Українська література. 5 клас. Заболотний

Іван Нечуй-Левицький

(1838-1918)

Нечуй - літературний псевдонім письменника й педагога Івана Левицького. Народився митець на Черкащині в родині священника. Навчався в школі, яку організував його батько для сільських дітей. Згодом закінчив Київську духовну академію, проте допитливий юнак не захотів бути священником, а обрав педагогічну ниву й працював учителем. Водночас самотужки вивчав німецьку й французьку мови.

Письменник почав свою літературну діяльність у роки, коли писати українською мовою було заборонено. І про його твори, підписані псевдонімом І. Нечуй, не знали навіть товариші, не знав його батько.

Іванові Нечую-Левицькому були дорогі історія українського народу, його мова й культура. Тому-то значне місце у спадщині митця посідають твори на історичну тематику. Наприклад, романтична казка «Запорожці», у якій сміливий юнак Карпо Летючий, нащадок славних запорожців, потрапляє в зачаровану Запорозьку Січ. Там серед дивовижної природи живуть мужні козаки... Помандруємо до них разом?

ЗАПОРОЖЦІ

КАЗКА

(Скорочено)

Над Дніпром, коло славних порогів1, у селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман2 Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, усю вдачу запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий, гарний з лиця, гарний із стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! Ще змалку брав його із собою батько на байдаки3 та плоти, переводячи їх через пороги. Карпо знав добре всі пороги, всі забори, знав кожний камінь. Він любив пороги, бо зріс коло них. Карпо любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву; любив слухати, як шумить Дніпро на порогах, як реве Звонець4 або Дід4 і обливає бризками його гаряче лице.

1 Пороги - кам’яниста або скеляста ділянка в руслі річки.

2 Лоцман - провідник суден, добре обізнаний із певними ділянками моря, річки.

3 Байдак - великий торговий човен.

4 Звонець, Дід - пороги на Дніпрі.

Лоцманський отаман дуже любив Карпа і настановив його керманичем, не вважаючи на його дуже молоді літа. Отаман вірив йому, як самому собі.

Ото раз приплив до порогів великий байдак якогось багатого купця.

- Дай мені, отамане, лоцмана, та найпевнішого, найлуччого! - каже багатий купець до отамана.

- Нема в мене певнішого лоцмана, як Карпо Летючий, хоч він і молодий. Посилаю його, то все одно, що й сам їду, - відказав отаман.

Вимірили байдак, зняли з його трохи ваги, приробили довженне стерно. Готове судно в страшну дорогу! Карпо поблагословився в отамана і вилетів орлом на байдак. Усі попереду сіли по українському звичаю, потім стали на коліна й помолились Богу. Ніхто не знав запевне, чи вернеться живий додому!

- Щасти ж боже! - промовив отаман до Карпа. - Як щасливо вернешся додому, то дам я тобі велику-велику плату, що маю найлюбішого, наймилішого. Пам’ятай! Моє слово певне, - промовив отаман Іван Музика, ще й сивим вусом моргнув.

* * *

Погода була тиха та ясна. Надворі був ранній теплий ранок. За Дніпром починало синіти небо червоною смугою. Вода в Дніпрі стояла тиха й гладенька, як скло. А там десь, далеко внизу, вже стогнав, неначе під землею, перший поріг - Кодацький.

- Налягаймо на весла, друзі! - крикнув Карпо.

І гребці налягли на весла, а байдак полетів, неначе на крилах.

На гладенькій, як дзеркало, воді почали скакати неначе білі крілики. І, булькотячи, знов ховались у воду. Поріг був недалечко.

Такими були пороги на Дніпрі 100 років тому

- Шабаш! - крикнув Летючий, і всі гребці підняли гребки. - До стерна! - командував він, і всі кинулись до стерна, щоб направити байдак просто на прохід.

Зашуміла вода і заревла. Кодацький поріг появився ввесь від берега до берега, ввесь білий, вкритий піною та бризками. Байдак загув і полетів з лави на лаву рівно, як стріла. В одну мить його перенесло через поріг. Вода оббризкала гребців і присипала Карпові кучері. Судно тихо загуло, як порожня бочка. Усі перехрестились.

Карпо не зоглядівся, як байдак минув Звонецький, Сурський і Лохманський пороги. Його смілива й горда душа палала щастям. Водяна курява і бризки тільки прохолоджували йому лице.

