Українська література. 6 клас. Заболотний

Живильні джерела мудрих книг

Прозові твори різноманітні за тематикою. Серед них є твори про природу, про тварин, про дружбу між однолітками, про стосунки між батьками й дітьми, про народні звичаї та традиції, про космічні пригоди, про фантастичні мандрівки на машині часу. А ще з прозових творів можна дізнатися про історичні події та про наших далеких предків: київських князів, запорозьких козаків, січових стрільців та ін.

Прозові твори можуть бути малого, середнього та великого обсягу. Наприклад, до творів малого обсягу належать легенда, переказ, казка, оповідання; середнього обсягу - повість; великого обсягу - роман.

Пригадайте, у 5 класі ви читали оповідання «Федько-халамидник» Володимира Винниченка, «Дивак» Григора Тютюнника, «Лось» Євгена Гуцала, а також повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» Галини Малик, «Чарівний талісман» Всеволода Нестайка. Цього року ми познайомимось із героями повістей «Таємне Товариство Боягузів, або Засіб від переляку № 9» Лесі Ворониної, «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера» Ярослава Стельмаха та ін. Усі ці твори вчать мріяти, фантазувати, рівнятися на хороших людей, розпізнавати добро і зло, підказують, як бути витривалими й долати труднощі.

В українській літературі є багато повістей на історичну тематику. До таких належить і твір Володимира Рутківського «Джури козака Швайки», адже в ньому зображено певну історичну добу - Козаччину. Автор розповідає, як козаки жили в заплавах Дніпра, захищали рідну землю від татарських набігів, а також як вони виховували юних козачат.

ΤΕΟΡІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Повість - це розповідний художній твір, у якому досить широко змальовано життя одного чи кількох головних героїв протягом тривалого часу.

На відміну від оповідання, у повісті більш розгорнутий сюжет (може бути навіть кілька сюжетних ліній), більша кількість подій із життя головних героїв, більша кількість другорядних персонажів, наявні розлогі описи природи, тварин, предметів, місць дій, зовнішності персонажів. У повісті події можуть тривати кілька тижнів, місяців і навіть років.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Що таке повість?

2. Назвіть основні ознаки повісті.

АНАЛІЗУЄМО

3. Якою може бути тематика прозових творів?

4. Яку повість можна назвати фантастичною, а яку - історичною?

5. Чим повість відрізняється від оповідання?

6. Розгляньте плакати до українських художніх фільмів. Поміркуйте, який із фільмів є історичним, а який - фантастичним.

Плакат до фільму «Іван Сила» (режисер Віктор Андрієнко, 2013). Знято за повістю Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу»

Плакат до фільму «Захар Беркут» (режисер Ахтем Сеітаблаєв, 2019). Знято за однойменною повістю Івана Франка

Плакат до фільму «Фокстер & Макс» (режисер Анатолій Матешко, 2019)

Твори на історичну тематику

Щоб стати хоробрими та мужніми захисниками й захисницями України, необхідно з дитячих літ гартувати своє тіло й душу, дотримуватись обіцянки, вивчати історію рідного краю.

• Що означає, на вашу думку, бути патріотом своєї держави? А бути її захисником / захисницею?

• Чи лише зі зброєю в руках можна захищати свою країну?

Нам відомі імена Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Івана Мазепи. А якими були найперші козаки? Звідкіля вони взялися?

Прочитавши повість «Джури козака Швайки», ми познайомимося з маленькими захисниками українського народу Грициком і Саньком, а також із невловимим козаком Швайкою. Їх на кожному кроці підстерігають небезпеки, але вони із честю виходять із найскладніших ситуацій.

Володимир Рутківський

(1937-2021)

Володимир Рутківський народився на Черкащині. Жив і працював в Одесі. Написав багато цікавих прозових творів як для дорослих, так і для дітей. Наприклад, «Намети над річкою», «Друзі з лісової заплави», «Слуга Баби-Яги»,«Гості на мітлі», «Сторожова застава», «Сині Води» тощо. Однак літературну діяльність майбутній прозаїк розпочав із віршів, які він друкував у різних газетах, журналах, поетичних збірках.

У 2017 році за мотивами роману Володимира Рутківського було знято пригодницький фільм-фентезі «Сторожова застава». Фільм розповідає про сучасного школяра Вітька, який через загадковий портал часу потрапляє в минуле - на тисячу років назад, у часи Русі-України.

Плакат до художнього фільму «Сторожова застава» за мотивами однойменного роману Володимира Рутківського (режисер Юрій Ковальов, кінокомпанія «Кінороб», 2017)

Неймовірну популярність письменнику принесли його повісті «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен». У першій із них ідеться про пригоди джур Санька й Грицика - малолітніх помічників і зброєносців козаків; у другій розповідається про дивовижні здібності Санька - уродженого гіпнотизера, чародійника-характерника; у третій - про підводні козацькі човни, адже запорожці були майстрами на всі руки. За історичну трилогію «Джури» В. Рутківський був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Пропонуємо вам познайомитися з дванадцятирічними козачатами з твору Володимира Рутківського «Джури козака Швайки» - Грициком і Саньком.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Джура - в Україні в XVI-XVIII ст. - зброєносець, помічник у козацької старшини. Зазвичай джурами були молоді хлопці, які разом із козаками ходили в походи, брали участь у боях.

Характерник - козак-воїн, який володів магією. За повір’ями, характерники були чаклунами, зупиняли кров, ловили кулі голими руками, ходили по воді та вогню, годинами перебували під водою, ставали невидимими, гіпнотизували, бачили майбутнє. Одним із найбільших характерників вважають Івана Сірка.

Швайка - ручний інструмент чоботаря, товсте шило з дерев’яною ручкою для проколювання отворів у шкірі. Інколи назви предметів, національних страв, звірів, птахів, рослин тощо ставали прізвищами. Тому серед українських прізвищ і до сьогодні є такі, як Швайка, Шило, Піч, Перепічка, Борщ, Вовк, Чайка та ін.

ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ

ПОВІСТЬ

(уривки)

Частина перша

Втеча з рідного дому

У першій частині повісті зазначено, що події твору беруть свій початок із березня 1487 року. Татари женуться за Пилипом Швайкою - козацьким вивідником, який першим дізнається про ймовірні набіги ворогів і попереджає про це селян. Він визволяє людей із татарського полону та захищає місцевий люд від панської сваволі. Побратими називають його «невловимим, як вовк, і всюдисущим, як лис». Своє прізвище Пилип отримав за те, що, мовляв, штрикає турків-загарбників, мов швайка. На коні Вітрику поранений козак-лицар мчить у діброву, де вбиває Гафур-агу, який хотів із Швайки живцем здерти шкіру.

У селі Воронівка живуть двоє дванадцятирічних друзів - Санько й Грицик. Сирота Грицик, наслухавшись від дідів-пастухів, які колись козакували, розповідей про битви з татарами, мріє стати козаком, помститися загарбникам за своїх батьків, а головне - стати схожим на Пилипа Швайку, про подвиги якого багато чув. Санько з дитинства виявляє надзвичайні здібності: уміє подумки віддавати накази й прохання. Кажуть, минулого року його мама Мокрина билася поруч із воронівськими чоловіками й порішила аж трьох татар-нападників. Тепер, як пішла чутка про новий татарський набіг, вона геть втрачає спокій, бо дуже боїться за сина.

Юзеф Брандт. Сутичка козаків із татарами (1890)

Пан Кобильський приїжджає у Воронівку, щоб забрати в людей усе їхнє майно ще до того, як набіжать татари. Але Грицик і Санько, рятуючи село від грабування, вигукують, що наближаються татари. Пан тікає, нічого не забравши. Хлопці розуміють, що мусять переховуватися, бо за такий обман Кобильський скарає їх на смерть.

У плавнях друзі зустрічають Пилипа Швайку. Славнозвісний вивідник бере хлопців із собою на Кам’яний острів, де жили козаки.

Частина друга

На козацьких островах

НА КАМ’ЯНОМУ ОСТРОВІ

Під вечір вони вирушили вглиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні в татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув із Вітрика, узяв його за повід і повів в очерети.

Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань.

Було тихо й парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, услухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів.

Острів Хортиця. Запоріжжя. Фото

Одного разу навіть вирішив повернути назад.

- Кабани тут люті, - пошепки пояснив він хлопцям. - Їх зараз краще оминати.

Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом.

- Тепер не кусатимуть, - сказав він.

Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі, хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали.

Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою.

- Справжні козаки, - сказав він. - Самі здогадалися?

- Та ні, - відказав Грицик. - У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото.

А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку.

Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли.

 

Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води.

- От і прийшли, - сказав Пилип.

Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз.

У відповідь із глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся в прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою.

- Пилипе! - ще здалеку загукав він. - А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали...

