!

Він не йшов далі. Станувши на порозі, сперся

обома руками на одвірці і глядів мовчки хвилю на неї. Відтак спитав:

— Маріє, де ваш Михайло?

— В бурдею! Я от жду на нього або на Саву, аби прийшли та взяли собі їду. Маю йти з вовною до панотця і не маю коли нести їм їсти. Зараз мусить котрийсь із них надійти.

Погляд старого облетів цілу хату, відтак спинився на Марії. На його лиці був дивний вираз.

— В бурдею, кажете?

— Ая!

Він сплюнув.

— Ая, в бурдею! — відповів. — Він лежить застрілений в «сусіднім» лісі, ідіть туди та й заберіть собі його!

Вона повернула свою розбурхану голову за ним і витріщилася на нього затуманено. Що він плів, що він плів? Що? Не звучало воно так, як те, коли Івоніка вернув із бранки і кликнув до неї: «Маріє, ми нашого сина втратили!» Се було щось подібне, але вона його цілком не зрозуміла. Стала лише біла як смерть, її очі відтворилися широко й упилися недвижне в його обличчя. Він повторив свої слова:

— Ваш Михайло лежить застрілений в «сусіднім» лісі, ідіть та й візьміть собі його!

Тепер зрозуміла його.

Не звертаючи з нього очей, ба витріщившися на нього з найбільшою увагою, повела нараз обі руки цілком звільна до голови, зарила пальці в волосся й почала кричати.

Кричала так страшно, мов звір, і, кричачи, вилетіла надвір...

Так, як стояла, помчала на місце горя.

Він не міг її догнати. Летіла, мов на крилах. Через стернину до бурдея, а відтак попри бурдей і далі. Через шанці скакала, мов серна, а де не могла перескочити, видряпувалася руками й ногами, не спиняючися ніде на хвилину. По дорозі сповіщав він кожному, хто питав про страшний вид жінки: «Михайло Федорчук лежить застрілений у лісі».

— В котрім лісі? — питано.

— Таже в «сусіднім»! Он там!

Усе, що зачуло про се, кидало роботу лоском і гнало до нещасного місця.

— Боже, Боже, Боже!..

Ліс лежав замкнений у собі, вдоволений. Сиві маси мряк висіли в чудацьких формах над ним, місцями ясніші й темніші, силувалися розвести неприязний сумрак його глибини. Здавалося, холодний віддих так і здіймався з тої глибини і, здіймаючись, відпирав ніжну імлу горою.

Ворожий шелест прокинувся землею, коли Маріїна нога ступила в ліс, потопаючи в грубій верстві опалого листя. Тут обняв її ледоватий холод.

Глибоко в лісі, там, де пні виростали дико-розкішно, де гілля розширялося широко, вона повалилася на землю...

Оце була правда, що старий казав. Он тут лежав Михайло. Громада людей зібралася за одну хвилину. Питання і відповіді мішалися блискавкою, а один стояв посередині сполоханого гурту й оповідав. [...]

Глибокий перестрах малювався по всіх лицях, усе зойкало, зітхало, дехто ломив мовчки руки, а кожний вгадував і допитувався про вбивцю.

— Він сам зрадить себе, як його не відшукають! — толкував чоловік дальше. — Ліс його не викаже, бо він зроду-віку мовчазливий. Але як він раз вийде з лісу, тоді стане вже під Боже око та під людську бачність, і все вийде наверх. [...]

Се було того самого дня по обіді. Івоніка вертав додому. Завернув на найкоротшу дорогу, що вела до села, аби лише якнайскорше добитися додому. [...]

Був повний неспокою, хоч не міг тому віднайти причини, і глуха якась тривога прокидалася в нім, чим більше заходив у запустілі поля, що мали небавом зіллятися із стерниною його села. В малій дзьобенці, що висіла йому через плечі, ніс Михайлові красні яблука й білий хлібець, а окремо завиті білі свічки до церкви. Завтра ж святого Михайла, і треба буде піти до церкви...

Його ноги шпоталися по грубій груді стернини, так як би щохвилі забігала невидима куля між ними і вмисне звільняла його хід. На серці ж умостився глухий тягар... Він почув себе старим. Уже аби що казати, а він таки вже не молодий. А от тяжко йдеться йому. Не так, як ішлося давніше. Землі не чув під собою. Але воно так буває. З кожною годиною чоловік старіє. І, не вважаючи, зітхав раз по раз тяжко. [...]

Його хата дивилася на нього.

Стояла мертвецьки тихо між обнаженою садовицою, що здіймалася довкола й позад неї, та дивилася. Легка імла звисала ліниво над краєвидом і вокруг неї, збільшала понурий вид пустої хати.

