Українська література. 7 клас. Заболотний
Затишок у будинку - це стан комфорту, спокою і гармонії. І цей затишок залежить як від елементів інтер'єру, так і від взаємин між членами родини.
• Навіщо люди зберігають у будинках старі світлини, листи чи інші сімейні реліквії1?
• Які основні духовні цінності передають українці від покоління до покоління?
1 Сімейні реліквії - документи, предмети, що належать родині та які передають у спадок від покоління до покоління.
Прочитавши повість Олександри Дорожовець «Старий будинок», ви переконаєтеся, наскільки важливе в житті кожної людини все, що створено з любов'ю. А ще дізнаєтеся, які таємниці приховані під дахом старого будинку.
Олександра Дорожовець
(Народилася 1981 р.)
Дитяча письменниця, ілюстраторка, дизайнерка Олександра Дорожовець народилась у місті Умані на Черкащині. Здобула освіту в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «Правознавство». Любить котів, зоряне небо, а ще пише повісті й казки.
Історія, яку розповідає авторка в повісті «Старий будинок», трапилась у невеликому місті, яке можна перейти з кінця в кінець за дві години. Тут панує тиша й росте багато-багато дерев. А ще тут є старі будинки, у яких давно ніхто не живе. Або майже ніхто...
Головна героїня Софійка, нехтуючи бабусиними пересторогами, наважилася піти Тихою вулицею і зазирнути за паркан покинутого, але неймовірно красивого старого будинку. Що сталося далі? Про це ви дізнаєтеся, прочитавши повість.
Спрогнозуйте за назвою твору, про що могла б бути ця повість, які персонажі в ній можуть бути.
Старий будинок
ПОВІСТЬ, ФЕНТЕЗІ
(Скорочено)
Частина перша
Імбирне печиво й смугастий кіт
(...) Софійка та її подруга Олеся вийшли за ворота школи мистецтв. Софійка вже було повернулася, щоб іти вгору Садовою вулицею до проспекту, коли Олеся запропонувала зрізати кут:
- Ходімо сьогодні по Тихій вуличці. Вийдемо на проспект зовсім поруч із моїм будинком. Будемо разом іти аж до мого під’їзду, та й тобі додому буде ближче.
- Ти ж знаєш, що я пообіцяла бабусі ходити лише по Садовій, - нагадала Софійка.
- Та то ж скільки років тому було. Ми давно виросли, нам уже можна ходити будь-якою дорогою, яка подобається, - заявила Олеся.
Софійка завагалася. Вона, звісно, дала слово бабусі, але стара дорога вже так набридла. Хотілося чогось нового...
І Софійка погодилася.
Вуличка виявилася тихою, як і її назва. Тут не їздили машини й майже не було людей, тому йти цією вулицею було значно приємніше, ніж галасливим проспектом. Уздовж дороги стояли переважно одноповерхові садиби, оточені невеличкими садами. На деяких деревах ще лишалися пізні, трохи примерзлі осінні яблука, і їх можна було дістати з дороги.
Доки Олеся тріскотіла про всілякі дрібниці, Софійка уважно роздивлялася навколо. Вона запримітила кущ хризантем, зручну лавочку біля одного з будинків і сірого смугастого неймовірно великого кота - біля іншого. Кіт подивився на дівчинку, фиркнув і зник у кущах. Софійка подалася за ним, щоб глянути, куди він піде, і побачила, як смугастий хвіст зник за перехиленим парканом старої покинутої садиби.
Раніше будинок, напевно, був дуже красивим. Він досі зберіг натяк на колишню красу - у похилому черепичному даху, рештках вишуканої ліпнини навколо вікон та величезному круглому ґанку з двома колонами по боках. Перекошений і погнутий паркан усе ще зберігав кований візерунок. Одного металевого прута в паркані не вистачало, тож Софійка підійшла й просунула в шпарку голову, щоб роздивитися сад.
Яким він був колись, тепер уже не вгадаєш - чагарі та й годі. Але від будинку вглиб саду вела охайна, майже не поросла травою стежинка з кольорових камінців.
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Олександри Дорожовець «Старий будинок»
- Який гарний будинок! - захоплено вигукнула Софійка, притримуючи однією рукою Олесю, щоб та не пішла далі без неї.
- Руїна, - байдуже знизала плечима подруга.
- Але колись він був гарний, - наполягала Софійка, хоча не погодитися з Олесею було важко.
- Ой, поглянь! - сплеснула в долоні дівчинка. - Там хтось живе!
Софійка саме побачила, як на ґанок будинку вийшов хлопчик і попрямував углиб саду кольоровою стежкою.
- Та нікого там немає, - сказала Олеся, навіть не повертаючи голови. - Цей будинок стоїть порожнім, відколи я себе пам’ятаю. Моя бабуся розповідала, що його господарі поїхали до Ізраїлю чи ще кудись далеко й там померли. Тож тепер цей будинок нікому не належить і нікому не потрібен.
- Але ж он хлопчик іде до саду. Я бачила, як він спустився з ґанку.
Олеся підійшла ближче й просунула голову в отвір між прутами поруч із Софійкою. Доки дівчинка прилаштовувалася, щоб краще все роздивитися, хлопчик на стежці озирнувся, помахав Софійці рукою і зник за деревом. На мить навіть здалося, що він розчинився в повітрі.
Дивний це був хлопчик. Приблизно Софійчиного віку чи, може, трохи старший. Блідий настільки, що аж прозорий, худий, довгий і дуже сумний. (...)
Наступного дня Олеся вдруге вмовила Софійку йти додому Тихою вуличкою. Поруч із покинутим будинком знову стояв загадковий хлопчик. Цього разу він чекав біля паркану, і коли Софійка з Олесею проходили повз, помахав дівчаткам рукою.
Серце в Софійки затремтіло.
- Дивися! Знову цей хлопчик! - вхопила Софійка подругу за рукав. Та доки Олеся озирнулася, поруч із парканом уже нікого не було.
- Знову втік, - знітилася дівчинка.
- А по-моєму, годі вигадувати! - обурилися Олеся. Їй здалося, що подруга її розігрує.
Відтоді Софійка ні з ким не розмовляла про закинутий будинок і його загадкового мешканця, хоча щоразу, коли вони з Олесею ішли Тихою вуличкою, сумний хлопчик стояв біля паркану й махав їм услід рукою. Софійці подобалося думати, що велика таємниця загадкового мешканця покинутого будинку належить лише їй.
Чому, на вашу думку, лише Софійка бачила постать загадкового хлопчика?
Перед різдвяними канікулами Софійка одна поверталася додому зі школи мистецтв Тихою вулицею. Вона довго стояла біля старого будинку й милувалася ним. Несподівано на ґанку з’явився хлопчик. Загадковий мешканець привітався і сказав, що його звуть Іваном, а потім додав: «Приходь іще». Сказавши це, він розчинився між деревами.
(...) Після Різдва подруги часто ходили Тихою вуличкою, але Іван з’явився коло закинутого будинку лише раз: він ішов углиб саду кольоровою стежкою і не дивився на Софійку. На початку весни настала відлига. Дув теплий вітер, небом носилися зграї граків упереміш із рожевими хмарами, а Олеся знову не прийшла до школи.
Того дня Софійка була дуже засмучена. Її улюблений учитель малювання Петро Степанович оголосив усьому класові, що з наступної чверті художню майстерню закривають. Школа мистецтв вирішила продати частину своїх приміщень, тому класу для занять малюванням тепер не буде й самих занять, швидше за все, - також.
Ноги самі привели Софійку на Тиху вуличку. Хлопчик уже чекав коло паркану й ще здалеку почав махати Софійці рукою.
- Привіт!
- Привіт.
- Хочеш чаю?
- Я поспішаю.
- Я можу показати тобі сад.
- Правда, маю обмаль часу...
