Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 7 клас. Яценко

Іван Франко

Ти вже знаєш, що основоположником жанру історичного роману є англійський письменник В. Скотт. З його роману «Айвенго» тобі стало відомо про події, які розгорталися в період боротьби між саксами та норманами.

Прочитавши цю статтю підручника, ти дізнаєшся, хто в українській літературі вперше створив героїко-романтичну історичну повість. Тож запрошуємо тебе в нові мандри сторінками твору про далекі минулі часи, коли на українські землі нападали кочові завойовники. Пригадай, що тобі відомо про Русь. А які твори про ту добу ти пам’ятаєш? Яким ти уявляєш життя наших предків?

Твої знання про ці часи збагатить повість «Захар Беркут». Ти переконаєшся, як допомагає в житті батьківський заповіт, як вражають своєю красою і силою вірність Батьківщині, справжня дружба та кохання.

• Щоб передати атмосферу давніх часів і тієї місцевості, де відбувалися події повісті, автор використав застарілі (архаїзми) і місцеві слова (діалектизми). Один із різновидів архаїзмів — це історизми, або слова, що означають предмети чи поняття, які зникли, залишились у минулому. Діалектизми (від давньогрецьк. говір) — слова, які вживають лише на певній території. Знайди їх у тексті твору. Зверни увагу на тлумачення цих слів у виносках, що подані внизу сторінок.

Захар Беркут

(Скорочено)

І

Сумно й непривітно тепер у нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, й Опір однаково миють її рінисті, зелені узберіжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами, і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел-беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили в долину аж над самі ріки, — тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази¹; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти² десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах, — тепер на полонині гейкають воларі³, а в ярах і дебрях⁴ галюкають⁵ рубачі, трачі й ґонтарі⁶, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір — столітні ялиці та смереки, або спускаючи їх, потятих, на великі ботюки⁷, долі потоками до нових парових тартаків⁸, або таки на місці ріжучи на дошки й на ґонти.

¹ Облаз — гола стрімка скеля; круча.

² Трембіта — гуцульський народний духовий музичний інструмент у вигляді довгої дерев’яної труби.

³ Воларі (іст.) — пастухи волів.

⁴ Дебрі (заст.) — густі зарості.

⁵ Галюкати (діал.) — кричати на когось.

⁶ Рубачі, трачі, ґонтарі (заст.) — лісоруби, пилярі, майстри, які виготовляють ґонту (дерев’яне покриття для даху).

⁷ Ботюк (діал.) — стовбур дерева, призначений для розпилювання.

⁸ Тартак — лісопильня.

Село Тухля (Львівщина). Сучасна світлина

Але найбільше змінилися люди (...). Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їхні сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! Що за життя кипіло в тих горах, серед тих непрохідних борів у степі могутнього Зелеменя!¹ Лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тяжкі удари підкопали його добробут, нужда зломала його свобідну, здорову вдачу (...).

¹ Зелемінь — гора на Львівщині.

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах (...). Се новий тухольський боярин Тугар Вовк справляв великі лови на грубу² звірину. Він святкував почин свого нового життя, бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини й ціле одне пригір’я Зелеменя; недавно він появився в тих горах і побудував собі гарну хату й оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами (...).

² Грубий (діал.) — великий за розміром.

Поміркуй!

• Пригадай, що ти знаєш з історії про часи князювання Данила Галицького. А як їх характеризує автор повісті?

• У чому, на його думку, причина того, що люди стали нужденними, а поміж них панує розбрат? Знайди відповідні цитати в тексті твору та доповни їх своїми міркуваннями.

Не диво, отже, що Тугар зі своїми гістьми вибирався на лови, мов на війну, із запасом стріл і рогатин³, зі слугами й запасами живності, навіть із досвідним знахарем, що вмів замовляти рани. Не диво також, що Тугар та його гості були в повній рицарській збруї, окрім панцирів, бо ті спиняли би їх у ході по ломах⁴ і гущавинах. Те тільки диво, що й Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посміла також вирушити разом із гістьми на лови. Тухольські громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи:

— От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший із неї би був муж, ніж її батько!

³ Рогатина (заст.) — холодна зброя, призначена для полювання на диких звірів зблизька.

⁴ Лом (заст.) — сухе гілля, хмиз.

Кадр із кінофільму «Захар Беркут» (реж.А. Сеітаблаєв, Дж. Вінн, Україна-США, 2019 р.). У ролі Мирослави — П. Дрейтон

А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її вроду й красу, ані про її добре серце — у тім згляді¹ багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, у незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі із супротивними обставинами. Зараз із першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське й що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженні втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди із собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди й сміло стояти в небезпеках (...). Але, попри все те, Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, із живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось у ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, — той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу (...).

¹ Згляд — погляд.

Поміркуй!

• Яке враження справила на тебе Мирослава?

• Що викликає захоплення автора в поведінці та вдачі дівчини?

Кадр із кінофільму «Захар Беркут» (реж. А. Сеітаблаєв, Дж. Вінн, Україна-США, 2019 р.). У ролі Максима — А. Макніколл

На стрімкім пригірку, відділеному від інших страшними дебрями, порослому густо величезними буками та смереками, покритими ломами й обвалищами дерев, було віддавна головне леговище медведів. (...) Коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповістив тухольцям, що хотів би зробити великі лови на медведів і просить дати йому провідника, вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину Максима Беркута, сина тухольського бесідника¹ Захара, але, крім того, вирядили з власної волі цілий відділ пасемців² з луками й ратищами³ для помочі зібраним боярам (...).

¹ Бесідник (діал.) — той, хто виступає на зборах; промовець.

² Пасемець (діал.) — мисливець.

³ Ратище (заст.) — спис.

Максим Беркут, який аж нині, супроти найважнішого й найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, уповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував із правдиво начальницькою важливістю і повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні із чим не опізнюючись. Усе в нього виходило у свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки⁴; усюди він був, де його потрібно, усюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами-тухольцями, чи між боярами, чи між їхніми слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний у рухах і словах, мов рівний серед рівних. Товариші поводилися з ним так само, як він із ними, свобідно, несилувано, сміялись і жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко й так весело та радо, немов і самі без розказу були би в тій хвилі зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рівної вдачі, далеко не так свобідна в поводженні (...) усе ж таки поважала Максима Беркута за його звичайність і розсудливість і, хоч не без дотинків і жартів, таки робила те, що він казав. (...)

⁴ Сутолока (діал.) — нагромадження, звалище.

Поміркуй!

• Хто такий Максим Беркут?

• За що його всі поважають?

Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохідними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без ніяких провідних знаків у тьмавій гущавині. Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк та інші бояри. Обік Тугара йшла його донька Мирослава. (...)

Максим держався тепер позаду бояр; він раз за разом обходив усі становища, осмотрював сліди, щоб догадатися, чи вони свіжі, чи ні, підпомагав, заохочував утомлених, — і тільки на нім однім не знати було ніякої втоми. З подивом позирала на нього Мирослава, коли він переходив коло неї, і хоч багато досі видала вона молодців, і сильних, і смілих, але такого, як Максим, що сполучав би в собі всі прикмети сильного робітника, рицаря і начальника, — такого їй досі не траплялося бачити. (...)

Максим поповз понад самим краєм глибочезної пропасті, чіпляючись за мох і скальні обриви, щоб туди винайти прохід. (...)

