Українська література. 7 клас. Заболотний
Література антивоєнного спрямування
Сучасні українські діти, на жаль, знають, що таке війна, не тільки з підручників історії чи літературних творів. Українці й українки визначають ціну свободи, захищають європейські цінності. Важливо фіксувати наш досвід, цікавитись історіями інших і передавати їх наступним поколінням.
• Для чого, на вашу думку, потрібно знімати фільми, писати художні твори, малювати картини про злочини війни?
Дитинство головного героя повісті Григора Тютюнника «Климко» припало на роки Другої світової війни. Хлопчику довелося пройти через нелегкі випробування, але він зумів зберегти чуйність і тепло у своєму серці.
Григір Тютюнник
(1931-1980)
Григір Тютюнник народився в селі Шилівка на Полтавщині. Його батька в 1937 році тогочасна влада безпідставно заарештувала й відправила на заслання в сибірські табори, де чоловік загинув. У школу хлопець пішов на Донбасі, куди його забрав батьків брат із дружиною. Ці добрі люди та їхня маленька донька замінили Григору на той час родину.
Утім, коли почалася Друга світова війна, дядько пішов на фронт, а тітці стало несила зводити кінці з кінцями, тому хлопець помандрував до матері на Полтавщину - за 200 кілометрів від Донбасу. «Ішов пішки. Маючи за плечима одинадцять років, три класи освіти й порожню торбинку, у якій із початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка й банка меду. Потім харчі вийшли», - згадував митець про сумну мандрівку. Ця подія згодом лягла в основу повісті «Климко».
У молоді роки Григір працював на заводі в Харкові, служив в армії, навчався в Харківському університеті. Після завершення навчання вчителював у місті Артемівську (нині м. Бахмут). Згодом переїхав до міста Києва.
У творчому доробку письменника - оповідання, новели, повісті, зокрема й оповідання «Дивак», яке ви читали в 5-му класі. Кожен твір автора - ніби дослідження «космосу людської душі».
Климко
ПОВІСТЬ
(Скорочено)
Розділ І
Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, - без жайворіння, без легких із позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини1, щоб зогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою.
1 Діжурчина (розмовне) - робочий одяг.
Сонце, мабуть, тільки що зійшло, бо від скирти через тік і ще далі на стернях лежала довга тінь у сизій росі, солодко пахло втоптаним у землю набубнявілим житом, що вже вкинулося в ключечки, та сухими мишачими гніздами. Звечора миші лоскотали Климка, гасаючи йому по руках і ногах, пищали раденько, що є їм розвага, і Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито - аж доки й заснув. (...)
Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йому йти далі, і його затрусило так, що аж зуби зацокотіли від терпкого застояного холоду в усьому тілі.
«Нічого, - подумав. - Пробіжуся з гори - зогріюся».
У степу було тихо: блищали од сонця стерні й ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. Удалині, між телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мріли рожеві, мов спалахи багать, крейдяні гори. Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, - бери скільки здужаєш. Іще чув Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.
Що вас найбільше вразило, зачепило на початку повісті?
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощі, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче й пекла плечі та спину.
Климко жив удвох із дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці1 при самісіньких коліях. І коли мимо гуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтіли стіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав. Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак знову зупинявся і стояв, як і раніш, і під вікнами в нього знову цвірінчали горобці.
1 Барак - житлове приміщення, призначене для тимчасового користування.
Дядько Кирило був машиністом великого паровоза ФД і ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано - із залізною скринькою в руці, зморений очима й усміхнений до Климка.
- Як тут мій помічник? Не боявся сам уночі? - питався, бувало, знімаючи шкіряного картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до чергової зміни.
Потім дядько вмивався над великою мідною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко знали, що руки все одно не одмиються.
- Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз, - казав дядько. - Вивчимо тебе на помічника машиніста й заживемо: разом на роботу, разом із роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.
Умившись, дядько надівав чисту сорочку й сідав до столу.
- А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками.
Це була найбільша радість Климкова - покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитися поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, - гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав «посередньо».
- О! - дивувався дядько, розгинаючись над столом. - А це що? Треба було написати «холодно», а в тебе «хохолодно»...
Климко на те знічено одказував:
- То в мене, дя, після великої перерви руки дуже померзли, от воно й хохокнуло.
Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, відкладав зошити й брався до юшки.
- Ай добра ж, - хвалив, ледь відсьорбнувши з ложки. - У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Візьми ж отам у скриньці гостинець.
Климко знав, що дядько неодмінно скаже ці слова, проте завжди хвилювався: а що як ні? Що як забуде? (...)
Наталя Стрижак. Ілюстрація до повісті Григора Тютюнника «Климко»
Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запасній колії, ще гарячий від недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курів дим, тихо сапала пара з патрубків й огортала зморені колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною міддю. Біля нього й узимку було тепло.
- Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночі спи й не бійся, - казав дядько. - Уночі воно все так, як і вдень, тільки й того, що поночі.
І коли Климко біг потім назад до барака, дядько всміхався йому вже з паровозної будки й махав рукою - отако, самими пальцями.
Климко й не боявся ночей, тому що барак майже ніколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, усі вони працювали на станції, ходили на роботу й поверталися з неї хто коли, отож у бараці хтось та не спав. (...)
І одної з таких ночей не повернувся на станцію дядьків Кирилів ФД, хоч на нього давно вже чекала нова зміна машиністів. Климко цілу ніч проблукав тоді на станції, вслухаючись у далекі злякані гудки паровозів, але так і не почув серед них знайомого. Він був один на весь світ - гудок дядькового ФД, - і Климко впізнав би його серед тисячі...
Удосвіта на станцію приїхала дрезина-рейковоз і привезла дядька Кирила, його помічників, старого Кіндратовича, що їздив іще на царських паровозах, і кочегара Славка-гармоніста. Дрезину оточили з усіх боків - чергові обходчики, стрілочники, і Климко ніяк не міг пробитися крізь той натовп. Він побачив тільки, що всі познімали картузи й похилили голови, і закричав, і застукав кулачками в погорблені спини:
- Пустіть мене!
Його впізнали й розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-під брезенту, учепився за борт кузова, щоб злізти нагору, але хтось придержав його за плечі й сказав:
- Зараз, синку, зараз подивишся зблизька. Знімемо - і подивишся.
- Пряме влучення... - квапливо розказував хтось. - У тендер1, їх вугіллям побило...
Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака. Надворі було вітряно. По коридору шаруділо перше осіннє листя з пристанційного скверу й забивалося в тихі кутки. Увіходили мовчазні зморені залізничники в промащених мазутом робах, знімали картузи, прощалися пошепки з дядьком і знову йшли на роботу; зітхали й потихеньку схлипували жінки, які зійшлися з усього барака, і тільки одна серед них, тітка Мотя з висілка2, плакала вголос і припадала щокою до чорних - їх так і не відмили - дядькових рук, складених на грудях. Вона частенько приносила дядькові чисті, випрасувані сорочки, що пахли простим чорним милом. (...)
1 Тендер - тут: причіпна частина паровоза, де містяться запаси води, палива, мастила.
2 Виселок - невелике селище, яке виникло внаслідок переселення людей з іншої місцевості або іншого населеного пункту.
Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:
- Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?
Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати за собою - зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину - він умів і сам. Давно вже вмів. (...)
Розділ II
Климко йшов уже восьму добу.
Першого дня йому йшлося легко, навіть весело. Пухка пилюга на дорозі гріла босі ноги, у кишенях дядькової діжурки лежало шість великих сухарів із білого хліба й чимала торба на сіль. А тут іще степу, сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб вони дужче пахли. І ніде ані лялечки. Тільки ящірки шастають поміж травою та теплим камінням на голих пагорбках.
Сухарів дав Климкові на дорогу дід Бочонок, станційний аптекар і дядьків Кирилів товариш. Дід Бочонок - так звала аптекаря вся дітвора у висілку й на станції - цілими днями, навіть у неділю, просиджував у висілковій аптеці коло базару й (це було видно через вікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і його теж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнісінький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару - в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці1, підперезаній крученим шовковим поясом із білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими й реготав басом з-під білих розпушених вусів: «Гу-гу-гу! Кха-кха-кха! О, моє вам шануваннячко!». І знову реготав, причому живіт йому здіймався, мов велика пругка подушка, і двигтів. Шовкові китиці на поясі теж двигтіли, йому тут-таки просто посеред базару скаржилися на всілякі немочі, і він одказував поважно: «Куальцексс, куальцексс приймайте, мій друже». Або: «Авспіріні, авспіріні пийте, моя ласко. Тричі на день по одній пігулці. Крейди не шкода!». (...)
1 Косоворотка - чоловіча сорочка із коміром, що застібається збоку.
Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвірка, і, втерши сльози, присів біля Климка на стілець, що так й охнув під важким тілом. Тоді дістав із кишені широченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі:
- Може, хоч хлібину колись купиш. На всі. Бо зараз вони - безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусі в поміч та й перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станції дядьків пайок, так що жити можна. До того ж у школі скоро почнуться заняття.
- Вони вже не почнуться, - зітхнув дід Бочонок. Німці от-от прийдуть...
Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у той день із висілковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулась і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум’ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила й у барак, і його розвалило, розкидало в усі боки, а рештки стін і простінків згоріли в Климка на очах - швидко, як тріски. Пожежі ніхто не гасив, бо станція горіла вся, горіли депо й шахта, а два паровози, що встигли відійти за посадку біля кладовища, клично й сумно гули у два неоднакові гудки.
Так і зостався Климко, у чім був, у чому йшов зараз.
