Українська література. 7 клас. Заболотний

Історичне минуле в художній прозі

Історія - це своєрідний досвід, який ми переймаємо від дідів, батьків, наставників, вона допомагає людині стати мудрішою, уникнути помилок у майбутньому. Про події минулого можна дізнатися не тільки з підручників історії, а й із художніх творів.

• Навіщо потрібно читати художні твори на історичну тематику?

• Який вчинок можна вважати героїчним?

• Як ви розумієте подані нижче слова Олександра Довженка?

Народ, що не знає своєї історії, - це народ сліпців.

Українці впродовж століть обстоюють свою свободу, незалежність. Саме про це йдеться в повісті Івана Франка «Захар Беркут» та в оповіданні Леоніда Полтави «Маленький дзвонар із Конотопу». Зазирнувши в далеке минуле, ми переконаємося, що між головними персонажами цих творів і сучасними захисниками й захисницями України є багато спільного.

Іван Франко

(1856-1916)

Іван Франко народився в селі Нагуєвичі на Львівщині в родині сільського коваля. «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя», - писав Іван Франко.

Іван Труш. Портрет Івана Франка

Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, юнак виявляв феноменальні розумові здібності: міг дослівно цитувати одноліткам лекцію з історії, яку вчитель читав цілу годину; перекладав твори античних авторів; розповідав напам’ять майже всього «Кобзаря». Закінчивши гімназію, спочатку вступив до Львівського університету, а згодом перевівся до Чернівецького.

Іван Франко знав 14 іноземних мов. Писав поезії, оповідання, повісті, романи, п’єси. Видав цікаві книжки для дітей: «Коли ще звірі говорили», «Лис Микита», «Коваль Бассім» тощо. Свої твори митець підписував різними псевдонімами: Джеджалик, Мирон, Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Non severus, Vivus та ін.

Пам'ятник Іванові Франку в с. Нагуєвичі

Попри серйозність літератора, Франко полюбляв ганяти на велосипеді, збирати гриби й рибалити. Також любив вишиванку - вдягав її і в будні, й на свята, - навіть став зачинателем нової моди, адже перший поєднав вишиту українську сорочку з європейським костюмом.

Історичну повість «Захар Беркут» Іван Франко написав, коли йому було 26 років. Персонажі твору понад усе люблять рідну землю і для її порятунку готові пожертвувати власним життям.

ЦІКАВО ЗНАТИ

У 40-х роках XIII століття монголо-татарські орди, очолювані внуком Чингісхана Батиєм, захопивши Київ, прямували через Карпати в Угорщину. Батий вогнем і мечем плюндрував землю. Горіли села й міста. Але народ мужньо боронив рідну країну.

Іван Франко звернувся до подій сивої давнини в повісті «Захар Беркут». Він відкрив завісу над далеким минулим, оживив його, наповнив оптимістичним звучанням.

Про перехід монголо-татарських полчищ через Карпати І. Франко взяв скупі відомості з Галицько-Волинського літопису. Але в літописі немає жодної згадки про загибель ворожих загонів. Тому там, де бракувало історичних даних, письменник використовував перекази й легенди. У переказі, записаному на Закарпатті, сказано: «Русини підрубали дерева, наклали купи каміння та воду перегородили. Коли татари йшли в той глибокий звор, тоді люди ті підрубали дерева, каміння та воду пустили за одним свистом...».

Село Тухля, про яке пише автор, розкинулось у порослій лісами мальовничій місцевості недалеко від м. Стрия на Львівщині. Але події, описані в повісті, відбувалися не там, де сьогодні розташоване село, а, як стверджує сам автор, «...у стін могутнього Зелеменя» (гора на північному сході від сучасної Тухлі).

Село Тухля. Сучасна світлина Романа Маленкова

Щоб передати атмосферу давніх часів і колорит місцевості, де відбувалися події повісті, автор використав застарілі слова (архаїзми, історизми) та діалектизми. Діалектизми - це слова, які вживають лише на певній території. Читаючи повість, зверніть увагу на тлумачення цих слів у виносках.

Захар Беркут

Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці

ПОВІСТЬ

(Скорочено)

Події повісті відбуваються в 1241 році. У долині Карпатських гір розташоване стародавнє село Тухля з двома чи трьома присілками, усього близько півтори тисячі душ. Місцевість - гориста й скеляста. Сама долина - важкодоступна, схожа на величезну впадину, з якої вилито воду. Високі, стрімкі береги тухольської кітловини¹ покриті темним смерековим лісом. При вході в долину ревів водопад, а повз нього було облаштовано найбезпечніший так званий тухольський прохід, який спільно будували десяток сусідніх громад. У ті часи гірські села завдяки неприступності змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє вільне громадське життя, яке деінде намагалися чимраз більше підірвати збагачені війнами бояри.

¹ Кітловина (діалектне) - велика западина на поверхні землі, котловина (від слова котел).

Беркут

Тухольці об’єдналися в трудову громаду, на чолі якої стояв Захар Беркут - найстаріший і наймудріший чоловік. У громаді всі мали рівні права. Жили головно скотарством. Тільки та долина, де лежало село, а також кілька поменших місць уздовж річки, не покритих лісом, надавалися до хліборобства й видавали щороку багаті збори вівса, ячменю і проса. Зате в полонинах, що були, так само, як і всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець.

Спокій громади порушив боярин Тугар Вовк, якому князь Данило дарував у Тухольщині величезні полонини й одне пригір’я. Боярин, схожий на злющого гірського ведмедя, прагнув заволодіти цим краєм, присвоїти собі громадський ліс і полонину.

ІІІ

Захар Беркут - се був сивий, як голуб, звиш¹ 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях, - та проте працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки - се була його робота. Скоро лишень весна завітає в тухольські гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві, тим більше дивувалися, що він не крився з тим знанням, але радо навчав кожного, показував і заохочував. Пасіка його була в лісі, і кождої погідної днини Захар Беркут ходив у свою пасіку, хоч дорога була утяжлива й досить далека.

¹ Звиш (діалектне) - зверх - тут: про перевищення міри кількості.

А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки. Коли було настане час, між зеленими святами та святом Купайла, Захар Беркут зі своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька тижнів у гори за зіллям і ліками. Правда, чисті та прості звичаї тодішнього народу, свіже тухольське повітря, просторі та здорові хати й ненастанна, та зовсім не надсильна праця - усе те вкупі хоронило людей від частих і заразливих хороб. Зате частіше лучалися каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро й так гарно зарадити, як Захар Беркут. (...)

Бачучи по долах, як князі та їхні бояри силуються ослабити й розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг, Захар Беркут переконався, що для його братів-селян нема іншого рятунку й іншої надії, як тільки добре уладження і розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності. (...)

Мов стародавній дуб-велетень стояв Захар Беркут серед молодого покоління та міг тепер бачити плоди своєї довголітньої діяльності. І, певно, не без радості міг він глядіти на них. Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці й вживанню, у радощах і в горю. Громада була для себе й суддею, і впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа - громада сама, вся і завсіди, бачно¹ берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри² та стодоли стояли завсіди отвором³ для потребуючих. Князі та їх бояри зависливим оком гляділи на те життя, у якім для них не було місця, у якім їх не потребували. Раз у рік з’їздив у Тухольщину князівський збірщик податків, і громада старалася якнайборше позбутися немилого урядового гостя: через день або два він виїздив, обвантажений усяким добром - бо податки в великій мірі платили тухольці натурою. Але в Тухольщині збірщик князівських податків не був таким самовладним паном, як по інших селах. Тухольці добре уважали, що належиться збірщикові, а що князеві, і не попускали йому зробити над ними ніякого надужиття. (...)

¹ Бачно (діалектне) - обережно.

² Шпихлір (діалектне) - комора.

³ Отвором (діалектне) - навстіж.

Щаслива була Тухольщина, бо досі якось обминали її неситі очі князів і бояр. Чи то для того, що лежала так віддалік від світа, між горами та скалами, чи, може, для того, що надто великого багатства в ній не було. Досить того, що бояри якось не мали охоти затісуватися в той закуток. Але і се щастя не було вічне. Нараз одної гарної днини заїхав у тухольські гори боярин Тугар Вовк і, не кажучи нікому ані слова, почав на горбі над Опором, віддалік від Тухлі, але на тухольськім ґрунті, будувати собі дім. (...)

Ілюстрація Наталі Стрижак на основі кадру з фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Дім його стояв якраз над тухольською дорогою, і він, ідучи за приміром інших бояр, поставив на дорозі величезну рогачку й жадав від проїжджих для себе мита. Та тухольці були тугий народ. Вони почули відразу, що тут починається рішуча боротьба, і постановили, за радою Захара Беркута, стояти твердо й невідступне при своїх правах до крайньої крайності. Зараз тиждень по виставленню рогачки вислала тухольська рада громадська своїх відпоручників⁴ до Тугара Вовка. Відпоручники завдали йому коротке й рішуче питання:

- Що робиш, боярине? За що спираєш дорогу?

