Географія. Комплексна підготовка до ЗНО і ДПА

Загальна економіко-географічна характеристика світу

46. Сучасна політична карта світу

Політична карта світу відображає геопросторові властивості політичної організації суспільства та його підсистем. Основними елементами політичної карти світу є території, країни, держави і міжнародні (міждержавні) організації.

Політична карта — географічна карта, що представляє територіально-політичну характеристику світу, материків та регіонів. У більш широкому розумінні — це предмет дослідження політичної географії, яка вивчає політико-географічне положення країн, державний устрій та форми правління, політичну структуру суспільства та міжнародні відносини.

Головними об’єктами політичної карти світу виступають держави, країни й території.

Країна — територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Якщо країна є суверенною, то вона набуває політичного змісту держави.

Держава — заселена територія з визначеними кордонами, що в політико-географічному відношенні не залежать від інших держав у внутрішніх і зовнішніх відносинах.

Територія держави — частина простору з природними та антропогенними властивостями й ресурсами, що перебувають під суверенітетом держави. Отже, державна територія — це простір для здійснення державної влади, що є суб’єктом міжнародного права.

У світі існує кілька держав, розташованих на суходолі, які з усіх боків оточені територією іншої держави — анклави (від лат. замикати на ключ). Анклавами є Сан-Марино (Італія), Ватикан (Італія) та Лесотто (Південна Африка). Анклави, що мають морське узбережжя, називають напіванклавами. Наприклад, Бруней оточений територією сусідньої Малайзії, але має вихід до Південно-Китайського моря.

На початку XXI ст. у світі налічують понад 250 країн і територій, з них 194 держави.

Статус країни характерний також для таких територій, які перебувають під політичним та військовим контролем однієї із суверенних держав. Узагальнено такі території називають залежними. Вони можуть мати такий статус:

  • колонія — країна або територія, що перебуває під владою іншої держави (метрополії) і не має політичної та економічної самостійності. Залежні території можуть мати такий статус:
  • заморська територія — це територія, що не володіє повною політичною незалежністю або суверенітетом, наприклад, Гваделупа (Франція), Пуерто-Ріко (США), Гренландія (Данія) та ін.;
  • протекторат — форма колоніальної залежності, що встановлюється договором, за яким держава-покровитель здійснює зовнішні відносини та вирішує найважливіші питання протекторату, наприклад Монако (Франція), Сан-Марино (Італія), Ліхтенштейн (Швейцарія);
  • підопічна територія — залежна територія, якою керує створена після Другої світової війни система міжнародної опіки за дорученням ООН (Маріанські острови під опікою США).

Спірні території — це території, на які претендують дві або більше держав. У світі існує близько 300 пунктів і територій, які є предметом суперечок.

Залежні країни світу також класифікують за площею і населенням. Найбільшими залежними країнами світу за площею є Гренландія (Данія), Гвіана (Фр.), Нова Каледонія (Фр.). Найменшими за площею є Мелілья (Ісп.), Гібралтар (Брит.), Піткерн (Брит.). Найбільшими за населенням залежними країнами світу є Пуерто-Ріко (США), Реюньйон (Фр.) та Гваделупа (Фр.), відповідно 3,6; 0,6 та 0,4 млн осіб.

Найменшими за населенням є Фолклендські острови, Піткерн та Чагос (усі — Брит.), відповідно 2 121, 55 та 25 осіб. Як видно, найбільші за площею і населенням залежні країни перебувають під владою Франції, а найменші — Великобританії.

Найбільшу кількість залежних країн і територій має Франція — 18 та Великобританія — 14. Найменше залежних країн у Данії, Нідерландах та Іспанії — по дві. Сьогодні таких залежних територій налічують близько 40

Окрім офіційно визнаних держав у світі (де-юре) є частково визнані й невизнані держави. Визнання де-юре — повне визнання держави зі встановленням чи підтримкою дипломатичних відносин. Визнання де-факто — неповне й неостаточне. При такому визнанні дипломатичні відносини не можуть бути встановлені, проте укладаються двосторонні торговельні, фінансові, освітні, екологічні та інші угоди (застосовується, коли у держави, що здійснює визнання, немає впевненості в міцності нового суб’єкта міжнародного права, або коли сам суб’єкт себе вважає тимчасовим утворенням). Прикладом частково визнаних держав можуть бути такі як Косово й Тайвань.

Особливий статус має Антарктида, міжнародно-правовий режим якої визначено договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним ця територія оголошена нейтральною та демілітаризованою. Тут дозволена лише науково-пошукова робота.

Кожна держава має територію, обмежену сухопутними й морськими кордонами, що відокремлюють одну державу від іншої. До складу державної території входять суходіл з надрами, води й повітряний простір над ними. Водну територію становлять внутрішні води, а також територіальні води акваторії Світового океану, що прилягають до суходолу країни в межах 12 морських миль (1 морська миля = 1 852 м). Проте деякі країни в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами ширші смуги — до 200 морських миль (Бразилія, Перу, Уругвай).

У міжнародному законодавстві існує також поняття морська економічна зона. Це територія поза межами територіальних вод, у якій приморська держава має суверенні права на розвідування й видобуток мінеральних і біологічних ресурсів моря.

Міжнародне право забороняє порушення кордонів інших держав та насильницьке захоплення чужих територій. Усі територіальні суперечки між державами повинні врегульовуватись винятково мирними засобами. Загальне визнання непорушності кордонів, що склались після Другої світової війни між європейськими країнами, схвалено на нараді безпеки й співробітництва у Європі в Гельсінкі (1975 р.).

Поняття під виключним суверенітетом держави означає, що в межах даної території не може бути проявів влади іншої держави; діють лише закони даної держави, народ держави має виключне право на користування всіма ресурсами території; дана держава визначає засади політичного, економічного й культурного життя в країні.

Державний кордон — офіційно визначена лінія на поверхні Землі (суходолі та водному просторі) та уявна вертикальна площина, що проходить через неї в повітряному просторі та надрах Землі, яка визначає межі території держави. Кордони можуть формуватися історично, а можуть бути результатом міжнародно-правових угод за результатами військових дій та політичних переговорних процесів. Процес становлення кордонів проходить у два етапи: делімітація — договірного визначення напряму і особливостей проходження кордону з розробкою відповідної карти; демаркація — встановлення кордону на місцевості.

Етапи формування політичної карти світу

Формування політичної карти світу розпочинається з часу появи перших держав та міждержавних утворень (перша половина IV тисячоліття до н. е.).

Періодизація формування політичної карти світу тісно пов’язана з загальноісторичною періодизацією. Виділяються такі періоди: Стародавній; Середньовічний; Новий; Новітній.

Стародавній період (V тис. до н. е. — V ст. н. е.)

Найбільш відомими державами цього періоду були Давня Греція, Персія, держава Александра Македонського та Римська імперія. Основна частина Давньої Греції у її класичному періоді (V-IV ст. до н. е.) займала узбережжя Егейського моря. Перська держава Ахеменідів у VI-IV ст. до н. е. займала весь Близький Схід. Персія дала світові приклад першої сухопутної імперії. Держава Александра Македонського була короткотривалою (336-323 рр. до н. е.) і охоплювала територію Греції, Близького Сходу та Єгипту. Римська імперія існувала з І ст. до н. е. до V ст. За територіальними масштабами це була Середземноморська держава.

На території України у даному періоді виникло Боспорське царство — V-II ст. до н. е., відновлене у I-IV ст. Воно охоплювало узбережжя Азовського моря зі столицею на Керченському півострові. У Криму в II ст. до н. е. — III ст. існувала також Кримсько-Скіфська держава.

Середньовічний період (V-XV ст.)

Основну роль у цьому періоді відігравали Візантійська імперія, Арабський халіфат, Монгольська імперія, Германська імперія, Київська Русь. Основною територією існування Візантійської імперії у V-XV ст. було Східне Середземномор’я. Арабський халіфат існував як більш-менш єдина держава у VII—XIII ст. Він охоплював Близький Схід (без Малої Азії), Північну Африку та Піренейський півострів. Гігантська Монгольська імперія існувала у XIII-XIV ст. Вона займала майже всю Азію (крім Малої Азії, Аравії, Індії, Південно-Східної Азії та Японії) та Східну Європу. Германська імперія (офіційна назва «Священна римська імперія німецької нації») сформувалась у X ст. До кінця XVIII ст. вона домінувала у Серединній Європі.

В Індії у XIII ст. виникає перша мусульманська держава — Делійський султанат. Китай було поділено на дві держави-династії: Тан (II—X ст.) та Сун (Х-ХIII ст.).

У цьому періоді виникає перша етнічно українська держава — Київська Русь (IX—XII ст.) та її наступниця — Галицько-Волинська держава (XIII-XIV ст.).

Новий період (XV ст. — поч. Першої світової війни)

Відкриття Америки у 1492 р. і розширення уявлень про світ дало поштовх до формування колоніальних імперій. Виникають іспанська, португальська, голландська, французька та російська монархії. Утверджується ще одна євразійська Османська (турецька) імперія, що охоплює Південно-Східну Європу та Близький Схід. У цьому періоді розпочинається епоха виникнення національних держав. Першою національною державою стали Нідерланди у 1581 р. Вестфальський мир 1648 р. «поховав» ідею європейської універсальної імперії. У другій половині XIX ст. постає нова Німецька імперія.

В Індії у XIII-XVII ст. постає держава Великих Моголів. З XVIII ст. Британія починає перетворювати Індію на свою колонію. У Китаї з XVI до XVII ст. править остання національна династія Мін. А з XVII ст. і до початку XX ст. Китай під пануванням маньчжурів перетворюється у напівколонію.

