Географія. Комплексна підготовка до ЗНО і ДПА

49. Світове господарство

Поняття міжнародний географічний поділ праці, світове господарство. Спеціалізація і кооперування, інтеграція країн світу

Сукупність різноманітних підприємств, що виробляють товари або надають послуги, утворюють господарську систему. Господарські системи окремих країн формують світову систему господарства.

Світове господарство — це глобальна система господарств держав та наддержавних утворень, що пов’язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.

Взаємодія господарств окремих держав у цій глобальній системі відбувається на основі різноманітних виробничих, економічних і політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури та через міграцію робочої сили. Звичайно, при цьому зберігається різка диференціація в рівнях розвитку окремих країн, неоднаковими є економічні можливості країн різного типу, а відтак і цілі, до яких вони прагнуть, а точніше — їх прагнуть підприємницькі кола та політична еліта.

Географічна модель світового господарства базується на 10 соціально-економічних центрах — Західна Європа, Китай, Північна Америка, Японія, Індія, Австралія, Бразилія, Центрально-Східна Європа, Південно-Західна Азія, Південно-Східна Азія.

Найбільш переконливим аргументом єдності світового господарства є реальність міжнародного територіального поділу праці, спеціалізація господарства країн світу й формування єдиного світового ринку.

Спеціалізація — випуск однорідної продукції. Розрізняють предметну, деталізовану й технологічну спеціалізації.

Кооперування — організація виробничих зв’язків між підприємствами для випуску певної продукції. Характерне для галузей, що виготовляють складну продукцію, особливо для машинобудування.

Концентрація — зосередження виробництва на великих підприємствах з метою зменшення затрат на одиницю продукції, збільшення фінансових можливостей для модернізації підприємства тощо.

Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції та послуг для задоволення потреб світового ринку. Наприклад, Аргентина й Австралія спеціалізуються на тваринницькій продукції; Німеччина та Великобританія — на машинобудуванні тощо. Така спеціалізація може ґрунтуватися або на природних, або суто економічних передумовах, які пов’язані з меншими витратами на даний вид продукції порівняно зі світовими показниками.

Міжнародний поділ праці сприяв формуванню світового ринку, зародки якого сягають найдавніших етапів розвитку людського суспільства. Таким прикладом є виникнення торговельних держав (Фінікія, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період мала локальне значення, обмежувалася незначними регіонами впливу.

Світовий ринок, будучи складовою частиною всесвітнього господарства, виступає як сукупність національних ринків окремих країн, між якими відбувається обмін товарами, послугами, працею на основі фінансово-кредитних зв’язків та інших відносин, що диктуються територіальним поділом праці.

До товарів належать не лише матеріалізована продукція (верстати, тканини, устаткування, збіжжя тощо), але й результати інтелектуальної праці — світовий ринок патентів, «ноу-хау» і т. д., а також послуги, що включають працю у сфері туризму, фінансів, охорони здоров’я, освіти, транспорту, зв’язку, посередницьких організаціях тощо. Відображенням руху матеріальних та нематеріальних наслідків праці є світовий кредитний та валютний ринки. У сучасних умовах господарювання функціонує також міжнародний ринок праці, свідченням якого є масова міждержавна міграція трудових ресурсів.

Налагодження взаємозв’язків між окремими товаровиробниками — одна з основних функцій ринку. Світовий ринок є важливою умовою підтримування зв’язків між національними або регіональними ринками, які є складовими частинами загальносвітової ринкової системи.

Пошук нових джерел енергії, сировини, прогресивних технологій втягнув у міжнародні економічні зв’язки країни з різним рівнем соціально-економічного розвитку, поглибив міжнародний поділ праці. Зв’язки між різними національними господарствами, що входять до світового ринку, настільки зміцніли, що виникла світова господарська система.

Особливістю світового господарства є його цілісність, яка забезпечена механізмом міжнародних відносин. Цілісність склалася завдяки взаємозв’язаним процесам — утворенню нових незалежних держав та інтеграції їх економік, під впливом яких формувалася сучасна політична карта світу. Формування світового господарства завершується створенням світового ринку капіталів, валюти, інформації, появою і зростанням транснаціональних корпорацій (ТНК). Найвищою формою міжнародного об’єднання стали економічні інтеграції країн світу. Класичним прикладом є Європейський Союз. Новими формами зовнішньоекономічних зв’язків стали вільні економічні зони, тобто території з пільговими режимами для зовнішньоекономічних зв’язків, спільні підприємства та фірми, зони прикордонної торгівлі тощо.

Світове господарство в період науково-технічної революції та в інформаційну епоху

У середині XX ст. відбулися якісні зміни в розвитку й розміщенні світового господарства. Вони пов’язані зі створенням нових джерел енергії, новітніх знарядь праці, нових матеріалів і впровадженням принципово нових технологічних процесів — біотехнологій й робототехніки. На відміну від поступального науково-технічного прогресу, що супроводжує людство протягом усієї його історії, відбувається якісний стрибок у розвитку технологій.

Науково-технічна революція — це всеосяжний прорив у реалізації поєднання науки, техніки й технологій, що дав змогу істотно поглибити суспільний поділ праці й створити багато сучасних галузей господарства; посилити в господарстві роль науки та високих технологій та удосконалити його організацію та управління.

Якісним доповнення науково-технічної революції є інформаційно-технологічна революція — кардинальні якісні зміни, що відбуваються в системі міжнародного поділу праці, будові світового господарства та господарства окремих країн на основі використання сучасних інформаційних технологій та перетворення інформації в один із провідних ресурсів розвитку.

Зміни технології виробництв вплинули на розміщення господарства не лише в окремих країнах, а й в усьому світі.

В умовах НТР світове господарство як економіко-географічна система зазнало таких впливів:

• стрімко розвивалися наукомісткі галузі — електроніка, електронно-обчислювальна техніка, робототехніка при деякому скороченні традиційних галузей промисловості — текстильної, вугільної та ін.;
• широко впроваджувалися ресурсозберігаючі техніка й технологія, пов’язані з проблемами економії палива та сировини, з використанням вторинної сировини;
• все більшого значення набували природоохоронна техніка й технологія, які впливали на зменшення шкідливих викидів або їх запобігання на основі використання замкнутих технологічних схем;
• у виробництво впроваджувалися нові технологічні досягнення (створення роботизованих цехів і дільниць). З одного боку це значно підвищувало продуктивність праці, а з іншого — впливало на зменшення зайнятості працездатного населення, а також сприяло деконцентрації виробництва;
• висока концентрація виробництва в основних індустріальних центрах розвинених країн впливала на їх деконцентрацію за рахунок вимушеного переміщення деяких виробництв у менш промислово розвинені райони;
• деконцентрація виробництва прискорила промислове освоєння не лише позаагломераційних територій розвинених країн, а й країн «третього світу», які володіють сировинними ресурсами та забезпечені дешевою робочою силою;
• орієнтація виробництва на дешеву робочу силу, особливо невисокої кваліфікації, економічно підтвердила доцільність перенесення у країни «третього світу» окремих підприємств легкої промисловості, а також деяких екологічно небезпечних підприємств;
• потужні промислові регіони високорозвинених країн (Рейн-Вестфалія у Німеччині, район Великого Лондона в Англії, мегаполіси США та ін.) є носіями НТР, бо вони володіють найсучаснішою виробничою та соціальною інфраструктурою, висококваліфікованими кадрами, можливостями комплексної переробки відходів виробництва, уміло використовують вигоди кооперування та спеціалізації (ефект агломерації), мають значні резерви капіталовкладень, що можуть спрямовуватися на природоохоронні заходи тощо;
• наука в епоху НТР стала важливою сферою діяльності, адже рівень сучасних наукових розробок визначає поступ людства на шляху до розв’язання глобальних проблем: екологічної, продовольчої, сировинно-енергетичної та ін.

Поняття «інформаційне суспільство» виникло у другій половині 60-х років XX ст.

Це суспільство, в якому:

• розвиток комп’ютеризації надасть людям доступ до надійних джерел інформації та забезпечить високий рівень автоматизації виробництва;
• продукт виробництва стане більш «інформаційноємним», внаслідок чого зросте частка іновацій, послуг та їх вартості;
• виробництво інформаційного продукту, а не матеріального стане рушійною силою існування та розвитку суспільства.

Вплив НТР на галузеву структуру господарства

Загальною закономірністю змін у галузевій структурі світового господарства є послідовний перехід від високої частки сільського господарства, добувної промисловості до обробних галузей, що створюють продукцію на основі високих технологій.

Однак, як показав досвід вйсокорозвинутих країн, частка обробної промисловості у ВВП збільшується до досягнення певного рівня, а потім відбувається її стабілізація чи скорочення. Так, найбільше скорочення частки промислового виробництва відбувалося у США, Великій Британії, Франції з середини 60-х рр. XX ст. У країнах, які почали індустріалізацію трохи пізніше (Японія, Італія), частка обробних галузей продовжувала зростати аж до початку 70-х рр. XX ст., однак потім почала також знижуватися. Найважливішою тенденцією зміни структури ВВП промислово розвинутих країн світу у другій половині XX ст. стало перетворення сфери послуг (третинного сектора) у переважаючу частину їхньої економіки.

У структурі ВВП цих країн на початку XXI ст. неухильно знижувалася частка сільського господарства (з 6,5 % у 1960 р. до 3 % у 2011 р.). Цю тенденцію пояснюють також тим, що під впливом науково-технічного прогресу відбулося відокремлення від сільського господарства багатьох видів діяльності й виділення їх в окремі галузі промисловості та сфери послуг. Одночасно відбувається інтеграція сільського господарства, промисловості й торгівлі в агропромисловий комплекс.

Отже, у процесі економічного розвитку «первинні галузі» (сільське господарство й видобувна промисловість) поступаються першістю в галузевій структурі господарства «вторинним» (обробна промисловість і будівництво) а ті — «третинним» (сфера послуг).

Нові індустріальні й постсоціалістичні країни перебувають приблизно на однаковому рівні економічного розвитку як за показниками ВВП на душу населення, так і за галузевою структурою економіки. У цих двох групах країн зберігається відносно висока частка сільського господарства (6-10 % ВВП), що поступово наближається до рівня розвинутих країн (2-4 %). Питома вага промисловості у ВВП обох груп країн (25-40 %) перебуває на рівні постіндустріальних країн і навіть перевищує його. Це пов’язано з порівняно невисоким рівнем розвитку сфери послуг (45-55 % ВВП).

У галузевій структурі ВВП країн, що розвиваються, залишається високою частка сільського господарства (20-35 %). Частка промисловості у ВВП цих країн найчастіше невелика (10-25 %). Помітно вища вона у країнах-експортерах мінеральної сировини і палива, тоді як частка обробної промисловості у них коливається у межах 5-15 %.

Отже, в епоху НТР у сфері матеріального виробництва продовжується зміна пропорцій між промисловістю та сільським господарством на користь промисловості, якій належить провідне місце. У галузевій структурі промисловості продовжує знижуватися частка добувних галузей і збільшуватися частка обробних, особливо машинобудування та хімічної промисловості, а також електроенергетики (55-60 % усієї валової продукції промисловості), їх образно називають «галузями авангардної трійки».

В обробній промисловості розвинутих країн відбувається також процес переміщення центру ваги від матеріаломістких галузей (металургія, хімічна промисловість) до наукомістких (електроніка, робототехніка, органічний синтез). Нішу, що виникає у виробництві, все більше займають нові індустріальні держави, що переводять традиційні трудомісткі галузі в країни, що розвиваються, середнього і нижчого рівня. У період НТР галузі видобувної промисловості у них отримали інтенсивний розвиток (розширення відкритого видобутку корисних копалин, їхня первинна переробка, розвідка і видобуток нафти й природного газу в межах континентального шельфу).

Сільське господарство й суміжні галузі — лісове господарство, полювання, рибальство — це не лише давнє, але й найбільш розповсюджене заняття людей. У світовому сільському господарстві зайняті близько 1,1 млрд осіб (приблизно 40 % економічно активного населення світу). У найрозвинутіших країнах, країнах з перехідною економікою, нових індустріальних державах переважає товарне, переважно інтенсивне сільське господарство. В інших країнах, що розвиваються (крім нових індустріальних країн), зберігається значна питома вага натурального господарства в агропромисловому секторі.