- Так мені хочеться! - відповів гордо боярин. - Коли вам кривда, то йдіть жалуйтесь на мене до князя.

- Але ж се дорога не княжа, а громадська.

- Се мене нічого не обходить!

⁴ Відпоручник (діалектне) - уповноважений.

З тим відпоручники й віддалилися, але зараз по їх відході прийшла з Тухлі ціла ватага сільської молодіжі із сокирами й тихесенько порубала рогачку на дрібні кусні, наклала з неї огонь і спалила її недалеко від боярського двора. Боярин лютився на своїм дворі, кляв поганих смердів, але супротивлятися їм не мав смілості й наразі не робив уже другої рогачки. Перший напад на громадські права був відбитий, але тухольці не радувалися завчасно - вони добре знали, що се тільки перший напад і що за ним треба надіятись інших. І справді так воно сталося. Одного дня прибігли до Тухлі вівчарі, голосячи сумну вість, що боярські слуги зганяють їх із найкращої громадської полонини. Не вспіли вівчарі до ладу розказати свого, коли втім прибігли громадські лісничі, кажучи, що боярин відмірює і запальковує¹ для себе величезний кусень найкращого громадського ліса. (...)

¹ Палькувати (діалектне) - позначати паличками, кілочками яке-небудь місце, межі якоїсь ділянки.

Від тої пори почалася правдива війна між боярином і тухольцями. То раз тухольці зженуть боярські стада зі своїх полонин, то боярські слуги зженуть тухольські отари. Ліса, загарбаного боярином, стерегли і громадські, і боярські лісничі, між котрими не раз приходило до сварки і бійки. Се лютило боярина чимраз дужче, і він укінці казав убивати тухольську худобу, придибану на загарбаних полонинах, а одного громадського лісничого, придибаного в заграбленім лісі, велів прив’язати до дерева й сікти терновими різками мало що не на смерть. Сього було вже замного тухольській громаді. Многі голоси обізвалися за тим, аби по давньому звичаю до боярина приложити закон про непокірного й шкідного громадянина, розбійника та злодія і вигнати його з обсягу громадських земель, а дім його зруйнувати дотла. Велика часть громадян пристала на се, і певно, що круто прийшлось би було тоді бояринові, коли б Захар Беркут не був висловив тої думки, що не належиться засуджувати нікого, не вислухавши вперед його оправдання, і що справедливість домагається закликати боярина поперед усього на громадський копний суд, дати йому можність витолкуватися і аж потім поступати з ним так, як осудить громада при повнім спокою й розвазі. Тої розумної ради послухала тухольська громада. (...)

Тугар Вовк гордим, безпечним поступом вийшов перед громаду і, ледве окинувши її оком, проговорив:

- Ви кликали мене перед себе, - і ось я. Чого хочете від мене?

Назвіть деталі, які свідчать про зверхнє ставлення Тугара Вовка до тухольської громади. Спрогнозуйте, чи зможе він порозумітися з людьми. Поясніть свою відповідь.

Слова ті сказані були різким, гордим голосом, котрим боярин, очевидно, хотів показати громаді свою вищість. При тім він не дивився на громаду, але обертав у руках свій топір і немов любувався блиском його вістря та обуха, показуючи явно, що глибоко погорджує цілою тою радою.

- Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої поступки, вислухати твого слова... А скажи сам по совісти, чи ліпше ти поступаєш з нами, як розбійник? Адже ж землю нашу забираєш - наше найбільше і єдине добро. Людей наших гониш і вбиваєш на смерть, худобу нашу стріляєш! Чи так роблять чесні громадяни?

- Старче, покинь таку мову, я її не можу слухати, вона нарушує мою честь.

- Постій, боярине, я ще не скінчив, - сказав спокійно Захар Беркут. - Отсе ти згадав про свою честь і раз у раз говориш про свої великі заслуги. Будь ласкав, скажи нам, які се твої заслуги, щоб і ми могли вшанувати їх!..

- Я воював і проти монголів над Калкою...

І за тим словом Захар устав і, звертаючися до громади, сказав:

- Чи може хто свідчить за ним або против нього?

Перед громаду вийшов не старий ще чоловік, каліка, без руки й ноги, навхрест перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько Вояк, як звала його громада. Перед кількома літами зайшов він до громади на кулі, розповідаючи страшні вісті про монголів, про битву над Калкою...

- Мовчи, підлий рабе! - скрикнув, побліднівши, боярин. - Мовчи, а то тут буде й кінець твойому нужденному життю!

- Боярине, я тепер не раб твій, але вільний громадянин, і тілько моя громада може веліти мені мовчати. Я досі мовчав, але тепер мені велять говорити. Чесна громадо! Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра...

- Мовчав досі, то мовчи і далі! - ревнув боярин, блиснув топір, і Митько Вояк із розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.

Охнула громада й зірвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола.

- Смерть йому! Смерть! Він зганьбив святість суду! На раді забив мужа нашого!

- Смерди погані! - скрикнув до них боярин. - Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вірні слуги, сюди, до мене!

Лучники й топірники, хоч самі бліді й тремтючі, обступили боярина. Грізний, червоний із лютості, стояв він посеред них із кровавим топором у руці. На знак Захара громада втихла.

- Боярине, - сказав Захар, - ти смертельно провинився проти бога - громади. Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не дізналися і не хочемо знати, - нехай твоя совість судить тебе. Але своїм убійством ти признався до вини - поповнив нову вину. Громада не може тебе терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття в нас.

- Нехай приходять! - крикнув люто боярин. - Побачимо, хто чий слід загладить. Я плюю на ваш суд! Рад побачити того, хто приступить до мого дому! Ану, мої слуги, ходімо із сього поганого збору! (...)

Саме в цей час монголи, грабуючи Руську землю, підступали до Карпат. Тугар Вовк, розлючений, сповнений жаги помсти, пристає до монголів. Він обіцяє провести ворогів горами через тухольський прохід, де немає княжого війська. Боярин давно мав із монголами приязні стосунки. Ще з битви на річці Калка (1223 р.) він став зрадником, перейшовши на сторону загарбників. Саме про це й хотів розповісти Митько Вояк. Разом із Тугаром Вовком до монгольського табору потрапляє його єдина дочка Мирослава. Дівчина гарна на вроду й сильна духом, ніжна і добра, смілива й рішуча. Її серце роздирають суперечливі почуття - любов до батька й ненависть до нього за його негідну поведінку. Трохи раніше, під час полювання на ведмедів, дівчину врятував від загибелі Максим - наймолодший син Захара Беркута. Мирослава щиро покохала Максима і, на відміну від свого батька, глибоко поважає тухольців.

Недалеко від села, біля будинку Тугара Вовка, відбувся перший бій тухольців із монголами.

(...) І разом, мов важка скала, скочили монголи згори на непобіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борикалися напідсили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася ціла юрба монголів - і всі полягли головами. Тільки Максим сам один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло й кинула ним до землі. Упав, підступно повалений, Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.

- А що, смерде! - насмішливо кричав боярин. - Бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!

- Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі! - сказав Максим.

Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений, вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивоза, сам він із невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору. (...)

VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалося йому, немов нині їх дорічне свято Сторожа¹ і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини²: дівчата з вінками, молодці з музикою, усі в празничних чистих строях³. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі - і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається - і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

¹ Сторож - величезний кам’яний стовп, що, немов вартовий, стояв у вузькому проході в тухольську долину; тухольці вважали його своїм царем-захисником і поклонялися йому.

² Тіснина - вузький прохід між горами, скелями та стрімчаками.

³ Стрій (розмовне) - те, у що наряджаються; наряд.

«Що се може значити? - питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном. - Щастя чи нещастя? Радість чи горе?» Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон сей лишив по собі якесь важке прочуття, якусь хмару суму на Захаровім чолі.

Швидко справдилось це прочуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи із сусідньої полонини прибігли без духу до села, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве й трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окружений хмарою монголів. Не було сумніву, усі молодці, вислані для збурення⁴ боярського дому, погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, тухольська молодіж вернула до села, розносячи всюди страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

⁴ Збурення (діалектне) - зруйнування.

- От і сповнився мій сон! - прошептав він. - В обороні свого села поліг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати - се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватися його долею.

Так потішав себе старий Захар, але серце його скиміло¹ глибоко: надто сильно, усею силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради. Купами тислися люди, старі й молоді, за село, до тухольської тіснини, за котрою так близько стояв страшний їх ворог. Перший раз, відколи засіла Тухля, рада громадська зібралася нині без звичайних обрядів, без знамена, серед брязку топорів та кіс, серед напівтривожного, напіввойовничого гамору. Без порядку мішалися старці з молодцями, оружні з безоружними, ба навіть жінки снували сюди й туди поміж громадою, допитуючись вістей про ворога або голосно оплакуючи своїх погиблих синів.

