Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 7 клас. Яценко

Історичне минуле

Читацький путівник

«Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани», — так говорив про значення історичної пам’яті український поет М. Рильський. «Історія — скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього», — таку думку висловив іспанський письменник М. де Сервантес. До їхніх слів необхідно прислухатися, адже недаремно літературні твори, які розповідають про далекі часи, мають багато шанувальників серед сучасних читачів. Сподіваємося, до таких належиш і ти.

Тож про історичне минуле нашої держави ти довідаєшся з поезії Тараса Шевченка, прозових творів Івана Франка й Андрія Чайковського. Про часи боротьби Англії за свою незалежність проти іноземних поневолювачів ти прочитаєш у романі англійського письменника Вальтера Скотта.

Вальтер Скотт

Ти вже знаєш про далеке минуле Англії з фольклорних творів — давніх легенд про шляхетного розбійника Робіна Гуда, про величного короля Річарда Левове Серце та лицарів Круглого столу. Ти ознайомишся з авторським твором про ті події, що відбувалися на Британських островах у далекі часи, — історичним романом «Айвенго». Минуле приховує в собі багато недоказаного. Історичні романи злегка відкривають завісу таємничості, переносять нас у той світ, який назавжди залишився в минулому.

Айвенго

(Скорочено)

Розділ І

У мальовничому куточку веселої Англії, який зрошується річкою Доном, за давніх часів простяглися неозорі ліси, що вкривали більшу частину гарних пагорбів і долин, котрі лежать між Шефілдом і чудовим містечком Донкастер. (...) Тут відбувалися запеклі битви між Білою та Червоною Трояндами, і саме тут за старих часів гуртувалися ватаги тих зухвалих розбійників, звитяги й чини яких уславили народні балади.

Такий вигляд має головне місце дії нашої повісті. За часом же описувані в ній події належать до кінця царювання Річарда I¹, коли для його зневірених підданих повернення короля з довгого полону після походу на Святу землю було гаряче бажаним, проте мало сподіваним.

¹ Річард І Левове Серце (1157-1199) — англійський король, учасник Третього хрестового походу. Уславився своїми військовими звитягами.

Сонце сідало за порослою густою травою просікою в лісі. Сотні невисоких крислатих дубів, які, можливо, були ще свідками величного походу давньоримського війська, простягали свої вузлуваті руки над м’яким килимом чудового зеленого дерну. Місцями до дубів домішувалися бук, гостролист і чагарі-підліски, які зрослися так густо, що не пропускали косих промінців призахідного сонця (...). Велика галявина посередині цієї просіки, либонь, була місцем давніх обрядів друїдів¹. Тут здіймався пагорб такої правильної форми, що здавався насипаним людськими руками; на вершині збереглося неповне коло з величезного неотесаного каміння. Сім каменів стояли стійма, решту ж повалили руки якогось старанного прибічника християнства, і вони розкотилися схилами пагорба (...).

¹ Друїди — жерці в давніх кельтів, які населяли територію Англії до англосаксонського завоювання.

Стоунхендж (Велика Британія)

Картину доповнювали дві людські постаті; вони належали, зважаючи на одяг і зовнішність, до простого люду, що населяв у ті далекі часи лісові околиці Західного Йоркширу. Старший із них був людиною похмурою і на вигляд жорстокою. Одяг його складався зі шкіряної куртки, пошитої хутром нагору з дубленої шкіри невідомого звіра; від часу хутро так витерлося, що за кількома жмутиками неможливо було визначити, якій тварині воно належало (...). До пояса була причеплена з одного боку сумка, з іншого — баранячий ріг із сопілочкою. За поясом стирчав довгий широкий ніж із роговим ратищем (...). Нам залишається тільки зазначити про одну дуже цікаву особливість у його зовнішності, але вона настільки примітна, що не можна оминути її увагою: мідне кільце на кшталт собачого нашийника, наглухо запаяне на шиї. Воно було досить широким для того, щоб не заважати диханню, але водночас таке вузьке, що зняти його можна було лише розпилявши навпіл. На цьому своєрідному комірі було написано саксонськими літерами: «Гурт, син Беовульфа, уроджений раб Седрика Ротервудського».

