Українська література. 7 клас. Заболотний

Андрій Кокотюха

(Народився 1970 р.)

Андрій Кокотюха родом із міста Ніжина на Чернігівщині. Уже із семи років почав писати фантастичні казки та мріяв стати бібліотекарем. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Сьогодні митець вдало поєднує літературну діяльність із журналістикою, створенням сценаріїв для кіно й телебачення, а також з іншими творчими заняттями.

У детективній повісті «Полювання на Золотий кубок» семикласники Максим Білан і Денис Черненко навіть не думали, що колись стануть друзями. Максим - розумник. Денис - розбишака, силач. Однак саме вони можуть урятувати Золотий кубок - головний приз спортивних змагань. Дізнаймося, який зухвалий план придумали хлопці та чи змогли його реалізувати.

Полювання на Золотий кубок

ДЕТЕКТИВНА ПОВІСТЬ

(Скорочено)

1. Безвихідне становище

Денис Черненко «тонув».

Він ішов на дно швидко й стрімко, як рибальський гумовий човен, пробитий гострим шматком прибережного корча. Потопав, наче найбільший у світі корабель «Титанік» серед нічного океану під час свого першого та єдиного рейсу. Гинув на очах у двадцяти хлопців і сімнадцяти дівчат.

Ніби навмисне, з початком нинішнього березня жоден з однокласників не захворів, як це завжди траплялося. Сьомий «А» зібрався в повному складі, і тепер тридцять сім пар очей дивляться на того, кому не пощастило. І в жодних очах не прочитати співчуття потопельнику.

- Ну, Черненку, ми всі тебе слухаємо, - підбадьорив історик. У голосі вчителя Денис так само нічого втішного не почув. - Розкажи нам щось цікаве.

- Не знаю я нічого цікавого, - буркнув хлопець, стоячи біля дошки обличчям до класу й переминаючись із ноги на ногу.

- А мені здавалося, що історія - цікавий предмет, - історик зробив вигляд, що здивувався. (...)

- Предмет нормальний, - погодився Денис з учителем, аби лиш не мовчати.

- О, це вже прогрес! - історик пройшовся перед класом, заклавши руки за спину... - Значить, я недарма вам намагаюся щось розповідати. Але, - його худий палець націлився на стелю, - я все це не вигадую. Підручники теж складають мудрі люди, які так само нічого не вигадують. Історія, Черненку, залишається в документальних літописах та героїчних епосах. Особливо це стосується історії Русі-України кінця десятого - початку одинадцятого століть. Тому, - учитель повернувся на своє місце, вмостився за столом, підсунув до себе класний журнал, - мені хочеться почути від тебе, Черненку, ім’я хоча б одного героя того часу.

- Людина-павук! - вигукнув із задньої парти Ігор Нещерет. Тепер клас вибухнув реготом дружно.

Історик зробив вигляд, що не звернув уваги на цей вигук.

- Мені здається, Черненку, ти трошки подумаєш і скажеш усім нам, хто був героєм народного епосу, який оспівував боротьбу русичів з ордами кочівників. А хто такі кочівники, нам скаже Нещерет.

2. Ілля Муромець і Конан-варвар

Під хихотіння класу дотепник підвівся і, затинаючись, промимрив:

- Ну, кочівники... Вони той... кочували... Вели переважно кочовий спосіб життя, - старанно наморщивши лоба, продовжив: - Кочівниками були монголо-татари. У них було велике військо, і це військо постійно нападало на Русь-Україну, грабуючи її і беручи в полон жінок та дітей...

Поки Нещерет говорив, а історик із непідробною цікавістю його слухав, Денис почав стрибати жадібним поглядом по обличчях тих, хто сидів за першими партами. Йому потрібна була підказка. Соломинка, за яку готовий схопитися будь-який потопельник.

Цю соломинку міг кинути лише Білан.

Максим Білан сидів якраз за першою партою в першому від дверей ряду. Цей зубрило робив вигляд, що нічого не відбувається. Правильно, викликали ж не його, чого б йому ото паритися. Він точно знає все про ті дурнуваті епоси.

Ніби відчувши на собі пекучий погляд Дениса й немов прийнявши сигнали, котрі той посилав, Максим подивився на нього й навіть кивнув: чого, мовляв, треба? Черненко напружив м’язи обличчя, вирячив очі й кілька разів гойднув головою, ніби кажучи йому: іди, мовляв, сюди. Насправді такий знак натякав: «Підказуй, дурню!».

Нещеретові, як це часто бувало, починала лестити загальна увага. Він узагалі хотів бути артистом і постійно виступав із якимось номером на концертах шкільної самодіяльності. Точно має талант, паскудник: про що б не починав говорити, яку б дурню не молов - заслухаєшся.

Це давало Денисові Черненку додатковий виграш у часі. Він знову кивнув Максимові Білану, що означало нетерпляче: «Ну! Давай!».

Білан знизав плечима й розвів руками. Ага, це в його стилі: сам, мовляв, викручуйся.

Черненко зробив звірське обличчя і показав Білану кулака. Навіть зобразив боксерський удар для більшої переконливості. Та ще й ногою тупнув.

Ось як із такими грамотними треба! Злякався, слабак! Подався вперед, щось шепоче. Глянувши одним оком на вчителя, Денис зробив пів кроку до Максима, трохи нахилився, аби краще чути.

Є!

Усе гаразд. Не соломинка, а ціла колода. І як же він міг забути про цього героя! Тепер усе, тепер він готовий заробляти свою позитивну оцінку.

Наталя Стрижак. Ілюстрація до повісті Андрія Кокотюхи «Полювання на Золотий кубок»

- Добре, із жорстокістю кочівників усе зрозуміло, - зупинив тим часом учитель Ігоря Нещерета. - Сідай поки. Тепер, Черненку, тобі лишається дуже просте завдання. Назви всім нам хоча б одного героя народного епосу. Воїна, який давав відсіч кочовим племенам, загарбникам давньоруських земель. Можеш назвати?

- Так, я вже згадав, - поважно мовив Денис. - Просто з голови вилетіло.