У 60-і рр. XX ст. у багатьох з них відбулися значні перетворення сільського господарства на основі сучасної агротехніки, яка отримала назву «зеленої революції». Вона містила три складові частини: виведення нових сортів культур, насамперед зернових; розширення зрошуваних земель; підвищення рівня механізації та хімізації сільського господарства. У результаті «зеленої революції» врожайність зернових культур зросла в 2-3 рази, а такі країни як Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Таїланд та деякі інші почали забезпечувати свої потреби продукцією власного виробництва.

Сільське господарство практично всіх країн світу складається з двох великих взаємозалежних галузей: землеробства (рослинництва) й тваринництва, співвідношення між якими помітно змінюється під впливом НТР на користь тваринництва. Адже НТР у тваринництві призвела до впровадження не лише механізації, але й автоматизації виробництва (птахофабрики, свиноферми). Так, у Швеції та Фінляндії на частку тваринництва зараз припадає 75-80 % валової продукції сільського господарства. Виняток становлять середземноморські країни, у тому числі Італія, де дана галузь дає близько 40 % сільськогосподарської продукції. Це обумовлено, перш за все тим, що там недостатньо сприятливі для тваринництва природні умови.

Тваринництво переважає в країнах Ближнього і Середнього Сходу, а також в Аргентині й Уругваї. У цих країнах воно має в основному екстенсивний характер, переважає пасовищне скотарство.

НТР внесла помітні зміни в роботу світового транспорту, зокрема структуру його вантажообігу та пасажирообігу. У вантажообігу перше місце посідає морський транспорт (понад 60 %), що обслуговує насамперед міжнародну торгівлю, значно зменшилася частка залізничного транспорту (12 %), швидко росте частка трубопровідного транспорту (13 %). НТР призвела також до збільшення пропускної здатності транспортних шляхів, до росту вантажопідйомності й швидкості руху транспортних засобів. Потяги на повітряній подушці та магнітній підвісці розвивають швидкість 200-300 км/год (Франція. Японія, Велика Британія, ФРН). доволі великий вплив на усі види транспорту зробила контейнеризація — перевезення штучних вантажів у спеціальних місткостях (контейнерах).

Усе ширше поширення отримують перевезення, в яких беруть участь два або більше видів транспорту. Для цих перевезень характерне точне дотримання термінів і ритмічності доставки вантажів. У 90-х рр. XX ст. почалося створення транспортних коридорів, що поєднують на визначених напрямках відразу декілька видів транспорту для перевезень вантажів через територію декількох країн. У Європі намічене створення дев’яти транспортних коридорів. Таким чином, перевезення вантажів між різними країнами все більше перетворюється в єдиний технологічний процес.

У пасажирських перевезеннях лідером залишається автомобільний транспорт, частка якого підвищилася до 79 %. Повітряний транспорт (10 %) наблизився до рівня залізничного (10,5 %), а в недалекій перспективі може навіть перевищити його. Широкофюзеляжні літаки-аеробуси беруть на борт 300-500 пасажирів і більше. У міжнародних пасажирських перевезеннях повітряний транспорт зберігає панівне положення.

Один із проявів НТР — збільшення частки зайнятих у сфері послуг (третинному секторі економіки). У середньому в світі у третинному секторі зайнято близько 1/4 працюючих, а в США — 75 %. Швидкий ріст цього сектора відбувається насамперед за рахунок науки й наукового обслуговування, освіти, культури та мистецтва, охорони здоров’я і фізичної культури, житлово-комунального господарства та побутового обслуговування, соціального забезпечення, індустрії відпочинку. Загальним для даної групи галузей є те, що порівняно з багатьма іншими галузями сфери послуг (транспорт і зв’язок, матеріально-технічне постачання, збут і заготівля, кредитування, фінанси і страхування), вони більше орієнтовані на виробництво й поширення знань на обслуговування людей, ніж на обслуговування галузей матеріального виробництва. Великими галузями сфери послуг залишаються й ті, що традиційно орієнтувалися переважно на обслуговування людей — це торгівля і громадське харчування, державне управління.

Можливості для зростання частки зайнятих у сфері послуг тісно пов’язані з електронізацією та автоматизацією матеріального виробництва, загальним підвищенням ефективності його роботи, що дозволяє вивільнити частину економічно активного населення для працевлаштування у сфері послуг.

Світова торгівля забезпечує обмін результатами виробництва — різними продуктами й виробами. Обсяг її росте високими темпами, що випереджають темпи зростання виробництва: за останнє десятиріччя на кожних 10 % приросту виробництва припадає 16 % приросту світової торгівлі.

Одночасно під впливом НТР великі зміни відбуваються й у товарній структурі світової торгівлі: продовжується зниження частки продукції сільського господарства та видобувної промисловості (хоча питома вага енергоресурсів в окремі періоди підвищувалася). У 30-ті роки XX ст. на цю продукцію припадало близько 60 % світового експорту товарів, у 80-і — 40-45 %, у кінці 90-х — 20-23 %. Решту складає частка готових виробів (особливо машин).

Ще швидше, ніж торгівля товарами, зростає торгівля новими знаннями, технологіями (патентами, ліцензіями, технічним досвідом). США є найбільшим у світі експортером знань.

Сформована географія світового господарства — це історичний результат впливу на розміщення виробництва певних чинників. Вони зумовлюють функціонування господарських об’єктів у даному місці, затрати на виробництво і транспортування продукції. Їх називають чинниками (факторами) розміщення виробництва. Серед них виділяють: а) природні (паливний, сировинний, водний, природних умов); б) техніко-економічні (енергетичний, сировинних ресурсів, транспортний, споживчий, економіко-географічного положення, виробничої інфраструктури); в) демосоціальні (трудових ресурсів, споживчий, соціальної інфраструктури).

Під сировинним у групі а) необхідно розуміти природну сировину, а в групі б) — матеріали, які виготовлені на підприємствах (метал, пластмасу, напівфабрикати), що йдуть на подальшу переробку. Споживчий фактор у групі техніко-економічних стосується підприємств-споживачів, а у групі демосоціальних — населення.

З розвитком науки, впровадженням в економіку досягнень НТР, вплив деяких чинників на розміщення господарства (особливо природних) поступово зменшується.

У процесі розвитку суспільства, при плануванні будівництва нових підприємств держава має певні загальні інтереси, які часто не узгоджуються з факторами розміщення окремої галузі. Тому нею розробляються принципи територіальної організації виробництва. Це певні правила — головні напрямки територіальної політики держави. Отже, на відміну від факторів, принципи мають суб’єктивний характер (суб’єктом найчастіше виступає уряд країни) і серед них виділяють наступні:

• вирівнювання соціально-економічного розвитку всіх регіонів країни, активніше освоєння нових чи пожвавлення розвитку депресивних районів;
• урахування екологічних проблем;
• обмеження розвитку великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст;
• урахування потреб розвитку міжнародних зв’язків.

На розміщення різних галузей виробництва впливають різні фактори. Деякі з них є традиційними з часу виникнення цих галузей, деякі чинники розміщення виробництва набрали більшої ваги в період НТР, а окремі фактично породжені науково-технічною революцією.

Так, розміщення промисловості у кінці XIX — на початку XX ст. визначалося передусім ресурсними факторами. Вугільні та залізорудні басейни стали ядрами індустріалізації в Англії (Мідленд), Німеччині (Рур), Росії (Донбас). В епоху НТР промисловість усе менше тяжіє до мінерально-сировинних баз. Орієнтація розвинутих постіндустріальних країн на дешеву привізну сировину зробила багато вугільних і залізорудних районів цих країн депресивними (економічно занепалими), породивши в них безробіття і відтік населення в інші регіони.

Хоч це й парадоксально на перший погляд, але в епоху НТР найдинамічніше розвиваються країни та райони, які не мають власних сировинних баз (Японія, яка імпортує до 95 % сировини й палива, зуміла стати високорозвинутою постіндустріальною країною). В інших державах відбулося переміщення підприємств металургійного комплексу від сировинних і паливних баз у нові райони, де склалася сучасна індустріальна структура (із Північного Сходу США в Каліфорнію, з Руру у ФРН на південь країни і т. д.).

Видобувна промисловість залишається основою виробництва лише в нових ресурсних районах розвинутих країн (північні й західні території Канади, Аляска в США, північні території Австралії, шельфові зони Світового океану).

У країнах, що розвиваються, мінерально-сировинні ресурси залишаються найважливішим фактором індустріалізації та продовжують суттєво впливати на розміщення виробництва.

Одним із найважливіших чинників розміщення виробництва в сучасному світі стає тяжіння до центрів науки й освіти. У першу чергу він визначає географію наукомістких галузей. Так, у Японії в 80-х рр. XX ст. почали створювати спеціальні технополіси — міста науки, де концентрувалися найбільш наукомісткі виробництва (радіоелектроніка, авіакосмічне машинобудування тощо). У США таким технологічним центром є Кремнієва долина (Silicon Valley) у Каліфорнії.

Безпосередньо з цим пов’язаний ще й інший чинник — тяжіння до кваліфікованої робочої сили. З іншого боку, у розміщенні багатьох виробництв вирішальними є не лише кваліфікація, але й вартість робочої сили. Цим зумовлена та ситуація, що все більше галузей обробної промисловості переміщують транснаціональні компанії у країни третього світу, щоб використовувати дешеву робочу силу.

Не втратили свого значення в епоху НТР споживчий, енергетичний, транспортний чинники та ін.

Усе більшу роль почав відігравати чинник географічного положення окремих країн і районів. Так, Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань увійшли у ранг нових індустріальних країн значною мірою завдяки їхньому вузловому положенню на найважливіших морських шляхах від Європи і Близького Сходу до Японії.

Одним із вирішальних для розміщення ряду виробництв у постіндустріальних країнах став екологічний принцип.

Сучасний етап розвитку світового господарства призвів до високої територіальної концентрації виробництва й населення. З одного боку, вона завжди давала певні переваги за рахунок поєднання дії багатьох чинників розміщення, особливо техніко-економічних (енергетичного, транспортного, споживчого, виробничої інфраструктури) та демосоціальних (трудових ресурсів) споживчого, соціальної (інфраструктури). З іншого боку — перевищення розумних меж концентрації виробництва і населення повертається погіршенням довкілля, труднощами транспортного обслуговування, водопостачання і т. д. Тому принцип обмеження розвитку великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст став актуальним як для розвинутих, так і для нових індустріальних країн, держав з перехідною економікою.

Територіальна структура

Підприємства різних галузей господарства по-різному розташовані на території одне щодо іншого, відносно населених пунктів, своїх сировинно-ресурсних баз тощо. В одних випадках вони мають одиничне розміщення, в інших — групове. Ці групи на одній території творять певні територіальні поєднання, підприємства в них більшою чи меншою мірою використовують спільну виробничу і соціальну інфраструктуру або ж об’єднуються виробничими зв’язками, взаємними поставками деталей, матеріалів, напівпродуктів, відходів. Таким чином виникають територіальні елементи господарства.

Сукупність певним чином взаєморозміщених і поєднаних територіальних елементів господарства називають територіальною структурою господарства.

Територіальна структура господарства тісно пов'язана з розселенням, транспортною мережею, а також особливостями природного середовища, його природно-ресурсним потенціалом. Елементи територіальної структури можуть мати точкові, вузлові, лінійні, кущові, ареальні форми. Зокрема, галузі первинного сектора економіки — сільське й лісове господарство, рибальство, добувна промисловість, які тісно взаємодіють з природним середовищем, мають переважно ареальні форми: сільськогосподарські зони і райони, лісогосподарські й лісопромислові райони і ділянки, рибопромислові зони і райони, гірничодобувні басейни, райони, ареали.

Переважна більшість підприємств обробної промисловості розміщені в населених пунктах і утворюють такі елементи територіальної структури, як промисловий пункт (одне підприємство), промисловий центр — населений пункт з кількома мало пов’язаними підприємствами, промисловий (господарський) вузол — місто або група близько розташованих міст з великою кількістю взаємозв’язаних підприємств. Окремі виробництва мають кущову форму територіального поєднання. Наприклад, машинобудівний район формується головним (складальним) підприємством і багатьма заводами, що постачають деталі, вузли, агрегати і знаходяться у навколишніх поселеннях.