¹ Скиміти - щеміти, боліти.

- Що діяти? Що починати? Як боронитися? - гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину й боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те.

- Ми хочемо згинути, як наші брати погинули в обороні свого краю! - кричали вони. - Тілько по наших трупах увійдуть вороги в тухольську долину!

- У тіснині поробити засіки² і з них разити монголів! - радили старші.

² Засіка - штучна перешкода зі зрубаних дерев для захисту від нападу ворога.

Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут.

- Хоч то воєнне діло - не моє діло й не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук, - але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб’ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимося ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб’ємо їх від свого села? Ні, а тілько, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх - се повинна бути наша мета!

Чи здатні, на вашу думку, тухольці протистояти добре озброєному війську? Можливо, для цього потрібна якась воєнна хитрість?

Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і молодіж, податлива на все нове й несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.

- Не в гнів тобі будь сказано, батьку Захаре, - заговорив один громадянин, - але твоя рада хоч мудра й велику обіцяє славу, та неможлива для нас. Слабі наші сили, а монгольська сила велика. Ще не наспіла поміч від інших верховинських і загірських громад, а хоч і наспіє, то таки наша сила не вистарчить навіть на те, щоб окружити монголів, не то вже щоб побороти їх в одвертій битві. А без того як ми розіб’ємо їх? Ні, ні! Замала наша сила! Щастя наше, коли здужаємо відбити їх від свого села й відвернути від шляху; розбити їх ми не маймо й надії!

Бачучи всю основність тих закидів, Захар Беркут, хоч із болем серця, готов був покинути свою молодечо-гарячу думку, коли втім дві несподівані події значно піднесли настрій тухольської громади й змінили цілу її постанову.

Ілюстрація Наталі Стрижак на основі кадру з фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Долі селом вулицею надійшли, одна за другою, при звуках труб і дерев’яних трембіт аж три громади уоруженої молодіжі. Кожда¹ громада несла наперед себе бойову хоругов²; охочі, смілі їх пісні лунали далеко по горах. Се йшла приобіцяна тухольцям поміч верховинських і загірних громад. Хлоп³ у хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою і склонили хоругви на знак привітання. Любо було глядіти на ті здорові, рум’яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче в них на світі, що на їх оружжя вложено велике діло. Радісний, громовий крик усіх тухольців стрітив їх прихід; тільки матері, що саме сьогодні стратили своїх синів, заридали на вид того найкращого цвіту народного, котрий завтра, може, так само поляже, скошений і потоптаний, як полягли нині їхні ясні соколи. Заскиміло серце й у старого Захара Беркута, коли поглянув на тих молодців і подумав собі: «Як то пишно визначувався би серед них його Максим. Та ні, годі! Мертвого не вернеш, а живий живе, гадає...».

¹ Кождий (діалектне) - кожний.

² Хоругва, корогва (застаріле) - прапор.

³ Хлоп (діалектне) - чоловік, мужчина, хлопець.

Ще не стихла радість із приходу тих пожаданих помічників, ще громада не мала часу приступити до дальшої наради, коли втім із противного боку, із лісової прогалини, що була над тухольською тісниною, показався новий і зовсім уже несподіваний гість. На спіненім коні, пообдиранім гіллям та колючками, припавши до його шиї, щоб швидше й безпечніше їхати по лісі, не зачіпаючись о галуззя, їхала, що кінь доскочить, якась людина. Хто се такий був - здалека годі було вгадати. На ній був овечий монгольський кожух, обернений пелехами наверх, а на голові гарний бобровий ковпак. Молодці прийняли приїжджу людину за монгольського висланця і виступили проти неї з луками. Але, виїхавши з лісу та наблизившись над стрімкий обрив, по котрім треба було злазити в тухольську долину, мнимий монгол зліз із коня, скинув із себе кожух, і, усім на диво, показалася женщина, в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима й з блискучим топірцем за поясом.

- Мирослава, дочка нашого боярина! - закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого¹ листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину й наблизилася до громади.

¹ Чепіргатий - розлогий (словник І. Франка).

- Здорові були, чесна громадо, - сказала вона, злегка паленіючи. - Я спішила звістити вас, що монголи надходять, перед вечером будуть тут, то щоб ви приготовилися, як їх прийняти.

- Ми знали се, - загули голоси з громади, - се нам не новина.

Голоси були різкі, неприязні дочці поганого боярина, через котрого стілько молодців погибло. Але вона не образилася тою різкістю, хоч, очевидно, почула її.

- Тим ліпше для мене, що ви вже приготовані, - сказала вона. - А тепер прошу вказати мені, де тут Захар Беркут.

- Ось я, дівчино, - сказав старий Захар, наближаючись. Мирослава довго, з увагою і пошаною гляділа на нього.

- Позволь, чесний батьку, - заговорила вона тремтячим із внутрішнього зворушення голосом, - сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.

- Мій син! - скрикнув Захар. - Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється?

- Не лякайся, батьку, тої вісти, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.

- У неволі? - скрикнув мов громом прошиблений Захар. - Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!

Кадр із фільму «Захар Беркут» (режисер Леонід Осика, 1971 р.)

- Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і підступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров’ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім’я твоє в неславу.

- І що ж він говорив тобі?

- Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе в твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я... сирота, я не маю вітця!

- Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?

- Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів.

- Сього можна було й надіятися, - відповів понуро Захар.

- Тепер я не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь ти моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами.

- Мій син! Мій нещасний син! - стогнав Захар Беркут, не підводячи очей на Мирославу. - Хто мене потішить по його страті?

- Не бійся, батьку, - може, він іще не страчений, може, нам удасться видобути його на волю. Слухай лише, що наказував мені Максим!

- Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на неї.

- Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити й вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки у вивозі¹ при водопаді й повиносити із села все добро громадське, усе збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут, - казав Максим, - побідите їх або ніде інде!» Так радив Максим.

¹ Вивіз (діалектне) - ділянка дороги, що веде на гору між скелями; узвіз.

Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо й радісно випростувався, а далі з простертими раменами наблизився до Мирослави.

- Доню моя! - сказав він. - Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина, - з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!

Ридаючи, кинулася Мирослава в його обійми.

- Ні, батьку, не говори так, - сказала вона. - Син твій не буде страчений, - він повернеться тобі назад. Він іще нині вечір буде тут разом з ордою, і коли Бог поможе нам розбити її, то чей ми й його освободимо.

У тій хвилі в тіснині дався чути крик тухольських вартових: «Монголи! Монголи!» - і вслід за тим прибігли вартові, голосячи, що монголи в незліченній силі показалися в долині над Опором¹. Тут приходилося рішатися живо, що діяти, як боронитися. Захар Беркут ще раз обстав за тим, аби впустити монголів в тухольську кітловину й тут, обскочивши їх, вирізати або виморити всіх до ноги.

¹ Опір - назва річки.

Тепер уже не піднімалися голоси, противні тій раді, - і швидко громада рішилася. Усі кинулися до своїх хат, аби хоронити своє добро в ліси. Сторонські молодці щодуху рушили на горішній бік долини, до водопаду, щоб поробити засіки в вивозі й не дати туди монголам пройти.

Страшний розрух зробився в селі. Крик, розкази й запитання, рик волів і скрип дерев’яних двоколісних теліг лунали з усіх усюдів, глушили слух і котилися по горах. Сумно прощали тухольці свої хати, і подвір’я, й огороди, та засіяні ниви, котрі нині ще мала зруйнувати й столочити страшна монгольська повінь. Матері несли своїх заплаканих дітей, батьки гнали худобу, везли на возах домашній спряток², мішки з хлібом та одежею. Курява стояла над селом; тільки потік сріблистою водою шумів собі, як звичайно, і старий величезний Сторож при вході в тухольську тіснину стояв понуро, опущений, сумовитий, немов жаліючи своїх дітей, що покидали оцю гарну долину, немов нахиляючись у сторону тіснини, щоб своїм величезним, кам’яним тілом заставити їм дорогу. Засумувалась і стара липа на копнім майдані³ за селом, а ревучий водопад, переливаючись у кармазинових променях заходового сонця, непорушним, кровавим стовпом стояв над опустілою тухольською кітловиною.

² Спряток - начиння, посуд, меблі.

³ Копний майдан - майдан для громадських зібрань; копа - збори громадян (у давні часи).

Уже зовсім опустіло село. Хати потонули в вечірньому тумані; курява уляглася по дорозі, замовкли голоси й крики, немов відвічна пустиня пожерла все життя сеї долини. Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступним ломом⁴ вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетали⁵ олені, ричали тури. А в селі так тихо, так мертво! (...)

⁴ Лом - повалені вітром дерева.

⁵ Бегетати (діалектне) - тривожно ревти.