Олена Кульчицька. Дніпрові хвилі (1936)

Ще було чути, як стогнали вищі пороги, а тут уже заревів Дід, чи Ненаситець. Погода, на Карпове щастя, була все тиха та ясна. Сонце обсипало гарячим світлом білі пороги й чорні Карпові кучері. Дід усе ревів та стогнав усе дужче та дужче, неначе десь ревла череда волів, неначе десь стріляли з гармат або дзвонили в великі дзвони. Від берега до берега на Дніпрі появився білий гребінь, неначе біла грива величезного коня. Ще пройшла хвиля, і перед Карповими очима встали з води дванадцять Дідових лав, страшних, сердитих, біснуватих. Карпове серце дуже застукало в грудях. Байдак уже був направлений стерном якраз на хід і летів як стріла.

Коли се де не взялась вітрова полоса! Вітер дмухнув трохи збоку. Коло самісінького порога вода вкрилась неначе чорними воронами. Вітер ухопив судно і зніс трошки набік... У душі в Карпа похололо... Він сам кинувся до стерна, кричав на гребців, махав руками, налягав на стерно грудьми. Але нічого не помогло! Велика сила вхопила байдак і знесла набік. Байдак полетів з лави на лаву й черкнувся дном об Зелений камінь, котрий, одначе, не шкодить байдакам. Судно разом загуло, наче крикнуло й знов полетіло як стріла та все звертало вбік. Ще нижче його вхопив страшний камінь Крутько й обкрутив кругом себе... Байдак застугонів, зачепився довгим стерном за Крутька. Стерно хруснуло, як трісочка, і переломилося натроє. Тепер усе пропало, усе загинуло!

Карпо і гребці зняли руки до Бога.

* * *

От дивиться Карпо вниз - а між тими стінами росте пишний сад, про який тільки в казках розказують. Там розстеляються зеленою скатертю луки з такою травою, як і на землі. Там були розкидані невеличкі, але гарні пригорки, велике каміння. І все місце було гарне, як рай: зеленіло гаями, лужками, садками, виноградом. Між зеленою травою цвіли всякі квітки. Карпо бачив під самою скелею, де він лежав, пишний рожевий кущ, чув навіть пахощі від рож і васильків. Зверху, з-під водяної стелі, понавішувалося на скелі латаття із широким листом, з білими та жовтими квітками, висіло купами дрібне, як пух, зелене підводне зілля...

Скрізь світило сонце через водяну стелю, але той світ був тихий і разом ясний. Краса того місця так причарувала Карпа, що все його життя, змалку і до парубоцтва, здалось йому якимсь сном. Йому хотілось тільки дивитися то на сади, то на скелі, то на кришталеву стелю, синю від синього неба, а часом блискучу, як цвіт веселки.

Придивляється Карпо вниз, аж попід гаями неначе ростуть купи високих червоних та синіх квіток. Придивляється він лучче - аж ті квітки ворушаться: то були люди. Два чоловіки йшли просто до того місця, де був Летючий. На їх були високі чорні шапки із червоними верхами, сині кунтуші з рукавами навідкид.

- А чого ти, хлопче, заліз туди, куди тобі не годилось би лізти? - спитали вони в Карпа. - Хто ж ти такий? Що ти за людина?

- Я... - почав Карпо та й не доказав, бо забувся, як його звали.

- Злазь до нас!

- Нема кудою злізти, бо скеля крута, як стіна! - крикнув Карпо і почув, що його голос зовсім змінився: став дзвінкий, рівний, голосний. Карпо заговорив, неначе пісню заспівав.

- Скачи, не бійся! - крикнули ті люди до Карпа.

Карпо скочив і зараз почув, що він тихенько спускається на землю, як обережна птиця спускається з неба на дерево. Ті люди піддержали його за руки і постановили на траву.

Карпо глянув на тих людей і трохи злякався, і здивувався, і замилувався: такі вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами.

- Еге, ти, хлопче, з України? - промовив один з них, і голос його розсипався між скелями, як весняний перший грім.

- З України, - тихо обізвався Карпо.

- Чи вже ж тепер в Україні стали такі маленькі та мізерні люди, як оце ти? - спитав один чоловік, і обидва вони якось жалібно всміхнулись.