Мирослава зупинилася, немов щось держало її близ Максима; її бистрі очі вдивлювалися пильно в настовбурчену перед нею стіну лому, шукаючи хоч би й як трудного проходу. (...) Он там, трохи віддалік, лежить величезна смерека кладкою понад те пекло — туди безпечно можна перейти до вершка! Не довго думаючи, Мирослава пустилася на ту кладку. А ступаючи на неї, ще раз озирнулася і, горда зі свого відкриття, приложила гарно точений ріг до своїх коралових уст і затрубила на весь ліс. (...) Смерека була дуже стара та наскрізь порохнява, а в споду, у непроглядній гущавині ломів, здавалось їй, що чує легкий хрускіт і муркотання. Прислухалася ліпше — не чути нічого. Тоді вона сміло ступила на свою кладку. Але ледве пройшла з п’ять кроків, коли разом затріщала перетрупішіла смерека, зламалася під ногами Мирослави, і сміла дівчина враз із перегнилим трамом упала додолу, у ломи та звалища.

Я. Пстрак. Ілюстрація до повісті І. Франка «Захар Беркут»

Упала на ноги, не попускаючись своєї зброї. У руках стискала сильно сріблом оковане ратище; через плечі в неї висіли міцний лук і сагайдак зі стрілами, а за гарним шкіряним поясом, що, мов вилитий, обхапував її стрункий дівочий стан, застромлений був топір і широкий мисливський ніж із кістяними черенцями. Звалившись несподівано в тьмаву пропасть, вона, проте, не почула ані на хвилю страху, а тільки почала озиратися довкола, щоб доглядіти який вихід. (...) Не далі як на п’ять кроків перед нею лежала величезна медведиця в гнізді коло своїх молодих і гнівними зеленкуватими очима гляділа на несподіваного гостя. Мирослава затремтіла.

(...) «Тепер прийдеться загибати!» — блиснуло в думці в Мирослави, але відвага не покинула її. Вона вхопила обома руками топір і стала міцно до остатньої оборони. Звір сунув чимраз ближче; гарячий його віддих чула вже Мирослава на своїм лиці; мохната лапа, насторожена острими кігтями, грозила її груді, — ще хвиля, і їй довелося б, пошарпаній, кровавій, упасти з каменя, бо топорище було закоротке супроти лап величезного звіра.

— Рятунку! — скрикнула в смертельній тривозі Мирослава, і в тій хвилі понад її головою блиснуло ратище, і пхнута в горло медведиця, мов колода, упала з каменя. У щілині кам’яних звалищ понад головою Мирослави показалося радісне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один удячний погляд урятованої дівчини пройняв Максима наскрізь. (...)

— Я чув твій тривожний знак (...)· Богу дякувати, що й так додряпався!

Мирослава все ще стояла на місці, держачи руку гарного парубка у своїй руці й дивлячись у його хороше, сонцем опалене та здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице. У тій хвилі вона не почувала нічого, крім удячності за рятунок від нехибної смерті. Але коли Максим, трохи осмілившись, стиснув її ніжну, а так сильну руку, тоді Мирослава почула, як щось солодко защеміло її коло серця, як лице її загорілося стидливим рум’янцем, і вона опустила очі, а слово подяки, котре готове було вилетіти з її уст, так і завмерло на губах і розіллялось по лиці дивним чаром розгаряючого сердечного чуття.

Максим перший отямився. У його серці, смілім і чистім, як щире золото, відразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемінилася в незломне рішення. Се вернуло йому всю смілість і певність поступування. Приложивши ріг до уст, він затрубив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною вивертів, обізвалися роги Тугара й інших бояр.

Звинна, як вивірка, Мирослава швидко видряпалася назад на той вал, з якого була впала, і відтам оголосила цілому стрілецькому товариству свою пригоду та поміч, якої дістала від Максима. З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним і інші бояри; Тугар довго держав доньку в обіймах і, побачивши кров на її одежі, аж затремтів.

— І ти, ти, моя доню, була в такій небезпеці! — І він раз по разу обнімав доньку, немов боячись утратити її. (...)

— О, ні, — сказала сміючись Мирослава, — без помочі отсього чесного молодця була б я тепер лежала так, як сеся звірюка, пошарпана й закровавлена! Йому від мене належиться велика подяка.

Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тої бесіди своєї доньки. Хоч і як він любив її, хоч і як радувався її вибавленням із великої небезпеки, але все-таки він волів би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей «смерд», хоч і як зрештою той смерд умів подобатися Тугарові. Та все-таки йому, гордому бояринові, що виріс і великої честі дослужився при князівськім дворі, важко було прилюдно віддавати подяку за вирятування доньки мужикові. Але ніщо було діяти... Обов’язок удячності так був глибоко вкорінений у наших рицарських предків, що й Тугар Вовк не міг від нього виломатися. Він узяв Максима за руку й випровадив його наперед.

Кадр із кінофільму «Захар Беркут» (реж. А. Сеітаблаєв, Дж. Вінн, Україна-США, 2019 р.)

— Молодче, — сказав він, — донька моя, єдина моя дитина, говорить, що ти вирятував її життя з великої небезпеки. Я не маю причини не вірити її слову. Прийми ж за своє чесне діло подяку вітця, котрого вся любов і вся надія в тій одній дитині. Я не знаю, чим тобі можемо відплатити за се діло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моїй силі, то боярин Тугар Вовк не забуде того, що тобі завдячує. (...)

Він змішався при боярських похвалах і не знав, чи відповідати що-небудь, чи ні, а в кінці сказав коротко:

— Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий на моїм місці зробив би. За що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова, а на вдячність ніяку я не заслужив. (...)

Поміркуй!

• Перекажи епізод небезпечної пригоди на полюванні від імені Максима або Мирослави.

• Які риси характерів персонажів тебе приваблюють?

• Чи можна взаємини Тугара Вовка та Максима назвати приязними? Поясни причину такого ставлення.

II

Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками¹, усього коло півтора тисячі душ. (...) Простягаючись звиш² пів милі вдовж, а мало що не чверть милі в ширину, рівна й намулиста, обведена з усіх боків стрімкими скалистими стінами, високими, декуди на три або й чотири сажні. (...) Чималий гірський потік упадав від сходу до тої долини високим на півтора сажня водоспадом. (...) Високі, стрімкі береги тухольської кітловини покриті були темним смерековим лісом, що надавав самій долині (...) якоїсь пустинної тиші та відрубності від усього світу. Так, справді, се була величезна гірська криївка³, з усіх боків тільки з великим трудом доступна, але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя (...).

¹ Присілок — невелике село, розташоване поблизу більшого, або частина великого села.

² Звиш (діал.) — зверх, понад.

³ Криївка — схованка.

Поміркуй!

• Які художні засоби використовує письменник, щоб передати красу природи навколо Тухлі?

• Сажень — давня міра довжини, що становить 2,134 м. Обчисли розмір описаних автором долини, потоку, водоспаду в метрах.

Тухольський народ жив головно скотарством. Тільки та долина, де лежало село, а також кілька поменших порічин, не покритих лісом, надавалися до хліборобства (...). Зате в полонинах, що були, так само як і всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольців: з них вони добували собі одежу й страву, омасту⁴ й м’ясо. (...)

⁴ Омаста — жир.

Сонце вже геть схилилося з полудня, коли з високого верха в тухольську долину спускалося знайоме нам ловецьке товариство під проводом Максима Беркута. (...) При вході в долину ревів водоспад, розбиваючись об каміння сріблястою піною; повз водоспад викутий був у скалі вузький вивіз¹, яким ішлося вгору й далі понад берегом потока через верхи та полонини аж до Угорської країни; се був звісний тодішнім гірнякам «тухольський прохід», найвигідніший і найбезпечніший після дуклянського. Тухольці вложили найбільше праці в те діло, тож гордилися ним, як своїм.

