Крок до ВНЗ. Географія. Довідник
Населення України
Кількість населення
Це треба знати!
Кількість населення будь-якої держави є найважливішим геополітичним і геоекономічним показником, оскільки характеризує загальний потенціал держави, можливість залучення потрібної кількості робочої сили до господарської діяльності, а отже і забезпечення потреб суспільства. У XX ст. динаміка кількості населення більшості держав світу, у тому числі й України, характеризувалась постійним зростанням. У даний процес втручалися лише світові й локальні війни, у яких гинуло багато мільйонів людей, внаслідок чого динаміка зростання кількості населення сповільнювалася. Крім того, слід вести мову і про потенціально ненароджених людей, які могли б народитися від тих, хто загинув у війнах.
Усе вищесказане особливим чином стосується й України, територія і населення якої зазнали нищівної руйнації під час Першої і Другої світових воєн. Крім того, варто згадати період 1932-33 рр., коли в Україні з ініціативи тодішньої радянської влади був штучно створений голодомор, визнаний світовою спільнотою як геноцид населення. Таким чином, у 1913 р. на території України проживало 35,2 млн осіб, у 1940 р. — 40,5 млн осіб, а в 1959 р. — лише 41,5, така тенденція наочно свідчить про зазначені негативні явища та процеси в народонаселенні України. За деякими підрахунками, Україна втратила близько 25 млн чоловік. Після Другої світової війни населення України постійно зростало.
Динаміка кількості населення України
|
Рік |
1961 |
1970 |
1979 |
1989 |
1992 |
1996 |
|
Усього |
43,1 |
47,1 |
49,8 |
51,7 |
52,3 |
51,3 |
|
Міське |
20,6 |
25,7 |
30,5 |
34,6 |
35,4 |
34,8 |
|
Сільське |
22,5 |
21,4 |
19,3 |
17,1 |
16,9 |
16,5 |
|
1999 |
2001 |
2003 |
2005 |
2007 |
|
49,9 |
48,9 |
48 |
47,3 |
46,4 |
|
33,7 |
32,9 |
32,3 |
32,0 |
31,4 |
|
16,2 |
16,0 |
15,7 |
15,3 |
15,0 |
(За даними Державного комітету статистики)
Проте після розпаду СРСР та із загостренням соціально-економічної кризи пострадянського періоду кількість населення України поступово почала знижуватися. Зросла смертність населення, знизилась народжуваність. Крім того, у 90-х рр. XX ст. спостерігався масовий міграційний відтік населення до країн близького і далекого зарубіжжя, який ніяк не компенсувався міграційним притоком населення.
На 01.01.2008 р. на території України проживає 46,4 млн осіб. За даним показником Україна перебуває на 26-му місці в світі й 6-му місці в Європі після Росії (142,2 млн осіб), Німеччини (82,3), Франції (61,5), Великої Британії (60,8), Італії (58,5). Ще 16 років тому, у 1992 році, в Україні проживало 52,4 млн осіб, і Україна за кількістю населення займала 21-ше місце у світі. Таким чином, в Україні спостерігається процес депопуляції населення — природного скорочення внаслідок зниження рівнів народжуваності та підвищення рівнів смертності населення.
Разом з тим, густота населення на одиницю площі території суттєво відрізняється від аналогічних європейських показників. Так, середня густота населення по території України складає 77 осіб/км2, тоді як у Німеччині — 231, у Франції — 110, у Великій Британії — 246, Італії — 193. За даним показником Україна посідає лише 26-те місце в Європі і 72-ге місце у світі, що свідчить про те, що Україна має одну з найбільших державних територій світу — 603,5 тис. км2. За площею державної території Україна посідає 2-ге місце в Європі (після Росії, площа якої 17045,4 тис км2) і 43-тє місце у світі.
Якщо поглянути на територіальний розподіл населення в Україні, то її регіони (адміністративні області) також суттєво відрізняються за показниками кількості й густоти населення. Так, серед 27 українських регіонів (24 області, Автономна Республіка Крим, м. Київ і Севастопольська міська рада), найбільша кількість населення зареєстрована в Донецькій області (4,5 млн осіб), Дніпропетровській (3,4), Харківській (2,8), Львівській (2,6), Луганській (2,4) та м. Києві (2,7) — це найбільш урбанізовані та промислово розвинені регіони України.
Дані регіони належать й до числа найбільш густозаселених. Поряд з ними за даним показником стоять і деякі інші, зокрема Закарпатська та Івано-Франківська області, де досить значною є частка сільського населення. Найменш заселеними в Україні є Чернівецька область (0,9 млн осіб), а також Волинська (1,04), Рівненська (1,15), Кіровоградська (1,04), Тернопільська (1,09), Чернігівська (1,14) області.
Демографічна ситуація
Особливості демографічної ситуації формуються під дією зовнішніх та внутрішніх чинників, у тому числі природних умов, базового генофонду, правових, моральних та релігійних норм, адміністративно-регулятивних актів, екологічних умов проживання тощо.
До основних демографічних показників належать:
— народжуваність — абсолютне значення дорівнює кількості живих народжених за певний період (зазвичай 1 рік) на певній території, а відносне значення дорівнює кількості живих народжених за певний період (зазвичай 1 рік), розрахованій на 1000 жителів певної території, і виражається в проміле (%о), тисячних долях цілого;
— смертність — абсолютне значення дорівнює кількості померлих за певний період (зазвичай 1 рік) на певній території, а відносне значення дорівнює кількості померлих за певний період (зазвичай 1 рік), розрахованій на 1000 жителів певної території, і виражається в проміле (%о), тисячних долях цілого;
— природний рух населення — різниця між народжуваністю й смертністю, може також виражатися як в абсолютних, так і у відносних показниках;
— шлюбність — кількість зареєстрованих за певний період (зазвичай 1 рік) на певній території офіційних шлюбів між чоловіком та жінкою (абсолютне значення), або кількість шлюбів на кожну 1000 жителів певної території за певний період, зазвичай 1 рік (відносне значення); паралельно із шлюбами реєструється і кількість офіційних розривів шлюбних відносин (розлучень) між чоловіком та жінкою (абсолютне значення) за певний період (зазвичай 1 рік) на певній території, або кількість офіційних розривів шлюбних відносин на кожну 1000 жителів певної території за певний період, зазвичай 1 рік (відносне значення);
— статево-вікова структура — кількісний розподіл населення певної території на певний момент часу за статтю і віком, зазвичай відображається графічно у вигляді складної гістограми. Сучасна демографічна ситуація в Україні, як вже зазначалося, характеризується процесами депопуляції, тобто кількість померлих жителів значно перевищує кількість народжених, що формує від’ємний природний рух, який є значно більшим, ніж механічний рух, що призводить до постійного скорочення населення України на 300-400 тис. осіб щороку.