Карпо, глянувши на їх несказанну красу, трохи опам’ятався і став сміливіший.

- Отакі, як бачите! - промовив він.

- Хто ж ти такий, хлопчику? - спитали вони.

- Я лоцман на порогах... Летючий на прізвище, - сказав Карпо, а ймення свого все-таки не пригадав.

- Правда, ти розбив байдака?

- Правда, - промовив Карпо, і та гірка правда прийшла йому на пам’ять, як дуже давній бог зна колишній сон.

- Ходи ж з нами! - сказали ті люди й повели Карпа далі, ставши по обидва боки.

- Як тобі здалося в нашому краю? Чи гарна наша сторона? - спитали вони.

Карпо тільки глянув на ту стелю, де сонце раз по раз блищало, як блискавка, усіма цвітами, і затулив очі рукою.

- А знаєш, хлопчику, хто ми? - спитали вони в Карпа. Карпо тільки глянув на їхні чорні очі й великі шовкові вуса.

- Ми козаки, запорожці. Чи ти чув що про запорожців?

Національний заповідник «Хортиця». Запоріжжя. Сучасне фото

- Чув, що колись за порогами була Січ; мені батько дещо розказували.

- Отож, щоб ти знав, тут тепер Запорозька Січ, - промовив один запорожець, - ото бач, як зруйнували Січ, а помочі нам не було де взяти, то наші характерники й зачарували Січ. Із того часу наша Січ із островом, із гетьманом, із козаками отут! Нашу Січ поглинув Дніпро. Чи бачиш - ондечки далеко-далеко ворушаться попід гаєм, за отією скелею, неначе червоні квітки? То наше січове товариство.

* * *

І обидва козаки повели Карпа назустріч тому товариству. Вони троє ввійшли в невеличкий лісок. У тому ліску зовсім не було тіні; скрізь попід деревом блищав однаково ясний, теплий світ.

Карпо озирнувся і побачив, що через обох запорожців було видко кожне дерево, кожну квітку. Запорожці здалися йому тінню, одначе він не злякався, бо страху там зовсім не було на тому світі.

Зараз за ліском вони стріли інших козаків. Запорожці сиділи на зеленій траві групами, сиділи на дрібному камінні, стояли по два, три, розмовляли між собою і всі поглядали на Карпа, як на якесь диво. Усі козаки були високі, рівні та здорові; усі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в свято або в неділю. Вони стиха розмовляли, а Карпові здалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги.

- Оце наш січовий курінь! Ми побачимо ще не один курінь, поки дійдемо до нашого гетьмана, - промовив один запорожець.

- До гетьмана! До гетьмана! - закричали деякі запорожці, і слідком за Летючим і за його двома проводирями посипались усі козаки.

От вони йдуть та йдуть і зайшли в тихе, спокійне місце, навкруги обставлене камінням. У тім крузі, під самою високою кам’яною стіною, був пишний сад, а в тому саду росло всяке дерево. На дереві висіли спілі яблука та груші, червоніли вишні та черешні, червонів та жовтів спілий виноград, порозкладавши широкий лист і важкі кетяги ягід скрізь по камінню. Те місце було зовсім відгороджене; тиша була там аж мертва.

У тому саду скрізь попід деревом стояли кам’яні лавки, а на лавках сиділи старі запорожці. Їх бороди біліли як сніг, а вуса у всіх були чорні. Старі запорожці відпочивали. На їхніх старих, поважних лицях спочивали думи. Сиділи, позгортавши руки й посхилявши важкі голови. Карпо глянув на них, і йому здалося, що вони повироблювані з каміння або з дерева. Уже Карпо перейшов через сад, а вони аж тоді встали, як наблизився перший курінь і закричав: «До гетьмана! До гетьмана!»

Тільки що Карпо минув високу кам’яну огорожу, він побачив уже другий сад, весь зелений, весь засаджений квітками, а з того саду лився чоловічий голос, та такий же гарний та дзвінкий! Хтось співав козацьку думу, дуже старинну. Голос той лився низом, як грім, то підіймався вгору і дзвенів, як голосний дзвін, а під той голос стиха грала бандура, неначе птиця щебетала. Карпо ввійшов у сад і побачив, що ту думу співав сивий кобзар, сидячи на камені, а кругом його сиділи й стояли козаки середніх літ і слухали старинну думу про козацьких гетьманів, про славні давні діла на Україні.