Човен із розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами - у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві.

А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його й ляскав широкою долонею по плечу.

- Гей, живемо, друже!..

- Та постривай, бугаю бісів! - боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. - Як там Лимар?

- Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе - не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га?

- То довга історія...

- Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, утікаючи від татар, заодно й у пеклі побував?

«Чортенята» теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами.

- А я вас знаю, - сказало воно голосом Грицика. - Ви Байлемів Василь, еге ж?

Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив:

- Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, ідіть-но сюди!

Не встигли хлопці й отямитися, як уже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе.

- Тепер інша справа, - сказав він. - Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини?

Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом із водою потрапила до рота.

- А ти, хлопче, постривай, - повернувся Василь до Грицика. - Та ти ж син Степана Кореня, чи не так?

- Так, - відказав Грицик.

- То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився?

- Це вони і є, - підтвердив Пилип.

- От молодці! А сюди чого потрапили?

- Більше їм діватися нікуди, - відказав за хлопця той же Пилип. - Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає.

Василь у задумі почухав потилицю.

- Та знаю, - згодився він. - Але ж... у нас тут теж не мед із маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір.

- Нікуди їм більше податися, - повторив Пилип.

- Воно звісно... - зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: - Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде.

Грицик аж підстрибнув.

- То ви... то ти що - береш нас у козаки? - запитав він.

- Ну, це ще треба заслужити...

З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався.

- Кулішем пахне, - сповістив він.

- Та ним же, проклятущим, - згодився Василь. - Нічого іншого хлопці варити не вміють.

- То чого ж ти тут нас голодом мориш? - обурився Пилип. - Ех, ти, господар!

Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду із задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося.

- Добре, що ти надибав нас, друже, — досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. - А то тут без тебе сам дідько ради не дасть.

У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік із десять. Вони запитливо втупилися в прибульців.

За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався в той бік.

- Ану, хлопці, вгадайте, кого я вам привіз? - запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: - Самого Швайку злапав, от кого!

Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги й із шанобливим подивом оточили Швайку.

Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч із цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів - і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором!

Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки й знову схилив голову.

- Що ж це ти, Мацику? - звернувся до нього Швайка. - Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи, може, до гурту не хотілося?

Вогненночубий Мацик важко зітхнув.

- Та я все чекав, що от-от мають підійти мої, - озвався він по паузі. - І вже з ними мав приєднатися до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло...

Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома.

Олександр Коваль. Ілюстрація до повісті Володимира Рутківського «Джури козака Швайки» (2023)

Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого!

Здається, про те саме думав і Швайка.

- Ви що - так і будете морити гостей голодом? - запитав він.

Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі й витяг звідтіля запечену в глині дрохву.

- Непогано живете, - заздро сказав Швайка.

- Бо знаємо, хто нас охороняє, - відказав Василь. - Їжте, не соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає.

Припрошувати йому не довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні палички.

По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку - чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з пів села...

Спочатку Санько з Грициком відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні голови раз по раз падали на груди.

Врешті, Швайка не витримав:

- Ну, чого ви причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань.

А далі хлопці вже й не пам’ятали, куди їх віднесли і хто укрив їх свиткою.

Серед ночі Грицик прокинувся. Виявляється, вони із Саньком лежали край берега на підстилці із сухої трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло, а козаки тихо гомоніли між собою.

Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися.

- Дурень, от же ж дурень, - мабуть, уже вкотре картав він себе. - Гадав, що не сьогодні-завтра зі своїми яворівцями пристану до гурту. І де їх лиха година носить? Може, їх теж хтось злапав, як оце й мене...

- Мало того, що татари стали нам як кістка в горлянці, - зітхнув Заярний, - то ще й свої, схоже, грабують.

- Та які вони свої? - відмахнувся Перепічка. - Вони гірші від вовків!

- Вовків не чіпай, - застеріг його Швайка.

- Це ж чому?

- Тому, що зелений ще.

- До чого тут зелень? Хіба я не відаю, що страшнішого звіра, ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не переріже. Що, не так?

- Так, та трохи не так, - пихнув люлькою Швайка.

Несподівано його підтримав Мацик.

- Ти, Тимоше, й справді помовчав би, - сказав він. - Бо не такий уже й страшний цей звір, як його малюють. Хто мене порятував? Вовк.

А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Он один із них скільки часу скрадався за хлопцями - і нічого, не з’їв. Гірші за вовків ті, хто прикидається ними.

Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну Дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й перебирайся поближче до багаття.

Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці.

Грицик повернувся набік і сонно зітхнув. І тут його увагу привернув невиразний плюскіт. Щось кинулося у воду з боку плавнів і попливло до острова. Це щось пливло досить швидко. Над водою виднілася лише голова. Від неї навсібіч розбігалися сріблясті водяні вуса, підсвічені місячним промінням.

«Видра, чи що? - промайнуло в голові. - А може, якесь оленятко? От дурне. Тут же повно людей!»

Проте це була не видра й не оленятко. Коли голова підпливла трохи ближче, Грицик зрозумів, що це пес.

- Цюцю, - тихо проказав він. - На-на... Йди-но сюди...

Собача голова слухняно звернула до нього. За мить вона вибралася з води.

Грицик отетерів.

Над ним стояв не пес. Над ним стояв величезний вовк. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Зблиснули здоровецькі ікла...

А козаки все ще тихо гомоніли навколо багаття. І раптом їх підкинув у повітря пронизливий вереск:

- Рятуйте!!!

ЦЕ БУВ ТИШКЕВИЧ!

З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: «Що ти, хлопче? Сам же покликав!».

Поруч здригнувся і здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка.

А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним із ломакою в руках поспішав вогненночубий Мацик.

Проте дивина - звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки - він ще приязніше замахав хвостом й облизнувся.

Проте козаки ще не звикли до темряви й нічого не бачили.

- Що тут трапилося? - запитав Швайка.

- Он... - пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка. - Виліз із води... Я гадав, що то пес...

Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку й кинеться на лютого звіра. Або гарикне так, що того лизень злиже.

Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її в піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга.

- Барвінку, - сказав він, - братику мій сіренький!

І вовк, цей здоровецький хижак зі страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах.

- Барвінку, - лагідно примовляв він. Затим звернувся до Санька з Грициком: - Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися. Але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари.

Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав:

- То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати.

І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав:

- А він не відчикрижить мені руку?

- Здається, ні, - відказав Швайка. - Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького.

Мацик зітхнув.

- Воно звісно... Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки.

Потому благально глянув на воронівців:

- Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом все поверну.

Воронівці перезирнулися і мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка й заходився вибирати з його шерсті реп’яхи.

- Ну й нахапався ти їх, голубе, - докірливо сказав він. - Де ж це ти встиг?

Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився в той бік, куди подалися воронівці. Дививсь й облизувався. Схоже, здогадувався, за чим вони пішли.

А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок - той, що збився біля правого вовчого вуха, - він нишком заховав до кишені.

«Навіщо йому ті реп’яхи?» - здивувався Грицик.

Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився і довів, що він - вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало.

Мацик дивився на Барвінка й посміхався.

- Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, - звернувся він до Швайки. - А то б уже давно годував раків.

- Згадав, та не те, - заперечив Пилип. - То ти на коня, схоже, нацькував. А на татарина треба інакше. Ось так...

І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися.

- Заспокойся, Барвінку, - поспішно мовив Швайка. - То я пожартував.

Вовк із докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: «Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!». Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток.

- Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, - пояснив Швайка. - Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?

- Я його побачив, - відказав Мацик. - Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!

- Ну, таке треба заслужити, - ухилився Швайка від прямої відповіді.

- А де їх, таких учених, беруть? - поцікавився Перепічка.

Швайка примружив очі.

- Коли скажу, що біля вашого села - ти ж мені все одно не повіриш, - відказав він. - Чи не так?

Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.

А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно й заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка й дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.

«Ти ж гарний вовк, - подумки звернувся Санько до Барвінка. - Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар...»

Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.

«Шкода, що ми з тобою не знайомі, - думав далі Санько. - А я хотів би, щоб у мене був такий друг...»

Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька й лизнув його в обличчя.

- Ти що? - здивувався Швайка. - На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?

- Та ні-і, - зніяковів Санько. - Я ото... подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.

- Я теж сказав би, - зареготав Байлемів Василь. - Та тільки він чогось не підлизується до мене.

Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається в розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі й заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд.

А за багаттям усе ще точилися розмови.

- От би знати, що то за сволота займається грабунками, - промовив Левко Заярний. - Ет, піймати б такого - зуби по всьому лугу розлетілися б!

І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!

- А я знаю, хто це був, - вихопилося в нього. - Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.

Козаки вражено втупилися в хлопця.