У сучасних ЗМІ (засобах масової інформації) — на телебаченні, у пресі, — і навіть у деяких наукових публікаціях говориться про те, що депопуляцію українського населення спричинила гостра структурна і соціально-економічна криза пострадянського періоду, іншими словами, незалежність України. Це зовсім не так. Демографічні процеси, які відбувались в Україні у 1990-х рр. і на початку XXI ст. — це продовження тих тенденцій, які спостерігалися задовго до розпаду СРСР.
Так, на початку XX ст., у 1913 р. в Україні народжуваність (44,1 %о) значно перевищувала смертність населення (25,2 %о). До початку 60-х рр. XX ст. народжуваність і смертність синхронно спадали: у 1965 р. народжуваність склала 15,3 %о, а смертність — 7,6 %о. Проте, починаючи з 1960-х рр. смертність населення України почала поступово зростати, а народжуваність — поступово спадати. Дані показники зрівнялись за абсолютною кількістю народжених і померлих у період проголошення незалежності України — 1991-1992 р.
Тобто, Україна отримала у спадок від СРСР негативні демографічні тенденції, які посилились під час соціально-економічних негараздів пострадянського періоду. Смертність поступово зростала, зупинившись на рівні 16 %о на початку XXI ст., тоді як народжуваність постійно спадала до 2001 р. (7,7 %о), а потім поступово почала рости. За 2007 р. Державний комітет статистики зафіксував рівень смертності 16,4 %о, а народжуваності 10,3 %о, від’ємний природний приріст склав -6,1 %о.
Основні демографічні показники України. Природний рух населения у 2010 році
|
Народжені, осіб |
Померлі, осіб |
Природний приріст, осіб |
Кількість померлих у віці до 1 р., осіб |
Шлюби, одиниць |
Розлучення, одиниць2 |
|
|
Україна |
497689 |
698235 |
-200546 |
4564 |
305933 |
126068 |
|
Автономна Республіка Крим |
23238 |
28475 |
-5237 |
205 |
13633 |
5738 |
|
Області |
||||||
|
Вінницька |
17508 |
26528 |
-9020 |
148 |
11001 |
4616 |
|
Волинська |
14848 |
14362 |
486 |
123 |
6973 |
2018 |
|
Дніпропетровська |
35593 |
54542 |
-18949 |
347 |
22141 |
10657 |
|
Донецька |
41258 |
73916 |
-32658 |
497 |
28104 |
13658 |
|
Житомирська |
14678 |
21227 |
-6549 |
135 |
8211 |
3330 |
|
Закарпатська |
18301 |
14947 |
3354 |
199 |
8496 |
2077 |
|
Запорізька |
18018 |
28553 |
-10535 |
182 |
11544 |
5486 |
|
Івано-Франківська |
16343 |
17521 |
-1178 |
170 |
9359 |
2910 |
|
Київська |
19737 |
28406 |
-8669 |
140 |
12681 |
5232 |
|
Кіровоградська |
10531 |
17652 |
-7121 |
112 |
5913 |
2816 |
|
Луганська |
20969 |
38921 |
-17952 |
199 |
14649 |
6745 |
|
Львівська |
28651 |
32644 |
-3993 |
266 |
16836 |
5023 |
|
Миколаївська |
12831 |
18700 |
-5869 |
104 |
7650 |
3453 |
|
Одеська |
28690 |
36144 |
-7454 |
263 |
17095 |
6814 |
|
Полтавська |
14250 |
26113 |
-11863 |
87 |
9514 |
4477 |
|
Рівненська |
17074 |
14997 |
2077 |
158 |
7938 |
2257 |
|
Сумська |
10360 |
20146 |
-9786 |
97 |
6761 |
3083 |
|
Тернопільська |
11872 |
15616 |
-3744 |
98 |
7275 |
2398 |
|
Харківська |
26286 |
42106 |
-15820 |
243 |
17637 |
8187 |
|
Херсонська |
12388 |
16432 |
-4044 |
116 |
6775 |
3085 |
|
Хмельницька |
14414 |
20842 |
-6428 |
109 |
8908 |
3650 |
|
Черкаська |
12462 |
21820 |
-9358 |
125 |
7991 |
3610 |
|
Чернівецька |
11032 |
11761 |
-729 |
90 |
6615 |
2391 |
|
Чернігівська |
10091 |
21644 |
-11553 |
82 |
6401 |
2647 |
|
м. Київ |
32082 |
28625 |
3457 |
233 |
22471 |
8176 |
|
Севастополь (міськрада) |
4184 |
5595 |
-1411 |
36 |
3361 |
1534 |
(За даними Державного комітету статистики України)
Загальні коефіцієнти народжуваності і смертності, природного приросту, шлюбності та розлучуваності на 1 січня 2011 року (на 1000 осіб)
|
Загальні коефіцієнти |
||||||
|
народжуваності |
смертності |
природного прирісту |
смертності дітей у віці до 1 р. |
шлюбності |
розлучуваності |
|
|
Україна |
10,8 |
15,2 |
-4,4 |
9,1 |
6,7 |
2,7 |
|
Автономна Республіка Крим |
11,8 |
14,5 |
-2,7 |
8,8 |
6,9 |
2,9 |
|
Області |
||||||
|
Вінницька |
10,6 |
16,1 |
-5,5 |
8,3 |
6,7 |
2,8 |
|
Волинська |
14,3 |
13,8 |
0,5 |
8,2 |
6,7 |
1,9 |
|
Дніпропетровська |
10,6 |
16,3 |
-5,7 |
9,5 |
6,6 |
3,2 |
|
Донецька |
9,3 |
16,6 |
-7,3 |
11,8 |
6,3 |
3,1 |
|
Житомирська |
11,5 |
16,6 |
-5,1 |
9,1 |
6,4 |
2,6 |
|
Закарпатська |
14,7 |
12,0 |
2,7 |
10,9 |
6,8 |
1,7 |
|
Запорізька |
10,0 |
15,8 |
-5,8 |
10,1 |
6,4 |
3,0 |
|
Івано-Франківська |
11,8 |
12,7 |
-0,9 |
10,1 |
6,8 |
2,1 |
|
Київська |
11,5 |
16,5 |
-5,0 |
6,9 |
7,4 |
3,0 |
|
Кіровоградська |
10,4 |
17,4 |
-7,0 |
10,5 |
5,8 |
2,8 |
|
Луганська |
9,1 |
16,9 |
-7,8 |
9,4 |
6,4 |
2,9 |
|
Львівська |
11,2 |
12,8 |
-1,6 |
9,1 |
6,6 |
2,0 |
|
Миколаївська |
10,8 |
15,8 |
-5,0 |
8,0 |
6,4 |
2,9 |
|
Одеська |
12,0 |
15,1 |
-3,1 |
9,2 |
7,2 |
2,9 |
|
Полтавська |
9,5 |
17,5 |
-8,0 |
6,0 |
6,4 |
3,0 |
|
Рівненська |
14,8 |
13,0 |
1,8 |
9,1 |
6,9 |
2,0 |
|
Сумська |
8,9 |
17,3 |
-8,4 |
9,3 |
5,8 |
2,6 |
|
Тернопільська |
10,9 |
14,4 |
-3,5 |
8,1 |
6,7 |
2,2 |
|
Харківська |
9,5 |
15,2 |
-5,7 |
9,1 |
6,4 |
3,0 |
|
Херсонська |
11,4 |
15,1 |
-3,7 |
9,4 |
6,2 |
2,8 |
|
Хмельницька |
10,8 |
15,6 |
-4,8 |
7,5 |
6,7 |
2,7 |
|
Черкаська |
9,7 |
16,9 |
-7,2 |
10,0 |
6,2 |
2,8 |
|
Чернівецька |
12,2 |
13,0 |
-0,8 |
8,2 |
7,3 |
2,6 |
|
Чернігівська |
9,1 |
19,6 |
-10,5 |
8,0 |
5,8 |
2,4 |
|
м. Київ |
11,5 |
10,3 |
1,2 |
7,2 |
8,0 |
2,9 |
|
Севастополь (міськрада) |
11,0 |
14,7 |
-3,7 |
8,5 |
8,8 |
4,0 |
(За даними Державного комітету статистики України)
За найбільш оптимістичними прогнозами фахівців-демографів, народжуваність знову перевищить смертність в Україні у 2022-2024 рр., а кількість населення України становитиме 40 млн осіб. Проте для забезпечення цього потрібна ефективна демографічна політика держави, направлена на заохочення народження дітей і покращення соціального захисту молодих сімей, особливо у забезпеченні житлом.
