Географія. Міні-довідник. ЗНО

Географічна оболонка. Загальні закономірності природи Землі

Географічна оболонка — це оболонка Землі, в якій стикаються, взаємно проникають і взаємодіють між собою чотири природні геосфери: верхня частина літосфери, нижня частина атмосфери, гідросфера і біосфера. За верхню межу географічної оболонки, переважно, приймають озоновий екран, нижче від якого існує життя і протікають кліматотвірні процеси. Нижню межу географічної оболонки на суходолі найчастіше проводять на глибині близько 1 000 м, беручи до уваги те, що саме ця частина земної кори сильно змінюється під впливом атмосфери, гідросфери й живих організмів. В океані нижньою межею географічної оболонки є його дно. Загальна потужність цієї складної комплексної оболонки за таким підходом становить 30-40 км. За протяжністю вона збігається з біосферою. Для географічної оболонки характерний ряд специфічних особливостей. Перш за все, це велике різноманіття складу речовин та видів енергії. Окрім того, географічна оболонка є сферою зародження й розвитку життя на Землі, активної діяльності людського суспільства.

Найскладніші взаємодії відбуваються у географічній оболонці в зоні контакту геосфер. У наслідок цих взаємодій сформувалися дуже відмінні ділянки земної поверхні. Якщо їх розглянути з космосу, то передусім можна побачити відмінності між суходолом та океаном, гірськими системами й рівнинами. Тобто, географічна оболонка, будучи природним комплексом планетарного рівня, складається з частин, які дуже відрізняються як за своїм зовнішнім виглядом, так і за характером протікання фізико-географічних процесів. Їх називають природними територіальними комплексами (ПТК).

Природний територіальний комплекс — це закономірне поєднання природних компонентів, що перебувають у складній взаємодії та утворюють єдину систему. Найбільшим природним комплексом планети є географічна оболонка. Природно-територіальні комплекси, що сформувались у межах великих тектонічних структур (платформ, складчастих областей), яким відповідають великі одиниці рельєфу (рівнини, гірські системи), називають фізико-географічними (природними) країнами.

Географічна оболонка має декілька чітко виражених закономірностей (тривалих стійких взаємозв’язків між географічними об’єктами та явищами). До найважливіших серед них належать: цілісність, ритмічність розвитку, горизонтальна зональність, висотна поясність та кругообіг речовин.

Цілісність географічної оболонки полягає в існуванні тісних взаємозв’язків між компонентами природи, що її складають. Зміна будь-якого одного компонента неминуче призводить до зміни інших, а також географічної оболонки загалом. Цілісність властива всім природним комплексам. Прояв цієї закономірності забезпечується постійним існуванням системи кругообігу речовин та енергії в географічній оболонці.

Ритмічність розвитку означає, що в географічній оболонці властиві повторюваність у часі тих чи інших явищ. У природі існують ритми різної тривалості — добові, місячні, річні, багаторічні.

Добова ритміка обумовлена обертанням Землі навколо своєї осі. Добовий ритм проявляється в зміні температури, тиску й вологості повітря, сили та напрямку вітру (денний і нічний бриз), хмарності, існування припливів і відпливів, інтенсивності процесу фотосинтезу у рослин, поведінці тварин і т. ін.

Річна ритміка — це, передусім, зміна пір року, наслідком якої є зміни інтенсивності протікання процесів вивітрювання гірських порід, ґрунтоутворення, в особливостях погодних умов, режимі річок, фенологічному розвитку рослин, у господарській діяльності людини. Вона зумовлена річним рухом Землі по орбіті навколо Сонця, а особливо тим, що вісь обертання нашої планети нахилена до площини орбіти. Річна ритміка найкраще виражена у помірному поясі та доволі слабо — в екваторіальному.

Планетарною географічною закономірністю є широтна зональність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямку від екватора до полюсів залежно від розподілу тепла й вологи. Зональність обумовлена неоднаковою величиною сонячної радіації, що надходить на земну поверхню на різних широтах у зв’язку з кулястою формою Землі. Зональність найчіткіше виражена у процесах кліматоутворення, характері водних мас океану, розподілі вод суходолу, поширенні рослинності, тваринного світу та ґрунтів.