Поруч зі свинарем (позаяк таке було заняття Гурта) на одному з повалених друїдських каменів сидів чоловік, років на десять молодший за товариша. Убрання його нагадувало одяг свинаря, але було пошите з ліпшої тканини й вирізнялося деякою примхливістю (...). На руках дивак мав срібні браслети, а на шиї — мідний нашийник із написом: «Вамба, син Безмозкого, раб Седрика Ротервудського». Він носив такі ж сандалі, як і його товариш, але ремінну плетінку заміняло щось на взірець гетр, з яких одна була червона, а інша жовта. До його шапки були прикріплені дзвіночки — не більші за ті, які підв’язують мисливським соколам; щоразу, коли він повертав голову, вони дзенькали (...).·З тієї шапки із дзвіночками, із самої її форми, а також із придуркуватого й водночас хитрого виразу обличчя Вамби можна було здогадатися, що він — один із тих домашніх клоунів або блазнів, яких багатії тримали вдома для розваги (...).

Ці двоє вели бесіду на англосаксонському діалекті, яким у ті часи розмовляли в Англії всі нижчі стани, за винятком нормандських воїнів і найближчого почту феодальних можновладців.

Поміркуй!

• Яке враження справили на тебе перші рядки роману «Айвенго»?

• У які часи відбуваються події? Про яких історичних постатей ідеться?

• Що тебе вразило в описі зовнішності героїв твору Вамби та Гурта? Про що свідчать деталі їхнього вбрання?

• Що тобі стало відомо про стан англійської мови в ті часи?

• Чи знаєш ти щось про друїдів? Чи нагадує тобі зображення Стоунхенджа (с. 46) — величної споруди з гігантських кам’яних брил, побудованої 4000 років тому на Британських островах, — опис у романі місця культових обрядів?

Розділ II

(...) Його обличчя так само мало говорило про смиренність, як і одяг — про презирство до мирської розкоші. Риси обличчя були б приємні, якби очі не блищали з-під навислих вік тим лукавим епікурейським вогником, що викриває обережного сластолюбця. Утім, його професія та статус привчили так володіти собою, що при бажанні він міг додати своєму обличчю врочистості, хоча від природи воно виражало благодушність і поблажливість. Усупереч монастирському статуту, так само як і едиктам Пап і церковних соборів, одяг його був розкішним: рукави плаща в цього церковного сановника були підбиті й облямовані дорогим хутром, а мантія застібалася золотою пряжкою (...).

Супутником духовної особи був чоловік високого зросту, віком за сорок років, сухорлявий, дужий і мускулистий (...).

— Якщо преподобним отцям бажані ситні трапези й м’які постелі, то в кількох милях звідси розташоване Бринксвортське абатство, де їм, відповідно до їхнього сану, улаштують найпочесніший прийом; якщо ж вони хочуть провести вечір у покаянні, то ген ота лісова стежка доведе їх прямісінько до пустельної хатини в урочищі Копменгерст, де благочестивий самітник дасть прихисток їм під своїм дахом і розділить із ними вечірні молитви.

Але пріор похитав головою, вислухавши обидві пропозиції.

— Мій добрий друже, — сказав він, — якби дзенькіт твоїх дзвіночків не скаламутив твого розуму, ти б знав, що в нас, духовних осіб, не заведено просити гостинності одне в одного, і ми звертаємося за цим до мирян, щоб дати їм зайву можливість послужити Богові, допомагаючи його слугам.

— Я всього лише осел, — відповів Вамба, — і навіть маю честь носити такі ж дзвіночки, як і мул вашого єгомостя (...).

— Перестань грубіянити, нахабо! — прикрикнув озброєний вершник, суворо перебиваючи балаканину блазня. — І покажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку... Як ви назвали цього Франкліна, пріоре Еймере?

— Седрик, — відповів пріор, — Седрик Сакс... Скажи мені, приятелю, чи далеко ми від його господи й чи можеш ти показати нам дорогу (...).

...Повернімося ж до двох вершників, які, залишивши рабів Седрика далеко позаду, вели бесіду нормано-французькою мовою, як і всі тодішні особи вищого стану, за винятком тих нечисленних, хто ще пишався своїм саксонським походженням. (...)

