Крок до ВНЗ. Хрестоматія з української літератури. Довідник
Тарас Шевченко
(1814-1861)
Письменник, художник, громадський діяч. Одна з центральних постатей українського літературного процесу й української культури взагалі. Став своєрідним символом духовності української нації, її самосвідомості.
Походження: народився в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Черкащина) у родині селян-кріпаків поміщика Василя Енгельгардта — Григорія Івановича та Катерини Якимівни.
Освіта: навчання в цехового майстра, художника Василя Ширяева (1831-1838); Петербурзька академія мистецтв (1838-1845).
Особливості творчості: творчість Тараса Шевченка мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури та мови. Саме його поезія, створена на народно-національній основі, дала норми української літературної мови.
Тараса Шевченка вважають основоположником нової української літератури. Він збагатив літературу багатьма новими темами, ідеями, був новатором у пошуках нових художніх форм та засобів. Письменник подав досконалі зразки вже відомих жанрів (балада, дума, елегія, епічна поема, повість, мемуари), розширив їхні зображувально-виражальні можливості, запровадив жанр філософської лірики, став творцем героїко-романтичного, ліро-епічного, історичного та сатиричного різновидів поеми.
Творчість Т. Шевченка утвердила нашу літературу як самобутнє, самостійне словесне мистецтво з-поміж інших літератур світу, стала потужним поштовхом для подальшого розвитку українського письменства.
Основні твори: збірка поезій «Кобзар», поеми «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Наймичка», «Марія», «Неофіти», «І мертвим, і живим, і ненарожденним...», поема-містерія «Великий льох», історична драма «Назар Стодоля», цикл поезій «В казематі», повісті російською мовою («Художник», «Музыкант», «Близнецы», «Княжна» та ін.), «Щоденник» (російською мовою «Журнал»).
Літературний напрям: романтизм, реалізм.
ЦЕ ЦІКАВО!
«Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком — і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в ржу, ані його любові до людей — у ненависть і погорду, а віри в Бога — у зневіру й песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець усе наново збуджуватимуть його твори.
Отаким був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.» (І. Франко «Присвята»)
До Основ'яненка
Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного;
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла,
Вернітеся!» — «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, сине!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине, —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
[...] Батьку ти мій, друже!
Блуджу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло —
Утни, батьку, щоб нехотя
На ввесь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває1.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю
В чужій домовині.
1 Йдеться про народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...», що приписується Марусі Чурай.
ЦЕ ЦІКАВО!
Поезія «До Основ'яненка» написана під впливом розвідки «Головатий (Нарис для історії Малоросії)», який Г. Ф. Квітка-Основ'яненко надрукував 1839 р. в журналі «Отечественные записки». У творі йшлося про кошового отамана запорозького полковника Антіна Головатого, який свого часу брав активну участь у створенні Чорноморського козацького війська, переведеного згодом на Кубань.
Згадка про часи козаччини змусила Т. Шевченка замислитися над долею сучасної йому України.