Сонце стало вже височенько й пригрівало в спину, а земля була холодна, від неї потерпли підошви й зробилися як дерев’яні. Коли вони мерзли так, що аж пекли, і не було вже терпцю йти далі, Климко сідав просто посеред дороги й одтирав їх руками, хукав на них, піднімаючи до рота то одну, то другу, і знову одтирав. (...)
Сухарів вистачило б на довше, якби вони були не червиві, якби їх давав йому дід Бочонок, а не його жінка, - худа, злюща й скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом у гостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставить миски зі святковим їстивом на стіл, а кидає їх, на що дід Бочонок тільки прикахикував і йорзався на стільці, проте мовчав.
Як характеризує дружину аптекаря її поведінка?
Коли Климко забіг до аптекаря і сказав, що подасться на села (про сіль він змовчав, боячись, щоб Бочонок не відмовляв його чи ще гірше - не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню і довго несміливим баском перемовлявся про щось із Бочончихою. Климко хотів був уже потихеньку втекти, але тут увійшов аптекар із жінкою, що несла поперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачинилася на кухні.
- Я не голодний, - сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ.
- Їж, - попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючи себе то за той, то за той вус. - Ти на бабу не дивися. Вона така і є. (...)
Чому Климко одсунув миску з борщем і навіть не дивився на неї? Чи зрозумів, на вашу думку, Бочонок, що Климко сказав неправду?
Коли Климко вже вийшов на ґанок, вона догнала його із шістьма сухарями в фартусі, швидко, дрібно перехрестила перед самими очима й прошепотіла щось сама собі тонкими сердитими губами.
Бочонок вивів Климка за ворота й сказав:
- Глядися ж у дорозі. А краще - пристань до якихось добрих людей, біженців, - серед нещасних багато є добрих, - та йди вкупі з ними. Їх тепер сила-силенна суне в усі кінці. - І скрушно подивився на босі Климкові ноги. - Знайшов би я тобі і взувачку, бо як же оце йти в осінь босому, так нога ж у мене така, що ти в один черевик увесь із головою сховаєшся.
На прощання він поцілував Климка, притиснувши до свого великого живота й лоскотнувши вусами, вийняв із кишені хустку й став умочати її в кожне око по черзі...
Перший сухар Климко розломив, коли відійшов од станції кілометрів за двадцять п’ять і сів перепочити - гули ноги, пекло підошви, натруджені об дрібні камінці, що траплялися в пилюзі, та й усе тіло млоїло від утоми. Розломив і побачив, що всередині аж кишить дрібної білої черви. Скривившись від огиди, Климко повикидав їх соломиною, ще раз розломив сухар і ще повикидав... їсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашніше. Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали, їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і впаде. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками й кричав: «Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!».
Він таки підвівсь і пішов, ледве-ледве пересуваючи ступні в крутій пилюзі.
Так було після кожного перепочинку, і Климко збагнув, що краще йти повільніше, але йти і йти без упину, аніж поспішати й через кожні п’ять-шість кілометрів падати, знесилившись, на землю.
Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав, що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями й перші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли, йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.
Розділ ІІІ
Того задушливого від полум’я та диму серпневого дня, коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатині на шахтній сортувальні, де була колись вагова1. Товсті кам’яні стіни вагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовні від вугільної куряви й штибу2, що лежав тут-таки, одразу за ваговою, високими кучугурами; зсередини - від диму з круглої чавунної грубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір через бляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл, за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів од великих і малих чорнильних плям.
1 Вагова - контрольний пункт, спеціальне приміщення, обладнане вагами.
2 Штиб - дрібне або подрібнене кам’яне вугілля.
Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вони мали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі, два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин - і зажив у ваговій сам-один. А втім, він рідко коли залишався наодинці в закіптюжених стінах, бо в нього частенько - бувало, що й до ночі, - засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство - бідові непосидющі висілкові хлоп’яки. А Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гареева з хлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям до вподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухих штибових кучугур на одшибі від висілка - ніби на Робінзоновому острові... Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять - без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольору чавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись і слухають, слухають далекий гуркіт нічного бою. (...)
А через пів місяця - сталося те зранку - після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат не знали, що кури можуть літати незгірш за всяку птицю, тільки невисоко.) Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє, пхалися від двору до двору й шукали собі їжу за гроші.
- Марка, марка!.. - вигукували вони.
Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялися марки для конвертів, виносили їх італійцям.
Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі. (...)
Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.
На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми й пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях... І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: «Солі... Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі...».
Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтих дерев’яних лотків горнувся, мов із рукава, гарячий хліб і де ще й досі пахло хлібним духом, Климко із Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди - надивилися вже на змучених голодом людей із якоюсь дитячою жалібною надією в очах, - якби там не зчинився ґвалт.
Біля старих дерев’яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, піднімаючи над головою в кого що було:
- Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..
