Крок до ВНЗ. Біологія. Довідник

Біологічні основи поведінки людини

Рефлекси

Регуляція фізіологічних систем організму, його рухової активності вважається нижчою нервовою діяльністю. Здійснення поведінкових реакцій і психічних процесів є проявом вищої нервової діяльності.

Основою вищої нервової діяльності є рефлекси.

Рефлекс — це реакція організму у відповідь на подразнення, яка здійснюється і контролюється центральною нервовою системою. Рефлекторна дуга — це шлях, по якому проходять нервові імпульси при прояві рефлексу.

Безумовні рефлекси — це природжені, відносно постійні стереотипні реакції організму на дію зовнішнього і внутрішнього середовищ, що здійснюються за допомогою центральної нервової системи. Безумовні рефлекси поділяють на харчові, статеві та орієнтувальні. Безумовні рефлекси є природженими. Вони проявляються завжди, коли є адекватний подразник.

Систему природжених безумовно-рефлекторних поведінкових реакцій, пов’язаних із продовженням і збереженням виду, називають інстинктами (наприклад, харчовий, розмноження тощо).

Безумовні рефлекси є основою утворення умовних рефлексів.

Умовні рефлекси дають змогу людині пристосувати свою поведінку відповідно до змін зовнішнього середовища. Основою механізму утворення умовних рефлексів є встановлення тимчасових нервових зв’язків у корі великого мозку між нервовими центрами безумовного (життєво необхідного) й умовного (байдужого) подразника.

Для утворення умовного рефлексу необхідна сукупність певних чинників. По-перше, для умовного подразника повинна передувати дія безумовного. По-друге, умовний подразник має бути слабкішим за безумовний. По-третє, інтервал часу між діями умовного та безумовного подразників має бути незначним. Необхідне також періодичне повторення дії для закріплення умовного рефлексу. Якщо протягом певного часу умовний подразник не підкріплювати безумовним подразником, то умовний рефлекс згасає.

Фізіологічний механізм виникнення умовного рефлексу пояснюється тим, що при дії умовного та безумовного подразників відбувається збудження певних ділянок кори головного мозку. При періодичному повторенні сполучення умовного і безумовного подразників збудження, яке виникає внаслідок дії умовного подразника, передається через вставні нейрони на відповідний нервовий центр, який збуджується ще до того, як проявиться дія безумовного подразника. Таким чином, оскільки інтервал між умовним і безумовним подразниками незначний, то між відповідними нервовими центрами утворюються тимчасові зв’язки. Це було виявлено дослідженнями І. П. Павлова.

Рефлекси можуть ослабнути і навіть зникнути завдяки явищу, названому гальмуванням. Існує зовнішнє і внутрішнє гальмування. Зовнішнє виникає, коли водночас діє кілька подразників (побічний звук, зміна інтенсивності освітлення, больове відчуття); при цьому здійснюється рефлекс, спричинений найсильнішим подразником, а інші рефлекси гальмуються. Внутрішнє гальмування виникає при тривалому непідкріплені умовного подразника безумовним. При цьому умовний подразник перетворюється на байдужий, і умовний рефлекс повністю зникає. Розрізняють кілька різновидів внутрішнього гальмування: згасальне, запізнювальне, диференційоване та умовне. За допомогою гальмування людина позбувається рефлексів, що втратили пристосувальне значення, навчається розрізняти подібні подразники, краще пристосовується до змін умов навколишнього середовища.

Виникнення та функції мови

Вища нервова діяльність людини, на відміну від тварин, базується на аналізі інформації, що надходить у мозок через дві сигнальні системи. Перша сигнальна система представлена органами чуття, друга — мовою.

Мова з’явилась в результаті спілкування людей при виконанні спільних дій. Мовні функції людини пов’язані з функціонуванням багатьох структур мозку — формування усної мови відбувається переважно завдяки роботі лобової частки лівої півкулі головного мозку, письмової — скроневих і тім’яних часток. Слова, які людина вимовляє, чує чи бачить написаними, являють собою умовні подразники, які сприймає і розрізняє кора великих півкуль головного мозку. Це сигнали, символи конкретних предметів і явищ навколишнього середовища. Слова для людини — це не тільки звуки, але й поняття. Людина узагальнює поняття не тільки про предмети, їх властивості, явища, але й про свої відчуття, переживання, почуття. Людина думає словами, завдяки чому абстрагується від дійсності (абстрактне мислення). За допомогою мови здійснюється аналіз і узагальнення інформації, міркування, висновки. Мова є основою мислення, що притаманно тільки людині.

Фізіологічна природа мислення

Мислення це одна з найголовніших функцій мозку, яка дає змогу людині за допомогою слів і образів (символів) уявити та виразити своє ставлення до реально існуючих і уявних предметів, явищ навколишнього середовища, стану свого організму. В результаті поєднання безпосередніх і словесних подразників з різноманітними формами діяльності організму виникають тимчасові зв’язки, що є фізіологічним апаратом мислення. Тимчасові зв’язки не тільки нагромаджуються, але й добуваються з пам’яті. Це забезпечує створення нових зв’язків. Такому механізму мислення притаманні активність і саморегуляція.