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

— Пріоре Еймере, — сказав тамплієр, — ви великий добродій, знавець жіночої краси й не гірше трубадурів знаєте про все, що стосується статутів кохання; але ця славнозвісна Ровена повинна бути воістину дивом краси, щоб винагородити мене за поблажливість і терпіння, які мені доведеться виявити, щоб здобути прихильність такого хлопа й заколотника, яким, з ваших слів, є її батько Седрик.

— Седрик їй не батько, а лише далекий родич, — сказав абат. — Вона походить із більш знатного роду, ніж він. Седрик сам напросився їй в опікуни й прив’язаний до неї так, що й власна дочка не була б йому дорожчою. Красу її ви незабаром зможете оцінити самі. І нехай я буду єретиком, а не щирим сином церкви, якщо білизна її обличчя та її величний та воднораз лагідний погляд блакитних очей не витіснять із вашої пам’яті чорнокосих дівчат Палестини (...).

Поміркуй!

• Про яких персонажів ти дізнався / дізналася з прочитаного розділу?

• Чи можна стверджувати, що Вамба є лише блазнем? Чому?

• Хто такий Бріан? Про які риси характеру свідчать його погляд і слова?

• Куди прямує Бріан? Які його наміри?

• Що тобі стало відомо про Седрика Сакса та Ровену?

Розділ III

У просторій, але низькій залі, на великому дубовому столі, збитому з грубих, погано струганих дощок, була приготована вечірня трапеза Седрика Сакса.

Кімнату ніщо не відокремлювало від неба, крім даху, критого тесом та очеретом і підтримуваного міцними кроквами й поперечинами.

У протилежних кінцях зали були розташовані величезні груби, їхні комини були влаштовані так погано, що більша частина диму залишалася в приміщенні. Від постійної кіптяви колодяні крокви й поперечини під дахом були густо вкриті глянсуватим шаром сажі, як чорним лаком. На стінах висіли різні знаряддя для полювання і бойове озброєння (...).

Уся обстановка вирізнялася суворою саксонською простотою, якою пишався Седрик (...).

З обличчя Седрика було видно, що він людина прямодушна, нетерпляча й запальна. Середнього зросту, широкоплечий, з довгими руками, він вирізнявся міцною статурою людини, що звикла переносити суворі злидні на війні або втому на полюванні. Він мав голову правильної форми, білі зуби; широке обличчя з великими блакитними очима дихало сміливістю та прямотою і виражало таку благодушність, яка легко змінюється вибухами раптового гніву. У його очах блищали гордість і постійна нашорошеність, бо ця людина все життя захищала свої права, зазіхання на які безперестану повторювалися, а його швидка, палка й рішуча вдача завжди тримала його в тривозі за свій надзвичайний стан. Довге русяве волосся Седрика, розділене рівним проділом, який ішов від тімені до чола, падало на плечі; сивина ледь пробивалася в ньому, хоча чоловікові вже повернуло на шістдесят. (...)

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

— Буа-Гільбер? — повторив у роздумах Седрик, ніби розмірковуючи вголос, як людина, що живе серед підлеглих і звикла частіше звертатися до себе самого, ніж до інших, — Буа-Гільбер?.. Це ім’я відоме. Багато говорять про нього і доброго, і поганого. За чутками, це один із найхоробріших лицарів ордену Храму, але він загруз у звичайних для них вадах: чванливий, зухвалий, злісний і хтивий. Подейкують, що це людина жорсткосердна, що він не боїться нікого ні на землі, ні на небі. Так відгукуються про нього ті воїни, які повернулися з Палестини. А втім, він переночує в мене лише одну ніч; нічого, ласкаво просимо і його. Освальде, витягни корок із бочки найстарішого вина; подай до столу найкращого меду, найміцнішого елю, найзапашнішого морату, шипучого сидру, пряних настоянок і налий найбільші келихи! Тамплієри й абати люблять добрі вина та великі келихи. Ельгіто, скажи леді Ровені, що ми сьогодні не очікуватимемо її виходу до столу, коли тільки на те не буде її особливого бажання.

— Сьогодні вона матиме особливе бажання, — відповіла Ельгіта без зупинки, — останні новини з Палестини їй завжди цікаво послухати (...).

