Географія. Міні-довідник. ЗНО

Економічна та соціальна географія світу

Сучасна політична карта світу

Політична карта світу відображає геопросторові властивості політичної організації суспільства та його підсистем. Основними елементами політичної карти світу є території, країни, держави і міжнародні (міждержавні) організації.

Політична карта — географічна карта, що представляє територіально-політичну характеристику світу, материків та регіонів; це предмет дослідження політичної географії, яка вивчає політико-географічне положення країн, державний устрій та форми правління, політичну структуру суспільства та міжнародні відносини. Головними об’єктами політичної карти світу виступають держави, країни й території.

Країна — територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Якщо країна є суверенною, то вона набуває політичного змісту держави.

Держава — заселена територія з визначеними кордонами, що в політико-географічному відношенні не залежать від інших держав.

Територія держави — частина простору з природними та антропогенними властивостями й ресурсами, що перебувають під суверенітетом держави.

У світі існує кілька держав, розташованих на суходолі, які з усіх боків оточені територією іншої держави — анклави (від лат. замикати на ключ). Анклавами є Сан-Марино (Італія), Ватикан (Італія) та Лесотто (Південна Африка). Анклави, що мають вихід до моря, називають напіванклавами.

Статус країни характерний також для тих територій, що перебувають під політичним та військовим контролем однієї із суверенних держав. Узагальнено такі території називають залежними. Вони можуть мати такий статус:

заморська територія — це територія, що не володіє повною політичною незалежністю або суверенітетом, наприклад, Гваделупа (Франція), Пуерто-Ріко (США), Гренландія (Данія) та ін.;
протекторат — форма колоніальної залежності, що встановлюється договором, за яким держава-покровитель здійснює зовнішні відносини та вирішує найважливіші питання протекторату, наприклад Монако (Франція), Сан-Марино (Італія), Ліхтенштейн (Швейцарія);
підопічна територія — залежна територія, якою керує створена після Другої світової війни система міжнародної опіки за дорученням ООН (Маріанські острови під опікою США).

Особливий статус має Антарктида, міжнародно-правовий режим якої визначено договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним ця територія оголошена нейтральною та демілітаризованою. Тут дозволена лише науково-пошукова діяльність.

Державний кордон — офіційно визначена лінія на поверхні Землі (суходолі та водному просторі) та уявна вертикальна площина, що проходить через неї в повітряному просторі та надрах Землі, яка визначає межі території держави. Кордони можуть формуватися історично, а можуть бути результатом міжнародно-правових угод за результатами військових дій та політичних переговорних процесів. Процес становлення кордонів проходить у два етапи: делімітація — договірного визначення напряму і особливостей проходження кордону з розробкою відповідної карти; демаркація — встановлення кордону на місцевості.

Етапи формування політичної карти світу

Формування політичної карти світу розпочинається з часу появи перших держав та міждержавних утворень (перша половина IV тисячоліття до н. е.).

Періодизація формування політичної карти світу тісно пов’язана із загальноісторичною періодизацією. Виділяють такі періоди: Стародавній (V тис. до н. е. — V ст. н. е.); Середньовічний (V-XV ст.); Новий (XV ст. — поч. Першої світової війни); Новітній (1914 р. — до наших днів)

Форми правління та адміністративно-територіальний устрій країн

Форма державного правління — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємодії з населенням, а також певний тип співвідношення між видами влади — законодавчою, виконавчою та судовою. За формою державного правління країни світу поділяють на монархії, республіки, країни співдружності, Джамахірію.

Монархія — форма правління за якою верховна державна влада (цілком або частково) зосереджена в руках одноосібного керівника держави — монарха. Це найстаріша форма правління, притаманна ще першим державам світу. Однак , існують дві монархії, які мають елементи республіканського правління. Це Малайзія (монарха обирають султани в султанатах на 5 років) та ОАЕ (президента обирає Верховна Рада емірів, також на 5 років). Особлива ситуація у Ватикані, де Папу Римського довічно обирають на колегії кардиналів. Існують різноманітні монархічні титули: султан (Бруней,), папа (Ватикан), емір (Кувейт,), герцог (Люксембург), імператор (Японія), князь (Монако,), король (у більшості монархій). У світі нараховують 29 монархій.

Типи монархій: абсолютна монархія (необмежена), конституційна монархія (обмежена), теократична монархія. Крім двох основних форм правління, ще розрізняють такі специфічні форми правління, як Британська співдружність та Джамахірія.

Республіка — форма правління, згідно якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їх більшості.