Структура промисловості світу

Промисловість — сукупність підприємств (комбінатів, заводів, фабрик, шахт тощо), на яких виробляють засоби виробництва й предмети споживання. Промисловість є основою індустріалізації економіки.

У структурі промисловості провідними галузями вважаються машинобудування та хімічна промисловість. Темпи росту видобувних галузей (до яких відносять гірничовидобувну, лісозаготівельну, морський промисел і рибальство) останнім часом знизились. Ще меншими темпами розвиваються такі галузі обробної промисловості як текстильна, взуттєва, харчова. Лідерство машинобудування зумовлене зростанням наукомістких галузей, що визначають науково-технічний прогрес: електротехніка та електроніка, виробництво роботів й офісного обладнання тощо.

Структуру промисловості можна розглядати як у галузевому, так і в територіальному аспектах.

Галузева структура промисловості відображає процеси суспільного поділу праці, вказуючи на на функціональні відмінності між окремими галузями або групами галузей. Усі підприємства, що випускають однорідну продукцію та мають схожі процеси виробництва (або єдину сировину), хоч і розташовані в різних місцях, утворюють галузь господарства.

Промисловість поділяють на дві великі групи: видобувну й обробну. До видобувної промисловості належать галузі, що отримують свій предмет з природи. До обробної промисловості належать галузі, обробляють сировину й матеріали. Загалом промисловість поділяють на десятки галузей.

Територіальна структура промисловості — це склад і співвідношення взаєморозміщених та в певний спосіб поєднаних промислових підприємств та інших територіальних утворень виробничої та соціальної інфраструктури, пов’язаних з промисловим виробництвом.

Світова паливно-енергетична система

Паливно-енергетичний комплекс — це складний міжгалузевий комплекс видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспортування, розподілу й використання. До складу цієї системи входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, які тісно пов’язані з усіма галузями господарства. Значення палива для економіки будь-якої держави величезне — без нього неможливі виробничі процеси, робота промисловості, сільського господарства і транспорту. Основні первинні джерела енергії — це нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія Сонця, вітру, геотермальна енергія) у загальному енергоспоживанні становить кілька відсотків.

Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану розміщені на території промислово розвинутих країн, а ресурси нафти й гідроресурсів — у країнах, що розвиваються. Природний газ розподілений рівномірно. Достовірні запаси органічного палива розміщені на континентах таким чином: Північна Америка (40 % загальносвітових), Азія (35 %), Європа (12 %), Африка (7 %), Південна Америка (3 %). Океанія (3 %).

Розміщення основних галузей енергетики світу зумовлена як природними, так і соціально-економічними факторами. Робота електроенергетики оцінюється за показниками рівня забезпеченості країн енергоносіями, рівня енергоспоживання в окремих країнах, пропорціями паливно-енергетичного балансу країн і світу в цілому.

Вугільна промисловість

Роль вугілля у паливно-енергетичному балансі світу в XX — на початку XXI ст. поступово зменшувалася. Цей процес тривав з середини 70-х рр. XX ст., коли у зв’язку з підвищенням цін на нафту знову зросла роль традиційних джерел енергії, яким завжди було вугілля, на цей же час припадає збільшення його видобутку для використання на теплових електростанціях. Так, якщо у 1955 р. на вугілля припадало 52,0 %, а 1970 р. — 32,0 %, то вже на початку XXI ст. — 23,0 % у структурі світового споживання енергоресурсів. Правда, для деяких країн світу та окремих континентів ця частка є значно вищою.

Частка вугілля у загальній структурі споживання енергоресурсів знизилась до 29 %. Розвідані запаси вугілля у світі оцінюють у понад 1,2 трлн т. Понад 46 % цих запасів припадає на Східну й Центрально-Східну Європу, майже 27 % — на Північну та Південну Америку і 10 % — на Західну Європу. Приблизно 66 % з кількості розвіданих запасів припадає на економічно розвинені країни. Серед окремих країн за запасами вугілля виділяють США, Росія, Китай, ПАР, Австралія.

Вуглевидобуток зазнав значних територіальних змін. Так, у США видобуток вугілля змістився на захід — у гірські штати. У Китаї значно зріс видобуток вугілля у приморських районах, які наближені до морських портів. Індія характеризується високою концентрацією вугільної промисловості на північному сході півострова. В Європі не відбулось якихось особливих територіальних зрушень, закривають лише нерентабельні шахти на відпрацьованих пластах і будують нові, більш потужні та високомеханізовані. Перед такою проблемою, зокрема, стоять вугільні шахти українського Донбасу.

Нафтова промисловість

Нафтова промисловість є специфічною галуззю. Вона відчутно впливає на все світове господарство.

За розвіданими запасами нафти серед регіонів світу на першому місці — Близький Схід, на другому — Південна Америка, на третьому — Північна Америка, далі інші країни Азії і Росія., Африка, Азія (інші субрегіони), Австралія та Океанія.

Щодо видобутку нафти, то її географія під кінець століття значно змінилася. Якщо на початку XX ст. нафту видобували у 20 країнах світу, то у середині сторіччя їх кількість перевищила 40. При цьому основними виробниками нафти були США, колишній СРСР, країни Близького Сходу й Венесуела.

У світі функціонує понад 700 нафтопереробних заводів з потужністю, що перевищує 3,6 млрд т.

Нафтопереробні підприємства виробляють із сирої нафти нафтопродукти, що використовують як паливо, мастильні матеріали, розчинники, шляхове покриття, нафтотехнічну сировину тощо. Вони ловно у провідних розвинених країнах. Серед окремих країн вперед ведуть США — 21 %, розвинені країни Європи — 22 %, Японія — 6 %. Виділяють райони зосередження нафтопереробної промисловості — узбережжя Мексиканської затоки, район Нью-Йорка, Роттердам у Нідерландах, Південну Італію, узбережжя Токійської затоки в Японії, узбережжя Перської затоки, Венесуелу, Поволжя у Росії, Україну, Азербайджан, Румунію та ін.

Останнім часом потужності нафтопереробних підприємств США, високорозвинених країн Європи та навіть Японії зменшуються. В Європі за останніх 10 років вони скоротилися майже наполовину, а у США — на 20 %. Це пов’язано зі зростанням імпорту в ці країни готових нафтопродуктів. Зате потужності нафтопереробних заводів у країнах, що розвиваються, зростають. За останніх тридцять років їх потужність зросла більш, ніж утричі, сягнувши понад 40 % світових потужностей нафтопереробних заводів.

Газова промисловість

Частка природного газу у структурі світового споживання енергоресурсів на початок XXI ст. становив більше 21,3 %. Особливе значення природний газ має для Північної Америки (25,0 % у структурі споживання енергоносіїв), Західної Європи, а також для країн Близького Сходу. Використання природного газу пов’язане зі значними перевагами, порівняно з іншими видами палива: невеликі виграти на видобуток, дешевизна транспортування, незначне забруднення довкілля при спалюванні. У Західній Європі на його основі виробляють аміак та азотні добрива, метанол, ацетилен (Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди) тощо.

Основна частина видобутку природного газу зосереджена у промислово розвинених країнах. Тим часом, у розвинені країни світу одну третину необхідного їм газу ввозять. Основними експортерами природного газу у світі є Нідерланди, Росія, Норвегія, Канада, Алжир, Бруней, Індонезія, Узбекистан, Туркменістан.

Серед окремих країн найбільшим споживачем природного газу є США, Росія, Україна, найрозвиненіші країни Європи (Німеччина, Великобританія, Франція). Японія, на відміну від інших країн, менше використовує природного газу, хоча посідає третє місце за імпортом зрідженого природного газу. Перевезення такого газу здійснюють танкерами-газовозами, що коштує утроє дорожче від транспортування еквівалентної кількості нафти у звичайних танкерах. Морське транспортування зрідженого газу лише розпочинається. Воно становить 1,5 % загального тоннажу танкерів.

Електроенергетика світу

Електроенергетика — це вид промислової діяльності, що охоплює виробництво електричної енергії, її передавання, розподіл і збут споживачам Електроенергетика включає виробництво різних видів електроенергії, її транспортування, теплові мережі, котельні та інші об’єкти. Усі електростанції поділяють на гідроелектростанції, теплові, атомні й геотермальні. Електростанції можуть працювати на традиційному паливі (вугілля, мазут, природний газ, сланці), атомні й геотермальні — на нетрадиційному. Загальна потужність електростанцій світу становить 2 750 ГВт. Виробництво електроенергії у світі зростає доволі швидко. Це пов’язано головно зі зростанням попиту на електроенергію як з боку населення, так і економіки загалом. Крім того, висока транспортабельність електроенергії на значні відстані за допомогою ліній електропередач суттєво змінили територіальне розташування промислових підприємств, об’єктів сільського господарства. Вони стали менш залежними від місць первинних джерел енергії та змогли наблизитися до споживачів продукції.

Незважаючи на повсюдне використання електричної енергії, її виробництво поширене нерівномірно. Перше місце серед країн світу посідає Китай (близько 5,6 трлн кВт • год), друге — США (близько 4,2 трлн кВт • год), третє — Індія (понад 1,2 трлн кВт • год).

Універсальним типом електростанцій у світі є теплові електростанції (ТЕС), на які припадає 66 % світового виробництва електроенергії. Сировиною для спалювання на ТЕС є вугілля, мазут, газ, горючі сланці. Основними чинниками розміщення ТЕС є споживчий або сировинний. На ТЕС найбільше електроенергії виробляють у Лівії (100 %) Білорусі (99,7 %), Алжирі (99 %), Нідерландах, Південній Африці, Польщі, Румунії, Мексиці, Китаї, Австралії. Найбільші ТЕС світу — Тайчжунська (Тайвань), Сургутська (Росія)

На другому місці за виробництвом електроенергії в світі гідроелектростанції (ТЕС). Питома вага їх у виробництві електроенергії становить 8,17 %. Найбільше освоєний гідроенергопотенціал річок Європи (на 60 %) та Північної Америки (на 40 %), найменше Африки — на 5 %. У Парагваї 100 % електроенергії виробляють на ТЕС, у Норвегії 98, Бразилії та Перу — 80 %. Найбільшими ТЕС світу є Сань-Ся (Китай) та Ітайпу (Бразилія-Парагвай). На атомних електростанціях виробляють 7,5 % електроенергії світу. Атомні електростанції, які використовують транспортабельне паливо — уран, орієнтуються на споживача а також на водний чинник, адже є доволі водомістким виробництвом. За даними МАГАТЕ у 2015 р. в 31 країні світу діяло 197 АЕС (440 ядерних реакторів). Найвищим відсотком виробленої електроенергії на АЕС вирізняються Франція (76,9 %), Словаччина (56,8 %) та Бельгія (47,5 %). Найбільші АЕС світу — Касівадзакі-Каріва (Японія) та Запорізька (Україна).

У світовій електроенергетиці все більшої популярності набирають відновлювані (альтернативні) джерела — енергії вітру, Сонця, земних надр, біомаси, морських припливів і відпливів, течій і хвиль тощо. На всі види станцій відновлювальних джерел енергії припадає 5,8 % світового виробництва електроенергії. Відновлювані джерела енергії є невичерпними та завдають мінімальної шкоди довкіллю. Розвитку альтернативної енергетики сприяє технологічний прогрес і державні програми із запровадження «зеленого» тарифу — високих закупівельних цін на електроенергію з відновлюваних джерел для заохочення її виробників. Найбільшого поширення в світі набули вітрові електростанції (69 %). Для них найбільш перспективними є розміщення на морських узбережжях, відкритих просторах степів та пустель й гірських районах. Виробництво енергії на ВЕС досягло найбільших обсягів у Китаї, США, Індії, Данії, Нідерландах та Великій Британії.

Геотермальні електростанції посідають другу позицію за кількістю виробленої електроенергії (22 %), за принципом дії нагадують ТЕЦ, але вони використовують енергію підземних вод, нагрітих глибинним теплом Землі. 50 % ГеоЕС розташовані па сейсмічно активних територіях. Лідерами з виробництва енергії на ГеоЕС є Ісландія, Японія, Італія, Мексика, Росія, Нова Зеландія. Найпотужнішою є ГеоЕС «Гейзер» у США.