- Отже? - заохотив його вчитель.

Гордо глянувши на клас і навіть підморгнувши своєму рятівникові Білану, Черненко промовив:

- Конан-варвар!

Хотів продовжити. Не дали.

Усі слова, які готові були зірватися з язика, потонули в дружньому несамовитому реготі. Не стримався навіть сам історик, затрусивши від сміху своїми худющими плечима.

Денис розгублено глянув на Максима. Але той тішився не просто разом з усіма. Він реготав найбільше з усіх.

- Тихо, тихо! - нарешті заспокоїв усіх учитель. - Ну, що ж, Черненку, версія дуже оригінальна. Ми всі думали, що ти нам хоча б про Іллю Муромця розкажеш. Але в тому, що ти сказав, є нове свіже слово...

Хлопця врятував дзвінок. Починалася велика перерва. (...)

Розбишака Денис Черненко й розумник Максим Білан затіяли на великій перерві бійку. Учителька простежила, щоб порушники дисципліни залишилися після уроків прибирати класну кімнату. Раптом у шкільній роздягальні хлопці почули тихі голоси.

6. Підслухана змова

Зовсім поруч, по той бік дверей, почулося:

- Іди сюди, чого маячити! Тут нас точно ніхто не почує!

Ззовні хтось був. І цей невідомий дуже не хотів когось зустріти. Того, хто може почути чи побачити те, що жодна стороння істота чути й бачити не повинна. А значить, у тих, кого цей невідомий випадково зустріне, справи будуть кепськими.

Так подумав Максим - і не став гукати на допомогу. Але так само подумав і Денис. Йому менше за все хотілося бути спійманим тут, у роздягальні, і погіршувати своє і без того погане становище.

Тому він рішуче штовхнув ворога в малесеньку душову кімнату, прибудовану до роздягальні, протиснувся туди сам і потягнув до себе двері. А Максим клацнув шпінгалетом, зачиняючи їх.

Вчасно - у роздягальні почулися кроки й голоси.

- Давай, що ти там придумав, - говорив старший чоловік. - Тільки якщо й цього разу пообіцяєш пограбувати Національний банк, краще не починай і неси мені мої гроші вже завтра.

- Усе чотко, будь спок! - квапливо відповів інший голос, трошки молодший.

- Ти мене своїми «споками»тиждень годуєш. Слухай, якщо й тепер почнеш брехати...

- Послухай мене! Там справжнє золото!

- Такі речі, чуваче, із чистого суцільного золота ніхто не робить. Ось не жвинди!

- Незолоту річ золотою просто так не назвуть! - категорично не погодився з ним молодший. - Ну як ти це собі уявляєш? Вручать його комусь, щасливчик прийде додому, глип - а воно з глини чи картону! Нє, усе мусить бути джукі-пукі! Ти ж сам казав, що зможеш продати якусь таку річ?

- Якщо ота твоя штука справді містить в собі хоча б якусь частку золота, я знайду кому продати. Є в мене певні люди. Навіть колекціонери. Для них подібні речі - що тобі цукерка.

- Тьху! Ненавиджу цукерки! Від них зуби болять і псуються, потім до зубного лікаря йди. А зубні лікарі - ще ті, скажу тобі, штучки...

- Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лікарів?

Стояти розкорякою, притиснутим кремезним Денисом до стіни, Максимові набридло. Він спробував поворушитися і стати зручніше. Черненко присік цю спробу, прошипівши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!».

- Так ми домовимося? - запопадливо запитав тим часом молодший голос.

- Не знаю, чуваче. Ти ж знаєш, борги ваші ростуть кожен день...

- Ще два дні! Прошу тебе - почекай ще два дні! Потім його привезуть сюди, до школи, і все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять у якомусь кабінеті. Я навіть знаю, де. Забрати його звідти - справа двох секунд. Максимум - трьох. Коротше, на раз-два-три...

- Чотири-п’ять-шість! - передражнив його старший. - Від чотирьох до шести років тюрми, якщо спіймають. Ну, може, на перший раз пожаліють, ураховуючи твої, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тільки не думай, я і в тюрмі дістану. Скільки будете сидіти, стільки часу відсотки капати будуть. А це що означає?

- Що? - тупо перепитав молодший.

- Капшо! - знову передражнив старший. - Коли тебе випустять на волю із чистою совістю, дядя Костя буде забезпеченою людиною!

- Дядю Костю, я не хочу в тюрму! - перелякано заскиглив молодший.

Денисові від цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не має права.

- Думаєш, я хочу, аби вас злапали й засудили? - заспокоїв невідомий дядя Костя. - Зараз ви мені винні... сам знаєш скільки. Коли вийдете, будете винні в десять разів більше. І ті гроші я точно не отримаю. У вас, голодранці, їх просто не буде. Ну, а ці гроші, про які ми ниньки товчемо, ви ще в змозі знайти й повернути. Тому, - хлопці в душовій почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув співбесідника по плечу, - так і буде, чекатиму ще кілька днів. Тим паче, що ідея твоя реальна. Усе, йти мені треба, справи.

Зробіть припущення, про яку золоту річ та про який борг говорять невідомі.

Швидкі кроки.

Гупнули двері.

Запала тиша. (...)

9. З’являється Золотий кубок

Максим цілу ніч намагався зліпити в голові список підозрюваних, пригадуючи кращих учнів їхньої школи із числа старшокласників. Денисові було ще гірше: він не знав і не хотів знати відмінників.

Наступного ранку жоден із них не зміг похвалитися будь-яким результатом. Завдання, котре на перший погляд здавалося досить простим, тепер виглядало таким, яке практично неможливо виконати. Заглиблені кожен у свої думки, хлопці разом із рештою учнів пішли до великого актового залу на загальні збори. Про те, що збори будуть короткими й відбудуться перед початком уроків, їм оголосили ще напередодні.