У другій половині XVII ст. невдалу спробу відновити свою незалежність у формі козацької держави зробила Україна. До того вона перебувала, в основному, у складі Польщі (до другої половини XVIII ст.) та Росії (Лівобережна Україна з другої половини XVII ст.). У XIX ст. Україна була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Новітній період (1914 р. — до наших днів)

Розпочався на початку XX ст. і триває досі. У цьому періоді політична карта світу зазнала найбільших змін в 20-х, 40-х, 60-х та 90-х роках. Перша світова війна (1914-1918 рр.) спричинила розпад Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Постали нові незалежні країни — Польща, Чехословаччина, Єгипет, Ірак та ін. Друга світова війна (1939-1945 рр.) поклала початок розпаду британської та французької імперій. У 1945 р. здобула незалежність Індонезія, 1947 р. — Індія, 1948 р. — виникла держава Ізраїль та ін. У 60-х роках XX ст. незалежними стали більшість країн Африки.

У першій половині 1990-х років політична карта світу зазнала серйозних змін. У 1990 р. Західна та Східна Німеччина, а також Північний та Південний Ємен об’єднались у єдині держави, відповідно Німеччину та Ємен. У 1991-1993 рр. розпались: СРСР (1991); Югославія (1991-1992); Чехословаччина (1993).

На місці СРСР утворилось 15 держав (у тому числі й Україна, 24 серпня 1991 р.), Югославії — 6, Чехословаччини — дві. У 1993 р. зі складу Ефіопії виділилась Еритрея. Здобули незалежність ряд колишніх тихоокеанських володінь США: Маршалові острови й Мікронезія — у 1991 р. та Палау в 1994 р. У 1990 р. звільнилась остання велика колонія в Африці — Намібія (окупована Південною Африкою). У 1991 р. колоніальної опіки від США позбулися острови Мікронезії, що призвело до формування тут низки незалежних держав. До складу Китаю у 1997 р. повернувся Сянган (Гонконг) і став його спеціальним адміністративним районом, у 1999 р. — Аоминь (Макао). У 2002 р. незалежним став Східний Тимор.

За останні десятиліття відбулися: вихід Чорногорії із Союзу Сербії та Чорногорії та створення двох суверенних держав — Республіка Сербія та Чорногорія (2006 р.); проголошення незалежності Косово (колишній автономний край Сербії, 2008 р.); розпад Судану на дві самостійні держави — Судан і Південний Судан (2011 р.).

Чисельність незалежних держав за частинами світу на 2016 рік

Частина світу

Чисельність держав

Європа

44

Азія

47

Африка

54

Америка

35

Австралія га Океанія

14

Разом

194

Невід’ємним елементом політичної карти світу є столиці, які відіграють важливу роль у житті країн. Столиці можуть виконувати як суто столичні функції (політичні, адміністративні), так і нестоличні (економічні, культурні, науково-освітні та ін.). У столиці зазвичай розташовують вищі органи державної влади й управління, виконавчі, судові, військові та інші установи. Вони мають широкі повноваження у сфері міжнародних зв’язків, тут розміщуються дипломатичні представництва іноземних держав, у деяких випадках — світових і регіональних міжнародних організацій. У багатьох країнах світу є й неформальні столиці, представлені головними економічними або культурними центрами держав. Це, наприклад, Нью-Йорк у США, Санкт-Петербург в Росії, Шанхай у Китаї, Стамбул у Туреччині, Ріо-де-Жанейро в Бразилії, Йоганнесбург у Південній Африці.

Політична карта залишається динамічною та її формування триває.

Типологія країн. Показники, які визначають рівень економічного розвитку країн

Типологія групує країни світу, відображає підсумки їх соціально-економічного поступу, зумовленого різними й неоднаковими темпами й розвитку суспільств.

Критеріями типології можуть бути: географічне положення, форма правління, адміністративно-територіальний устрій, розміри території, чисельність населення, величина й структура природно-ресурсного потенціалу, рівень економічного розвитку, рівень гуманітарного розвитку і т. д.

За площею виокремлюють: 1) країни-гіганти (площа яких понад 3 млн. км2), їх 7: Росія, Канада, Китай, США, Бразилія, Австралійський Союз, Індія; 2) великі країни (від 1 до 3 млн. км2), їх 21. Серед них Аргентина, Конго, Мексика, Саудівська Аравія, ПАР та ін.; 3) значні країни (від 500 тис. км2 до 1 млн. км2), їх також 21: наприклад, Афганістан, Туреччина, Україна, Франція, Єгипет та ін.; 4) середні країни (від 100 тис. км2 до 500 тис. км2), їх 56: Іспанія, Греція, Норвегія, Польща, Румунія та ін.; 5) малі країни (від 10 до 100 тис. км2), їх 53: Австрія, Бельгія, ОАЕ, Молдова, Нідерланди та ін.; 6) невеликі країни (від 1 до 10 тис. км2), їх 8: Бруней, Західне Самоа, Кабо-Верде, Коморські острови, Маврикій, Кіпр, Люксембург, Тринідад і Тобаго; 7) мікродержави (до 1 тис. км2), їх 24: Ватикан (0,44 км2), Монако (1,96 км2), Науру (21, км2), Тувалу (26 км2), Сан-Марино (61 км2), Ліхтенштейн (160 км2), Маршалові острови (180 км2), та інші.

Доволі загальною є типологія за ступенем розвитку суспільства, коли виділяють доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні країни. До першої групи входять країни Азії, Африки та Латинської Америки, в яких переважають доіндустріальні елементи виробництва (частка первинного сектору у ВВП держави більша 25 %, що переважає частку вторинного сектору). До другої — країни із розвиненою видобувною та важкою промисловістю, зокрема більшість постсоціалістичних (частка вторинного сектору 25-50 % та 3-20 % первинного), до них належать Китай, Польща, Білорусь та ін. Постіндустріальні — це економічно високорозвинені країни, де значна частина працездатного населення зайнята у третинному секторі — близько 70 %, а в первинному — 1-2 %. До них належать США, Великобританія, Німеччина, Японія та ін.

Країни світу розрізняють також за способом ведення економіки. Тут виділяють країни з ринковою економікою, з перехідною економікою та плановою централізованою економікою. До першої групи відносять економічно розвинені країни та деякі країни, що розвиваються. До другої — інші країни, що розвиваються, та частину постсоціалістичних країн, зокрема Україну, Росію, Румунію, Болгарію та ін. Третя група — це так звані соціалістичні країни: КНДР, Куба, Китай, В’єтнам.

Ще одна класифікація враховує рівень та характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому господарстві. За основу такої класифікації традиційно беруть показник валового національного продукту (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП). Варто зауважити, що МВФ у розрахунку економічного розвитку країн бере за основу ВВП, а Світовий банк — ВНД на одну особу за рік.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — вартість усіх товарів та послуг, вироблених у господарстві держави (країни) за певний період. Він може бути розрахований на основі: 1) витрат, що становлять вартість всіх видів діяльності; 2) прибутків від усіх видів діяльності; 3) доданої вартості (приріст вартості товару, який виник у процесі його виробництва й реалізації; різниця між чистим виторгом підприємства та затратами на матеріали, енергію та зовнішні послуги) в процесі виробництва в усіх галузях господарства. У першій п’ятірці країн з найбільшим ВВП (2015 р.) — США (17,9 трлн дол. США), Китай (10,9 трлн дол. США), Японія (4,1 трлн дол. США), Німеччина (3,4 трлн дол. США), Велика Британія (2,8 трлн дол. США), Україна знаходиться на 62 позиції у світ ат та на 22 позиції у Європі з показником 90,6 млн дол. США

Валовий національний продукт — валовий внутрішній продукт плюс різноманітні прибутки, отримані національними виробниками та окремими громадянами із-за кордону. Показник ВНП дає краще уявлення про добробут країни, а ВВП відображає стан структурних характеристик її господарства.

Абсолютні розміри ВНП відображають економічну могутність країни та її питому вагу у світовому економічному просторі. Оскільки ціни на однакові товари в різних країнах неоднакові, відмінними є курси валют, то розрахунок річного ВНП для кожної країни світу здійснюють за цінами товарів у США (тут виробляють до 90 % світового асортименту товарів і послуг, плюс бездоганно налагоджена статистика) й середньосвітовими або національними цінами на товари, які відсутні в США. За даною методикою, згідно з розрахунками Світового банку, до першої десятки країн за абсолютним рівнем ВНП належать США (10 трлн дол. США або 20 % валового продукту світу), Китай (9 %), Японія (6,4 %), Індія (4,4 %), ФРН (3,9 %), Франція (2,9 %), Велика Британія (2,7 %), Італія (2,6 %), Бразилія (2,3 %), Росія (2,3 %).

Серед регіонів світу найбільшим економічним потенціалом володіє Європа — 34,8 % ВНП світу, на Північну Америку (США й Канаду) і Азію припадає більше половини ВНП світу й лише 9,1 % — на Латинську Америку, Африку, Австралію та Океанію.

Однак обсяги виробництва не зовсім відображають рівень розвитку країн світу. Тому частіше беруть до уваги ВНП в розрахунку на душу населення. Десятка найрозвинутіших країн світу за цим показником (на 2015 рік) має наступний вигляд: Норвегія (93,8 тис. дол./ос.); Катар (85,4 тис. дол.); Швейцарія (84,2 тис. дол), Люксембург (77,0 тис. дол), Австралія (60,0 тис. дол), Данія (58,6 тис. дол), Швеція (57,8 тис. дол..), США (55,0 тис. дол..), Сінгапур (52,1 тис. дол.); Ісландія (49,7 тис. дол.) Україна на 115 рейтингове місце у світі та 42 у Європі (2 620 дол/ос.). На рівні 12 000 дол./ос ООН пропонує розмежовувати розвинуті країни та країнами із середнім рівнем розвитку. До країн з низьким рівнем економічного розвитку належать ті, де ВНП/ос. становить менше 1 025 дол. Найвідсталішими країнами за середньодушовим показником є Ефіопія (380 дол/ос.), Демократична Республіка Конго (280), Бурунді (240),. Нігер (390), Малаві (320), Ліберія (370).