Сонячні електростанції СЕС — є найдешевшим джерелом енергії та на них припадає лише 8 % виробництва електроенергії. До альтернативних видів гідроенергетики належить припливне й хвильове генерування. Припливні електростанції (ПЕС) енергію морських припливів і відпливів перетворюють на електричну (припливна хвиля не менше 10 м.). Найбільші ПЕС побудовані у Франції (Ранс), Росії (Кислогубська) та Канаді.

Біоелектростанції виробляють електроенергію з органічних матеріалів (деревини, соломи, продукції рослинництва, відходів життєдіяльності тварин, твердих побутових відходів). Світовими лідерами з виробництва біоелектроенергії є США, Китай, Німеччина, Бразилія.

Чорна та кольорова металургія, основні райони розвитку та розміщення цих галузей

Металургією називають галузь господарства, що займається виробництвом металу із залізної та марганцевої руд, скрапу (відходів виробництва й брухту).

Розрізняють дві галузі металургії — чорну та кольорову. Їх розвиток і розміщення залежать від вмісту металів у породі, попиту на метал, від місць розташування сировинних та паливних ресурсів.

Чорна металургія

Чорна металургія — це сукупність видів промислової діяльності, які охоплюють увесь процес від видобутку й підготовки сировини, палива, допоміжних матеріалів і до випуску прокату та виробів подальшої переробки. До неї належать: 1) видобуток залізних, марганцевих і хромітових руд; 2) їх збагачення (видалення порожньої породи і збільшення вмісту металу в сировині) та агломерація (спікання подрібненої руди у більші грудки); 3) видобуток допоміжних матеріалів (вапняків, доломітів, які додають до руди, щоб поліпшити процес плавлення металу й видалити з нього шкідливі компоненти); 4) виробництво вогнетривких матеріалів (для термоізоляції плавильних печей і виготовлення форм для розливу сталі); 5) виробництво металургійного палива (коксу з вугілля); 6) виробництво феросплавів (сплавів заліза із кремнієм, манганом, хромом та іншими легувальними елементами — нікелем, ванадієм, вольфрамом, молібденом тощо, які надають сталі потрібних властивостей: міцності, стійкості проти зношення, корозії, високих температур); 7) виробництво чавуну, сталі, прокату; 8) вторинна переробка чорних металів; 9) випуск металургійних виробів промислового призначення.

Чорна металургія є одним з найбільш матеріаломістких виробництв саме тому основними чинниками розміщення підприємств є сировинний та транспортний. Орієнтація на залізорудні басейни — Лотарингія у Франції, Приозер'я у США, Урал у Росії. Зосередження поблизу палива (кам’яновугільні басейни) куди доставляють залізну руду — Пенсильванія у США, Мідленд у Великій Британії, Рур у Німеччині, Верхня Сілезія у Польщі, Донбас в Україні та Кузбас у Росії. Металургійні центри також тяжіють до великих портів куди надходять привізні сировина та паливо, однак такий принцип характерний лише для високорозвинутих країн, зокрема у Франції, Японії, Великій Британії, Південній Кореї. Для чорної металургії характерний високий рівень виробничої концентрації, оскільки застосовують устаткування великої потужності (доменні печі, кисневі конвертори, прокатні стани). Поширені різні форми комбінування металургійного виробництва. Комбінати бувають: повного циклу (виробляють чавун, сталь і прокат); неповного циклу (чавун і сталь); переробної металургії (сталь виплавляють із брухту); малої металургії (виробництво сталі й прокату на машинобудівних заводах). Чорна металургія є базою розвитку машинобудування та багатьох інших галузей економіки. Значення її зростає, незважаючи на конкуренцію алюмінію та синтетичних матеріалів, залишається важливим конструкційним матеріалом.

Упродовж другої половини XX ст. найбільшим виробником чорних металів у світі були США. З 1982 р. на перше місце вийшла Японія, а з 1996 р. — Китай, де чорна металургія розвивається доволі стрімко. До значних виробників чорних металів належать Росія, Україна, Німеччина, Італія, Франція. Серед країн, що розвиваються, — Індія, Бразилія, Мексика, Південна Корея та ін. Загалом чорні метали виробляють у 70 країнах світу. На сьогодні світовий обсяг виробництва сталі становить 1 665 млн тонн, 950 млн тонн чавуну. Найбільша частка у виплавлені сталі припадає на країни Азії — 73 %, на Європу разом з Росією припадає 16 %, Америку — 10 %, Африку, Австралію та Океанію — 1 %. Отож, країнами лідерами з виробництва сталі на 2015 рік були: Китай (804 млн тонн), Японія (105), Індія (90), США (79) та Росія (71). За виробництвом сталі на 1 особу першість належить Люксембургу. Найбільші експортери сталі — Китай, Японія та Республіка Корея. Імпортери — ЄС, країни Близького та Середнього сходу.

Нині розвинені країни спеціалізуються на виробництві високоякісної сталі й складних видів прокату, а країни, що розвиваються, — на виробництві масових видів металу, поповнюючи світовий ринок дешевим металом.

Особливістю виробництва чорних металів на сучасному етапі є їх розташування не в районах залягання залізних руд або палива, а поблизу великих транспортних вузлів (у морські порти завозять найдешевшим водним транспортом різну сировину й вивозити готову продукцію). Це дало змогу створити великі металургійні комбінати у Франції (Дюнкерк), Італії (Генуя, Таранто), у Німеччині (Бремен), у США (затока Делавер), в Японії (Кобе). У зв’язку з наближенням чорної металургії до споживача, вона почала розвиватися у країнах, які майже не мають власних ресурсів заліза й палива (Японія, Італія, Південна Корея). За останні роки частка цих держав у виробництві сталі зросла.

Розвиток чорної металургії за останні два десятиліття уповільнився, що пояснюють зниженням металомісткості сучасного промислового виробництва, зростання затрат на технічне оновлення виробництва, загострення конкурентної боротьби на ринку металів. За останній період спостерігають деяке переміщення чорної металургії в країни, що розвиваються, особливо в райони видобутку високоякісної та дешевої руди. Цьому також сприяє намагання розвинених країн позбутися екологічно шкідливого виробництва.

Кольорова металургія

Важливою галуззю важкої індустрії є кольорова металургія, яка включає виробництво кольорових металів та їх сплавів (алюмінію, магнію, титану, міді, нікелю, олова, сурми, ртуті та ін.), рідкісних і дорогоцінних металів. Виплавлення кольорових металів є матеріаломістким, так як їх вміст у породах є доволі низьким, тому розміщення підприємств у переважній більшості орієнтується на сировину. Водночас кольорова металургія належить і до найбільш енергомістких виробництв. Особливо це стосується виробництва легких металів (на виплавлення 1 т алюмінію потрібно витратити 16-18 тис. кВт • год електроенергії). Тому під час будівництва алюмінієвих заводів здебільшого переважає енергетичний чинник. У кольоровій металургії поширена постадійна спеціалізація, за якої окремі стадії технологічного процесу можуть розміщуватися не лише в різних районах та у різних.

Кольорові метали найбільше використовують в обробній промисловості. Це пояснюється їх особливими властивостями. Наприклад, мідь, алюміній і срібло характеризуються високою електро- і теплопровідністю; титан, нікель, свинець, олово, мідь, алюміній — стійкістю проти корозії. Нині кольорова металургія продукує 70 металів із загальним обсягом понад 50 млн т щорічно. Однак найбільшим набором галузей кольорової металургії володіють такі країни, як США, Канада, Японія, Росія, Німеччина, Франція, Бельгія, Австралія. За своїми можливостями наближається до останніх Україна. Інші країни, як правило, спеціалізуються на виробництві декількох або одного-двох кольорових металів (Нідерланди, Норвегія, Угорщина, Болгарія, Польща).

Алюмінієва промисловість швидко розвивається в різних країнах світу. Загальносвітове виробництво складає 58 млн т. Основним видом сировини для виробництва алюмінію є боксити, з яких отримують глинозем — напівфабрикат для виплавлення цього металу. Більшість розвинених країн світу не мають промислових запасів бокситу, а тому змушені його імпортувати. Найбільші запаси цієї сировини розташовані в Африці (узбережжя Гвінейської затоки) — Гвінея, Гана, Камерун; в Карибському басейні — Ямайка, Гаїті, Домініканська Республіка, Гайяна, Суринам, у країнах Середземномор’я — Франція, Італія, Греція; на Балканах і в Австралії. Щорічно у світі видобувають понад 25 млрд тонн бокситів. Найбільшими їх виробниками є Австралія, Китай, Бразилія, Гвінея та Індія. Загалом країни, що розвиваються, зосереджують три четвертих світових запасів бокситів, але за випуском алюмінію вони значно відстають, складаючи лише одну п’яту частину його світового виробництва. Найбільшими виробниками алюмінію у світі є Китай, Росія, Канада, Індія та ОАЕ. В Україні виробництво алюмінію орієнтується на дешеву електроенергію та привізний глинозем (Запорізький алюмінієвий комбінат, Миколаївський глиноземний завод).

Виробництво міді. Мідь, як метал доволі поширена, але у природі вона перебуває у найрізноманітніших рудах (поліметалах). Руди вважають багатими, якщо вони містять 3 % міді. Найбільше її видобувають у Чилі (понад 3,5 млн т щорічно) і в США (майже 2 млн т). Усі мідні руди в місцях їх видобутку збагачуються, внаслідок чого отримують концентрати з умістом міді до 10-30 %. Вони й служать сировиною для плавлення або рафінування міді. Мідь використовують в електротехнічній промисловості, у виробництві різних машин і приладів. Значну її кількість направляють на виготовлення кабелю, проводів, електродвигунів, телефонного обладнання, радіоапаратури, мідних сплавів. Найбільшими виробниками й споживачами міді в світі є США, Канада, Росія, Японія. Відомими виробниками рафінаду міді є США (2,5 млн т), Чилі (2,3 млн т), Японія (1,2 млн т), а також, Канада, Китай, Замбія, Австралія, Іспанія. Мідна промисловість розвивається і в Центральній Європі, передусім Польщі (3,7 % світового виробництва). 20 % міді отримують як вторинну сировину (з брухту) — це такі країни як Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія.

Титан через міцність, стійкість до корозії та незначну вагу, легкість в обробці називають «металом XXI століття» і вважають найбільш досконалим матеріалом для сучасної промисловості. Використання титану економічно ефективне, адже він є у 1000 разів дешевшим від золота і платини, і може їх заміняти в деяких видах машинобудування. За виробництвом титану світовими лідерами є США, Китай, країни ЄС, Японія.

За виробництвом свинцево-цинкової промисловості провідні місця у світі посідають Китай, Австралія, Перу, Індія, США, Канада та Мексика. Олов’яна промисловість зосереджена у Китаї, Росії, Болівії та Демократичній Республіці Конго Зорієнтовані дані галузі на сировину.

Машинобудування світу: географія основних галузей

Машинобудівний комплекс охоплює машинобудування та металообробку та характеризується розвитком міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків.

Машинобудування має складну структуру. У ньому вирізняють виробництва важкого, загального, середнього й точного машинобудування. До машинобудування зараховують також металообробку, ремонт машин і обладнання. Машинобудування є провідною галуззю обробної промисловості. На машинобудування припадає 35-36 % вартості світового промислового виробництва. Найвища частка машинобудування в загальній вартості продукції обробної промисловості у великих розвинених країнах (33-38 %), у нових індустріальних країнах їх частка менша (23-26 %) найменша, у інших країнах що розвиваються зосереджено 10 %.

Машинобудування за останнє десятиріччя зазнало структурних змін. По-перше, активно розвивалися такі наукомісткі галузі, як автоматика, виробництво сучасних засобів зв’язку, комп’ютерів та електроверстатів, робототехніки, авіаракетна промисловість, космічна й лазерна технології. По-друге, під впливом НТР відбулися зміни у традиційних галузях машинобудування.

У територіальному розрізі за масштабами розвитку машинобудування виділяють Північну Америку з лідируючими США, Канадою, Мексикою (наукомістке й капіталомістке машинобудування, 16 % автомобілів світу, 60 % цивільного літакобудування, точне машинобудування), країни Європейського Союзу, зокрема, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія (наукомістке й капіталомістке машинобудування високої якості, 20 % автомобілів світу, літаків та побутової техніки), Східна та Південно-Східна Азія — Японія, Китай, Південна Корея (значна частка електроніки, 46 % автомобілів світу, 2/3 морських суден, робототехніка) та Латинська Америка (складання автомобілів, літаків, морських суден на основі імпортних технологій переважно для насичення внутрішнього ринку).