¹ Вивіз — ділянка дороги, що має схил.

— Гляди, боярине, — сказав Максим, зупиняючись над водоспадом при вході в крутий, у камені кований вивіз, — гляди, боярине, се діло тухольської громади! Геть ось туди через Бескиди тягнеться ся дорога (...). Мій батько сам витичував її на протягу п’ятьох миль; кождий місток, кожда закрутина, кождий вивіз на тім протязі зроблений за його показом. (...)

— Що за пречудове місце, — аж скрикнула Мирослава (...).

— Се наша Тухольщина, наш рай! — сказав Максим, обкидаючи оком долину, і гори, і водоспад із такими гордощами, з якими мало котрий цар обзирає своє царство. (...)

— Ось мого батька двір, — сказав Максим, показуючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Перед домом не було нікого, але двері від сіней були відчинені, а в стіні до полудня прорубані були два невеличкі квадратові отвори (...). Се були тодішні вікна.

Мирослава цікаво позирнула на те гніздо Беркутів, над ворітьми котрого справді висів недавно вбитий величезний беркут (...).

Річка Опір поблизу села Тухлі (Львівщина). Сучасна світлина

А перед самим проходом стояв насторч величезний кам’яний стовп (...)· Се був широко звісний Сторож, котрий, бачилось, пильнував вхід у тухольську долину й готов був упасти на кождого, хто в ворожій цілі вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

— Тьфу, яка небезпечна каменюка! — сказав він. — Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!

— Се святий камінь, боярине, — сказав поважно Максим, — йому щовесни складають вінки із червоного огнику, се наш тухольський Сторож.

— Ех, усе у вас ваше, усе у вас святе, усе у вас тухольське, аж слухати обридло! — скрикнув Тугар Вовк. — Немов то поза вашою Тухольщиною вже й світу нема!

— Для нас і справді нема світу, — відмовив Максим. — Ми над усе любимо свій кутик, — якби кожна людина любила свій кутик, то всі на світі жили б спокійно й щасливо.

Поміркуй!

Як ти розумієш слова Максима: «...якби кожна людина любила свій кутик, то всі на світі жили б спокійно й щасливо»? Обґрунтуй свою думку.

Максим у своїй невинній щирості не розумів, як чутко вколов він у серце боярина тими словами. Він не завважив також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далі спокійним, теплим голосом:

— А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялося, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро (...). Озеро се було закляте: у нім не було нічого живого, ні рибки, ні хробачка; а котра звірина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила впасти у воду й утопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерті.

Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом об скалу й розвалив стіну, так що вся вода із заклятого озера виплила та стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та цвітами; у потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина, у повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів в отсей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини й заткала отсей у скалі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не жиє, та проте й Морана не має вже тут власти. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені й пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани й роздавить її собою.

Поміркуй!

• Про яких давніх українських божеств ти знаєш із міфів?

• Чим цікавою була для тебе міфологічна розповідь Максима? Визнач ознаки міфу в ній.

Максим і Мирослава дуже сподобались одне одному, тому юнак наважився просити в боярина руки його доньки. Гордовитий батько сприйняв щирі Максимові слова як особисту образу й гнівно відмовив йому.

Максим дуже засмутився і збирався піти геть. Але, усупереч батьковій волі, дівчина заприсяглася перед ясним сонцем, що буде навіки з Максимом.

Мирослава пішла разом із батьком, а щасливий, зачарований хлопець ще довго стояв на місці.

III

За селом Тухлею, біля водоспаду, стояла серед поля величезна липа. Довкола липи був майдан, де й збиралася на раду тухольська громада.

В. Литвиненко. Ілюстрація до повісті I. Франка «Захар Беркут»

(...) Захар Беркут — се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, з яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя і знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях, — та проте працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки — се була його робота. Скоро лишень весна завітає в тухольські гори, Захар Беркут уже у своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві, тим більше дивувалися, що він не крився з тим знанням, а радо навчав кождого, показував і заохочував. Пасіка його була в лісі, і кождої погідної днини Захар Беркут ходив у свою пасіку, хоч дорога була утяжлива й досить далека. А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки. Коли було настане час, між Зеленими святами й святом Купайла, Захар Беркут зі своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками. (...)

І. Падалка. Обкладинка до повісті І. Франка «Захар Беркут»

Але не в тім усім покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. «Життя лише доти має вартість, — говорив він частенько, — доки чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, а хісна¹ не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!» Ті слова — то була провідна, золота нитка в життю Захара Беркута. Усе, що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він із поглядом на добро та хосен інших, а поперед усього громади. Громада — то був його світ, то була ціль його життя. (...)

¹ Хосен (діал.) — користь.

Прийшовши до скитського² монастиря, просив, щоб заведено його до старця Акинтія, й одверто розповів йому про ціль свого приходу. Сивобородий, понурий дід Акинтій прийняв його без суперечки — і Захар вибув не рік, а цілі три роки. Він вернувся зо скита новим чоловіком: його любов до громади стала ще гарячішою і сильнішою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокійні, розумні та тверді, як сталь, а против усякої неправди острі, як бритва. У своїй чотирилітній мандрівці Захар Беркут пізнав світ, був і в Галичі, і в Києві, бачив князів і їхні діла, пізнав вояків і купців, а його простий, ясний розум складав усе бачене й чуте зерно до зерна, у скарбницю пам’яті, як матеріали для думки. Він вернувся з мандрівки не тільки лікарем, а й громадянином. Бачачи по долах, як князі та їхні бояри силуються ослабити й розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг, Захар Беркут переконався, що для його братів-селян нема іншого рятунку й іншої надії, як тільки добре уладження і розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності й дружності. (...)

² Скит — у православних монастирях невелике житло ченців-самітників.

Сімдесят літ минуло від того часу. Мов стародавній дуб-велетень, стояв Захар Беркут серед молодого покоління і міг тепер бачити плоди своєї довголітньої діяльності. І, певно, не без радості міг він глядіти на них. Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці та вживанню, у радощах і в горі (...). Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа — громада сама, уся і завсіди, бачно¹ берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри² та стодоли³ стояли завсіди отвором для потребуючих (...).

¹ Бачно (діал.) — обережно.

² Шпихлір (діал.) — комора.

³ Стодола — будівля для зберігання снопів, сіна тощо, приміщення для молотьби зерна.

Поміркуй!

Зверни увагу на особисті якості Захара Беркута, формування характеру, його навички лідера та на ставлення до нього громади. Склади письмову характеристику цього героя. Проілюструй її цитатами з повісті.

Але не тільки в самій Тухольщині видний і спасенний був вплив Захара Беркута; його знали люди на кільканадцять миль довкола, по руськім та угорськім боці. Та й то знали його не лиш як чудовного лікаря, що лічить рани та всякі болісті, але й не менше як чудовного бесідника та порадника... Віддавна Захар Беркут прийшов був до того твердого переконання, що як чоловік сам один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння та спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу (...).

Щаслива була Тухольщина, бо досі якось обминали її неситі очі князів і бояр. Чи то для того, що лежала так віддалік від світу, між горами та скалами, чи, може, для того, що надто великого багатства в ній не було. Досить того, що бояри якось не мали охоти затісуватися в той закуток. Але й се щастя не було вічне. Нараз одної гарної днини заїхав у тухольські гори боярин Тугар Вовк і, не кажучи нікому ані слова, почав на горбі над Опором, віддалік від Тухлі, але на тухольськім ґрунті, будувати собі дім (...).