На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько й гув примирливо, перемацуючи очима товари:
- Тихо, тихо... Що мені треба - усе візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно... Ти, з драпом1, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов’янська...
1 Драп - міцна щільна вовняна тканина.
Натовп ізнову загув, заколихався.
- Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли й узули, ще й підперезали б... - неголосно мовила якась жінка. У руках у неї було приношене дитяче пальтечко.
Бородань почув її, знайшов кам’яними очима в натовпі й сказав:
- А ти вобше можеш тут не стоять. Вобше не підходь, бо я в тебе й золота не візьму, хоч би в тебе воно й було. Їх пожалій, привези, а вони ще й зубами скреготять...
На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом із немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. (...)
- Добрий день, Наталю Миколаївно...
Вона здригнулась і випустила з рук трояндову сукню. Климко із Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.
- Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... - І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок...
Чому хлопчики, зустрівши вчительку, на мить забули про війну?
- Ей ти, молодице! - гукнув бородань. - Із червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.
Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього й сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули й оглянулися:
- Ні-ні. Вам я його не проміняю... Нізащо...
Наталя Стрижак. Ілюстрація до повісті Григора Тютюнника «Климко»
Бородань примружив кам’яні очі й, перекосивши рота, сказав:
- Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! - Видно, сукня йому подобалася.
- Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, - сказала Наталя Миколаївна до Климка й Зульфата.
Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:
- Хто вона? Учительша? - І погукав: - Ей ти, вчи-тельша!.. Горда! Іди сю...
Він не встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки. Натовп одсахнувся від воза, усі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:
- Я вб’ю його! Таких треба вбить! - Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге...
- Не смій, Зульфате! - звеліла Наталя Миколаївна, а Климко перехопив товаришеву руку й сказав:
- Не треба, Зуль, а то ще у свого когось улучиш. (...)
- Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся... Кармелючок1 мій милий. - Вона тихо, лагідно засміялася, і хлопці, мовби вони ждали знаку, теж заусміхалися. Тоді Климко нерішуче спитав:
- А можна ми подивимося на вашого маленького?
1 Кармелюк - Устим Кармелюк (1787-1835), народний месник.
- Маленьку... - На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. - Її звати Оля. - Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко із Зульфатом разом, зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губенята, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.
- Зараз, зараз... - промовила до личка Наталя Миколаївна.
Хлопці не зрозуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися:
- Олю, О-олю! - і причмокували губами.
- Де ти живеш тепер, Климку? - Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. - Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і... мені дуже хотілося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день...
Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
- Ми зараз удвох із Зульфатом, - сказав Климко. - Додому до нього, правда, навідуємося щодня - води наносимо, вугілля навибираємо під териконом... Там тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте? Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло, грубка є залізна, картопля...
Климко перезирнувсь із Зульфатом. Той на мить заплющився, тоді швидко закивав головою.
- Наталю Миколаївно... - Климко зупинивсь і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. - Не треба вам нічого промінювати, а переходьте - це ми вас із Зульфатом удвох просимо, - переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо. (...)
Климко та Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книжки, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чомусь порізані, і з них віялося пір’я). Зостався тільки великий вазон у дерев’яній діжечці - розлога, із шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив, обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи1, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.
1 Сапаючи - важко дихаючи.
Уже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши її сіткою на голову. Колиска була з усіх боків розцяцькована квітами з дроту й дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба, деінде облущилася, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: «Дивіться, яка гожа я нянечка!».
Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях2. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячи ними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Дідусь зіперся руками й грудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька, з рожевим у сяйві од «буржуйки» волоссям на плечі, поїть дитину чаєм із пляшечки. (...)
2 Чуні - гумове взуття з коротенькими халявками.
- Знаєш, що я придумав, Зульф, - збуджено сказав Климко. - Я піду по сіль.
Зульфат зупинився.
- Куди?
- У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: «Сіль слов’янська, біла»? А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранці поїхав - увечері вже дома... - І зашепотів квапливо, щоб Зульфат не перебив його: - Що, що в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може...
- Сам не підеш, - уперто сказав Зульфат. - Я теж із тобою.
- А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому. (...)
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. Розгадайте зашифровані слова. Як ці слова пов'язані з повістю Григора Тютюнника «Климко»?
2. Назвіть головних і другорядних персонажів повісті.
3. Дядько Кирило працював
- А майстром із ремонту
- Б машиністом паровоза
- В станційним аптекарем
- Г вагарем на сортувальні
АНАЛІЗУЄМО
4. Що ви дізналися про довоєнне життя Климка? Чому він жив із дядьком Кирилом? Як чоловік ставився до свого вихованця?
5. Чому Климко вирішив жити сам після того, як дядько Кирило загинув у перші дні війни? Які риси характеру хлопчика розкрито в цьому епізоді?
6. Розкажіть про зустріч Климка й Зульфата на базарі з учителькою Наталею Миколаївною. Свідками якої події стали хлопці? Чому увагу Климка найперше привернула трояндова сукня?