В економічно високорозвинених країнах відбувається постійне зниження частки зайнятих у промисловості, а в країнах, що розвиваються — навпаки, з індустріалізацією зростає питома вага зайнятих у цій галузі. Так, в економічно високорозвинених країнах частка зайнятих у промисловості в середньому становить 25 %, а в країнах, що розвиваються — 13 %; в країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень, питома вага зайнятих в промисловості коливається від 47 % (Болгарія) до 43 % (Росія). Серед країн світу мінімальне значення цього показника у Руанді — 3 %.

Країни, що розвиваються, характеризуються високою питомою вагою зайнятих у сільському господарстві. У цій галузі зайнято в середньому близько 60 % населення, тоді як у економічно розвинених країнах — лише 2-8 %. Серед країн світу частка зайнятих у сільському господарстві коливається від максимального значення у Руанді — 91 %, до мінімального значення Великобританії — 2 %.

Економічно високорозвинені країни відзначаються високою питомої вагою зайнятих у сфері послуг. У цих країнах у сфері послуг зайнято в середньому 60 % економічно активного населення, тоді як у країнах, що розвиваються, — лише 22 %. У країнах, що йдуть шляхом ринкових перетворень, у Китаї, нових індустріальних країнах Азії і Латинської Америки частка зайнятих у сфер послуг становить приблизно 30-40 %.

У внутрішній структурі сфери послуг економічно високорозвинених країн спостерігають тенденцію до збільшення частки нетрадиційних галузей — фінансових послуг, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення. У внутрішній структурі сфери послуг у країнах, що розвиваються, домінують традиційні галузі — торгівля, готельна й ресторанна справа, тоді як країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень, характеризуються високою питомою галузей інфраструктури, передусім транспорту і зв’язку.

Найвищі темпи економічного зростання спостерігали у країнах, що здійснили радикальні ринкові реформи й дотримували ліберальної економічної політики. Це, перш за все, нові індустріальні країни (НІК) і території Азії. Рекордсменами світу за темпами економічного зростання були Таїланд і Республіка Корея, відповідно 8,9 і 8,6 %.

В економічно високорозвинених країнах середні темпи економічного зростання становили 3,5 %. За цей період найбільш динамічно розвивалися Ірландія і Нова Зеландія, в яких середньорічні темпи економічного зростання становили 4,5 %. Стабільні темпи економічного зростання спостерігають у США — 2,6 %. В Японії за останні роки криза сповільнила темпи економічного зростання до 0,6 %.

Значні відмінності в темпах економічного зростання спостерігали в країнах, що розвиваються. Найвищі вони, крім НІК, були в Чилі та Ботсвані. Країни, які намагалися проводити протекціоністську економічну політику, зазнали економічної кризи. У Латинській Америці до таких країн належали Венесуела, Гаїті, Нікарагуа, в Африці — Демократична Республіка Конго, в Азії — Філіппіни. У країнах, що розвиваються, виділяють також групу країн, яким великої шкоди завдали війни та внутрішні конфлікти — це Ангола, Ефіопія, Афганістан, Ірак, Іран, Ліван, М’янма, Камбоджа.

У зв’язку з цим важливе значення має визначення параметрів людського розвитку. З 90-х років XX ст. у щорічних звітах Програми розвитку ООН (ПРООН) широко використовують інтегральний показник — індекс людського розвитку (ІЛР). Він дає загальне уявлення про рівень соціально-економічного розвитку в окремих країнах і регіонах. Цей показник широко використовує ООН для спостереження за прогресом окремих країн і людства в цілому. Що вище значення ІЛР, то вищий гуманітарний розвиток країни.

Індекс людського розвитку є альтернативою щодо показника ВВП на одного жителя. Його перевага в тому, що він об’єднує економічні показники, тобто враховує рівень життя населення, рівень освіти й стан здоров’я. При визначенні ІЛР для характеристики рівня життя населення використовують показник ВВП на одного жителя. Рівень освіти характеризується показником письменності дорослого населення і середньою тривалістю років навчання. Стан здоров’я населення оцінюють показником очікуваної тривалості життя при народженні, який відображає всю реальну сукупність умов життя і праці людини — розвиток медицини, якість харчування, чистоту довкілля тощо. Панує думка, що високий освітній рівень людей є запорукою їх матеріального добробуту.

За останні десятиріччя в країнах світу суттєво змінилися показники, які характеризують якість життя населення.

Проте в усіх країнах світу значною мірою залишаються незадоволеними потреби людини. У країнах, що розвиваються, кожен третій живе в умовах злиднів. Навіть базові соціальні послуги, такі, як медико-санітарне обслуговування, початкова освіта, достатнє харчування, не завжди доступні більше ніж одному мільярду осіб. Згідно з даними ООН, у світі щорічно від голоду помирає 50 млн осіб, в основному — у країнах, що розвиваються. В економічно високорозвинених країнах близько 100 млн осіб живуть в умовах злиднів, хоч отримують допомогу через соціальне страхування. Згідно з даними ООН, на початку 90-х років XXI ст. 30 % населення світу проживало в країнах з високим рівнем людського розвитку, 40 % — в країнах, які відносять до середньої категорії, 30 % — у країнах з низьким рівнем людського розвитку.

Середня очікувана тривалість життя у регіонах світу

Чоловіки

Жінки

Весь світ

69

74

Європа

77

79

Північна Америка

76

79

Латинська Америка

68

75

Африка

53

56

Східна Азія

69

77

Південно-Західна Азія

65

69

Південна Азія

60

61

Південно-Східна Азія

62

66

Австралія

78

82

Океанія

71

74

У глобальній шкалі ІЛР 49 держави світу належать до групи з доволі високим рівнем людського розвитку, 56 з високим розвитком, 38 країн входить у групу держав із середнім, а 45 — з низьким рівнем людського розвитку (на 2015 рік).

За ІЛР найвищі місця серед країн світу займають Норвегія, Австралія, Швейцарія, а найнижчі — Нігер, ЦАР, Еритрея. Серед країн, що розвиваються, найвищі значення ІЛР мають Кіпр і Барбадос, які в глобальній шкалі ІЛР займають відповідно 23 і 24 місця. Україна станом на 2015 рік посідала 81 місце. Найкращий стан з рівнем освіти (Україна входить до перших трьох десятків країн), помітно гірший — з тривалістю життя, а найгірший — рівнем доходів.

Економічно високорозвинені країни

До них належать постіндустріальні та деякі індустріальні країни — США, Канада, країни Західної Європи, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль. Вони займають 24 % території земної суші, де проживає 15 % населення світу, але вони дають 60 % промислової продукції світового господарства, в тому числі 75 % продукції машинобудування світу. На ці країни припадає 90 % іноземних інвестицій (довгострокові вкладення капіталу безпосередньо у підприємства промисловості, сільського господарства, торгівлі та інших галузей господарства зарубіжних країн).

Для економічно високорозвинених країн характерний доволі високий рівень концентрації економічного, технологічного та наукового потенціалу, а також найвищі показники рівня соціально-економічного розвитку. На початку XXI ст. ці країни зосереджували 74 % ВНП світу, а ВНП на одного жителя становила 20 тис. дол. США, що майже у п’ять разів перевищував аналогічний середній світовий показник. Вони характеризуються високим рівнем добробуту і високим ступенем його соціального захисту. Галузева структура ВВП економічно високорозвинених країн характеризується швидкими темпами зростання частки сфери послуг. Частка зайнятих у сфері послуг перевищує 50 %. Особливо швидко зростає частка зайнятих у фінансових послугах, освіті, охороні здоров’я, соціальному забезпеченні. Для цих держав характерний корпоративний тип управління капіталом і підприємствами (корпорація — це підприємство, діяльність якого базується на використанні акціонерного капіталу, тобто капіталу вкладників, за який вони придбали цінні папери — акції цього підприємства. Корпорації, сферою діяльності яких є весь світовий ринок, називають транснаціональними (ТНК).

За особливостями розвитку господарства та місцем у світовій політичній системі виділяють кілька підтипів високорозвинутих країн:

  • головні економічно високорозвинені країни;
  • малі економічно високорозвинені країни Західної Європи;
  • країни «переселенського типу»;
  • інші західноєвропейські;
  • країни-карлики

Головні економічно високорозвинені країни

До них належать США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада («велика сімка»). На ці країни припадає близько половини світового ВНП і промислового виробництва. Ці країни мають потужні економіки (з обсягами ВВП більше 1,5 трлн. дол. США кожна). Мають великий вплив на світові економічні та політичні процеси.

Наймогутніша країна світу — США, питома вага у сумарному ВНП «великої сімки» становить близько 40 %. Ця країна займає вагомі позиції на світовому ринку товарів, послуг і капіталів, є головним світовим експортером науково-технічних знань, лідером на світовому ринку наукової продукції — робототехніки, гнучких автоматизованих систем, біотехнологій і т. д.