Але живо вид змінився. Мов через прорву в тамі⁶ валиться осіння повінь, так почали в кітловину валитися чорні почвари зі страшенним криком. Ряди тислися за рядами, без кінця і впину; мов вода під водопадом, так вони зупинялися, вийшовши з тісного гирла, формувалися в довжезні ряди, посувалися звільна, без опору заливаючи пусту рівнину. Передом, дорогою, їхав на білім коні страшний велетень, Бурунда-бегадир, а обік нього другий, менший їздець - Тугар Вовк.

⁶ Тама (застаріле) - гребля, загата.

Ілюстрація Наталі Стрижак на основі кадру з фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Звільна їхали вони наперед, немов щохвилі ждали нападу з села. Але нападу не було, село лежало мов після чуми. Зі страшним криком кинулися перші ряди монголів на хати, щоб, по свойому звичаю, різати, грабувати, - але різати не було кого, хати були пусті. З лютим криком кидались монголи від хати до хати, вивалюючи двері, руйнуючи плоти й ворота, розбиваючи діжки й плетінки, розвалюючи печі. Але вся їхня лютість була даремна - у селі ніхто не показувався.

- Прокляті пси! - говорив Бурунда до Тугара Вовка. - Зачули нас, поховалися!

- Чи заночуємо тут, бегадире? - спитав Тугар Вовк, не відповідаючи на замітку бегадира.

- Поки не зустрінемося з тими псами, доти не можемо ночувати, - відмовив Бурунда. - Веди нас до виходу із сеї ями! Треба забезпечити собі вихід!

- Вихід безпечний, - успокоював Тугар Вовк, хоч і самому якось ніяково було бачити, що всі тухольці так чисто винеслися із села. І хоч успокоював бегадира, та все-таки просив його крикнути на військо, щоб покинуло шукати добичі й спішило до виходу. Неохітно пішли перші ряди монгольської орди, коли тимчасом задні все ще тислися через тіснину, чимраз густіше заливаючи кітловину.

Ось уже чільний відряд вийшов із села й спішив до вивозу, викуваного в скалі. З долини нічого не видно було у вивозі, і безпечно підійшли монголи аж під стрімку кам’яну стіну, у котрій прокований був вивіз. Коли втім разом зверха стіни посипалося величезне каміння на монголів, калічачи та розбиваючи їх. Зойк напасників, ранених і повалених на землю, ударив під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Уже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда та Тугар Вовк із голими мечами кинулись їм навперейми.

- Куди ви, безумні? - ричав ярим туром Бурунда. - Ось перед вами вхід до вивозу, туди за мною!

І, пхаючи перед собою цілу юрбу, він кинувся в темне гирло вивозу. Але тут чекала напасників добра стріча. Градом посипалося каміння на їх голови, і не одному з вояків Чингісхана кров залила очі, мозок бризнув на кам’яні стіни з розбитого черепа. Мов із пекла, ревнули крики й стогнання з темного вивозу, але понад ними все голосніше гримів голос Бурунди:

- Далі, заячі серця, далі за мною! - І нові купи, невважаючи на новий град каміння, поперлись у вивіз. - Далі горі вивозом! - кричав Бурунда, щитом заслонюючись від спадаючого згори каміння. (...)

Недалеко від побоєвища, захищений кам’яною брилою від стріл, сидів на соломі Захар Беркут, занятий при ранених. Він повиймав їм із ран стріли, повимивав рани при помочі Мирослави й заходився перев’язувати їх, поприкладавши якоїсь скусно приладженої живиці, коли втім деякі залякані вояки прибігли до нього, сповіщаючи про небезпеку.

- Що ж я вам, діточки, пораджу? - сказав старий, але Мирослава схопилася з місця і побігла оглянути небезпеку.

- Не бійтеся, - сказала вона тухольцям, - живо ми поворожимо їм! Нехай собі стріляють, а ви ратища¹ в руки і плазом додолу! Аж коли передні покажуться до половини на горі, тоді разом на них! Самі вони заслонять вас від стріл, а обваливши передніх, ви обвалите й задніх. Сумерки сприяють нам, і, відбивши їх сим разом, будемо мати спокій на всю ніч.

¹ Ратище (застаріле) - древко, спис.

Ілюстрація Наталі Стрижак на основі кадру з фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Без слова опору попадали тухольці ниць додолу, похапавши ратища в руки. Стріли ще сипались якийсь час, а відтак перестали - знак, що передній ряд почав спинатися горі драбиною. Дух у собі запираючи, лежали тухольці й дожидали ворогів. Ось чути вже скрип щаблів, сапання мужів, брязкіт їх оружжя - і звільна, несміло виринають перед очима лежачих мохнаті кучми, а під ними чорні, страшні голови з маленькими, блискучими очима. Очі ті тривожно, несхибно, мов закляті, глядять на лежачих тухольців, але голови піднімаються вище, чимраз вище; вже під ними видніються рамена, плечі, окриті мохнатими кожухами, широкі груди, - у тій хвилі зі страшним криком зриваються тухольці, і ратища їх разом глибоко тонуть у грудях напасників. Крик, ревіт, замішання, тут і там судорожні рухи, тут і там коротка боротьба, прокляття, стогнання, - і, мов тяжка лавина, валиться ворог долі драбиною додолу, обвалюючи за собою слідуючі ряди, - а на ту купу живих і мертвих, без ладу змішаних, кровавих, трепечучих і ревучих тіл людських валяться згори величезні брили каміння - і понад усім тим пеклом, напівзакритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і страшні прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані, мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, не тямлячись із лютості, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.

- Псе блідолиций! - кричав він, скрегочучи зубами. - Подвійний зраднику - се твоя вина! Ти запровадив нас у сю западню, відки ми вийти не можемо!

Тугар Вовк полум’ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув відроду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, упала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:

- Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу Чингісхана. Я не винен у тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру.

- Ага, так! - крикнув Бурунда. - Щоб вони поночі напали на нас у хатах і порізали наше військо!

- То вели спалити хати й ночувати війську під голим небом!

- Усе ти хитро говориш, щоб відвернути мій гнів, аби скинути із себе вину! Але ні! Ти запровадив нас сюди, ти мусиш і вивести нас, і то зараз завтра, без страти часу й людей! Чуєш, що мовлю? Так мусить статись або горе тобі!

Дармо Тугар Вовк запевняв дикого бегадира, що він не всьому винен, що він радив, як по його думці було найліпше, що рада начальників монгольських пристала на його слова, що ніякий провідник не може ручити за несподівані пригоди, які лучаються по дорозі, - усе те відскакувало від переконання Бурунди, мов горох від стіни.

- Добре, боярине, - сказав він укінці, - я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш створити нам дорогу із сеї западні, а ні, то горе тобі! Се моє останнє слово. Жду діл, а не слів від тебе!

І він із погордою відвернувся від боярина і пішов до своїх монголів, могутнім голосом розказуючи їм зараз зі всіх кінців підпалити село й очистити рівнину з усього, що могло би служити ворогові покривкою для нічного нападу. Радісно закричали монголи - вони давно вижидали такого наказу. Разом зі всіх боків запалала Тухля, прориваючи огненними язиками грубу пітьму, що залягла над нею. Дим бовдурами¹ покотився низом і вкрив долину. Стріхи тріщали, злизувані кровавим полум’ям. Із стріх бухав огонь угору, немов то присідав, то підскакував, хотячи досягнути до неба. Часом знов від пориву вітру полум’я стелилося плазом, золотилося іскрами, меркотіло, хвилювало, мов огняне озеро. (...) Ціла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в огонь усе, що тільки попадалось їм під руки. Із жалібним стогнанням гепнула додолу підтята монгольськими сокирами прастара липа, свідок громадських копних зборів. (...)

¹ Бовдур (діалектне) - стовп диму, клуб туману.

І знову стемнілося в тухольській кітловині. Монголи радо були б порозкладали огні в таборі, але сього годі було зробити: аж тепер вони нагадали собі, що пожежею опустошили цілу рівнину, і все, що тільки могло згоріти, згоріло або поплило долі потоком. Прийшлось спати війську і стояти варті напотемки, - рови навіть не викопано так глибокі, як треба, бо вже зовсім було стемнілося. Гнівний, невдоволений, мов чорна хмара, ходив Бурунда по таборі, оглядаючи окопи й варти, поставлені коло них, перекликаючись із начальниками й видаючи накази, як пильнуватися нічного нападу. Уже північ була близька, коли в таборі потроху втихло: тільки крики вартових і рев водопаду переривали загальну тишу. (...)