Двері сінні стояли широко відтворені, з них била темінь, а віконця чорнілися з білих стін, мов чотири чорні таблички. Він відвернувся.

Ні. Йому не хотілося тепер туди ступати. Волів піти просто до бурдея, до Михайла. Приніс йому яблук і буханець хліба, і його тягнуло вперед до нього. [...]

Однак що се? Його воли? Бурі?

Вони йшли так поволі й хитали головами, неначе кивали вже здалека до нього, а віз ледве-ледве волікся за ними. Довкола воза знов чоловіки й жінки. Очевидно, везли щось...

Вдарило його щось іззаду в плечі так сильно, що він, пошпотавшися, мало що не впав. Відітхнув тяжко, і його очі впилися в той вид. Прискорив несвідомо ходу.

Неповоротні брили землі виростали йому злобно під ногами і все наново приневолювали його до шпотання. Його хід став дикий і нерівний. В кінці опинився близько воза...

Нікого не здоровив. Не бачив нікого. Його також ніхто не здоровив. Ніхто не промовив ні слова, все було мов поражене. Бурі станули самі з себе, і все зробило йому мовчки, несміливо коло воза місце.

Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кожний звук у сивій імлі давився... Він глянув...

На возі лежав простягнений білий-біліський його син...

Тяжка, кривава мовчанка...

Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обернувшися нараз до людей, кликнув.

— Він неживий! — Якийсь голос спав молотом на нього. — Неживий!

Його руки скорчилися досередини, він оглянувся з цілковито блудним поглядом, і його голова почала сильно трястися.

Одна жінка з розбурханим волоссям окружала зойками неустанно віз, неначе шукала за чимось, її погляд, надслухуючий, був звернений до себе, і вона вистогнувала приглушеним, ледве чутним голосом ім’я помершого.

Се була Марійка.

І знов страшна хвилина мовчання.

Нараз підняв старий бистро голову, і його погляд перебіг вигребущо по всіх присутніх.

«Хто був убивця його сина?»

— Де Сава? — спитав.

Всі оглянулися. Сави не було.

Опустив голову на груди й не сказав більше ні слова. Його лице пожовкло, уста задубіли, а серце неначе стихло.

Хтось із гурту зітхнув тяжко, а один голос сказав побожно, з притиском:

— І Богові треба чогось доброго!

Кілька голосів повторило ті слова.

Потім настала мовчанка, і все рушило наперед із місця. Поволі, обережним кроком тягнули бурі свій тягар.

Отець і мати тримали руки на голові помершого, за ними воліклася крок у крок тяжка тишина...

XX

Коло хати Івоніки товпилися люди. Жандарі, жиди, чоловіки й жінки, чужі і знайомі, і всі гуторили.

— Чи чув хто таке? Чи оце таки правда? Михайла застрілив хтось? Та хто ж міг його застрілити? За що застрілити? Він же не мав ніякого ворога! Вже хто як хто, а він певно що не мав ворога! На цілім божім світі не мав!..

Потім.

— Де Сава? Де Сава?

Мов чорні сполохані птахи, снувалися оці запити сюди й назад, під час коли умерлого внесено в хату, перебрано й уложено на постіль.

Сави не було, але він прийшов скорим, летючим кроком. Ледве що зачув страшну звістку, як уже й перетиснувся крізь товпу перед хатою і опинився коло мертвого брата. Кинувшися на нього, ридав і розливався так страшенно, що чутливі жінки приступали одна по одній до нього і вспокоювали його, а наостанку відтягли-таки щирими лагідними словами від умерлого.

Лише батько мовчав. Ледве що поглянув на нього. Він не вступався від умерлого сина. Здавалося, він ждав, щоб його бліді уста відхилилися і висловили одне-одніське слово, а потім нехай би земля відтворилася і знов одного-одніського пожерла...

Рана вмерлого, що знаходилася під одною лопаткою, почала наново так кривавитися, що подушка сильно заплямилася. Мати, спостерігши се, — вона ненастанно займалася ним, то коло нього, — казала Івоніці подати другу. Він послухав її, а вона, звичайно слаба й ніжна жінка, стала тепер, мабуть із болю, така сильна, що підняла вмерлого сина, мов дитину, вгору й уставила його власноручно назад. Ніхто, крім неї, не смів його доторкнутися. Ніхто, ніхто! Не дай Господи, щоб сього кому захотілося!

Коли Сава зблизився наново до брата й почав, як перше, заводити, підняв Івоніка голову, що тримав її досі оперту в руках, і, не поглянувши на хлопця ні одним поглядом, сказав до Марії безтонним, ледве чутним голосом:

— На нас спав великий гріх, Маріє!..