У залі розмістилися класи від сьомого до одинадцятого. Збори ще не почалися, стояв звичний гармидер, і лише кілька старшокласників ходили з таємничими обличчями. Так поводять себе ті, хто знає про щось більше за інших. Нарешті на сцену піднялися директор школи Дмитро Дмитрович, він же Шеф, фізрук Олексій Валерійович, він же Чемпіон, і ще один солідний чоловік у костюмі - його школярі бачили вперше. У руці гість тримав чорний поліетиленовий пакет із якоюсь фірмовою емблемою.

- Доброго ранку! - привітався Шеф, жестом запросив усіх сідати, а сам залишився на ногах. - Щоб не забирати вашого навчального часу, почну відразу з оголошення. Сьогодні, п’ятого березня, офіційно починаємо змагання за Золотий кубок!

Хтось у залі вигукнув: «Вау!». Хтось підхопив: «О-о!». Далі почулося: «Йєс-с-с!». Аж потім зал озвавсь оплесками. Хоча ані Максим, ані Денис не знали, про що йдеться.

- Що таке Золотий кубок - вам пояснить Олексій Валерійович! - оголосив далі Шеф, і поруч із ним став Чемпіон.

- Майстер веслувального спорту, - прошепотів у потилицю Черненкові всюдисущий Ігор Нещерет. - Гребе, гребе, гребе...

- Цить! - гаркнув через плече Денис.

Тим часом фізрук прокашлявся.

- Золотий кубок отримає в нагороду найкращий юний спортсмен школи. Звичайно, одинадцяті класи завжди покажуть кращі результати, ніж сьомі чи восьмі. Проте саме хлопці, а може, й дівчата із сьомих та восьмих класів будуть змагатися за Золотий кубок. Ну а старшокласники виконають більш почесну місію. Вони спочатку цілий місяць будуть спостерігати за молодшими на уроках фізкультури. Для цього вже утворено суддівську колегію із семи найкращих спортсменів школи із числа старших. Головою комісії, тобто головним суддею, буде Володя Завгородній. Думаю, ніхто не заперечуватиме.

Тепер оплески були ще бурхливішими. Денис плескав у долоні щиро. Аякже: Вовка Завгородній був його кумиром. Найкращий спортсмен школи, мікрорайону, району й навіть усього Києва. Ну, щодо всього Києва переборщили, але Денис вірив: Вовка Завгородній ще покаже клас. Швидше за всіх бігає, краще й більше за всіх підтягується на турніку, головний нападник шкільної футбольної команди та збірної району - усього не перелічиш. Щоправда, перше місце в змаганнях із плавання розділив із Толиком Тумановським із паралельного класу...

Тільки Вовчині фанати, до числа яких належав Денис й абсолютно всі шпендики з молодших класів, на це не зважали. Для них «їхній» Вовка був абсолютним чемпіоном.

Завгородній, звичайно, був у залі. Сидів у першому ряду. Навіть підвівся та помахав усім рукою.

- Чудово! - зрадів Олексій Валерійович. - Значить, сумнівів у справедливості судді вже не буде. Це приємно, коли боротьба буде чесною і всі довірятимуть один одному. Значить, до весняних канікул наші шановні судді зроблять свій перший вибір. Потім, наприкінці квітня, між найкращими спортсменами проведемо змагання. Переможець чи переможниця отримає головний приз - Золотий кубок. Ті, хто здобудуть друге й третє місця, теж без нагороди не залишаться. Більше про це розкаже наш шановний гість Олександр Віталійович Тумановський.

Денис від несподіванки крекнув. Толиків батько! Нічого собі, тільки подумаєш про Тумановського - і нате вам добрий ранок...

Настала черга чоловіка в костюмі виходити наперед.

- Доброго ранку, друзі, - привітався він. - Звати мене, як вам уже сказали, Олександр Тумановський. Я директор фірми, яка постачає обладнання для тренажерних залів. Мій син, до речі, цього року закінчує нашу з вами школу. Провести такі змагання - ідея вашого шановного директора, і ми її підтримали. Усі знають, яку важливу роль відіграють спорт і фізична культура в житті сучасної молодої людини в новому тисячолітті. Ви тут усі більш-менш дорослі люди. Тому я можу це сказати: тільки гарна фізична підготовка й любов до спорту допоможе нам усім сказати своє рішуче «Ні!» такому ганебному явищу, як наркоманія. А також такій поганій звичці, як куріння. Я обіцяю: володар Золотого кубка та володарі другого й третього місць отримають безкоштовний абонемент на пів року в один із наших спортивних залів.

Суворо глянувши в зал, Шеф почав плескати в долоні. Усі присутні дружно його підхопили.

- А тепер, - урочисто промовив пан Тумановський, - головний приз! Наш Золотий кубок!

Він розкрив пакет і витягнув звідти якийсь невеличкий предмет, загорнутий у звичайну газету. Недбало кинувши пакет під ноги, розгорнув згорток. І виставив на стіл невеличкий, але справжнісінький кубок.

Зі свого місця Максим і Денис не могли його добре розгледіти. Проте урочистість моменту набула найвищої точки кипіння. Усі встали, з різних боків почулися радісні вигуки. А Максим і Денис, не змовляючись, подивилися один на одного.

- Ось воно, - одними губами промовив Білан.

- Думаєш? - так само тихо відповів Черненко.

- Більше золотих предметів у школі немає. Вони знали про Золотий кубок і хочуть украсти саме його.

10. Викрадення заради порятунку

Після уроків хлопці домовилися знову зустрітися в хаті, де колись жила Максимова бабуся. Кращого місця для штабу й командного пункту все одно не придумаєш.

Протягом дня під час кожної перерви Максим кудись зникав. А Денис так і не знав, що йому робити і чи є в нього якісь думки. До того ж, ні про що інше, крім як про знайомі нотки в голосі невідомого старшокласника, він думати не міг.

Дорогою Максим намагався ні про що конкретне не говорити. Лише коли хлопчаки за традицією заварили собі чай, він нарешті поділився з партнером усім, що вдалося дізнатися за день.

- Одне невідоме вже знайдено. Так? Хтось націлився поцупити саме Золотий кубок. Згода?

- Згода, - кивнув Денис. - Без варіантів.