Географічні пояси — найбільші зональні складові географічної оболонки. Вони відрізняються один від одного температурними умовами, загальними особливостями циркуляції атмосфери, ґрунтово-рослинним покривом і тваринним світом. Простягаються географічні пояси переважно в широтному напрямку й збігаються з кліматичними поясами. На суходолі виділяють наступні географічні пояси: екваторіальний, а також в кожній півкулі — субекваторіальний, тропічний, субтропічний, помірний, у Північній півкулі субарктичний та арктичний, а у Південній — субантарктичний та антарктичний. Аналогічні за назвою пояси виділяють й у Світовому океані.

Природні зони — виражені усередині географічних поясів великі території з подібними природними комплексами, які сформувалися під впливом певного співвідношення тепла й вологи. Назви зон визначені за пануючим у них типом рослинності. У арктичному (антарктичному) сформувалася льодова зона; субарктичному — зони тундри і лісотундри; у помірному — зони лісів (тайги, мішаних і широколистяних), лісостепу, степу, напівпустель і пустель; в субтропічному та тропічному поясах — зони лісів, рідколісь і саван, напівпустель і пустель; у субекваторіальному — зони лісів, рідколісся й саван; в екваторіальному — вологих екваторіальних лісів.

Для гірських областей зональний тип ґрунтово-рослинного покриву характерний переважно лише для підніжжя, а з висотою він змінюється. Ця закономірність отримала назву висотної поясності. Висотна поясність — це закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів з підняттям угору. Вона обумовлена, перш за все, зниженням температури з висотою, а також збільшенням кількості опадів.

Зазвичай зміна висотних поясів у горах відбувається у тій же послідовності, що й зміна природних зон на рівнині під час руху від екватора до полюсів. Висотна поясність починається в горах з аналогу тієї широтної зони, у межах якої розташовані гори.

У разі неспівставності природних комплексів з рисами широтної зональності чи висотної поясності, природні комплекси характеризуються явищем азональності — поширенням певних природних явищ, незалежно від зональних особливостей даної території.

Найдрібніші ПТК, що виділяються в межах географічної оболонки, називають фаціями (наприклад, північний схил пагорба). Групи фацій об’єднуються в урочища, прикладом яких може бути яр, балка, річкова тераса, дюна тощо. Поєднання урочищ утворюють місцевість, а поєднання місцевостей — ландшафт. Ландшафтом називають конкретну територію, однорідну за своїм походженням, єдиним геологічним фундаментом та однотипним рельєфом, подібним кліматом, а також певним набором дрібніших природних комплексів (місцевостей, урочищ, фацій). Подібні місцевості, урочища, фації можуть траплятися у різних ландшафтах, але малюнок розміщення та їх чергування має суттєві відмінності. Ландшафт, на відміну від малих ПТК, має свої індивідуальні особливості та є неповторним.

Для збереження та вивчення унікальних природних комплексів, окремих видів рідкісних рослин, ендеміків, реліктів, цікавих об’єктів неживої природи створюють різні природоохоронні об’єкти, розробляють природоохоронне законодавство. У широкому значенні під охороною природи розуміють весь комплекс заходів, спрямованих на раціональне використання і збереження природи. З метою охорони природи створюють природні заповідні об’єкти: заповідники, заказники, природні національні парки тощо.

Державні заповідники — це своєрідні наукові заклади, які не лише охороняють рослинний і тваринний світ, рідкісні утвори неживої природи, а й вивчають їх.

Заказники, як правило, створюють для збереження одного або декількох видів тварин чи рослин, окремих компонентів природи. У заказнику заборонені певні види господарської діяльності.

Природні національні парки (ПНП) належать до особливих природоохоронних територій з малопорушеними природними комплексами й унікальними природними об’єктами. Це доволі великі площі, де охорону природи поєднують з відпочинком людей у малозмінених природних умовах. Тобто, на відміну від заповідника, природний національний парк (ПНП) має більшу територію та відкритий для відвідувачів.

Дуже важливе природоохоронне значення мають і державні біосферні заповідники, які входять у міжнародну систему контролю за станом довкілля. Від природного заповідника вони відрізняються тим, що в них виділяють три зони, які відрізняються режимом збереження природних комплексів — заповідна, буферна та зона антропогенних ландшафтів.