У світі переважає загальне машинобудування (від 35 до 37 % загальної вартості виробленої продукції), транспортне (33-35 %) й електротехнічне, включаючи електроніку (30-31 %). Провідною галуззю загального машинобудування є верстатобудування. Найрозвиненішим верстатобудуванням характеризується Японія, яка щорічно виробляє верстатів на суму понад 10 млрд доларів. Друге місце посідає Німеччина, далі йдуть Італія, Швейцарія, США, Тайвань. Лідерами у світі за виробництвом промислових роботів є Японія та Німеччина. У слаборозвинених країнах продукція галузі одноманітна і вимагає конструкційного удосконалення.

Виробництво сільськогосподарських машин залишається важливою галуззю машинобудування, особливо у країнах, що розвиваються. Їх частка у світовому виробництві тракторів становить 1/5, а у виробництві інших сільськогосподарських машин — 1/3.

У структурі транспортного машинобудування важливе місце займають автомобільна індустрія і суднобудування.

Під час розміщення автомобілебудівних заводів враховують зв’язки з базами виробництва конструкційних матеріалів (метал, пластмаси, гума, композитні та оздоблювальні матеріали, скло та ін.) і можливі ринки збуту. Серед регіонів світу за даним показником безперечним лідером є Азія — близько 50 % світового виробництва. В автомобілебудуванні світу на першому місці з 2009 року за випуском автомобілів знаходиться Китай на другому — США. У 2016 році Китай виробив 28,1 млн штук автомобілів (із них 24,4 млн легкових), США — 12,2 млн шт. (3,9 млн легкових), Японія — 9,2 млн (7,9 легкових). Розвинутою дана галузь і є на території Європи. Так Німеччина є лідером з випуску автомобілів у даному регіоні. Далі йдуть Франція, Іспанія,, Велика Британія, Італія. З-поміж країн Америки, окрім США в автомобілебудуванні вагоме місце посідають Канада, Мексика та Бразилія. Незважаючи на лідерство китайських автомобілів найбільшими автомобільними компаніями світу за обсягом виробництва залишаються: японська «Toyota», німецька «Volkswagen», корейська «Hyndai», американська «General Motors», та «Ford».

Суднобудування посідає друге місце після автомобілебудування у структурі світового транспортного машинобудування, однак суднобудування на сьогодні втратило значення у складанні пасажирських суден, але залишається важливим у виготовленні вантажних (особливо танкерів). Провідне місце в суднобудуванні посідає Китай (38 %), Республіка Корея (33 %) та Японія (25 %).

Світове лідерство у літакобудуванні посідають США, країни ЄС, Канада. У випуску цивільних авіасуден домінуючими є американська компанії «Boeing» та європейська «Airbus». Ракетобудування розвивається у небагатьох країнах світу — США, Франції та Китаї.

Слід зазначити, що в останній період знизилося виробництво рухомого залізничного складу, намітилася тенденція до його переміщення у країни, що розвиваються. Виробниками вагонів стали Мексика, Єгипет, Іран, Таїланд, Чилі, Колумбія та ін. Локомотиви випускають Індія, Бразилія, Аргентина, Туреччина.

Електротехнічна промисловість, включно з електронікою, за темпами розвитку вийшла на перше місце серед інших галузей машинобудування. Частка електронної промисловості у ВНП постійно зростає. Серед країн світу за рівнем розвитку електронної промисловості провідні місця займають Китай, США, Японія, Республіка Корея, Тайвань та ін.

Розміщення підприємств машинобудування практично не залежать від природних умов і ресурсів, оскільки їхня продукція має широке коло споживачів. Важливим у розміщенні підприємств є наявність кваліфікованої робочої сили, наукових центрів та споживача. Машинобудування є найбільш трудомісткою й наукомісткою галуззю промисловості. Особливо це стосується приладобудування, електротехнічної та аерокосмічної промисловості. Наукомісткі виробництва зорієнтовані на центри наукових досліджень і розробок. Близькість до сировини (місць виробництва металу) важлива лише для окремих підприємств важкого машинобудування (що виготовляють металургійне, гірничо-шахтне устаткування тощо). На розміщення підприємств, які випускають важкотранспортабельну продукцію, впливає близькість споживача, а чинником розміщення складальних підприємств, що мають розгалужені коопераційні зв’язки з іншими центрами, є вигідність економіко-географічного (особливо транспортного) положення.

Хімічна промисловість

Хімічна промисловість — це система виробництв важкої промисловості, яка включає в себе синтез речовин з певними властивостями, використовуючи мінеральну, органічну та іншу сировину шляхом її хімічної переробки.

Хімічна промисловість має доволі складну галузеву структуру. Вона включає майже двісті взаємопов’язаних виробництв з широкою номенклатурою продукції. За доволі спрощеною схемою хімічну промисловість можна поділити на гірничо-хімічну, промисловість (хімію) органічного синтезу та основну хімію. До хімічної промисловості також належать фармацевтична промисловість, виробництво хімічних реактивів, лаків і фарб, товарів побутової хімії тощо.

Особливістю хімічного виробництва є те, що на одних і тих же підприємствах можуть використовувати сировину як органічного, так і неорганічного походження, домінування безперервних технологічних процесів, кінцева продукція яких може теж бути вихідною сировиною або складником для інших хімічних виробництв. Природною сировинною базою є нерудні корисні копалини (кухонна сіль, калійна сіль, глауберова сіль, фосфорити, апатити, сірчаний колчедан, сірка) паливна та рудна сировина (вугілля, природний газ, нафта, торф, горючі сланці, пірит, титанові руди, газові відходи чорної та кольорової металургії тощо.

На розміщення виробництв хімічної промисловості впливають різноманітні чинники. Вона загалом є матеріаломісткою, що зумовлено великими затратами сировини на виготовлення продукції. Для деяких виробництв потрібні великі обсяги води (для виробництва синтетичних волокон), для інших — палива й електроенергії (для виробництва полімерів). Тому особливий інтерес становлять райони, де нафтові й газові ресурси (сировина) поєднуються з гідроенергією, або райони видобутку дешевого вугілля, де пролягають магістральні нафто- й газопроводи.

Окремі підприємства, що випускають продукцію, яку недоцільно транспортувати на великі відстані, орієнтуються на споживача (сірчана та лакофарбова). Фармацевтична та парфумерна промисловість зорієнтована на споживача та кваліфіковані кадри. Важливим чинником розміщення і розвитку всіх виробництв хімічної промисловості є екологічний.

Найбільш повно хімічна промисловість представлена у розвинених країнах світу. На 8 країн світу припадає близько 2/3/ виробництва всієї продукції хімічної промисловості. Так, частка США становить 19 %, Китаю — 15 %, Японії 8 %, Німеччини 7 %, Франції 6 %, Республіки Кореї 4 %, Бразилії та Великої Британії — по 3 %. Домінують США, які є найбільшим виробником наукомістких видів хімічної продукції.

Хімічна промисловість у країнах «третього світу» має свою специфіку. Ці країни потенційно володіють багатими ресурсами — нафтою, природним газом, фосфоритами, природною сіркою та ін., однак свої можливості вони не використовують. А промисловість, що існує, майже повністю зорієнтована на експорт. На базі попутних газів нафтовидобутку або відходів переробки нафти збудовано чимало підприємств, що виробляють мінеральні добрива, зокрема, у районі Перської затоки, в Індонезії, Венесуелі, Чилі, на острові Тринідад.

У світі сформувались три потужні регіони зосередження підприємств хімічної промисловості: Азія, Європа, Північна Америка. Потужний комплекс нафтохімічних підприємств представлений заводами Саудівської Аравії, ОАЕ, Кувейту, Ірану. Вони свою продукцію переважно експортують.

У цілому країни, що розвиваються, не забезпечують себе необхідними продуктами хімічної промисловості, за винятком мінеральних добрив і побутової хімії. Не вистачає у цих країнах ліків, отрутохімікатів, якісних барвників, синтетичних волокон. Усю цю та іншу хімічну продукцію завозять з розвинених країн світу.

Лісова та деревообробна промисловість

Лісова і деревообробна промисловість включає галузі видобувної та обробної промисловості, а саме: лісозаготівельну, лісопильну, деревообробну, лісохімічну, меблеву, целюлозно-паперову, які здійснюють заготівлю, комплексну механічну й хімічну обробку деревини тощо.

Характер сировинної бази лісозаготівельної промисловості за останнє десятиріччя докорінно змінився. Він полягає у розширенні плантацій насаджень, які замінили природні лісові масиви. Якщо десять років тому власною деревиною себе забезпечувала лише Німеччина (за рахунок штучних насаджень), то тепер це роблять ще й Франція, Італія, Японія. До штучних насаджень приступили навіть Бразилія та Австралія.

Найбільші обсяги лісозаготівлі у США, Росії, Канаді, Бразилії та Китаї. У світі особливо високим є попит на тропічну кольорову сировину (деревину), яку широко використовують для меблевої промисловості та внутрішнього оздоблення. Вологі тропічні широколистяні ліси дають зараз майже 50 % деревини, що заготовляють у світі.

Щорічно у світі заготовлюють близько 4 млрд м³ деревини. Половину її використовують як паливо, а решту — на промислові цілі: для отримання пиломатеріалів, целюлози, паперу, а також використовують як будівельний матеріал. Обсяги лісозаготівель щорічно зростають на 50 млн м³. Запаси деревини світу оцінені спеціалістами у 143 млрд м³.

У загальній масі використовуваної деревини 55 % припадає на хвойні і 45 % — на листяні породи. Хвойні ліси переважають у помірних широтах.

Важливим етапом використання деревини вважають її механічну переробку, зокрема виробництво пиломатеріалів. У першу «десятку» виробників входять США, Канада, Росія, Японія, Китай, Бразилія, Індія, Німеччина, Франція, Швеція, Фінляндія. Переважна більшість з названих країн — представники північного лісового поясу.

Майже половину целюлози у світі виробляють США та Канада. За виробництвом паперу й картону у світі лідерами є Китай (108 млн т), США (73), Японія (26), Німеччина (23) та Канада (11).

Країни, що розвиваються, в останні роки на світовий ринок виходять з широколистяною деревиною у вигляді круглого лісу, пиломатеріалів, фанери (Малайзія, Бразилія, Індонезія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Кот-д’Івуар, Габон, Камерун).

Легка промисловість

Група галузей, що забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, становлять легку промисловість.

Традиційними галузями легкої промисловості є текстильна, швейна, шкіряно-взуттєва, хутрова. Ці галузі є провідними на ранніх етапах промислового розвитку постіндустріальних та індустріальних країн. Сьогодні трудомісткі галузі легкої промисловості переміщуються в країни, що розвиваються (тут виробляють 40 % бавовняних тканин, 45 % взуття). Причому виробництва, що потребують великої кількості робочих рук, переміщуються з нових індустріальних країн, де робоча сила помітно дорожчає, у бідніші країни Південної і Південно-Східної Азії, де робоча сила одна з найдешевших в світі. Також на початку XXI ст. виникла тенденція до переміщення окремих галузей текстильного та швейного виробництва із країн, що розвиваються у постіндустріальні країни. Ця тенденція викликана прагненням до розширення виробництва особливо модних виробів поблизу ринків збуту. Тут концентрується і виробництво дорогих товарів (75 % — хутра, 70 % — ювелірні вироби), яке вимагає високої кваліфікації робітників і використання технологічно складної техніки.

Текстильна промисловість орієнтована на випуск тканин. Їх основними виробниками є Китай (лідер з виробництва бавовняних та вовняних тканин), Індія (виробництво бавовни та джуту), США (світовий лідер з виготовлення натурального шовку та синтетичних тканин), Японія (натуральний шовк), Росія (лляні тканини), Туреччина, Бразилія, Мексика, Аргентина (вовняні та бавовняні тканини).

Розвитком швейної промисловості вирізняються Італія, Індія, Республіка Корея, Франція, які є світовими лідерами з а експортом готового одягу; шкіряно-взуттєвої — Італія.