Але вона його не чула. Неначе розум стратила. Приходила, й виходила, і говорила без зв’язі. Хвилями впивалася очима в умерлого і гладила пестливо його гарне, супокійне лице. Притім не бачила і не чула нікого довкола себе. [...]

Перед домом зібралося чи не півсела. До суду подано донос, і ожидано завтра комісії. Майже кожне застановлялося, що з того буде. Шепіт і притишені голоси, зіллявшися водно, здіймалися правдивими хвилями довкола малої хатини. [...]

Марія стогнала, кидаючи головою то в одну, то в другу сторону, а Івоніка, присунувшися близько до постелі вмерлого й опустивши голову в руки, врив погляд у лице любимця і не рухався. Сей лежав білий, як сніг, і лице в нього було глибоко поважне. Був напівприкритий чорним сердаком.

Умер!..

Михайло його помер. Застрілено його. Рана знаходилася під лівою лопаткою. В лісі найдено його, оберненого лицем до чорної землі. Його капелюх лежав оподалік від нього, а разом із ним і сокира... [...]

Сердаком був прикритий..,

Хто прикрив його сердаком? Хтось мусив його ним прикрити! Той, хто загнав йому кулю під ліву лопатку...

Він тяжко застогнав. [...]

За хвилину відтворилися двері, і в хату ввійшла Анна...

Поражаюча тишина настала, і всі присутні зробили їй місце.

Вона йшла, перехилившися вперед цілим тілом, ледве волоклася, з поглядом широко відтвореним, вже від дверей на вмерлого зверненим, її обличчя було бліде, мов стіна.

Коло постелі зупинилася, але ненадовго. Впившися очима в умерлого, неначеб він тягнув її до себе, кинулася мовчки на нього. Тут і здавалося, мов умерла.

Івоніка і Марійка прокинулися переполохані.

Що се було? Що то такого?

— Чого ти тут хочеш? Чого ти тут хочеш? Анно! Чуєш? Чого хочеш тут? — Так кликали обоє, злякані, раз по раз, стараючися її відтягнути від умерлого, а між присутніми повстало замішання й гомін.

— Іди геть, забирайся, чого тут хочеш?

Але вона не рушалася. Стала тяжка, мов помертвіла, і не мож було її відтягнути.

— Боже святий, що се такого? Чого оця тутки хоче? — кликнула мати, а в гурті піднявся шепіт, тут і там голосні питання. Здавлений сміх ударився об слух Івоніки з закутка, де стояв Сава, але тут же підняла голову дівчина.

— Хто тебе застрілив, Михайлику? — прошептала з неописаною лагідністю і ніжністю в голосі, неначеб знаходилася з ним сама-одна в хаті, обнімаючи його голову руками та вдивляючися йому болісно в обличчя. — Хто? Хто зігнав тебе з сього світу, аби мати більше місця для себе? Хто? Скажи мені! — Відтак поцілувала покірно його руки і коліна і прилягла лицем до його грудей. Хвилину лише, одну. Потім потряс вибух страшного плачу цілим її тілом. Усі присутні почали за нею плакати, а дехто молитися.

— Дивіться, як плаче! Зараз потече кров по її лиці. Ой, Боже, що за страшне звалилося сюди!

— Казав «не покину», а покинув! — ридала дико, заносячися з плачу, а відтак ударила головою до постелі, аж гомін пішов чутно по хаті. [...]

Дівчина піднесла знов голову і оглянулася.

Її великий, темний, ще слізьми блискучий погляд пірнув дико, вигребущо по присутніх, так як тоді погляд батька, коли шукав убивцю свого сина. Нараз відкрила Саву. Мов львиця, скочила й кинулася, майже звірячо ревнувши, на Саву.

— Ти! — скричала. — Ти! — і, вп’яливши свої нігті в його тіло, в його руки, притиснула своє лице до його рамена і, зойкнувши з ненависті, вкусила його всіма зубами.

Він зверещав із переляку і трутив її від себе. Люди кинулися до неї і відтягнули від нього.

— Ти вбив його! — кричала вона цілком погаслим, ненавистю кипучим голосом. — Ти! Ти боявся, що не дістанеш землі, і вбив його. Беріть убивцю і вбийте його, інакше я його вб’ю! — шаліла, вказуючи за ним, що, зблідши не до пізнання, заховався зі здичілим поглядом за матір’ю і дихав тяжко, а його обличчя викривилося, мов у малої дитини, до плачу, а сам дрижав на цілім тілі, як у пропасниці.

— Ти його застрілив, а мене в сміх пустив, а дитину його осиротив, нім ще світ божий побачила. Убійнику, убійнику!..