- Звідкіля ти це знаєш? - запитав Байлем.

- Він зубом цвикав, - пояснив Санько, - коли маму до льоху ховав. І той, старший із тих, хто на вас напав, теж цвикав.

- А й справді! - вигукнув Грицик. - І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос?..

Швайка в цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав із кишені реп’яховий клубочок і видобув із нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.

Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари - звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:

- А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.

А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався:

- А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Учора татари побували під Воронівкою.

Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад - знали всі. І чим він закінчується - теж знали...

САМІ НА ОСТРОВІ

Удосвіта дорослі вибралися з острова. Вирішили все ж простежити, як татари з полоненими будуть переправлятися через річку Псел. Може, і вдасться чимось допомогти землякам, котрі потрапили в біду. А оскільки сил було мало (власне, їх зовсім не було), то постановили підняти на ноги всіх, хто козакував у плавнях неподалік від них.

- Десятки зо два промишляють на Зміїному острові, - сказав Швайка. - Стільки ж біля Чубарового і Татарського броду. Там Вирвизуб із хлопцями зупинився... Коли встигнемо, то до завтра наберемо з сотню чоловік...

- А ми? - озвався Грицик. - Ми теж хочемо з вами.

- Навіть не думайте, - відрізав Швайка. - Ця розвага не для дітей.

- Ми не діти, - набурмосився Грицик. - Ми з лука вміємо стріляти, правда ж, Саньку? І на шаблях б’ємося. І підкрадаємося так, що ніхто й не побачить.

- Ага, - підтримав Санько товариша. - Ви наскочите на татар, а ми тихенько, кущами підкрадемося до наших і розв’яжемо їх.

- Сидіть уже, визволителі, - відмахнувся від них Байлем. - Самі розв’яжемо, коли пощастить. А коли ні... Не слід вам ще й свої голови підставляти.

З кущів випірнув Барвінок. Схоже, вовк тільки-но поснідав. Він облизав закривавленого писка і запитально поглянув на свого хазяїна.

- А з тобою що робити? - присів перед ним Швайка. - Мабуть, теж хочеш із нами?

Барвінок махнув хвостом. Він не заперечував.

- Ні, друже, - сказав господар. - Залишайся-но краще й ти тут. Будете втрьох стерегти острів. Залишайся, зрозумів? Стережи! І господарем у тебе буде Санько. Санька слухайся! Чуєш - Санька!

Сонце ще й з-за плавнів не визирнуло, як острів спорожнів. Барвінок дивився услід господареві, аж доки той щез у лозах. Тоді позіхнув, розшукав якусь костомаху й заходився її обгризати. А хлопці прилягли біля пригаслого багаття й одразу поринули в сон.

Прокинулися вони від звичного скреготу. Барвінок догризав уже другу чи, може, десяту кістку. На хлопців він не зважав. Хіба що спочатку кілька разів запитливо зиркнув у бік Санька.

Певно, чекав якогось наказу. Проте сонний Санько на це був ще не спроможний. Остаточно прокинувся він лише тоді, коли Грицик вихлюпнув на нього ківш Дніпрової води.

Перш за все хлопці заходилися вивчати острів. Він виявився значно більшим, ніж видавалося вчора, і значно зеленішим. Від плавнів його відділяла широка протока з лататтям. Лише в тому місці, звідкіля приплив Барвінок, вода була чиста й прозора. У глибині острова між двох дубів заховався курінь. Либонь, він стояв не перше літо, бо зарості ожини й глоду вкрили його так, що й угледіти було важко. Трохи осторонь, біля гранітної брили, була коптильня. Тут таки на палях висіло кілька окостів і низки в’яленої риби. У самому курені хлопці надибали на три барильця. Два з них виявилися порожніми, а третє було наполовину заповнене медом. У кутку валялося кілька старих арканів і щербата сокира з коротким держаком. За куренем на гіллі сушилася рибальська сіть і кілька ятерів¹.

¹ Ятір - риболовне знаряддя у вигляді сітки, натягнутої на обручі, яке встановлюють на дно водоймищ.

Спочатку хлопці поводилися насторожено. Навіть Грицикові було моторошно. Раніше він гадав, що треба стерегтися лише татар. А тепер, виявилося, і серед своїх є не кращі. Тож за кожним кущем йому ввижалася небезпека. Сплесне риба хвостом - і Грицик миттєво озирається в той бік. Прошарудить у кущах якесь звірятко - і йому ввижається, що до них підкрадається сам Тишкевич. Лише по доброму сніданку (з тих запасів, що їх залишили дорослі воронівці), Грицик трохи посміливішав.

Заняття в літньому таборі для хлопчиків-джур під Києвом, створеному з метою збереження звичаїв і традицій козаків часів Богдана Хмельницького. Фото Катерини Москалюк. https://life.pravda.com.ua/

- Слухай, Саньку, - сказав він. - А чого це ми з тобою тремтимо на кожен шурхіт?

- А я не тремчу, - відказав Санько й скосив очима на кущ, за котрим щось зашурхотіло.

- Та бачу, - ущипливо зауважив Грицик. - А я, знаєш, чого перестав боятися? Бо за Барвінком стежу. Коли була б якась небезпека - він би зразу насторожився. А так, бач, гасає, як твій Бровко навколо хати. А що це значить? А те, що нам тут боятися нема чого...

Після цих Грицикових слів острах дещо послабився. А коли хлопці добряче скупалися, то посміливішали настільки, що роздобули дві палиці й затіяли змагання на «мечах». І хоча зазвичай Грицик із таких двобоїв виходив переможцем, цього разу змагання закінчилися внічию. Бо варто було Грицикові притиснути Санька до берега, як у Барвінка загрозливо піднімалася верхня губа...

Грицик присів поруч із товаришем:

- Гарно на острові, правда? Аж шкода, що ми тут недовго пробудемо.

- Чому ж недовго? Он Швайка сказав Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги.

- А що ми тут робитимем? Хіба ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися.

Санькові теж хотілося стати таким, як Швайка. Проте мало чого людині хочеться!

- Малі ми ще, - зітхнув він. - Нам би, Грицику, у Воронівці ще трохи побути. Аж поки станемо дорослими.

- Не повернуся я туди, - відрізав Грицик. - Навіть коли пан Кобильський заспокоїться, все одно не повернуся. Що мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї...

- Тільки не моя мама, - заперечив Санько. - І з сусідів ніхто тебе й пальцем не торкнувся.

- А дід Кібчик? Так за вухо крутонув, що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не видно. Татарин сюди не добереться. Його комарі заїдять. Або втопиться в болоті. Татари, знаєш, як боліт бояться?

- А Тишкевич? - нагадав Санько.

- А що Тишкевич? - трохи охолов Грицик. - Коли що - можна сховатися. Він нас тут довіку не розшукає. А ще краще - побалакати із Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Правда, Барвінку?

Барвінок не відповів. Він підвівся, збираючись піти у своїх справах. І раптом завмер. Шерсть на ньому настовбурчилася, загрозливо зблиснули ікла.

Хлопці поглянули в той бік, куди дивився Барвінок, і мимоволі припали до землі.

Угору по течії піднімалися два човни. Вони пливли до острова. У човнах сиділо троє людей.

Про всяк випадок хлопці причаїлися за кущами. І добре зробили. Бо, коли човни підпливли трохи ближче, у передньому весляреві вони впізнали Тишкевича.

ТИШКЕВИЧ

Наблизившись до острова, Тишкевич зупинився і довго оглядав його. Нарешті гукнув:

- Гей, є хто-небудь?

Йому ніхто не відповів. Тільки в Барвінка, що приліг біля хлопців, ще більше настовбурчилася шерсть. Санько поклав руку йому ва шию.

- Спокійно, Барвінку, - прошепотів він. - Може, погукають, та й попливуть далі.

Проте прибульці, здається, пливти далі не збиралися. Вони зачекали ще трохи. Тоді один із них, невисокий товстун, упівголоса мовив:

- Здається, тут нікого немає.

- Подивимось, - відказав Тишкевич. - Ану, за мною!

У кілька помахів весла він пристав до берега. Якусь мить прибульці стояли непорушно. Тоді, тримаючи напоготові шаблі, подались углиб острова. Незабаром вони щезли за кущами. Лише час від часу до хлопців долинали їхні приглушені голоси.

- О, вогнище! - вигукнув один. - І, здається, курінь. Цікаво, що в ньому?

- Не заходь, - почувся голос Тишкевича, - встигнеш із козами на торг¹.

¹ Встигнути з козами на торг (фразеологізм) - немає причини, потреби поспішати.

- І коні тут були, - відгукнувся з іншого краю третій. - Слідів на десяток коней набереться.

За якийсь час прибульці знову повернулися до човнів.