Звичайно, крім соціально-економічних проблем українського суспільства, що спричинили до зниження народжуваності, варто говорити і про еколого-медичні чинники — погіршення стану навколишнього природного середовища внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, а також у районах інтенсивного розвитку важкої промисловості, у першу чергу хімічної та нафтохімічної промисловості, чорної металургії, де відбулося забруднення атмосфери і поверхневих вод відходами небезпечних виробництв. А здоров’я населення безпосередньо залежить від якості природних компонентів (повітря, вода) і продуктів харчування, які накопичують у собі шкідливі речовини із навколишнього середовища.
Якщо поглянути на регіональний розподіл демографічних процесів в Україні, то можна виділити певні географічні закономірності. Так, найбільш гострою демографічна ситуація є для східних і північно-східних українських регіонів, у даних регіонах рівень смертності значно вищий за середньоукраїнський. Так, у Чернігівській області рівень смертності населення складає катастрофічну величину 21,5 %о; у Сумській — 18,7 %о, Київській — 18,1 %о, Черкаській — 18,3 %о, Житомирській — 18,4 %о, Полтавській — 18,5 %о — ці регіони найсильніше потерпіли від аварії на ЧАЕС. Крім того, до даної групи слід віднести регіони із небезпечними галузями виробництва, які забруднюють навколишнє природне середовище: Донецька (рівень смертності 18,0 %о), Луганська (17,6 %о), Дніпропетровська (17,6 %о), Кіровоградська (18,5 %о) області.
Західні українські регіони за демографічною ситуацією перебувають у значно кращому положенні. У більшості цих регіонів смертність незначно перевищує народжуваність, яка тут зростає стрімкіше, ніж в цілому по Україні, і є більшою за середньоукраїнський показник. Найвищий рівень народжуваності в Україні в 2007 р. зафіксований у північно-західній частині України: Рівненській (13,9 %о) і Волинській (13,6 %о) областях, а також у Закарпатській (13,7 %о) області. Разом із тим досить високий рівень народжуваності (понад 11 %о) зафіксований у місті Києві, Чернівецькій і Одеській областях, АР Крим.
Щодо шлюбів і розлучень, то в Україні спостерігається цікава закономірність, яка, проте, є логічною. У регіонах із найвищим рівнем шлюбності спостерігається найвища народжуваність, а в регіонах із найвищим рівнем розлучуваності — найменший рівень народжуваності.
На рисунку 9 відображена статево-вікова структура населення України. Очевидним є переважання жіночої частини населення, особливо в пенсійному віці, тоді як чоловіче населення переважає серед дітей і молоді. Середня тривалість життя населення України складає 68 років (63 у чоловіків і 74 у жінок). Для порівняння, у період перебування України у складі СРСР очікувана тривалість життя населення складала 71-72 роки у 1960-70 рр. XX ст. (67-68 у чоловіків та 75 у жінок).
Такий розподіл свідчить про природну і суспільну закономірності: на кожні 10 дівчаток в Україні народжується 11 хлопчиків, тоді як у процесі життя чоловіки помирають дещо частіше, ніж жінки, що пов’язано із більш небезпечним і соціально активнішим способом життя та праці чоловічого населення (армія, виробничий травматизм і смертність, автокатастрофи тощо), а також більшою схильністю чоловіків до девіантної, тобто неправильної з точки зору суспільства, поведінки: до алкоголізму, наркоманії, злочинності тощо — до таких видів діяльності, які призводять до неприродної смертності. До того ж чоловіки більш схильні, ніж жінки, до нервових і серцево-судинних захворювань, які часто стають причинами передчасної смертності людей.
Серед вікових переважають групи 15-25 років і 40-55 років. На рисунку чітко видно, як вплинули Перша і Друга світові війни на статево-вікову структуру населення України: вікові групи 55-60 і 70-75 років значно менші за кількістю, що є об’єктивним наслідком загибелі великої кількості людей у цих війнах, а отже і закономірною відсутністю ненароджених у поствоєнні роки людей. Крім того, такі закономірності особливо проявилися у значному переважанні жінок, оскільки на війнах гинули в більшості чоловіки.
Статево-вікова структура населення України (За даними Державного комітету статистики України)
Міграційна ситуація
Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — переміщення людей (мігрантів) через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш тривалий період. Однією з основних ознак міграції населення є перетинання адміністративного кордону території (держави, області, населеного пункту тощо). На цій основі вирізняють насамперед зовнішню міграцію (еміграція та імміграція) і внутрішню міграцію.
Зовнішня міграція пов’язана з перетинанням державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та поділяють на міжконтинентальну та внутрішньоконтинентальну. Зовнішні міграції поділяють на: а) еміграцію — виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період; б) імміграцію — в’їзд до країни громадян іншої держави на постійне або тривале проживання.
Внутрішня міграція — це переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того самого населеного пункту не розглядаються як міграція населення. Розрізняють міграцію сільського населення й міського, міжміську міграцію та міграцію в сільську місцевість — міграційні потоки «село — місто», «місто — місто», «місто — село», «село — село».
За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану, здійснювану за участі держави або громадських організацій та з їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, що проводиться силами й засобами самих мігрантів.
Міграції класифікують за причинами (економічні, політичні, гуманітарні тощо), строками (сезонні, тимчасові, постійні), напрямами (зовнішні і внутрішні), складом мігрантів, ступенем організованості тощо. Істотно впливають на міграцію війни, конфлікти, зміни політичної ситуації в країні або регіоні, зміни державних кордонів.