За порадою Захара Беркута було прокладено в горах Тухольську дорогу, що з’єднувала громади одного народу, розбиті між двома державами.

Галицько-руським князям не подобалися такі зв’язки між громадами, бо вони скріплювали в одних і в інших вільні громадські порядки. Тугар Вовк, з’явившись у цих краях, за прикладом інших бояр поставив на дорозі рогачку й зажадав від проїжджих для себе мита. Але тухольська молодь порубала ту рогачку та спалила її неподалік від боярського двору.

Від тої пори й розпочалася неоголошена війна між Тугаром Вовком і тухольцями. Багато громадян висловилися за те, щоб прогнати з Тухольщини ненависного боярина, але Захар Беркут сказав, що не можна засуджувати нікого, не вислухавши його виправдань. Отже, рада мала передусім розглянути цю справу.

Тугар Вовк не визнав громадського суду й перед усією громадою заявив:«Я княжий слуга та боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр».

Тухольці не визнавали ні його влади, ні влади князя Данила Галицького. Вони вважали себе вільним народом. Тугар Вовк був вихований на княжому дворі, але його слова про необмежену владу князя не були щирими: душа його теж часто бунтувала проти тої влади. Він натякнув громаді, що настають тяжкі часи, бо галицькому народові загрожує ворог зі сходу — монголи. Але Захар Беркут відповів, що тільки вільні, з’єднані громадськими зв’язками люди можуть протистояти монгольській навалі.

Я. Петрак. Ілюстрація до повісті І. Франка «Захар Беркут»

Тугар Вовк запропонував тухольцям стати їхнім воєводою і повести їх на бій проти монголів, але Захар Беркут знову заперечив бояринові.

Боярин став вихвалятися своїми заслугами та геройством, аж тут вийшов перед громаду скалічений учасник битви над Калкою Митько Вояк. Виявилося, що він служив у дружині Тугара Вовка та знав щось таке, що могло свідчити проти боярина. Не давши йому слова мовити, Тугар Вовк розрубав воїну голову, назавжди приховавши правду.

Обурена громада прогнала Тугара Вовка з умовою за три дні покинути Тухольщину. Серед молодців, вибраних для виконання вироку громади — виселення боярина, був і Максим Беркут. Тяжким видалося таке завдання хлопцеві, але він не міг від нього відмовитися. Єдине, що його втішало, це можливість знову побачити Мирославу.

Громада продовжувала раду. Представники підгірських громад, зраджених боярами й не оборонених князем, розповіли, що села їхні попалено, худобу пограбовано, молодь загинула. Посланці з верховинських громад просили допомоги, адже звідусіль приходили вісті про наближення монголів.

Поміркуй!

• Яка небезпека нависла над тухольцями?

• Як ти оцінюєш поведінку Тугара Вовка? Які його вчинки вплинули на твоє ставлення?

• Чому виник конфлікт між ним і тухольцями?

• Яку таємницю про своє минуле, на твою думку, намагається приховати Тугар Вовк?

Ти вже знаєш з уроків історії про спустошливі набіги на наші землі монгольських орд під проводом Чингісхана та Батия. Зверни увагу, як ці трагічні сторінки нашого минулого змальовує письменник.

IV

Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїни та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі віки в самім корені підтяти її силу, розбити її народне життя. Найперші міста — Київ, Канів, Переяслав — упали й були зруйновані до основи; їхнім слідом пішли тисячі сіл і менших городів. Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших рядах, — ішов поздовж Руської землі, розпускаючи широко свої загони й бродячи по коліна в крові. Про який-будь опір на рівнім полі ніщо було й думати, тим більше що Русь була роз’єднана й роздерта внутрішніми межиусобицями. Декуди ставали опором міщани у своїх мурах, і непривичні до ведення правильної облоги монголи мусили не раз тратити багато часу, добуваючи брам і мурів топорами. Але слабі твердині падали, більше через зраду й підкупство, ніж силою поборені. Ціль походу страшної орди були угри, багата країна, заселена племенем, спорідненим із монголами, від котрого великий Чингісхан монгольський домагався, щоб йому піддалося. Угри не хотіли піддатися, і страшенний похід монгольської орди мав їм показати месть великого Чингісхана. З трьох боків разом після плану Батия мала впасти орда до Угорщини: зі сходу в землю Семигородську, із заходу із землі Моравської і з півночі через Карпати. У тій цілі орда поділилася на три часті: одна, під проводом Кайдана, пішла бессарабськими степами у Волощину, друга, під проводом Пети, відділилася від головної орди в землі волинській і поперек Червоної Русі, через Пліснесько, змагала до верхів’я річки Дністра, щоб перейти її вбрід, а далі розлилася по Підгір’ю, шукаючи проходів через Карпати. Узяті до неволі місцеві люди, а також деякі бояри-зрадники провадили монголів горі річкою Стриєм на тухольський шлях, і вже, як говорили корчинські післанці, їхні шатри білілися на рівнині, понижче Синевідська. (...)

Поміркуй!

• Якими були загарбницькі наміри ординців?

• Як зустрічали загарбників русини?

Смерком уже їхало вузьким плаєм¹ поверх синевідських гір двоє людей на невеличких, та крепких гірських кониках. Один із їздців, мужчина вже в літах, був у рицарськім строю, у зброї, з мечем і топором, із шоломом на голові й зі списом, прип’ятим до кінського сідла. З-під шолома спливало довге й густе, сивіюче вже волосся на його плечі. Навіть густі сумороки, що хмарою лежали на горах і величезними клубами котилися з ярів і дебрів чимраз вище на верхи, не могли на його лиці закрити виразу глибокого невдоволення, гніву та якоїсь сліпої завзятості, що щохвиля розливалися по ньому то їдким, прикрим сміхом, то понурою хмарою, — немов щось шарпало його сустави несподіваними, судорожними рухами й давалося взнаки його гарному коневі.

¹ Плай (діал.) — гірська стежка.

Другий їздець — то була молода, гарна дівчина, одіта в полотняну, шовковими нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим ковпаком на голові, що не міг умістити в собі її багатого, буйного, золотисто-жовтого волосся. Через плечі в неї перевішений був лук із турового рога й сагайдак² зо стрілами, її чорні, палкі очі ластівками літали довкола, любуючись рівними, хвилястими контурами верховини та темно-зеленими, ситими барвами лісів і полонин.

² Сагайдак — сумка для стріл.

— Що за гарна країна, таточку! — скрикнула вона дзвінким, срібним голосом, коли коні їхні на хвильку зупинилися на крутім пригірку, через який вони з трудом пробиралися, щоб перед цілковитим смерком доїхати до цілі. (...)

— А що за поганий народ живе в тій країні! — гнівно відрізав їздець.

— Ні, таточку, сього не кажи! — сказала вона сміло, але зараз же якось змішалась і, значно понизивши голос, додала по хвилі: — Я не знаю, але народ тутешній мені сподобався...

— О, я знаю, що він тобі сподобався! — скрикнув із докором їздець. — А радше, що сподобався тобі один із того народу, той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для нього! Та що діяти — така вже дівоча вдача! А тілько я кажу тобі, дівчино: не вір тому поверховому блискові! Не вір гадюці, хоч кораловими барвами міниться!

— Але ж, таточку, що за думки шибають у твоїй голові! І якими прикрими словами ти докоряєш мені! Я призналася тобі, що люблю Максима, і присягла перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч і його буду, то не перестану любити тебе, таточку, ніколи, ніколи!