За головними макроекономічними показниками друге місце за значущістю посідає Японія, яка особливо великих успіхів досягнула у створенні найновішої техніки й технологій. До 70-х років XX ст. вона була найбільшим у світі імпортером чужих ліцензій. Сьогодні Японія перетворилася на світового експортера наукомісткої продукції і науково-технічних знань.

Головні економічно високорозвинені країни Західної Європи утримують третій важливий економічний центр світу. Особливо велику роль відіграють у міжнародній торгівлі. На ці країни припадає третина світового товарообігу.

Малі економічно високорозвинені країни Західної Європи

До них належать скандинавські країни (Данія, Ісландія, Норвегія, Швеція, Фінляндія), альпійські (Австрія, Швейцарія), Бельгія, Нідерланди, Люксембург. У цих країнах проживає понад 7 % населення і створюється близько 8 % ВНП економічно високорозвинених країн. ВНП на одного жителя становить 80 % рівня США.

Низка цих країн не володіють мінерально-сировинними ресурсами й здавна орієнтують свою економіку на активну участь у міжнародному розподілі праці. Провідне місце в економіці цих країн посідають галузі «середнього технологічного рівня», які працюють на зовнішній ринок. Вони володіють вузьким внутрішнім

ринком, тому експорт більшості таких країн становить значну частину виробленої продукції. Наприклад, Швейцарія відправляє на світовий ринок понад 90 % годинників, що виробляють у країні.

Окремі країни цієї групи мають доволі добре розвинені банківську справу, бізнес, туризм, надання іншим країнам торгового флоту та інших послуг, що приносять значний національний дохід. Такі країни як Швейцарія та Люксембург виконують функції країн-банкірів. У Цюріху розташований найбільший банківський центр світу.

Країни «переселенського типу»

До цього типу країн належать Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка. Ці країни об’єднані спільністю історико-географічного розвитку. У минулому перші три були колоніями Великобританії, які потім увійшли до складу Співдружності.

Ці країни мають значні території з невеликою кількістю населення. Переважна більшість населення — це вихідці з Європи. Їх частка у створенні ВНП економічно високорозвинених країн становить 3 %, а ВНП на одного жителя — 70 % рівня США. Для економіки цих країн (крім Ізраїлю) характерний розвиток сировинних галузей експортної орієнтації.

Інші західноєвропейські країни — Греція, Португалія, Іспанія, Ірландія, Мальта. Відзначаються індустріально-аграрним типом ведення господарства. Їх рівень індустріалізації перевищує середньосвітовий. Ці країни відчувають значну фінансову й економічну залежність від більшості високо розвинутих держав.

Європейські держави-карлики — Андорра, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан.

Країни з перехідною економікою

До них належать незалежні країни колишнього Радянського Союзу, а також країни Центрально-Східної (Польща, Чехія, Словаччина й Угорщина), Південної (Румунія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Хорватія, Албанія) Європи, які стали на шлях розвитку ринкової економіки. Країни, що йдуть шляхом ринкових перетворень, займають 26 % території земної суші, тут проживає 6 % населення світу, 5 % виробництва світового ВВП.

У цих країнах сформувався індустріальний або індустріально-аграрний тип економіки, для якої пріоритетне значення має розвиток промисловості. Економічна політика в цих країнах була спрямована на проведення індустріалізації, створення великих державних підприємств, продукція яких доволі часто була неконкурентоспроможною, тому орієнтувалася перш за все на внутрішній ринок. І хоч у цих країнах сьогодні проводять ринкові реформи, проте у більшості з них економіка перебуває у кризовій ситуації.

Країни, що розвиваються

На початку XXI ст. у світі нараховували 130 країн, що розвиваються. Вони займають майже 50 % території земної суші, де проживає близько 80 % населення світу.

У 60-70 роках XX ст. ця група країн була найбільш динамічною. Вона поповнилася новими країнами і значно розширила свою територію. У 60-х рр. XX ст. до неї увійшло 44 суверенні країни, в 70-х рр. — ще 24, у 80-х рр. — ще 6. На початку 90-х років XX ст. цю групу країн доповнило ще шість країн: Намібія, Федеративні штати Мікронезії, Співдружність Північних Маріанських островів, Республіка Маршаллові острови, Палау та Еритрея.

Країни, що розвиваються, характеризуються багатоукладною структурою економіки. В умовах колоніальної залежності продуктивні сили країн набули певну інертність, яка виявилася бар’єром на шляху їх сучасного економічного розвитку.

Галузева структура господарства країн, що розвиваються, має аграрно-сировинний характер. У структурі ВВП цих країн переважає сільське господарство. Ці країни — важливий постачальник сировини на світовий ринок. Гостро стоїть проблема зайнятості (водночас спосіб життя елітної верхівки населення подібний до способу життя розвинутих країн). Усе це відбувається в умовах існування багатоукладного господарства, залежного економічного розвитку, хронічного відставання від світового рівня технологій та продуктивності праці.

Країни, що розвиваються відрізняються одна від одної не лише розмірами території, кількістю населення, природними умовами, історичними особливостями розвитку, а й структурою господарства, можливостями науково-технічного потенціалу. Можна виділити доволі багато підтипів цих країн.

Нові індустріальні країни (НІК)

Термін «нові індустріальні країни» з’явився в середині 70-х рр. XX ст. Спочатку так називали Республіку Корею, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Цю групу країн часто називають «драконами» або «НІК першої хвилі». За короткий проміжок часу вони посіли важливе місце в міжнародному географічному поділі праці. У 80-ті роки XX ст. ця група країн поповнилася новими — Бразилією, Мексикою, Аргентиною та Індією. З часом до НІК почали відносити Туреччину, Малайзію, Індонезію і Таїланд, які назвали «НІК другої хвилі». Південну Корею та Туреччину все частіше відносять до економічно розвинених країн.

Нові індустріальні країни відзначаються швидкими змінами у структурі економіки, високими темпами зростання ВВП та експорту промислової продукції. За головними макроекономічними показниками НІК очолюють чотири країни: Республіка Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур. Темпи зростання їх економіки в останнє десятиліття були найвищими у світі — 9-10 % на рік.

Країни-експортери нафти з високими прибутками

До них належать Бруней, Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Габон, Екваторіальна Гвінея, Тринідад і Тобаго. Для них характерні високі темпи економічного розвитку, моногалузева структура ВВП і експорту, а також велика залежність від потреб світового ринку.

Економічний розвиток цих країн доволі тісно пов’язаний з територіальною локалізацією нафтових ресурсів. У галузевій структурі промисловості провідне місце посідає видобувна промисловість. Великі поклади нафти у цих країнах визначають галузеву структуру як видобувної, так і обробної промисловості. Основну частку ВВП у цих країнах створюють за рахунок продажу нафти на світовому ринку. І хоч ці країни вже стали на шлях індустріалізації, проте вони ще недостатньо використовують свій значний експортний потенціал для розвитку капітало- й наукомісткої обробної промисловості.

У країнах Перської затоки відносно невелика частка доходів, отриманих від експорту нафти, йде на потреби розвитку національної економіки, більшу їх частину вивозять на міжнародний ринок капіталів. Тут швидкими темпами формується новий фінансовий центр світу.

Малі острівні країни з високими доходами

Антигуа й Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Бермудські Острови, Бахрейн, Сейшельські острови. В економіці цих країн провідне місце посідає сфера послуг, зокрема банківський бізнес і туризм. Сфера послуг є важливою складовою формування ВВП і зайнятості населення. ВНП на одного жителя цих країнах коливається від 6 тис. до 12 тис. доларів.

У таких країнах, як Антигуа й Барбуда, Сейшельські Острови, третя частина населення зв’язана з обслуговуванням іноземних туристів. Доходи від туризму у цих країнах дають основну частину їх ВНП.

Багамські Острови, Барбадос, Бермудські Острови і Бахрейн у географічному поділі праці виконують функції міжнародних фінансових центрів. За кількістю філіалів зарубіжних банків вони конкурують з Лондоном, Парижем і Цюрихом. Наприклад, на Багамських Островах розташовано 350 філіалів зарубіжних банків.

Найменш розвинені країни (НРК)

Ці країни займають 29 % території, де проживає 13 % населення країн, що розвиваються.

Офіційно в статистиці ООН ця група країн була виділена у 1971 р. Згідно з класифікацією ООН, до групи НРК були віднесені країни, характеризувалися трьома соціально-економічними критеріями: ВВП одного жителя не перевищував 100 доларів (у цінах 1968 р.); питома вага обробної промисловості у створенні ВВП була меншою за 10 %; частка письменних серед дорослого населення — меншою від 20 %.

На початку 70-х рр. XX ст., згідно з цими критеріями, в групу найменш розвинених країн увійшло 25 країн. Наприкінці 80-х років XX ст. їх кількість збільшилась до 42. Статус найменш розвиненої країни давав можливість цим країнам одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки.

У світовій ієрархії рівнів соціально-економічного розвитку НРК займають найнижчу сходинку. Показник ВВП на одного жителя становить менше 500 доларів. Економіка НРК має аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві зайнято в середньому три чверті жителів і створюється близько половини ВВП. Тим часом у більшості з цих країн є гострою продовольча проблема. Вони у своїй більшості є експортерами одного-двох видів традиційних сировинних товарів та імпортерами промислових і продовольчих товарів. Для НРК характерні доволі низькі темпи економічного зростання, які у поєднанні з високими темпами приросту населення зумовлюють надзвичайно низький рівень життя.

Згідно з класифікацією ООН, до НРК належать такі країни: Афганістан, Бангладеш, Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Конго, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірибаті, Коморські Острови, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдіви, Мозамбік, М’янма, Непал, Нігер, Танзанія, Руанда, Західне Самоа, Сан-Томе і Принсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, ЦАР, Чад. Ботсвана була першою країною і поки що єдиною, яку було виключено з цього списку.