— Палестина! — вимовив Сакс. — Палестина... Скільки вух жадібно дослухається до байок, що приносять із цієї нещасної країни розпусні хрестоносці та лицемірні прочани. І я б міг запитати, і я б міг із завмиранням серця слухати казки, які розповідають ці хитрі бурлаки, заходячи в наші домівки й користуючись нашою гостинністю... Але ні, син, який мене ослухався, — не син мені, і я опікуюся його долею не більше, ніж долею найупослідженішого з тих людців, які, пришиваючи собі на плече хрест, віддаються розпусті й убивствам і ще запевняють, начебто так угодно Богові. (...)

Поміркуй!

• Про які риси вдачі господаря свідчить опис інтер’єру помешкання Седрика Сакса?

• Що в словах і вчинках Седрика Сакса вказує на його гостинність?

• Що йому відомо про Бріана де Буа-Гільбера?

• Чому Седрик Сакс гнівається на свого сина?

Розділ IV

(...) Седрик із величною привітністю встав назустріч гостям, зійшов із почесного помосту й, ступивши три кроки їм назустріч, зупинився.

— Шкодую, — сказав він, — високоповажний пріоре, що дана мною обітниця забороняє мені рушити далі назустріч навіть таким гостям, як ваша світлість і цей доблесний лицар-тамплієр. Але мій дворецький повинен був пояснити вам причину моєї позірної неввічливості. Прошу вас також вибачити, що розмовлятиму з вами моєю рідною мовою, і вас попрошу зробити те саме, якщо ви настільки знаєте її, що для вас це не буде надто складно; в іншому разі я і сам непогано розумію нормандську, тож розберу те, що ви побажаєте мені сказати (...).

Тільки-но зібралися взятися до їжі, як дворецький підняв жезл і голосно виголосив:

— Прошу вибачення — місце леді Ровені!

За почесним столом, у верхньому кінці зали, відчинилися бічні двері, і на поміст зійшла леді Ровена в супроводі чотирьох служниць (...).

Бріан де Буа-Гільбер, який звик рахуватися лише зі своїми бажаннями, не звернув уваги на це застереження і вп’ялився в саксонську красуню, яка, імовірно, тим більше вразила його, що не була схожою на східних султанш.

Ровена була ставна й висока на зріст, але не настільки висока, щоб це впадало в око. Колір її шкіри вирізнявся сліпучою білизною, а шляхетні обриси голови й обличчя були такі, що виключали думку про безбарвність, котра часто невіддільна від краси занадто білошкірих білявок. Ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що надавало виразності її чолу. Здавалося, очі ці були здатні як запалювати, так і втішати, як повелівати, так і благати. Лагідний вираз найбільше пасував до її обличчя. Однак звичка до загального поклоніння і до влади над людьми, які її оточували, додала цій саксонській дівчині особливої величавості, доповнюючи те, чим її наділила сама природа. Густе волосся світло-русявого відтінку, завите витонченими кучерями, було прикрашене дорогоцінними каменями й вільно падало на плечі, що в той час було ознакою шляхетного походження. На шиї в неї виблискував золотий ланцюжок із підвішеним до нього маленьким золотим ковчегом. На оголених руках сяяли браслети. Поверх шовкової сукні кольору морської води було накинуто інше, довге й просторе вбрання, що спадало до самої землі, з дуже широкими рукавами, які сягали лише ліктів. До цього одягу яскраво-червоного кольору, витканого з найтоншої вовни, була прикріплена легка шовкова вуаль із золотим візерунком (...).

Коли Ровена помітила спрямовані на неї очі тамплієра з палючими, немов іскри на вугіллі, вогниками, вона з почуттям власної гідності опустила покривало на обличчя на знак того, що настільки пильний погляд їй неприємний. Седрик побачив її порух і вгадав його причину.

— Лицарю, — сказав він, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд хрестоносця (...).

Тут розмова була перервана появою слуги, якого сторожа надіслала доповісти, що біля воріт стоїть мандрівник і благає впустити його на нічліг.

— Упустити його, — сказав Седрик, — хто б він не був, однаково. (...) Дайте йому все, чого він потребує. Освальде, прослідкуй!

Поміркуй!

• Про що свідчить твердість переконань Седрика Сакса розмовляти лише рідною мовою?