— Але ж, дурна дівчино, ти не будеш його, про се ніщо й думати! Хіба ти забула, що ти боярська дочка, а він смерд, вівчар?..

— Ні, таточку, не говори сього! Він такий рицар, як і інші рицарі, — ні, він ліпший, сміливіший і чесніший від усіх тих боярчуків, яких я бачила досі. Впрочім, таточку, дарма вже відмовляти — я присягла!

— Що значить присяга дурної осліпленої дівчини?

— Ні, таточку, я не дурна й не осліплена! Не в пориві дикої пристрасти, не без ваговання і думання я зробила се. Навіть не без вищої волі, таточку!

Остатні слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.

Боярин цікаво обернувся до неї.

— Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства?

— Слухай, таточку, — говорила дівчина, обертаючись до нього та звільняючи в їзді. — Уночі перед тим днем, коли ми мали рушати на медведів, показалася мені в сні моя мати. Така була, якою ти описував мені її: у білій одежі, з розпущеним волоссям, але з лицем рум’яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з усміхом і безмірною любов’ю в ясних очах. Вона приступила до мене з розпростертими руками й обняла мене, сильно притискаючи до грудей.

«Мамо!» — сказала я і більше не могла нічого сказати з радості та розкоші, що наповняла цілу мою істоту.

«Мирославо, дитя моє єдине, — говорила вона лагідним, м’яким голосом, що й досі тремтить мені в серці, — слухай, що я тобі скажу. Велика для тебе хвиля зближається, доню! Серце твоє пробудиться і заговорить. Слухай свого серця, доню, і йди за його голосом!»

«Так, мамо!» — сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радості.

«Благословлю ж твоє серце!» — І, сказавши се, вона розвіялася запахущим леготом, а я прокинулася. І серце моє справді заговорило, таточку, і я пішла за його голосом. На мені благословенство мами!

— Але ж, дурна дівчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночі й приснилося тобі! А втім, — додав боярин по недовгій хвилі, — а втім, ти вже й не побачиш його ніколи!

— Не побачу? — скрикнула живо Мирослава. — Чому не побачу? Хіба він умер?

— Хоч би й сто літ жив, то таки не побачиш його, бо ми... ми не вернемось уже більше в ті прокляті сторони.

— Не вернемося? А се для чого?

— Для того, — сказав боярин із силуваним супокоєм, — що ті твої добрі люди, а поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на своїй раді вигнати нас зі свого села, розвалити наш дім і зрівняти його із землею! Але постійте ви, хамове плем’я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк — се не тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати зуби!

Поміркуй!

• Доведи, що Мирослава щиро кохає Максима.

• Як ти думаєш, що може означати сон дівчини для її майбутнього?

Тугар Вовк разом із Мирославою вирушили до стану монголів. Виявилося, що боярин давно має з ними приязні взаємини. Ще з битви на Калці він став зрадником, перейшовши на сторону ординців. Саме про це й хотів розповісти Митько Вояк.

Мирослава прикро вражена поведінкою батька. Її серце роздирають суперечливі почуття. З одного боку — почуття любові до батька, а з іншого — ненависть до нього за його негідну поведінку.

(...) Тим часом вони станули перед шатром¹ начальника Пети, любимця Батиєвого. Шатро не відзначувалося від інших шатрів зверха нічим, окрім прип’ятої на його вершку жердки з трьома бунчуками²: зате всередині було далеко пишніше, по-азіатськи уладжене. (...)

¹ Шатро — легке, розбірне конусоподібне житло з тканини або шкіри.

² Бунчук (іст.) — булава з металевою кулькою на кінці та прикрасою-китицею з кінського волосу.

Пета своїми малими, блискучими очима поглянув на неї.

— Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свій тат. Будь вірна велики Чингісхан. Велика ласка буде! На тобі, дивчина, з вашого князя Мстислава, знак безпеки. Покажи монгольськи вояк — усі пропустить, нічого злого не зробить. А тепер до шатра!

Я. Пстрак. Ілюстрація до повісті І. Франка «Захар Беркут

З тими словами Пета подав Мирославі зі свого пальця великий золотий перстень, здобутий ним у битві над Калкою з князя Мстислава. На персні був великий золотисто-зелений берил¹ із вирізаними на нім фігурами. Мирослава вагувалася, чи прийняти дар від ворога, — може, навіть, заплату за батькову зраду.

¹ Берил — дорогоцінний камінь.

— Візьми, доню, сей знак від великого внука Чингісхана, — сказав боярин. — Се знак його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний прохід у монгольськім таборі. Нам бо прийдеться розстатися, доню. Їхній воєнний звичай забороняє женщинам бути в таборі. Але з тим перснем ти можеш безпечно приходити й виходити, коли тобі запотребиться.

На великій монгольській раді, де був присутній Тугар Вовк, вирішили вести військо двома шляхами. Військо Пети піде дуклянським шляхом, а загін бегадира Бурунди — тухольським.

(...) Се був страшний, безтямно-смілий і кровожадний войовник, Бурунда-бегадир, суперник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну (...). Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою (...). Але Пета не завидів йому тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуці ведення великих мас і кермовання великими битвами та походами. Він радо пускав Бурунду на найнебезпечніші місця, держав його в запасі на найтяжчу, рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран, — а тоді пускав його з відділом «кровавих туркоманів» довершувати побіди.

Поміркуй!

• Як ти оцінюєш поведінку Тугара Вовка? А Мирослави?

• Як ти думаєш, чи вдасться завойовникам здійснити свої жорстокі наміри?

V

Максим Беркут із загоном тухольців вирушив у володіння Тугара Вовка, щоб виконати вирок громади — виселити його з Тухольщини. Боярина вдома вже не було, а його дружинники перейшли на сторону тухольців, бо не поважали свого керівника. Разом вони сіли за дружній обід на подвір’ї боярина. Аж ось нагодився і він сам у супроводі загону монголів. Між русичами й ординцями зав’язалася битва.

Та й сміло ж виступили вони! Добуваючи остатніх сил, ударили на монголів і, невважаючи на некорисну, згористу місцевість, що сприяла монголам, ще раз змішали їх, ще раз завдали їм велику страту. Але монголи силою свого розгону поперли їх у долину й розбили їхні ряди. У геройській обороні падали молодці один за другим, тільки Максим, хоч бився як лев, прецінь не мав іще рани на своїм тілі. Монголи уникали його, а коли тислися на нього, то тільки в надії витрутити йому оружжя з руки й узяти його живого. Такий був виразний наказ Тугара Вовка.

Ось наступив і другий відділ монгольський із долини; молодців стиснено в тій безвихідній кам’яній кліті, приперто їх до стіни, і лиш тілько вільного місця було перед ними, кілько могли його зробити своїми мечами та топорами. Але руки їх зачали ослабати, а монголи пруться і пруться на них, мов хвилі повені. Уже деякі, стративши всяку надію і бачачи неможливість дальшої боротьби, наосліп кинулися в найгустіші ряди монголів і в одній хвилі погибали (...). Інші, шепчучи молитви, тулилися ще до стіни, мов вона могла дати їм яку-небудь поміч; треті хоть і ніби боронилися, але безтямно, машинально махали топорами (...). Тільки невеличка горстка найсильніших — п’ять їх було, — окруживши Максима, держалася ще просто, мов шпиль скали серед розгуканої заливи. (...) Тугар Вовк напівгнівно, напів із подивом глядів на молодця згори.