- Якщо так, тоді коло підозрюваних дещо звужується. Про те, що в нас буде чемпіонат, знала доволі невелика купка людей. Директор, фізрук, ну і, напевне, ті семеро, хто буде вас, так би мовити, оцінювати. Судді.

- Шестеро, - виправив Денис. - Вовка Завгородній відпадає відразу.

- Чому?

- А чому ти не підозрюєш Шефа, Чемпіона чи взагалі того кренделя, який цей кубок приніс?

- Ну як же...

- Отак же! - передражнив його Черненко. - Ти знаєш, розумнику, що синок цього Тумановського, Толян, вчиться в одинадцятому «Б»? Ось хто міг знати про Золотий кубок раніше! І він - головний суперник Завгороднього!

- Так-так, цікаво. Чого ж ти мовчав?

- Бо я тільки тепер про це згадав! Ось тільки з Вовкою він не дружить, бо Вовка - реальний чемпіон, а Толян - так, шахи пересуває. Ну, плаває ще...

- По-твоєму, шахи - це не спорт?

- Такий самий, як й оті ваші битви з гоблінами на комп’ютері! До речі, чому ти сказав «вас»?

- Що - «вас»? А-а-а! - зрозумів Максим. - Ну, тут усе зрозуміло. Ти теж спортсмен. Значить, у боротьбу за Золотий кубок уключишся. Фізрук тебе точно впише в список претендентів. Тому ти особисто мусиш бути зацікавлений у тому, щоб уберегти головний приз від крадіїв. До речі, про цього Толяна - цінна інформація. Поставимо його номером першим.

- Вовку Завгороднього щоб мені нікуди не вписував! Тим більше, що він якраз і не зацікавлений, аби Золотий кубок десь зник. Він же тепер великий перець. Головний суддя! Мусить же він когось нагородити через два місяці.

- Правда, - погодився Максим. - Мені до цього вашого спортивного супергероя байдуже. Але я за ним трошки спостерігав. Любить, коли ним захоплюються, це є. І при всіх вручити Золотий кубок, вирішити чиюсь спортивну долю він просто мусить. О’кей, тоді навпаки: запишемо Вовку в наші ймовірні спільники. У крайньому разі, попросимо його допомогти.

- Це діло, - задоволено кивнув Денис. Думка про те, що він зможе колись підійти до свого спортивного кумира як до рівного, зігріла відразу.

- Ну, так, у нас є семеро підозрюваних старшокласників. Усі ці семеро так чи інакше виборювали чи виборюють спортивну честь школи або району. Значить, на доброму рахунку в усіх учителів. Отже, теоретично поза підозрою. Але я, Денисе, одного боюся: поки ми почнемо їх вираховувати й відкидати одного за одним, мине час, тоді як Золотий кубок збираються вкрасти завтра-післязавтра.

- Який вихід?

- Простий і складний одночасно. Треба його заховати. Зараз він стоїть у кабінеті хімії. Там, де лабораторія і реактиви. Чому там? Бо цей кабінет добре замкнений. І під сигналізацією - бо перший поверх. Ти про це не знав, скажи?

- Знав, - підтвердив Денис. - А ти як рознюхав?

- У тому-то й річ, що я особливо не старався, як ти кажеш, нюхати. Про це не оголосили, одначе місце знаходження Золотого кубка - не така вже й таємниця. Не бачу іншого виходу, крім як переховати його. Ну, заховати краще.

- І як це зробити? - поцікавився Денис.

Максим подивився на нього чомусь винуватими очима.

- Треба викрасти його самим. Раніше за справжніх злодіїв. Розумієш? Тільки так...

Максим Білан і Денис Черненко прийшли в кабінет хімії нібито на заняття гуртка й непомітно з хімічної лабораторії викрали Золотий кубок. Наступного дня новина про викрадення Золотого кубка облетіла школу раніше, ніж про це офіційно повідомив директор.

13. Змагання не скасовують!

(...) Директор говорив коротко й суворо:

- У нашій школі сталася неприємна подія... Я не вірю, що на такий вчинок наважився хтось із учнів нашої школи. Адже йдеться про її честь. Зокрема - спортивну. Тому, вкравши Золотий кубок, невідомий зловмисник украв би власну честь і гідність. Але це неможливо. Правда?

- Пра-а-а-вда-а-а! - відповів йому дружний хор в основному хлопчачих голосів.

- Отже, злодія треба шукати за межами нашої школи. Я повідомив про хуліганство поліцію. Та я завжди можу забрати свою заяву, щоб не ганьбити честі школи не лише фактом зухвалої крадіжки, а ще й поліцейським розслідуванням. Я готовий почекати тиждень. Якщо протягом семи днів Золотий кубок десь знайдеться, і мені його принесуть просто в кабінет, я обіцяю, що не питатиму того, хто його принесе, де він знайшов кубок. Не зроблю жодних висновків. Поліцейське розслідування буде припинене.

Усі схвально загули. Денис і Максим перезирнулися.

- Нарешті, якщо хтось думає, що без Золотого кубка наші змагання не відбудуться й кращого спортсмена серед учнів сьомих-дев’ятих класів не буде визначено, той помиляється. Єдине, що нам доведеться робити, - це червоніти за нашу недбалість перед спонсором. Частково я винен і сам: мусив тримати Золотий кубок у своєму кабінеті. Проте я думав, що лабораторія нашого шановного Юхима Юхимовича - більш надійне місце. Якась підла людина вирішила довести, що я помилявся. Наступного разу помилок не буде! І ніхто не зірве наших спортивних змагань!

Ці слова зустріли гучними оплесками. Дехто навіть звівся на ноги. А Денис із Максимом знову перезирнулися. Тепер уже Білан помітив розгубленість у погляді товариша.

Після уроків обидва традиційно подалися до бабусиної хати. Щойно Максим зачинив за ними двері, як Дениса наче прорвало:

- Розумієш, що ми наробили? Ми ж тепер все одно злочинці!

- Спокійно, - Максим кинув наплічника в куток, скинув куртку й за звичкою заходився ставити чайник.