• Прочитай, як автор описує леді Ровену. Яке враження вона справила на Бріана? А на тебе?

• Як Седрик Сакс ставиться до незнайомих перехожих?

Розділ V

Освальд повернувся і, нахилившись до вуха свого господаря, прошепотів:

— Це юдей, він назвав себе Ісаком із Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

— Нехай Гурт виконує твої обов’язки, Освальде, — сказав Вамба зі звичайною своєю нахабністю. — Свинар, гідний церемоніймейстер для юдея.

— Пресвята Маріє, — мовив абат, осіняючи себе хрестом, — допускати юдея в таке товариство!

— Як?! — озвався тамплієр. — Щоб юдейський собака наблизився до захисника святого гроба!

— Ти ба, — сказав Вамба, — виходить, тамплієри люблять лише юдейські грошики, а компанії їхньої не люблять!

— Що вдієш, поважні гості, — сказав Седрик, — я не можу порушити закони гостинності, щоб догодити вам (...).

Упущений без усіляких церемоній, до зали боязкою і нерішучою ходою ввійшов сухорлявий старий, доволі високий на зріст; він на кожному кроці відважував смиренні поклони й від звички схилятися в поклоні здавався нижчим, ніж був насправді. Риси його обличчя були тонкі та правильні; орлиний ніс, проникливі чорні очі, високе чоло, поборознене зморшками, довге сиве волосся і велика борода могли б справити сприятливе враження, якби не так різко викривали його належність до племені, яке в ті темні віки було предметом відрази для марновірних і неосвічених простолюдинів, а з боку корисливого й жадібного дворянства піддавалося найлютішому переслідуванню (...).

Ісак стояв осторонь усіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього місцинки, де б він міг присісти й відпочити. Нарешті прочанин, що сидів на лаві біля каміна, зглянувся над ним, підвівся і сказав:

— Старий, мій одяг просохнув, я вже ситий, а ти змок і голодний (...).

Тим часом абат продовжував розмовляти із Седриком про полювання; леді Ровена заглибилася в бесіду з однією зі своїх служниць, а амбітний лицар Храму, поглядаючи то на єврея, то на саксонську красуню, замислився про щось, мабуть, дуже для нього цікаве (...).

— А знаєш, дядечку Седрику, — утрутився Вамба, — якби Річард Левове Серце був мудріший та послухався мене, дурня, сидів би він краще вдома зі своїми веселими англійцями, а Єрусалим нехай би звільняли ті лицарі, які його втратили.

— Хіба в англійському війську нікого не було, — сказала раптом леді Ровена, — чиє ім’я було б гідне стати поряд з іменами лицарів Храму та йоаннітів?

— Даруйте мені, леді, — відповів де Буа-Гільбер. — Англійський король привів із собою в Палестину загони хоробрих воїнів, які поступалися в доблесті лише тим, хто своїми грудьми незмінно захищав Святу Землю.

— Нікому вони не поступалися, — сказав прочанин, який стояв поблизу й увесь час із помітним нетерпінням дослухався до розмови.

Усі погляди звернулися в той бік, звідки пролунало це неочікуване твердження.

— Я заявляю, — вів далі прочанин твердим і сильним голосом, — що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто оголив меч на захист Святої Землі. Крім того, скажу, що сам король Річард і п’ятеро з його лицарів після взяття фортеці Сен-Жан д’Акр дали турнір і викликали на герць усіх охочих. Я сам бачив це, тому й кажу. У той день кожен із лицарів тричі виїжджав на арену та щоразу здобував перемогу. Додам, що із числа їхніх супротивників семеро належали до ордену лицарів Храму. Серові Бріану де Буа-Гільберу це дуже добре відомо, і він може підтвердити мої слова.

Неможливо описати той шалений гнів, що миттєво спалахнув на ще дужче потемнілому обличчі смаглявого тамплієра (...).

— Я б охоче віддав тобі цей золотий браслет, прочанине, — сказав він, — якби ти перерахував імена тих лицарів, які так шляхетно підтримали славу нашої веселої Англії.

— З радістю назву їхні імена, — відповів прочанин (...). — Першим за доблестю і військовим мистецтвом, славою і статусом, — розпочав прочанин, — був хоробрий Річард, король Англії (...). Шостим був зовсім юний лицар, маловідомий і менш знатний; його прийняли в це почесне товариство не так через його доблесть, як для рівного рахунку. Ім’я його стерлося з моєї пам’яті.