І їй забракло нараз голосу й сили, і вона захиталася.

Хтось пірвав її диким рухом узад і заткав рукою уста.

Се був Івоніка. Мати кинулася на неї і підняла руку, щоб її вдарити, одначе, мов поражена, зупинилася.

Дівчина поглянула на неї.

— Мене? — спитала, втоплюючи свій зворушений, майже дикий погляд в обличчя старої, і несказанно згірдний, майже демонічний усміх викривив її, як сніг, білі уста.

— Тебе, — просичала стара, опускаючи в тій же хвилі несвідомо руку. Обі жінки змірили себе очима, що проймали льодом.

Запанувала страшна хвилина мовчанки. Інстинктивно відчула мати, що Анна вгадала якусь правду. Страшну правду, котра що лише не поколибала землею, але заразом прокинулася ціла її материнська любов.

Сава був тепер її одинока, остання дитина, її все. Вона не сміла його втратити. Ні за що в світі. Лучче сповнила би оцими своїми руками десять убивств, чим його втратити. Ніколи, ніколи! Ніколи не смів ніхто його від неї виривати, інакше...

Вона простогнала цілими грудьми, мов конала; голова її впала безвладно взад на плечі, вона зарила пальці до шкіри в волосся. Відчула близьке божевілля; якась страшна безодня відчинилася перед нею. Її син був убивцею... братовбивцею! І його мали забрати також від неї... Але се не могло бути правдою. Се була лож. Страшна, божевільна лож...

— Він був мій! — крикнула дівчина насилу, вказуючи на вмерлого. — А оцей тут!.. — Голосний удар вразив її в лице.

— Суко! — просичала мати. — Я вб’ю тебе на місці, як ще хоч слово скажеш! Що ти хочеш від нього, і чого п’єш кров нашу, та й хто ти таке?.. Уб’ю, як гадюку... Геть із моєї хати... геть надвір!

— Убийте мене тут на місці, тут, коло нього, покладіть мене до нього в домовину! — кричала Анна не тямлячи себе з жалю, і потрясла дико головою, що аж хустка і волосся спали їй глибоко взад. — Поховайте мене з ним, застрільте мене, як його застрілили, — мені тепер все одно, але я нічиєї крові не п’ю і не брешу. Він мій, мій... а моя дитина і його дитина! Я не розпусниця... піп нас не вінчав, але най нас поховає! Я хочу з ним у землю йти, покладіть мене з ним у землю... у землю! — і попала наново в божевільний плач. Раз скрикнула ще, хлипаючи. — Михайло, ти таки мене покинув!

Тут щось мов освободилося з якихось оков, мов виступило цілковито на волю. Всі присутні жінки заплакали вголос, а Івоніка вдарив головою до постелі, мов молотком. Він немов мову втратив.

— У Михайла знов кров! — запищала Марія і кинулася стрілою до вмерлого.

— Його кров кличе мене! — кликнула Анна. Похилилася над ним, дико витріщивши очі, і замовкла.

— Капає... капає кров... — прошептала, — віджила, коли мене твоя мати сукою прозвала...

І повалилася без пам’яті на нього...

Одна свічка, що горіла в головах умерлого, впала, покотилася саме до ніг Сави і тут загасла.

Івоніка заважив се. Підняв свічку, запалив наново й поставив на місці.

Відтак вийшов надвір і ймився за голову... Він дожив чогось страшного, чогось, що, відай, не мало понад собою страшнішого на землі. [...]

XXI

Другого дня над’їхала комісія. Два судові урядники і один лікар. Оглянули мертвого і сконстатували скритоубивство. [...]

Се був цілком незвичайний випадок. Хлопець не мав ніяких ворогів, ціле село було готове на те присягнути. А про самоубивство не могло бути бесіди, бо вистріл наступив іззаду.

Убивство се було загадкою, рідкою й дуже інтересною загадкою. [...]

Лікар і судді звернули увагу на голову і не добачили одного.

Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею.

Він побілів, мов смерть... і, колибаючися, віддалився набік.

За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе... замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом... два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця — відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина.

Лікар і судді не дізналися про се все ніколи.

Саву взяли між себе жандарми.

Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сидіти в арешті, доки не переведено до кінця проти нього слідства. [...]

Судді лагодилися до від’їзду. Івоніка лежав у їх ногах.

Вони дали розказ, щоб мерця доконче ще сьогодні поховали, а він оце благав дозволу, щоб похорон міг аж завтра відбутися.