Міграційна активність значною мірою залежить від демографічних характеристик населення. Помічено, що в міграціях найбільшу участь беруть особи молодого віку, чоловіки є мобільнішими за жінок, одинаки легше зважуються на переїзд, ніж одружені, бездітні також легше мігрують, ніж люди, що мають дітей. До речі, між рухливістю і наявністю в родині дітей спостерігається пряма залежність. Часте переміщення на нове місце спричиняє відкладання народження дітей.
Зрозуміло, що міграції приводять до зміни чисельності населення в районах вибуття і прибуття. Під впливом міграцій трансформується вікова структура населення. У районах, де виїзд перевищує в’їзд, звичайно збільшується частка старших вікових контингентів, у центрах же притягання мігрантів населення найчастіше більш молоде. Зміна вікової структури спричиняє і зрушення в показниках природного приросту. Через перевагу чоловіків серед переселенців міграція може спричинити диспропорцію статей, що негативно позначається на шлюбності і народжуваності. Міграція призводить і до інших змін у структурі населення. Так, якщо серед мігрантів переважають люди визначеної національності, то територіальні переміщення населення спричиняють помітну динаміку етнічного складу; переселення осіб певної професії може спричинити коливання на ринку праці. Міграції можуть сприяти переходу людей з одних соціально-професійних груп в інші, часто призводять до зміни способу життя, а слідом за цим і до трансформації установок, пов’язаних зі шлюбністю, народжуваністю тощо. Усе це впливає на відтворення населення.
Основними показниками міграційного (механічного) руху населення є: кількість прибулих і вибулих, які обчислюються як в абсолютних показниках (осіб), так і у відносних (%о), розрахованих на 1000 жителів певної території за певний час (зазвичай 1 рік). Різниця між прибуттям і вибуттям (і в абсолютному, і у відносному вираженні) складає сальдо міграції, а сума вибулих і прибулих (і в абсолютному, і у відносному вираженні) складає міграційний оборот.
Серед міграційних тенденцій в Україні варто виділити такі:
— після розпаду СРСР і утворення незалежної України активність міграційного руху різко зросла, причому більше зросла активність міждержавної міграції, чому сприяли як організаційно-правові причини —‘ полегшена, порівняно із радянськими часами, можливість виїхати за кордон, так і національно-етнічні — виїзд росіян у Росію, євреїв — до Ізраїлю, США та країн Західної Європи, повернення кримських татар;
— масове відселення людей із районів, що потерпіли від радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС;
— вивільнення робочої сили внаслідок соціально-економічних зрушень у господарстві України, від упровадження ринкових реформ і загострення кризових явищ спонукали населення до трудової міжрегіональної міграції, пошуку кращих умов праці та існування;
— зростання диспропорцій у соціально-економічному розвитку між сільською місцевістю і містами спричинили односторонній потік мігрантів із села в місто;
— зміни в міграційному законодавстві відкрили можливості для в’їзду в Україну на постійне місце проживання і роботи вихідців із країн Азії та Африки, що особливо характерним стало для великих торгово-промислових центрів — Києва, Харкова, Одеси, Донецька, Дніпропетровська;
— до кінця 1990-х рр. і з початком XXI ст. міждержавна міграція населення України знизилась, як знизилась і внутрідержавна міграційна активність населення, а з початком поступового соціально-економічного зростання України міграція почала направлятися в Україну.
У таблиці нижче подано порівняльні характеристики міграції населення в цілому по Україні за 2006-2007 рр., з якої видно, що в останні роки міграційна активність населення, на відміну від 90-х рр., стабілізувалась. Значно переважає внутрішньорегіональна міграція — переміщення населення в межах регіонів України. Міжрегіональна міграція значно поступається. Міждержавна ж міграція в Україні не перевищує 6 % від загальної кількості мігрантів. Разом з тим, серед міждержавних мігрантів переважають мігранти до і з країн СНД (переважно Росія). Серед країн далекого зарубіжжя особливо виділяються США, Ізраїль, країни ЄС.
У різних регіонах України спостерігається й різна міграційна активність населення. Так, найвища міграційна активність населення спостерігається в Рівненській (41,1 %о міграційного обороту), Черкаській (39,5 %о), Вінницькій (39,1 %о), Сумській областях (39,0 %о), а найменша в Закарпатській (16,7 %о), Івано-Франківській (23,8 %о), Львівській (26,0 %о), Тернопільській (26,3 %о), Чернівецькій (27,2 %о) областях — практично в усьому західноукраїнському регіоні. Проте за абсолютними показниками кількості мігрантів в Україні «лідирують» найбільш заселені області — Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Луганська області, а також м. Київ.
Якщо ж розглянути окремо міждержавну міграцію, то тут однозначним «лідером» (особливо за прибуттям мігрантів із-за кордону) є Одеська область, у яку лише за 2007 р. прибуло понад 10000 іммігрантів. Також привабливими для закордонних мігрантів є АР Крим, Донецька, Харківська області та м. Київ, які разом із Луганською, Дніпропетровською і Запорізькою областями являють собою одночасно і джерело відтоку за кордон населення України. Загалом же останні роки, і особливо 2005-2007, відрізняються значним і стабільним переважанням прибулих із-за кордону мігрантів над вибулими.
