Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 7 клас. Яценко
Оксана Радушинська
Ти вже знаєш багато художніх творів про життя твоїх однолітків. Кожного дня ти переконуєшся, що всі люди різні, кожна особистість неповторна, а період зростання та дорослішання найважливіший у житті людини.
Допомагати тим, хто потребує уваги й підтримки, ти зможеш навчитися в персонажів повісті «Метелики в крижаних панцирах».
Метелики в крижаних панцирах
(Скорочено)
Розділ 1
Дощ за вікном періщив так, ніби в небі прорвало міський водогін. Важкі рясні краплі стукотіли по бляшаному підвіконню, і здавалося, що то не дощ, а невидимий барабанщик серед глупої ночі вистукує тривожний дріб, як то буває перед небезпечним трюком циркових чи вуличних акторів. Проте навіть крізь це нахабне стукотіння Ярина почула, як щось зашурхотіло в сусідній кімнаті. А потім — стишені кроки, зраджені скрипінням старої підлоги (...). І хтось пошепки перемовився кількома словами. Та звуки дощової ночі наповнили собою цілий світ і темну кімнату дівчини.
«Може, здалося спросоння?» — подумала вона. Потяглася рукою до нічника, що стояв біля ліжка. Але в сусідній кімнаті вже яскраво спалахнула люстра.
— Утікаймо! — гукнув хтось, уже не криючись.
Від важкого гупання ніг ніби здригнувся весь будинок. Дзенькнуло розбите скло — утікали через вікно. Щось грузько гепнуло знадвору під стіною і розчинилося в нічній зливі.
Усе відбулося так швидко — Ярина лише встигла, зойкнувши, ухопити в груди повітря... а видихнути вже не змогла. У смужці світла — усього за кілька кроків від її ліжка — закляк переляканий хлопець. Мокрий як хлющ, заскочений на гарячому, він безпорадно витріщився на неї, ніби побачив не дівчину, а дядька з автоматом.
А ось і дядько!
У штанях, натягнутих нашвидку, з голим торсом, дядько Павло загрозливо тримав у правиці кухонний молоток для відбивання м’яса.
Побачивши ошалілого чоловіка, хлопець заскочив у сусідню кімнату, а з неї плигнув через нешироке підвіконня в розкислу грядку...
— Ти ціла?
Дядько Павло хотів було кинутися навздогін, але спинився, оцінивши мізерні шанси наздогнати злодюжок серед ночі в незнайомому селищі.
— Так, — нарешті видихнула Ярина. — А хто це був?
— Дідько їх знає! Шпана місцева. Треба подивитися, чи нічого не вкрали.
— Ой-ой! — це вже тітка Наталя зазирнула до кімнати. — А я так міцно заснула, навіть нічогісінько не втямила.
— А трясця твоїй... — вилаявся крізь зуби дядько Павло. — Гроші, негідники, поцупили! Усю готівку! Голо-пусто... (...)
— Що ж тепер буде? — невпевнено спитала тітка Наталя.
— Нічого не буде, — буркнув дядько. — Жити тепер немає на що... (...) Обдерли нас, як липку! Шукай вітра в полі! Навколо ж самі чужі! Кого запідозриш, як і сусідів не знаєш! Та й приїжджих вистачає... Зажди-но, — отямився він. — Ярина одного таки роздивилася. Упізнає!
Поміркуй!
• Яка нічна пригода трапилася в Ярининому будинку?
• Які почуття викликало це нахабне пограбування в Ярини та її рідних? А в тебе?
• Що, на твою думку, означає назва повісті?
— Знайдемо! — напустив на себе поважності спітнілий поліціянт, що вранці прийшов на місце злочину. — У райвідділок доповімо. Типовий випадок. Загалом, можна сказати, дурниця...
— Наші гроші — дурниця? — Невдоволено підняв брову дядько Павло. — Злодії серед ночі залізли в дім — а вам дурниця?
— Павлусю, — м’яко вгамовувала його тітка, багатозначно позираючи.
— А кого бачила ваша племінниця? — капітан подивився на Ярину. — Кажи!
— Я не впевнена... — почала дівчина. — Мені здається, це був хлопець. Тобто — не дорослий. Але я не встигла добре розгледіти. Темно ж...