Окремо варто розглянути країни планової економіки (т. зв. соціалістичні)

До цієї групи країн належать Китайська Народна Республіка (КНР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Лаос, Соціалістична Республіка В’єтнам (СРВ) і Республіка Куба. Соціалістичні країни займають 7,8 % території земної суші, де проживає 25 % населення світу.

Соціалістичні країни характеризуються низьким рівнем соціально-економічного розвитку. ВНП на одного жителя тут становить в середньому 14 % від рівня США. Куба і КНДР належать до країн із централізованою плановою економікою, а Китай і В’єтнам будують ринкову економіку, одночасно намагаючись зберегти соціалістичний устрій.

Форми державного правління та адміністративно-територіальний устрій країн

Форма державного правління — це спосіб організації верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємодії з населенням, а також певний тип співвідношення між видами влади — законодавчою, виконавчою та судовою. За формою державного правління країни світу поділяють на монархії та республіки.

Республіка — форма правління, згідно якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їх більшості.

Республіки бувають президентськими, парламентськими та змішаними (президентсько-парламентські та парламентсько-президентські).

Класичною президентською республікою є США, а також Бразилія, Аргентина, Венесуела, Грузія та ін. У таких республіках обраний народом президент має широке коло повноважень, він одночасно є і главою держави, і главою уряду. Парламент виконує переважно законодавчі функції та має опосередкований вплив на роботу уряду.

У парламентській республіці уряд формується парламентом; він не лише створює закони, але й спрямовує діяльність уряду. В таких державах може бути навіть президент, але його функції є обмеженими. У світі є 148 республік.

У президентсько-парламентській та парламентсько-президентській республіці парламент і президент обираються народом, а особливості організації управління державою залежить від того, як розписаний між ними розподіл влади згідно з конституцією. Це — Франція, Польща, Росія, Україна, Німеччина, Італія, Угорщина, Ізраїль та ін.

Монархія — форма правління, за якою верховна державна влада (цілком або частково) зосереджена в руках одноосібного керівника держави — монарха, яка передається, як правило у спадок Це найстаріша форма правління, притаманна ще першим державам світу. Однак, існують дві монархії, які мають елементи республіканського правління. Це Малайзія (монарха обирають султани в султанатах на 5 років) та ОАЕ (президента обирає Верховна Рада емірів, також на 5 років). Особлива ситуація у Ватикані, де Папу Римського довічно обирають на колегії кардиналів. Існують різноманітні монархічні титули: султан (Бруней, Оман), папа (Ватикан), емір (Кувейт, Бахрейн), герцог (Люксембург), імператор (Японія), князь (Монако, Ліхтенштейн), король (у більшості монархій). У світі нараховують 29 монархій.

Типи монархій

Абсолютна монархія (необмежена) — форма правління, за якою глава держави, монарх, є головним джерелом законодавчої та виконавчої влади. Парламент у деяких випадках взагалі відсутній або є дорадчим органом. Абсолютних монархій у світі 5: Бруней, Бутан, Катар, ОАЕ, Оман. Теократична монархія — форма правління, за якої політична й законодавча влада перебуває в руках релігійних інституцій. У світі таких монархій дві: Ватикан та Саудівська Аравія.

Конституційна монархія (обмежена) — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, а виконавчі — уряду. Монарх юридично є верховним главою виконавчої влади, затверджує призначення уряду, може ветувати прийняті парламентом закони й розпускати його. Конституційними монархіями є 22 держави: Тонга, Лесото, Марокко, Есватіні (Свазіленд), Бахрейн, Йорданія, Камбоджа, Кувейт, Малайзія, Таїланд, Японія, Андорра, Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція.

Форма державного устрою — це певний тип співвідношень між центральними та місцевими органами влади. За формою державного устрою країни світу поділяють на унітарні та федеративні.

В унітарних державах на всій території країни існує єдине законодавство, місцеві органи самоврядування мають представницькі повноваження, формування адміністративно-територіального поділу є компетенцією центральної влади. У федеральних країнах загальнодержавне законодавство поєднується з законодавством суб’єктів федерації, суб’єкти федерації повинні бути одного типу, з рівними правами (штати, землі, провінції), кордони суб’єктів федерації не можуть бути змінені без їхньої згоди. Прикладом унітарних держав є Франція, Польща, Японія, а також Україна.

Федеративні держави за принципом утворення, бувають територіальні, національно-територіальні та національні. Територіальні федерації — це Німеччина, США, Австралія та ін. До національно-територіальних федерацій можна віднести Швейцарію (офіційна назва Швейцарська конфедерація), Бельгію, Росію та Канаду. Переважно національною федерацією є Індія. Конфедерація — це союз держав, що об’єднується для розв’язання певних політичних чи воєнних цілей, зберігаючи при цьому свою самостійність.

Сучасна політична карта Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії та Океанії

Частини світу є основними регіонами, які вивчає соціально-економічна географія. ООН широко використовує регіоналізацію світу, об’єднуючи країни в окремі регіони. Відповідно до геосхеми ООН їх 22 — Північна Європа, Західна Європа, Південна Європа, Східна Європа, Південна Азія, Центральна Азія, Південно-Західна Азія, Східна Азія, Південно-Східна Азія, Північна Африка, Західна Африка, Центральна Африка, Східна Африка, Південна Африка, Північна Америка, Центральна Америка, Карибський басейн, Південна Америка,, Австралія і Нова Зеландія (Австралазія), Мікронезія, Полінезія, Меланезія. Кожен регіон характеризують схожість природних умов, фізико- й економіко-географічного положення, умов побуту та господарської діяльності людей, історії та культури народів, які проживають у ньому, близькість рівнів соціально-економічного розвитку й структур економіки, розташованих у ньому країн.

Європа. Загальна площа — понад 23 млн км2 (15,5 % у площі світу), населення — 742 млн осіб у 2016 р. (9,9 % у населені світу). Вирізняють 4 субрегіони: Північна Європа (10 держав), Західна Європа (9 держав), Південна Європа (14 держав та 1 залежна територія Гібралтар) та Східна Європа (10 держав). За формою державного правління переважають республіки — 32, монархій — 12. Унітарних держав налічується 38 та федеративних — 6. Більшість країн регіону є високорозвинутими — 35 та 9 — з перехідною економікою. Найбільш значний вплив на економічні й політичні процеси в Західній Європі мають Європейський Союз (ЄС) та країни військово-політичного блоку НАТО (Організація північноатлантичного договору). Сьогодні більшість країн Європи співпрацюють з цими двома організаціями. Регіональний поділ Європи є найбільш динамічним та сталим.

Західна Європа — найдавніший історично й соціально-економічно сформований цивілізований субрегіон Європи й світу. Тут розташовані дві із семи найрозвинутіших держав світу — ФРН та Франція. Інші ж держави невеликі або карликові за площею чи населенням, однак за показниками ВНП на одну особу належать до найбагатших у світі. До регіону увійшли такі держави: Австрія, Бельгія, Швейцарія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Німеччина, Франція.

Субрегіон Східна Європа сформований постсоціалістичними та пострадянськими державами. Негативний вплив командно-адміністративної системи на економіку та ментальність людей позначився особливо сильно у країнах пострадянського простору тому це найбідніші країни Європи. Для інших держав регіону властиві значно швидші темпи економічного й соціального розвитку. До цього субрегіону входять Білорусь, Росія, Польща, Словаччина, Угорщина, Україна, Чехія, Румунія, Молдова, Болгарія.

Нині до країн Північного субрегіону Європи відносять скандинавські держави (Швеція, Норвегія. Фінляндія), а також Ісландію, Данію, Ірландія, Велику Британію та прибалтійські держави (Литва, Латвія, Естонія).

До Південної Європи відносять три держави Піренейського півострова (Португалія, Іспанія, Андорра), а також Італія, Мальта, Греція, Албанія, Хорватія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Чорногорія, Республіка Сербія, Сан-Марино, Ватикан..

Азійський регіон відповідно до геосхеми ООН є другим за площею (після Америки) та першим за чисельністю населення у світі. Його площа становить 32,7 млн км2 (22 % у площі світу) та населенням близько 4,4 млрд осіб (59 % у населені світу'). Тут розташовані 47 суверенних держав та 5 самопроголошених невизнаних, або частково визнаних територій. За формою правління переважають республіки — 34 (2/3), на монархії припадає 13. За формою територіального устрою 41 унітарна та 6 федеративних держав. Для сучасної Азії характерні великі розбіжності в рівнях розвитку країн і диференціації регіональних проблем. Високорозвинутих країн нараховують 3 (Японія, Ізраїль та Кіпр), більшість країн — 32 — ті, що розвиваються, 9 — країни х перехідною економікою та 3 — з плановою.

Азія вирізняється найбільшою строкатістю практично за всіма показниками — від величини території та чисельності населення, до забезпеченості природними ресурсами й рівнем соціально-економічного розвитку. Тому тут виділяють найбільше субрегіонів.

До субрегіону Південно-Західна Азія належать 19 держав. З огляду розташування регіону між Європою, Африкою та Азією призводить до подвійної, а то й до потрійної приналежності країн до тих чи інших регіонів, зокрема, (Туреччина — країна Європи, Близького Сходу й Південно-Західної Азії). Отже, до цього регіону належать Бахрейн, Ємен, Йорданія, Ізраїль, Ірак, Ліван, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Туреччина, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Бахрейн, Катар, Кіпр. Це регіон з надзвичайно складними соціально-економічними, політичними, історичними, національними та іншими проблемами, а тому війни і терористичні акти стали візитівкою цього субрегіону в цілому світі.