— Завтра, як лиш зазоріє... як лиш одним променем заблисне, винесемо його; закриємо його лице навіки і лишимося його сиротами. Завтра переступить востаннє поля, які пестив своїми молодими руками. Оставить у нашій хаті навіки своє місце й навіки ляже в сирій землі...

Піднявшися і уцілувавши руки й коліна панів, упав знов тяжкою грудою до чужих ніг. Сиве волосся його й уста доторкалися їх раз по раз. Але відповідь була неприхильна. [...]

Коли хвилину пізніше піднялася сива голова й руки здіймалися, щоб скувати наново чужі коліна, за суддями й слід застиг. Тоді повалився він назад до землі... Уста викривилися в брутальну усмішку, і він вп’ялив у землю задеревілий свій погляд.

— Бери його, — заскреготав крізь зуби, — бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його! — І, припавши лицем до землі, заридав тяжко. — Господарика твого не дави... не дави, свята царице, господарика твого молодого, каменем не будь, пером будь — будь йому легка, царице ти наша, пером йому будь! ...І пішов у землю плач такий, яким не заплаче вскорі перша-ліпша людська грудь, а чорні руки вривалися в її грудь і шукали судорожне полегші...

— Білий хлібець вложіть йому в труну і солодких яблук до того... — приказував Івоніка годину пізніше, віддаляючися нерівним кроком з дому до панотця, щоб сей лагодився похоронити сина ще нині вечором.

Зближалася ніч.

Тихо, незамітно, з легким смутним сумерком, а відтак з раптовим розцвітом цілої глибини небесної...

Місяць заллявся світлом, аж жевріючи, виринув перший на глибину, а за ним вирушили всі що до одної зорі.

Прибравшися у весь блиск срібла, здавалося, дрижали ненастанно з якогось зворушення і, дрижачи, мерехтіли всім багатством своєї пишності до тихої землі.

У всю свою чудотворну красу прибралася тиха небесна глибина. [...]

XXII—XXIV

Судді наказали ховати вбитого того ж дня, хоч як батько не просив відкласти це до завтра. Пишне поховання відбулося, поминки зробили в тому ж лісі, де загинув хлопець.

Батьки дуже тяжко переживають утрату старшого сина. Вони ні з ким не спілкуються.

Марійку з Івонікою викликають до суду, але там дати потрібних свідчень вони не можуть і не хочуть. Івоніка бачить у суді змарнілого Саву і серце його крається.

XXV

У Анни були близнятка, два хлопчики.

Докія рішилася тримати її в себе до весни, а навесні мала вона умістити діти між людьми, а сама йти на службу, щоби що заробити. Від нещастя, здавалося, виросла, збільшіла, але виглядала страшливо: худа, жовта, з зів’ялим цвітом у лиці. На устах не з’являвся ніколи усміх. Терпіла в горі з цілою повагою глибокої своєї натури і втратила розуміння будучності. Її вдача немов була настроєна для такого страшного нещастя, що потягало за собою також саме страшне терпіння, і, здавалося, терпіння становило тепер одиноку діяльність її поважної молодої душі. Рідко коли бувала така ніч, яку перебувала б із сухими очима. Навіть до сну втискалися сльози і скроплювали вогнем її душу.

Мов підстрілену звірину, тягнуло її до самоти. Стогнала, побачившися на самоті, а угледівши де-небудь хрест, кидалася на коліна і молилася, її уста поблідли, викривилися, погляд став понурий, а голос стратив звук.

Вмерти, з обома дітьми вмерти, — се було її одиноке бажання. Стояла цілком безпомічна, безрадна проти свого горя і ніяк не бачила виходу з нього. [...]

Одного разу дала намовитися Докії та пішла до Івоніки й Марії. Пішла просити їх, щоб вони прийняли за своє одно з дитят. [...]

Задля дітей пішла.

Івоніки не було дома, а Марійка кинулася на неї, мов тигриця.

— Щоб ти не посміла мені більше мій поріг переступити, розпуснице ти! — кричала. — З ким іншим розпочала собі забаганки, а на Михайла спихаєш? Хто тебе коли в селі бачив із ним? А Саву хто викричав убійником перед цілим селом? Як прийдеш мені ще раз під очі, то витравлю тебе псами з подвір’я! А як хочеш від мене хліба, то прийди на поминки. Тоді я й жебраків годую!

До глибини поражена, з лицем білим, як полотно, і майже блудними очима, вернулася молода, упокорена мати назад, не сказавши ні слова, уклала мовчки дитину...

Поглянула на неї Докія та догадалася наслідків ходу, однак не ставляла ніяких питань. Боялася, щоб ті побілілі уста часом не створилися, як боялася того страшного, розгореного погляду чорних очей...

Але пізніше довідалася про все.