Уже погасла пожежа, повіяло гарячим, гірким димом по долині, вже затих бойовий крик монголів, що під проводом Бурунди й Тугара Вовка різалися з тухольцями при вивозі, уже прояснилось і визвіздилося нічне небо над Тухольщиною і спокійно зробилося в монгольськім таборі, а Максим усе ще лежав, мов мертвий, насеред дороги, проти згарищ своєї рідної хати. Зорі жалібно гляділи на його бліде, кровавими пасмугами вкрите лице; груди його ледво-ледво піднімалися - єдиний знак, що се лежав живий чоловік, а не труп. У такім положенню знайшли його монголи й зразу дуже злякалися, думаючи, що вже неживий, що задушився в пожежі. Аж коли бризнули на нього водою, обмили його лице й дали йому напитися, він глипнув очима й позирнув довкола себе.

Знайдіть у цьому абзаці персоніфікацію. Яка її роль в оповіді?

- Живий! Живий! - завили радісно монголи й нетямного, ослабленого підхопили попід руки й помчали до шатра боярина.

Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім страшнім і оплаканім стані. Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались із жари й спраги, очі були червоні від диму й тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрожали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не міг довше вдержатися і сів на землю.

Монголи віддалилися; боярин довго, німо, у задумі глядів на Максима. За що він ненавидів того чоловіка? За що накликав на його молоду голову таке страшне горе? Чому не велів відразу вбити його, але видав його на повільну, а все ж таки несхибну смерть - бо се ж прецінь¹ певна річ, що монголи не випустять його зі своїх рук живого, але скоро їм навкучиться² тягати його із собою, заріжуть, як худобину, і покинуть серед шляху.

¹ Прецінь (діалектне) - все-таки.

² Навкучитися (діалектне) - надокучити, набриднути.

І за що він так зненавидів сього бідного хлопця? Чи за те, що він урятував життя його доньці? Чи, може, за те, що вона полюбила його? Чи за його правдиво рицарську смілість й одвертість? Чи, може, за те, що він хотів зрівнятися з ним? Отже ж, тепер зрівнялися: оба вони невольники й - оба нещасливі.

Тугар Вовк чув, що гнів його до Максима якось пригасає, мов пожежа, якій не стало вже дров. Він і вперед уже, зараз по взятті Максима до неволі, старався піддобритися до нього, не зі співчуття, а з хитрості, але Максим не хотів ані слова говорити до нього. Правда, боярин давав йому такі ради, котрих Максим не міг послухати. Він радив йому перейти на службу до монголів, вести їх через гори й обіцював за те велику нагороду, а в противнім разі грозив, що монголи заб’ють його. «Нехай б’ють!» - се було єдине слово, яке чув боярин із Максимових уст. Тільки ж диво, що й тоді вже те горде слово, що свідчило про твердість Максимової вдачі і його велику любов до свободи, не тільки не розгнівало боярина, але дуже сподобалось йому.

Тепер же він чув виразно, що щось мов крига тає в його серці; тепер, на згарищах вільної Тухлі, він зачинав розуміти, що тухольці поступали зовсім розумно й право, а серце його, хоч засліплене жадобою власті, все-таки не було ще настільки глухе на голос сумління, щоб не признати сього. Усе те передумав боярин сьогодні й уже зовсім іншими очима й з іншим серцем глядів на сидячого в наметі напівмертвого, нужденного Максима. Він приступив до нього, узяв його за руку й хотів підвести та посадити його на стільці. (...)

- Дурний хлопче, - говорив він, - таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя - дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.

- Життя в неволі нічого не варте, - відказав Максим, - краща смерть!

- Ну... так... розуміється, - мовив боярин, - але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

- Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори... Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!

- Не про те тепер річ, - сказав з усміхом боярин, - а про те, що й без тої, як ти кажеш, зради ти можеш бути вільний, - ще сьогодні.

- Як? - спитав Максим.

- Я знав, що ти зацікавишся, - знов усміхнувся боярин. - Отже ж, небоже, діло таке. Твої тухольці обскочили нас у тій долині, завалили вихід. Розуміється, їх опір тілько сміху варт, бо прецінь же вони не спинять нас. Але нам шкода часу. О те тілько ходить.

Очі Максимові розгорілися радістю на сю вість.

- Обскочили вас тухольці, кажеш? - кликнув він радісно. - І вийти відси не можете? Ну, то Богу дякувати! Надіюсь, що й не вийдете вже! Тухольці ціпкий народ: кого раз у руки зловлять, то вже не люблять пустити.

- Те-те-те! - перервав його боярин. - Не радуйся завчасно, хлопче. Не така наша сила, щоб могла горстка твоїх тухольців зловити її в руки! Кажу тобі, не о те ходить, щоб тут не зловили нас, а о час, о кожду хвилю часу! Нам квапно діється.

- І що ж я можу вам у тім порадити?

- А от що. Я думаю нині ще йти до твоїх тухольців для переговорів: хочу обіцяти їм тебе взамін за вільний прохід. Так, отже, надіюсь, що ти скажеш мені те слово, як трафити¹ до серця твоїх громадян і твого батька, щоб пристали² на наше предложения.

¹ Трафити (діалектне) - потрапити.

² Пристати (розмовне) - погодитися.

- Дарма твоя робота, боярине! Тухольці не пристануть на таку заміну.

- Не пристануть? - скрикнув боярин. - Чому ж не пристануть?

- Тухольці будуть битися до остатнього, щоб не пустити вас через гори. Чи, може, мали б за таку нужденну заміну, як я, допуститися зради на своїх верховинських і загірних братах, котрих села мусили б тоді бути зруйновані отак, як наша Тухля?

- І вони будуть зруйновані, дурний хлопче! - сказав боярин. - Адже ж замала сила твоїх тухольців, щоб спинити нас.

- Не хвали, боярине, дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?

- А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.

- Говори щиро, по правді, - се єдине чародійське слово.

- Ой, не так воно, хлопче, не так! - сказав невдоволений боярин. - Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляє, - він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ніщо билися з монголами, як би, певно, не билися за найліпшу плату.

Максим усміхнувся.

- Дивний ти чоловік, боярине! - сказав він. - Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Гнівом спалахнув гордий боярин.

- Хлопче! Уважай, хто ти і де ти! - скрикнув він. - Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.

- Що моє життя!.. - сказав спокійно Максим. - Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть. (...) (Продовження на с. 46)

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Визначте на умовній шкалі часу, коли відбуваються події повісті «Захар Беркут».

2. Які основні види промислу були поширені в тухольській громаді? Оберіть відповідні зображення.

АНАЛІЗУЄМО

3. Розкажіть, що ви дізналися з повісті про тухольську громаду. Спробуйте описати місцевість. Хто стояв на чолі громади? Який лад там панував? Чи схвалюєте ви такий устрій?

4. Чому тухольська громада вирішила прогнати зі своїх земель Тугара Вовка? Чи з усіма прибульцями вона так учиняла? Обґрунтуйте свою відповідь, покликаючись на текст.

5. Поясніть, чи правильно вчинив Захар Беркут, запропонувавши односельцям спочатку вислухати Тугара Вовка на громадському копному суді, а потім ухвалити відповідне рішення. Про що це свідчить?

6. Порівняйте погляди на князівську владу й громадський устрій Тугара Вовка та Захара Беркута. Які докази наводить кожен із них? Погляди кого з них ви поділяєте?

7. Як Максим Беркут потрапив у полон? Поясніть його слова, звернені до Тугара Вовка:

«Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!»

8. Від якої ворожої сили боронилася тухольська громада? Чому Захар Беркут поставив перед односельцями завдання не відбити, а розгромити ворога? Як до цього поставилися старійшини?

9. Прочитайте виразно діалог Захара Беркута й Мирослави, починаючи зі слів «Позволь, чесний батьку...» (с. 35, 36). Як Захар Беркут сприйняв звістку про перебування свого сина в полоні та чому назвав Мирославу своєю донькою?

10. Розкажіть, як поводився Максим Беркут у полоні. Які риси характеру там виявив?

11. Чим вас приваблює образ Мирослави? Прокоментуйте її слова: «...я... сирота, я не маю вітця!».

12. Прочитайте уривок твору від слів «Страшний розрух зробився в селі» до слів «А в селі так тихо, так мертво!» (с. 37). Чи вдалось автору передати динамізм ситуації, тривожність, страх перед невідомістю? Визначте художні засоби, які використав автор в уривку, та поясніть їхню роль.

епітети / метафори / порівняння / гіперболи / уособлення / паралелізм

13. Пригадайте й розкажіть, як село Тухля зустріло вояків Чингісхана. Чому Бурунда-бегадир назвав Тугара Вовка подвійним зрадником?

14. У чому виявилися мужність і бойове мистецтво тухольців? Розкажіть про їхній задум перехитрити ворога та чи вдалося їм це.

15. Знайдіть у тексті повісті приклади діалектизмів та історизмів. Для чого їх ужито у творі? Чи допомогли вони відтворити особливості побуту й місцевий колорит?

МІРКУЄМО

16. Що означає слово волелюбний? Поміркуйте, чи можна назвати тухольців волелюбними.

17. Якою, на вашу думку, має бути людина, що очолює державу чи громаду? Які саме риси характеру Захара Беркута дали змогу йому стати очільником Тухольщини?