Центральну Азію утворюють п’ять пострадянських країн — Киргизстан, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан.

До субрегіону Південна Азія належать сім країн: Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдівські острови, Непал, Пакистан, Цейлон. Цей регіон теж вкрай нестабільний, з гострими національними й релігійними конфліктами.

До складу субрегіону Східна Азія входить Китай, Японія, Корейська Народно-Демократична Республіка, Республіка Корея і Монголія.

До регіону Південно-Східна Азія належать Бруней, В’єтнам, Індонезія, Камбоджа, Лаос, Малайзія, М’янма, Сінгапур, Таїланд і Філіппіни.

З інтеграційних утворень в Азії дієвим є лише АСЕАН — економічне та політичне об’єднання країн Південно-Східної Азії. Також в останні роки зростає авторитет Ліги арабських держав, яка охоплює 20 країн.

Африка — материк, на якому розташовані 54 суверенні держави і 4 залежні території. Африка посідає третю позицію з-поімж регіонів світу за площею — 30,3 млн км2 (20,4 %), чисельність населення становить 1,25 млн осіб (16,6 % у населенні світу). Практично всі незалежні держави входять до складу Африканського союзу та ООН.

В Африці виділяють такі субрегіони:

Північна Африка — Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко, Судан, Туніс, Західна Сахара;

Західна Африка — Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Кот-Дівуар, Ліберія, Мавританія. Малі, Ніґер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того;

Центральна Африка — Ангола, Габон, Конго, Демократична республіка Конго, Камерун, Сан-Томе і Прінсіпі, ЦАР, Чад, Екваторіальна Гвінея;

Східна Африка — Бурунді, Джібуті, Замбія, Зімбабве, Кенія, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Руанда, Коморські острови, Сомалі, Танзанія, Уганда, Еритрея, Ефіопія, Південний Судан;

Південна Африка — Ботсвана, Лесото, Намібія, Есватіні, Південно Африканська республіка.

Америка. Цей регіон ще називають Новий Світ. Загальна площа даної частини світу становить 42,4 млн км2 (28,3 % у площі світу), чисельність населення — 996,4 млн осіб (13,8 % у населені світу). Тут розташовано 35 незалежних держав та найбільша кількість залежних територій — 19. В Америці відсутні монархії, з-поміж республік переважають президентські. Також представлені держави з особливою формою правління, які вважають себе державами у складі Співдружності, тобто символом державної влади у них є королева Великої Британії, однак керівництво державою зосереджене у руках демократично обраного, незалежного генерал-губернатора. Такими країнами є Канада, Ямайка, Барбадос, Беліз та інші. За формою територіального устрою 28 унітарних держав та 7 федерацій. В Америці розташовані дві країни Великої сімки — США та Канада, 32 країни, що розвиваються та 1 країна планової економіки (Куба).

Америка як частина світу складається з двох материків — Північної Америки та Південної Америки.. Складна історія завоювання Америки, боротьба корінних народів за визволення вплинули і на територіальний поділ. За геосхемою ООН цю частину світу поділяють на чотири субрегіони.

Північна Америка складається з Канади, США Бермудських островів та Гренландії. Дві перші є найбільш розвинутими державами не лише регіону, а й світу загалом та одними з найбільших за площею.

Регіон Центральна Америка включає країни Панамського перешийку (Беліз, Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама) та Мексику.

Карибський басейн включає Багамські острови, Кубу, Гаїті, Антигуа і Барбуду, Барбадос, Гренаду, Домініку, Домініканську республіку, Сент-Вінсент і Гренадин, Сент-Кіттс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайку. Тут зосереджені як дрібні острівні країни з високими прибутками так і найбідніша держава Західної півкулі — Гаїті.

До регіону Південна Америка входить Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Гвіана, Еквадор, Колумбія, Парагвай, Перу, Суринам, Уругвай, Чилі. Майже усі усі країни великого потенціалу.

Австралія та Океанія — це територіально розосереджених 14 суверенних держав та 16 залежних територій. Регіон займає близько 8,5 млн км2 (6 % площі суходолу світу), з населенням 41,2 млн осіб. Австралія та Нова Зеландія належать до високорозвинутих держав світу. У регіоні вирізняють 4 субрегіони — Австралазія (Австралія, Нова Зеландія, о-в Норфолк), Мікронезію (Маршалові о-ви, Гуам, Атол Вейк, Північні Маріанські острови, Федеративні Штати Мікронезії, Науру, Палау), Меланезію (Вануату, Нова Каледонія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові о-ви, Фіджі), та Полінезію (Самоа, Тонга, Остови Кука, Тувалу, Волліс і Фотуна, Французька Полінезія, Американське Самоа).

Особливий статус має Антарктида. Її міжнародно-правовий режим визначається договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, будь-яка держава позбавлена права встановлювати політичний суверенітет над цим континентом або його частиною. На 1998 р. договір підписали 39 держав. В Антарктиді проводять систематичні наукові дослідження. Свої наукові станції мають 15 країн, зокрема з 1996 р. діє українська станція «Академік Вернадський».

Міжнародні організації

Міжнародна організація — це об’єднання держав, установ, фізичних осіб, що спільно реалізують програму або мету на основі певних правил і процедур, діяльність яких виходить за національні кордони.

Поряд з країнами (державами) вони є важливим елементом політичної карти світу. Існування цих організацій зумовлене наявністю актуальних проблем, які складно вирішити силами однієї держави. Перші міждержавні організації виникли у XVII ст. в Європі і мали переважно військовий або економічний характер. Процес глобалізації, що особливо посилився в останній третині XX ст., привів до збільшення кількості міжнародних організацій, розширення їх функцій та ускладнені організаційної структури. З Європи інтеграційні процеси поширились на Азію, Америку та Африку.

Із середини XX ст. чітко проявилась диференціація міждержавних організацій за функціональними особливостями та територіальними масштабами. Сьогодні функціонує понад 4 тис. міжнародних організацій. За територіальним охопленням їх поділяють на світові та регіональні, за функціональними особливостями — на загальні та вузькогалузеві.

Організація об’єднаних націй (OOH); United Nations Organization, UNO є найважливішою та універсальною за характером діяльності глобальною загальнополітичною організацією. Створена у 1945 р. Серед 51 держав-засновників є й Україна. Зараз нараховує 192 держави-члени. Не членами ООН є лише Ватикан та Палестина. Центральні органи ООН розташовані у Нью-Йорку (США). Цілями організації є підтримання міжнародного миру й безпеки, розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправ’я та самовизначення народів, співпраця у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру, сприяння узгодженим діям націй у досягненні цих цілей.

Головні органи ООН — Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада з опіки, Міжнародний Суд (штаб-квартира у Гаазі, Нідерланди) та Секретаріат.

Генеральна Асамблея (ГА) — головний орган ООН, який об’єднує всіх її членів (за принципом «одна держава — один голос»). Уповноважена розглядати питання і надавати рекомендації з проблем у політичній і матеріальній сферах у межах дії Статуту. Рішення мають рекомендаційний характер.

Рада Безпеки (РБ) — єдиний орган ООН, який може приймати рішення, обов’язкові для членів ООН. Складається з 15 членів: 5 постійних (Росія, США, Велика Британія, Франція, Китай), що володіють правом «вето», 10 непостійних членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на 2 роки відповідно до регіональних квот (5 місць для держав Азії й Африки, 1 — для держав Східної Європи, 2 — для держав Латинської Америки і 2 місця — для держав Західної Європи).

Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР) відповідає за економічне і соціальне співробітництво й виконує завдання, пов’язані з реалізацією рекомендацій Генеральної Асамблеї.

Рада з опіки — складається з постійних членів Ради Безпеки і вирішує питання з опіки США над деякими островами Мікронезії. На сьогоднішній день фактично припинила своє функціонування.

Міжнародний суд — головний судовий та юридичний орган ООН. Створений у 1945 р., його місцезнаходження — Гаага (Нідерланди). Склад — 15 суддів, які обираються ГА і Радою Безпеки на 9 років. Суд вирішує правові суперечки лише між державами.

Секретаріат ООН складається з Генерального секретаря (обирається на 5 років) і вибраного ним персоналу, що відповідає за виконання поточної роботи ООН. Офіційні мови ООН: англійська, іспанська, китайська, російська, французька, арабська.

Спеціалізованими підрозділами ООН є: МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії), ВМО (Всесвітня метеорологічна організація), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), ВОІВ (Всесвітня організація інтелектуальної власності), ВПС (Всесвітній поштовий союз), ІМО (Міжнародна морська організація), ІКАО (Міжнародна організація цивільної авіації), МОП (Міжнародна організація праці), МБРР (Міжнародний банк реконструкції і розвитку), МВФ (Міжнародний валютний фонд), МСЕ (Міжнародний союз електрозв’язку), ІФАД (Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку), ЮНЕСКО (Організація ООН з питань освіти, науки, культури), ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація ООН).

Міжпарламентський Союз. Міжнародна неурядова організація, що об’єднує національні парламентські групи. До її складу входять парламентські групи із 138 держав світу. Штаб-квартира у Женеві (Швейцарія). Україна член Міжпарламентського Союзу з 1999 р.

Міжнародна організація праці (МОП). Спеціалізована установа ООН. Створена у 1919 р. з метою боротьби за мир і соціальну справедливість, за права людини, перш за все на працю, поліпшення умов життя, розширення можливостей зайнятості. Членами МОП є 176 країн. Штаб-квартира у Женеві (Швейцарія). Україна є членом із 1954 р.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Одна із найбільш представницьких європейських загальнополітичних організацій. Набула статусу міжнародної організації у 1995 р. внаслідок трансформації існуючої раніше Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Входять 55 держав Європи, Північної Америки та Середньої Азії. Штаб-квартира у Відні (Австрія), Секретаріат у Празі (Чехія). Україна є членом із 1992 р.