В. Литвиненко. Ілюстрація до повісті І. Франка «Захар Беркут»

«Їй-богу, славний молодець! — сказав він сам до себе. — Не дивуюся, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!»

А потім, обертаючися до своїх монголів, що стояли над берегом яру, він крикнув:

— Далі, скачіть на них! Нехай скінчиться та різанина. Лише сього (показав Максима) не тикайте!

І разом, мов важка скала, скочили монголи згори на не побіджену ще купку героїв і повалили їх на землю. Ще раз залунали скажені крики, ще борикалися напідсили монголи з тухольцями, але недовго. На кождого з героїв навалилася ціла юрба монголів — і всі полягли головами. Тільки Максим сам один стояв іще, мов дуб серед поля. Він розсік голову тому монголові, що скочив був на нього, і саме замахнувся на другого, коли втім якась сильна рука залізним стиском ухопила його ззаду за горло й кинула ним до землі. Упав, підступно повалений, Максим, і над ним, почервоніле від гніву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка.

— А що, смерде! — насмішливо кричав боярин. — Бачиш тепер, що я вмію додержати слова? Ану, діти, закуйте його в залізні пута!

— Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі! — сказав Максим.

Боярин зареготався і відійшов від нього давати порядок монгольському війську, якого число сильно змаліло в тій кровавій різанині. З головною частиною оставших іще монголів Тугар Вовк пішов до своєї хати; решті велів обсадити нещасний, тепер трупами завалений вивіз. Виділивши всіх здорових до стереження вивоза, сам він із невеличкою рештою і взятим до неволі Максимом мав вернутися до табору.

— Прокляті хлопи! — буркотів боярин, переглядаючи свої страти. — Скілько народу понівечили! Ну, але чорт бери монголів — їх не шкода! Коб тілько мені по тих трупах дійти до власти й сили, — обернувся б і я лицем проти них. Але сей поганець, сей Максим, — то мені борець! А хто знає, може, і він міг би послужити до моєї цілі? Треба використати його, коли його маю в руках. Він мусить служити нам за провідника в горах, бо чорт їх там знає, який се той їх шлях і чи нема де на нім яких манівців. Тепер, коли він у моїх руках, треба приєднати, укоськати¹ його трохи, хто знає, на що ще може він пригодитися.

¹ Укоськати (розм.) — приборкати.

А тим часом монголи готовили вже коней до від’їзду. Максим, скований за руки й за ноги в тяжкі ланцюги, кровавий, простоволосий, із пошарпаною на шматки одежею, сидів на камені над річкою, німий, із затисненими зубами та з розпукою в серці. (...)

Поміркуй!

• Розкажи про перебіг битви тухольців із монголами.

• Якими рисами вдачі наділяє автор воїнів?

• Як виявив себе в цій битві молодий Беркут? А Тугар Вовк?

• Як ти розумієш слова Максима: «Хоч і в путах, я все буду вольний чоловік. У мене пута на руках, а в тебе на душі!»?

VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято «Сторожа», і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, усі в празничних чистих строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять та облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і зі страшенним лускотом валиться на нього.

Поміркуй!

• Як ти думаєш, чому Захарові Беркуту сниться такий сон? Що він може віщувати?

Тривожні передчуття збуваються: Захарові Беркуту повідомляють, що якісь страшні, чорні люди біля боярського дому побили тухольських молодців, серед яких був і Максим Беркут.

Громада зібралася на майдані. Одні радили битися до загину, інші — зробити в тіснині засіки й відбити ворога. Захар Беркут казав, що відбиті від села монголи кинуться на інші громади. Треба розбити нападників. Але сили малі, і як це зробити — поки що ніхто не знав.

Раптом тухольці побачили людину на коні, що спускалася з гір. Це була Мирослава. Дівчина повідомила, що Максим не загинув, він у полоні, а вона просить Захара бути їй за батька, бо відмовляється від свого, рідного, який став зрадником. Мирослава передає пораду Максима, як знищити монголів: треба покинути село в долині, піднятися в гори, а коли вороги прийдуть, відрізати їм вихід.

Так і сталося. Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, спалили її, а коли спробували вийти з тісної кітловини, їх зустріли засіки й стріли тухольців. Бурунда-бегадир звинуватив Тугара Вовка в подвійній зраді. Боярин став шукати вихід. Згадав про полоненого Максима й звелів вартовим розшукати його. Юнак був ледь живий, і Тугарові стало його шкода. Тугар Вовк сказав, що може врятувати життя Максима в обмін на вільний вихід монголів із гірської кітловини. Максим не погодився, але тут прийшла Мирослава. Вона повідомила, що тухольці на чолі із Захаром винайшли спосіб, як знищити ворожу силу. І запропонувала Максиму втекти за допомогою персня Пети. Молодий Беркут відмовився, бо не хотів наражати дівчину на небезпеку.

VII

Тугар Вовк поїхав із дочкою до Захара Беркута, сподіваючись, що він погодиться випустити монголів із пастки за звільнення сина. Але Захар відмовив, знаючи мстиву натуру ворогів і боячись піддати небезпеці сусідів.

Мирослава намагається втримати батька, але він іде в монгольський табір.

Меморіальний камінь, установлений біля с. Тухлі. За переказами, це саме той камінь, за допомогою якого було зупинено монголів.

Тухольські майстри під керівництвом мужньої дівчини виготовили машини для метання каміння. Потім пішли всією громадою до священного каменя Сторожа, повалили його й перегородили річку. Захар звертається до Сонця і молить про допомогу в боротьбі з хижими нападниками.

Поміркуй!

• Порівняй поведінку Захара й Максима під час війни з монголами. Які вони мають спільні риси характеру, а які — відмінні?

• Як ти оцінюєш учинки Мирослави? Чи схожа вона вдачею на свого батька? Чому?

VIII

Тугар повідомляє Максимові, що батько не захотів міняти його життя на вихід монголів. Юнак сказав, що знає таємний вихід із кітловини й може вивести монголів. Боярин, здивований і зраділий, приймає пропозицію, велить розкувати Максима. Той зумисне довго шукає лаз, аж поки води із загородженого потоку набралося стільки, що вона залила підземний тунель. Монголи марно намагалися зупинити воду. Бурунда сказав, що Максима не відпустять, поки монголи не вийдуть із цієї долини.

Поміркуй!

Як ти вважаєш, чи здатний Максим зрадити тухольців? Чому?

ІХ

— Як думаєш, боярине? — спитав нараз Бурунда Тугара Вовка. — Що буде з нами?

— Усі погинемо, — відповів Тугар Вовк спокійно.

— І я так думаю, — потвердив Бурунда. — І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!

Боярин нічого не відповідав на се. Нові події звернули всіх увагу на себе. Тухольці, очевидно, не хотіли дожидати, аж поки вода настілько прибуде, щоб спокійно витопити нужденні останки монголів. Їм квапно діялося доконати ворога.

Немов огонь, пущений по скошеній сіножаті, повзе покіс за покосом і злизує копицю сухого сіна за копицею, — так тухольці спихали монголів з одного становища за другим у воду, у холодні обійми смерті. Усі погибли, до остатнього; з купи чорних острівців насеред озера не лишилось ані сліду. Тільки віддалік, наприбоці, недалеко берега стояла ще одна купа, немов остання чорна скала, вистаючи з-посеред повені. Се був відділ Бурунди. Сотня туркоманів, Тугар Вовк і Максим — се був єдиний останок великої монгольської сили.

Поміркуй!

Як тухольська громада розправилася з ординцями?

Уся тухольська громада зібралася тепер перед тим остатнім ворожим становищем.