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

18. Розіграйте за особами (Захар Беркут, Тугар Вовк, Митько Вояк, оповідач) уривок повісті від слів «Тугар Вовк гордим, безпечним поступом вийшов перед громаду...» до слів «Ану, мої слуги, ходімо із сього поганого збору!» (с. 29, 31). Спробуйте передати інтонацією манеру поведінки, спокій, гнів, хвилювання, озлобленість, ненависть тощо учасників громадського копного суду.

19. Намалюйте словесний портрет на вибір: Мирослави, Захара Беркута або Максима Беркута.

20. Передбачте, як можуть розгортатися подальші події повісті. Прочитайте наступні частини твору й перевірте свої передбачення.

VII

Тугар Вовк у супроводі Мирослави приходить у табір тухольців і передає Захарові Беркуту послання від Бурунди-бегадира: «Ціль його [Бурунди-бегадира] походу - край угорський, дідицтво Арпада, що був підданим великого Чингісхана, а тепер не хоче признати його зверхності. Щоб укарати непокірного, вислав великий Чингісхан свою силу на захід сонця... Розваліть свої засіки й пустіть монгольську силу з вашої долини, а в заміну за те він [Бурунда-бегадир] готов віддати вам вашого полоняника живого й здорового».

(...) - Захаре, - сказав один із громадян, - тут діло йде про життя або смерть твого сина. Чи не ліпше б нам відступити від непевного бою і вирятувати хлопця?

- Тут діло не йде про мойого сина, - сказав Захар твердо. - Коли б про нього справді йшло діло, то я сказав би вам: «Я не маю сина, мій син погиб у бою». Але тут діло йде про наших сусідів, верховинців і загірян, котрі спустилися на нашу оборону - тепер мусили б усі, неприготовані, погинути від монголів. Для того я говорю вам: не дбайте про мого сина, а рішайте так, як би він був уже в гробі!

- Але все-таки, Захаре, боротьба з такою силою монголів непевна.

- Ну, то погинемо всі до остатнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть. Тоді бодай ми сповнимо свій обов’язок. А тепер робити з ними згоду, а ще таку згоду: міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада. Але се ще хто знає, чи боротьба з монголами така непевна. Становище наше сильне, монголи заперті в кам’яній клітці. З малими стратами ми можемо відбивати й найзавзятіші їхні напади. Але що, - і сього не треба буде. Сеї ночі ще ми пустимо на них свого союзника, що проти нього ніяка людська сила не встоїться, будь вона й десять раз сильніша від монгольської.

- Так ти радиш нам відкинути пропозицію Бурунди?

- Зовсім конечно.

- І видати твого сина на певну загибель?

- Не згадуйте про мого сина! - скрикнув болісно Захар. - Хто мені при такім ділі нагадає про нього, той стає в союзі з батьківським серцем проти мого розуму. Розум каже: відкинути згоду! А що каже моє серце, се вже моя річ, і що кому до того!

- То нехай буде по-твойому! - сказали старці. - Коли Бог судив йому згинути, то ми проти того нічого не врадимо; коли ж ні, то й так він вирятується з пащі лютого ворога.

Прикликано боярина, і Захар устав, щоб оголосити йому відповідь громади. Зі смертельною тривогою в серці гляділа на нього Мирослава: вона, бідна, усе ще надіялася, що тухольці схотять викупити її Максима.

- Розумно, звісна річ: по-свойому розумно, захвалював ти нам, боярине, згоду зі своїм начальником. Ми й не дивуємося тобі: твій обов’язок був так говорити, у всім сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б діло йшло тілько між мною та твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть свою стару голову, за увільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористати можу тілько я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так мінятися? Яка користь верховинським і загірним громадам із мого сина? А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади. Ми зобов’язалися боронити їх від вашого нападу, і на таке наше слово вони прислали нам свою поміч - п’ятсот добірних молодців. Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини, - і так ми зробимо. Може бути, що Бог судив вам побіду над нами, і в такім разі ми не спинимо вас; тілько ж знайте, що лише по трупі остатнього тухольця ви зможете вийти із сеї долини. Та хто знає, може, побіда судилася нам, а тоді знайте й ви, що, ввійшовши в нашу долину, ви всі ввійшли в могилу, що навіть трупи ваші з неї ніколи вже не видобудуться. Або ми всі погинемо, або ви всі - іншого вибору нема. Се наша відповідь.

Лице Захара палало дивним огнем при тих грізних словах, - так що боярин, задивившися на того високого старця з простягнутою наперед рукою, не міг здобутися на ніяку відповідь. Він бачив, що тут даремна всяка дальша балаканка¹, - тож мовчки відвернувся і пішов назад у свій бік. Мертва мовчанка стояла в зборі, - тільки огонь тріщав та лунало невпинне цюкання сокир, що майстрували вбійчі прилади на монголів.

¹ Балаканка (діалектне)- балакання, розмова.

- Тату! - скрикнула нараз болющим голосом Мирослава, - тату, вернися! - І вона побігла за ним і вхопила його за руку: дитяча любов ще раз заговорила в її серці могучим, незаглушеним голосом. - Вернися, таточку! Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками, як брат обік братів, - а вони простять тобі все минувше! А там - чого там можеш надіятися? Вони зрадять тебе, упоять обіцянками й заріжуть! Таточку, не йди більше між монголів, - там смерть тебе чекає!

Плакат до фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Боярин, очевидно, завагався, але лиш на хвилю. Потім притис Мирославу до груді й сказав стиха, напівстрого, а напівласкаво:

- Дурна дівчино, не пора ще мені! Ще не вся надія монголів пропала. Треба користати з того, що в руках. Але коли б там не повелося...

- Ні, таточку, - прошептала крізь сльози Мирослава, - покинь такі думки! Хто знає, може, тоді буде запізно!

- Не бійся, не буде запізно. Лишайся тут і братайся, про мене, з тухольцями, - а я мушу йти туди. Не забувай, дівчино, що там... той... твій Максим, і хто знає, може, ми один другому ще пригодимось. Бувай здорова! (...)

Захар зупинився перед Сторожем і пильно почав дивитися на нього.

Тихо було довкола. Захар молився:

- Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди наші вважали своїм опікуном, котрого і ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падеш і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюся твойому зазиву й радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зі свойого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сю кам’яну стіну, й дав водам протоку, і дарував людям сю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!

У тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла темне небо, і далеко в горах загуркотів грім.

Як сили природи зреагували на молитви Захара Беркута? Про що це може свідчити?

- Так, се твій могутній голос! - сказав радісно Захар. - Ану, діти! Останній раз увінчайте сей святий камінь!

Чотири молодці по драбині вилізли на камінь й обвили його вершок зеленими вінцями. Знов загриміло в полудневій стороні.

- Воля його, діти! - сказав Захар. - Обвивайте його шнурами! А ви, інші, живо до рискалів! Підкопуйте його здолу, підкладайте підойми! Живо, діти, живо!

Тихо, без стуку працювали десятки рук коло Сторожа. Згори його обкручувано линвами¹ й шнурами, здолу підкопувано його насаду, і в шпару, що показалася недалеко під землею, вкладано скосом ялиці, що мали служити за підойми для обвалення каменя поперек тіснини. Швидко справні молодці зробили всі потрібні приготування, повіднімали драбини, попідкладали грубе каміння під підойми.

¹ Линва - товста дуже міцна мотузка з волокон.

- Беріться за линви, усі, хто може досягнути! За підойми, хлопці! - розказував Захар, і відразу сотні рук приймилися за діло.

- Далі, дружною силою! - крикнув Захар. - Тягніть, тисніть!

Ухнув народ із натуги, затріщали грубі підойми, але камінь і не похитнувся.

- Ще раз! Дужче натискайте! - кричав Захар і сам прийнявся за линву. Захитався величезний камінь.

- Рушається! Рушається! Подається! - закричав радісно народ.

- Ще раз напирайте, з усієї сили!

Ще раз ухнув народ - і разом звільніло напруження шнурів, величезний камінь рушився зі своєї посади і, хвилю захитавшись у повітрі, з страшенним глухим ломотом повалився додолу, поперек потоку й тіснини. Застогнала й затряслася тухольська долина від страшного удару, далеко перловими краплями бризнула вода потоку, і радісним, голосним криком наповнили повітря тухольці. Ворухнулась у своїм таборі сонна монгольська сила, заверещали вартові, загомоніли начальники, забряжчала зброя, але за хвилю все втихло. Монголи надіялись нападу й стояли готові до оборони, але тухольці й не думали нападати на них. Вони зовсім інший напад виконували. (...)

VIII

(...) Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки у воді, сумне, безрадне. Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води, - от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплідного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше - Бурунда чув се добре - уся та маса монголів піде врозтіч, розбігнеться, гнана власного тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.

- Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу! Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти! Побіда мусить бути наша!