7. Як Климка характеризує той факт, що він, не роздумуючи, почав піклуватися про вчительку та її немовля?
8. Мікрофон. Хто з персонажів твору, на вашу думку, найбільше вплинув на формування характеру Климка? Поясніть свою відповідь.
9. Знайдіть у тексті й зачитайте уривки, з яких видно, якою нелегкою для Климка була дорога до Слов'янська.
10. Об'єднайтеся в групи. Розподіліть між собою подані схеми. Доведіть, покликаючись на текст, правдивість інформації, поданої на вашій схемі.
МІРКУЄМО
11. Чому Наталя Миколаївна відмовилась обміняти свою трояндову сукню на борошно та чому назвала Зульфара милим Кармелючком? Що вам відомо про народного месника?
12. Уявіть, що станційний аптекар дід Бочонок із дружиною, як і Климко, запропонували Наталі Миколаївні перебратися жити до них у будинок. Поміркуйте, чию пропозицію обрала б учителька. Де вона відчувала б себе з немовлям більш комфортно?
13. Поясніть, чи правильним, на вашу думку, було рішення Климка піти по сіль. Які аргументи наводить хлопчик, відмовляючись від допомоги Зульфата? Чи помітні тут лідерські здібності Климка?
ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ
14. Спрогнозуйте події, які могли б статися з Климком дорогою до Слов'янська. Чи вдасться, на вашу думку, хлопчику роздобути солі й повернутися додому?
Розділ IV
Він прокинувся разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі й туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млість, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто.
«Ще захворію», - подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оце сірники або хоч кресало, розпалив би солом’яне вогнище, зогрівся, картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому не хотілося.
Дістав із торби галети, подержав у руках - просто так, аби знати, що вони є, - і поклав назад. «Хай, пригодяться». І знову тяжко закашлявся.
В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затис між коліньми.
Для чого автор використовує повтор у цьому реченні?
«Треба швидше йти. Там хоч люди».
Климко підвівся - ноги одразу загули й налилися гарячим, - похитнувся, але не впав і не сів знову, а тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив надвір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою в блискітки - хто кого переблищить - і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: оно воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками - рукою наче дістав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши од напруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл - і вийшло дві онучі.
«Однаково холодно буде, як намокнуть», - подумав Климко.
Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки й примірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з устілками плащ-палатяними клаптями й позав’язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня - ступалося в новій взувачці легко й м’яко - і сказав сам собі, як дід Гарєєв:
- Можна жить! (...)
Почалися будинки довші й вищі - по три, чотири, п’ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони - з тачками, клунками, вузлами - сунули в одну вулицю. Біженці чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними й скоро побачив базар. (...)
Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:
- Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару... А вона не розступається. Прошу-прошу - не хоче й квит... - У пелені в бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка й із десяток гривеників. Бабуся подивилася на Климка вологими вилинялими очима й сказала:
- Іди, іди, хлопчику, це я не тобі розказую...
Климко видлубав з кишені одну тридцятку й поклав бабусі в пелену, а сам швидко пішов геть. (...)
Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка - велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки в дівчини були перепнуті по-старечому, навскіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.
- Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка1... - тихим голосом так лагідно й боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. - Я й чорнобривців на додачу ще дам... Купіть мою хустку...
1 Ловка (діалектне) - гарна, надзвичайно красива.
Про що, на вашу думку, свідчить букетик чорнобривців у руках дівчини під час воєнного лихоліття: про тонке розуміння прекрасного чи про дитячу наївність дівчини? Чи про те й те одразу?
Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:
- Чудна ви. Кому ж вони зараз потрібні, чорнобривці оті?
Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима й швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.
- Та ви мене не бійтесь, - усміхнувся Климко й згадав, що він сьогодні не вмивався. - Я не вурка1, я по сіль сюди прийшов...
1 Вурка - малолітній злодій-безпритульник.
Дівчина одвернулася й стояла мовчки.
- Ото хлопець тобі правду каже, - озвався з-під магазину якийсь дядько. - Ти б поставила отут коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то - «чорнобривці»...
Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки - великі й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
- Здалеку йдеш чи тутешній? - спитав.
- Із Донбасу я, - сказав Климко.
— A-а! Землячок... По сіль, кажеш?
Климко кивнув. (...)
- А чого ж босий?
- Щоб легше на ноги... - Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. - Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда...
- Візьми приміряй.
Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.
- Більші бери, щоб онуча влізла, - порадив швець. Климко послухав його, узув більші й заходився розв’язувати торбу.
- Не треба, - сказав швець. - Носи собі, раз уже ти землячок...
Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички й сказав, огортаючись димом:
- А сіль ти, синку, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвих пройшов. Сіль - це біла Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачив це місто здалеку днів три тому.) Так ото біля нього станція така є, називається вона Сіль. Там сіль. А тут що - крейда, сода, вода солона в озерах є, але ж у торбу її не набереш... Проминув ти, брате, сіль.
Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли й знемоглися, як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок і мовчав, стиснувши долонями щоки.
- Що ж... треба вертатися, - насилу вимовив він, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.
- О, як тебе пробрало. - Швець поклав на плече Климкові велику руку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою. - Нічого, не скисай, щось придумаємо. (...)
Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них, і той, що в кубанці, сказав другому:
- Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?
- А куди вона дінеться? Встигнемо ще. (...)
- Молоденьких виловлюють, - сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.
Він обернувся до дівчини з хусткою:
- Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.
Дівчина, бліда, з величезними карими очима, у яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями й сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком і шевцем, затулила обличчя руками й заплакала.
- Цить, - суворо звелів їй швець. - Сиди собі й годі. Як щур у горах - тихенько. (...)
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову й дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.
- Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?
- Не руш дитини, - тихо, але владно сказав швець.
- Ш-шо? - перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. - Ш-шо ти промекав?!
- Не руш дитини, кажу, - хрипко вимовив швець.
- Ану встань! - випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. - Вста-ань, кому сказано!!!
- Немає на що стать, - осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.
Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.
Швець похитнувся назад, але не впав - устиг обіпертися на руки.
Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру й відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки - дві дощечки з обшитими шкірою ручками.
- Шмаркач, - незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. - Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це - по зубах...
Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:
- То тебе що - просить? - сказав крізь зуби, вхопив її за руку й смикнув на себе.
Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, учепився дівчині в другу руку й закричав:
- Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!!
- Та облиш ти цих старців, Стьопо... - сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки й підійшли ближче. - Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.
- Н-нух, - зло видихнув той, що в кубанці. - Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!
Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.
- От бачиш - і минулося, - сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.
- Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький... Отак вони вас... через мене... Повіки не забуду. (...)
Повз них тягла тачку якась жінка в довгому синьому плащі й у калошах на босоніж. Швець озвався до неї:
- Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.
- Та хотіла, - сказала жінка й зупинилася з тачкою. - Ви ж бо просили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця, не взяла.
- Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, - швець кивнув на Климка, - земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш? Жінка швидко зиркнула на Климка.
- Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дайте, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, може, з десяток осталося.
«Десять склянок!» - подумав Климко й уявив купку солі, величеньку таку.
- А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солі досипали б іще, га?
- Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! - Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені й простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима. Жінка зажурено подивилася на нього:
- Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з пів пуда, а то й більше, скільки донесеш. - І спитала в шевця з надією в очах: - Що ж воно оце далі буде, хазяїне?
- А що буде, - одказав швець. - Ось вернуться наші, пошию вам усім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні... А ви мені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! - І він усміхнувся. - Отак і буде. А як же інакше? (...)
За ворітьми швець сказав жінці:
- Ви ж допоможіть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче? Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька. Бувай. - І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.
Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром по негустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох, - озивалися підшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низько опустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’яних колесах.
- Поїхали й ми, тітонько, - сказав до жінки Климко. - Разом веселіше буде, еге ж?
- А ти бідовенький1, - завважила жінка. - Бідовенький же?
- Не знаю, - зніяковів Климко.
Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки й ще раз, востаннє подивився вслід шевцеві, що котив помалу мережаним тротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце... І все глухіше було чути: тьох-тьох, тьох-тьох.
1 Бідовий - жвавий, сміливий, рішучий.
Розділ V
Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі, - велике, рівно обведене коло червоного сонця у вікні (воно світило, мов крізь морок), і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:
- Тітонько, тьотю Марино... Що воно - ранок чи вечір? Де ви, тітонько? - і ледве почув свій голос.
- Тут я, синку, осьо, - тітка Марина схилилася над ним і поторкала теплими губами його чоло. - Слава Богу! - зраділа. - Охолонув лобик. А то ж горів, як жарина. Ранок зараз, дітки, сонечко тільки що зійшло.
- Довго я спав, тьотю? - спитав Климко.
- Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Так тебе тіпало, бідолаху, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже, чим і вкривати. Застудився ти дуже...
Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:
- Треба йти. (...)
Наталя Стрижак. Ілюстрація до повісті Григора Тютюнника «Климко»
- А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? - спитала вона невпевнено. - Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж - хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же... Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити Бога, є що - німці до нас тільки вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни - хай там його, козака, смерть обминає - житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина... У школу тебе оддамо... Га? - В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки, і він сказав:
- Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть...
(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці, звідки має прийти Климко; що часто разом із ним виходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать, картаючи себе в душі: Зульфат - що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна - що не почула, як він пішов. Надвечір вертають онімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здається, що там їх уже чекає Климко - усміхнений, мовчазний і синьоокий. Але його немає...
Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть.)
