Географія. Міні-довідник. ЗНО

Способи зображення Землі

План — це зменшене, деталізоване зображення невеликої ділянки земної поверхні, виконане у великому масштабі (1 : 5 000 і більше). Плани створюють у ході безпосереднього інструментального, окомірного та комбінованого знімання на місцевості або внаслідок дешифрування аерофотознімків. На планах зображують невеликі за розмірами території, а тому плани будують без урахування форми земної поверхні.

Для зображення на плані тих чи інших предметів застосовують певні умовні знаки. Їх поділяють на кілька груп: площинні, лінійні, позамасштабні.

Визначення напрямків, географічних координат об’єктів, абсолютної та відносної висоти місцевості, глибини морів і океанів

Топографічна чи географічна карта має низку допоміжних елементів, які дозволяють визначати напрямки, орієнтуватись за сторонами горизонту, визначати абсолютні та відносні висоти, глибини водних об’єктів.

Горизонт — крива, яка обмежує частину видимої земної поверхні. Лінія горизонту — це уявна межа між земною поверхнею та небом.

Горизонт має основні та проміжні сторони — напрямки від спостерігача до лінії горизонту. Основні сторони горизонту — північ, південь, схід і захід, проміжні — північний схід, південний схід, південний захід, північний захід. Зорієнтуватись на місцевості означає: визначити своє місцезнаходження відносно сторін горизонту. Орієнтуватись можна за небесними світилами, місцевими ознаками та за допомогою приладів.

Кут між напрямком на північ і напрямком на будь-який предмет, виміряний за годинниковою стрілкою, називають азимутом.

Кут між географічним меридіаном і напрямком на предмет називають географічним або дійсним азимутом (А_д). Кут між північним напрямком магнітного меридіана і напрямком на певний предмет, виміряний за годинниковою стрілкою, називають магнітним азимутом (А_м). Кут між азимутом дійсним та азимутом магнітним називають магнітним схиленням (δ). Магнітне схилення буває західним (-) або східним (+). Перехід від азимута дійсного до азимута магнітного полягає в урахуванні магнітного схилення:

А_м = А_д ± δ;

Висоту земної поверхні прийнято визначати від рівня Світового океану, який приймають за нуль. У пострадянських країнах використовують Балтійську систему висот. Віддаль по вертикалі від будь-якої точки на поверхні Землі до середнього рівня поверхні моря називають абсолютною висотою. Абсолютну висоту точки, що лежить вище рівня моря, вважають додатною, а ту, яка лежить нижче, — від’ємною.

Відносна висота — перевищення однієї точки місцевості над іншою, наприклад вершини гори над підніжжям, заплави над руслом, однієї вершини над іншою тощо.

Для зображення висоти гір чи глибин водойм на карті застосовують горизонталі (ізогіпси) — лінії, що з’єднують точки з однаковою абсолютною висотою. За горизонталями на картах визначають абсолютну та відносну висоту.

Види масштабу

Масштаб — відношення, що показує ступінь зменшення довжини лінії на плані, карті чи глобусі порівняно з їх дійсною довжиною на місцевості. Масштаби карт записують у числовому, іменованому та лінійному вигляді.

Числовий масштаб виражають дробом, де в чисельнику одиниця, а в знаменнику число, яке показує, у скільки разів зменшене зображення тієї чи іншої частини земної поверхні. Наприклад: М 1:200 000.

Іменованим називають масштаб, у якому біля кожного числа записана назва одиниці вимірювання. Наприклад: в 1 см — 2 км (скорочена форма), або в 1 см на карті міститься 2 км на місцевості (повна форма).

Для безпосереднього визначення відстаней на картах великого масштабу й планах зручно користуватися лінійним масштабом — лінійкою, яку поміщають унизу карти у вигляді лінії, поділеної на сантиметри. Праворуч від нуля біля кожної поділки ліній (наприклад, сантиметрової) підписана реальна відстань на місцевості. Ліворуч від нуля лінійку розбивають на менші поділки (міліметрові) для отримання точніших результатів.