- Нічого собі заявочки! Спокійно! Ти слухав, що Шеф казав?

- Слухав ти, - виправив його Білан. - А я якраз чув. Думаєш, він даремно кілька разів наголосив, що ні на кого зі своїх не думає? Це він усіх так заспокоїв. Бо в такому разі його прохання повернути за сім днів Золотий кубок, і нікому нічого не буде, виглядає зовсім нелогічним. Аби серед купи народу в залі не було ймовірного викрадача, директор так би не закликав. Або він припускав змову зі сторонніми особами.

- Так і є, - сказав Денис, трошки заспокоївшись. Уміє цей капосний Білан усе по поличках розкласти! Послухаєш - і паніка пройде. Хоча... - Але ти не забувай: у залі справді було двоє тих, хто дійсно вкрав ось цю штуку.

Обоє дружно глянули на Золотий кубок, який стояв на столі біля комп’ютера. Денисові дуже хотілося торкнутися кубка, прикинути на вагу, тільки Максим попередив - краще не чіпати його руками. І Черненко вкотре погодився з ним.

- Кажу ж тобі - ми вкрали його з благородною метою, - вів своє Білан.

- Тепер піди й доведи комусь своє благородство, - знову почав заводитися Денис. - Що, підкинемо його завтра під директорський кабінет? Другий раз його точно стирити не дадуть.

- Це варіант. І я відразу повівся б на це, якби справді вкрав Золотий кубок для того, аби потім продати його комусь чужому. Ну, пройнявся б директорськими словами про честь школи й усе таке. Чи просто злякався б, усвідомивши, що насправді зробив. Тільки ж ми збиралися не просто сховати кубок у більш безпечне й нікому не відоме місце, скажи?

- Ну... скажу, - Денис почував себе цілком збитим із пантелику.

- Нам потрібно спробувати знайти не лише тих, хто справді полює за Золотим кубком. Дядя Костя насправді більш небезпечний за них. Якби не він, навряд чи хтось із наших ризикнув би зробитися крадієм. Отже, - підсумував Максим, - вони налякані більше, ніж ми. А ми налякані, скажи?

Замість відповіді Денис ствердно кивнув головою.

- Вони бояться, що хтось їх випередив. Вони, таким чином, утратили можливість віддати тому лиховісному дяді Кості свої борги. Нам немає чого боятися. Ми завжди можемо повернути кубок на місце й спекатися його назавжди. Значить, тепер нам слід бути в два рази обережнішими. Розумієш, чому?

Тепер Денисові не треба було додаткових пояснень.

Полювання на Золотий кубок не закінчилося. Тільки із цього моменту невідомі полюватимуть так само й за ними.

17. Заплаканий Горобець

(...) Максим сам погано спав, думав пів ночі, яку б, а головне - кому б іще, приготувати наступну хитру пастку. Навіть певні ідеї намалювалися. І він збирався дорогою до школи поділитися ними з Денисом. Та всі думки вилетіли з голови від побаченої картини.

У шкільному дворі сидів просто на власному наплічнику під яблунею Вітя Горобець із паралельного класу, із сьомого «Б». Здивував він не тільки Максима, а й Дениса. Капітан їхньої шкільної футбольної збірної сьомих класів, довготелесий і завжди акуратний, як на спортсмена-початківця, Горобець тепер сидів, намочений дощиком, зовсім спалий із лиця, розхристаний, пом’ятий, розгублений. Виглядало, ніби Вітю хтось побив просто зранку. Хоча навряд чи капітана футбольної команди, у якій Денис був лівим крайнім нападником, хтось міг так побити, аби довести до сліз.

Вітя Горобець плакав. Це не краплі дощу - це справжні сльози на щоках. Усі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертаючи уваги, чи робили вигляд, що не звертали. Та Горобця це очевидно влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.

Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.

- Ти чого, Горобчику? Що таке? - схилився над ним Черненко.

- А... ти теж... Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!

- Тю! - здивовано вигукнув Денис. - Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти той... уставав би... Не треба так уже... Розумію...

- Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я! Розумієш!

- А ти тут до чого? - поцікавився Максим.

- Це ти, салабоне, до чого тут? - визвірився Горобець. - Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!

- Рюмсати - теж не чоловіча справа, - спокійно проказав Максим. - Кажи, що там у тебе вийшло із Золотим кубком.

- Нічого не вийшло! - визвірився Горобець. - У тому-то й справа, що нічого!

Він ображено почав говорити. І хлопці відразу згадали, де чули подібне зовсім недавно. Тільки Денис Черненко не зробив жодних висновків, а Максим Білан за кілька хвилин зрозумів усе.

Ну, якщо не все, то багато чого в історії із Золотим кубком стало ясно.

Максим міркував цілий день. Денисові пояснив свої висновки тільки після школи, у бабусиній хаті. Той, як і передбачав Максим, спочатку вперся рогом і приймати це не хотів.

Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.

18. Дядя Костя та хлопець у каптурі

- Ніхто не прийде. Ось побачиш, - недовірливо пробурчав Денис і поправив на плечах лямки наплічника.

Максим мовчав. Він відчув, як увесь дрібно труситься від нервового напруження. Усе ж таки Золотий кубок вони вирішили сьогодні повернути, і хлопець хвилювався - хоч би добрі наміри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.

Зустріч вони призначили о шостій годині вечора в найбільш зручному місці - біля входу в МакДональдз. Тут навіть, якщо захочеш, не заблукаєш. З іншого боку, тут постійно багато людей. Якщо все піде не так і ситуація повернеться не дуже безпечним боком, завжди можна гукнути на допомогу. Денис же навіть цим не переймався: він вірив, що цього разу розумник Максим теж помилився, помилився ще більше.

- Доброго вечора, дітворо, - почулося раптом ззаду.

Хлопці дружно повернулися. Навпроти них стояв чоловік років тридцяти. Трохи покривлений, явно перебитий у бійці ніс, неголене підборіддя, близько посаджені вирячкуваті очі та брови, що зрослися на переніссі.

- Здрастє, - привітався Максим.