Республіки бувають президентськими, президентсько-парламентськими та парламентськими. Класичною президентською республікою є США, а також Бразилія, Аргентина, Венесуела, Грузія та ін. У таких республіках обраний народом президент має широке коло повноважень, він одночасно є і главою держави, і главою уряду. Парламент виконує переважно законодавчі функції та має опосередкований вплив на роботу уряду. У президентсько-парламентській республіці парламент і президент обираються народом, а особливості організації управління державою залежить від того, як розписаний між ними розподіл влади згідно з конституцією. Президентсько-парламентські республіки більше поширені в Європі. Парламентськими республіками є Німеччина, Італія, Ізраїль та ін. У парламентській республіці уряд формується парламентом; він не лише створює закони, але й спрямовує діяльність уряду. В таких державах може бути навіть президент, але його функції є обмеженими. У світі налічують 148 республік.

До Британської співдружності належать 14 держав (колишні колонії Великої Британії), в яких формально главою держави є Британська королева, представлена в країні генерал-губернатором (обов’язково її уродженцем).

Форма державного устрою — це певний тип співвідношень між центральними та місцевими органами влади. За формою державного устрою країни світу поділяють на унітарні та федеративні.

В унітарних державах на всій території країни існує єдине законодавство, місцеві органи самоврядування мають представницькі повноваження, формування адміністративно-територіального поділу є компетенцією центральної влади.

Федеративні держави бувають територіальні, національно-територіальні та національні. Територіальні федерації — це Німеччина, США, Австралія та ін.

Типологія країн. Показники, які визначають рівень економічного розвитку країн

Типологія групує країни світу, відображає підсумки їх соціально-економічного поступу, зумовленого різними й неоднаковими темпами й розвитку суспільств.

Критеріями типології можуть бути: географічне положення, форма правління, адміністративно-територіальний устрій, розміри території, чисельність населення, величина й структура природно-ресурсного потенціалу, рівень економічного розвитку, рівень гуманітарного розвитку і т. д.

Дуже загальною є типологія за ступенем розвитку суспільства, коли виділяють доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні країни. До першої групи входять країни Азії, Африки та Латинської Америки, в яких переважають доіндустріальні елементи виробництва. До другої — країни із розвиненою видобувною та важкою промисловістю, у т. ч. більшість постсоціалістичних. Постіндустріальні — це економічно високорозвинені країни, де значна частина працездатного населення зайнята у сфері послуг та найновіших галузях економіки. До них належать США, Великобританія, Німеччина, Японія та ін.

Країни світу розрізняють також за способом ведення економіки. Тут виділяють країни з ринковою економікою, з перехідною економікою та плановою централізованою економікою.

Ще одна класифікація враховує рівень та характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому господарстві. За основу такої класифікації традиційно беруть показник валового національного продукту (ВНП) або показник валового внутрішнього продукт у(ВВП).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — вартість усіх товарів та послуг, вироблених у державі (країні) за певний період. Він може бути розрахований на основі: 1) витрат, що становлять вартість всіх видів діяльності; 2) прибутків від усіх видів діяльності; 3) доданої вартості (приріст вартості товару, який виник у процесі його виробництва й реалізації; різниця між чистим виторгом підприємства та затратами на матеріали, енергію та зовнішні послуги) в процесі виробництва в усіх сферах господарства. У першій п’ятірці країн з найбільшим ВВП (2015 р.) — США Китай, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція.

Валовий національний продукт — валовий внутрішній продукт плюс різноманітні прибутки, отримані національними виробниками та окремими громадянами із-за кордону. Показник ВНП дає краще уявлення про добробут країни, а ВВП відображає стан структурних характеристик її господарства.

Абсолютні розміри ВНП відображають економічну могутність країни та її питому вагу у світовому економічному просторі. Оскільки ціни на однакові товари в різних країнах неоднакові, відмінними є курси валют, то розрахунок річного ВНП для кожної країни світу здійснюють за цінами товарів у США (тут виробляють до 90 % світового асортименту товарів і послуг, плюс бездоганно налагоджена статистика) й середньосвітовими або національними цінами на товари, які відсутні в США. За даною методикою, згідно з розрахунками Світового банку, до першої п’ятірки країн за абсолютним рівнем ВНП належать США (20 % валового продукту світу), Китай (9 %), Японія (6,4 %), Індія (4,4 %).

В економічно високорозвинених країнах відбувається постійне зниження частки зайнятих у сільському господарстві та промисловості, а в країнах, що розвиваються — навпаки, з індустріалізацією зростає питома вага зайнятих у цій галузі. Країни, що розвиваються, характеризуються високою питомою вагою зайнятих у сільському господарстві (близько 50 % населення), тоді як у економічно розвинених країнах — лише 2-6 %.