- І будинок. Він усередині значно кращий, ніж зовні.
- А печиво до чаю маєш?
Іван посміхнувся і пішов відчиняти для Софійки хвіртку. Хвіртка озвалася протяжним рипом: нею, видно, давно не користувалися.
- Я лише на хвилинку, - про всяк випадок уточнила Софійка, перш ніж зайти до саду. Іван кивнув і повів її до будинку.
Варто було ступити за паркан, як усе навколо змінилося. Будинок уже не виглядав обшарпаним і занедбаним, сад здавався набагато охайнішим, ніж із вулиці, а найбільша переміна торкнулася самого Івана. Він більше не здавався загадковою химерою, що ходить без кроків. Софійка запросто змогла роздивитися його рухи: ходить, як усі, переставляє спочатку одну ногу, потім другу. А коли хлопчик заговорив, його голос зазвучав дзвінко й весело.
- Я такий радий, що ти зайшла. У мене нечасто бувають гості. Зараз я тобі все-все покажу, тут чудово! - говорив він, коли вів Софійку кольоровою стежкою кудись за будинок. - Ми зайдемо із заднього ґанку, бо парадним входом майже ніколи не користуються. Там... двері погано відчиняються. (...)
Усередині будинок не мав жодного сліду занедбаності. Дощата підлога натерта до блиску й устелена кольоровими килимками, на старовинних меблях - ні пилинки, квіти у вазах, а з кухні смачно пахнуло свіжим печивом і було чути, як посвистує на плиті чайник.
Іван повів Софійку будинком. Тут не було коридорів, кімнати переходили одна в одну, і весь дім можна було обійти по колу, що діти й зробили. Софійці особливо сподобалося те, що замість дверей усюди були занавіски з різнокольорового намиста. Занавіски мелодійно шурхотіли, коли Іван відхиляв їх, показуючи наступну кімнату.
- А тепер я покажу тобі сад, - запропонував хлопчик, коли вони вже вдруге обійшли будинок. Іван відчинив вхідні двері й вийшов на задній ґанок. Софійка ступила на поріг слідом - і заклякла на місці від подиву.
Вона точно пам’ятала, що надворі була рання весна. Така рання, що нескладно переплутати із зимою. Зранку багато де ще лежали кучугури снігу. Але за ті кілька хвилин, що Софійка з Іваном провели в будинку, сад розквітнув. Посходила травичка, зазеленіли листочки на деревах, а вздовж доріжок зацвіли дрібні бузкові квіточки. Повітря ще віддавало легкою прохолодою, але стрімко теплішало. У пальті й шапці ставало трохи гаряче. (...)
Софійка спустилася нарешті з ґанку й пішла слідом за господарем дому. Сад виявився великим. Паркан і вулиця виднілися лише з одного боку - того, звідки зайшла дівчинка. В інші боки тягнулися доріжки й дерева, але огорожа ніде не проглядала.
Іван глибоко про щось замислився і йшов мовчки, доки не привів свою гостю до живої огорожі з кущів. Доріжка закінчувалася кованими ворітцями.
- Це вже кінець саду? - запитала Софійка.
- Ні, це квітник, - відповів Іван, виринувши на мить зі своїх думок. - Його тримає моя... (тут хлопчик замислився, ніби добирав потрібне слово)... тітка. (...)
- А ходімо пити чай! Там же чайник давно кипить! - Він гостинним жестом запросив Софійку повертатися до будинку й додав загадково: - Я пригощу тебе імбирним печивом. У твої часи такого вже не роблять.
- Що значить «у мої часи»? - здивувалася Софійка, але пішла слідом за Іваном до будинку.
Хлопчик зблід, коли почув запитання, втягнув голову в плечі, а очі його забігали туди-сюди, як у шпигуна, вхопленого з краденими документами за пазухою. Але Софійка цього не бачила, бо йшла позаду, і нічого не запідозрила.
- Просто його моя тітка готує за старовинним рецептом, - знайшовся з відповіддю Іван.
- Зрозуміло... А де зараз твоя тітка?
(А ось тепер шпигуна не просто впіймали на гарячому, а й поставили на край прірви, у яку він ось-ось звалиться. Але Софійка знову нічого не помітила.)
- Е... Вона скоро прийде. Пішла за покупками. Саме так, за покупками.
Сказавши це, Іван голосно й полегшено видихнув, але в цей час він відхиляв занавіску на кухню, і зітхання потонуло в шурхоті намистин. (...)
Хлопчик почервонів, зам’явсь і тихо запитав:
- Чи погодилася б ти прийти до мене в гості знову?
- Авжеж! - засміялася Софійка. - А я вже подумала, що загадки розгадувати доведеться. Звісно, я прийду. Мені тут сподобалося.
І із цими словами Софійка відкусила величезний шматок печива.
- Стій! Не їж! - закричав Іван, але було пізно. Софійка вже дожовувала.
- Шому? - запитала вона з набитим ротом. - Душе смашно...
Іван впав на стілець й опустив голову на руки.
- Тому що я підсипав у печиво сонного зілля, - відповів він, не піднімаючи голови. - За мить ти заснеш. Тобто не зовсім заснеш, так, провалишся в напівсон... Вибач.
- Але навіщо? - Софійка нічого не розуміла, але останній шматочок печива проковтнула. Може, і зілля, але неймовірно смачне.
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Олександри Дорожовець «Старий будинок»
- Я боявся, що ти більше ніколи не прийдеш. Ти сказала, що будинок - руїна, занедбаний, потребує ремонту... А мені так хотілося, щоб ти прийшла знову! Ось я і придумав дати тобі чарівного печива, щоб затримати тебе до приходу Чорної Пані. А коли вона прийде, то вже тебе не випустить.
- Але я обов’язково прийду ще. Тут так чудово!
- Тепер я це знаю. Але ти так швидко схопила й з’їла те печиво, що я не встиг тебе зупинити... - Іван застукотів пальцями по столу й почав бурмотіти собі під носа: - Що ж робити... Що ж робити?
- Просто було дуже смачно, - спробувала виправдатися Софійка. Вона почувалася так, ніби зробила якусь шкоду. - А що за Чорна Пані?
- Моя тітка, - зітхнув Іван. - Слухай, а ти ще можеш рухатися? Уставай, я спробую вивести тебе звідси, доки її немає!
Софійка підвелася на ноги, але одразу ж упала назад на стілець, у неї перед очима все попливло. Тут вона почула, як дзенькнув у передпокої дзвінок, повідомляючи, що хтось зайшов до будинку.
Іван затулив рота обома долонями, утиснув голову в плечі й тихенько пискнув: «Ой!».
Частина друга
Квітник Чорної Пані
(...) У голові крутились уривки спогадів.
Якась розгнівана жінка в чорній сукні та чорному капелюшку з вуаллю кричить щось про зламаний паркан, а потім розмахує руками - і з кінчиків її пальців на всі боки розлітаються фіолетові іскри. (...)
Дівчинка з переляку потягнулася руками до горла, але нічого не вийшло. Рук не було. Замість них знайшлися два золоті крила, які й до горла не піднесеш, тому що вони не вигинаються так, як людські руки. Софійка опустила голову донизу й побачила замість ніг дві ніжно-рожеві пташині лапки з білими напівпрозорими кігтиками.
Дівчинка ще раз роззирнулася навколо, уважно вивчаючи тонкі зелені стовпчики. Зачекайте-но, угорі стовпчики сходяться, як купол. На щось це схоже... На щось невловимо знайоме. Точно! Це не просто стовпчики! Це ж ґрати, а вона - у клітці! (...)
Софійка закричала. Весь будинок наповнився дзвінким мелодійним пташиним співом. Звичайній людині цей спів видався б радісним і безтурботним, як і всі пташині пісні в лісі, проте справжній знавець із легкістю зміг би розрізнити в ньому відчай і страх Золотої Пташки.