— Погано, — голосно зітхнув поліціянт. — Та що вдієш? Я ще розпитаю сусідів — може, хтось щось бачив чи чув. Нікуди злодій не сховається: селище маленьке, усі одне одного знають... Як-то кажуть, мов на долоні. Не панікуйте!
Поліціянт рішуче зібрав папери, склав їх до папки й підвівся з-за столу. (...)
Того ж дня о п’ятнадцятій годині Градових запросили до кабінету дільничного в сільській раді. Запрошені виглядали дещо пригніченими: ніби змирилися з тим, що вкрадених грошей не повернуть, а проблем отримають цілий міх.
Градових посадили біля столу.
— Одразу мушу вас заспокоїти — ми підозрювали Стовпню, та він не причетний до грабунку, — немов прочитавши думки потерпілих, промовив дільничний. — Усе значно простіше, аніж ми передбачали вранці. Двоє місцевих хлопчисьок підмовили приїжджого однолітка до нічних пригод. На вашій дачі й окошилося! Вони вже з досвітку скупили мало не половину крамнички, а от звідки взяли гроші — не можуть пояснити. Отож така справа: за нашими сільськими вже давно виправна колонія плаче, а міський, як то кажуть, потрапив під негативний вплив. Тепер разом вигрібатимуть...
— То вони витратили всі вкрадені гроші? — поцікавився дядько Павло.
— Усі — не всі... вісімсот гривень...
— Ну це хороший знак — хоч щось залишилося, — утішив себе дядько.
— Так це ж тільки в крамниці, — нагадав дільничний. — Може, їх ще десь носило?
— Тоді питайте! — буркнув Градовий, бо вже втрачав сподівання на швидке закінчення цієї пригоди.
— І спитаємо. Спершу ваша племінниця має впізнати бодай когось одного з них. Ви перейдіть в інший кабінет і заждіть — я покличу. Усі підозрювані разом із батьками викликані на пів на п’яту. Як тільки вони сюди прий...
Поліціянт не встиг більше нічого сказати, бо двері з гуркотом розчинилися навстіж. На порозі постала розкішна пані в літньому капелюсі із широкими крисами, у гарній сукні й на височезних підборах, аж надто непристосованих до вулиць і вуличок, запилюжених у спеку й заболочених у дощ.
— Поясніть мені, що все це означає! — гримнула вона, не вдаючись до етикетних вітань.
— Хто ви та що маєте на увазі? — насупив брови поліціянт.
— Я — мама Артема Кожедуба. На якій підставі моєму синові наказано прибути до цієї... контори? — зумисне добирала найменш образливе слівце, але зневажливим поглядом пройшлася по кабінету.
— А ви проходьте, сідайте, — не піддався вигукам дільничний і показав на вільний стілець під стіною.
— Дякую, не в гості до вас прийшла! — пирхнула пані.
— Авжеж, чаю вам не пропонуватиму, — спокійно сказав поліціянт. — Але сісти доведеться, якщо ви зацікавлені з’ясувати, у яку халепу вскочив ваш син.
— Ви погрожуєте? — підняла вона намальовані чорні брови.
— Я просто пропоную вам стілець.
Жінка неохоче переступила поріг і сіла на краєчок стільця, ніби боялася забруднитися.
— Я викликав вашого сина тому, що його підозрюють у пограбуванні.
— Що? — заверещала пані. — Чи ви дурману об’їлися? Мій син — у пограбуванні? Навіщо йому грабувати? Він має все! Ми із чоловіком даємо йому кишенькові гроші! Ми забезпечена родина! (...)
— І все ж ваш Артем і ще двоє місцевих підлітків цієї ночі скоїли грабіжницькі дії в будинку ось цих людей, потерпілих. — Дільничний повів рукою до спантеличених Градових.
«Забезпечена» пані зміряла поглядом із голови до п’ят скромно вдягнену тітку Наталю, дядька Павла — з його водійськими згрубілими руками, а по Ярині лише презирливо ковзнула оком.