- Думаю, ви тут не просто так стоїте. Когось чекаєте, правильно?

- Можна й так сказати, - ухилився від відповіді Максим.

Він уже знав, хто до них підійшов. І був переконаний - Денис теж упізнав цей голос, густий і ледь хриплуватий. Цього незнайомця його молодший співбесідник тоді, у роздягальні, називав дядею Костею.

- Тоді ви дочекалися. У смислі - догралися, - у голосі дяді Кості тепер звучали лиховісні нотки. - То як, самі підете зі мною, чи вас, мов кошенят, за шкірку брати?

Денис першим відчув - тепер із ними ніхто не грається. Для них ігри в детективів так само раптово скінчилися. Біда буде. Першим шарпонувся вбік, цілком слушно міркуючи, що за його прикладом Максим кинеться в інший. Може, вдасться втекти, якщо зірватись ось так, із місця.

Не вдалося. Дорогу втікачеві заступив кремезний хлопець у спортивній куртці та светрі з каптуром. Каптур натягнений на обличчя, у півтемряві розгледіти, хто це, не було можливості. Сильні руки згребли Дениса, міцно стиснули, немов капканом.

- Гайда з нами, дітворо. Ми про все домовимося, - сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.

Він узяв за лікоть Максима, хлопець у каптурі - Дениса. Неподалік, біля бровки тротуару, стояла машина. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч із водієм. Хлопець у каптурі запхав свого на заднє сидіння поруч із собою. Сівши за кермо, дядя Костя засвітив у салоні світло.

- Привіт, Вовчику, - звернувся Максим до хлопця в каптурі.

Той рвучко скинув свою машкару, і Денис скреготнув зубами: поруч із ним дійсно сидів кращий спортсмен школи, його супергерой, головний суддя шкільного чемпіонату Володя Завгородній.

- Розгадали, значить... - просичав він.

Наталя Стрижак. Ілюстрація до повісті Андрія Кокотюхи «Полювання на Золотий кубок»

- Чисто випадково, - поквапився пояснити Максим. - Черненко, твій палкий фанат, мало не силою переконав мене у твоїй повній непричетності до цієї історії. Хто завгодно, тільки не ти. Я повірив і думати про тебе забув. Але для чого було жаліти Вітю Горобця через те, що Золотий кубок йому ніколи тепер не дістанеться? Хоча Горобець - єдиний, хто мав стовідсотково його отримати, бо ти, головний суддя, підтримуватимеш його.

- То й що? - не зрозумів Завгородній.

- Нічого особливого. Просто те саме ти говорив і Денисові, і ще кільком спортивним пацанам із сьомих і восьмих класів. У мене вчора цілий день пішов на те, аби опитати їх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Значить, ти в більшості випадків навмисне брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим паче вкраденим? Поки що відповіді я не маю, одначе така хвиля брехні сама по собі викликає підозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицією зустрітися. Тепер ми знаємо, хто хотів украсти Золотий кубок.

- Ви нічого ще не знаєте, шпанята, - зітхнув Завгородній.

- Розумецькі дуже, - озвався дядя Костя і запустив мотор машини. - З нами поїдуть. Твоя проблема, Вово. Ти й вирішуй. Тільки швидко.

Вони рушили в невідомість.

19. Піратський скарб

Їхали вечірнім Києвом хвилин тридцять. Рухалися ближче до околиці.

Нарешті дядя Костя зупинився біля якогось парку, кивком голови звелів усім виходити. Максим вийшов сам, а Дениса спортсмен Вовка виштовхнув назовні копняком. Просто перед ними грав різнобарвними яскравими вогниками напис:

Піратський скарб. Лови фортуну!

ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ

Дядя Костя лишився стояти на місці. Завгородній підштовхнув полонених до входу, прочинив двері. Хлопці зазирнули всередину.

Голосна бадьора музика. Три ряди гральних автоматів. І наполовину заповнений зал. Більшість азартних гравців - з вигляду - ровесники Завгороднього. Придивившись уважніше, Максим угледів там кількох молодших, років по чотирнадцять-п’ятнадцять.

- Подобається? - запитав Вовка, хижо посміхаючись. - Це, пацани, називається доросле життя, яке не кожен ризикне почати. Особливо не ризикне той, кому мамка не дозволяє.

- Дорослим людям сюди заходити не бажано, - як міг спокійно мовив Максим. - А школярам - узагалі заборонено.

- Та що ти кажеш! - награно здивувався Володько. - І хто забороняє? Досить тут базікати, гайда, поговоримо в іншому місці.

Дядя Костя завів усю компанію з іншого боку грального салону в невеличке службове приміщення. Зачинивши за собою двері, він присів за стіл у кутку, з непідробною цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається. Тим часом Вовка розійшовся не на жарт.

- Грамотний, кажеш? - нависнув він над Максимом. - Правильно. Такі «ботаніки», як ти, проживуть усе життя, засмічуючи легені пилом від книжечок. І чого ти, Дениску, з таким водишся?

- А тобі чого не вистачає? - обережно поцікавився Максим. - Розумію, тут царство азарту. Піратські скарби обіцяють за двадцять хвилин. Тільки ж ти - спортсмен, кандидат у майстри, здається, чемпіон і все таке...

- Слухай, заткнися краще, га? Бо, чесне слово, довбешку скручу! - гаркнув Вовка. - Багато ти розумієш! А що мені це дає? Ну, бігаю швидше за Васю чи Гришу. Ну, підтягнуся на два рази більше, ніж Ваня чи Петя. У мене медальок і грамот уже нема куди складати! І нічого вони не коштують! Тоді як тут, - він обвів рукою приміщення, - справжній азарт, справжні змагання, реальний результат! Коли ти виграєш, то не на змаганнях із бігу на сто метрів. Ти виграєш справжні гроші!