На спів у кімнату через вікно заскочив сірий смугастий кіт. Він вигнув спину, потягнувся, пройшовся підвіконням, потім усівся з того краю, де було більше сонця, і витріщився на Золоту Пташку круглими бурштиновими очима. Якийсь час кіт із цікавістю споглядав, як пташка б’ється в клітці. Потім йому, схоже, набридло. Він підвівся і сказав низькуватим, владним голосом:
- Годі репетувати.
Кіт, що говорить, був такою несподіванкою, що Софійка на мить замовкла. Але вже наступної миті їй у голову прийшла думка про те, що вчені коти все ж не більша несподіванка, ніж перетворення на Золоту Пташку, і Софійка приготувалася закричати знову.
- Помовч, - велів кіт, ніби він підслухав думки дівчинки. - Подумаєш, стала пташкою. Чого так кричати?
Він байдуже позіхнув і додав:
- Там Іван тобі чарівного зерна приніс. Подзьобай і зможеш говорити. Твоє цвірінькання втомлює... Я в справі прийшов, поговорити з тобою хочу. (...)
Кіт Федір розповів, що господиня будинку Чорна Пані - могутня чаклунка, повелителька духів. Вона може повернути Золотій Пташці людську подобу, якщо дівчинка погодиться доглядати квітник біля будинку.
Тим часом із сусідньої кімнати почувся стукіт підборів, занавіски зашурхотіли. На порозі завмерла струнка висока жінка в чорній сукні й чорному капелюшку. Її обличчя приховувала густа вуаль, з-під якої виднілися лише губи. У чорно-білому світі Золотої Пташки губи Чорної Пані мали такий виразний і насичений сірий відтінок, що Софійка раптом зрозуміла - вони яскраво-червоні.
Раніше Софійка навіть не підозрювала, як багато можуть сказати зімкнені вуста. Губи Чорної Пані були міцно стиснені, а лівий куточок дещо роздратовано припіднімався. «Вам мене не вразити й не здивувати», - повідомляли губи світу, доки Чорна Пані мовчки роздивлялася Софійку.
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Олександри Дорожовець «Старий будинок»
Золоту Пташку охопив страх, вона заплющила очі, щоб не бачити страхітливої посмішки, і, не замислюючись про наслідки, щосили закричала:
- Я доглядатиму ваш квітник! Я прибиратиму будинок і чиститиму ваші черевики! Тільки зробіть мене знову людиною!
Вуста Чорної Пані здивовано округлилися. Запала тиша. Софійка слухала, як калатає її серце, і відчайдушно тремтіла. Очі вона так і не розплющила. Чорна Пані гойднулася на підборах уперед-назад і різко розвернулася. За її спиною стояв Іван.
- Ти дав Золотій Пташці чарівне зерно? - запитала Чорна Пані, нахилившись до хлопчика. Голос у неї був дзвінкий і холодний, як удари залізним прутиком об металеве перило в сонячний і морозний зимовий день. Іван ствердно хитнув головою. Чорна Пані повернулась і попрямувала до столу, де в клітці сиділа Золота Пташка. Іван швиденько підбіг і відсунув стільця для неї. Чорна Пані сіла й повільно підняла вуаль.
- Можеш розплющити очі, Пташко. Страшніше вже не стане.
Про всяк випадок Софійка розплющила лише одне око й подивилася на Чорну Пані. Перед нею сиділа зовсім не стара жінка з пронизливо-ясними очима. Якимось чином Золота Пташка відчула, що очі сині, як осіннє небо. Молодою цю жінку також не назвати. Ні стара, ні молода, а така, що якраз поза віком. І красива, і некрасива. Така, що якраз поза красою.
Чорна Пані помилилася, тому що Софійка злякалася ще дужче й швидко заплющила око назад, щоб заховатися від пронизливого синього погляду.
- Як ти дізналася про квітник? - запитала Чорна Пані. - Знову Іван?
Софійка мовчала. Вона не знала, чи варто розповідати про Федора. Тиша затягувалась, і Чорна Пані почала вже роздратовано перебирати пальцями по столу, коли несподівано озвався Іван:
- Так, це я. Зробіть її знову людиною, господине. - Із цими словами хлопчик припав на одне коліно й поцілував руку Чорної Пані. «Середньовіччя якесь», - подумала Софійка. Вона здивовано зиркнула на Івана, а той підморгнув їй нишком, доки Чорна Пані роздивлялася Золоту Пташку.
- Ну що ж, - вимовила вона холодно, - ти доглядатимеш мій квітник. Щодня, коли годинник у великій залі битиме восьму, ти ставатимеш людиною і працюватимеш у саду до дванадцятої години дня. Потім знову перетворюватимешся на пташку. І так щодня. Почнеш завтра. Якщо загине хоч одна квітка, зачарую в жабу. Назавжди.
Чорна Пані встала й пішла до виходу. Уже в проході вона озирнулася й додала:
- Не забувай вилітати з клітки перед восьмою. Людиною тобі там буде... - тут вона підняла тонку руку й поклацала пальцями в повітрі, ніби шукаючи потрібне слово, - тіснувато. Іване, ходімо! У нас ще багато справ.
Чорна Пані задоволено посміхнулась і вийшла з кімнати. Щойно вона зникла за занавіскою, як Іван швиденько кинувся до клітки, відчинив дверцята й прошепотів:
- Ти молодець! Тепер я зможу показати тобі тут усе-усе: і будинок, і сад! - він посміхнувся на прощання та побіг наздоганяти свою господиню. (...)
Софійка щодня старанно доглядала великий занедбаний квітник. Чаклунка зробила так, щоб рідні Софійки думали, що дівчинка нібито поїхала навчатися в Паризьку школу високих мистецтв.
Чорна Пані планувала одружитися з Антоніо Новатором - повелителем молодих духів. Але з’ясувалося, що Антоніо мріє знести старий будинок і збудувати на його місці сучасний скляний палац. Пані, почувши про це, прогнала Антоніо з двору, а весілля скасувала.
Частина четверта
Червона чашечка, або Загадкові двері
Софійці забороняли відчиняти загадкові двері, за якими часто зникав Іван. Одного разу дівчинка вирішила скористатися нагодою, щоб про все дізнатися.
(...) Софійка примружила очі й нарешті відчинила двері. За ними ховалися сходи нагору, такі ж старі й облуплені, як і двері. Софійка повільно ступила на нижню сходинку. Та затишно рипнула у відповідь. Дівчинка розцінила цей звук як запрошення і, легко пролетівши десять сходинок, опинилась у маленькому темному передпокої. З двох боків на неї дивилися двері. Праві - масивні, дубові й, здавалося, зовсім нові. З одного їх вигляду було зрозуміло, що їх надійно замкнено.
Двері ліворуч були зовсім інші: обшарпані й неміцні. Хтось залишив їх прочиненими всередину, і з кімнати в передпокій вилітав тонкий промінчик світла. Софійка підійшла до цих дверей і легенько штовхнула. Вони повільно й беззвучно подались убік і відкрили кімнату, залиту приглушеним молочно-білим світлом. Софійка зробила крок усередину.
Кімната виявилася довгою і вузькою. Вона була вщент заповнена старими речами. Старими не в тому сенсі, що зношеними чи поломаними, а такими, що були зроблені дуже давно. Ними так охайно користувалися, що речі прожили довге життя, не втративши свого вигляду.
Тут були дві шафи з тих, що показують лише в музеях побуту або львівських кав’ярнях. У шафах на поличках за склом скупчилися незліченні дрібнички: табакерки, срібні ложечки, крихітні порцелянові фігурки, іграшкові модельки машин, в’язальні спиці, люльки й маленькі записнички в різьблених обкладинках, географічні карти, шкатулочки й коробки з різнокольоровими нитками та ґудзиками.