Сільське господарство

Галузева структура

Сільське господарство є особливою галуззю економіки. Воно пов’язане з забезпеченням населення продуктами харчування, а промисловості — сировиною. Специфікою сільського господарства є те, що головним засобом виробництва виступає земля, а предметом праці — живі організми (худоба, птиця, рослини та ін.). Природно-кліматичні умови доволі часто зумовлюють сезонність виробництва. Усе це впливає на обсяг та асортимент продукції.

За останні десятиріччя знизилася частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті світу. Нині цей показник для розвинених країн коливається у діапазоні до 2 % (Англія, Німеччина, США, Бельгія, Австрія, Японія); від 3 до 6 % (Італія, Австралія, Нідерланди, Фінляндія). У країнах, що розвиваються, сільськогосподарське виробництво відіграє значно більшу роль. Частка сільського господарства у ВНП може бути в 4-5, а то й у кільканадцять разів вищою. Так, для більшості азійських країн вона становить 20-40 %, а для країн Центральної Африки — понад 40 %.

У сільському господарстві 99 % продукції виробляють землеробство і тваринництво. Інші галузі — аквакультура (розведення риби, молюсків тощо), використання комах (шовківництво, бджільництво) — відіграють незначну роль.

Співвідношення рослинництва й тваринництва залежить від кількох чинників: рівня індустріалізації країни (в Північній Америці та Європі — високомеханізоване тваринництво), природних умов (пасовищне тваринництво в посушливих та напівпустельних районах), етнічні та релігійні особливості тієї чи іншої країни (іслам забороняє вживати свинину, індуїзм — убивати корів).

Основу сільськогосподарського виробництва становлять земельні ресурси. Усі сільськогосподарські угіддя на Землі займають 1/3 суходолу або 4,5 млрд га. Трохи більше 10 % суходолу або 1,5 млрд га становлять орні землі та землі під багаторічними насадженнями, 20 % суходолу перебуває під луками й пасовищами.

Найбільші площі земель, що використовують у землеробстві, розташовані в Азії (до 35 % світових площ). Найбільш розораною є Західна й Центральна Європа, де в середньому під землеробство використовують 30 % землі, хоча є території, де цей показник перевищує 60 % (Угорщина, Нідерланди, Данія), перевищує 70 % в Україні та Бангладеш..

Основним соціально-економічним чинником сільськогосподарського виробництва є аграрні відносини, що залежать від способу виробництва, форми земельної власності, характеру землекористування.

В економічно розвинутих країнах більша частина земельного фонду та основні продуктивні можливості сільськогосподарського виробництва належать сімейним фермам (з мінімальним використанням найманої робочої сили). Частина землі належить державі, а також великим монополіям агробізнесу.

У країнах, що розвиваються, до половини земель є общинним землеволодінням або їх обробляють дрібні сімейні господарства. Виробництво тут напівнатуральне або дрібнотоварне. Другий за площею сектор землекористування — великі землеволодіння.

Тваринництво

Тваринництво — галузь сільського господарства, що займається розведенням і вирощуванням сільськогосподарських тварин для виробництва тваринницької продукції. У багатьох країнах тваринництво посідає провідне місце у сільськогосподарському виробництві. Так, у розвинених країнах поширене інтенсивне молочно-м’ясне тваринництво з високим використанням концентрованих кормів. Цей тип господарювання характерний для Західної Європи (крім середземноморських країн), для Північного Сходу США, а також для Канади, Нової Зеландії та Південно-Східної Австралії. Більшість сільськогосподарських угідь у таких районах пов’язані з виробництвом тваринницької продукції.

У посушливих районах світу та в більшості країн, що розвиваються, де є великі пасовища, переважає екстенсивне пасовищне тваринництво (Австралія, Африка, Південна Америка).

Провідною галуззю продуктивного тваринництва є скотарство (розведення великої рогатої худоби).

Поголів’я основних видів продуктивної худоби розміщене на земній кулі нерівномірно. Найбільше худоби зосереджено в Азії (понад третину від загальної кількості), Південній Америці, Африці, Європі. Найбільші поголів’я худоби серед країн світу мають Індія, Бразилія, Китай, США та Аргентина. За кількістю худоби на одного жителя попереду Австралія, Південна та Північна Америка.

Найпродуктивнішу молочну худобу розводять у країнах Західної Європи, США, Канаді. Найбільше молока виробляють у США (93 млн т/рік), Індії, Китаї, Бразилії, Німеччині. Середні надої молока у рік від однієї корови у США становлять понад 10 тонн, країнах ЄС близько 7 тонн, в Україні 4,6 тонн, у Китаї — 2, а Індії — 1,2 тонни, що є свідченням рівня розвитку молочного скотарства. Худобу чисто молочного напрямку утримують в економічно високорозвинених країнах переважно у приміських зонах великих міст та агломерацій.

М’ясо-молочне скотарство поширене в помірному поясі з інтенсивним сільським господарством, а також у посушливих районах. М’ясний напрямок скотарства розвивається там, де природні умови мало сприяють розведенню молочної худоби. Воно може бути більш екстенсивним (Аргентина, більша частина Австралії) та інтенсивним (США), але у наведених країнах скотарство характеризується високою товарністю.

Щодо виробництва м’яса, то серед регіонів світу переважає Північна Америка (26,4 %) та Європа (21,1 %). З-поміж країн лідируючі позиції належать Китаю, США, Бразилії, Росії та Німеччині.

Свинарство — галузь тваринництва, що займається розведенням свиней для отримання м’яса, сала, а також сировини для промисловості (шкура, щетина, жири та ін.). Поголів’я свиней у світі постійно зростає. Найчисленніше воно в Азії (більше 50 %) серед них найбільше на Китай, далі зі значним розривом ідуть США, Бразилія, Росія і Німеччина. Свинарство не поширене на території Ізраїлю та у мусульманських країнах.

Вівчарство — галузь тваринництва для отримання вовни, шкіри та м’яса. У світі нараховують близько 350 порід овець. Розрізняють тонкорунний, напівтонкорунний, грубововняний, м’ясо-вовняний і каракулевий напрямки вівчарства. Найціннішою для промисловості є вовна тонкорунних овець. Її використовують для виготовлення вищих сортів вовняних тканин.

Більшу частину овець випасають у напівпустельних і пустельних районах світу (значна частина Австралії, Північна і Південна Америка, Західний Китай, Туреччина, Іран, Афганістан). Отари овець світу нараховують понад 1 млрд голів.

Перспективною галуззю тваринництва є спеціалізоване інтенсивне птахівництво м’ясного та яєчного напрямку. Воно зосереджене в країнах з певними традиціями споживання цієї продукції та в районах з міцною кормовою базою (розвинені країни світу). Побічний продукт галузі — пух, пір’я.

Рослинництво

Як і тваринництво, є основною галуззю сільського господарства. Рослинництво виробляє значну частину продукції, що безпосередньо споживає людина (близько 30 % органічної маси) та які використовують для годівлі тварин (солома, полова, висівки, жом тощо), що, у свою чергу, дають цінні продукти харчування.

Найважливішою галуззю рослинництва є зернове господарство. Нині у світі виробляють понад 2,5 млрд т зерна. У структурі світового виробництва збіжжя провідне місце належить кукурудзі (40 % виробництва зернових), рису (18 % виробництва зернових), пшениці (29 % виробництва зернових), ячмінь (6 %), сорго (2 %) інші (5 %).

Найбільше зернових виробляють в Азії, у Північній Америці та в Європі — понад чотири п’ятих світового виробництва.

Країнами-лідерами (2015 р.) за вирощуванням пшениці є Китай, Індія, США, Росія, США, Франція, Німеччина, Пакистан, Канада, Австралія, Туреччина, Україна.

Кукурудзи в світі щорічно збирають 817 млн т. Найбільшими її виробниками є США (40 % світового збору). Багато кукурудзи збирають також у Китаї, Бразилії, Аргентині, Україні. Рису щорічно вирощують близько 678 млн т, з яких близько 35 % дає Китай і 20 % — Індія.

Технічні культури вирощують щоб отримати сировину для промислового виробництва: прядивні, або волокнисті (бавовник, льон, джут), олійні, каучуконосні, цукристі (цукрова тростина, цукровий буряк), лікарські (валеріана, рум’янок) культури, частково картопля, чайний кущ, кавове дерево, какао дерево та ін.

Найголовнішою з волокнистих та основною технічною культурою є бавовник, який культивують у 80 країнах світу. При його переробці, крім волокна, паперу, з насіння одержують бавовняну олію, яку використовують і для харчування, і для технічних цілей. Основними районами поширення бавовнику є засушливі субтропіки між 20° і 40° пн. ш. Ця культура під час росту потребує багато вологи, а в процесі дозрівання — високої температури й сухого повітря. Найбільшими його виробниками є країни Азії, (65 % світового виробництва). Найбільші виробники — Індія, Китай, США, Пакистан, Бразилія, Єгипет і Австралія (понад 85 % бавовнику світу). В останні роки виробляли близько 19-20 млн тонн волокна бавовнику на рік.

Льон. Серед видів льону найбільше поширений льон-довгунець, який вирощується на волокно, та льон-кудрявець, з насіння якого виготовляють олію. Найбільші площі льону-довгунця має Росія, Україна, Білорусь, а також Китай, Аргентина, Індія та Канада.

Серед технічних культур популярною у світі є соя, яку вирощують для отримання кормового білка. Крім протеїну, вона містить жири, мінерали, цукор і крохмаль. Відходи від переробки сої використовують для відгодівлі худоби. Найбільшими виробниками сої є США (майже половини світового виробництва), Бразилія, Аргентина, Китай. Важливою олійною культурою є соняшник. Його батьківщина — південна частина Північної Америки. Найбільшими виробниками є Україна (25 % збору), Росія, Аргентина.

Важливе місце серед технічних культур займають каучуконоси. Вони накопичують у своїх тканинах молочний сік — латекс, який використовують для виробництва натурального каучуку. Уперше натуральний каучук отримали з соку дикої бразильської гевеї. Основну масу натурального каучуку дає культурна гевея, яку вирощують на плантаціях Південно-Східної Азії. Найбільшими його виробниками залишаються Індонезія, Таїланд і Малайзія.

Серед цукроносних найбільш популярними у світі є цукрова тростина і буряк, переробка котрого здійснюють у місцях виробництва. Вони доволі різняться за місцем проростання. Якщо цукрова тростина — культура тропіків і субтропіків, то цукровий буряк — помірного поясу. Вирощування цукрової тростини проводять переважно у країнах, що розвиваються (Бразилія, Індія, Китай Таїланд, Пакистан), а цукровий буряк — у розвинених країнах — Франції, Росії, Німеччині, США, Україні. Великі площі цукрового буряка розташовані в Китаї, Туреччині, Польщі, Росії. На початку XXI ст. у світі виробляли до 140 млн т цукру.

Географія виробництва цукру не завжди збігається з виробництвом цукроносних. Так, якщо за виробництвом цукру та цукроносних зберігають перші місця відповідно Бразилія та Індія, то решта найбільших виробників доволі розходяться за зайнятим місцями. На третьому — п’ятому місцях за виробництвом цукру йдуть США, Китай і Таїланд, а за вирощуванням цукроносних — відповідно Пакистан, Китай, Таїланд і т. д.

Картопля завезена в Європу з Південної Америки. Її використовують як сировину для крохмале-патокової, спиртової промисловості, корм для худоби. Вона також є цінним харчовим продуктом. Нині головні масиви картоплі розташовані у Центрально-Східній та Західній Європі, Російській Федерації, Китаї, Польщі, США, Україні.

Чай — технічна культура, листя якої здавна використовували як ліки та для приготування найбільш поширеного у світі легкотонізувального напою. Батьківщина чаю — Китай. Найбільшими виробниками є Індія, Китай, Шрі-Ланка, Кенія, Індонезія, Туреччина. В середньому за останні роки виробляють близько 3 млн т чаю.

Кава (арабське слово — кахва) — плід зеленого кольору, росте на тропічних кущах, походить з Африки. В Ефіопії ще й нині є дикі зарості кущів кави. Ця тропічна культура потребує великої кількості вологи (2-3 тис. мм на рік). Світове річне виробництво — понад 6 млн т. Найбільшими виробниками бобів кави є Бразилія, Колумбія, Індонезія, Мексика, Ефіопія, Уганда. Отже, основними районами виробництва кави є країни Південної Америки, які дають понад 1/3 його світового виробництва.