Чому Климко не залишився жити в тітки Марини? Чи міг він, на вашу думку, відчувати, що хтось його чекає дома?
Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим, стурбованим голосом:
- Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу.
Тітка Марина й один знайомий залізничник допомогли Климкові сісти в товарний вагон поїзда, який їхав через станцію, де жив хлопчик. У вагоні було вже кілька людей.
(...) Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрічки від безкозирки лоскотали й лоскотали Климкові шию - так м’яко, так ніжно...
Він прокинувся від гучного гуркоту дверей. І не зразу розгледів на тлі сірого дощового неба німця у вагоні, що стояв простоволосий, без зброї, у довгих, по самі лікті, шкіряних рукавицях. Німець обвів ліхтариком усі кутки, помовчав, розставивши ноги й згасивши ліхтарик, і раптом крикнув, як вистрілив:
- Гераус1!!!
1 Гераус (німецьке) - на вихід.
Першим пішов до дверей дядько, що все курив. У руках у нього був кошик і невеличкий вузлик. Німець ждав його, стежачи за ним зосереджено, спідлоба. Коли дядько підійшов близько, німець відкинувся плечима назад, обкрутнувся на одній нозі, а другою з усього маху вдарив старого вище колін. Дядько охнув і сторчма випав із вагона. Німець знову став у попередню позу й ждав жінок. Климко попробував одчинити свої двері, але вони не подавалися, видно, намокли за ніч під дощем. Зойкнула жінка, закричала друга, третя... Німець бив їх так само, як і старого, - мовчки, із усього маху. Климко на превелику силу встав із клунком за плечима й пішов до дверей. Він помітив, що німець б’є лише правою ногою, і хотів проскочити зліва від нього. Німець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив із нього очей. Не дійшовши до дверей кроків три, він зігнувся калачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи вліво од німця і разом із клунком полетів із вагона, перекинувся в повітрі й посунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто в калюжу, а клунок боляче придавив шию. Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди... Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні так заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі. (...)
Скоро поїзд рушив.
Климко розтер груди й коліно - добре, що тітонька Марина дала штани, хоч були вони й великі, а то живого місця на ногах не зосталося б, - подумав, підвівся і видерся на насип. Недалеко, кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцево!
Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климко повернув за акацієву посадку й побачив неподалік у степу старого з кошиком та жінок із мішками за плечима. Вони посувалися помалу й дуже горбилися. Климко пішов слідом за ними.
А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько над ним сунули хмари.
Розділ VI
Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощу надвечір’я. Дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло в кожній росині.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.
Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав із вагона) він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. (...)
Дома, дома!.. Уже дома.
Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією, мимо станції, депо, печища на місці барака й хлібопекарні дістанеться до вагової. Постукає тихенько в двері... «Хто там? - спитає Наталя Миколаївна. - Заходьте, будь ласка»... Климко усміхнувся і, сам того не помічаючи, пішов швидше.
Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнув автомат. «Невже знову італійці?» - подумав Климко. (...)
Знову бахнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.
І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжить якийсь чоловік - босий, у солдатському галіфе з розв’язаними поворозками й у гімнастерці без реміняки.
Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному. Один із них припав на коліно й вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.
І тоді Климко все зрозумів.
- Туди, дядю, біжіть! - закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. - Туди! Там балка!..
Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди й обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.
Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.
А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...
Чому автор пише, що сіль потекла, а не посипалася на дорогу?
- Климко-о-о! Кли-и-мко-о! - почув Климко з гарячої пітьми й нічого вже більше не чув.
Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. Оберіть квіти, які хотіла подарувати дівчина на базарі тому, хто купить у неї хустку.
2. Тітка Марина, познайомившись із Климком, назвала його
- А біднесеньким
- Б малесеньким
- В бідовеньким
- Г гарнесеньким
АНАЛІЗУЄМО
3. Прочитайте уривок твору від слів «Він прокинувся разом із сонцем» (с. 163) до слів «Можна жить!» (с. 164). Чи можна стверджувати, що в цій ситуації Климко виявив мужність, витримку, винахідливість, оптимізм? Поясніть роль описів природи в цьому уривку.
4. У III й IV розділах, як і в усій повісті, переважають сірі тони в змалюванні подій. Поясніть, із чим це пов'язано. Які яскраві кольорові плями контрастують у цих двох розділах із сірим і холодним тлом?
5. З ким познайомився Климко на базарі? Чи перейнявся він долею і горем тих, кого побачив? Поясніть свою відповідь, покликаючись на текст.
6. Чому швець вирішив віддати Климкові тапочки задарма? Хто ще з персонажів твору, як і дідусь, виявляє доброту й чуйність і готовий / готова допомогти знедоленим?
7. Як дівчині, яка продавала на базарі хустку, вдалось уникнути трагічної долі своїх ровесниць? Хто їй допоміг? Чи вимагав цей вчинок мужності й винахідливості?