— Прочанине, — сказав Бріан де Буа-Гільбер зі зневагою, — така вдавана безпам’ятність після того, як ви встигли пригадати так багато, не досягне мети. Я сам назву ім’я лицаря, якому через злощасну випадковість — з вини мого коня — удалося вибити мене із сідла. Він називався лицар Айвенго. Незважаючи на його молодість, жоден із його соратників не перевершив Айвенго в мистецтві володіння зброєю. І я голосно при всіх заявляю, що, якби він був в Англії і побажав на майбутньому турнірі повторити той виклик, який послав мені в Сен-Жан д’Акрі, я готовий поборотися з ним, надавши йому право обрати зброю (...).

— Цього не станеться, — утрутилася леді Ровена, перериваючи своє тривале мовчання. — За відсутнього Айвенго скажу я, якщо ніхто в цьому домі не бажає за нього заступитися. Я заявляю, що він прийме будь-який виклик на чесний бій (...).

У душі Седрика здійнявся такий вихор суперечливих почуттів, що він не в змозі був проронити жодного слова під час цієї суперечки. Радість, гордість, гнів, зніяковілість змінювалися на його відкритому й чесному обличчі, ніби тіні від хмар, що пробігають над вижатим полем. Домашні слуги, на яких ім’я Айвенго справило враження електричної іскри, затамувавши подих, чекали, що буде далі, не спускаючи очей із господаря. Але коли заговорила Ровена, її голос начебто змусив Седрика опам’ятатися і перервати мовчання.

— Леді Ровено, — сказав він, — це зайве. Якби знадобилася ще застава, я сам, незважаючи на те, що Айвенго жорстоко образив мене, готовий своєю власною честю поручитися за його честь.

Поміркуй!

• Про яких нових персонажів ти дізнався / дізналася із цього розділу?

• Яким було ставлення до іудеїв у середньовічній Англії?

• Як ставляться до Ісака Седрик Сакс і невідомий прочанин?

• Про який епізод із життя Бріана розповідає прочанин?

• Що відомо про Айвенго?

• Як до нього ставляться леді Ровена та Седрик Сакс?

Розділ VI

(...) Леді Ровена помовчала з хвилину, ніби не знаючи, із чого розпочати, а потім сказала:

— Прочанине, сьогодні ввечері ви вимовили одне ім’я. Я хочу сказати, — продовжувала вона із зусиллям, — ім’я Айвенго. За законами природи й роду це ім’я мало б зустріти тепліший і прихильніший відгук у тутешньому домі. Але мінливості долі такі дивні, що хоча в багатьох серце здригнулося при цьому імені, проте лише я наважуюся вас запитати, де й за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що він затримався в Палестині через хворобу й що після відходу звідти англійського війська його переслідувала французька партія (...).

— Я мало знаю про лицаря Айвенго, — зніяковіло відповів прочанин, — але я хотів би знати більше, якщо ви цікавитеся його долею. Здається, він позбувся переслідувань своїх ворогів у Палестині й збирався повернутися до Англії. Вам, леді, має бути відомо краще, ніж мені, чи є в нього тут надія на щастя (...).

— Дай боже, — сказала леді Ровена, — щоб він доїхав щасливо й міг узяти участь у майбутньому турнірі, де все лицарство тутешньої країни збирається показати своє мистецтво й відвагу.

Поміркуй!

Чому, на твою думку, леді Ровена так цікавиться лицарем Айвенго?

Розділ VII

У ті часи англійський народ перебував у досить невеселому становищі. Річард Левове Серце був у полоні в підступного й жорстокого герцога Австрійського. Навіть місце ув’язнення Річарда було невідоме; більшість його підлеглих, які зазнали під час його відсутності важкого гноблення, нічого не знали про долю короля.

Принц Джон, який був у союзі з французьким королем Філіпом — лютим ворогом Річарда, використовував увесь свій вплив на герцога Австрійського, щоб той якомога довше тримав у полоні його брата Річарда, який свого часу зробив йому стільки милостей.