Какао — невелике шоколадне дерево, росте у тропіках. Зони його поширення майже збігаються з розміщенням кави. Батьківщиною какао є Мексика, а найбільшим виробником у світі — Кот-д’Івуар. Нині великим виробником бобів какао є Індонезія, Гана, Нігерія, Камерун.

Географія транспорту

Значення і місце в світовому господарстві

Транспорт є важливою інфраструктурною галуззю, що забезпечує функціонування світового господарства та потреб населення в усіх видах перевезень.

Транспорт загального користування розподіляють на кілька основних видів: сухопутний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний (морський і річковий), повітряний (авіаційний), Зароджуються нові види транспорту — транспорт на повітряній подушці, підвісні монорейкові дороги, пульпопроводи, космічний транспорт і т. п. Сучасний транспорт перетворився у складну світову систему, що об’єднує всі види транспорту, мережі шляхів сполучення, технічні засоби й служби перевезень, які у взаємодії забезпечують реалізацію транспортно-економічних зв’язків. Транспортна система стала важливим складовим елементом виробничої інфраструктури. На основні фонди транспорту в країнах світу припадає від 1/10 до 1/5 національного багатства. За вартістю основних фондів у світовій транспортній системі виділяють автомобільний транспорт (дороги та автомобілі), на другому місці — морський (порти і торговельний флот).

До складу світової транспортної системи входять: мережа шляхів сполучення (сухопутних, водних, повітряних, електронних), рухомий склад усіх видів транспорту, транспортні корпорації, що здійснюють комерційну та інвестиційну діяльність у цій галузі, а також люди, які працюють на транспорті.

Високорозвинені країни світу мають складні транспортні системи. В їх основі є транспортні вузли й транспортна забезпеченість. Транспортний вузол — населений пункт, у якому сходяться декілька видів транспорту та здійснюється обмін вантажами між ними. Транспортна забезпеченість — це транспортно-географічна характеристика (загальна мережа шляхів сполучення всіх видів транспорту.

Залізничний транспорт

Робота залізничного транспорту є одним з індикаторів економічного стану країни. У 160 країнах світу наявний даний вид транспорту. Щільність залізничної мережі, яку вимірюють кількістю кілометрів залізничної колії на 100 км² території найвиша у розвинених країнах. Так, у Німеччині вона становить майже 11 км, в Японії — більше 7 км, а у США — 1,7 км, тоді як в Африці — 0,03 км, а Азії — 0,02 км. Як за вантажообігом так і за пасажирообігом даний вид транспорту посідає 11 позицію у світі. Створено високошвидкісні залізничні лінії в Японії, Франції, Італії, ФРН, США, Китаї (швидкість потяга становить понад 200 км/год, окремі поїзди — близько 400 км/год). Збудовані підводні тунелі для руху залізничного транспорту у Японії та Євротунель під Ла-Маншем.

Автомобільний транспорт

Це єдиний вид транспорту, який представлений у всіх країнах світу. За пасажирообігом автомобільний транспорт посідає перше місце, а за вантажообігом — четверте. Особливо зручний для перевезення пасажирів та вантажів на невеликі відстані. Тут автомобільний транспорт успішно конкурує із залізничним, адже вартість таких перевезень є відносно нижчою. Радіус вигідності переміщення вантажів автомобілями постійно зростає і може досягати 1 000 й більше кілометрів.

Загальна протяжність автодоріг у світі становить понад 25 млн км, а доріг з твердим покриттям — 22 млн км. Серед них виділяються автостради, що спеціально збудовані для швидкісного сполучення.

Загальна протяжність автомобільних доріг, наприклад, у США — 6,4 млн км (у тому числі автострад — 73,1 тис. км), в Японії — 1,2 млн км доріг (53,3 тис. км — автострад). У Західній Європі, зокрема у Франції — 974(у т. ч. автострад — 7,9 тис. км), у Німеччині — 656 (у т. ч. автострад 11,1 тис. км), а у Центрально-Східній Європі: в Польщі — 377 тис. км (зокрема автострад 0,24 тис. км), в Чехії — 128 (зокрема автострад 0,39 тис. км).

Однак на автомобільний транспорт припадає 1/2 забруднень з у сіх транспортних засобів, саме тому на часі питання екологічності автотранспорту: використання таких видів палива як газ, рідкий водень, електрична й сонячна енергія тощо. Щорічно близько 200 тис. пасажирів гине в наслідок аварій.

Трубопровідний транспорт

Даний вид транспорту, найчастіше використовують для транспортування нафти й газу з місць видобутку в райони переробки або споживання. Також використовують трубопроводи для транспортування деяких видів хімічної нафтохімічної сировини (продуктопроводи) — аміак, етилен, гас тощо. Тривалий час трубопроводи використовували виключно для транспортування води. Перший нафтопровід протяжністю 6 км був побудований у США ще в 1865 р. Сьогодні трубопровідний транспорт представлений у 125 країнах світу

Трубопровідний транспорт — один із найдешевших. Порівняно із залізничним і автомобільним транспортом, доставка нафти трубами утричі дешевша. На газові трубопроводи припадає понад 99 % транспортованого газу в світі, 95 % нафти та більше половини бензину й інших нафтопродуктів. За вантажообігом посідає третє місце.

Найбільшими трубопроводами світу є нафтопровід «Дружба», що прокладений з Росії через територію України та Білорусі до країн Центральної і Західної Європи (5,5 тис. км); у США: Редвотер — Порт-Кредіт (4,8 тис. км); у Канаді: Едмонтон — Монреаль (3,2 тис. км). Значну протяжність мають Північний і Південний потік (з Росії в Європу). Загальна протяжність газопроводів у світі становить 2,9 млн км, нафтопроводів — 300 тис. км

Найбільші порти світу за вантажообігом, млн тонн (2014 рік)

№ з/п	Порт	Країна	Млн. т
1	Шанхай	Китай	678
2	Сінгапур	Сінгапур	581
3	Гуанчжоу	Китай	501
4	Ціндао	Китай	465
5	Порт-Хедленд	Австралія	447
6	Тяньцзінь	Китай	446
7	Роттердам	Нідерланди	445
8	Нінбо	Китай	430
9	Далянь	Китай	337
10	Пусан	Респ. Корея	335

Водний транспорт

Одним із найдешевших видів транспорту, який може конкурувати з трубопровідним, є водний транспорт. Слід розрізняти внутрішній водний (або річковий) транспорт і морський. Внутрішній водний транспорт хоч і дешевший від автомобільного чи залізничного, але має деякі недоліки: сезонність, коливання рівня води у річках, порівняно низьку швидкість руху тощо. Крім того, географія річкового транспорту залежить від конфігурації річкової мережі чи внутрішніх водойм.

Морський транспорт — вид водного транспорту, що відіграє особливу роль у міжнародних перевезеннях. На нього припадає 80 % товарообігу у світі, а в острівних державах — Великобританії, Японії і Австралії — близько 100 %.

До 65 % флоту (за тоннажем) зосереджено в 12 країнах світу (див. табл.). За величиною зареєстрованого морського торговельного флоту світовими лідерами є Панама, Ліберія та Багамські острови.

Усього в світі близько 30 тис. морських портів та 80 тис. суден. Понад 75 % загального числа портів і стільки саме їх вантажообігу припадає на басейн Атлантичного океану, 20 % — на басейн Тихого океану.

Понад 75 % портів світу розташовані в економічно розвинених країнах. Найбільші з них — Роттердам, Лондон, Нью-Йорк, Філадельфія, Марсель, Антверпен, Кобе, Кавасакі, Сінгапур.

Найважливішими товарами, що перевозить торговельний флот, є нафта і нафтопродукти, руда й вугілля, деревина, харчові продукти, зріджений газ.

Найважливішими каналами світу є Суецький (довжина 161 км), Панамський (82 км) і Нільський (99 км), а найважливішими морськими протоками є Ла-Манш, Ересунн, Гібралтарська, Ормузька, Босфор, Малаккська.

Внутрішній водний транспорт розвивається на всіх континентах світу, хоча найбільше значення він має для США, Росії, деяких країн Європи. У США найінтенсивніше використовують систему Великих Озер.

У Росії найбільше вантажів транспортують Волгою і Камою. Серед європейських водних доріг важливе значення мають Дніпро, Дунай, Рейн.

Важливими внутрішніми водними артеріями, що забезпечують вхід морських суден, в Європі є Рейн (на відстані 360 км, аж до Кельна), у Північній Америці — глибоководне русло Святого Лаврентія (понад 1 000 км від Монреаля до озера Онтаріо), у Південній Америці — Амазонка (доступна для плавання океанських кораблів на відстані 1 700 км до порту Манаус) та ін.

Авіаційний транспорт

Належить до перспективних видів транспорту. Основна сфера його діяльності — перевезення пасажирів та особливо важливих вантажів. За вантажообігом посідає четверте місце, за пасажирообігом — третє, на міжнародні перевезення припадає 55 %. Авіаційний транспорт доволі швидкісний (800-1 200 км/год), але дорогий.

Авіатранспорт для перевезення товарів використовують тоді, коли є необхідність доволі швидко доставити їх до місця призначення, або ці товари є доволі коштовними та потребують особливо безпечного транспортування (діаманти, золото, гроші, біжутерія тощо). Він є незамінним також в обслуговуванні важкодоступних районів.

Найзначніший розвиток авіаційний транспорт має в США. Тут зосереджено 15 тис. із 25 тис. цивільних аеропортів світу; та припадає 50 % пасажироперевезень і до 35 % вантажоперевезень світу. Також світовими лідерами є Японія, Велика Британія, Франція, ФРН, Китай, Австралія, Канада, республіка Корея, Туреччина. Найбільшими аеропортами світу є Хартсфілд-Джексон (Атланта, 92,5 млн ос./рік), Пекін Столичний (77,4 млн ос./рік), Хітроу (Лондон 69,4 млн ос./рік)

Міжнародні економічні зв’язки

Суть та основні форми економічного співробітництва

Міжнародні економічні зв’язки — система господарських зв’язків національними економіками різних країн, що здійснюється на основі міжнародного поділу та інтеграції праці. Цей термін охоплює не лише зовнішню торгівлю, якій приділяється найбільше уваги, а й міжнародний вивіз і приплив капіталу, послуг, міграцію трудових ресурсів.

Зовнішня торгівля — одна з найдавніших форм економічних зв’язків між країнами, яка полягає у вивозі одних товарів за межі держави (експорт) та ввезенні інших із-за кордону (імпорт). Обсяги її, як правило, визначають зовнішньоторговим обігом, тобто сумою експорту та імпорту, вираженою у грошовій формі.

Цей показник відбиває ступінь участі країни у міжнародному поділі праці. Поки що провідні позиції за цим показником утримують США, Японія, ФРН, Китай. Питання світової торгівлі врегульовує Світова Організація Торгівлі (СОТ).

У структурі міжнародного товарообігу у наш час відбуваються великі зміни. У ньому зараз сильно знизилася частка продовольства й сировини. Постіндустріальні країни різко підвищили продуктивність сільськогосподарського виробництва, що зменшило їхню потребу в імпорті продовольства. Підвищення попиту на енергоносії сприяло збільшенню в міжнародній торгівлі питомої ваги мінерального палива. На сировину, продовольство, мінеральне паливо припадає майже четверта частина світового експорту.

У рамках світового господарства склалося декілька основних географічних напрямків міжнародної торгівлі, кожному з яких характерні свої специфічні особливості. Так, найбільшу за обсягами торгівлю здійснюють між собою розвинуті країни, частка яких у світовому товарообігу складає близько 65 %. Характерною рисою їхнього взаємного товарообігу є висока питома вага готових промислових виробів.

Зростає частка в міжнародній торгівлі країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються. Це відбувається завдяки збільшенню експорту сировини (а в останні роки і готових виробів, з одного боку, та імпорту машин і продовольства — з іншого). Так обсяги зовнішньої торгівлі Китаю, Південної Кореї, Тайваню, Мексики, Сінгапуру мало чим поступаються лідерам світової торгівлі.

Міжнародна спеціалізація та кооперування здійснюється між підприємствами різних країн. Найхарактерніші вони для машинобудівного комплексу при спільному виробництві деталей, вузлів, готової продукції.