Пам'ять

Пам’ять є однією з найважливіших якостей нервової системи зберігати і відтворювати інформацію без зміни її характеру і змісту. Мозок людини має певну інформаційну ємність.

Виділяють такі види пам’яті людини. Рухова пам’ять лежить в основі навчання рухам, вироблення навичок письмової мови, а також трудових, побутових, спортивних тощо. Образна — запам’ятовування і відтворення в уяві запахів, звуків, місцевості, обстановки, форм різних предметів, обличчя людей. Емоційна — зберігання в пам’яті пережитих почуттів, чому допомагають біологічно активні речовини, що виділяються під час емоційного збудження. Словесна — запам’ятовування, збереження слів.

За тривалістю зберігання розрізняють сенсорну, короткочасну і довготривалу пам’ять. Сенсорна і короткочасна пам’ять пов’язана з циркуляцією імпульсів у нейронних сітках. В основі довготривалої пам’яті лежать структурні зміни в нейронах і синапсах.

Усі види пам’яті взаємозв’язані, одна й та сама інформація може запам’ятовуватися за допомогою кількох видів пам’яті.

Сон та сновидіння

Сон — це функціональний стан організму, під час якого гальмується діяльність кори великого мозку. Під час сну настає відносний спокій, втрачається активний зв’язок з навколишнім середовищем. Електрофізіологічними дослідженнями встановлено наявність двох фаз сну. їх назви відповідають характеру коливань електричних потенціалів мозку —- повільних і швидких. У стані повільного сну, який настає відразу після засинання, знижується частота дихання і скорочень серця, знижується тонус скелетних м’язів, знижується температура тіла, сповільнюється обмін речовин і енергії. Через 1-1,5 години повільний сон змінюється швидким — частота дихання і скорочень серця збільшуються, активізується діяльність внутрішніх органів, спостерігаються окремі мимовільні скорочення деяких груп м’язів. Швидкий сон триває 10-15 хвилин. За 7-8 годин сну настає 4-5 змін циклів сну.

У момент виникнення сну активізується діяльність нервових клітин кори потиличних часток великих півкуль головного мозку, куди надходить збудження від зорової системи. Тому сни сприймаються як дія світла на органи зору, і їх називають сновидіннями.

Характер сновидінь визначається колишніми подіями і переживаннями, які утворюють різні комбінації, часто фантастичні за змістом. І. М. Сеченов назвав сновидіння небувалими комбінаціями колишніх вражень.

Темперамент і характер

Біологічною основою психофізіологічної індивідуальності людини є морфологічні та функціональні характеристики нервової системи. Морфологічно індивідуальність проявляється в неоднаковому ступені розвитку нервових центрів півкуль великого мозку. Функціонально індивідуальність визначається силою, рухливістю і зрівноваженістю нервових процесів і спеціалізацією півкуль головного мозку. Ці характеристики є основою розвитку темпераменту. Класична систематизація темпераментів Гіппократа не втратила свого значення й досі. Наукове обґрунтування темпераментів людини зробив великий російський фізіолог І. П. Павлов.

Перший тип нервової системи характеризується великою силою і рухливістю нервових процесів, урівноваженістю процесів збудження і гальмування — сангвінічний тип темпераменту.

Другий тип нервової системи характеризується великою силою, але малою рухливістю нервових процесів, урівноваженістю процесів збудження і гальмування — флегматичний тип темпераменту.

Третій тип нервової системи характеризується великою силою, рухливістю, але неврівноваженістю нервових процесів (збудження переважає над гальмуванням) — холеричний тип темпераменту. Це неврівноважений тип нервової системи.

Четвертий тип нервової системи характеризується слабкістю нервових процесів, їхньою нестійкістю. Це слабкий тип нервової системи — меланхолічний тип темпераменту.

В чистому виді в людини жоден тип темпераменту не трапляється (вкрай рідко). Як правило ці типи поєднуються між собою попарно, причому домінуючий в назві стоїть першим, наприклад, холерико-сангвінік — людина темпераментна, імпульсивна, але здатна до осмисленого контролю своїх дій. Тип темпераменту визначається рядом психологічних тестів та є майже незмінним протягом життя.

Типи нервових процесів, типи темпераменту і домінантність півкуль головного мозку є успадкованими. У процесі розвитку людини під впливом зовнішніх умов, виховання і навчання, на базі успадкованих особливостей, формується певний тип її поведінки, або її характер. Характер — це сукупність відносно сталих психічних рис людини, які виявляються в різноманітних сферах її духовного життя і діяльності. Природною основою характеру є темперамент, типи нервових процесів, домінантність півкуль головного мозку.

Запитання для самоконтролю

1. Яке значення мають безумовні рефлекси?

2. Порівняйте безумовні й умовні рефлекси.

5. Як відбувається гальмування рефлексів?

4. Які функції виконує мови?

5. Які види пам’яті вам відомі?

6. Які властивості нервових процесів визначають тип нервової системи?

7. Охарактеризуйте типи нервової системи.

8. Що таке характер людини?

9. Які зміни в організмі відбуваються під час сну?

10. Яке біологічне значення має сон?