- Цікаво, куди вони могли дітися? - запитав низенький товстун. - Коли б неподалік ловили рибу чи били звіра, - коні стояли б тут.

- А я здогадуюся, - відказав наймолодший. У нього був шрам через усе обличчя і меткі очиці. - Напевно, подалися вистежувати татарву. Сподіваються відбити когось зі своїх. Отак, як минулого року. Еге ж, пане Юзефе?

Тишкевич повагом хитнув головою.

- Схоже на те, - сказав він. - І повернуться не раніше, аніж узавтра.

- Правильно, - згодився молодик.

- Отож слухайте мене. Ви зараз попливете далі. Там, за версту, повинен бути ще один острівець.

- Це той, де ми застукали михайлівських роззяв? - запитав товстун.

- Той самий. Коли щось знайдете, заберіть - і негайно сюди. А я поки тут похазяйную. - Товстун і наймолодший нерішуче перезирнулися.

- А коли там хтось буде? - запитав наймолодший.

- Невже вам треба пояснювати, що робити? - хижо посміхнувся Тишкевич. - Коли їх чимало - то вдайте, ніби хочете стати козаками й шукаєте вільне місце для промислу. А коли один, то... - і Тишкевич провів долонею по горлянці. - Зрозуміло? А потім за лахи - і назад. А я на вас тут чекатиму.

- І все ж, воно зручніше втрьох, - затявся товстун. Проте Тишкевич зиркнув на нього так, що той похапцем додав: - Добре-добре! Вважайте, пане Юзефе, що ми вже попливли...

За хвилину один із човнів щез за верболозом. Тишкевич провів їх похмурим поглядом, тоді ще раз роззирнувся довкола й неквапом рушив до куреня.

І тоді з-під ожинових кущів вигулькнули дві хлоп’ячі голови й одна вовча.

- Що будемо робити? - збуджено запитав Грицик. - Може, нацькувати Барвінка?

Санько заперечливо похитав головою.

- Ні. Тишкевич зараз насторожі. Ще, не приведи Боже, шаблею Барвінка зачепить. Зачекаймо, допоки він трохи заспокоїться.

Тієї миті з куреня долинув тріск. Схоже, Тишкевич відламав якусь тичку. Затим долинуло радісне бубоніння:

- З пів сотні, не менше!

За хвилину Тишкевич вийшов із куреня. Став проти сонця і заходився розглядати в’язку лискучих бобрових шкурок.

- Княгині таких не носять, - задоволено зазначив він. Затим поклав в’язку біля входу і знову щез у курені.

Хлопці перезирнулися.

- Чи не збирається він із цією в’язкою дати драла¹? - запитав Грицик.

¹ Давати драла (фразеологізм) - швидко тікати, бігти.

- Схоже, - відказав Санько. - Заберуть усе, як у того Мацика, і втечуть.

З верболозу вигулькнув Барвінок. На животі підповз до хлопців і запитально зиркнув на Санька. «Наказуй, малий хазяїне, - промовляв увесь його вигляд. - Ну, чому ж мовчиш?»

А Санько й справді мовчав. Звісно, найлегше було б нацькувати Барвінка на злодія. Але дивитися, як вовк шматуватиме людину, навіть, коли ця людина Тишкевич... Ні, то було понад його сили.

Мабуть, про це думав і Грицик. Нараз очі його збуджено зблиснули.

- Слухай, Санько, а візьмімо його в полон! - прошепотів він.

- А як же ти його візьмеш? - засумнівався Санько. - Якби ж хто був із дорослих...

- А Барвінок навіщо? І лука в Тишкевича нема. А наші в кущах залишилися. А зробимо ми так...

Він прихилив голову до Санькового вуха й почав щось шепотіти. Барвінок переводив погляд із хлопців на курінь і при кожному шарудінні, що долинало звідти, його верхня губа загрозливо здригалася.

За хвилину хлопці напригинці прокралися до Тишкевичевого човна й заховали його в очеретах. Тоді взяли луки, і Грицик, уже не криючись, рушив до куреня, де досі вовтузився Тишкевич. А Санько з Барвінком зачаїлися за ожиновими кущами неподалік від входу.

- Вийдете, як покличу, - наказав їм Грицик.

Він підійшов до куреня, зазирнув в отвір і спитав:

- Дядьку, а що ви тут робите?

Тишкевич смикнувся і блискавично вихопив ножа. Якийсь час міряв поглядом забрьоханого худорлявого хлопчину, що тримав напоготові лука, і не міг вичавити з себе жодного слова.

- А... звідки ти взявся? - нарешті запитав він.

- Я до дядька приплив у гості, - відповів Грицик. - Він давно мене запрошував до себе. Аж дивлюся - хтось чужий порається в його курені. Ви хто будете?

- Я... це... ох, і налякав ти мене, хлопче! - почав Тишкевич, помалу наближаючись до Грицика. - Я подумав, було, що це татарин якийсь...

Його рука все ще стискала руків’я ножа.

- Не підходьте! - наказав Грицик і відступив на кілька кроків.

- Та ти що - не впізнав мене? - здивовано запитав Тишкевич. Він уже вибрався з куреня і поквапцем роззирнувся. На його вустах з’явилася посмішка - крім них, на острові нікого не було.

- Я ж товариш твого дядька, - сказав він. - Минулого року приїжджав до нього, невже він тобі не казав?

- Не підходьте, - повторив Грицик, піднімаючи лука. Проте Тишкевич начебто й не чув його слів. Він без поспіху наближався до Грицика і, хоча усмішка все ще грала на його вустах, очі наливалися жорстокістю.

- То оце теж приїхав, та, бач, не застав свого найліпшого друга, - продовжував теревенити він. - Та чого ти від мене тікаєш, хлопче? Не бійся, я ж тобі нічого поганого не зроблю. Краще посидьмо на травичці та почекаємо твого дядька. Я, знаєш, скільки веселих історій можу розказати про нього! О, твій дядько...

Тишкевич уже був за якийсь крок від Грицика.

- Саньку! - гукнув Грицик і націлив лука на Тишкевичеві груди.

Тишкевич озирнувся, і його щелепа повільно поповзла вниз. Звісно, не Санька він злякався, і не його лука. Тишкевич не вірив, що стріли дитячого лука можуть пронизати його наскрізь. Ну, хіба що подряпають. Адже рука дванадцятилітньої дитини зовсім не те, що рука дорослого козака...

Ні, таки налякав Тишкевича звір, що з’явився одночасно з другим хлопцем. Судячи з його вигляду, він уміє не тільки показувати зуби. І схожий на того, що недавно перегриз горлянку його коневі.

Тишкевич стиснув пальці на колодці ножа. У вовка настовбурчилася шерсть.

Тишкевич повільно опустив руку вздовж тіла. З одним вовком він, може, і впорався б. І з двома хлопцями теж. Але одночасно з усіма...

- Та ви що, хлопці, - спробував він посміхнутися. - Людина до вас у гості, а ви...

- Пізнаєте цього вовка? - запитав Грицик. - Це той, що розірвав коня, коли ви грабували Мацика.

На обличчі Тишкевича з’явився невдаваний подив.

- Якого Мацика, якого коня? - запитав він. - Щось ви мене не за того маєте. Я тут, хлопці, вперше. Ні, вдруге. Минулого літа теж був.

- Неправда, - сказав Грицик.

- Та щоб мене грім побив! - вигукнув Тишкевич. - Щоб мене нечиста взяла!

Санько розгублено поглянув на Грицика. Грицик вирячився на Санька. Вони вже ладні були засумніватися в тому, Тишкевич це перед ними, чи, може, хтось інший. Бо ж самого Тишкевича вони бачили лише мигцем і як слід придивитися не встигли. Та й чи мало є людей на світі, схожих одне на одного? Он Санькові, наприклад, мати каже, нібито він - викапаний батько...

Проте збити Грицика з пантелику було не так просто.

- Е, ні, - сказав він. - Може, ви прикидаєтеся не тим, ким є насправді. Ви краще скажіть, як зовуть мого дядька!

- Демидом, - не замислюючись, відказав той, кого хлопці якусь мить тому мали за Тишкевича.

- А от і ні! - вигукнув Грицик. - Саньку, все ясно!

- Дивно, - похитав головою Тишкевич. - Невже я помилився? Та ж ні. Здається, і острів цей, і берег... Може, я не туди потрапив, га?

І знову хлопці занепокоєно перезирнулися. Ба й справді, може ж людина заблудитися в цих очеретах? Ого, ще й як! Або, може, минулого літа тут і справді був якийсь Демид, а Василь Байлемів поселився лише цієї весни...

Один лише Барвінок і не думав розгублюватися. Його хижі очі пильно стежили за кожним рухом прибульця.

- Відпустіть мене, хлопці, - сказав незнайомець. - Годі дурня клеїти.