— Ви знаєте, хто я? — виклично спитала пані дільничного. — Я — заслужена артистка України, прима обласного драматичного театру. Мій чоловік — головний режисер, лауреат державної премії. Ми шановані люди. Свого єдиного сина виховуємо добре, він зростає в інтелігентній родині, спілкується з відомими людьми. Думаєте, хлопчик — чемпіон України з бальних танців — піде серед ночі грабувати якихось... вибачте... — Удавано ввічливо кивнула в бік потерпілих. — Грабувати оцих людей?
— А я не ворожка, щоб пророкувати, — не поступався поліціянт. — З’ясуємо!
Помыіркуй!
• Порівняй поведінку Градових і мами Артема Кожедуба в поліції.
• Які риси характерів виявляються в персонажів?
...Артем Кожедуб розтис вологі від хвилювання пальці й, побачивши, як вони зрадливо тремтять, знову зчепив у «замок». Кабінет дільничного наповнився людьми. Усі чекали остаточного рішення. Артем аж прилип до спинки стільця і не підводив голови, щоб не бачити всіх отих людей, які мають його за грабіжника. А хіба він не грабіжник? Двоє його друзяк, схоже, нічим таким не переймалися. Де був його розум, коли поперся вночі з тими дурнями?! Припекло лізти в чужу хату... а чого ще ступив у сусідню кімнату — аби попастися на очі тій дівчині?
Його мама трималася гідно, навіть пихато: пряма спина, підняте підборіддя, зверхній погляд. Дарма що дільничний встав і тепер хоч-не-хоч височів над нею — вона примудрилася і в цій ситуації бути на висоті.
— Гаразд, сідайте, красені, поряд, — утомленим голосом скомандував поліціянт. — І тихо щоб! Зараз запрошу Градових, щоб ні звуку, ні писку! Ні від кого! — Застережно поглянув на хлопців.
(...) Коли прочинилися двері, Артемові здалося, що навколо нього утворилася якась порожнеча й крізь неї, як крізь товщу води, долинали спотворені звуки. Перед очима попливли кола, і щоб розгледіти людей, від яких тепер залежала його доля, хлопцеві довелося швидко-швидко кліпати повіками та ще й втриматися на стільці, аби не зомліти й не гримнутися на підлогу. То вже зовсім ні до чого!
Подружня пара середнього віку стояла позаду дівчинки... Звичайної такої дівчинки-підлітка: темно-русе волосся, заплетене у дві коси, біло-зелена футболка, джинси, текстильки... Не красуня і не страховисько... Але вона сидить у кріслі колісному! І виглядає такою немічною, що й не зрушила б своїми руками колеса крісла колісного, якби її не підштовхнули...
Дівчина полохливо глипнула на присутніх, непевно хитнула головою, вітаючись до всіх одразу, але, не дочекавшись відповіді, опустила очі додолу.
— Ярино, подивися, будь ласка, на цих хлопців і скажи, кого з них ти впізнаєш, — чітко промовив дільничний.
Дівчинка подивилася на підозрюваних — темні вії затремтіли. Її погляд мимохіть ковзнув по обличчях Сашка та Санька й зупинився на Артемові. Це він! Його вона бачила вночі! Злодій!
Хлопець зрозумів — вона впізнала. Захотілося хоч крізь землю провалитися, аби не відчувати ганьби й приниження — тут, при всіх цих людях!
Але він дивився просто їй у вічі, стримуючись, щоб не відвести погляд, а зі скроні покотилася блискуча краплинка поту... Та не витримав, опустив голову, упершись підборіддям у груди.
— Я тут нікого не впізнаю, — ледве прошелестіли слова. — Було темно...
— Що? Ярино, ти не квапся, тебе ніхто не підганяє, придивися добре, — порадив дільничний, і в його голосі вчувалася недовіра.
— Годі! — схопилася зі стільця заслужена артистка. — Вона сказала, що не впізнає! А ви тиснете на неї, щоб почути те, що вам хочеться.
— Тихо! — гримнув поліціянт на пані Кожедуб. — Ти не помиляєшся, Ярино?
Дівчина кивнула головою та опустила очі. (...)
Поміркуй!
• Що відчував, про що думав Артем Кожедуб під час упізнання в поліції?
• Чи зрозуміла тобі поведінка Ярини? Як би ти вчинив / учинила на її місці?
— Годі! — зненацька гримнув дядько Павло.
Усі змовкли.