Організація Північноатлантичного Договору (НАТО); Nord Atlantic Treaty Organization (NATO). Дана організація створена 4.05.1949 року у складі США, Великої Британії та Північної Ірландії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Канади, Італії, Норвегії, Португалії, Данії, Ісландії. У 1952 році до організації приєдналася Греція та Туреччина, у 1955 році — ФРН, у 1982 році — Іспанія. У 1966 році із військової структури вийшла Франція, а у 1983 році — Іспанія Вихід Франції а Іспанії з військової структури НАТО не означав виходу з оборонного альянсу. У 1999 році до неї увійшли Чехія, Польща та Угорщина, у 2004 році — Болгарія, Естонія, Литва, Латвія, Румунія та Словенія, у 2009 — Албанія та Хорватія, у 2017 — Чорногорія. Загалом 29 держав. Штаб-квартира розташована у Брюсселі (Бельгія).

Основні завдання НАТО — гарантування безпеки країнам-членам, поєднання зусиль, спрямованих на організацію колективної оборони, підтримання стабільності у зоні Північної Атлантики. Керівними органами НАТО є: Північноатлантична рада — вищий орган організації, наділений реальною політичною владою і правом ухвалювати рішення; Комітет оборонного планування; Комітет ядерного планування; Генеральний секретар НАТО — найвища посадова особа Альянсу; Міжнародний секретаріат; Військовий комітет; Міжнародний військовий штаб; Об’єднане військове командування, якому підпорядковані два Регіональні командування — Європейське (м. Касто, Бельгія) та Атлантичне (м. Норфолк, США).

Україна стала першою пострадянською країною, яка в 1992 р. приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». У 1997 р. було підписано «Хартію про особливе партнерство між Україною та організацією Північно-Атлантичного договору».

Ташкентський пакт. Офіційна назва — Договір про колективну безпеку країн СНД. Утворений 15 травня 1992 р. у Ташкенті (Узбекистан). Військово-політичний союз Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Вірменії. Передбачає тісну взаємодію під домінуванням Росії у політичній та військовій сферах, розвиток військово-промислової кооперації. Штаб-квартира у Москві (Росія).

Всесвітня торгова організація (ВТО); World Trade Organization (WTO). Створена у 1995 р. шляхом трансформації Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка заснована в 1948 р. Діяльність ВТО спрямована на лібералізацію світової торгівлі. Сфера компетенції організації включає також торгівлю послугами, захист інтелектуальної власності та ін. Членами є 153 держави, на частку яких припадає близько 90 % міжнародної торгівлі. Штаб-квартира у Женеві (Швейцарія). Україна член ВТО з 2008 р. Членами організації є понад 150 держав.

Співдружність незалежних держав (СНД). Вона була створена у грудні 1991 р., відразу ж після розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Входять 11 держав, зокрема Росія, Білорусь, Молдова, Казахстан, Азербайджан, Вірменія, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Таджикистан. Україна вважається й досі асоційованим членом СНД.

В угоді про створення СНД зазначається, що країни-члени цієї організації розвиватимуть рівноправне та взаємовигідне співробітництво у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі тощо. Офіційним місцем перебування координуючих органів співдружності незалежних держав є м. Мінськ (Білорусь). У 2009 році Грузія припинила членство.

Європейський Союз (ЄС); European Union (ЕU). Найпотужніше інтеграційне утворення в Європі, створене у 1993 р. шляхом об’єднання Європейського економічного співтовариства, Європейського об’єднання вугілля і сталі та Європейської комісії з атомної енергії, які продовжують залишатись суб’єктами міжнародних відносин. Міждержавне об’єднання, що поєднує риси міжнародної організації та федеративної країни. Цілі Європейського Союзу: проведення економічної (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок капіталів, послуг, матеріальних благ і праці), монетарної (валюта «Євро») і політичної (спільна зовнішня політика) інтеграції, а також впровадження спільного громадянства. Членами Євросоюзу є 28 європейських держав: Швеція, Фінляндія, Данія, Ірландія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Франція, Німеччина, Австрія, Португалія, Іспанія, Італія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Мальта, Румунія, Болгарія, Кіпр, Словаччина, Хорватія. Більшість із них планує найближчим часом стати повноправними членами Євросоюзу. Велика Британія у 2018 році розпочала процедуру виходу з ЄС. Більшість центральних установ перебуває у Брюсселі (Бельгія).

Головними органами Європейського Союзу є: Європейська Рада — найвищий орган, до якого входять глави держав та урядів; Рада європейських міністрів; Європейська Комісія — виконавчий орган; Європейський парламент — представницький орган (м. Страсбург, Франція); Європейський Суд (Люксембург). З 2002 р. 12 країн Євросоюзу (крім Великої Британії, Данії і Швеції) ввели в обіг спільну валюту «Євро» і для цього був створений Європейський центральний банк (м. Франкфурт-на-Майні, Німеччина). Головною метою ЄС проголошується сприяння інтегруванню Європи в єдине економічне й політичне ціле для подальшого економічного й соціального прогресу її народів.

Міжнародний валютний фонд (МВФ). Спеціалізована установа в складі ООН. Міжнародна валютно-кредитна організація створена у 1944 р. МВФ дає коротко- і середньострокові кредити за нижчими, порівняно з світовим ринком капіталів, процентами. Входять 182 держави світу. Штаб-квартира у м. Вашингтон (США). Україна член з 1992 р.

Світовий банк. Спеціалізована установа ООН. Група фінансових інститутів, головним з яких є Міжнародний банк реконструкції і розвитку, утворений у 1944 р. Членами є 181 держава, Україна з 1992 р. На відміну від МВФ, займається довгостроковим кредитуванням у виробничі цілі. Штаб-квартира у Вашингтоні (США).

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Засновані 1991 р. Членами є 58 країн. Штаб-квартира у Лондоні (Велика Британія). Україна — член з 1992 р.

Співдружність націй. До 1949 р. — Британська Співдружність націй. Входить 51 держава світу, зокрема Велика Британія, Індія, Бангладеш, Нігерія та ін. До Співдружності належать 15 домініонів — незалежних країн, главою держави у яких є британський монарх. Це, зокрема Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін. Штаб-квартира Співдружності Націй у Лондоні.

Дунайська комісія. Заснована у 1949 р. для розвитку судноплавства серед держав дунайського басейну. Членами є 8 придунайських країн: Німеччина, Австрія, Словаччина, Угорщина, Югославія, Болгарія, Румунія та Україна. Штаб-квартира у Будапешті (Угорщина).

Організація Африканської єдності — ОАЄ; (Organisation of African — OAU). Створена 26.05.1963 року на конференції глав держав та урядів африканських країн в Аддис-Абебі. До організації належить 52 країни, що мають спільну мету: сприяти єдності та солідарності між країнами Африки, інтенсифікувати й координувати зусилля щодо підвищення рівня життя; захищати суверенітет, територіальну цілісність та незалежність; ліквідувати всі форми колоніалізму; узгоджувати співробітництво у сферах політики, оборони й безпеки, економіки, освіти, охорони здоров’я і культури.

АНЗЮС (Australia, New Zealand, United States — ANZUS). Тристоронній союз Австралії, Нової Зеландії та США з 1952 року. Створений з метою колективної оборони в Тихоокеанському регіоні. Похідною організацією є АНЗЮК (Australia, New Zealand, United Kingdom — ANZUK). П'ятисторонній блок Великої Британії, Австралії, Нової Зеландії, Малайзії та Сінгапуру, що має сприяти колективній обороні в Тихоокеанському регіоні.

Організація Американських держав — ОАД; (Organization of American States — ОAS). Військово-політичний союз у складі 35 країн (Антигуа і Барбуда, Аргентина, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гондурас, Гайана, Гватемала, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Еквадор, Ель Сальвадор, Канада, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сент-Вісент і Гренадіні, Сент-Кітіс і Невіс, Сент-Люсія, США, Супінам, Трінідад і Тобаго, Уругвай, Чилі, Ямайка), що створений у 1948 році на 9-й Міжамериканській конференції в Боготі, що прийняла Статут ОАД в Америці. Мета організації — запобігання й мирне врегулювання конфліктів між державами-учасницями; організація спільних дій для відсічі агресії; координація зусиль для розв’язання політичних, економічних, юридичних проблем; сприяння економічному, соціальному, науково-технічному і культурному прогресу країн-учасниць.

Південний спільний ринок — МЕРКОСУР; (Mercado Comundel Sur — Mercosur). Утворений у 1995 році на основі Асунсьонського договору 1991 р. про формування зони вільної торгівлі й митного союзу. До організації входять: Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай. Часто це об’єднання називають Спільним ринком країн Південного Конусу, оскільки конфігурація південної частини континенту дійсно нагадує конус, повернутий вершиною до Антарктиди. МЕРКОСУР зосереджує 45 % населення, 50 % сукупного ВВП, 40 % прямих зарубіжних інвестицій, 60 % — товарообігу й 33 % обсягу зовнішньої торгівлі в Латинській Америці. Мета — створення спільного ринку країн Південної Америки з метою вільного руху капіталу й робочої сили, застосування єдиного зовнішнього тарифу, координації політики в сферах промисловості, сільського господарства й транспорту, співробітництво в валютно-фінансовій сфері.