І ніколи більше не переступала дівчина порога тої хати, а як бачила Марійку здалека, обходила її кожним разом совісно.

Інакше заховувався Івоніка.

Він не вторкався до тої справи, але вірив у колишні зносини свого сина з сею дівчиною, як вірив у її чесність і доброту. Докія його пересвідчила. Стрічаючися з нею на дорозі, стримував її сам. [...]

Чужі не всі оказували співчуття для неї. Вона ніколи не тішилася особливою симпатією між жінками та дівчатами. Завдяки тоншому, довголітньому окруженню у дворі і благородному впливові жителів його на неї, станула вона духовно і морально вище від своїх сільських ровесниць, а того не простило їй ніколи консервативне, упряме мужицьке розуміння жіночого сільського світу.

До того спричинялася і зависть, що задавлювала для неї співчуття.

Майже кожна господиня в селі, що мала доньку в хаті, числила тайком на Михайла, як на будучого зятя. А тут і показалося нараз, що його вибір упав на наймичку! Розчарування було засильне й несподіване, щоби не потягнуло наслідків за собою. Він не жив уже, не міг посватати наймички, та проте за життя вибрав собі її та мав її за свою будучу ґаздиню.

Як сходила коли бесіда на неї, кінчалася звичайно словами:

— Все таку добру та й святу удавала, а тепер має, чого хотіла! Якби була порядна, могла б коли-небудь стати у першого-ліпшого господаря до служби, а так най уже собі помагає, як може! Най до свекрухи йде! [...]

XXVI—XXVII

На Різдво, коли Марійка була сама в хаті, прийшов якийсь чоловік і сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі.

Марійка розуміє, що Михайла убив Сава.

У селі люди пліткують про події в родині Федорчуків.

XXVIII

Перед воскресенням вернув Сава із в’язниці додому. Його випустили на волю, бо не було доказів проти нього.

Повернувши, пішов уперед до Рахіри і аж звідси доперва до родичів. Пізнім вечором вступив у батьківську хату.

На його вид батьки заридали.

Він вернув худий — шкіра та кості, побілівши на лиці, мов полотно, і неначе німий. Здавалося, там за мурами й полишив всю мову. Мов чужий, стояв у куті і шукав за чимось очима по землі,

— Тебе вже зовсім випустили? — спитав батько боязко, між тим коли його серце в грудях краялося із жалю на вид сина.

— Зовсім, я вже зовсім дома лишаюся! — їв мовчки, не даючи майже ніякої відповіді на різні допити родичів, і ліг спати.

З ним уступило в хату щось, що немов стісняло... щось чуже, похмуре. Ні батько, ні мати не всміхалися. Він був тут, той так із розпукою ожиданий, очікуваний, той одинокий син, та про те воно якось інакше складалося, чим собі представляли. З ним неначе ще щось увійшло в хату, перед чим прості душі селян відтягалися й онесмілювалися.

Що? Вони не знали того сформулювати. Воно лежало в них лише в почуванні і тяжіло на них невидимим тягарем. До пізньої ночі не лягали до спочинку. Хлопець лежав мов мрець блідий на постелі і спав, а старі — кожне із свого кутика гляділо мовчки на нього і заводило на свій лад. Він пекучими, невидимими, духовними сльозами; вона нечутно, з затятими устами. [...]

XXIX

Оскаженіла Анна хоче вбити Саву. Усі помічають, що він боїться її, навіть став ходити до церкви. Жінка кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Після того, як померли близнята Анни, вона майже збожеволіла, блукала полями, заходила до хат, нікого не впізнавала. Зайшла й до Івоніки. Той дорікав дружині, що не прийняла онуків. Адже ж дівчина була Михайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю.

XXX

Шостий рік минає з того часу.

На далеких полях грало на відміну різними барвами, і грало життям і мертвотою.

Правильно наверталися восени смутні маси мряк, уступали покірно незчислимим звіздкам снігу, а відтак розкішній зелені весняній.

Тихо, нечутне ткає природа свої події по черзі і не зміняється у своїх установах.

На полях все ще видніється бурдей.

Стоїть, як стояв, і лиш що незамітно в землю западається.

Його дрібні віконця блимали проти сонця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях плакали великими тихими сльозами.

В ньому вешталося лише двоє старих людей — Марійка й Івоніка. Вона зісохла, мов скіпка, а він передчасно постарівся. Чи жаль, чи тяжка праця їх так позбавила із сил? Здається — одне й друге. З ніким не зносилися і жили лише, як здавалося, для своєї землі і для своєї худоби, а праці не покидалися. Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі.