— Це не я обікрав ваших хлопців — вони мене обікрали. Хай повернуть гроші. І ті, що розтринькали, — теж. Усі гроші. Тоді заберу заяву з поліції! Сказав же, що вкрали, значить, і те, що потратили. Хай зароблять і повернуть. Мають місяць часу.
— Де це діти мають заробити гроші, цікаво? — уїдливо кинула Артемова мати.
— Як знайшли, де вкрасти, хай знайдуть, де заробити, — навіть бровою не повів дядько Павло. (...)
Поміркуй!
• Чи справедливим було рішення дядька Павла? Чому?
Ярині 13, і вона в кріслі колісному. Такою дівчина була не завжди: це наслідок автомобільної аварії, у якій вона втратила батьків і маленького двоюрідного братика, молодшого сина дядька Павла й тітки Наталки. Зараз Ярина мешкає в цих приязних до неї родичів. Вона дуже любить життя, хоч і страждає через самотність. Проте цього літа дівчина несподівано подружилася з хлопцями, які намагалися пограбувати їхній дачний будинок.
Розділ 4
Спільних тем для розмов, як виявилося, не так уже й багато. Хоча Сашко із Саньком піддалися на наполегливе вмовляння Артема й познайомилися з Яриною, однак взаємного зацікавлення бракувало. А яка може бути дружба без нього? Навіть теоретично вона неможлива.
Ця Ярина якась надто тиха, мовчазна, більше слухає, ніж розповідає. І не така гостра на язик, як місцеві дівчата. Та ще її дядько... Як зміряє поглядом із голови до п’ят... Після цього й слова не вимовиш, а ноги так і просяться дременути подалі з їхнього подвір’я.
Ні, Ярина не нудна. Має почуття гумору, хоча й не завжди доганяє масні жарти Санька. А в комп’ютері тямить, напевне, більше за вчителя інформатики із сільської школи: і погуглити швидко вміє, і різні штучки з гаджетом замутити, програми там усілякі встановлені, купа ігор. Словом, хоч і не надто просунута, але й не зануда.
А ось Артемові з нею аж дуже цікаво. І дня не мине, щоб він не забіг.
Навіть причину вигадав: покликати Сашка, бо його вікна, бачте, виходять у садок, де сидить Ярина. На резонне запитання, чого не подзвонить Сашкові на мобільний, завжди відповідав однаково: немає грошей на рахунку. Але згодом до таких хитрощів більше вдаватися не довелося. Він почав приходити, щоб допомогти Ярині з навчанням.
В. Дунаєва. Ілюстрація до повісті О. Радушинської «Метелики в крижаних панцирах»
Тривале лікування позбавило дівчину можливості вчитися разом з однолітками — і вона щороку складала іспити екстерном, самостійно чи з тіткою вивчаючи різні дисципліни. Ярина була сумлінною ученицею, проте не завжди могла впоратися з усією шкільною програмою — систематичне навчання переривалося на місяць-два, коли знову потрапляла до лікарні. І тепер, восени, треба скласти іспити за сьомий клас, аби знову навчатися зі своїми ровесниками. Ось про що точилася розмова кожної зустрічі. На рік старший за Ярину, Артем уголос розмірковував як людина, що на все має свою думку. (...)
Коли Сашко не відгукувався з прадідової хати, Артем не засмучувався, а розмовляв із дівчиною. На лавці біля Ярини лежало кілька підручників і стояла миска з пурпуровими порічками, з якої співрозмовники брали китички ягід. Їхні пальці час від часу доторкалися, і тоді обоє відсмикували руки, ніяковіли й замовкали. (...)
Поміркуй!
• Які спільні інтереси зближують Артема та Ярину?
• Як можна назвати їхні взаємини — дружбою чи закоханістю? Чому?
Зненацька, наче знаменитий легкоатлет на Олімпійських іграх, через паркан перескочив Сашко.
— Мій старий здурів! (...)
— А що цього разу? — удавано поцікавився Артем.
— Та ну його! — відмахнувся Сашко, укидаючи до рота дрібні ягоди. — Хоче мені вказувати. Яке має право? Гроші мої забирає, а я ж знаю, що батьки передають... А тепер ще й дістає: ледацюга, гультяй, злодій!