На стінах впритул одна до одної висіли чорно-білі фотографії з характерною жовтизною, яка буває лише на дуже старих знімках, таких, які робили в часи, коли фотоапарати нагадували величезні коробки на трьох ніжках і знімали фото не одну секунду, а пів дня. Софійка підійшла ближче, зачаровано роздивляючись світлини. На всіх був будинок. Це чимось нагадувало дитячий фотоальбом від народження до повноліття: ось зовсім будинку немає, а є лише фундамент; ось уже з’явилися вікна; ось дах, а ось, нарешті, колони й зовсім ще маленькі деревця коло входу.
Поміркуйте, який будинок побачила дівчинка на світлинах. Хто міг зробити ці фото?
Надивившись удосталь, дівчинка відірвала погляд від фото й ще раз оглянула кімнату. Крім шаф, тут були два столи, завалені інструментами незрозумілого призначення: щипчики, гачечки, пензлики й безліч дрібних склянок.
Підлогу також вкривали дивні речі. Хтось не дуже охайно поскладав їх на купки, а зовсім дрібні звалив у коробки. Тут височіли стоси старих платівок, а в кутку навіть стояв грамофон. Між платівками лежали коробки з листами та листівками й книжки. Особливо багато було іграшок: окремими групками сиділи ведмедики, іграшкові солдатики й кілька дерев’яних конячок, були також машинки з ляльками.
Посеред кімнати, спиною до входу стояло масивне крісло з різьбленими ніжками. Софійка звелася навшпиньки й витягнула голову, щоб зазирнути за спинку крісла. Там сидів Іван. Дівчинка не бачила його обличчя, безсумнівно, це був він.
- Іване, - покликала Софія. - Привіт! - Хлопчик не ворухнувся.
- З тобою все гаразд?
Софійка згадала, що він хворів. Можливо, йому потрібна якась допомога? Вона підійшла трохи ближче, обережно переступаючи через поклади книжок та ведмедиків, і побачила обличчя Івана.
Два обличчя Івана.
Молоде хлопчаче лице було напівпрозорим, як відображення у воді, а з-поза нього проглядалося так само напівпрозоре, але зовсім старе й незнайоме обличчя. Обидва дивились у далину поглядом, яким дивляться, коли насправді нічого не бачать.
Від несподіванки Софійка зойкнула й незграбно смикнулася. Віник, який вона все ще тримала під рукою, зачепив на столі червону щербату чашечку. Та полетіла на підлогу й розбилася з напрочуд гучним «БАМ-М!».
Молодий Іван незворушно сидів у кріслі й далі дивився в нікуди. Обличчя ж старого враз ожило й подалося вперед. Воно люто зиркнуло на підлогу й перекосилося від гніву. Старий став схожим на густо-синій туман і підвівся з крісла. Молодий Іван залишився сидіти, і стопи його ніг зливалися з ногами старця.
- Як ти посміла зайти сюди! - закричав старий. - Забирайся геть, мала невігласко!
Софійка розгублено кліпнула очима. Вона стояла перед розлюченим синім дідом і не знала, що робити. Рука з глечиком мимохіть опустилась, і вода з нього струмочком потекла на стос книжок. Напівпрозорий молодий Іван продовжував нерухомо сидіти в кріслі й дивився в нікуди. Старий перевів очі з розбитої чашечки на потічок і заволав:
- Геть, я сказав!
Доки Софійка збиралася з думками й не вірила своїм очам, ноги її все вирішили самі й хутко побігли до виходу, прихопивши із собою і хазяйку. Софійка тікала, дорогою розмітаючи книжки, шкатулки, платівки й виплескуючи воду з глечика на старі листівки. Дівчинка мчала до виходу, униз по сходах, через кухню на ґанок, потім на кольорову доріжку в саду...
Федір подивився на Софійку, на її перекошене від страху обличчя - і все зрозумів без слів.
- О, ні! - прошепотів кіт. - Ти була нагорі...
Софійка кивнула.
- Вибач, Федоре, - пробурмотіла вона. - Я лише одним оком зазирнула... а чашка впала... і цей синій дід із туману...
Але Федір уже не слухав, його хвіст зник у будинку. Софійка побігла за котом. (...)
Федір сидів у кімнаті нагорі й читав уголос старі листівки. Крісло, у якому Софійка побачила дволикого Івана, зараз було огорнуте коконом блакитного туману, але нікого в ньому не було - ні Івана, ні розлюченого діда.
«Люба Терезо, - читав Федір, - сьогодні ми з робітниками закінчуємо накривати дах нашого будинку. Будинок просто неймовірний! Гадаю, що вже наступної осені ми з тобою зможемо сюди переїхати. Я подумав, що було б гарно, якби замість дверей ми всюди почепили занавіски з намиста, яке ти весь час робиш на продаж зимовими вечорами. Воно так гарно шурхотить, коли його багато. За зиму ти, мабуть, встигнеш зробити їх для всіх проходів.
Маю тобі сказати, що будинок - як дитина. Він росте щодня, а я радію разом із ним. Приїду на вихідних.
Іван. 8 липня 1881 року».
Кіт дочитав і перейшов до іншої листівки, підчепив її кігтем, щоб було зручніше:
«Люба Терезо!
Ось усе й готово до нашого переїзду! Шпалери, які ти вибрала, чудові, а занавіски з намиста шурхотять саме так, як я і сподівався. Напиши, коли матимеш квиток. Я зустріну тебе на станції.
Мене не залишає думка, що цей будинок живий. Він посміхається мені щоразу, як я підхожу до нього. Думаю, усе це тому, що я віддав йому величезну частину своєї душі.
З нетерпінням чекаю на зустріч із тобою. Іван. 24 серпня 1882 року».
Туман навколо крісла згустивсь і став схожим на Івана (старого й молодого одночасно). Помітивши це, Федір відклав читання та м’яко сказав:
- Потерпи трохи, друже. Скоро приїде Чорна Пані, вона тобі допоможе. Я ж можу лише це.
- Ти також допомагаєш, - прошепотів туман. - Читай ще.
(...) На доріжці виник силует Чорної Пані. Вона мала дуже зморений вигляд, навіть притримувалася рукою за дерево, щоб устояти. Її зазвичай пряма постать згорбилася, з-під капелюшка вибивалися пасма волосся, а голос ледь чутно прошелестів, як старий зім’ятий папір.
- Федоре, - прошепотіла вона. Кіт кинувся до Чорної Пані. - Завтра вам з Іваном потрібно склеїти розбиту чашечку до останнього уламка. Інакше все намарно...
Зробіть припущення, у чому була сила розбитої червоної чашечки.
- Так, господине, - нявкнув Федір.
- І ще. Я забороняю Золотій Пташці ставати дівчинкою. Це занадто ризиковано. (...)
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. У школі мистецтв Софійка відвідувала гурток
- А хореографії
- Б малювання
- В вишивки
- Г вокалу
2. У потаємній кімнаті Софійка розбила
АНАЛІЗУЄМО
3. Знайдіть і зачитайте опис старого будинку на Тихій вулиці. Чи однакове враження справив цей будинок на Софійку та Олесю?
4. Розкажіть про знайомство Софійки із загадковим мешканцем старого будинку. Знайдіть у тексті й зачитайте опис зовнішності хлопчика.
5. Поясніть, чому Іван заприятелював саме із Софійкою. Чи пошкодував він, що дав гості скуштувати чарівне печиво? Як Іван намагався їй допомогти?
6. Чи можна, на вашу думку, стверджувати, що Софійка - допитлива дівчинка, яка хоче пізнавати невідоме? Аргументуйте свою відповідь.
7. Хто такі Чорна Пані та Антоніо Новатор? Чому між ними стався конфлікт?