- Але ж ти можеш їх і програти, - зауважив Максим. - Я не спортсмен, але знаю: там виграє сильніший. А в цьому залі, з піратськими скарбами, - той, кому пощастить. Ну а щастить не так уже й часто. Думаю, ти в якийсь момент почав програвати, і дядя Костя, директор цього залу, почав тобі позичати. Просто так, аби зробити спортивного хлопця своїм боржником. Не думаю, що ти в нього один такий. Бачиш, ти вже готовий заради боргу щось украсти... (...)

- Давайте сюди кубок і можете бути вільні. Дядя Костя такий добрий, що завезе вас назад, - гаркнув Вова.

- Сам візьми, - огризнувся Максим. - У нього, у наплічнику.

Вова Завгородній, переможно глянувши на дядю Костю, підійшов до переможеного Дениса, легко підхопив його за карк, поставив на ноги. «Блискавка» наплічника розійшлася з тихим шурхотом.

Рука кращого спортсмена пірнула туди. Виринула із Золотим кубком. Здобич привабливо зблиснула в світлі лампочок. Дядя Костя кілька разів плеснув у долоні. Завгородній перекинув кубок із руки в руку, милуючись ним. Потім кинув старшому товаришеві. Той теж покрутив його в руках, уважно роздивляючись.

Тому обоє навіть спершу не почули, що сказав йому Максим Білан. Навіть перепитав:

- Що-що ти там пискнув?

- На долоні свої подивись, кажу.

Вовка Завгородній глянув спочатку на ліву долоню. Потім - на праву. Дядя Костя зробив те ж саме, і аж тоді кинув кубка собі під ноги.

Долоні в обох почорніли, наче в сажотрусів.

Скрикнувши, Вовка почав терти їх об джинси. Потім - одна об одну. Тоді поплював і знову потер. Дядя Костя робив те саме.

- Не допоможе, - спокійно пояснив Максим. - Кубок оброблено спеціальною хімічною речовиною. Шеф, наш директор школи, уже знає про це, тільки нікому не каже. Якщо не помити руки спеціальним розчинником, усе зійде саме. Але - за два тижні. До того ж свербітиме. Чи вже свербить?

Наче на підтвердження його слів Вовка почав шкребти долоні. Дядя Костя чухрав свої об стіну.

- Ну а тепер, панове, - поважно мовив Максим, - ми з Денисом хочемо зробити вам обом одну дуже вигідну пропозицію.

Черненко став поруч із ним. На муки того, хто ще недавно був його кумиром, а кілька хвилин тому погрожував його родині, Денис дививсь із задоволенням.

20. Третій помічник

Школу облетіла радісна звістка: Золотий кубок знайшли!

Хтось залишив його під дверима директорського кабінету. Сталося це несподівано. Щойно Шеф зайшов до себе, як у двері постукали. Визирнув - перед дверима Золотий кубок. Цілий і неушкоджений. Якраз на сьомий день, останній з оголошених для безпечного повернення вкраденої речі днів. Знаючи про деякі особливості кубка, Шеф обережно взяв його, обгорнувши руку ганчіркою. Ганчірка не почорніла. Значить, Золотий кубок уже старанно витерли.

Зробіть припущення, хто був таємним помічником юних детективів.

Аргументуйте свою відповідь.

У той самий урочистий день голова журі шкільної спартакіади Володя Завгородній несподівано для всіх відмовився від такої честі. Сказав, що бере самовідвід. Треба до якихось змагань готуватися. Замість себе попросив поставити Васю Книша. Ніхто особливо не заперечував.

Максим Білан і Денис Черненко чекали, що від суддівства відмовиться і Юрко Боровий. Та зрештою вирішили - нехай.

- Це він був тим самим другим невідомим, - пояснив пізніше, за чаєм у бабусиній хаті, Максим Денисові. - Він грав на автоматах разом із твоїм Вовкою...

- Не називай його моїм! - зло перервав Денис, який ще довго не пробачить собі власних помилок.

- Ну, нехай - просто Вовка, - примирливо погодився Максим. - Значить, Завгородній і його друг Боровий програлися по самі вуха. Дядя Костя, як водиться, довго терпів, а коли клієнти дозріли, сказав: «Пора платити!» Тягнути гроші з дому невигідно: батьки помітять. Десь підробляти й віддавати платню цьому павукові - нема дурних. Лишається тільки щось украсти. Тут Вовка й згадав про Золотий кубок. Ну, далі ти все знаєш.

- Чого ж дядя Костя в школу приперся?

- Теж психологічний хід. Так боржники ще дужче нервують. Бо не хочуть, аби про їхні справи всі дізналися. В один із таких днів Вовка й затягнув цього грального короля в нашу роздягальню для переговорів.

- Як ти додумався обмазати кубок тією хімією? Тепер ясно, для чого рукавички, і чому ти заборонив торкатися його голими руками.

- Юхим Юхимович. Хімік, - коротко відповів Максим. - Розумієш, просто так вибивати скло в шкільному кабінеті я не можу собі дозволити. А тато мій цього вчителя дуже добре знає. Одне із захоплень Хіміка - детективні романи. Хімія - таки нудна наука, ось він і відпочивав із детективами. Чоловік самотній, живе у великій квартирі сам із собакою. Йому хочеться вражень. Коли я з ним поговорив на великій перерві, він із пів слова мене зрозумів. Це він від гріха подалі підстрахувався та обробив кубок якоюсь гидотою... Тому, до речі, директор йому кубок і довірив: крадії здобич у жодному разі далеко не занесуть.

- Ага, а тоді ми сказали тим двом: ми дамо вам спеціальний розчин. Інакше Шеф дуже швидко дізнається, що в Завгороднього з руками. А той навряд чи такий мужній герой, що не викаже відразу дядю Костю, винуватця цього всього. Тільки я не думав, що ця парочка погодиться так швидко.

- Юрці Боровому ще пощастило. Відбувся легким переляком. Він же тоді свого листа відразу Вовці показав - кодове слово «дядя Костя» таки спрацювало. Завгородній заборонив йому смикатися. А коли сам такого листа дістав, довго не думав, відразу повівся і виказав себе. Бо не знав, хто його випередив і де кубок шукати. Тому справедливо думав на молодших спортсменів. Ось і провокував їх, не маючи іншого виходу.