Економічно високорозвинені країни відзначаються високою питомої вагою зайнятих у сфері послуг. У цих країнах у сфері послуг зайнято середньому 65 % економічно активного населення, тоді як у країнах, що розвиваються, — лише 22 %. У внутрішній структурі сфери послуг економічно високорозвинених країн спостерігають тенденцію до збільшення частки таких сфер як фінансові послуги, освіта, охорона здоров’я і соціальне забезпечення

Економічно високорозвинені країни

До них належать постіндустріальні та деякі індустріальні країни — США, Канада, країни Західної Європи, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль. Вони займають 24 % території земної суші, де проживає 13 % населення світу, але вони виробляють близько 55 % світового ВВП. На ці країни припадає 90 % іноземних інвестицій.

Для економічно високорозвинених країн характерний дуже високий рівень концентрації економічного, технологічного та наукового потенціалу, а також найвищі показники рівня соціально-економічного розвитку (середньодушові

доходи, крім окремих держав становлять понад 40 тис. дол США). За особливостями розвитку господарства та місцем у світовій політичній системі виділяють кілька підтипів високо розвинутих країн: головні економічно високорозвинені країни (Велика сімка); малі економічно високорозвинені країни Західної Європи; країни «переселенського типу»; країни середнього рівня розвитку.

Країни з перехідною економікою

До них належать незалежні країни колишнього Радянського Союзу, а також 14 країн Європи та Монголія. Вони займають 26 % території земної суші, тут проживає близько 7 % населення світу. Ці країни дають до 10% обсягу світового ВВП. Середньодушовий дохід населення близький до середнього по світу та становить понад 9 тис. дол. США.

У цих країнах сформувався індустріальний або індустріально-аграрний тип економіки, для якої пріоритетне значення має розвиток промисловості. Економічна політика в цих країнах була спрямована на проведення індустріалізації, створення великих державних підприємств, продукція яких доволі часто була неконкурентоспроможною, тому орієнтувалася перш за все на внутрішній ринок. І хоч у цих країнах сьогодні проводять ринкові реформи, проте у деяких з них економіка перебуває у кризовій ситуації.

Країни, що розвиваються

Країн цієї групи є найбільше — близько 130, їх також називають країнами «третього світу». Вони займають біля 50 % території земної суші, де проживає 80 % населення світу, припадає на них менше 40% світового ВВП, середньодушовий дохід становить менше 5 тис. дол. США.

Галузева структура господарства країн, що розвиваються, має аграрно-сировинний характер. У структурі ВВП цих країн переважає сільське господарство. Ці країни — важливий постачальник сировини на світовий ринок. Гостро стоїть проблема зайнятості.

До групи лідерів світової економіки з-поміж країн що розвиваються варто віднести Китай, Бразилію, Індію, Мексику. Ці країни вирізняються розгалуженою промисловістю, розвитком нових наукомістких виробництв та високими темпами розвитку, однак середньодушові доходи є нижчими від середньосвітових показників.

Нові індустріальні країни (НІК). Цю групу країн часто називають «східноазійськими драконами» — це Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань та Гонконг. За короткий проміжок часу вони посіли важливе місце в міжнародному географічному поділі праці.

З часом до НІК почали відносити Туреччину, Малайзію, Індонезію і Таїланд, які називали «НІК другої хвилі». Республіку Корею, Сінгапур та Туреччину все частіше відносять до економічно розвинених країн.

Нові індустріальні країни відзначаються швидкими змінами у структурі економіки, високими темпами зростання ВВП та експорту промислової продукції.

Одні з найвищих показників середньодушових доходів серед країн що розвиваються, мають й нафто й газовидобувні країни Перської затоки та Бруней, Габон, Екваторіальна Гвінея. Також досить високі доходи мають острівні малі країни, що нарощують обсяги ВВП за рахунок туристичного й банківського бізнесу.

Найменш розвинені країни (НРК). У світовій ієрархії рівнів соціально-економічного розвитку НРК займають найнижчу сходинку. Їх кількість становить 40 з статистикою ООН. Показник ВВП на одного жителя становить менше 1 000 дол. США. Економіка НРК має аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві зайнято в середньому три чверті.

Міжнародні організації

Міжнародні організації — це об’єднання держав, установ, що спільно реалізують програму або мету на основі певних правил і процедур, діяльність яких виходить за державні кордони.