Користуючись цим, Джон вербував собі прихильників, маючи намір у разі смерті Річарда змагатися за право на престол із законним спадкоємцем — своїм племінником Артуром, герцогом Британським, сином його старшого брата Джефрі Плантагенета. Згодом, як відомо, він здійснив свій намір і незаконно захопив владу. Спритний інтриган і гульвіса, принц Джон легко привернув на свій бік не лише тих, хто мав причини побоюватися гніву Річарда за злочини, учинені за його відсутності, а й численну ватагу «запеклих беззаконників» — колишніх учасників хрестових походів. Ці люди повернулися на батьківщину, збагатившись усіма вадами Сходу, але зубожівши матеріально, і тепер лише й чекали міжусобної війни, щоб поліпшити свої справи.

До причин, що викликали загальне занепокоєння і тривогу, належить також і та обставина, що безліч селян, доведених до розпачу утисками феодалів і нещадним застосуванням законів про охорону лісів, об’єднувались у великі загони, які господарювали в лісах і пустищах, нітрохи не боячись місцевої влади. У свою чергу, дворяни, граючи роль самодержавних володарів, збирали навколо себе цілі банди, що мало чим відрізнялися від розбійницьких (...).

Промайнула чутка, що бойова потіха, призначена біля міста Ашбі, у графстві Лестерському, відбудеться між уславленими лицарями за присутності принца Джона, що викликало ще дужчий інтерес. Уранці того дня, коли був призначений початок змагання, незліченна кількість людей усіх звань і станів кинулася юрбами до місця бойових розваг.

Місце турніру було надзвичайно мальовничим. На узліссі великого гаю, за милю від міста Ашбі, розстилалася вкрита чудовим зеленим дерном велика галявина, облямована з одного боку густим лісом, а з іншого — рідкими старими дубами (...).

За південною брамою на невеликому пагорбі стояло п’ять чудових наметів, прикрашених прапорами брунатного й чорного кольорів (...). Перед кожним наметом був вивішений щит лицаря, якому належав намет, а поруч зі щитом стояв зброєносець (...). Середній намет, найпочесніший, було надано Бріану де Буа-Гільберу. Чутки про його надзвичайну майстерність у всіх лицарських вправах, а також його близькі стосунки з лицарями, які задумали теперішнє змагання, спонукали організаторів турніру не лише прийняти його у своє середовище, а навіть і обрати ватажком (...).

Проти центру арени було влаштовано підвищення, де під балдахіном із королівським гербом стояло високе крісло, на взірець трону. Довкола цієї почесної ложі юрмилися пажі, зброєносці, варта в багатому одязі, і з усього було видно, що вона призначалася для принца Джона та його почту.

Навпроти королівської ложі, у центрі західної галереї, піднімався інший поміст, прикрашений ще строкатіше, хоча не так розкішно. Там також був трон, оббитий червоною та зеленою тканиною. Він був оточений безліччю пажів і молодих дівчат, найкрасивіших, яких могли підібрати. Усі вони були ошатно вбрані в найвитонченіші костюми, теж зеленого й червоного кольорів. Ложа була прикрашена прапорами, на яких були зображені простромлені палаючі серця, що спливають кров’ю, луки, сагайдаки зі стрілами й інші емблеми торжества Купідона (...). Тобто цей почесний трон призначений був для королеви кохання і краси. Але хто стане цією королевою, було невідомо (...).

Принц весело гарцював навколо арени. Раптом увагу його привернула метушня, спричинена домаганнями Ісака на краще місце. Гострий погляд Джона миттю розгледів єврея, але набагато приємніше враження справила на нього вродлива дочка Сіону, яка боязко прихилилася до руки свого старого батька.

І справді, навіть на погляд такого суворого цінителя, яким був Джон, чарівна Ребекка могла із честю витримати порівняння з найзнаменитішими англійськими красунями. Вона мала ладну поставу, і східне вбрання не приховувало її обрисів. Жовтий шовковий тюрбан пасував до смаглявого відтінку її шкіри; очі блищали, тонкі брови вигиналися гордовитою дугою, білі зуби виблискували, як перли, а густе чорне волосся розсипалося на груди й на плечі, прикриті довгою сімаррою з пурпурового перського шовку, гаптованого мов живими квітами й спереду скріпленого безліччю золотих застібок, прикрашених перлами, — усе разом створювало таке чарівне враження, що Ребекка могла суперничати з будь-якою з найвродливіших дівчат, які сиділи навколо. Її сукня була застебнута перловими запонками; три верхні були розстебнуті, тому що день був спекотний, і на відкритій шиї було гарно видно діамантове намисто з підвісками великої цінності; страусове перо, прикріплене до тюрбана алмазним аграфом, також одразу впадало в око, і хоча гордовиті дами, які сиділи на верхній галереї, презирливо поглядали на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі й багатству (...).