Так кричав Бурунда й пішов передом. Двигнулася за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори й стогнали ліси. Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками. Великі кам’яні кругляки, щербате каміння і річний піщаник - усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров’ю зачервонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бурунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її каміння. Укінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміливіших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища й побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї і слухати її смілих, розумних розказів і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! (...)

- Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.

- Загатили! - скрикнув боярин. - Значиться...

- Значиться, вода буде раз у раз більшати, поки...

- Поки що?

- Поки всіх нас не затопить. От що!

Боярин кулаком ударив себе в голову.

- І ти се знав наперед?

- Знав, від твоєї доньки. Се, боярине, мій батько таке придумав.

- О, прокляття! І чому ж ти не казав мені сього борше?

¹ Борше (діалектне) - швидше.

- Нащо?

- Ми були б хоч оба спаслися.

- На се ще маємо час, - сказав спокійно Максим. - Тілько держімся разом, і коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.

- Се розуміється, - сказав боярин, - тілько що ж нам робити?

- Поки що нема ще страху, - відказав Максим. - Потік малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволі. Але се недовго так буде. Може, за пів години прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечора вже буде по цілій долині води вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то, певно, не випустять нас живих зі своїх рук.

- Але до того часу вони можуть розсікти нас.

- Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого. Стараймось тілько винайти для себе безпечне місце, де би нас вода не затопила, як прибуде повінь.

За час тої розмови між боярином і Максимом монголи зовсім уже відступили від берега й стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін. Бурунда люто глядів на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного голосу, ані його богатирської руки. Він копав¹ його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгірднішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по долині, хвилював легенько, і ріс, і ріс чимраз вище. Уже сягав монголам до колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову карність. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений, і тухольці своїм камінням повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди брели монголи, стояли широкі болотяні калюжі.

¹ Копати - ударяти, бити, штовхати ногою.

Ілюстрація Наталі Стрижак на основі кадру з фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Тугар Вовк приблизився до Бурунди.

- Великий бегадире, - сказав він, - ми в великій небезпеці.

- Чому? - спитав грізно Бурунда.

- Ся вода не буде опадати, бо наші вороги загатили потік, щоб затопити в тій долині всю монгольську силу.

- Га! - скрикнув Бурунда. - І ти, рабе поганий, смієш мені говорити се, коли сам запровадив нас у сю западню?

- Зважай, великий бегадире, що я не міг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить і мені.

- О, я знаю тебе! Ти ж і сеї ночі ходив до них торгуватися за згубу монголів.

- Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєш, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я був би вертався гинути разом із ними?

Бурунда вспокоївся трохи.

- Що ж нам діяти? - спитав він. - Невже ж таки так гинути?

- Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива повінь, і вона швидко наповнить сю долину. Проти неї передовсім треба боротися нам.

- Але як?

- Вели свойому війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на купи, високо, понад поверхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й від слабшого ворога - тухольців.

Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти на купи, кождий відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою, подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити повиш колін у воді додала їм духа. З радісним криком вони кинулися врозбрід по долині, збираючи каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера й реготалися, дивлячись на їхню роботу.

- Сюди, сюди! - кликали вони монголів. - У нас каміння досить, усіх вас обділимо!

(...) Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриґотіла, звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною. Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з шипотом вири, гойдалося і билося в кам’яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долині! (...)

Довгу хвилю Бурунда стояв на місці, рвучи собі волосся і видаючи з горла страшні, беззв’язні окрики на вид загибелі свойого війська. Ніхто не смів обізватися до нього словом у тій страшній хвилі: усі стояли довкола нього, тремтячи, борикаючись із надсильним ворогом - водою. (...)

Бурунда, німий, синій із натуги й злості, зирнув довкола по долині. Страшні крики та зойки стихли вже... Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам’яних баштах, але й то вже було не військо, а тільки залякані, безсильні, безоружні недобитки, тремтячі й розбиті розпукою. Хоч одні з другими могли перекликатися, але помогти одні одним не могли й, чи в купах, чи поодинцю, були однаково безрадні, ждали одної неминучої загибелі.

IX

- Як думаєш, боярине? - спитав нараз Бурунда Тугара Вовка. - Що буде з нами?

- Усі погинемо, - відповів Тугар Вовк спокійно.

- І я так думаю, - потвердив Бурунда. - І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок! (...)

- Бегадире, - сказав до Бурунди Тугар Вовк, - чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?

- Нащо? - сказав понуро Бурунда.

- Усе ж таки життя краще, ніж смерть!

- Правду кажеш, - сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою помсти. - Але що ж нам діяти? Як рятуватися?

- Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід?

- Спробуймо! - сказав Бурунда й, ухопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою.

- Тухольці! - закричав він, звертаючись до берега.

Тихо стало довкола.

- Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.

- Тухольці! - кричав Тугар Вовк. - Начальник монголів обіцює вам віддати вашого полоняника живого й здорового та жадає, щоб ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! У противнім разі жде вашого сина несхибна смерть.

Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.

Уся громада стала мов без духа. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.

- Захаре, - сказали старі тухольці, обступаючи його, - ми думаємо, що можна прийняти цю пропозицію. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.

- Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб’ємо її.

- Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибель! Глянь, сокира над його головою!

- Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має піти хоч один ворог нашого краю!

З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.

- Батьку! - ридала вона. - Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і... і мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити та йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю!

- Бідна дівчино, - сказав Захар, - що я можу тобі порадити? Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!

- Захаре, Захаре, - говорили громадяни, - усі ми вважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа зламана, і громада не бажає смерти тих остатніх. У твої руки складаємо долю їхню і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров’ю!

- Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов’ю! - ридала Мирослава.

- Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина, - сказав один із загірних молодців. - Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.

- Ні! - сказав обурений Захар, - се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові й зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою!

І, відвернувши своє лице, він пішов до машини, на варесі¹ якої лежав величезний камінь, і сильною, недрожачою рукою взяв за ужівку², що придержувала тоту³ вареху в плоскім положенні.

¹ Вареха (діалектне) - ополоник.

² Ужівка (діалектне) - вужівка, мотузка з лози.

³ Тот (діалектне) - той.

- Батьку, батьку! - кричала Мирослава, рвучись до нього. - Що ти хочеш робити?

Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів.

Тимчасом Бурунда й Тугар Вовк даремно ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившися на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.

- Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку Бурунда. - Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.

Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою - грізна, убійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, упала, оббризкана кров’ю, мов сухе поліно, у воду.

Ревнув із лютості та з болю Бурунда й лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.

Але в тій самій хвилі Максим похиливсь й із цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу й покотивсь у воду, потягнувши за собою й Максима.

А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений із тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі, - і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.

Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.

Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.

А втім, радісний крик залунав іздолу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим із Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їхня живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов із його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.

- Максим живий! Максим живий! Гур-ра, Максим! - залунали громові окрики й понеслися широко по лісах і горах. - Батьку Захаре! Твій син живий! Твій син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, зі сльозами на старечих очах, піднявся Захар.

- Де він? Де мій син? - спитав він слабим голосом.

Увесь мокрий, але з лицем, роз’ясненим радістю, вискочив Максим із плоту на беріг і кинувся до ніг батькові.

- Батьку мій!

- Синку, Максиме!

Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.

- Батьку мій, що тобі такого? - скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці й чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.

- Нічого, синку, нічого, - сказав потихо, з усміхом Захар. - Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!».

- Батьку, батьку, не говори того! - ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своїх грудей і сказав:

- Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, що потребує твоєї помочі.

Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Уже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очі й знову зажмурила їх.

- Мирославо! Мирославо! Серце моє! - кликав Максим, цілуючи її руки. - Прокинься!

Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.

- Де я? Що зо мною? - спитала вона слабим голосом.

- Тут, тут, між нами! Коло твойого Максима!

- Максима? - скрикнула вона, зриваючися.

- Так, так! Гляди, я живий, я свобідний!

Ілюстрація Наталі Стрижак на основі кадру з фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Утім разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.

- Максиме, серце моє!..

Більше не могла нічого сказати.

- А де мій батько? - спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.

- Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі й злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.

Мирослава обтерла сльози зі своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

- Але ходи, Мирославо, - сказав Максим, - ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.

- Клякніть¹ коло мене, діти, - сказав він потихо, слабим уже голосом. - Доню Мирославе, твій батько поляг, - не судім, чи винен, чи не винен, - поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата...

¹ Клякнути - стати, впасти на коліна.

- І мужа! - додав Максим, стискаючи її руку в своїй.

- Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! - сказав Захар. - У тяжких днях звела вас доля докупи й злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти и найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок у нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні й не розірве свого сердечного зв’язку із чеснотою і людяним норовом!

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

- А тепер, діти, устаньте й підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки й браття! Нинішня наша побіда - велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші й укінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари й роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів¹ і робочого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їхнім слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора - іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

¹ Забаг (застаріле) - забаганка.