— Як забирає? — здивувалася Ярина.
— Складає в панчоху! Чи в банку! Чи під подушку... Чи ще куди — не знаю. Сказав, що це все мені віддасть, але коли розуму наберуся і коли сам почну заробляти... От зараза! Краще підкинув би грошенят!
— Так дід же хоче тобі добра! Зараз ти гроші розтринькаєш, а за кілька років...
— О, ще одна вчителька! — вигукнув Сашко й по-мученицьки закотив очі. — Годі! Дістали своїми повчаннями! Та ну вас усіх (...).
І одним рухом закинув до рота порічки, задерши голову, мов лелека, що впіймав жабу...
Ярину це розвеселило. Артем не зрозумів, чому вона засміялася, але й собі всміхнувся — не бути ж йому заодно із Сашком! (...)
— Зажди, Саш! Ти куди? — гукнув Артем.
— Та смійтеся собі на здоров’я! Мені з вами нічого робити! З кого ще зуби скалити, як не з дурного Сашка? Знайшли собі клоуна!..
— Зовсім ні, — розгублено запевнила його Ярина. — Ми ж не насміхаємося — просто сміємося. Бо ти смішний, коли гніваєшся (...). — Не глузували ми з тебе, а сміялися, — додала Ярина. — Це не однаково.
— Цікаво — чому ж не однаково? — буркнув Сашко.
— Глузування пекуче, а сміх теплий, — мовила дівчина.
— Багато ти знаєш!
— Знаю. Я знаю, як пече... — відповіла дівчина й спохмурніла.
Поміркуй!
Перечитай міркування Ярини про різницю між глузуванням і доброзичливим сміхом. Чи мав підстави Сашко ображатися на дівчину за її веселий настрій?
— Ну ось, ти її засмутив...— сикнув крізь зуби Артем. — Кажи, чого прийшов. На діда скаржитися?
— Так ти ж мене гукав! — розгублено подивився Сашко. — Я подумав, що хочеш домовитися про вечір. Ну, щоб піти в парк. Чи ні?
— А що там у парку? — мляво поцікавилася Ярина.
— Дискотека. Нині ж п’ятниця. У нас щоп’ятниці дискотека, — повторив хлопець.
— А-а-а-а, — протяжно мовила дівчина й ще більше засмутилася. (...)
— А ти не хочеш піти — тобто поїхати... з нами? — запитав Артем і зразу ж подумав, чи не дурніший він за Сашка, якщо таке пропонує.
— Я? — аж злякалася Ярина. — Ні... Мені не подобаються танці. Мені треба займатися. Ви йдіть собі...
Дівчина вхопила один із підручників і почала його гортати, щоб стриматися від сліз. Танці? Які танці? Ви що — божевільні?
— Зажди, Ярино! Так це все ж у парку! Там не обов’язково танцювати — можна просто прогулюватися алеями. Там будуть хлопці й дівчата, познайомишся з ними. Погоджуйся — не пошкодуєш! (...)
— Та ні, не вмовляйте, не варто, — ніяково промовила Ярина. — Ви ж бачите, скільки маю роботи. Треба вчитися.
— Устигнеш, до осені є час! А тут іти недалеко — усього три вулиці! — гарячкував Артем.
— Не знаю... Я сама не доїду...
— А ми із Сашком? І Санька погукаємо! Він, знаєш, який силач?! Правда ж? — Стусонув хлопець друга.
— Аякже! — спохопився Сашко, хоча, на його думку, Артемова ідея була безглуздою.
Ярина мовчала, вагалася. Їй страшенно хотілося потрапити туди, де люди танцюють, але ще більше вона боялася... туди потрапити. Вона жодного разу не була на дискотеці. (...) Й ось її кличуть на дискотеку... Хлопці. Майже так, як розповідали подружки! Невже вони не кепкують? І що казати? Погоджуватися? Страшенно хочеться... Але там, на дискотеці, чи не засміють її незнайомі, мовляв, припхалася в кріслі колісному... Або дивитимуться на неї і жалітимуть: от, бідна, на ноги не стає...
Артем із Сашком не печуть жалісливістю — вони просто пропонують допомогу. А чужі люди бувають такими нестерпними, коли хочуть комусь поспівчувати.