Міграційний рух населення у 2010 році
|
У межах України |
Зовнішня міграція |
|||||
|
число прибулих |
число вибулих |
приріст |
число прибулих |
число вибулих |
приріст |
|
|
Осіб |
||||||
|
Україна |
652639 |
652639 |
х |
30810 |
14677 |
16133 |
|
Автономна Республіка Крим |
27016 |
25876 |
1140 |
3240 |
934 |
2306 |
|
Області |
||||||
|
Вінницька |
29569 |
30598 |
-1029 |
1113 |
471 |
642 |
|
Волинська |
17239 |
17348 |
-109 |
479 |
372 |
107 |
|
Дніпропетровська |
44366 |
45441 |
-1075 |
2071 |
1024 |
1047 |
|
Донецька |
55343 |
57473 |
-2130 |
2852 |
1793 |
1059 |
|
Житомирська |
22898 |
23511 |
-613 |
645 |
324 |
321 |
|
Закарпатська |
8154 |
8926 |
-772 |
302 |
362 |
-60 |
|
Запорізька |
22306 |
22835 |
-529 |
1333 |
618 |
715 |
|
Івано-Франківська |
16603 |
16516 |
87 |
567 |
426 |
141 |
|
Київська |
26999 |
23009 |
3990 |
816 |
252 |
564 |
|
Кіровоградська |
16509 |
17532 |
-1023 |
605 |
256 |
349 |
|
Луганська |
31105 |
33726 |
-2621 |
1430 |
1203 |
227 |
|
Львівська |
31341 |
32159 |
-818 |
516 |
574 |
-58 |
|
Миколаївська |
14617 |
15355 |
-738 |
737 |
364 |
373 |
|
Одеська |
34355 |
32175 |
2180 |
3603 |
681 |
2922 |
|
Полтавська |
24463 |
24833 |
-370 |
726 |
309 |
417 |
|
Рівненська |
19355 |
20453 |
-1098 |
196 |
273 |
-77 |
|
Сумська |
20906 |
22051 |
-1145 |
479 |
321 |
158 |
|
Тернопільська |
13808 |
14879 |
-1071 |
409 |
332 |
77 |
|
Харківська |
42631 |
41409 |
1222 |
1465 |
848 |
617 |
|
Херсонська |
14572 |
15946 |
-1374 |
491 |
267 |
224 |
|
Хмельницька |
22536 |
23347 |
-811 |
529 |
321 |
208 |
|
Черкаська |
20588 |
21363 |
-775 |
617 |
318 |
299 |
|
Чернівецька |
10209 |
9937 |
272 |
596 |
233 |
363 |
|
Чернігівська |
17566 |
17914 |
-348 |
720 |
357 |
363 |
|
м. Київ |
43144 |
34778 |
8366 |
3448 |
1203 |
2245 |
|
Севастополь (міськрада) |
4441 |
3249 |
1192 |
825 |
241 |
584 |
|
На 1000 осіб |
||||||
|
Україна |
14,2 |
14,2 |
х |
0,7 |
0,3 |
0,4 |
|
Автономна Республіка Крим |
13,8 |
13,2 |
0,6 |
1,6 |
0,4 |
1,2 |
|
Області |
||||||
|
Вінницька |
18,0 |
18,6 |
-0,6 |
0,7 |
0,3 |
0,4 |
|
Волинська |
16,6 |
16,7 |
-0,1 |
0,5 |
0,4 |
0,1 |
|
Дніпропетровська |
13,3 |
13,6 |
-0,3 |
0,6 |
0,3 |
0,3 |
|
Донецька |
12,4 |
12,9 |
-0,5 |
0,6 |
0,4 |
0,2 |
|
Житомирська |
17,9 |
18,4 |
-0,5 |
0,5 |
0,2 |
0,3 |
|
Закарпатська |
6,6 |
7,2 |
-0,6 |
0,2 |
0,3 |
-0,1 |
|
Запорізька |
12,3 |
12,6 |
-0,3 |
0,7 |
0,3 |
0,4 |
|
Івано-Франківська |
12,0 |
11,9 |
0,1 |
0,4 |
0,3 |
0,1 |
|
Київська |
15,7 |
13,4 |
2,3 |
0,5 |
0,2 |
0,3 |
|
Кіровоградська |
16,3 |
17,3 |
-1,0 |
0,6 |
0,3 |
0,3 |
|
Луганська |
13,5 |
14,6 |
-1,1 |
0,6 |
0,5 |
0,1 |
|
Львівська |
12,3 |
12,6 |
-0,3 |
0,2 |
0,2 |
-0,0 |
|
Миколаївська |
12,3 |
12,9 |
-0,6 |
0,6 |
0,3 |
0,3 |
|
Одеська |
14,4 |
13,5 |
0,9 |
1,5 |
0,3 |
1,2 |
|
Полтавська |
16,4 |
16,6 |
-0,2 |
0,5 |
0,2 |
0,3 |
|
Рівненська |
16,8 |
17,8 |
-1,0 |
0,2 |
0,2 |
-0,0 |
|
Сумська |
17,9 |
18,8 |
-0,9 |
0,4 |
0,3 |
0,1 |
|
Тернопільська |
12,7 |
13,7 |
-1,0 |
0,4 |
0,3 |
0,1 |
|
Харківська |
15,4 |
15,0 |
0,4 |
0,5 |
0,3 |
0,2 |
|
Херсонська |
13,3 |
14,6 |
-1,3 |
0,5 |
0,3 |
0,2 |
|
Хмельницька |
16,9 |
17,5 |
-0,6 |
0,4 |
0,3 |
0,1 |
|
Черкаська |
15,9 |
16,5 |
-0,6 |
0,5 |
0,3 |
0,2 |
|
Чернівецька |
11,3 |
11,0 |
0,3 |
0,7 |
0,3 |
0,4 |
|
Чернігівська |
15,9 |
16,2 |
-0,3 |
0,6 |
0,3 |
0,3 |
|
м. Київ |
15,5 |
12,5 |
3,0 |
1,2 |
0,4 |
0,8 |
|
Севастополь (міськрада) |
11,7 |
8,6 |
3,1 |
2,2 |
0,6 |
1,6 |
(За даними Державного комітету статистики України)
Проте слід зауважити, що професійно-кваліфікаційний рівень прибулих в Україну мігрантів значно поступається рівню мігрантів, що вибувають з України. Дуже прикрою і небезпечною для України була й залишається ситуація відтоку висококваліфікованих кадрів за кордон при їх заміщенні некваліфікованими вихідцями із країн так званого «третього світу». За оцінками Європейської Комісії, Україна чим далі — тим більше перетворюється на своєрідний етнографічний «буфер-відстійник» на шляху азіатських і африканських мігрантів із бідних країн до високорозвинених країн Європи. Така ситуація є неприпустимою для потенційних кандидатів на членство в Європейському Союзі, а тому вимагає від України реалізації жорсткої міграційної політики.
Система розселення населення України. Урбанізація
Основними чинниками розселення, у тому числі його інтенсивності й напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та демографічні. Природні чинники позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (рельєф поверхні, клімат, гідрографічна мережа, корисні копалини, якість земельних ресурсів тощо). Територіальні особливості розселення, крім того, залежать від інтенсивності та напрямів постійних та маятникових переміщень населення.
Розселення, як відомо, оцінюється регіональними відмінностями в густоті населення, співвідношенні чисельності міських і сільських жителів, інтенсивності зміни кількості жителів сільських і міських населених пунктів тощо. У свою чергу, просторові зрушення в порайонній організації виробництва та інших видах трудової діяльності мають прямий вплив на форми й територіальні особливості розселення людей, у значній мірі зумовлюють інтенсивність і напрям постійних і маятникових міграцій, призводять до змін питомої ваги міських і сільських жителів у населенні України в цілому та її областей.
Дія цих чинників у конкретних регіонах має свої особливості, й загальний стан демографічних процесів утворює мозаїчну картину як у кількісному, так і в якісному змісті. Дослідження цієї картини дасть змогу визначити, за рахунок яких регіонів і в якому напрямку розгортаються процеси відтворення населення. До того ж демографічна ситуація в окремих регіонах може стати базою, на якій ґрунтуватимуться моделі майбутнього стійкого відтворення народу України в цілому та певних регіонів зокрема, формування демографічної політики держави.
На території України чітко виділяється дія трьох чинників, що впливають на розміщення населення. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 1994 р. зросло у 5,2 разу, а сільське зменшилося в 1,7 разу. Тепер в Україні 455 міст, 886 селищ міського типу і 28597 сіл. Між цими двома видами поселень є істотна відмінність.