8. Опишіть зовнішність Чорної Пані. Які портретні деталі жінки привернули вашу увагу? Яке перше враження справила на вас ця жінка?
9. Що зберігали мешканці старого будинку в потаємній кімнаті? Чому вони, на вашу думку, ретельно приховували цю кімнату від Софійки?
10. Про що ви дізналися з листівок, які читав Федір Іванові? Яка роль цих листівок у розгортанні сюжету твору? Що спільного між ними та світлинами, які побачила Софійка в потаємній кімнаті?
МІРКУЄМО
11. Поясніть, як ви розумієте подане прислів'я. Зіставте його зі змістом прочитаного.
Хто кути врізає - сім років блукає.
12. Попрацюйте в парах. Окресліть у загальних рисах, як треба поводитися під час спілкування з незнайомими людьми. Обміняйтеся з однокласником / однокласницею своїми думками й складіть усно перелік дій у подібній ситуації.
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
13. Опис будівлі зовні має назву екстер'єр, опис внутрішньої частини будинку - інтер'єр. На основі прочитаного відтворіть візуально (можливо, за допомогою комп'ютерної графіки) інтер'єр та екстер'єр старого будинку.
14. Уявіть себе автором / авторкою фентезі. Яке продовження твору ви придумали б? Зробіть припущення, ким насправді може бути Іван і чому він має дві подоби - хлопчика й синього діда. Навіщо в потаємній кімнаті було так багато старовинних речей?
15. Мікрофон. Опишіть усно будинок своєї мрії.
Частина п’ята
Іванова таємниця
(...) - Привіт, Іване, - нерішуче озвалася Золота Пташка від порогу. - Ти як?
Хлопчик сів на ліжку й відхилив ширму вбік, щоб краще бачити Софійку.
- Не надто добре, щиро кажучи, - відповів він. - Але стане краще, щойно ми склеїмо червону чашечку. А чого ти застрягла на порозі? Лети до столу, нам потрібна твоя допомога.
Золота Пташечка не зрушила з місця. Про всяк випадок вона озирнулась і переконалася, що вихід відчинений і є куди тікати.
- Боїться синього діда. Ти її вчора вразив, - сказав кіт, вистрибнувши на стіл.
- Ах, це... - хлопчик потупив очі. - Тут немає чого боятися. Я зараз усе поясню. Лети ближче.
- Спочатку поясни, а потім я подумаю, - сказала Золота Пташка й сіла зверху на відчинені двері (і видно добре, і тікати зручно).
- Я - дух будинку, - просто сказав Іван. - Цього будинку.
А тепер я розповім тобі свою історію.
Історія Івана
Садибу, у якій зараз збирають чашечку Софійка, Іван і Федір, багато років тому побудував молодий і талановитий архітектор. Він працював у залізничному управлінні: проєктував різні мости й залізничні переїзди. Робота йому подобалася, але він завжди мріяв збудувати справжній дім, у якому житимуть люди. Незвичний, неповторний і прекрасний будинок. Але залізничному управлінню потрібні були лише мости й переїзди.
Пройшов якийсь час - і архітектор одружився та вирішив сам побудувати дім для своєї родини. Що б чоловік не робив відтоді - копав землю, креслив, малював, клав цеглу чи ліпив оздоблення над вікнами, - робив це з величезною любов’ю і натхненням. Він навіть дав садибі ім’я - «Мрія». Частинка душі архітектора назавжди поселилася тут.
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Олександри Дорожовець «Старий будинок»
Так народився Іван, дух будинку.
Жилося йому спочатку добре. Садиба повнилася радісними й щасливими людьми, які дуже любили свій дім. Від цього Іван ріс і зміцнювався. Коли архітектор із дружиною померли, у будинку залишилися жити їхні діти, а потім - онуки. Але згодом часи змінилися. Правнуки архітектора вже не хотіли жити в старому будинку й мріяли переїхати до великого міста. Тож одного дня, багато років тому, останній нащадок архітектора поїхав кудись далеко-далеко й більше не повернувся.
Нові мешканці в садибі так і не з’явилися. Будинок стояв порожній - і його дух почав старіти.
Тут потрібно дещо пояснити про духи речей. Не лише в будинку, а й у будь-якої речі, зробленої з натхненням і пристрастю, народжується дух, або душа. Яким буде цей дух, залежить повністю від майстра. Поділиться він із річчю своєю любов’ю та радістю - дух буде веселим і нестиме щастя всім навколо. Віддасть майстер розпач і горе - вийде страшний, потворний демон.
Духи речей ростуть і кріпнуть, доки речами користуються люди. Як тільки річ стає нікому не потрібного, дух старіє і помирає. Що майстерніше зроблена річ, що довше вона служить людині, то сильніший її дух. То довше він живе в покинутій речі.
Іван був красивим, добрим і радісним духом. Він набрався чималої сили за роки, коли архітектор і його родина жили в будинку. Завдяки цій накопиченій силі він ще довго жив у покинутій спустошеній садибі.
Довгі роки Іван старів на самоті. З кожним наступним днем його все більше охоплював розпач і сум, і чоловік став зрештою непривітним злим старцем. Сил в Івана майже не залишилось, і він готувався померти самотньо, коли двері садиби відчинились і на порозі з’явилася Чорна Пані.
- Який потужний і красивий дух! - захоплено вигукнула вона, роззирнувшись навколо. - Але геть виснажений... Я спробую тобі допомогти.
Чорна Пані була могутньою чаклункою і повелителькою духів, однією з найсильніших у світі. Усе своє життя вона розшукувала старі покинуті речі, у яких теплилася душа, і давала їм нове життя. Але до того дня, коли Чорна Пані зустрілася з Іваном, їй ще ніколи не доводилося мати справу з духом цілого будинку, тим паче з таким слабким і немічним. (...)
Чорна Пані перетворила Івана на людину й полагодила своїми чарами в будинку все, що тільки було можна. Довго чаклувала вона над будинком, але вилікувати Івана не змогла.
Іван став видимий і був схожий на немічного, ледь живого старця. Так Чорна Пані зрозуміла, що самих лише її чарів недостатньо. Щоб будинок ожив, у ньому повинні жити люди. Для початку Чорна Пані поселилася тут сама, але це не допомогло (вона ж була лише повелителькою духів, а не справжньою людиною). Тоді вона заходилася шукати нових мешканців для будинку серед городян, проте ніхто тут жити не хотів. (...)
Чорна Пані полишила думку знайти мешканців для будинку й гірко засумувала від того, що була безсила порятувати Івана. Та коли розпач її став неосяжним, а надія майже згасла, на порозі будинку з’явився Федір і попросився на ночівлю. Федір прижився в будинку, й Іванові відразу стало краще. (...)
Було ще дещо, що підтримувало життя та сили Івана, - улюблені речі архітектора. У них також жила частка його серця та додавала сил духові будинку. Найважливішою з таких речей була червона чашечка. Її власноруч виліпила дружина архітектора й подарувала чоловікові на першу річницю шлюбу. Архітектор дуже цінував і беріг ту чашечку, тому значна частина Іванової сили ховалася саме в ній.
У кімнаті Івана зберігалося ще декілька так само важливих речей. Серед них - листівки, які відправляв архітектор дружині з будівництва. Федір, як справжній кіт, знав усе про ці по-справжньому важливі речі, тому вчасно зметикував і читав листівки вголос, щоб допомогти Іванові.
Коли чашечка розбилася, Іван дуже ослаб і мало не загинув. Федір і Чорна Пані врятували його. Тепер лишилося тільки зібрати чашечку, і все стане, як було. А можливо, і краще, тому що, відколи Софійка жила в будинку, Іван міцнішав із кожним днем.
* * *
- Виходить, Чорна Пані ловить і зачаровує людей на тварин для того, щоб ти міг жити? - перепитала Софійка. - Це якось не дуже добре. Хіба немає іншого способу?