— Бегадире, — сказав до Бурунди Тугар Вовк, — чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?

— Нащо? — сказав понуро Бурунда.

— Усе ж таки життя краще, ніж смерть!

— Правду кажеш, — сказав Бурунда, й очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою пімсти. — Але що ж нам діяти? Як рятуватися?

— Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід?

— Спробуймо! — сказав Бурунда й, ухопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. (...)

— Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але і йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.

— Тухольці! — кричав Тугар Вовк. — Начальник монголів обіцяє вам віддати вашого полоняника живого й здорового та жадає, щоб ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини!..

Уся громада стала мов без духа. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.

— Захаре, — сказали старі тухольці, обступаючи його, — ми думаємо, що можна прийняти се предложения. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.

— Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їхній найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори. (...)

— Але твій син, Захаре, твій син!.. Глянь, сокира над його головою!

— Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має піти хоч один ворог нашого краю!

З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.

— Батьку! — ридала вона (...). — За що ти хочеш погубити свого сина й мене, батьку? Я люблю твого сина!.. Хвиля його смерті буде й моєю смертю!

— Бідна дівчино, — сказав Захар, — що я можу тобі порадити? Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, а я дивлюся на добро всіх. (...)

— Захаре, Захаре, — говорили громадяни, — усі ми вважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, і громада не бажає смерті тих остатніх. У твої руки складаємо долю їх і долю твого сина. Змилуйся над своєю власною кров’ю!

— Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов’ю! — ридала Мирослава.

— Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина, — сказав один із загірних молодців. — Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.

— Ні! — сказав обурений Захар. — Се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові й зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою!

Тим часом Бурунда й Тугар Вовк дарма ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди...

— Е, що нам так довго ждати! — скрикнув наостанку Бурунда. — Раз мати родила, раз і гинути прийдеться, але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

І він зі страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.

Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, убійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, упала, оббризкана кров’ю, мов сухе поліно, у воду (...).

Але в тій самій хвилі Максим похилився та із цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу й покотився у воду, потягнувши за собою і Максима.

Поміркуй!

• Як ти думаєш, чому Захар Беркут без вагань жертвує своїм сином заради громади?

• Чому, на твою думку, Тугар в останню мить урятував життя Максима? І чому за хвилину до цього вчинку боярин «тремтів цілим тілом»?

А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений із тухольської метавки¹ руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі, — і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундиної дружини не було ані сліду.

¹ Метавка (діал.) — стародавня ручна зброя для метання каменя.

Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.

Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.

А втім, радісний крик залунав із долу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим із Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їхня живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів і мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.

— Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! — залунали громові окрики й понеслися широко по лісах і горах. — Батьку Захаре! Твій син живий! Твій син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, зі сльозами на старечих очах, піднявся Захар.

— Де він? Де мій син? — спитав він слабим голосом.

Увесь мокрий, але з лицем, роз’ясненим радістю, вискочив Максим із плота на берег і кинувся до ніг батькові.

— Батьку мій!

— Синку, Максиме!

Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.

— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачачи смертельну блідість на його лиці й чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.

— Нічого, синку, нічого, — сказав потихо, з усміхом Захар. — Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!»

— Батьку, батьку, не говори того! — ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді й сказав:

— Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, хто потребує твоєї помочі.

В. Литвиненко. Ілюстрація до повісті І. Франка «Захар Беркут»

Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Уже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, розплющила очі й знов зажмурила їх.

— Мирославо! Мирославе! Серце моє! — кликав Максим, цілуючи її руки. — Прокинься!

— Максиме, серце моє!.. — Більше не могла нічого сказати. — А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.

— Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі й злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.

Поміркуй!

Як ти розумієш цю думку Максима? Він ненавидить Тугара Вовка чи прощає його?

Мирослава витерла сльози зі своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

— Але ходи, Мирославе, — сказав Максим, — ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.

— Клякніть¹ коло мене, діти, — сказав він потихо, слабим уже голосом. — Доню Мирославе, твій батько поліг, — не судім, чи винен, чи не винен, — поліг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата...

¹ Клякнути — схилятися, ставати на коліна.

— І мужа! — додав Максим, стискаючи її руку у своїй.

Я. Пстрак. Ілюстрація до повісті І. Франка «Захар Беркут»

— Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! — сказав Захар. — У тяжких днях звела вас доля докупи та злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок у нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні та не розірве свого сердечного зв’язку із чеснотою і людяним норовом!

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

— А тепер, діти, устаньте та підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки та браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Вважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші й укінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари та роздори по Руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їхнім слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад Руською землею.

Давнє громадство давно забуте й, здавалося би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилося відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, помираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?

Пам’ятник Захарові Беркуту й громаді в с. Тухлі (Львівська область)

Поміркуй!

• Учинок якого персонажа повісті тебе найбільше вразив, захопив, а якого — обурив?

• Який епізод твору викликав у тебе душевне потрясіння? Чому?

• Який епізод повісті видався тобі найбільш зворушливим? Перекажи його або ж підготуй виразне читання.

• Що допомогло тухольцям перемогти сильнішого ворога?

• Чи погоджуєшся ти з думкою, що кохання Мирослави рятує Максима від неминучої загибелі? Обґрунтуй свої міркування.

• Про що були останні помисли та слова Захара Беркута?

• Як справджується заповіт Захара Беркута? Що допомагає нині українству боронити свою землю?

Ти вже знаєш, що епос — це рід літератури. До епічних жанрів належать ті твори, що мають сюжет, розповідають про певні події, наприклад романи, повісті, оповідання. Ти довідаєшся, до якого жанру епосу належить щойно прочитаний тобою твір.

Літературознавчий клуб

Творчість Івана Франка (1856-1916) надзвичайно багатогранна. Це поезія, проза, драматургія, переклади, наукові праці. Серед найвідоміших творів майстра — «Захар Беркут». Ця повість належить до найуспішніших в українській літературі. Її видавали багато разів загальним накладом понад 5 мільйонів примірників, також переклали 20-ма мовами світу. А написав її митець ще юнаком, у період тяжких випробувань. За вільнолюбні, патріотичні погляди його було вперше ув’язнено. Тюрма перекреслила надії на кар’єру, підірвала здоров’я, призвела до розриву з коханою дівчиною. І все ж І. Франко зберіг вірність своїм ідеалам. Вони виявились і в повісті «Захар Беркут».

І. Франко був неперевершеним знавцем прадавніх українських легенд, переказів і літописних документів, зокрема ретельно досліджував Галицько-Волинський літопис. Особливо зацікавив його епізод про вторгнення монголів на Русь та їхній перехід через Карпати.

Історичні паралелі

У 1240 р. полчища кочовиків-монголів, очолювані внуком Чингісхана Батиєм, напали на Київ. Вони захопили та спалили столицю і посунули далі через Карпати в Угорщину, знищуючи все на своєму шляху. Український народ мужньо виступив на захист Батьківщини, чинив відчайдушний опір загарбникам.

На основі цих історичних відомостей, а також народних легенд і переказів І. Франко в 1882 р. створив повість «Захар Беркут».

Поміркуй!

• Роздивися репродукцію картини-двовзору сучасного художника О. Шупляка «Захар і беркут». Чим цікавий тобі портрет письменника, який проступає на полотні? Чи вдалося митцю розкрити на картині ідейний зміст повісті «Захар Беркут»? Обґрунтуй свої міркування.

• Чим, на твою думку, відрізняється художній історичний твір від наукового історичного дослідження? Порівняй, наскільки твої міркування близькі до думки самого автора повісті.