Вкладення капіталів — це надання коштів чи матеріальних ресурсів підприємцями однієї країни для будівництва, переобладнання господарських об’єктів іншої, створення спільних підприємств (СП). Нині обмін усіма видами інвестицій (витрати для придбання машин й устаткування, обладнання, для організації виробництва і формування виробничих запасів та ін.) відбувається насамперед між економічно розвиненими країнами. Світовими лідерами на ринку капіталів є США (30 % усієї суми), Японія та Велика Британія (по 15 % світових інвестицій).

Обмін робочою силою відбувається у результаті виїзду громадян на роботу в інші країни.

Усе більшої ваги в наш час набирає обмін науково-технічною інформацією, тобто найновішими досягненнями у науці, техніці, технології.

Важливу роль в економіці країн відіграють міжнародні послуги, серед яких найпоширенішими є транспортні, надання фінансових кредитів, обмін туристськими групами та ін. У їх структурі поступово знижується частка транспортних послуг, а продовжує зростати частка міжнародного туризму.

Особливо виділяються за обсягами послуг різних видів США (близько 18 % усього світового експорту послуг). Частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі послугами поступово збільшується. Деякі з них стали великими експортерами послуг: Південна Корея — інженерно-консультаційних і будівельних, Мексика — туристичних. Частка країн з перехідною економікою у світовому експорті послуг становить близько 4 %. Ці країни мають великі можливості для розвинутого туризму, транзиту, морських перевезень, інженерно-консультаційних і будівельних послуг.

Міжнародний туризм та його різновиди

Щорічно понад третина мешканців планети стають туристами — подорожують, відпочивають, пізнають природу й культурні надбання територій поза місцем свого проживання. Більшість з них здійснюють туристичні мандрівки в межах своєї країни, а понад мільярд осіб перетинає державні кордони, беручи участь у міжнародному туризмі. Туризм — тимчасове переміщення людей у вільний час з місця свого постійного проживання в іншу країну або місцевість у межах своєї країни з метою відпочинку, оздоровлення, пізнання навколишнього світу тощо. У 2016 р. 1,235 млн осіб здійснили міжнародну туристичну поїздку. Туризм забезпечує роботою — у всіх країнах світу понад 100 млн працівників. Туризм є серйозним джерелом валютних надходжень відродження та збереження традицій, фольклору, народних промислів.

За метою поїздки розрізняють наступні види туризму: рекреаційний, оздоровчий, пізнавальний, діловий, науковий, спортивний, пригодницький, паломницький, екологічний шоп-туризм.

Відповідно до статистики Всесвітньої туристичної організації 2016 року 53 % міжнародних туристичних подорожей здійснюють з метою дозвілля та відпочинку, на релігійний та медичний туризм припадає 27 %, на бізнес і діловий туризм припадає 13 %, решта — приблизно 7 % — інші види туризму. По 53 % туристів прибувають на відпочинок повітряним транспортом, 39 % автомобільним, 2 % залізничним та 4 % водним. Прибутки від іноземного туризму в загальних входженнях від експорту товарів і послуг складають у США і Великобританії по 5 %, Франції і Данії — 7-8 %; Італії і Швейцарії — 11-12 %; Португалії — 20 %; Іспанії й Австрії — 30-35 %.

Задовольняють потреби туристів завдяки складній взаємодії підприємств сфери послуг: закладів розміщення (готелі, мотелі та ін.), харчування (ресторани, кафе, їдальні тощо), використання різних видів транспорту, відвідування різноманітних закладів розваг (музеї, театри, парки розваг, казино тощо). Завдяки діяльності туроператорів, послуги, які надають окремі підприємства, комбінують у тури, які включають у себе програму обслуговування на маршруті, що охоплює певну територію з її природними та культурно-історичними пам’ятками, об’єктами та явищами.

Прийнято виділяти 5 регіонів міжнародного туризму: Європейський, Азійсько-Тихоокеанський, Американський, Африканський, Близькосхідний. Лідером за чисельністю туристичного прибуття є Європейський макрорегіон (616,2 млн туристів). Районами туристської спеціалізації стали передусім приміські території Південної Європи. Найпривабливішими для туристів є Лазуровий берег Франції (від Тулона до Монако), Південь Італії, Південь і Схід Іспанії, Канарські острови, Мальта, узбережжя Адріатики та інші. Привабливими для пізнавального туризму залишаються історичні міста регіону з низкою архітектурних, культурних та інших памяток. Дедалі більшого значення набувають гірські території, що приваблюють своїми ландшафтами, чистим повітрям, засніженими вершинами (Альпійські хребти Швейцарії, Австрії, Франції, Італії; Карпати, Динари, Скандинавські гори та Кордильєри), лише Альпійський макрорегіон відвідує щорічно до 150 млн осіб. Лідером за чисельністю туристів, які прибувають щорічно, є Франція — близько 79 млн туристів.

Найбільше міжнародних туристів прибуває з високорозвинутих країн Європи, особливо Німеччини та Великої Британії, а також США, Канади та ін.

Відповідно до статистики ВТО 2016 р. на другому місці за кількістю туристичного прибуття є Азійсько-Тихоокеанський регіон (308 млн туристів) і на третьому Американський — 199,7 млн туристів. Серед інших регіонів світу популярними зонами відпочинку є узбережжя морів та океанів, що омивають береги США, Мексики, Бразилії, Гавайські, Багамські і Бермудські острови. Відомі курортні місцевості є в Марокко, Тунісі, Єгипті, Ізраїлі, Туреччині, Таїланді, Індії, Непалі, Китаї, Японії.

Тестові завдання

49. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

49.1. Вид електростанцій, будівництво яких найбільш перспективне на морських узбережжях, гірських районах та відкритих просторах степів і пустель

• А АЕС
• Б ВЕС
• В ГЕС
• Г СЕС

49.2. Країна, яка НЕ є лідером з виробництва алюмінію у світі

• А США
• Б Канада
• В Італія
• Г Китай

49.3. Європейським лідером у машинобудуванні є

• А Італія
• Б Бельгія
• В Німеччина
• Г Україна
• 49.4. Центри виробництва фосфатних добрив у більшості країн світу тяжіють до
• А споживача
• Б джерел сировини
• В центрів виробництва коксу й переробки природних газів
• Г підприємств синтезу сірчаної кислоти

49.5. Країни, в яких основну частку електроенергії виробляють на ТЕС

• А Ємен, В’єтнам, Іран
• Б Лівія, Білорусь, Алжир
• В Пакистан, Бразилія, Перу
• Г Франція, Бельгія, Угорщина

49.6. Країна, яка посідає перше місце у суднобудуванні світу

• А Франція
• Б Данія
• В Китай
• Г Фінляндія

49.7. Найбільше електроенергії на АЕС виробляють у

• А Франції
• Б Японії
• В США
• Г Німеччині

49.8. Серед технічних культур укажіть олійну

• А картопля
• Б цукрова тростина
• В маслини
• Г цукрові буряки

49.9. Країни, які є світовими лідерами за чисельністю поголів’я ВРХ

• А Китай, Росія
• Б Індія, Бразилія
• В Австралія, Мексика
• Г Танзанія, Кенія

49.10. Найбільший попит на світовому ринку має деревина з

• А Швеції, Фінляндії, Норвегії
• Б Росії, Білорусі, України
• В Бразилії, Колумбії, Танзанії
• Г Китаю, Японії, Ефіопії

49.11. Першість з виробництва молока належить

• А США
• Б Німеччині
• В Україні
• Г Індії

49.12. Країна з найвищим виробництвом сільськогосподарської продукції на одного працівника

• А Нідерланди
• Б Японія
• В Німеччина
• Г США

49.13. Найбільший у світі флот мають

• А Панама, Ліберія, Маршалові острови
• Б Китай, Японія, Великобританія, США
• В Норвегія, Кіпр, Мальта, Сінгапур
• Г Канада, Німеччина, Італія, Франція

49.14. Регіон, у якому сформувалась найщільніша транспортна мережа

• А Західна та Центральна Європа
• Б Північна Америка
• В Східна Азія
• Г Південна Америка

49.15. Регіони світу, в яких трубопровідний транспорт набув найбільшого розвитку

• А Західна Європа, Австралія
• Б країни Східної і Західної Європи, США, Канада
• В Японія, країни Східної Європи, Бразилія
• Г США, Канада, Мексика

49.16. Характерна риса транспортної системи країн, що розвиваються

• А це відстаюча галузь з переважанням одного-двох видів транспорту
• Б це провідна галузь господарського комплексу
• В це галузь з розвинутими всіма видами транспорту
• Г це галузь з перевагою повітряного, трубопровідного транспорту

49.17. Вид транспорту, на який припадає основна частка перевезень у міжнародному туризмі

• А повітряний
• Б залізничний
• В автомобільний
• Г водний

49.18. Субрегіон світу з найбільшими запасами нафти

• А Близький Схід
• Б Латинська Америка
• В Гвінейська затока
• Г Південно-Східна Азія

49.19. Країни-лідери в галузі машинобудування

• А Китай, США
• Б Україна та Росія
• В Індія та Бразилія
• Г Іспанія і Таїланд

49.20. Головний показник роботи вантажного транспорту, що розраховують як добуток обсягу перевезень вантажів на відстань та вимірюють у тонно-кілометрах

• А вантажообіг
• Б вантажопотік
• В вантажоємність
• Г вантажопідйомність

49.21. До світових лідерів в галузі лісової та деревообробної промисловості належать

• А Канада, США, Бразилія
• Б Франція, Італія, Литва
• В Росія, ОАЕ, Грузія
• Г Швеція, Болгарія, Німеччина

49.22. Найбільшим експортером текстильної промисловості в світі є

• А Франція
• Б Китай
• В Австралія
• Г Туреччина

49.23. Увідповідніть регіони світу та впрошування цукрових і тонізувальних культур

• 1 Центральна та Східна Європа
• 2 Північ Латинської Америки
• 3 Північ і схід Південної Америки
• 4 Південна Азія
• А цукрові буряки
• Б цукрова тростина
• В чай
• Г кава
• Д лаванда

49.24. Увідповідніть галузі світового господарства та напрямки їх розвитку на сучасному етапі

• 1 кольорова металургія
• 2 газовидобувна промисловість
• 3 фармацевтична промисловість
• 4 морський транспорт
• А зростання контейнерної системи перевезень
• Б освоєння частки видобутку на шельфі Світового океану
• В переорієнтація виробництва у країни третього світу
• Г використання вторинної сировини (брухту)
• Д зорієнтована на споживача та кваліфіковані кадри

49.25. Увідповідніть терміни та їх визначення

• 1 транспортна система
• 2 транспортний вузол
• 3 транспортна забезпеченість
• 4 транспортна мережа
• А населений пункт, в якому сходяться декілька видів транспорту і здійснюється обмін вантажами між ними
• Б сукупність усіх видів транспорту, об’єднаних між собою транспортними вузлами
• В транспортно-географічна характеристика території, що відображує співвідношення між потребами в шляхах сполучення і транспортних засобах та наявністю існуючих
• Г загальна мережа шляхів сполучення всіх видів транспорту
• Д галузь народного господарства, що покликана забезпечити економічні, організаційні та соціальні зв’язки різних сфер економіки та задовольнити потреби виробництва й населення в перевезеннях

49.26. Увідповідніть найбільші судноплавні канали та країни, де вони функціонують

• 1 Кільський
• 2 Панамський
• 3 Бургундський
• 4 Біломорсько-Балтійський
• А Франція
• Б Росія
• В Панама
• Г Німеччина
• Д Італія

49.27. Увідповідніть райони розвинутої хімічної промисловості та країни

• 1 Поволжя
• 2 Рур
• 3 Мідленд
• 4 Пітсбург
• А Німеччина
• Б Великобританія
• В США
• Г Російська Федерація
• Д Італія

49.28. Укажіть три форми організації виробництва, властиві для світового господарства

• 1 спеціалізація
• 2 кооперування
• 3 об’єднання
• 4 інтеграція
• 5 стандартизація
• 6 концентрація
• 7 сертифікація

49.29. Укажіть три зернові культури, які займають основну частку в структурі світового збору зернових

• 1 сорго
• 2 овес
• 3 пшениця
• 4 кукурудза
• 5 ячмінь
• 6 жито
• 7 рис

49.30. Визначте обсяг виробництва вовняних тканин у Китаї з розрахунку на одну особу, якщо загальний валовий показник виробництва становить 1 150 млн м².