— Для кого їм ще так гарувати? — дивувалися люди. — Для Сави того доста, що мають, а їм, старим, чого треба? Печі теплої та трохи теплої страви.

Але вони були іншої думки. [...]

Вона зненавиділа Саву, а він усе любив його. Тайком, з мовчаливими устами, помимо всього любив його і жалів над ним. Його любов була для обох однакова, велика, і не знала ні в чім границь. Вмерлого не забував, а живого оплакував невидимими, духовними сльозами.

— Чому ж ти пішов від тата? — питав умерлого, а про живого думав: «Чому вчинив таке, коли я його любив? Я ж бажав обом добра!» І відчував лише несказанний біль і жаль. Але ненависть не знаходила місця в тій безкорисливій гармонійній душі.

Він болів над своєю жінкою, що перемінилася в якесь одностайне, неприступне, втілене горе, і втихомирював її, як міг.

Вона стала уникати людей, відпихати ворожо від себе всіх, що зближалися приязно до неї, і понурилася цілковито у свій жаль, з якого не було для неї виходу. Часом пригадувала йому в своїй ненависті чим-небудь Саву, але він не застановлявся ніколи над тим. Бачив лише одно з великим смутком, як із її колись такої теплої і щирої душі виростала чимраз страшніша ненависть до дитини, як вона гонила нею за ним і як в її душі зайшло сонце навіки.

Він знав. В ту душу не зможе він уже ніколи сонця вложити. Пропало вже в ній все світло. Вона навіки осліпла...

XXXI

Батьки відділили Саву, дали хату і городець. Він два роки жив із Рахірою невінчаний, потім одружився з нею, але не був щасливим. Ходив виснажений морально, до всього байдужий, сторонився людей. Порозумітися з батьками йому так і не вдалося.

XXXII

Старий Онуфрій Лопата помер, і на його місці замешкав побережник у панському ліску — старий Петро.

Та не він сам. З ним і Анна. Він одружився з нею. [...]

П’ятий рік живуть уже разом.

В них коло хати рівновага й лад. Той лад, що його витворює невтомима праця і твердий ясний ум. Петро відмолоднів і мов удвоє подужав. Працює, товчеться, вештається і — як говорять люди, жартуючи — на старість «маєтки збиває».

Добре живуть. Вона дуже добре дбає про нього. Совісна й вважлива, мов коло скла, коло нього ходить, а перед Докією мов перед рідною матір'ю кориться. Не має їй що Докія закинути, бо все в неї по правді йде, Петро справді гроші пряче, хоч ніяк йому про маєтки й думати.

В нього є хлопчина, і се він робить задля нього. Придумали його віддати до школи. Нема йому що до землі прив’язуватися, — урадили, — вона іноді лише самого горя наносить! Нема що до неї приростати! Вона не кожного щастям наділяє!

А старий Івоніка, що про се довідався, оживлено піддержує їхню думку. Тайком перед Марійкою пішов до нотаря і записав хлопчині щонайкращий ланець Михайла. Нехай колись і вчений згадає добрим словом його нещасного покійного сина...

Він дивно Прив’язаний до тої поважної, лагідної молодиці, що мов той добрий ангел снується в хаті й по надвірку, і для нього, коли б він і не спинився в її хаті, все ласкаве й добре слово має. «Невісткою» своєю називає її, і гірко-болісно всміхається при тім сам із себе. Хлопчину її медом угощає і, як внука, голубить. Се одинокий золотий промінчик на тихих полях, що викликує від часу до часу усміх на його устах і що ним він справді радується.

А Марійка? Понура та горем розколена вдача, що з нею?

Вона бачить той промінь, що паде золотим пасмом із тої дрібної хатини в душу її чоловіка, але він у ній лише жаль викликує.

Ніколи не переступає її нога порога хати у веселому ліску, ніколи й не спиняється нога молодої поважної жінки коло самітнього бурдея.

Лінія між ними ніяк не може вигладитися; тут станув уже жаль матері до матері й не уступиться ніколи з-поміж них.

Часом, коли хлоп’я у веселому розбігу за Івонікою примчить аж до бурдея, коли побачить його стара жінка, її мов на ножі щось бере. І простягнула би руки за ним, пригорнула би до осиротілого серця — воно їй чимось близьке, чимось рідне, чимось дорогого покійного сина пригадує, та тут і кам’яніє на місці й невимовно гіркий спомин поринає гострим ножем у душу.