Міським населеним пунктом в Україні вважають такий населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а населення складається переважно з робітників, службовців та їхніх сімей. Крім того, зовнішнім визначальним чинником міського населеного пункту є специфічна архітектурна забудова, переважно багатоповерхова. Якщо населення складає менше 12000 жителів, але за вищеперерахованими критеріями поселення підлягає під класифікацію міського населеного пункту, то воно вважається селищем міського типу (СМТ). Міста у свою чергу поділяються за своєю функціональністю на економічні (промислові, транспортні, торгово-розподільні тощо) та неекономічні (адміністративні, рекреаційні та ін.).
Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в структурі праці зумовлюють зростання концентрації населення в містах. За 1940-1991 рр., наприклад, кількість міських жителів України зросла з 14,0 до 35,1 млн осіб, тоді як кількість сільського населення скоротилася з 27,0 до 16,8 млн осіб. За період 1992-2007 рр. під впливом депопуляції кількість міського й сільського населення скоротилася: міського до 31,7 млн осіб (на 10 %) та сільського до 14,7 млн осіб (на 13 %).
Тобто спостерігається дедалі більша криза українського села. Очевидною, особливо для молоді, стає перевага міського способу життя, який пропонує більше можливостей для працевлаштування, ніж у сільській місцевості. Демографічна ситуація в сільській місцевості стає дедалі гострішою.
Разом з тим очевидним є скорочення кількості населення в багатьох містах України. Цей процес особливо посилився в останні роки внаслідок від’ємного природного приросту і помітним скороченням зайнятості. Це, насамперед, міста і селища міського типу в промислово розвинених східних регіонах України, що вичерпали (або вичерпують) можливості свого економічного зростання, а також міські поселення причорнобильської зони.
Так, із 92 міст України, що мали на 1 січня 2008 р. населення 50000 і більше жителів, лише у 15 містах кількість населення порівняно з 1989 р. не знизилась, а зросла, причому в трьох містах вона залишилась практично на тому самому рівні. Населення зросло в таких містах: Київ, Рівне, Тернопіль, Івано-Франківськ, Хмельницький, Луцьк (обласні центри західноукраїнських регіонів і столиця України), Біла Церква, Бориспіль і Бровари (Київська область, столичний регіон), Ковель (Волинська обл.), Енергодар (Запорізька обл.). У Черкасах, Ужгороді, Новограді-Волинському (Житомирська обл.), Дрогобичі (Львівська обл.), Комсомольську (Полтавська обл.) кількість населення за даний період практично не змінилась.
Залежно від людності міського населеного пункту в Україні виділяють: міста-мільйонери (чисельність населення понад 1000 000 жителів), крупні міста (від 500000 до 1000000 жителів), великі міста (від 100000 до 500000 жителів), серед яких особливо варто виділити обласні центри, середні (від 50000 до 100 000 жителів), малі міста (менше 50 000 жителів).
Усі міста-мільйонери й крупні міста, а також багато великих міст утворюють навколо себе, сполучаючись з іншими містами, так звані міські агломерації — зони скупчення на безпосередній близькості один від одного міських населених пунктів, пов’язаних між собою єдиними транспортними, господарчими, культурно-побутовими, сервісними (обслуговуючими) і часто навіть житлово-комунальними зв’язками. Залежно від структури, агломерації можуть бути моноцентричними (сформованими навколо одного міста, яке значно більше за розмірами, ніж оточуючі) та поліцентричними (сформованими переважно навколо двох, рідше більше, міст, рівнозначних за розмірами і статусом).
В Україні можна виділити 19 міських агломерацій. Серед них найбільшими є: Київська, Харківська, Львівська, Одеська — типові моноцентричні, та, наприклад, Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Лисичансько-Рубіжнянська — типові поліцентричні.
Співвідношення міського і сільського населення в структурі розселення України визначає рівень урбанізації — частки населення, яке проживає, працює в містах і веде міський спосіб життя. Середній по Україні показник рівня урбанізації складає
68,3 %. Найбільш урбанізованими областями є східні області України: Донецька (90,4 %), Луганська (86,5 %), Дніпропетровська (83,5 %), Харківська (79,7 %), Запорізька (76,6 %). Найменш урбанізованими областями України є: Закарпатська (37,1 %), Чернівецька (41,4 %), Івано-Франківська (42,9 %), Тернопільська (43,2 %), Рівненська (47,5 %).
Національний і мовний склад населення
Українці — це корінне населення сучасної державної території України, одна із найчисленніших і найдавніших націй світу. За своєю історико-географічною сутністю українці — це землеробська нація, становлення якої було пов’язане із засвоєнням багатих природних ресурсів своєї етнічної землі протягом багатьох віків. З іншого боку, своєрідність географічного положення України між європейським і євразійським народами спричинила постійний рух народів територією України, а її ресурси — до загарбницьких війн, що наклало певним чином свій відбиток на формування генофонду української нації.
У сучасній Україні — українці — це основна нація, на яку припадає 77 % населення України. Проте на початку XX ст. частка українців в України становила практично 90 %. Зменшення частки українців серед її населення пов’язане із русифікаторською політикою радянської влади, голодомором 1932-1933 рр., штучно створеним в Україні радянською владою, а також цілеспрямованою державною політикою СРСР, спрямованою на засвоєння цілинних територій у північному Казахстані, Далекому Сході й Західному Сибіру Росії, куди виїжджало дуже багато українців.
Серед інших корінних націй, які проживали на території України з моменту формування українського етносу, слід відзначити євреїв і татар. Євреї з’явилися на території України ще за часів Київської Русі (Х-ХІ ст.) і завжди відігравали велику роль у господарському житті українців. Аналогічною є ситуація і щодо татар, які компактно осіли на території Кримського півострова ще у XIII-XIV ст., таким чином, територія Криму, особливо її південна частина, не є етнічною територією українців. Варто зазначити також, що на сучасних і колишніх прикордонних територіях компактно проживають представники інших націй-сусідів: поляки, білоруси, молдавани, румуни, угорці, словаки. Крім Того, особливо варто виділити циганське населення, яке також дуже давно з’явилось на території країн Південно-Східної Європи й України.
З іншого боку, протягом ХІХ-ХХ ст. в Україну переселялися росіяни, що пов’язано з перебуванням території України в складі спочатку Московського царства, потім Російської Імперії, пізніше СРСР, де домінуючою державною нацією були саме росіяни. Особливо великими хвилі переселенців-росіян були наприкінці 1930-х рр., коли вимерле внаслідок голодомору населення частково заміщувалось прибулими росіянами, а також у 1950-1970 рр., коли переселення росіян в Україну, переважно в міста, було пов’язано, у першу чергу, з інтенсивним розвитком промисловості в східних і південних регіонах України, будівництвом магістральних транспортних шляхів, потребою у висококваліфікованих кадрах і робочій силі.