Грицик завагався. Він зняв стрілу з тятиви і почухав нею литку. Ну, які докази того, що перед ним не Тишкевич, а зовсім інша людина? Єдине, що Грицикові запам’яталося, це Тишкевичеве цвикання зубом. Проте чи мало в кого може заболіти зуб? Он минулого місяця Грицик теж цвикав майже тиждень.

І все ж, чуття йому підказувало, що тут щось не те. Але як вивести цю підозрілу людину на чисту воду? Ні, схоже, без дорослих не обійтися.

- Зробімо так, - несподівано для самого себе запропонував Грицик. - Ми зв’яжемо вам руки й ви посидите в курені. А приїдуть наші - самі розберуться.

- Та ви що - з глузду з’їхали? - обурився незнайомець і знову ступив уперед.

- Ані руш! - вигукнув Грицик і підняв лука. Барвінок, не чекаючи Санькової команди, напружинився для стрибка.

Незнайомець скосив очима в його бік, затим знизав плечима і заклав руки за спину.

- Ну що ж, зв’язуйте, - згодився він. - Зв’язуйте руки, ноги, тягніть у курінь. Тільки ж глядіть - повернеться ваш дядько й такого дубця дасть¹, що тиждень не зможете сісти. Це ж треба! Дурниці якісь...

¹ Дати дубця (фразеологізм) - побити лозиною або палицею.

Й увесь час, поки Санько вовтузився з сиром’ятним² ремінцем за його спиною, незнайомець докірливо хитав головою. Потому повернувся і сам рушив до куреня.

² Сиром’ятний - зроблений із сирої, не обробленої належно шкіри звіра чи свійської тварини.

- Глядіть же, хлопці, - востаннє попередив він. - Ой, і биті будете! А мені що? Я й почекати можу...

Хлопці зачинили за незнайомцем двері. За хвилину з куреня долинуло гучне хропіння...

Уже вечоріло, коли друзі незнайомця повернулися вгору Дніпром. Молодик, що сидів на веслах, почав загрібати в бік острова, де в очеретах принишкли хлопці. Низенький товстун, його супутник, мугикав щось невеселе.

- Даремно тільки з’їздили, - домугикавши, зітхнув товстун. - Казав же я йому, що нікого там немає.

- Але ж ми бачили сліди, - заперечив молодший. - А де сліди, там повинні бути й люди...

- Що нам ті люди? - зневажливо пирхнув товстун. - Нам не люди потрібні, а те, що в їхніх куренях.

Вони зупинилися біля піщаної коси. Молодший свиснув. Затим трохи почекав і ще раз свиснув. Тоді погукав:

- Пане Юзефе!

Йому ніхто не відповів.

- Мабуть, заснув, - висловив здогад товстун. - Доведеться сходити на берег.

Він підвівся на колінах і закляк. Бо побачив, як через галявину переходив якийсь хлопчина.

- Що за чортівня? - вражено пробурмотів він. - Поглянь-но, Сидоре.

- Хлопчисько! - здивувався Сидір. - Звідкіля його занесло?

Хлопчина зупинився по інший бік піщаної коси і в свою чергу втупився в прибульців.

- Е-е... це саме... звідкіля ти взявся? - запитав товстун.

- А ми тут живемо, - відказав хлопчина. - З дядьком. І його товариші теж тут живуть.

- Кхе... он як... А де ж вони? Нам би той... побалакати треба.

- Вони незабаром повернуться, - відказав хлопчина. - Вони тут спіймали одного злодія і відвезли...

- Куди? - запитав молодший.

- До Швайки.

Товстун завмер із роззявленим ротом. Тоді повернувся до молодшого й верескнув:

- Жени!

Але той і так уже налягав на весла, аж ті почали вгинатися.

За хвилину все затихло. Лише чутно було, як у курені щось невиразне пробурмотів в’язень.

ДОПИТ

Грицик (а це був він) дивився вслід човнові, аж доки той щез за закрутом ріки. Тоді повернувся до куреня, перед яким із луком напоготові завмер Санько. Поруч із ним сидів Барвінок.

- Ну як? - стривожено запитав Санько.

Грицик засміявся.

- Рвонули звідсіля, як качки перед злетом. Тепер їх і Барвінок не наздожене.

- Гей, хлопці, - долинуло з куреня. - Я чув якусь розмову. Що, ваш дядько прибув?

- Та ні, - відказав Грицик. - То... козаки із сусіднього острова пропливали. Казали, що дядько повернеться трохи пізніше.

- А більше нікого не було?

- Та... ще двоє якихось. Один товстий, інший молодий, із рубцем на щоці.

- І де ж вони?

- Хотіли зупинитися. Та побачили наших сусідів і подалися далі.

З куреня долинуло люте буркотіння. Потому в’язень сказав:

- Ну гаразд. Ще трохи посплю. Розбудите, коли дядько повернеться.

Ніч минула спокійно. Хіба що хлопцям було трохи холодно, бо ж свитки свої залишили в курені. І кресало також. То ж спали, щільно притиснувшись з обох боків до Барвінка, котрий не зводив погляду з куреня.

А зранку в’язень почав ремствувати. Його обурювало, що Грициків дядько затримується... По обіді він заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Угамувався лише тоді, коли Грицик увігнав в одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:

- Таке мале - і геть здуріло...

Під вечір з очеретів долинуло:

- Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?

Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.

Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.

Андрій Серебряков. Поєдинок (2021)

- Ох, і доброго чосу¹ ми їм дали! - збуджено повторював Левко. - Налетіли на тих бусурманів, мов буря.

¹ Давати чосу (фразеологізм) - дуже бити кого-небудь, успішно обороняючись; завдавати нищівного удару, давати належну відсіч ворогові.

- Теж мені буря, - посміхнувся Байлем. - Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.

- І нічого не сидів би! - заперечив Левко і звернувся до Грицика: - Розумієш, вибралися ми за лози, а там...

З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів...

- Він налетів... - знову пирхнув Байлем.

- Тоді налетів, як Швайка з Вирвизубом чотирьох поклали. От хто бився - то це вони!

- Та хіба ж там розбереш, коли все закрутилося так, що й не втямиш, у який бік кидатися, - на мить зніяковів Левко. - Але я все ж таки одного вклав.

Лесь Одуд теж вклав одного. І Тиміш Перепічка. А Василь Байлемів упорався з двома.

Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.

- Свої не змогли, то татари помогли! - реготав Заярний.

Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.

- А наших там не зустрічали? - запитував Санько.

- Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.

З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.

- Це вам, хлоп’ята, - сказав Байлем. - Носіть і пам’ятайте мою добрість.

Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного й мимоволі розреготалися: викапані татарчата!

- Боже збав, і Барвінок не впізнає, - зауважив Левко.

І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.

Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх - не наказував.

В’язень, кліпаючи очима, вийшов із куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.

- Ти хто такий? - запитав Байлем.

- Потім скажу, - відказав в’язень. - Спочатку дайте пити...

Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу вбік і сказав:

- Хто я такий, питаєте? - і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. - Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?

Василь Байлемів замислився.

- Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях... То ти таки не Тишкевич?

- І не був ніколи. Я Семен Задорожний із Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.

- А хутро хто брав? - запитав Грицик.

- Яке хутро? - здивувався в’язень. - Що ти мелеш, хлопче?

- Воно на місці, - сказав Одуд. - Я щойно дивився.

- От бачите... - в’язень широко розвів руками й посміхнувся...

- А чому ж ваші друзі так утікали, коли я сказав їм, що вас повіз Швайка? - з останніх сил стояв на своєму Грицик.

- Еге ж, чому? - запитав і Левко Заярний.

- Дуже просто, - відказав в’язень. - Про тутешні місця таке розповідають, що й у хороброго жижки можуть затруситися¹. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка.

¹ Жижки затрусилися (фразеологізм) - злякався.

Воронівці заворушилися. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися...

- Я гадаю, що треба дочекатися Мацика із Швайкою, - сказав Левко Заярний. - Як вони скажуть, так тому й бути.

- Правду кажеш, - згодився Байлем. - Так що, Семене, чи як там тебе, посидь із нами ще трохи. Заодно й нашого кулішу скуштуєш.

Спочатку в’язень хотів було заперечити. Та, подумавши, лише махнув рукою і рушив до багаття, над яким уже висів казан.

Він виявився людиною балакучою, і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали. А коли доспів куліш, вони миттю забули про все на світі й посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав:

- Гарний куліш! А ти, Семене, чом не їси?

Усі озирнулися туди, де тільки-но сидів в’язень. Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду.

Коли воронівці схопилися на ноги і, заважаючи один одному, кинулися до води, втікач уже досяг протилежного берега.

Ще мить - і він щез в очеретах.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Розташуйте в правильній послідовності назви розділів другої частини повісті «Джури козака Швайки».