Ілюстрація Наталі Стрижак на основі кадру з фільму «Захар Беркут» (режисери Ахтем Сеітаблаєв, Джон Вінн, 2019 р.)

Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, усміхнувся, і по хвилі вже його не стало.

Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло й занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам’яній контині, лицем до золотого образа сонця, уміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували. От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці й нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки.

Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад Руською землею. Давнє громадство давно забуте й, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилося відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, умираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Ідея художнього твору - це основна думка про зображені у творі життєві явища, висвітленню якої підпорядковано всі картини й образи.

У повісті «Захар Беркут» Іван Франко доводить, що сила народу в його згуртованості, а справжньою бідою для держави є розбрат, князівські міжусобиці, які ослаблюють могутність країни.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Установіть відповідність.

Слова персонажа

• 1 «Беркути додержують слова навіть ворогові й зрадникові».
• 2 «І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!»
• З «Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі...»
• 4 «Вернися, таточку! Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками...»

Персонаж

• А Бурунда-бегадир
• Б Захар Беркут
• В Тугар Вовк
• Г Максим Беркут
• Д Мирослава

АНАЛІЗУЄМО

2. Зачитайте діалог, у якому Захар Беркут обговорює з тухольцями пропозицію Тугара Вовка (с. 46-47). Чому Захар Беркут відхилив пропозицію боярина? Як ви до цього ставитеся?

3. Чому Захар Беркут навіть тоді, коли ворога майже знищено, не приймає пропозиції Бурунди? Як розумів ватажок свій обов'язок перед громадою, коли йшлося про долю його сина?

4. Мікрофон. Як ви розумієте слова, які сказав Максим Тугарові Вовку: «Нащо тут великої сили, де сама природа стінами та скалами спиняє вас?».

5. Перед яким вибором стоїть Мирослава? Чи любить вона, на вашу думку, свого батька? Чому вона діє всупереч його волі?

6. Чи згодні ви з тим, що в поведінці Тугара Вовка інколи проявляються позитивні якості? Доведіть свою відповідь, покликаючись на текст.

7. Знайдіть у повісті й зачитайте один із пейзажів. Яка його роль у тексті?

8. Визначте елементи сюжету повісті «Захар Беркут».

експозиція / зав’язка / розвиток / дії / кульмінація / розв’язка

9. Прочитайте запропоновані нижче мотиви повісті. Які події твору та які персонажі пов'язані з цими мотивами?

• Згуртованість народу.

• Вибір у складній життєвій ситуації.

• Здобуття влади й багатства шляхом зрадництва.

• Відданість народній справі.

• Гармонія людини й природи.

• Уміння долати перешкоди.

10. Прочитайте виразно останнє звернення Захара Беркута до тухольців (с. 57-58). Перекажіть його усно від третьої особи. Знайдіть і прочитайте слова Захара Беркута, які є ідеєю (основною думкою) повісті.

11. Схарактеризуйте образ Захара Беркута за поданим нижче планом. Чому, на вашу думку, автор назвав свій твір іменем цього персонажа?

• 1. Захар Беркут - ватажок тухольської громади.
• 2. Перевага громадських інтересів над особистими.
• 3. Народна мудрість і розсудливість.
• 4. Чесність персонажа.
• 5. Заклик до єдності в боротьбі з ворогами.
• 6. Мрії героя про майбутнє.

12. На які 2-3 групи ви можете розділити персонажів повісті? Хто з персонажів твору викликав у вас найбільшу симпатію? Поясніть відповідь.

13. Об'єднайтеся в групи. Оберіть один із образів і створіть до нього гроно за схемою. Під цифрою 1 зазначте найважливішу, на вашу думку, особливість. Презентуйте образ перед однокласниками / однокласницями, обґрунтовуючи обрані характеристики. За потреби скористайтеся довідкою.

тухольська громада

Захар Беркут

Максим Беркут

Мирослава

Тугар Вовк

ДОВІДКА. Мудрість, відданість, пихатість, свавільність, урівноваженість, підступність, гордість, жертовність, волелюбність, розсудливість, чесність, відповідальність, лиходійство, прагнення помсти, працелюбство, сміливість, зневага, винахідливість, глумливість, хитрість, вірність, наполегливість, ніжність, рішучість, благородство, згуртованість.

МІРКУЄМО

14. Чому Захар Беркут пророкує тяжкі випробування своєму народові? Чи справдилися його передбачення?

15. Чи згодні ви з тим, що образ Захара Беркута є найбільш трагічним у повісті, оскільки саме йому доводилось обирати між життям свого сина й інтересами громади? Поясніть свою відповідь.

16. Кожна людина повинна усвідомлювати наслідки, які може спричинити той чи той її вчинок. До яких наслідків призвели вчинки Тугара Вовка? Поміркуйте, чи усвідомив він свою провину.

17. Визначте кілька найважливіших факторів, які допомогли тухольцям знищити ворога. Яке значення серед цих факторів має патріотизм? А що, на вашу думку, сьогодні допомагає українцям / українкам боронити рідну землю?

ПАТРІОТИЗМ - любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність на жертви й подвиги.

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

18. Зіскануйте QR-код і проведіть у класі вікторину за повістю «Захар Беркут».

19. Створіть проєкт «Музика гір». Доберіть 3-4 музичні композиції до різних епізодів повісті «Захар Беркут». Розмістіть на кількох слайдах невеликі уривки з твору (можна з ілюстраціями) й додайте до кожного з уривків музичний супровід або ж зачитайте виразно уривки під музичний супровід.

Вікторина за повістю «Захар Беркут»

https://nx.litera.ltd/s/2Hor4D2FwnzioPy

20. Доберіть 5 прислів'їв чи приказок, якими можна було б змалювати персонажів повісті. Наприклад: 7. Без доброго командира військо - отара. 2. Не копай іншому ями, бо й сам упадеш.

21. Напишіть есе (7-8 речень) на одну з тем: «Подих століть», «Захар Беркут - патріот Русі-України», «Незламність і стійкість тухольської громади».

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ

У попередніх класах ви вивчали повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки», З. Мензатюк «Ангел Золоте Волосся» та ін. Пригадаймо, що повість - це прозовий твір, у якому досить широко змальовано життя одного чи кількох головних героїв протягом тривалого чи важливого за подіями часу.

Повісті поділено на соціально-побутові, пригодницькі, автобіографічні, фантастичні, історичні тощо.

Історична повість - це повість, побудована на історичному сюжеті, у якому широко відтворено певну історичну епоху та її діячів. У такому творі історичні факти художньо поєднано з вимислом, а реальні історичні особи діють поруч із вигаданими персонажами.

Особливості історичної повісті:

• об'єктивне зображення історичних подій;
• згадка про історичних осіб;
• використання давніх географічних назв;
• колоритні описи стародавніх звичаїв;
• наближена до зображуваної доби мова оповіді.

Твір Івана Франка «Захар Беркут» за жанром - це героїко-романтична історична повість. У ній описано звитяжні сторінки історії народу, а герої / героїні служать ідеалам гуманності, свободи й братерства. Автор художньо збагачує історичні факти вірогідними епізодами й намагається «оживити» минуле, створити образи людей тієї давньої доби.

В основу повісті Іван Франко поклав реальні події нападу монголо-татарської орди в 1241 р. на землі Галицько-Волинського князівства. У творі згадано князя Данила Галицького та завойовника Чингісхана, а також відтворено колорит тієї епохи: описано зброю, одяг, страви, звичаї, світогляд персонажів. У тексті наявні фольклорні елементи XIII ст.; архаїзми й історизми; мову персонажів наближено до тієї, якою спілкувались у минулому.

Хоча в жодному літописі не згадано про битву під Тухлею, не згадано й Захара Беркута і Тугара Вовка, Максима й Мирославу, але достеменно відомо, що монголи справді дійшли до Карпат. Отже, сутички наших предків із потужною армією-ордою могли бути. Але історія не зберегла про це детальних розповідей.

Іван Франко за допомогою творчої уяви ввів своїх читачів у далеку історичну добу - і ми повірили письменникові, бо перед нами постали як живі талановито виписані герої й героїні. Історична повість тим і відрізняється від наукового викладу історичних подій, що в ній ідеться про глибоко індивідуалізованих, яскравих, здатних на помилки й самопожертву героїв та героїнь.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Назвіть характерні ознаки повісті.

2. Яку повість називають історичною?

АНАЛІЗУЄМО

3. Які історичні події покладено в основу повісті «Захар Беркут»?

4. Доведіть, що твір «Захар Беркут» - це історична повість.

5. Чим відрізняється історичний художній твір від наукового викладу історичних подій?

Віртуальна екскурсія.

Зіскануйте QR-код і здійсніть цікаву віртуальну екскурсію «Місцями Івана Франка та Захара Беркута».

https://nx.litera.ltd/s/nJtpRr34mTtGQHY