Отже, наслідки політики національної асиміляції та русифікації населення в СРСР, особливо в Українській РСР, призвели до значних структурних змін у національному і мовному складі населення нашої держави. У сучасній Україні, у процентному вираженні, 77 % припадає на українців, 17,5 % на росіян, близько 1 % на євреїв. Крім того, є представники інших національностей, яких значно менше 1 %: білоруси (близько 400000 осіб), молдавани (понад 300000), поляки, болгари (понад 200000), угорці (понад 150000), румуни (понад 130000), кримські татари (близько 100000). Значними є національні меншини вірменів, азербайджанців, циганів, грузинів, греків.
Слід зазначити, що за період незалежності України національна структура населення України суттєво змінилася: зменшилась кількість росіян і євреїв, збільшилась кількість кримських татар — репатріантів, корінних жителів Криму, які в 1944 р. були депортовані (насильно переселені) до Узбекистану, а з розпадом СРСР почали повертатися на свої рідні землі, які на той час були заселені переважно росіянами, що призвело до певної міжетнічної конфліктної ситуації на півострові. Загалом же, згідно з переписом населення 2001 р. в Україні проживають представники понад 100 націй. Разом з тим, Конституція України гарантує всім представникам різних національностей, які є громадянами України, рівні права й обов’язки у здійсненні власних національно-етнічних спрямувань у сферах освіти, інформації, культури та мистецтва.
Варто зазначити, що українців в Україні переважна більшість за національно-етнічною ознакою, проте за мовною ознакою їх частка ледь переважає 50 % (результати соціологічних опитів та експертних оцінок фахівців). Незважаючи на те, що, згідно з Конституцєю, державною мовою в Україні є українська, понад 45 % населення України спілкується виключно російською мовою, хоча майже 90 % населення України в рівній мірі володіють і російською й українською мовами. Причому в Україні існує до сьогодні певний мовний парадокс: серед числа українців російською мовою володіють понад 80 % чоловік, тоді як серед росіян українською мовою в повній мірі володіють лише 20 %.
Така ситуація породжує інформаційно-культурні суперечності серед населення України, переважно в Східній і Південній Україні, де кількість росіян за національною ознакою і російськомовних осіб є значно більшою. Разом з тим, 80 % усього російського населення України проживає в містах, тоді як українське село — це переважно україномовне середовище, що крім інформаційно-культурних суперечок породжує іноді й соціально-економічні суперечності серед населення. Додає гостроти мовній ситуації й політична спекуляція «мовним питанням», коли певні політичні сили в передвиборних кампаніях намагаються використати перспективу введення російської мови як другої державної, тоді як це не лише незаконно, а й некоректно по відношенню до більшості населення України, її історії, культури і звичаїв.
Варто зазначити, що така ситуація ще довго буде визначатися гостротою й потребувати зваженої державної політики, оскільки в певних регіонах України викладання в загальноосвітніх і вищих навчальних закладах ведеться до сих пір переважно російською мовою. Так, в АР Крим лише 3,5 % дітей охоплені українською мовою викладання, у Донецькій області — 26 %, Луганській — 30 %. За цим показником варто виділити також і такі області, як: Запорізька (57 % дітей охоплені українською мовою викладання), Одеська (62 %), Харківська (68 %), Дніпропетровська (76 %).
Українська діаспора
Діаспора (від гр. diaspora — «розсіяння») — буквально означає розсіяння в різних країнах народу, вигнаного з батьківщини чужинцями. Уперше поняття «діаспора» вжите щодо єврейського народу, вигнаного римлянами в І ст. н. е. з Палестини і розсіяного по теренах Римської імперії. Загалом сучасне поняття діаспори можна визначити як перебування поза етнічною територією народу в результаті добровільної чи примусової еміграції.
Українське населення, яке було відділене державними кордонами від України і нині живе в прикордонних районах Росії, Білорусі й Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови, не зовсім коректно вважати діаспорою. Мільйони українців опинилися за межами етнічної території: у Курській, Бєлгородській та Воронезькій областях, на Кубані. У 1925 р. було передано Росії заселені переважно українцями Таганрозький і Шахтинський округи, які увійшли до складу Ростовської області.
Масове переселення українців на Нижнє Поволжя почалося ще у XVIII ст. У другій половині XIX ст. значна їхня кількість оселилася на Тереку. З 1880 по 1914 рр. понад 2 млн українців переселилося за Урал, у Західний Сибір, на Амур та Уссурі. У цей період почалося землеробське освоєння українцями степів Казахстану та Чуйської долини в Киргизії.
Наприкінці XIX ст. розпочалося масове переселення українців із західних територій України за Атлантичний океан.
Українська діаспора є однією з найчисленніших національних діаспор у багатьох країнах Америки та Європи, утворилася передусім внаслідок сталінських депортацій та міграцій часів І і II світових війн. Українську діаспору умовно поділяють на східну (Росія — 4,3 млн, Казахстан — 900 тис., Молдова — 600 тис., Білорусь — 300 тис., Узбекистан — 150 тис., Киргизія — 100 тис. жителів українського походження) і західну (США — 2 млн, Канада — 800 тис., Бразилія та Аргентина — по 400 тис., Австралія та Франція — по 40 тис., Велика Британія — 30 тис., Німеччина — 25 тис. жителів українського походження). Частина українців віддавна проживає на територіях, які після II світової війни увійшли до складу сусідніх з Україною держав (Польща — 300 тис., Румунія — 100 тис., Словаччина — 40 тис. жителів українського походження). Частина української еміграції віддає перевагу терміну «українці в країнах поселення».
Загалом по світу за межами України проживає близько 10 млн осіб, українців за походженням. Зв’язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство «Україна», громадські та культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв’язків відіграє часопис «Українська діаспора», який видає Національна академія наук України.
Трудові ресурси. Зайнятість населення
Значною проблемою пострадянського періоду стала структурна перебудова господарства України, це неминуче призвело до масових вивільнень робочої сили із традиційних місць роботи, особливо на промислових і сільськогосподарських підприємствах. Виникло таке явище, як безробіття. Крім того, почався масовий перерозподіл працівників між різними сферами економіки. Значним негативним явищем стала трудова міграція населення за кордон. У даному контексті, вивчення проблематики трудової зайнятості населення України вимагає чіткого трактування різних понять, тому необхідним є перелік деяких загальновживаних термінів:
Економічно активне населення — це особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить доход (зайняті), та безробітні (у визначенні Міжнародної Організації Праці — МОП).
До зайнятого населення віднесені особи, які займалися економічною діяльністю: працювали за наймом на умовах повного (неповного) робочого часу; роботодавці; особи, які самостійно забезпечували себе роботою, включаючи зайнятих в особистих селянських господарствах з метою ринкової реалізації виробленої продукції, або безкоштовно працювали в сімейному бізнесі; служителі релігійних культів; військові кадрової служби та ін. Дані про кількість зайнятого населення є середньорічною оцінкою, розрахованою на підставі матеріалів вибіркових обстежень населення, державних статистичних спостережень підприємств, установ, організацій та інших джерел інформації.
Рівень економічної активності визначається як відношення (у відсотках) кількості економічно активного населення у віці 15-70 років до всього обстеженого населення зазначеного віку чи населення за відповідною соціально-демографічною ознакою.