Організація країн-експортерів нафти — ОПЕК; (Organization of the Petrolent Exporting Countries — OPEC). Організована у 1960 році на конференції в Багдаді. Статут, прийнятий у 1965 році, згодом зазнавав багаторазових змін. Склад — 12 країн: Венесуела, Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія, Катар, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія, ОАЕ, Габон. Штаб-квартира — Відень (Австрія). Мета організації: координація й уніфікація нафтової політики держав-учасниць; визначення найбільш ефективних засобів захисту її інтересів; пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових нафтових ринках; охорона навколишнього середовища. Контролює до 50 % світової торгівлі нафтою.

Північноамериканська асоціація вільної торгівлі НАФТА; (Nort American Free Trade Agneement — NAFTA). Угода між США, Канадою та Мексикою про створення організації була підписана 17 грудня 1992 року у Вашингтоні, набула чинності 1 січня 1994 року. На меті — створення зони вільної торгівлі у Північній Америці протягом 15 років; передбачаються заходи для лібералізації руху товарів, послуг, капіталів через кордони з поступовою ліквідацією митних та інвестиційних бар’єрів. У перспективі — об’єднання всіх американських держав (подібно до ЄС у Європі).

Чорноморський район економічного співробітництва (ЧРЕС). Створений у 1990-1992 рр. Склад — 11 країн: Україна, Росія, Греція, Туреччина, Албанія, Румунія, Болгарія, Азербайджан, Грузія, Молдавія, Вірменія. Об’єдналися для створення режиму вільного переміщення товарів, послуг і капіталу з метою розширення виробничої кооперації та спільного підприємства; розширення економічних зв’язків в Азово-Чорноморському регіоні й прилеглих територіях. Передбачає спільні проекти у сфері транспорту, телебачення, енергетики, екології, науки і техніки, сільського господарства, харчової промисловості, створення Вільних Економічних Зон.

Бенілюкс. Економічний союз Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, що створений на базі митного союзу. Договір підписаний у 1958 році терміном на 50 років, почав діяти у 1960 році.

Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво — АТЕС; (Asian Pacific Economic Cooperation — APEC). Ця організація створена з ініціативи Австралії, яку підтримали Канада, Японія, Нова Зеландія, Південна Корея, США, Індонезія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, Мексика, Папуа-Нова Гвінея, Чилі, Китай, Сянган, Тайвань, Росія, В’єтнам, Перу. Мета Азійсько-Тихоокеанського економічного співтовариства — пом’якшення взаємних торговельних бар’єрів; обмін послугами й інвестиціями, поширення співробітництва у сфері торгівлі, охорони навколишнього середовища тощо. До 2010 року планується створення Зони Вільної торгівлі АТЕС.

Асоціації країн Південно-Східної Азії — АСЕАН; (Association of South East Asian Nations — ASEAN). Політично-економічний союз створений 1967 p. Склад — 9 країн: Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, В’єтнам, Лаос, М’янма. Мета організації: сприяння регіональному співробітництву в економічній, соціальній та культурній сферах із метою зміцнення миру в регіоні; прискорення економічного зростання, соціального прогресу та культурного розвитку у регіоні за допомогою спільних ідей за принципом рівноправності та партнерства; співробітництво в сільському господарстві, промисловості, торгівлі, транспорті, зв’язку задля підвищення рівня життя населення, зміцнення миру й стабільності тощо.

Тестові завдання

46. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

46.1. Форма правління, за якої глава держави одночасно є главою виконавчої влади та обирається на певний термін

  • А конституційна монархія
  • Б теократична монархія
  • В президентська республіка
  • Г парламентська республіка

46.2. Ознака, за якою об’єднані в одну групу Сінгапур, Республіка Корея, Мексика, Чилі, Бразилія

  • А країни з найвищим рівнем економічного розвитку
  • Б колишні колонії Великобританії
  • В країни середнього рівня розвитку
  • Г нові індустріальні країни

46.3. Гренландія належить

  • А Ісландії
  • Б Данії
  • В Великій Британії
  • Г Франції

46.4. На політичній карті світу Україна позначена як

  • А постсоціалістична країна з перехідною економічною системою
  • Б країна планової економіки
  • В країна ринкової економіки
  • Г країна нових індустріальних можливостей

46.5. Укажіть державу, що є частково визнаною у світі

  • А Ватикан
  • Б Того
  • В Тайвань
  • Г Бахрейн

46.6. Держава, яка НЕ є федерацією

  • А Індія
  • Б США
  • В Мексика
  • Г Греція

46.7. Держава, яка НЕ є конституційною монархією

  • А Нідерланди
  • Б Бельгія
  • В Португалія
  • Г Люксембург

46.8. Етап формування політичної карти світу, на який припадає епоха Великих географічних відкриттів

  • А Стародавній
  • Б Середньовічний
  • В Новий
  • Г Новітній

46.9. Країна світу площею понад 3 млн км2

  • А Бразилія
  • Б Алжир
  • В Монголія
  • Г Саудівська Аравія

46.10. Держава в Західній Європі

  • А Україна
  • Б Польща
  • В Швейцарія
  • Г Болгарія

46.11. Неправильне сполучення «країна — столиця»

  • А Іран — Багдад
  • Б Ліхтенштейн — Вадуц
  • В ПАР — Преторія
  • Г Швейцарія — Берн

46.12. Столиця азійської держави

  • А Дакка
  • Б Ліма
  • В Веллінгтон
  • Г Найробі

46.13. Правильний порядок країн Європи за збільшенням території

  • А Німеччина, Норвегія, Швеція, Іспанія, Франція
  • Б Німеччина, Норвегія, Швеція, Франція, Іспанія
  • В Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Франція
  • Г Німеччина, Бельгія, Франція, Італія, Іспанія

46.14. Суверенною республікою є держава

  • А яка має політичну незалежність й самостійність у внутрішніх і зовнішніх справах
  • Б адміністративно-територіальний устрій якої дозволяє відмінності у законодавчій і виконавчій владі в межах протекторату
  • В главою якої є імператор, король, емір та ін., а верховна влада передається у спадщину
  • Г яка залежна від іншої держави

46.15. Заморська територія Франції

  • А Антильські острови
  • Б Пуерто-Ріко
  • В Гренландія
  • Г Гваделупа

46.16. Відстань, на якій встановлюють кордони територіальних вод держави

  • А 11 км
  • Б 14 миль
  • В 15 миль
  • Г 12 морських миль

46.17. Укажіть поняття, якому відповідає визначення: Територія, що управляється відповідно до створеної після Другої світової війни системи міжнародної опіки від імені та за дорученням ООН

  • А колонія
  • Б метрополія
  • В напіванклав
  • Г підопічна територія

46.18. Рік створення ЄС

  • А 1991
  • Б 1970
  • В 1945
  • Г 1993

46.19. Країна, яка НЕ є членом ООН

  • А Канада
  • Б Росія
  • В Ватикан
  • Г Албанія

46.20. Укажіть Нову Зеландію

46.21. Увідповідніть країни та міжнародні організації, членами яких вони перебувають

  • 1 Малайзія
  • 2 Фінляндія
  • 3 Канада
  • 4 Саудівська Аравія
  • А НАФТА
  • Б ЄС
  • В ОПЕК
  • Г АСЕАН
  • Д АНЗІОС

46.22. Увідповідніть країни та регіони

  • 1 Китай
  • 2 Індія
  • 3 Мексика
  • 4 Есватіні
  • А Східна Азія
  • Б Південна Азія
  • В Південна Африка
  • Г Центральна Америка
  • Д Північна Африка

46.23. Увідповідніть держави та їх заморські території

  • 1 Франція
  • 2 Велика Британія
  • 3 США
  • 4 Нідерланди
  • А Гібралтар
  • Б Гвіана
  • В Пуерто-Ріко
  • Г Аруба
  • Д Філіппіни

46.24. Увідповідніть країни та їх характеристики

  • 1 Люксембург
  • 2 Канада
  • 3 Індія
  • 4 Андорра
  • А друга країна світу за площею
  • Б друга країна світу за чисельністю населення
  • В одна з найменших за площею країн світу
  • Г одна з найбільш розвинутих країн світу (ВНП/особу)
  • Д третя країна світу за чисельністю населення

46.25. Увідповідніть країни та протекторати

  • 1 Сан-Марино
  • 2 Монако
  • 3 Ліхтенштейн
  • 4 Катар
  • А Франція
  • Б Італія
  • В Швейцарія
  • Г Велика Британія
  • Д США

46.26. Увідповідніть країни та форми правління

  • 1 Індія
  • 2 Росія
  • 3 Японія
  • 4 ОАЕ
  • А конституційна монархія
  • Б парламентська республіка
  • В абсолютна монархія
  • Г президентська республіка
  • Д президентсько-парламентська республіка

46.27. Укажіть три країни, які належать до пострадянських

  • 1 Україна
  • 2 Франція
  • 3 Іспанія
  • 4 Молдова
  • 5 Японія
  • 6 Білорусь
  • 7 Польща

46.28. Укажіть три країни, які були утворені в результаті розпаду світової соціалістичної системи

  • 1 Чехія
  • 2 Фінляндія
  • 3 Греція
  • 4 Хорватія
  • 5 Сербія
  • 6 КНР
  • 7 Туреччина

46.29. На початку 2010 р. на політичній карті світу налічували 193 держави. З них 22,8 % держав розташовані в Європі. Визначте кількість цих держав.

46.30. У 2007 р. показник виробництва ВВП у США становив 14 580 000 млн дол. Населення країни становило 307 млн осіб. Визначте, у скільки разів (приблизно) цей показник перевищує пересічний світовий, який становить 10 922 дол. США.

Відповіді до тестів можна знайти тут.
Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.