- До гетьмана! До гетьмана! - стиха промовили старі запорожці, і кобзар перестав грати й співати. Усі козаки знялися з місця та рушили до гетьмана.

- Яке діло маєте, шановне товариство? - спитав гетьман, і Карпо чув, що земля під ним задрижала.

- Хіба ж не бачили, ясновельможний гетьмане? Чоловік прибув до нас з України.

Гетьман тільки тоді кинув оком на Летючого, довго дивився на його, і дві сльози впало з його очей на землю. На тім місці вже лежали дві рожі.

Олена Кульчицька. Козаки на чайках (1936)

- Чи ти, хлопче, з України? Як же ти зайшов до нас? Чи не наслав тебе до нас Бог і народ?

- Я розбив байдака на порогах і не знаю сам, як я сюди зайшов.

- Сину мій любий, сину мій милий! Я б тебе обняв, та боюсь задушити тебе від моєї великої сили, від щирого серця, - промовив гетьман і стиха поцілував Летючого. - Скажи ж мені, сину, що там діється в Україні?

- Нічого, - відказав Летючий.

- Чи пам’ятають в Україні про гетьмана й козаків? Чи згадують?

- Трохи пам’ятаємо. Старі люди дещо розказують. Трохи чули від кобзарів.

- Чи не говорили вам про нас ченці або вчені люди?

- Ні. Ніхто про те нам нічого й не згадував.

Гетьман важко зітхнув і поклав свою булаву на камінь. Із каменя так і бризнули левкої та фіялки кругом булави, а виноград оплів навкруг камінь і послався по траві.

- Ходімо ж, козаки, до церкви та поспитаємо в Бога, що діяти нам, та помолимося Богу за Україну.

- До церкви! До церкви! - загули навкруги козаки.

Гетьман відв’язав меч і застромив у камінь. Меч увігнався в скелю, як у віск, а з-під меча задзюрчала кров.

Гетьман тихою ходою виступив уперед - і козаки розступилися на обидва боки. Гетьман був вищий і кращий від усіх запорожців: високий, як Палій; гарний, як Мазепа; сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце. Слідком за гетьманом два сиві запорожці повели Карпа, а за ними роєм посипалась уся громада. Скільки можна було скинути оком, червоніли шапки та кунтуші. Усе військо йшло широким зеленим полем, а по обидва боки росли чудові гаї та сади. У тих садах росло дерево із золотим та срібним листом, а між тим деревом траплялося часом і просте дерево садове, і оце на одному були спілі овочі, а на другому тільки що наливалися, а третє дерево стояло в білому цвіту.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Автор порівнює Карпа Летючого з

  • А тигром
  • Б птахом
  • В дубом
  • Г сонцем

2. Розмістіть наведені репліки в такій послідовності, як їх було сказано у творі.

  • А - Отож, щоб ти знав, тут тепер Запорозька Січ.
  • Б - Я б тебе обняв, та боюсь задушити тебе від моєї великої сили.
  • В - Нема в мене певнішого лоцмана, як Карпо Летючий.
  • Г - Налягаймо на весла, друзі!

3. Назвіть головних і другорядних персонажів твору «Запорожці».

АНАЛІЗУЄМО

4. Чи сподобався вам твір? Що незвичайного, дивовижного ви помітили в ньому?

5. Знайдіть опис зовнішності Карпа Летючого. Які вміння виявляв хлопець із дитячих років? Чи випадкове його прізвище у творі?

6. Чому саме Карпа отаман дав за лоцмана багатому купцеві?

7. Знайдіть опис Дніпра та його порогів. Укажіть в описі порівняння і метафори. З якою метою їх ужито?

8. Розкажіть, як уміло юнак керував судном під час проходження порогів. Чи переживали ви за нього?

9. Куди потрапив Летючий після катастрофи? Яких людей він побачив у квітучому саду? Яке враження вони справили на юнака?

10. Що дізнався Карпо про Запорозьку Січ? Зачитайте опис Січі.

11. Як змальовано у творі гетьмана? Чому автор не називає його імені?