Вона відіпхнула колись свого внука від свого порога, відігнала з матір’ю, мов собаку, що був би уже таким, як оцей, і огрівав задубнілу з жалю душу й осиротілу хату розвеселяв, — а так божевільний жаль огортав її. Сама всьому винна. Сама-саміська вона. Дрижачими руками наповняє дитині капелюшок лакітками, на які здобувається самітня оселя в полі. Сушеними овочами, горішками, іноді й булочкою — і відсилає додому. Неспокійним поглядом і дивно зміненим зором наказує дитині вертати скоро до мами... Воно вертається послушно пильненьким кроком і ущасливлене до мами, а нещасна здіймає грізно кулак і грозить страшно в сторону, де проживає той, що винен її горю. Нехай Господь поступить із ним, як він собі на те заслужив...

Анна дрижить над своїм хлопцем якоюсь боязкою любов’ю з цілої поважної, глибокої душі, що натерпілася до дна, і знає лише одну мету — вивести дитину свою в люди. Її колишнє горе відтворило їй очі, і інстинктом своїм пізнала життя — світ. Гарує і працює від рання до вечора на здобуття засобів до науки для сина, і щось мов силує її відірвати його від землі.

З нього будуть люди, як покине землю.

Якісь інші люди, як вона, як всі ті, що окружають її, як ті, через яких натерпілася стільки у своїм молодім житті та що передчасно зломило її. Не розуміє ясно, чому, по якій причині, але відчуває се і щиро переконана. А Петро піддержує її в тім.

Дрібне хлоп’я з задуманими очима своєї матері його мов до життя відновило. Коли воно спить, відганяє мухи від нього, а руки його, великі залізні руки, прямо бояться доторкнути дрібного тільця, щоб не завдати йому болю. Воно ж дороге. Воно всіх займає. Щось має за собою, чим в’яже до себе й керує...

І так тяжать на нім надії — якісь несформовані, прегарні, горді надії, здається, самих терплячих і упокорених — і він їх має сповнити...

Виросте — в нім прокинеться батьківська, героїчна вдача, глибокий, віщий інстинкт по матері, — вони попровадять його в інший світ... І він сповнить ті надії...

СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

Бадіка — шанобливе звертання до старшого.

Банувати — жалкувати.

Борзо — скоро.

Бурдей — землянка.

Гарувати — тяжко працювати.

Ґердани, бодзики — прикраси з намистин бісеру та клаптиків матерії.

Гоппляц (від нім. Hauptplatz) — центральне місце, головна площа.

Город — сад.

Дріб — домашня птиця.

Зіштивніле — застигле.

Нанашка — хрещена мати.

Мати храп — мати на оці.

Розказ — наказ.

Сердак — короткий верхній одяг із домотканого валяного сукна.

Стрій — одяг.

Стрільба — рушниця.

Трілер — трель.

Туй-туй — ось-ось,

Цітки — маленькі мідні випуклі кружечки.

ПІДСУМУЙ ПРОЧИТАНЕ

1. Повість «Земля» письменниця присвятила

А Юліанові Кобилянському

Б Іванові Франкові

В Наталії Кобринській

Г Осипу Маковею

2. Біблійна історія, з якою пов’язаний твір «Земля», —

А Іуда та Христос

Б Вавилонська вежа

Б Содом і Гоморра

Г Каїн та Авель

3. Персонаж, який є втіленням духовної деградації, —

А Марійка

Б Докія

В Рахіра

Г Анна

4. Прийом контрасту автор застосовує зображуючи

А Рахіру та Григорія

Б Марійку та Докію

В Івоніку та Петра

Г Михайла та Саву

5. Після загибелі старшого брата Сава

А був засуджений і відбував покарання

Б одружився з Рахірою і жив у рідному селі

В зник без сліду, ніхто не знав, де він і що з ним

Г поїхав на заробітки до Молдови

6. Образ, який є символом прихованої небезпеки, —

А собака Сойка

Б «сусідній» ліс

В поле Івоніки

Г згасла свічка

7. «Був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожну хвилю повно лихих слів... Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами; йому було наймиліше, ...коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем» — це характеристика

А Івоніки

Б Михайла

В Сави

Г Петра

8. Укажіть, яка проблема не порушена у творі О. Кобилянської «Земля».

А батьків і дітей

Б залежність людини від землі

В дотримання Божих заповідей

Г жіночої емансипації

9. Установіть послідовність подій у повісті.

А пригода з телям і собакою Сойкою

Б Анна народжує хлопчиків-близнят

В Марійка дізнається, хто убив її сина

Г Івоніка ховає знайдену кулю

10. Установіть відповідність між елементом сюжету та подією у творі «Земля».

1 експозиція

2 розвиток дії

3 кульмінація

4 розв’язка

А весілля Парасинки й Тодорики

Б трагічна загибель Михайла

В Анна одружується з Петром

Г Михайло служить у війську

Д проведення слідства, арешт Сави