Поміркуй!
• Чи подобається тобі ідея Артема запросити Ярину на танці?
• Які переживання викликала в дівчини ця пропозиція?
• Як ти вважаєш, чому Ярина не хоче, щоб їй співчували?
— То що? Кажи! — підбадьорював Артем.
— Тітка й дядько можуть не дозволити, — чи то вхопилася за останній аргумент, чи намагалася виправдатися Ярина.
— Яка ще дискотека? — отетерів дядько Павло. — Ви що — з дуба впали? Ярино, ну в хлопців не вистачає в голові клепки, а ти ж мудра дівчина! А як тебе там хтось скривдить?
Замість Ярини відповів Артем:
— Дядьку Павле, ви не переймайтеся. Ми ж будемо поруч і захистимо, коли щось... (...)
* * *
Виявляється, серце може калатати й завмирати не лише від болю, від тривожного чекання чи недоброго передчуття. Воно ще може солодко терпнути від сподівання на щастя, від ще не знаних відчуттів, від того, що можливі такі несподіванки.
Уперше Ярина не прогулюється з тіткою, а прямує на дискотеку, і не сама, а в супроводі трьох хлопців. Вони то по черзі, то разом бралися за ручки крісла колісного й котили його вперед, жваво розмовляючи з дівчиною, та так голосно, що їх могли чути аж за городами. (...)
Молодь юрмилася біля майданчика, куди закликала до танцю гучна музика. Ніхто не поспішав танцювати, ніби мало статися щось неординарне. Воно й сталося. Гурт із чотирьох осіб привернув до себе увагу. Ні, не весь гурт, а дівчина на кріслі колісному, навколо якої стали хлопці — два місцевих та один приїжджий.
Ярина знітилася, утиснувшись у спинку крісла колісного й учепившись у поручні мертвою хваткою. Було враження, що її роздивляються, ніби експонат у музеї, — але не як живописне полотно, а мовби чудернацьку комаху... Та що казати про дівчину, якщо й хлопці дивно заціпеніли, перестали розмовляти й лише шукали очима чиєїсь підтримки. Санько навіть відступив на два кроки — невже йому стало соромно такого товариства?
Ярина потилицею відчула їхнє сум’яття. А чого чекала? Сама винна! Бути залежною від чиєїсь волі — і наважитися на таке? Вони всі здорові, у них сильні засмаглі ноги, вони плавають у річці й ходять у ліс по гриби та ягоди, а зараз прийшли на розвагу — на танці. А що вона? Вона прийшла їм заздрити? Чи себе шкодувати? Невже не могла хоча б хвильку подумати й дійти висновку: хворому не місце серед здорових. От дивляться на неї, як на заразну, ніби можуть підхопити невиліковну хворобу... А вона... вона теж могла бути такою ж здоровою і веселою, якби тієї дощової ночі не сталася біда! (...)
А хлопці потроху пожвавилися, почали розмовляти між собою і втягувати в розмову Ярину; з колонок полинула повільна мелодія; гурти, ліниво переступаючи, посунули на танцмайданчик, утративши зацікавлення до дівчини та її супроводу.
Але хтось зачаївся за деревами... Зеленувато-карі очі, підведені чіткою чорною лінією на верхніх повіках, пильно стежили за хлопцями.
— А це що за чудо-юдо з Артемом?
Поруч із дівчиною тупцювала її подружка, трохи нижча ростом і скромніше вбрана. Обом — років по тринадцять-чотирнадцять.
— Тільки не кажи, що він до неї бігає на побачення, до цієї... — пхинькнула зеленоока красуня. — Таке й у страшному сні не насниться — суперниця!
— Ти що, Карино, вона ж не ходить! Хіба можна подумати про побачення з такою?..
Дівчатка замовкли й дивилися, як до друзів, що пересунулися ближче до майданчика, підійшли підлітки та почали знайомитися з Яриною. О, вона всміхається і відповідає! Тисне руки! Ну ось, заступили спинами і її, й Артема. (...)
— Ну, що ж! — мовила Карина, уперши руки в боки. — Треба й нам іти знайомитися. Переваг у неї — нуль. Шансів, що Артем на неї поведеться, — стільки ж. Тож хай для мене ці канікули стануть незабутніми!