- Зловила вона лише тебе, і винятково через мою дурість. Чорна Пані, навпаки, виставила навколо садиби невидимий паркан, щоб ніхто без її згоди зайти не міг. Тому всі, хто тут жив до тебе, прийшли до Чорної Пані самі. Це я проламав паркан, щоб впустити тебе. Тут вона й розгнівалася. Людей вона не надто любить, це правда. Але навмисно нікого не ловить.
- Та ж вона сама - людина! - обурилася Софійка.
- Вона - повелителька духів і чаклунка. Лише виглядає, як людина. (...)
Іван почав пошепки пояснювати:
- Новатор - також повелитель духів. Але він любить молодих духів, тих, які щойно народилися. Ну й речі нові, відповідно. Він хотів перебудувати будинок. Казав, що я тоді перероджуся, стану іншим, кращим. А Чорна Пані не захотіла: побоялася, що я загину. Через те й посварилися. (...)
Чорна Пані повернула Софійці людську подобу, але з умовою: дівчинка має зібрати старовинну мозаїку й знайти спосіб урятувати душу будинку.
Випадково Софійка дізналася, що художню майстерню, де вона займалася, закрили. У ту будівлю має прийти новий власник. Учитель малювання Петро Степанович намагався знайти нове приміщення для майстерні, але ціни на оренду в центрі міста дуже високі.
Частина дев’ята
Катастрофа
Над сонним містом сходило сонце. Воно грайливо зазирнуло у вікно й пустило промінчик у дзеркало, перед яким чепурився Антоніо Новатор.
Сьогодні був дуже важливий день у житті Антоніо. Він готувався допомогти народитися новому духові. Не просто народитися, а переродитися зі старого, немічного духа будинку, з яким носилася Чорна Пані. Новатор пов’язав кремово-білу шовкову краватку, пришпилив її вишуканою шпилькою з перлиною і взяв такі самі запонки на рукави ніжно-рожевої сорочки. Поверх він одягнув піджак наймоднішого крою, на пів тону темнішого за краватку, і завершив туалет, бризнувши на себе вишуканими й неймовірно рідкісними парфумами.
Поряд із Новатором перед дзеркалом лежав букет білих троянд. Коли Чорна Пані побачить, яким потужним і прекрасним стане новий дух її старої садиби, вона неодмінно визнає, що Антоніо мав рацію. Тут і згодиться букет, щоб остаточно її влестити й отримати згоду на шлюб. (...)
Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Олександри Дорожовець «Старий будинок»
До старого будинку під’їжджало червоне чудовисько - екскаватор-руйнівник. У прозорій кабіні нагорі у кремово-білому костюмі з букетом квітів на колінах сидів Антоніо Новатор і впевнено совав важелі управління. У саду щось голосно гримнуло, й на доріжці з’явилася Чорна Пані. Вона була простоволоса, розтріпана й босонога, ніби щойно з ліжка, але вбрана в незмінну чорну сукню. Повелителька духів гордо підняла голову й попрямувала до паркану.
Екскаватор Антоніо Новатора зупинився за сантиметр від паркану й почав розкручувати свою клешню. Машина випростала довжелезну металеву руку й посунула її до саду з тихим загрозливим поскрипуванням.
- Я не пущу тебе, - спокійно сказала Чорна Пані й плавно підняла руки вгору. Її голос звучав напрочуд голосно, наповнюючи весь сад дзвінкою луною.
- Ізабелло, - почувся з екскаватора не менш гучний бас Антоніо Новатора, - я перебудую цей будинок, хочеш ти того чи ні.
Чорна Пані підняла одну брову, ніби чимось здивована, і знову повторила:
- Я не пущу тебе.
Клешня екскаватора на пів метра залізла за паркан і зупинилася, вперлася в невидиму перепону із чарів Чорної Пані. Тоді клешня подалася назад і заходилася під чітким керівництвом Антоніо ламати паркан, одночасно постукуючи по невидимій перешкоді.
Усі мешканці садиби мовчки спостерігали за роботою екскаватора. Чорна Пані стояла пряма й незворушна й із погордою дивилася на Антоніо. Дуже зблідлий Іван підійшов ближче до Софії з Федором.
- Не бійся, - прошепотів він дівчинці. - Усе буде добре.
- Ти як знаєш? - запитала вона раптово осиплим голосом.
Щоб було не так страшно, Софійка легенько взяла Івана за руку.
- Не знаю, - відповів він. - Просто вірю. (...)
Софійка кинулася вперед. Вона бігла на екскаватор, розмахуючи руками, і голосно кричала:
- Стійте! Стійте! Я знаю відповідь!
Софійка домчала до машини й почала шалено гамселити об гусениці руками й ногами. До кабіни вона не діставала...
- Яку відповідь ти знаєш? - почувся здивований голос Антоніо Новатора.
- Я знаю, як урятувати будинок!
- Я вже рятую його! - вибухнув пихою і роздратуванням голос із кабіни.
- Ви робите неправильно! - закричала Софійка.
- Ну, знаєш! - обурився Новатор і потягнувся до важелів управління, щоб знов увімкнути машину.
- Вислухай її! - владно промовила Чорна Пані, наставивши пальця на кабіну. Вона повернулася до Софійки й наказала:
- Говори.
- Будинку потрібні люди, - почала Софійка плутано. - Просто люди, які його любитимуть.
- Де таких узяти!? - дратівливо махнула рукою Чорна Пані.
- Але ж є я! І я знаю ще одну таку людину. Петро Степанович, мій учитель малювання, - Софійка нервово облизала пересохлі губи й питально глянула на Чорну Пані. Та дивилася з недовірою, але слухала уважно, тому дівчинка продовжила:
- Він знає все про цей будинок. Хто й коли його збудував. І про те, що тут колись читали лекції. І був гурток вишивання. І ще багато всього. Це він мені розповів.
- Це дурниці! - крикнув Новатор і знову нахилився до керма.
- Продовжуй, дівчинко! - перебила його Чорна Пані, а Новатору зверхньо махнула рукою, щоб зачекав. - Що потрібно цьому чоловікові?
Новатор роздратовано скривив губи, але руки з важелів управління забрав і також уважно подивився на Софійку.
- Він шукає місце для класу малювання. Наш клас виселили зі школи мистецтв. Дозвольте йому тут вести свої уроки. Він любитиме це місце. Сюди прийдуть діти, і він розповість їм, який цей будинок чудовий. І я розповім.
Повелителі духів мовчали й кидали підозрілі погляди то на дівчинку, то одне на одного. Софія не мала більше слів, щоб переконувати їх, і жалібно, зовсім по-дитячому затягнула:
- Ну, будь ласка...
- Будинок ось-ось завалиться! Сюди не можна пускати дітей, - сказав Новатор.
- На жаль, це так! Думка непогана, але вже занадто пізно, - зітхнула Чорна Пані.
Серце Софійки завмерло. Вона була впевнена, що повелителі духів погодяться. Задум із класом малювання здавався їй казковим порятунком. А тепер усе буде зруйновано, Іван загине, а що трапиться з Федором, та й із нею самою - ніхто не знає. Але навряд чи це щось гарне. З очей дівчинки струмками полилися сльози. (...)
Раптом двері кабіни відчинились і з неї виліз Антоніо Новатор. Він пішов до Чорної Пані й зупинився за кілька кроків від неї.
І нарешті сказав:
- Ізабелло, я готовий спробувати. (...)
Чорна Пані опустила голову, зітхнула й відповіла:
- Я також.
Антоніо Новатор розправив плечі й засміявся. Він дзвінко плеснув у долоні й гукнув весело:
- Хо-хо! До справи! Спочатку врятуємо те, що є! Усі, хто люди, - заплющуйте очі! Будемо чаклувати!
Софійка негайно послухалася. Щось підказувало їй, що так потрібно. Її серце радісно калатало в передчутті неймовірного дива.