Поняття географічна карта

Географічна карта — зменшене генералізоване зображення у певному масштабі території земної поверхні на площині, виконане за допомогою умовних знаків із застосуванням картографічної проекції. До основних картографічних творів відносять також глобуси — об’ємні кулеподібні моделі Землі з нанесеним на них картографічним зображенням що виконані в певному масштабі та атласи — систематизовані цілісні зібрання карт, створені за єдиною програмою. Географічні карти класифікують за охопленням території, масштабом, змістом та за призначенням.

Картографічні проекції

Складну форму Землі, що обмежена рівневою поверхнею океану, називають геоїдом. Найбільш наближеною (геометричною) фігурою до геоїда є еліпсоїд обертання (сфероїд) — геометричне тіло, утворене обертанням еліпса навколо малої вісі. Сплюснутість еліпсоїда моделює сплюснутість планети Земля біля полюсів.

Для переходу від поверхні еліпсоїда до площини карти використовують картографічні проекції.

Картографічна проекція — це математично визначене зображення поверхні еліпсоїда на площині (карті). Картографічні проекції, насамперед, поділяють за видом допоміжної поверхні, яка використана для перенесення зображення на площину. Розрізняють проекції циліндричні, конічні та азимутальні.

Загальновідомо, що сферичну поверхню земної кулі (еліпсоїда) неможливо зобразити на площині без спотворень, які неминуче виникають — перекриття та розтягнення (різноманітні за величиною та напрямками). У картографічних проекціях (відповідно й на географічних картах) наявні спотворення довжин, площ, кутів та форм.:

Географічна широта і довгота

Градусна сітка утворюється на глобусах і географічних картах системою меридіанів і паралелей. Основою для її побудови є географічні полюси та екватор, що слугують точками відліку.

Географічні полюси — це уявні пункти на Землі, через які проходить уявна земна вісь.

Уявні лінії на земній поверхні, що сполучають полюси, називають меридіанами. Вони мають однакову довжину (близько 40 тис. км). Середня довжина 1° меридіана становить 111,1 км. Через сплюснутість Землі вона є дещо більшою (111,7 км) біля полюсів і меншою біля екватора (110,6 км).

На однаковій відстані від обох полюсів розташована уявна лінія, що поділяє Землю на дві півкулі — північну й південну. Це екватор — лінія перетину земної кулі площиною, що проходить через центр Землі перпендикулярно до осі її обертання. Довжина екватора — близько 40 076 км.

Паралелі — це лінії перетину поверхні земної кулі площинами, паралельними до площини екватора. Інакше — це уявні лінії на поверхні Землі, проведені паралельно до екватора. Довжина паралелей зменшується від екватора до полюсів. Довжина дуги 1° паралелі на екваторі становить 111,3 км, вона зменшується з наближенням до полюсів.

Градусна сітка дозволяє визначити розміщення будь-якої точки на земній поверхні за допомогою географічних координат — широти і довготи.

Географічна широта точки земної поверхні — це кут між площиною екватора та прямовисною лінією у одній точці (кутова відстань точки від екватора). Інакше — це відстань на північ чи південь від екватора, виражена в градусах. Вона змінюється від 0° (екватор) до 90° (полюси). Розрізняють північну й південну широту. Усі точки, що лежать на одній паралелі, мають однакову географічну широту.

Географічна довгота точки земної поверхні — це двогранний кут, утворений площиною початкового меридіана й площиною меридіана, що проходить через дану точку. Довготу ще можна визначити як кутову відстань точки від початкового меридіана або як відстань на схід чи захід від нульового меридіана, виражену в градусах. У напрямку на схід від початкового меридіана довгота східна, на захід — західна. Вона змінюється від 0° до 180°. Усі точки, що лежать на одному меридіані, мають однакову довготу.