Рівень зайнятості визначається як відношення (у відсотках) кількості зайнятого населення у віці 15-70 років до всього населення зазначеного віку чи населення за відповідною соціально-демографічною ознакою.
Безробітні (за методологією МОП) — особи у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: не мали роботи (прибуткового заняття); протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагались організувати власну справу; упродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за плату за наймом або на власному підприємстві.
Рівень безробіття (за методологією МОП) — відношення (у відсотках) кількості безробітних віком 15-70 років до економічно активного населення (робочої сили) зазначеного віку або відповідної соціально-демографічної ознаки. Зареєстровані безробітні згідно із Законом України «Про зайнятість населення», — це працездатні громадяни працездатного віку, які не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.
Трудові ресурси — це наявне працездатне населення (чоловіки від 16 до 59 років і жінки від 16 до 54 років), крім них, ще працюючі підлітки і працюючі пенсіонери.
Загальна частка працездатного населення України складає не більше 60 %. У таблиці відображено структурні зміни в зайнятості населення України за останні два десятиліття. Очевидним є зростання зайнятості населення в галузях Третинного сектора економіки і зменшення в Первинному секторі економіки. Така тенденція є закономірною, оскільки більшість високорозвинених країн світу, такі як США, Японія, країни Європейського Союзу, ще 20 років назад мали подібну структуру зайнятості населення: 10 % — Первинний сектор, 30 % — Вторинний сектор, 60 % — Третинний сектор економіки.
Варто наголосити на тому, що переважною формою зайнятості працездатного населення все ще залишається державний сектор економіки, проте частка недержавних форм власності поступово зростає. Разом із тим, в Україні виникає все більше проблем з раціональним використанням трудових ресурсів, зокрема в малих і середніх містах, і ліквідацією прихованого і реєстрованого безробіття. У нашій країні встановлено восьмигодинний робочий день, тому на певних видах роботи можна працювати в три зміни. Отже, для того щоб збільшити випуск продукції, не обов’язково будувати нові підприємства, а необхідно повніше й ефективніше використовувати устаткування і робочу силу протягом доби. Тут міститься один із резервів підвищення рівня зайнятості населення. Рівень безробіття населення зростав до 2000 р., проте з 2001 р. спостерігається тенденція зменшення кількості безробітних.
Територіальні відмінності в зайнятості населення України також суттєві. У цілому по Україні рівень зайнятості працездатного населення складає 57 %. Показник зайнятості, вищий за середньоукраїнський, мають лише 7 регіонів України, серед яких Київ і Севастополь — понад 60 % зайнятості. Найменшим рівнем зайнятості характеризуються аграрно-індустріальні західноукраїнські області, особливо Тернопільська (50 %), Івано-Франківська (51 %), Рівненська (52 %), Чернівецька (53 %). Разом із тим дані області та ряд інших, зокрема Сумська, Кіровоградська, Черкаська, Хмельницька, Миколаївська, характеризуються і найвищими рівнями безробіття населення — понад 10 %. І навпаки, найбільш промислово розвинені східноукраїнські області — Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Запорізька, — а також столиця — місто Київ, характеризуються найменшими рівнями безробіття — не більше 8 %.
Дуже важливим аспектом використання трудових ресурсів і формування трудової активності є показник середньомісячної заробітної платні працівників. На рисунку відображено розподіл регіонів України за рівнем середньомісячної зарплатні на кінець 2007 р.
Крім того, важливим аспектом характеристики трудових ресурсів будь-якої країни є рівень їхньої кваліфікованості, який часто визначається часткою працівників, що мають повну вищу освіту. Загалом в економіці України зайнято 25 % працівників з повного вищою освітою. Частка працівників із вищою освітою у певних сферах економіки України має наступне значення: державне управління — 57 %; фінансова діяльність — 55 %; освіта і наука — 50 %; авіаційний транспорт — 40 %; операції з нерухомістю — 36 %; оптова й роздрібна торгівля — 26 %; водний транспорт — 23 %; охорона здоров’я та соціальна допомога — 20 %; пошта та зв’язок — 18 %; наземний транспорт — 17 %; промисловість — 16 %; туризм; рекреація; готельно-ресторанне господарство — 16 %; будівництво — 14 %; сільське господарство, мисливство та лісове господарство — 7 %.
Отже, незважаючи на певні кризові та посткризові явища української економіки, у нашій державі сформовані висококваліфіковані трудові ресурси практично для всіх сфер господарської діяльності. Проте розв’язання проблем зайнятості та раціонального використання трудових ресурсів можливе лише завдяки прискоренню темпів створення ринкової соціально орієнтованої економіки, впровадження ефективних механізмів захисту населення від безробіття, повернення в Україну із країн Європи й Росії тимчасових заробітчан, створення для населення належних умов праці й життєдіяльності.
Запитання для самоконтролю
1. Яким чином змінювалась численність населення України протягом XX ст. і на початку XXI ст.?
2. Як розподілено населення України по території України за кількістю і густотою?
3. Дайте визначення основним показникам, що визначають демографічну ситуацію в Україні. Наведіть сучасні цифри загальноукраїнських показників.
4. Які демографічні тенденції спостерігались в Україні ще за часів СРСР і продовжились у період незалежності?
5. Проаналізуйте довідкову таблицю демографічних показників за регіонами України і дайте порівняльну оцінку демографічній ситуації у Східній і Західній Україні.
6. Охарактеризуйте статево-вікову структуру населення України.
7. Що таке міграція, які її види і підходи до класифікації? Назвіть міграційні тенденції незалежної України.
8. Проаналізуйте довідкову таблицю міграційних показників за регіонами України. Визначте регіони із найбільшим рівнем вибуття і прибуття населення. Назвіть можливі причини.
9. Охарактеризуйте основні риси й тенденції системи розселення населення в Україні. Назвіть найбільші міські агломерації України.
10. Що таке урбанізація? Згідно з довідковою таблицею визначте найбільш і найменш урбанізовані регіони України. Назвіть причини формування такої ситуації.
11. Проаналізуйте довідкову таблицю динаміки численності населення міст України і згрупуйте міста України за: а) кількістю населення, б) зміною численності населення.
12. Охарактеризуйте сучасний національний і мовний склад населення України. Визначте структурні зміни основних національностей.
13. Дайте визначення поняттю «діаспора населення». Проаналізуйте географію української діаспори та причини її виникнення.
14. Дайте визначення основним поняттям і термінам, що характеризують використання трудових ресурсів в Україні.
15. Як змінилася структура зайнятості в сучасній Україні порівняно з 1989 р.? Назвіть можливі причини.
16. Визначте територіальні відмінності в рівнях зайнятості й безробіття населення України. Які, на вашу думку, існують шляхи розв’язання проблем зайнятості населення України?
17. Порівняйте дані рівня зайнятості й безробіття з рівнем середньомісячної заробітної платні за регіонами України. Визначте закономірності.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