12. Мистецька хвилинка. Роздивіться репродукції картин Олени Кульчицької «Дніпрові хвилі» та «Козаки на чайках». Чи можуть вони бути ілюстраціями до казки Івана Нечуя-Левицького «Запорожці»? У чому вони допомагають уявити події та героїв казки, а чим відрізняються?

13. Про що саме гетьман розмовляв із Карпом? Що під час цієї розмови засмутило гетьмана? Чи пам’ятаємо ми сьогодні свою історію, чи шануємо своїх героїв?

14. Складіть простий план казки «Запорожці» (можна скористатися поданим початком плану). Користуючись планом, перекажіть усно твір.

План

  • 1. Знайомство з лоцманом Карпом Летючим.
  • 2. Приготування в дорогу.

МІРКУЄМО

15. Перечитайте останній абзац твору, знайдіть пейзаж. Яку роль, на вашу думку, відіграє цей пейзаж? Що ним передав автор?

16. Чим казка «Запорожці» повчальна для нас?

ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ

17. Придумайте невелике продовження розповіді про незвичайні пригоди Карпа Летючого.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Візитівкою міста Запоріжжя є туристичний об’єкт «Запорозька Січ» на острові Хортиця. Це узагальнений образ козацьких укріплень із детальним відтворенням влаштування всіх восьми козацьких січей 16-18 століття.

Хортиця - одне з найвідоміших місць України, її гордість і святиня. Це найбільший острів на Дніпрі. Його площа становить близько 23,5 км2, а це майже 10 % території сучасного міста Запоріжжя. Довжина острова - 11,2 км, найбільша ширина - до 2,5 км (З офіційного сайту заповідника «Хортиця»).

Для додаткового читання.

Антін Лотоцький. «Михайло-семиліток».

Іван Крип’якевич. «Малі козаки».

Зірка Мензатюк. «Таємниця козацької шаблі».

КОМПОЗИЦІЙНІ ТА СЮЖЕТНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОЗОВИХ ТВОРІВ

Під час вивчення літературних прозових казок ви вже дізналися, що сюжет — це певна послідовність подій. Також ви знаєте найважливіші елементи сюжету: зав’язку, кульмінацію і розв’язку.

Крім сюжету, для літературних прозових творів характерна композиція — будова. Сюжет завжди входить у композицію твору.

У кожному творі композиція певною мірою відмінна.

Композицію різних художніх текстів можна порівняти із зовнішнім і внутрішнім виглядом різних будинків. Як не існує двох однаковісіньких будинків, так не може існувати двох однакових композицій у різних літературних творах. Адже будівлі є багатоповерхові й одноповерхові, можуть бути з балконами чи без, із ґанками, верандами. А літературні твори іноді можуть мати вступ або існувати без вступу, письменник може висловлювати захоплення власними героями, а може утриматися від будь-якої характеристики, може подавати описи природи чи зовнішності дійових осіб, діалоги між ними, роздуми.

ПЕРЕВІРЯЄМО

  • 1. Що важливого ви вже знаєте про сюжет? Із яких основних елементів він складається?
  • 2. Що таке композиція художнього твору?
  • 3. Обґрунтуйте твердження про те, що ніколи й ніде немає двох однакових літературних композицій.

АНАЛІЗУЄМО

  • 4. Спільними зусиллями визначте сюжет (послідовність основних подій) казки Івана Нечуя-Левицького «Запорожці». Яку з цих подій можна вважати зав’язкою?
  • 5. Разом у класі визначте композицію казки Івана Нечуя-Левицького «Запорожці» (скористайтеся наведеною вище схемою).

Одним зі способів захисту природи є створення заповідних територій (заповідників). Лише вони здатні зберегти хоча б частину дикої природи такою, якою вона є насправді. У нашій державі такі території перебувають під охороною Закону «Про природно-заповідний фонд України». Проте не всі люди суворо дотримуються законів. Трапляється, що браконьєри облаштовують засідки й організовують облави на тварин у заповідних зонах.

• Із якою метою створюють заповідники? Чи знаєте ви такі на території України?

• Якими ще діями, крім створення заповідних територій, можна оберігати природу?

• Чи може наша небайдужість зберегти красу й багатство рідного краю для майбутніх поколінь?

Про людей, які дбають про природу, і тих, хто її знищує, розповідає в оповіданні «Лось» письменник Євген Гуцало. Прочитаймо та поміркуймо!