Частина десята
Остання
Софійка розплющила очі й озирнулася. Вона стояла у вечірніх сутінках посеред холодного вітряного саду. Поруч не було нікого. (...)
У кухонному вікні світилося. Дівчинка піднялася сходами й відчинила двері...
Зашурхотіла ширма, й із кухні вийшов незнайомий молодий чоловік. Він був схожий на Івана, тільки старший років на десять. (...)
- Іване, це ти? - нарешті наважилася запитати Софійка.
- Невже я так змінився? - засміявсь у відповідь молодий чоловік. - Звісно ж, я!
- Скільки ж часу минуло? Я пів життя проспала в саду?
- Не бійся, минуло лише три дні, - розсміявся Іван. - Ми не могли тебе докликатися. Ти стала прозорою, а коли хтось до тебе торкався, починала танути. Тоді Чорна Пані веліла тебе не чіпати, доки ти сама не прокинешся та не прийдеш. (...)
- Як же ти зміг так змінитися за три дні? - розгублено запитала вона.
- Я перероджуюся, - пояснив Іван спокійно. - Не забувай, я все ж таки дух, я міняюся не так, як люди. У мене тепер нове життя! Знаєш, тут стільки всього трапилося, доки ти спала!
- А де всі? І чому немає більше літа? Що з Федором?
- У тебе, як завжди, купа запитань, і всі одночасно, - розсміявся Іван. - Розповідаю по черзі. Чорна Пані й Антоніо Новатор знову зачарували мене й будинок, - почав він. - Без цього ми поки що не можемо. Але скоро тут увесь час будуть люди, справжній ремонт зроблять, тож вічне літо довелося скасувати, щоб не збивати людей із пантелику. (...)
- А що ж тепер буде зі мною? - запитала Софійка.
- А ось про це ми зараз дізнаємося, - плеснув себе по колінах Іван. - Ходімо до Чорної Пані.
Він піднявся сходами й постукав у різьблені двері навпроти своєї кімнати.
- Заходьте, - почувся дзвінкий голос Чорної Пані. (...)
Чорна Пані склала руки під підборіддям і довго роздивлялася Софійку.
- Ну що ж, - сказала нарешті вона, - на тобі більше немає ніяких чарів. Ти вільна.
- Тобто я можу піти додому просто зараз? - перепитала Софійка.
- Загалом - так. Але ще одну ніч ти проведеш тут. Твої батьки вважають, що завтра ти приїжджаєш із закордонної школи разом з іншими дітьми. Вони прийдуть сюди о дванадцятій, щоб зустріти тебе й забрати додому...
Рано-вранці дівчинку розбудили звуки музики. У будинку хтось грав на роялі. Це було дивно. За весь час, що Софійка провела тут, вона жодного разу не сідала за інструмент і не бачила, щоб це робив хтось інший. Ось тільки той вогняний музикант на Балу духів і грав, а більше - ніхто. Дівчинка одягнулась і пішла глянути на загадкового музиканта.
За роялем сидів світло-русий хлопчина. Він мав ніс бараболькою і круглі щічки. На вигляд хлопцеві було років 12. Коротенькі пальці прудко бігали по клавішах. Грав він, може, й не віртуозно, але дуже натхненно. На поличці під вікном тихо дзенькали келихи - з такою силою хлопчина гатив по клавішах. «Та це ж Федір!» - здогадалася Софійка й підійшла ближче.
- Доброго ранку, Федоре, - привіталася вона.
Хлопчик перестав грати й крутнувся на стільчику.
- Привіт, сновидо.
Софійка не знала, як продовжити розмову...
- Ну, чого мовчиш? - криво посміхнувся Федір. - Можеш мене запитати, чому я став котом.
- Знаєш, зараз ти, може, і не кіт, але котяче нахабство з тебе нікуди не вивітрилося, - посміхнулася Софійка. Ось тепер вона впізнала свого друга. - Розкажи, будь ласка. Мені дуже цікаво.
- Нічого тут цікавого немає, - буркнув Федір, колупаючись у нігтях. - Я жив колись із батьками у великому місті. Вони були викладачами в університеті, і все в нас було чудово. А потім батьки померли і я став безпритульним. Тинявся вулицями, містами, знаєш... Але, на щастя, недовго. Одного разу забрів у це місто, і мене загнала до саду зграя диких собак. Багато часу минуло з тих пір. Чорна Пані прогнала собак, зробила мене котом, помила, нагодувала й залишила доглядати тут Івана. (...)
Минуло кілька місяців. Софійка успішно повернулася додому й забула майже про все. Тепер їй здавалося, що вона справді їздила вчитися до Паризької школи мистецтв на шість тижнів. Це й була загадкова допомога Чорної Пані - невеличкі чари, завдяки яким Софійці не довелося обманювати батьків і вигадувати щось про дні, проведені в старій садибі.
Дівчинка ходила на заняття до Петра Степановича в старий будинок і щиро дивувалася тому, яке ж чудове місце він знайшов. Набагато краще, ніж старий клас у школі. На уроках Софійка малювала дивні речі: неймовірної краси квіти, сірих смугастих котів, які вдавалися їй особливо правдоподібно, чапель, білок і загадкових кудлатих істот, схожих чимось на коал. Усі вважали, що це поїздка так вплинула на Софійчину уяву.
Дівчинка все ще пам’ятала Федора з Іваном, хоча й не могла як слід пригадати, де й коли з ними познайомилася.
Федір став її однокласником - він також займався в Петра Степановича. Діти потоваришували вдруге. Усі вважали Федора племінником власниці будинку, а старий учитель з особливою приязню ставився до хлопчика й часто займався з ним додатково. Федір дуже нагадував йому єдиного сина, який давно виріс, поїхав із міста й жив тепер далеко-далеко, на іншому краю світу. Федорові старий учитель також подобався. Несподівано в нього з’явився друг і наставник.
Стосунки Федора з Новатором також потроху налагоджувалися. Аноніо опікувався ним, віддав до школи, дуже заохочував заняття з малювання і весь час підкидав книги про архітектуру. У Федора з’явилося кілька приятелів у школі, та й із дітьми в класі малювання він налагодив приязні стосунки. Хлопчикові більше не хотілося ставати котом.
З Іваном Софійка просто віталася під час зустрічі й обмінювалася черговими репліками про здоров’я та погоду. Справді, про що ще розмовляти дванадцятирічній дівчинці з двадцятип’ятирічним молодим чоловіком? Його вважали квартирантом Чорної Пані, яку всі тепер називали Ізабеллою Григорівною. Софійка завжди знічувалася під час зустрічі з Іваном, а той залишався привітним і веселим. Іноді він хитро підморгував, і в очах у нього світилися лукаві іскорки, ніби він знав якийсь Софійчин секрет.
Одного разу після заняття Іван запросив Софійку з Федором на чай. Дівчинці було ніяково, вона навіть шукала привід відмовитися, але Федір підняв її на сміх. Довелося йти.
Іван посадив друзів за стіл на кухні, розставив горнятка й сказав:
- Ну що ж, я розумію, що не всі тут при пам’яті, - він підморгнув Софійці, - але зараз ми це виправимо.
Софійка нічого не зрозуміла й здивовано кліпала очима. Іван тим часом поставив перед Софійкою крихітне пісочне печиво на кольоровій тарілочці й велів з’їсти.
- Не їж, золотою пташечкою станеш, - противним голосом запищав Федір. Іван жартівливо пригрозив йому кулаком.
Дівчинка проковтнула печиво (справді: нічого не пам’ятала, тож нічому і не навчилася) і... згадала, до чого тут Золота Пташечка. Раптом в її голову ввірвалися тисячі спогадів про життя в будинку, про Івана й про Федора, а ще про Чорну Пані з Антоніо Новатором...