Карина підморгнула оком, як героїня телесеріалу, що задумала когось упіймати в пастку.
— Що ти кажеш? Що ти зробиш? — стривожилася подруга.
— Нічого особливого — заприязнюся з нею якомога швидше!
Поміркуй!
• Перечитай, як описує авторка почуття Ярини, коли вона згодилася піти на танці.
• Яка мрія народжується в уяві дівчини?
• Чи справді Карина хоче заприязнитися з Яриною? Чому?
Найбільше заприятелювала Ярина з Артемом Кожедубом, який, усупереч волі матері, продовжував навідувати свою нову подружку. І хоча не всі приязно ставляться до цієї дівчини, вона прагне до своєї мрії — стати на ноги, бути «такою, як усі».
Дедалі частіше в село Вербки, де відбуваються події, навідуються бізнесмени та скуповують непоказні сільські будиночки, а разом із ними й земельні ділянки. Після їхнього інциденту з Ярининим сусідом — прадідусем Сашка, який нізащо не хотів продати настирливим покупцям свою хатинку, — Ярина дізналася багато цікавого про історію села. Вона навіть разом із хлопцями вирушила на пошуки криниці із цілющою водою, у яку в давнину стрибнула дівчина й зцілилася.
Історичні паралелі
Село, під назвою Вербки, насправді є в Україні, і не одне. Зокрема, і на батьківщині Оксани Радушинської — Хмельниччині.
Але є ще село Вербки й на Січеславщині. Саме про цілющі властивості старої козацької криниці, розташованої там, і розповідає Ярина. Серед козаків, які заснували село, був характерник, що запропонував викопати криницю, адже вода в місцевих джерелах має цілющі властивості. Глибочезна козацька криниця збереглася і до наших днів. Нині біля неї збудовано санаторій, у якому оздоровлюються люди.
• Назви населених пунктів належать до топонімів. Село могли назвати Вербками тому, що воно починалося зі ставка, оброслого вербами.
Артем познайомив Ярину зі своєю вчителькою танців — українкою польського походження пані Ядвігою, яка приїхала відпочивати у Вербки. За час відпустки пані Ядвіга навчила Ярину танцювати на кріслі колісному. Разом із колегами тренерка влаштувала в місті благодійний концерт, де основним виступом був вальс Ярини й Артема, а за зібрані кошти дівчина поїхала на лікування в австрійську клініку. Мов метелики, Ярина й Артем вийшли зі своїх коконів, крижаних панцирів, які їх стримували, і поринули до своїх мрій, стали більш рішучими у своїх діях.
Замість епілогу
Привіт, Артеме!
У мене все добре. Я вже в клініці. Завтра мене оглянуть лікарі. А поки що просто провели екскурсію. Тут ціле містечко. Є будиночки для родичів пацієнтів, так що тітка Наталя також улаштована. Є майданчик для ігор і парк з алеями для прогулянок. Я вже двічі все об’їхала. А що в тебе нового? Як справи в школі та в клубі? Які нові танці вивчив? Пиши, мені цікаво.
До побачення!
Ярина
* * *
Дорога Ярино!
Це така приємна звістка, що я зразу ж подзвонив Сашку, а він скаже Санькові. Можливо, наступного літа ми також зустрінемось у Вербках. І тоді все буде інакше. Бачитимемося щодня. Ні, снігу в нас немає. Випав був, але швидко й розтанув. Бажаю, щоб твоє різдвяне бажання здійснилося. І тобі веселих свят!
Твій Артем
Поміркуй!
• Про що свідчить листування Артема та Ярини?
• Яке значення мають Артемові листи для дівчини в лікарні?
• Пригадай, про які різдвяні дива тобі стало відомо з книжок, прочитаних у 6-му класі або самостійно. Які твої побажання напередодні Різдва персонажам повісті «Метелики в крижаних панцирах»?
• Напиши листа одному з них.
Літературознавчий клуб
Оксана Радушинська (1979 р.) —сучасна українська письменниця і журналістка. Народилася в м. Старокостянтинові на Хмельниччині.