8. Чому Климко опинився в тітки Марини? Висловіть своє ставлення до цієї жінки. За що саме, на вашу думку, вона полюбила Климка, як рідну дитину?
9. Поділіться своїми враженнями від останнього епізоду твору, коли Климко ціною власного життя рятує військового.
10. Чи погоджуєтеся ви з тим, що Климко, який зазнав чимало поневірянь, не зачерствів серцем і душею? Хто ще з персонажів твору зумів зберегти тепло у своєму серці? Поясніть відповіді, покликаючись на текст.
11. Гра «ТАК - НІ». Підтвердьте або заперечте подані твердження. Кожна правильна відповідь - 1 бал.
ТАК чи НІ
- 1. Події твору відбуваються під час Другої світової війни.
- 2. Упродовж твору Климко багато разів скаржився на свою нелегку долю.
- 3. Дядько Климка був машиністом потяга.
- 4. Климко пішов у Слов'янськ, бо там можна було купити нове взуття.
- 5. Кармелючком у творі називали Зульфата.
- 6. Климко познайомив Зульфата зі своєю вчителькою Наталією Миколаївною.
- 7. Лише кілька перших днів Зульфат сподівався, що Климко повернеться зі Слов'янська, але згодом утратив будь-яку надію на зустріч із другом.
- 8. За жанром твір «Климко» - це повість.
12. Мікрофон. Кому з персонажів твору ви найбільше симпатизуєте? Чому?
13. Складіть одне тестове завдання на перевірку змісту твору.
МІРКУЄМО
14. Чи дає останнє речення повісті хоча б невеличку надію на те, що Климко житиме? Поясніть свою відповідь.
15. Що таке, на вашу думку, самопожертва? Поміркуйте, у яких вчинках Климко й Зульфат виявляють цю людську рису.
САМОПОЖЕРТВА - жертвування собою, особистими інтересами заради блага інших.
16. Події російського вторгнення в Україну показали, що звичайні люди в роки війни приходять одне одному на допомогу. А які спостереження та узагальнення про людей у роки Другої світової війни робить Григір Тютюнник у повісті «Климко»? Якою постає Україна у творі письменника?
17. Чи засуджує автор повісті воєнні злочини окупантів, зокрема стосовно дітей? Поясніть свою відповідь. Наведіть відповідні приклади з твору.
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
18. Якби ви могли змінити кінцівку твору, то якою вона була б? Напишіть свою кінцівку повісті (5-7 речень).
19. Складіть асоціативне гроно до образу Климка.
20. Розгляньте ілюстрації до повісті (с. 153, 159, 168). Які епізоди відтворила художниця? «Перевтільтеся» в одного із зображених персонажів і розкажіть, про що ви думаєте в цей момент, що вас хвилює.
ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ
ХУДОЖНЯ ДЕТАЛЬ
Читаючи повість «Климко», ми звертаємо увагу на окремі деталі, які ніби й не впливають на розгортання сюжету, але без них твір утратив би яскравість і неповторність. Такими художніми деталями є трояндова сукня вчительки, квітчаста хустка незнайомої дівчини, пучечок чорнобривців у руках дівчини. Кожна із цих деталей має особливе художнє значення.
Той самий предмет може бути художньою деталлю в одному випадку й не бути нею в іншому. Наприклад, коли в домовину дядькові Кирилу кладуть чорнобривці, то квіти не є художньою деталлю, адже на похорони завжди прийнято приносити квіти. Проте дбайливо укладений букетик чорнобривців у руках дівчини під час воєнного лихоліття - це художня деталь, яка свідчить і про тонке розуміння прекрасного, і про дитячу наївність героїні твору.
Подібна ситуація з барвистою хусткою дівчини та з трояндовою сукнею Наталі Миколаївни. Ще недавно ці речі були святковими, їх зберігали для урочистих подій. А під час війни вони стали дешевими товарами, які важко обміняти навіть на склянку солі. Крім того, для Климка сукня вчительки - це не просто гарна річ, а й спогад про довоєнне дитинство, про останній шкільний дзвоник.
Художня деталь - не обов'язково щось прекрасне або яскраве. У повісті «Климко» художньою деталлю стають навіть сухарі, які підкреслюють голодне життя хлопчика в далекій дорозі. У пейзажах художня деталь підкреслює красу природи, у портретах персонажів - увиразнює щось особистісне, неповторне.
Художня деталь - виразна подробиця з твору, яка подає певний епізод, подію чи випадок у несподіваному ракурсі.
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. Що таке художня деталь?
АНАЛІЗУЄМО
2. Чи можна назвати художньою деталлю кімнатну троянду, яку хлопчики перенесли з кімнати вчительки у вагову? Поясніть свою відповідь. З якою метою автор вводить у твір цю квітку?
3. З якою метою Григір Тютюнник використовує в розв'язці повісті такий промовистий штрих: «А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль»? Чи можна сіль у цьому епізоді вважати художньою деталлю?