Поряд з країнами (державами) вони є важливим елементом політичної карти світу. Існування цих організацій зумовлене наявністю актуальних проблем, які складно вирішити силами однієї держави. Перші міждержавні організації виникли у XVII ст. в Європі та мали переважно військовий або економічний характер. Процес глобалізації, що особливо посилився в останній третині XX ст., привів до збільшення кількості міжнародних організацій, розширення їх функцій та ускладнені організаційної структури. З Європи інтеграційні процеси поширились на Азію, Америку та Африку.

Із середини XX ст. чітко проявилась диференціація міждержавних організацій за функціональними особливостями та територіальними масштабами. Сьогодні функціонує понад 4 тис. міжнародних організацій. За територіальним охопленням їх поділяють на світові та регіональні, за функціональними особливостями — на загальні та вузькогалузеві.

У світі існує велика кількість різноманітних блоків і союзів країн, які можна об’єднати у три групи: політичні, економічні та змішані.

Політичні міжнародні організації. Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО) (Nord Atlantic Treaty Organization — NATO). Міжнародна військово-політична організація, створена у 1949 р. Входять 28 європейських, північноамериканських та західно-азіатських держав. Мета союзу: забезпечення свободи і безпеки всіх членів політичними і військовими засобами відповідно до принципів статуту ООН.

Організація Африканської єдності (ОАЄ) (Organization of African Unity — ОAU). Створена 26.05.1963 року на конференції глав держав і урядів африканських країн а Аддіс-Абебі. До організації належать 52 країни, що мають спільну мету: сприяти єдності та солідарності між країнами Африки, координувати зусилля щодо підвищення якості життя, захищати суверенітет.

Організація Американських держав (ОАД) (Organization of American States — OAS). Військово-політичний союз у складі 35 американських країн. Створений у 1948 р. на 9-й Міжамериканській конференції в Боготі, його мета — запобігання та мирне врегулювання конфліктів між державами-учасниками.

Економічні міжнародні організації. Основною метою даних організації є сприяння економічному розвитку країн-учасниць, підвищення рівня життя населення та захист економічних інтересів цих держав на світовій арені. До основних організацій даного блоку належать такі:

Амазонський пакт (Amazon Cooperation Treaty, ACT) — торгово-економічний блок до якого входить 8 країн.
Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) (Organization of economic Cooperation and Development — OCCD). Створена в 1961 p., до складу входять 25 країн.
Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) (European Free Trade Association — EFTА). Створена в 1960 p. У складі 9 країн. Мета — безмитна торгівля.
МЕРКОСУР (MERCOSUR) — економічний союз держав у Південній Америці, створений у 1995 році. Входить 4 держави Південної Америки.
Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) (Organization of the Petropent Exporting Countries — OPEC). Створена в 1960 p. на конференції в Багдаді. Склад — 12 країн.
Північно-Американська асоціація вільної торгівлі (НАФТА) (Nord American Free Trade Agneement — NAFTA). Угода між Канадою, США та Мексикою, створена в 1992 році.
Чорноморський район економічного співробітництва (ЧРЕС). Створений у 1990-1992 рр. Склад — 11 країн.
Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво 9 (АТЕС) (Asian Pacific Economic Cooperation — APEC). Створена з ініціативи Австралії, до неї належить 19 держав.
Європейський Союз (ЄС) (European Union — EU). Найпотужніше інтеграційне утворення в Європі, створене в 1993 р. Членами Євросоюзу є 28 європейських держав.
Світова торгівельна організація (COT) (World Trade Organization — WTO). Створена в 1947 році. Станом на 2009р. до неї належить 153 держави.
Міжнародний валютний фонд (МВФ). Міжнародна валютно-кредитна організація, створена в 1944 р. Входять 182 держави світу.

Міжнародні блоки змішаного типу. До змішаних блоків належать інтеграційні угрупування країн, метою яких є співробітництво в кількох сферах. Напрями співробітництва визначаються цілями створення організації.

Організація об’єднаних націй (OOH) (United Nations Organization — UNO) є найважливішою та універсальною за характером діяльності глобальною загальнополітичною організацією. Створена у 1945 р. Серед 51 держав-засновників є й Україна. Зараз нараховує 192 держави-члени. Не членами ООН є лише Ватикан та Палестина. Офіційні мови ООН: англійська, іспанська, китайська, французька, арабська. Основні підрозділи ООН — Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Економічні і соціальна рада (ЕКОСОР), Рада з опіки, Міжнародний суд, Секретаріати ООН.

Ліга арабських держав (ЛАД) (League of Arab States — LES). Створена у 1945 році. Склад — 21 арабська країна.