А	Б	В	Г
Допит	На Кам’яному острові	Самі на острові	Тишкевич

2. Щоб уберегтися від комарів, Грицик і Санько

• А умилися джерельною водою
• Б намастили обличчя салом
• В обмазали обличчя болотом
• Г швидко бігли до острова

3. Відгадайте зашифровані слова. Як ці слова пов’язані з твором «Джури козака Швайки»?

АНАЛІЗУЄМО

4. Як Санько й Грицик потрапили на Кам’яний острів? Розкажіть про їхні перші враження від зустрічі з козаками.

5. Опишіть Кам’яний острів: де він розташований, що на ньому можна було побачити, хто на ньому оселився, де споруджено курінь тощо.

6. Доведіть, посилаючись на текст, що на Кам’яному острові оселилися хоробрі й мужні чоловіки, готові будь-якої миті кинутися на захист рідної землі. Хто в них був за старшого?

7. Якого звіра злякався Грицик уночі? Чому Пилип Швайка зустрів цього звіра як найкращого друга?

8. Чому Грицик і Санько опинилися самі на острові? Кого їм на допомогу залишив Пилип Швайка?

9. Знайдіть у розділі «Самі на острові» й прочитайте за особами діалог між Саньком і Грициком, починаючи від слів «Грицик присів поруч із товаришем і повів далі». Про що мріяли хлопці? Що планували робити далі?

10. Як хлопцям вдалося взяти в полон Тишкевича? Чому Санько відразу не нацькував Барвінка на злодія?

11. Розкажіть, як Грицик перехитрив помічників Тишкевича.

12. Знайдіть і зачитайте уривок тексту, у якому йдеться про повернення козаків після поєдинку з татарами. Чи відчуваєте ви нотки гумору в розповідях козаків?

МІРКУЄМО

13. Санько і Грицик разом мужньо долають різні випробування. Та все ж таки хлопці трохи різні. Поміркуйте, які риси вдачі проявляються більшою мірою в тому чи тому персонажі. Свою відповідь обґрунтовуйте конкретним епізодом твору.

14. Розгляньте на фото (с. 96) фрагмент заняття в літньому таборі для хлопчиків-джур під Києвом. Чому такі заняття цікаві для сучасних дітей? Поміркуйте, для чого сьогодні потрібно зберігати й поширювати козацькі традиції.

ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ

15. Уявіть себе автором / авторкою пригодницьких повістей або сценаріїв до гостросюжетних історичних фільмів. Придумайте власне продовження твору «Джури козака Швайки» після епізоду, коли Тишкевичу вдалося втекти з Кам’яного острова. Хто, на вашу думку, міг наздоганяти зрадника? Чи легко це було? Які пригоди трапилися з Грициком і Саньком на острові?

ГОНИТВА

Першим отямився Байлем.

- На коні! - гукнув він...

У хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.

За плавнями воронівці притримали коней. Утікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався... За хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув:

- Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися!

- Щось трапилося? - запитав Швайка.

Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:

- Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.

- А ти? - запитав Мацик.

- А я - за ним!

Швайка розвернув Вітрика й пустив його учвал¹. Не вниз за Дніпровою течією, не вгору, у бік Сули - а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю.

¹ Учвал - швидким бігом, ускач.

Воронівці вражено дивилися йому вслід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:

- Ви куди?

Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули.

Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня в бік плавнів.

- Гайда за мною, - звелів він. - Будемо перебиратися на Зміїний острів.

- Навіщо нам перебиратися? - заперечив Перепічка. - Нам і тут непогано.

- Мовчи, - крізь зуби мовив Мацик. - Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.

Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, виразно виділявся темний слід.

То був слід Тишкевичевого коня.

І по тому сліду зараз гнало трійко вершників.

Далеко попереду летів на своєму Вітрику козацький вивідник Пилип Швайка. Назад він не озирався, оскільки був певний, що воронівці послухаються його й кинуться рятуватися, бо їхньому спокійному життю настав кінець...

А Тишкевич нещадно шмагав свого й так украй знесиленого коника. Раз по раз озирався назад, і на його видовженому обличчі відбивався тваринний жах. Кілька хвилин тому він завважив позад себе темну рухливу цятку. І цятка ця невблаганно збільшувалася. Тишкевич ще не міг розгледіти обличчя того, хто за ним женеться, та все ж чомусь був переконаний, що наздоганяє його саме Швайка. Бо й у всьому Придніпров’ї немає такого коня, на якому можна було б утекти від нього. А ще ординці казали, буцімто Швайка - вовкулака й навіть удень може перекинутися на вовка...

А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят із якимись клуночками на спині.

Андрій Серебряков. Козацький дозор (2018)

«Серед козаків таких малих вершників немає, - промайнула думка. - Невже це хтось із ординців?»

Ординці, ординці...

Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека - того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме.

Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Іслам-бек.

Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не одразу завважив це. Проте хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач і його переслідувач щезли за байраком¹. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї.

¹ Байрак - ліс у яру, у долині або яр, порослий лісом, чагарником.

На щастя, річечка перед хлопцями входила в тверді береги, і подолати її було не складно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки.

- Ви? - вражено скрикнув Швайка. - Щось трапилося?

- Нічого не трапилося, - відказав Грицик. - Ми хочемо тобі допомагати.

- Геть звідсіля! - гримнув Швайка. - Вас ще тут бракувало!

І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою і подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося.

«Ми ж не просто так гуляємо, - міркував він про себе, мовби сперечаючись із розлютованим Швайкою. - Може, нам вдасться чимось допомогти Пилипові. До того ж - не лишатися ж нам самим у степу...»

Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою...

Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом.

Навколо багать здійнялася метушня. Кілька постатей скочило на коней і подалися назустріч Тишкевичу.

САНЬКОВА ВОРОЖБА

Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича й поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, у чому справа. Затим із табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки.

Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні в них зморені й навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани¹...

¹ Аркан - довгий мотузок із зашморгом на кінці, за допомогою якого ловлять коней та інших тварин.

Що ж робити? Як їм допомогти?

Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней... Тоді крутнув Вітрика, злетів із пагорба й наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:

- Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав!

Сам теж зіскочив із Вітрика. На ходу видобув із кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу¹ й звелів:

- До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!

¹ Круп - задня частина тулуба тварини (зазвичай коня).

Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так уперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі², рвонули вслід за Вітриком.

² Праща - стародавня ручна зброя для метання каміння.

- А як же ми? - скрикнув Грицик.

Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.

- Гайда за мною! - звелів він хлопцям. - Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві!

Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:

- Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи³. Ось так.

³ Кирпа - тут: ніс.

А сам, обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща й завмер.

Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем?

Гострий камінець боляче заколов Санька в бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер.

Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить - і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав у далину, де виднілися три невиразні цятки. Завалували, завили степняки і пустили своїх коней учвал. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом.

І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснути обличчя до землі.

- Ще рано, - сказав Швайка і трохи згодом додав: - Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою голову?

Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мов би й не почув тих Швайкових слів.

- А чого ми відпустили коней? - запитав він.

- А того, - сердито відказав Швайка. - Бо все одно не втекли б. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати... Цс-сс...

На вершину пагорба виїхав із десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав - мабуть, досі не міг оговтатися після погоні.

Певний час вершники пильно вдивлялися в степ.

- Гарно йдуть, - схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. - Гарно.

«Іслам-бек, - здогадався Швайка. - Так, це саме він - хитрий, мов лис, обережний, мов куниця...»

Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Іслам-беком уже полягли б трупом. А там видно було б... Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників.

«Виберемося, візьму добрячу лозину й відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти», - спересердя подумав Швайка.

А Іслам-бек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за пів кроку від смерті. Іслам-бек погладжував голене підборіддя і невідривно дививсь услід погоні.

«Хоч би наздогнали, - молився Тишкевич про себе. - Хоч би наздогнали!»

- Не наздоженуть - сім шкур спущу, - хижо посміхнувся Іслам-бек. - А ти як врятувався?

Тишкевич зневажливо махнув рукою.

- За кулешею ті роззяви забули геть про все, - сказав він. - I коней залишили без охорони.

«І справді, роззяви», - подумав Швайка.

- Міг би й залишитися, - зауважив Іслам-бек. - Чи мало тобі за це платимо?

- Не міг, - заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові¹. Схоже, не простим татарським вивідником був Тишкевич. - От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя...

¹ Бек - у Закавказзі й у Середній Азії - титул людей знатного походження, князів або начальників невеликих племен, урядових осіб і військових.

- Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою... - Іслам-бек посміхнувся. - Тим більше, що його голову Тугор-бек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.

- Я і так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака!

- То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?

Тишкевич хитнув головою...

За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом із пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Іслам-бек.

- Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися в надійніше місце, - пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. - І що далі ми опинимося звідсіля, то буде краще.

Утім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора.

Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження.

- Тепер трохи поспіть, - порадив їм Швайка. - А я піду погляну, що воно і як.

Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися.

Швайка скрушно похитав головою.

- Здається, розшолопали, що й до чого, - сказав він. - Ну, хлопчики, тепер тримаймося!

Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней і впевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше.

За командою Іслам-бека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. У щілинах між стеблами перекотиполя було видно, як десятки зо два степовиків розсипом рушили в бік їхньої улоговини.

Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.

- Що б там не трапилося - ні слова! - звелів він. - Коли що - я сам вискочу. А ви щоб сиділи тихо, мов куріпки, зрозуміло?

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт — заклякне. Ступне — і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів.

«Поглянь убік... обійди навколо... — пошепки умовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що із цим степняком треба балакати так, як свого часу він балакав із дикою кішкою риссю, а пізніше з Барвінком. — От ти йдеш собі — і ніякої нори не бачиш, зрозумів? Лиш саме перекотиполе...»

Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю.

«Нікого ти не бачиш... Нічого тут немає. Отак... Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать...»

Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Ще кілька кроків — і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову й блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців.

Крок. Ще крок... Час діяти!

І раптом татарин ні з того ні з сього задер голову до неба й мрійливо промовив:

- Біжать хмарки... біжать.

Швайка заціпенів з подиву.

«Здурів татарин, чи що?» - подумав він.

А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них.

- Чортівня якась, - стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини й сіли на коней. - Нічого не розумію. До чого тут хмарки?

- Це я його умовляв, - вибачливо відказав Санько.

Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровий і бадьорий.

- Про що ти його умовляв? - не зрозумів Швайка.

- Щоб він на небо... поглянув. На хмарки...

Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, утупився в Санька з якимось забобонним захватом.

- Ну, Санько... - тільки й сказав він.

ПАСТУХ РАШИТ

- Терпи, Грицику, - прохрипів Швайка й облизав пересохлі вуста. - Терпи, козаче, отаманом будеш!

Швайка ніс на руках Санька. Після того, як Санько відвадив татарина, його ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків - і зупиняється, начебто прислухається до чогось. На запитання відповідав не до ладу, або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став і чоло увесь час гаряче.

- Це минеться, - запевняв Швайка. - Я знаю...

Четверту добу бредуть вони безмежним степом. І не до Дніпра, а в протилежний від нього бік.

- Туди нам поки що не можна, - казав Швайка. - За кожним кущем сидить татарин і чатує, аж ми потрапимо до його лап. А тут нас ніхто не чекає.

І лише сьогодні звернули вони на південь.

Спочатку йшли вночі, а вдень ховалися по байраках чи просто в траві. А тепер, схоже, навіть Швайці було байдуже. Їм аби дістатися до якоїсь річечки чи бодай калюжі. Їсти було що - довкола раз по раз спурхували птахи. А от води не було ані краплини...

На другий день, теж під вечір, Швайка угледів на самому обрії постать якогось вершника. Той стояв на пагорбі й дивився в їхній бік.

Високий на зріст Швайка мимоволі пригнувся. Хлопцям пригинатися не було чого. Трава вкривала їх із головою.

- Дивно, - мовив сам до себе Швайка й обережно визирнув із трави. - Невже це Рашит? От було б добре. А коли ні? Що ж, треба піти подивитися.

Він зробив кілька кроків у бік вершника - і щез, мовби його й не було...

Сонце вже зайшло. Грицик обережно висунув голову зі схову і скрикнув із радощів: до них повертався Швайка. І не пішки повертався, а на коні. Поруч біг ще один кінь.

- Живемо, хлоп’ята! - сказав Швайка і завів коней у вибалок. - Живемо! І вода є.

Він дивився, як хлопці п’ють - Грицик пожадливо, а Санько повільно, ніби знехотя. А тоді заговорив:

- От же ж пощастило, але й пощастило! Гадав, що доведеться на смерть битися - аж то, виявляється, мій старий товариш.

- Із плавнів? - запитав Грицик, витерши мокре підборіддя.

- Та ні, зі степу. Він тут зазвичай коні випасає. Щоправда, зараз повинен бути біля Перекопу, та від когось довідався, що зі мною ніби щось трапилося, і залишився. Пий, пий іще! А зараз ми будемо лікувати Санька...

Швайка розвів невеличке багаття. Затим дістав із сакв¹ мідного казанка, укинув до нього пучок якогось запашного зілля, долив води й поставив на вогонь.

¹ Сакви - дві з’єднані одним полотнищем торби, які перекидають через плече або через спину коня, осла тощо.

- Вип’єш, Саньку, цього зілля - і як удруге народишся. А дістанемося плавнів - тебе там зовсім вилікують. О, у нас є такі знахарі! І найкращий з-поміж них - дід Кудьма.

- Дід Кудьма? - здивовано перепитав Грицик, котрий вважав, що знає все. - А хто це такий?

- Таких, Грицику, на всю Україну, може, два чи три набереться. У наших краях до нього всі нитки сходяться. Ми всі перед ним, наче беззахисні пташенята на долоні...

- І ти теж? - недовірливо посміхнувся Грицик.

- І я теж. Бо хто я такий? Простий вивідник, та й годі. А дід Кудьма є голова всьому.

- А де він живе?

- Про це, друже, не кожному треба знати, - ухилився від прямої відповіді Швайка. - А що вже знахар із нього - і мертвого на ноги поставить! Так що, Саньку, якось протримайся до Дніпра - а там тебе миттю вилікують.

- Скільки мороки зі мною, - кволо посміхнувся Санько. - У тебе там, може, якісь свої справи, а я...

- Немає в мене ніяких інших справ, - відказав Швайка і поворушив у багатті. - Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка.

- Це ж чому?

- Згодом дізнаєшся. Таких дід Кудьма давно шукає.

- Яких - таких? - запитав Грицик.

- А отаких...

Швайка зробив перелякане обличчя, змахнув на Грицика руками, начебто побачив якусь ману й замогильним голосом почав:

- Цур тобі, пек! Зійди з водою, згинь із туманом... Згинь, згинь!

- То Санько що - ворожбит? - вихопилося в Грицика. Він, звісно, знав про незвичайні здібності товариша. Проте йому й на гадку не спадало, що Санько відрізняється від інших хлопців чимось особливим. Он Митько Щелепа вухами вмів ворушити і волосся на голові в нього підіймається за бажанням. А в нього, Грицика, зір найпильніший і зуби будь-яку кістку розгризуть. Проте його, бач, якийсь там дід Кудьма не розшукує, йому, бач, потрібен саме Санько...

- Еге ж, Грицику, аби ж то Санько був звичайний ворожбит! Ні, він вартий сотні ворожбитів. Невже забув, як він відвів від нас того татарина?

Грицик із шанобливим острахом поглянув на товариша, котрий сам недовірливо сором’язливо посміхався, почувши ті слова Швайки. Так он, виявляється, який він насправді, цей Санько!

Про ворожбитів, волхвів та відьмаків Грицик знав не менше, ніж про вовкулаків. Він був певен, що вони не набагато кращі від татар. Могли наслати на будь-кого болячку якусь, хворобу, або навіть смерть. І ніхто не в змозі боротися з ними. А тут Санько, Санько, який і мухи не скривдить - і раптом страшний волхв! То як тепер йому, Грицикові, бути з таким товаришем? Адже волхви мешкають у таємничих, майже недосяжних місцях, вони не мають ані близьких, ні знайомих. Тож коли Санько стане самітником - він, Грицик, втратить найкращого друга. Ет, як шкода!

І Грицик зітхнув так тяжко, наче вже втратив його. Затим перевів погляд на степ - і йому перехопило подих:

- Татари!

Мить - і Швайка опинився поруч із Грициком. Та ще за мить знову присів біля вогнища.

- Той татарин не страшний, - сказав він і поворушив патичком у багатті. - То свій татарин.

А той уже з’їжджав у вибалок. Скочив зі свого куцого коника й рушив до Швайки.

- Своя, - по дорозі заспокійливо посміхнувся до Грицика, котрий усе ще тримав лука напоготові. - Якши хлопчик...

- Щось трапилося, Рашите? - запитав Швайка.

Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.

- Забув, - вибачальним голосом пояснив він Санькові, - вилікуй тебе незабаром...

І лише після цього повернувся до Швайки...

- Я поїхало... е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!

— Спасибі, брате, — відказав Швайка. — Сам Бог тебе послав.

Рашит показав у посмішці білі зубі.

— Мій Бог чи твій?

Вони міцно обнялися, і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.

— Запам’ятайте, хлоп’ята, — нарешті звернувся він до друзів, — що й серед татар теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд...

І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.

— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик.

— Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.

— То ти й у полоні був?

— Був, бодай його не згадувати... — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки... Так що ми з Рашитом немов брати.

За багаттям повисла мовчанка...

— Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.

— Не звалюся, — запевнив його Санько. — Мені вже краще...

— Ой, Саньку, Саньку, що ж із тебе буде, коли виростеш? — Подумав Швайка й додав: — Якщо тільки виростеш.

— Виросту, — пообіцяв Санько.

Частина третя

Джури вирушають у дорогу

Цілу зиму козаки проводять на островах. Дід Кудьма вчить Санька, бо хлопець — майбутній характерник. Швайка вивідує, що Саїд-мурза веде десятитисячне військо на Сулу. Козаки, які зібралися навесні на Бобровому острові, нападають на татар, коли ті вертаються назад, і звільняють полонених, серед яких і жителі Воронівки.

Андрій Серебряков. Отаман. До бою (2019)

Розгромлені татари збирають нове військо. Відбувається вирішальна битва. Козаки заводять татар у болота й засипають градом стріл. Саїд-мурза хоче підпалити плавні, але, зрозумівши, що перемоги не буде, наказує відступати. Половина татар гине. Великих втрат зазнають і козаки. Пилип Швайка все-таки хоче перестріти татар на Перекопі. Він пропонує вцілілим козакам придивитися до острова Хортиця. Узявши із собою Грицика й Санька, Швайка вирушає в розвідку на острів.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Рятуючись від татар, Швайка заховав хлопчиків у

• А виритій власноруч ямі
• Б сухих кущах перекотиполя
• В ведмежому барлозі
• Г вовчому лігві

2. В уривку «Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледівши татарський стан» ідеться про

• А Санька
• Б Швайку
• В Грицика
• Г Тишкевича

3. Відгадайте слово, яке має бути на місці пропуску в реченні. Поясніть, як ви розумієте цей вислів на прикладі вивідника Пилипа Швайки.

Для козака ____ - це друг, товариш і брат.

АНАЛІЗУЄМО

4. Запишіть у правильній послідовності подані пункти плану до другої частини повісті «Джури козака Швайки».

• Козак Швайка женеться за Тишкевичем.

• Санько подумки розмовляє з татарином.

• Хлопчики потоваришували з Барвінком.

• Швайка перехитрив татарських переслідувачів.

• Рашит допомагає вилікувати Санька.

• Маленькі козачата взяли Тишкевича в полон.

• Санько й Грицик потрапили на Кам’яний острів.

5. Хтось із вас має записати головних героїв повісті «Джури козака Швайки», а хтось - 2-3 другорядних. Обміняйтеся зошитами, перевірте правильність виконання завдання.

6. Чи зміг би Барвінок, на вашу думку, наздогнати Тишкевича? Чому він не кинувся це робити? Знайдіть у тексті й зачитайте відповідний епізод.

7. Чому Пилип Швайка, повернувшись після битви з татарами, наказав козакам негайно покинути Кам’яний острів? Як це його характеризує?

8. Куди попрямував Тишкевич, намагаючись утекти від козаків? Що пов’язувало його з татарами?

9. Зачитайте виразно вголос уривок, у якому йдеться про те, як Пилип Швайка переслідував Тишкевича. Чим ця погоня була незвичною?

10. Як відреагував Швайка на несподівану появу Грицика й Санька під час переслідування Тишкевича? Чому вивідник не прогнав хлопців?

11. Доведіть, посилаючись на текст, що саме завдяки хитрості Пилипу Швайці вдалося відірватися від переслідувачів і виграти час для порятунку.

12. Який талант Санька допоміг хлопчикам і Швайці врятуватися від татар? Чи використовував цей талант Санько раніше? Коли саме?

13. Розкажіть, як Тишкевич намагався прислужити Іслам-беку, переодягнувшись у татарський одяг.

14. Хто такий дід Кудьма? Чому він шукав хлопців, схожих на Санька?

15. Яку роль відіграв пастух Рашит у долі головних героїв? Чому Пилип Швайка називав його своїм братом?

16. Оберіть з-поміж поданих проблем лише ті, які відображено в повісті «Джури козака Швайки», та запишіть їх у зошит. Розподіліть записані проблеми між групами й розкажіть, у яких епізодах твору ці проблеми розкрито.

• Захист рідної землі від загарбників.

• Вірність рідному народу та зрадництво.

• Самопожертва заради товариша.

• Виховання молодшого покоління.

• Екологія та захист довкілля.

• Стосунки між дорослими й дітьми.

• Розвиток системи освіти дорослих.

17. Який епізод твору, на вашу думку, є найбільш напруженим і викликав у вас найсильніше хвилювання за долю головних героїв? Поясніть свою відповідь.

18. Створіть гроно «Образ Пилипа Швайки»: доберіть і запишіть у зошит якомога більше слів, що характеризують цього персонажа.

19. Пригадайте, що таке повість. Які ознаки повісті ви помітили у творі В. Рутківського «Джури козака Швайки»?

МІРКУЄМО

20. Випишіть із поданого переліку слова, які характеризують Санька та Грицика під час їхнього перебування на Кам’яному острові. Обґрунтуйте свій вибір, посилаючись на прочитаний текст. Поміркуйте, чи зможуть хлопчики бути гарними джурами та стати справжніми козаками.

21. Поясніть, що мав на увазі Пилип Швайка, сказавши хворому Санькові: «Коли вже хочеш знати, то зараз ти нам набагато потрібніший, ніж якийсь там Швайка». Які незвичайні природні здібності хлопчика цінували козаки?

22. Поміркуйте, у чому небезпека зрадництва. Хто у творі «Джури козака Швайки» є зрадником? Поясніть свою думку.

23. Хто з героїв повісті викликає у вас найбільшу симпатію? Чому?

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

24. Напишіть невелике есе (5-6 речень) на тему «Якими я уявляю Санька та Грицика в майбутньому».

25. Яка з ілюстрацій, запропонованих у цьому розділі піручника до повісті В. Рутківського «Джури козака Швайки», найточніше, на вашу думку, відображає епізод чи героїв твору? Хто автор цієї ілюстрації? Розкажіть, у чому ви виявили подібність.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

ЛІРО-ЕПІЧНИЙ ТВІР. ПОЕМА

Пригадаймо, що художні твори бувають ліричними, епічними, драматичними.

Ліричні твори	Епічні твори
віршована форма; емоційність	прозова форма; є персонажі, сюжет

А ще є твори, у яких поєднано ознаки лірики та епосу. Такі твори називають ліро-епічними.

Ліро-епічний твір напрочуд легко переповісти прозовою мовою, оскільки автор / авторка послідовно зображує певні події.

Одним із жанрів ліро-епічних творів є поема.

Поема - це невеликий ліро-епічний твір, у якому зображено значні події та яскраві характери персонажів.

У поемі розповідь про персонажів супроводжують авторські роздуми, коментарі, розкрито авторські переживання.

Поеми можуть бути різні за темами: про кохання, родинні стосунки, пригоди, фантастику, історичні події. Зокрема, для історичних поем, як і для інших історичних творів, важливими є такі ознаки: розповідь про історичну подію, історичного героя та достовірність (історична правда).

Вивчаючи далі історичний твір Миколи Вороного «Євшан-зілля», ви зможете відчути особливу красу жанру поеми. А також переконаєтеся, що цей твір - ліро-епічний, адже написаний у віршованій формі, надзвичайно емоційний та має сюжет і персонажів.

ПЕРЕВІРРЯЄМО

1. Казка І. Франка «Фарбований Лис» належить до творів

• А ліричних
• Б епічних
• В драматичних
• Г ліро-епічних

2. До ліро-епічних творів належить

• А повість
• Б оповідання
• В поема
• Г гімн

АНАЛІЗУЄМО

3. У чому особливість ліро-епічних творів?

4. Що таке поема? Які її ознаки?

5. Чим поема відрізняється від оповідання?

6. Якими мають бути ознаки поеми, щоб її можна було назвати історичною?

Науковий прогрес відкриває нові можливості. Сьогодні, наприклад, спеціальний аналіз волосся (ДНК-тест) може багато чого розказати про вас, навіть із якої частини світу походять ваші предки. Адже, за словами вчених, у кожній клітині нашого організму закладено унікальний набір інформації, який передається з роду в рід.

• Чи згодні ви з думкою про те, що всі люди однакові та водночас різні?

• Чому потрібно пам’ятати свій рідний край? Коли виникає туга за Батьківщиною?

Буває так, що людина давно забула чи не знає, звідки вона родом. Проте в якийсь момент ота «закодована інформація» пробуджує почуття. Щось подібне сталося з персонажем твору Миколи Вороного «Євшан-зілля»: запах рослини з рідного степу розбудив у серці юнака спогади про милий край.