- Значить, - запитав Денис, трошки помовчавши, - це Хімік побалакав тоді з Тумановським?

- Правильно. Так само собою вийшло, що він став нашим третім помічником. Детектив без науки - як без голови.

- До речі, про голову...

Денис повільно підвівся, посміхнувся, підійшов упритул до Максима й несподівано влупив йому просто в центр лоба лункого щигля.

- Е, ти що! - Максим схопився за забитого лоба.

- Нічого. Це тобі за Конана-варвара. Треба ж якось поквитатися.

- Та йди ти знаєш куди? - ображений Максим відвернувся.

Витримавши невеличку паузу й давши йому заспокоїтися, Денис примирливо сказав:

- Гаразд, забули. Слухай, мені ще одне не ясно: Золотий кубок справді золотий?

- Яка тобі різниця! - огризнувся Максим Білан.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Детектив (від лат. detectio - розкриття) - це художній твір, у якому розкривають певну таємницю, пов'язану зі злочином.

Основна ознака детективу як жанру - наявність у творі якоїсь загадкової події, обставини якої потрібно з'ясувати. Прикладом детективу є повість А. Кокотюхи «Полювання на Золотий кубок».

У детективі автор / авторка не повідомляє справжніх обставин події в повному обсязі до закінчення розслідування. Читачі / читачки самі проходять через усе розслідування, маючи можливість на кожному його етапі будувати власні версії та оцінювати вже відомі факти.

Словом детектив також називають фахівця з розслідування злочинів, агента розшукової поліції, слідчого.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Розташуйте подані епізоди відповідно до послідовності розгортання подій у повісті «Полювання на Золотий кубок».

• A Максим і Денис підслухали таємну розмову в шкільній роздягальні
• Б Максим і Денис потрапили в зал гральних автоматів
• В Максим і Денис побилися в шкільному коридорі
• Г Максим і Денис дізналися, що в школу привезли Золотий кубок

2. Детективами в повісті змальовано

• А директора школи й учителя хімії
• Б Вову Завгороднього й дядю Костю
• В Максима Білана й Дениса Черненка
• Г Вітю Горобця та Юрка Борового

3. Оберіть основні, на вашу думку, питання детективу як жанру літератури.

Що? Де? Коли? / Хто? Як? Чому? / Де? Куди? Коли?

АНАЛІЗУЄМО

4. Визначте головних і другорядних персонажів повісті «Полювання на Золотий кубок».

5. Чому Максим Білан і Денис Черненко влаштували бійку в шкільному коридорі? Як ви думаєте, хто із них був її ініціатором?

6. Про що хлопці дізналися з підслуханої таємної розмови? Як вони відреагували на почуте та чому, на вашу думку, нікому про це не розповіли?

7. Поясніть, покликаючись на текст, навіщо Максим і Денис викрали з хімічної лабораторії Золотий кубок.

8. Пригадайте розмову головних героїв із заплаканим Вітьою Горобцем. Доведіть, що саме спостережливість і кмітливість Максима Білана допомогли хлопцям вийти на слід злочинців.

9. Яку хитрість придумав учитель хімії, щоб уберегти Золотий кубок? Чи допомогло це в розкритті злочину?

10. У яку небезпечну ситуацію потрапили юні детективи, заманивши на зустріч Вову Завгороднього й дядю Костю? Як у цій ситуації поводився кумир Дениса?

11. Доведіть, що Максим і Денис в історії із Золотим кубком нагадували справжніх детективів. Чи збирали й аналізували хлопці необхідну для розкриття злочину інформацію? Чи завжди їхні версії були правильні?

12. Визначте елементи сюжету повісті «Полювання на Золотий кубок».

МІРКУЄМО

13. Які обставини підштовхнули найкращого спортсмена школи Вову Завгороднього до злочинних махінацій із дядею Костею? Чи був у хлопця, на вашу думку, інший вибір?

14. Завдяки яким особистісним якостям Максимові й Денису вдалося перехитрити злочинців і повернути в школу Золотий кубок? Хто з хлопців, на вашу думку, був «мозком» операції, а хто - її ідейним натхненником? Поясніть свою відповідь.

15. Поміркуйте, на які небезпеки наражали себе Максим Білан і Денис Черненко. Чи правильно, на вашу думку, вони зробили, коли самі поїхали на зустріч із невідомим дядею Костею? Як потрібно було вчинити в цій ситуації?

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

16. Уявіть, що Максим Білан і Денис Черненко, ставши дорослими, відкрили своє детективне агентство. Опишіть усно, яким ви уявляєте їхній робочий кабінет, засоби для проведення розслідувань, методи діяльності тощо.

17. Визначте, з якими художніми творами, вивченими в 7-му класі, асоціюються подані ілюстрації. Назвіть персонажів, яким знадобилися кмітливість, спостережливість, винахідливість, уміння аналізувати.

ХУДОЖНІ ТВОРИ

КОМПОЗИЦІЯ (БУДОВА) ТВОРУ

ХУДОЖНІ ЗАСОБИ

Назва засобу	Пояснення	Приклад
Епітет	Образне означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість предмета, поняття, дії, яку важливо висунути на передній план, привернути до неї увагу та надати в певному контексті додаткових відтінків основного значення.	Ясні зорі
Порівняння	Слово чи словосполучення, у якому названо певну рису предмета через зіставлення з іншим предметом, де ця риса виявляється різко, яскраво	Вуса, наче пух
Метафора	Слово чи словосполучення, яке розкриває ознаки та властивості одного явища або предмета через перенесення на них ознак іншого явища чи предмета	Дні летять
Персоніфікація	Образний вислів, у якому ознаки людини переносять на неживий предмет чи явище	Сміється сонце
Гіпербола	Художній прийом, який полягає в перебільшенні рис людини, предмета чи явища з метою надання зображуваному виняткової виразності	Виплакати море сліз
Алегорія	Художній прийом, що полягає в наділенні тварин, рослин і предметів рисами характеру й особливостями поведінки людини	В образі лисиці автор показує хитру людину (у казці чи в байці)