Як і героїня її повісті, авторка має інвалідність через перенесену в дитинстві хворобу та лікарську помилку. Проте вона відвідувала звичайну школу. Предмети, які найбільше любила, — українська мова та література. Ще в школі почала писати вірші. Згодом здобула журналістський фах. Працює на телебаченні й радіо. А ще активно займається волонтерською діяльністю, створила громадську організацію «Творча сотня — рух до перемоги». Члени організації надають військовикам, їхнім родинам, переселенцям гуманітарну та морально-психологічну допомогу, часто виїздять із подарунками й концертами на фронт.
Метелики в стародавніх культурах багатьох народів уособлювали людську душу. У назві повісті авторка обігрує це метафоричне значення. Метелики — це душі Ярини та її друзів, які прагнуть вирватися із міцних крижаних панцирів життєвих обставин, що заважають їм досягти своїх мрій. У творі розгортається одна сюжетна лінія — розповідь про зародження дружби Ярини Градової та Артема Кожедуба під час літнього відпочинку в селі Вербки.
Щоб зацікавити читачів і читачок, авторка розпочинає розповідь із зав’язки — незвичайне знайомство Ярини й Артема під час пограбування.
«Творча сотня» в гостях у фронтовиків
Експозиція ж твору затримана, бо подана після зав’язки. Це трагічна історія роду Градових і пояснення причин їхнього приїзду у Вербки.
Розвиток дії — розділи, у яких ідеться про дружбу й закоханість персонажів, про ставлення інших до них.
Кульмінація — вальс Ярини й Артема на благодійному концерті.
Розв’язка — успішна операція в австрійській клініці, передріздвяні надії на майбутнє щастя.
Поміркуй!
Перекажи детально один з епізодів твору, який тобі найбільше сподобався.
У повісті порушено проблеми самоствердження в суспільстві особистості з особливими потребами, а також взаємин між поколіннями, дружби й закоханості.
Поміркуй!
• Розкрий докладніше одну зі згаданих або інших проблем твору, яка тебе особливо зацікавила.
• Хто з героїв і героїнь повісті тобі найбільше запам’яталися?
• Склади його / її письмову характеристику.
Мистецькы діалоги
Тобі вже відомі картини української художниці Євгенії Гапчинської. На одній із них — «Неслухняні метелики» — зображено, як мрії та думки янголятка розлетілися, нібито легкі й невагомі метелики. Картина наповнена радісним і життєствердним настроєм.
Є. Гапчинська. Неслухняні метелики
Метелики як алегорія мрій, духовності є також на картинах багатьох зарубіжних художників. Зокрема, це один з улюблених символів Сальвадора Далі — видатного іспанського художника XX ст.
На полотні С. Далі «Пейзаж із метеликами» зображено метеликів, які летять через пустелю під палючим сонцем, прагнучи досягти джерела світла. Їхні тіні помітні на високому скелястому виступі.
С. Далі. Пейзаж із метеликами
Поміркуй!
• Роздивися репродукції картин Є. Гапчинської (с. 267) і С. Далі. Яка з них тобі більше подобається? Поділися своїми враженнями.
• Що, на твою думку, символізують метелики на цих полотнах?
Виконай одне із завдань на вибір.
• Створи разом з однокласниками й однокласницями постер із психологічними порадами на тему: «Як підтримати людей з особливими потребами».
• Напиши есей на тему «Не такі, як усі: толерантне ставлення до всіх членів суспільства».
Підсумуй!
• Над чим тебе спонукала замислитися ця повість?
• Порівняй характери Ярини й Карини, охарактеризуй образи хлопців. Хто з них тобі найбільше сподобався?
• Пригадай прочитаний у 5-му класі роман американської письменниці XIX ст. Е. Портер «Полліанна». Чим героїня її твору схожа на Ярину з повісті української письменниці XXI ст. О. Радушинської? Які проблеми доводиться долати дівчатам?
• Назви елементи сюжету й композиційні особливості твору.
• Відшукай у тексті рядки, у яких виражено основну думку повісті. Аргументуй свій вибір.
Мистецьке дозвілля
У межах проєкту від Українського культурного фонду «Особлива книжка для особливих дітей» було створено аудіокнигу за повістю О. Радушинської «Метелики в крижаних панцирах». Знайди її в інтернеті та послухай.