О. Шупляк. Захар і беркут

Літературознавчий клуб

Отже, на це запитання відповідає сам І. Франко в передмові до твору. Письменник вважає, що завдання історика — максимально точно, доказово довести, що певні факти справді мали місце в давнину. А письменник тільки відштовхується від них, збагачуючи їх домисленими, вірогідними епізодами, щоб утілити свою ідею. Його мета — «оживити» минуле, створити достовірні неповторні образи людей тієї давньої доби.

Жанр. «Захар Беркут» — це героїко-романтична історична повість, середній за обсягом епічний твір, у якому зображено далеке минуле та героїчні вчинки романтичних персонажів. Вони показані майже ідеальними особистостями, які наділені сильними почуттями. Це сміливі герої та героїні, що борються за правду, зберігають вірність громаді, Батьківщині, коханню.

Композиція. У творі переплітаються дві сюжетні лінії: історична — про переможний захист русинами свого краю від ординців та особиста — про взаємини родин Беркутів і Вовків, кохання Максима й Мирослави. Ці лінії є основою композиції, що доповнюється авторською передмовою, вставною міфологічною розповіддю Максима про походження охоронця тухольської долини — Сторожа та віщими снами головних героїв і героїні.

Ти вже знаєш, що сюжет художнього твору складається з певних елементів. Тож пригадай їх.

Експозиція (від латин. пояснення) — це ознайомлення із часом, місцем подій, персонажами ще до початку конфлікту, що буде розвиватися у творі.

Зав’язка — подія, з якої виникає конфлікт.

Розвиток дії — події, у яких розгортається конфлікт.

Кульмінація (від латин. вершина) — найгостріше, вирішальне зіткнення сил, які ведуть боротьбу.

Розв’язка — логічне завершення подій, що зазнали докорінного перелому в кульмінації.

Поміркуй!

• Визнач сюжетні елементи повісті «Захар Беркут».

• Прочитай матеріал «Літературознавчого клубу» та перевір правильність своїх міркувань (с. 150).

Літературознавча клуб

Експозиція — поява боярина Вовка в Тухольщині.

Зав’язка — зустріч Максима та Мирослави, їхня взаємна симпатія. Але боярин Тугар Вовк категорично проти їхніх стосунків. Він намагається нав’язати свою владу тухольцям.

Розвиток дії — зухвале вбивство Тугаром свідка під час ради, громада проганяє вбивцю. Боярин удруге допомагає монголам. Під час бою Максим потрапляє в полон. Тухольці заманюють ворогів у пастку й топлять.

Кульмінація — ординці намагаються обміняти свою свободу на Максимове життя, але їм відмовляють. В останню мить Тугар рятує юнака.

Розв’язка — загарбники та зрадник гинуть, а Максим залишається живим. Вони з Мирославою збираються побратися. Захар перед смертю виголошує свій заповіт громаді.

Персонажі. Ідейний зміст твору втілений у художніх образах, які можна розділити на дві групи: тухольська громада на чолі із Захаром Беркутом як утілення мудрості, поміркованості, справедливого суспільного ладу, патріотизму й відваги в боротьбі із загарбниками; монгольська орда, що прагнула захопити руські землі, поневолити людей, зруйнувати все на своєму шляху, і зрадник Тугар Вовк, який намагався нечесним шляхом домогтися влади над тухольцями.

Пам’ятник Захарові Беркуту на горі Путище, де, за переказами, його було поховано (Львівська область)

Поміркуй!

• Якими ти уявляєш головних героїв і героїню твору? Чому саме такими?

• У яких словах із повісті, на твою думку, утілена її ідея? Чи є вона актуальною нині?

• Які паралелі сюжету повісті «Захар Беркут» можна провести в сьогодення? Довідайся більше про Сили територіальної оборони в сучасній Україні, про їхню роль у нинішній війні.

Мистецькі діалоги

Події повісті І. Франка відбуваються в мальовничих Українських Карпатах, майстерно відтворених у різних видах мистецтва.

На картині українського художника початку XX ст. Івана Труша на тлі карпатської природи зображено гуцулів-трембітарів. Із зеленої полонини гуцули звуками трембіти сповіщають про якусь важливу подію. Як-от у повісті «Захар Беркут» трембітарі надсилали навкруги звістку про необхідність зібрання громади або ж про нашестя ворогів.

Кольорова гама художнього полотна І. Труша — соковита зелень полонини, темні обриси гір, захмарене небо — надає картині врочистості й драматизму водночас.

За мотивами повісті «Захар Беркут» на лібрето Якова Мамонтова композитор Борис Лятошинський створив оперу «Золотий обруч».

У наші дні український режисер Ахтем Сеітаблаєв та американський постановник Джон Вінн зняли художній кінофільм «Захар Беркут» на основі однойменної повісті І. Франка.

І. Труш. Трембітарі

Постер до кінофільму «Захар Беркут»

Поміркуй!

• Роздивися картину І. Труша «Трембітарі» (с. 151). Поділися своїми враженнями. Чи доводилося тобі чути звуки трембіти? Якщо так, розкажи про це.

• Використовуючи інтернет, послухай фрагмент опери Б. Лятошинського «Золотий обруч».

• Знайди в інтернеті та подивися кінофільм «Захар Беркут» (реж. А. Сеітаблаєв, Дж. Вінн, 2019 р.).

• Яких нових персонажів (порівняно з повістю) увів режисер? Розкажи про них.

• Подумай, чому сучасного українського режисера кримськотатарського походження зацікавили події, що розгорталися в Карпатах у далекому минулому.

• Який із мистецьких творів найбільше співзвучний із твоїм відчуттям повісті І. Франка «Захар Беркут»? Поясни свою думку.

Виконай одне із завдань на вибір.

• За мотивами твору І. Франка «Захар Беркут» сучасні художники зробили цікаві комікси. Можливо, вони тобі відомі. Створи свій комікс на основі цієї повісті. Для цього скористайся фарбами й олівцями або ж онлайн-інструментом «Pixton».

• Твоя «Мовна скарбничка» поповнилася новими словами з прочитаних у 5-6-х класах художніх творів. Доповни її «Словником архаїзмів, історизмів і діалектизмів», про які тобі стало відомо під час читання повісті І. Франка «Захар Беркут».

Підсумуй!

• Над якими запитаннями тебе спонукала замислитися повість І. Франка «Захар Беркут»?

• Чи збагатилися твої знання про історію України після прочитання повісті «Захар Беркут»? Як саме?

• Які особливості її композиції?

• Охарактеризуй основні сюжетні лінії твору.

• Доведи, що «Захар Беркут» — героїко-романтична історична повість.

• Хто з героїв чи героїнь твору справив на тебе найсильніше враження, найбільше сподобався? Охарактеризуй його / її (усно).

• Ще раз розглянь ілюстрації до твору різних художників. Чиї роботи ти вважаєш найбільш вдалими? Чому?

• Знайди в інтернеті та прочитай повість І. Франка «Захар Беркут» повністю.

• На які запитання після прочитання та опрацювання повісті І. Франка тобі не вдалося знайти відповідь? Обговори їх зі своїми однокласниками й однокласницями.

Читацьке дозвілля

Події повісті «Захар Беркут» відбувалися в селі Тухлі та на горі Зелемінь, що на Львівщині. Можливо, тобі доводилося бувати в цих місцях або ж ти мешкаєш там.

Використовуючи інтернет, здійсни відеомандрівку в ті краї. Які місцеві пам’ятки тебе найбільше зацікавили?

Гора Зелемінь (Львівщина)