- Як же я могла забути! - схопилася за голову Софійка.
- Ну ось, тепер усе гаразд. Я покликав вас обох, щоб попрощатися. Будинок відремонтували по-справжньому, тут тепер завжди є люди, клас малювання скоро розширять і відкриють додаткові заняття, а Петро Степанович навіть мріє зробити музей... Мені більше нічого не загрожує, тому сьогодні вночі Чорна Пані з Новатором знімуть усі чари з будинку й з мене. Я більше не буду людиною, стану простим і невидимим духом будинку.
- Як сумно, - зітхнула Софійка. - І ми більше ніколи не побачимося?
- Це не зовсім так. Ти не бачитимеш мене, але я завжди буду тут: у повітрі, у стінах, у тому, як світяться вікна вечорами... Це важко пояснити, але я буду тут. Ось прийдеш завтра й сама все зрозумієш.
Федір сидів набурмосений і похмуро мовчав.
- Не сумуй, мій вірний друже, - сказав йому Іван. - Ти завжди можеш сидіти на моїх столах і підвіконнях. Я буду радий. І можеш забрати собі мою кімнату.
Федір лише кивнув коротко, щоб не розплакатися. Тоді Іван плеснув його по плечу й награно весело затріскотів:
- Я, між іншим, підслухав, як Антоніо із Чорною Пані говорили, що для школи потрібні твої документи, і вони виступлять прийомними батьками. Антоніо тоді заявив, що не годиться бути батьками лише на папері, треба все по-справжньому робити. Вони подбають про тебе. Знаєш, аж цікаво, що ж то з тебе виросте з такими батьками!
Іван розсміявся, хоча очі його сумували, а Федір нахилив голову ще нижче. Для нього не було новиною, що одного дня доведеться прощатися з другом. Та все одно прощання виявилося несподіваним і важким.
Друзі ще посиділи трохи за чаєм, намагалися вести невимушену веселу розмову, але їм це не вдавалося. Думка про те, що ця зустріч остання, нікому не давала спокою. Тож скоро Софійка почала збиратися додому. Іван провів її до хвіртки й на прощання сказав:
- Твої спогади залишаться з тобою. Це мій прощальний подарунок. Тільки не кажи Чорній Пані, - він хитро підморгнув дівчинці й розтанув у повітрі.
Софійка продовжувала навчатися малюванню в старому будинку ще кілька років. Тут із часом організували не просто клас, а цілу школу з музеєм архітектора Степницького. Щоразу, коли дівчинка переступала поріг будинку, вона запитувала подумки:
«Іване, ти тут?» - і за мить до неї долинала нечутна відповідь: «Так!».
ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
Фентезі - це різновид фантастики, у творах якого відображено вигадані події, що логічно пояснити неможливо. У таких творах є магія, чаклунство, міфологічні істоти, чарівні предмети тощо. Світ у фентезі нагадує лабіринт, що постійно змінюється, перебуває в динаміці. В основі цього жанру - вільний політ фантазії.
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. На думку Софійки, кожному будинку потрібні
- А духи, які в ньому житимуть
- Б тварини, які його оберігатимуть
- В люди, які його любитимуть
- Г будівельники, які його ремонтуватимуть
2. Мікрофон. З усіх персонажів повісті «Старий будинок» мені найбільше сподобався образ ..., тому що ... .
АНАЛІЗУЄМО
3. Чи погіршилося ставлення Івана до Софійки після того, як дівчинка розбила червону чашечку? Аргументуйте свою відповідь.
4. Попрацюйте в парах. Хтось із вас має розповісти історію Івана від першої особи; а хтось - ставити запитання, на які можна відповісти від імені цього персонажа.
5. Поясніть, для чого Чорна Пані активно шукала мешканців для старого будинку та збирала різні старовинні речі. Чи успішними були її пошуки?
6. Навіщо кіт Федір читав старі листівки ослабленому Іванові? Як це могло допомогти духові будинку?
7. Яку неприємну новину повідомив Софійці учитель Петро Степанович під час випадкової зустрічі? Як це вплинуло на долю старого будинку?
8. Що запропонувала Софійка для порятунку старого будинку? Чому, на вашу думку, повелителі духів пристали на її пропозицію?
9. Об'єднайтесь у три групи. Учасники першої групи переказують зміст розділу «Катастрофа» від імені Антоніо Новатора; другої групи - від імені Чорної Пані; третьої групи - від імені Софійки. Відтворіть почуття персонажів.
10. Перекажіть історію хлопчика Федора: яким було його дитинство, як потрапив до старого будинку, чи став надійним приятелем для Івана. Яке майбутнє чекає на нього?
11. Який подарунок зробив Іван Софійці під час їхньої останньої зустрічі? У чому цінність такого подарунка?
12. Схарактеризуйте Софійку за поданим планом. За потреби скористайтеся прикметниками-підказками.
- 1. Що відомо про героїню.
- 2. Зовнішність дівчинки.
- 3. Вчинки Софійки, її ставлення до інших персонажів.
- 4. Риси характеру та вдача.
- 5. Мова дівчинки.
- 6. Моє ставлення до героїні.
Мудра, кмітлива, розсудлива, добра, дбайлива, уважна, смілива, чуйна, рішуча, щира.
13. Зобразіть за допомогою кіл Венна порівняльну характеристику Чорної Пані та Антоніо Новатора.
14. Історія якого персонажа твору вас схвилювала найбільше? Чим саме?
15. Визначте елементи сюжету твору «Старий будинок».
16. Що таке фентезі? Доведіть, що повість «Старий будинок» - фентезі.
МІРКУЄМО
17. Чи змінилося ваше ставлення до Чорної Пані після того, як ви дізналися про історію Івана та хлопчика Федора? Поясніть свою відповідь.
18. Софійка впевнена, що для порятунку старого будинку потрібні «просто люди, які його любитимуть». Це стосується лише старого будинку на Тихій вулиці чи будь-якого помешкання? Поясніть свою відповідь.
19. Чи згодні ви, що повість «Старий будинок» - зворушлива історія про те, як важливо цінувати створене з добром і любов'ю? Поясніть свою відповідь.
20. Поміркуйте, які життєві цінності втілює авторка на сторінках твору. За потреби скористайтеся словами-підказками.
Гідність, рівність, справедливість, дружба, відповідальність, довіра, здоров'я, повага, співпраця, оптимізм, самоповага, впевненість, спілкування, самоконтроль, чуйність, безпека.
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
21. Чи важливо зберігати окремі старовинні речі? Яке значення цих предметів старовини? Напишіть невелике есе на тему «Реліквії моєї родини».
22. Розгляньте ілюстрації до повісті, уміщені в підручнику (с. 242, 245, 247, 254, 257). Які епізоди на них зображено? Який із малюнків вам сподобався найбільше? Назвіть 3-4 деталі цього малюнка, що привернули вашу увагу.
Віртуальна екскурсія.
Зіскануйте QR-код і здійсніть цікаву віртуальну екскурсію «Старовинні споруди України».
https://nx.litera.ltd/s/c4RdFAYScr5H2oz
ЦІКАВО ЗНАТИ
У центрі Києва є незвичайна пам'ятка - Будинок з химерами. Його споруджено в 1901-1903 рр. за проєктом архітектора Владислава Городецького.
Фасад будинку прикрашений різними фігурами. Тут і дівчата верхи на рибах, і дельфіни, і крокодили, величезні жаби, носороги, антилопи, ящірки, орли, слони, хоботи яких слугують водостоками під час дощу.
Внутрішні приміщення теж захоплюють. На стінах однієї з кімнат зображено підводний світ із затонулими кораблями. Центр стелі прикрашає ліпнина у вигляді восьминога, щупальця якого тягнуться аж до стін.
Будинок із химерами (м. Київ). Архітектор Владислав Городецький