— Агов, Ісаку, це хто така? Хто вона тобі, дружина чи дочка? Що це за східна гурія, яку ти тримаєш під пахвою, ніби це скринька із твоєю скарбницею?

— Це дочка моя, Ребекка, ваша світлосте, — відповів Ісак із низьким поклоном, нітрохи не зніяковівши через вітання принца, у якому поєднувалися глузування і люб’язність (...).

Поміркуй!

• Що тобі стало відомо про політичну й економічну ситуацію в Англії тих часів?

• За якими правилами та ритуалами був організований лицарський турнір в Ашбі? Кому на ньому відведено найпочесніші місця?

• Хто така Ребекка? Яке враження справила її зовнішність на тебе? А на принца Джона?

Розділ VIII

Під час подальшого об’їзду арени принц Джон раптово зупинив коня і, звертаючись до абата Еймера, заявив, що цілком забув про головний клопіт цього дня.

— Святі угодники! — вигукнув він. — Ви знаєте, пріоре, що ми забули призначити королеву кохання і краси, яка своєю білою рукою роздаватиме нагороди? Що ж до мене, я подам голос за чорнооку Ребекку. У мене немає забобонів.

— Пресвята Діво, — мовив пріор, із жахом звівши очі до неба, — за юдейку!.. Після цього нас неодмінно поб’ють камінням і виженуть із турніру, а я ще не такий старий, щоб прийняти мученицький вінець. До того ж клянуся моїм святим заступником, що Ребекка поступається в красі чарівній саксонці Ровені (...).

Принц був схильний до впертості в дрібницях, але цього разу поступився. Він сів у своє крісло й, коли почет зібрався довкола нього, подав знак герольдам проголосити правила турніру. Ці правила були такі.

По-перше, п’ять лицарів-заводіїв викликають на бій усіх охочих.

По-друге, кожний лицар, який бере участь у турнірі, має право обрати собі супротивника з п’яти заводіїв. Для цього він повинен лише торкнутися списом його щита. Дотик тупим кінцем означає, що лицар бажає змагатися тупою зброєю, тобто списами з пласкими дерев’яними наконечниками, або «зброєю ввічливості», — у такому випадку єдиною небезпекою було зіткнення вершників. Але якби лицар доторкнувся до щита вістрям списа, це означало б, що він бажає битися на смерть, як у справжніх боях.

По-третє, після того як кожен з учасників турніру переломить спис по п’ять разів, принц оголосить, хто став переможцем у змаганні першого дня, і накаже видати йому приз — бойового коня дивовижної краси й незрівнянної сили. До цієї нагороди переможцеві надавали особливу честь — самому обрати королеву кохання і краси.

По-четверте, на закінчення оголошувалося, що наступного дня відбудеться загальний турнір; у ньому зможуть узяти участь усі присутні лицарі, їх розділять на дві рівні партії, і вони чесно й мужньо битимуться, поки принц Джон не подасть сигналу до закінчення змагання. Потім обрана напередодні королева кохання і краси увінчає лавровим вінком зі щирого золота лицаря, якого принц визнає найбільш гідним з усіх.

На третій день були призначені змагання в стрілянні з луків, бій биків та інші розваги для простого люду (...).

Нарешті браму відчинили, і п’ять лицарів, обраних жеребкуванням, повільно в’їхали на арену: один попереду, інші за ним попарно. Усі вони були чудово озброєні (...).

Заграли труби й ріжки, і супротивники помчали один на одного. Сутичка тривала недовго: мистецтво й фортуна заводіїв були такі, що супротивники Буа-Гільбера, Мальвуазена та Фрон де Бефа разом упали з коней на землю (...).

Слідом за першою друга й третя партії лицарів виїжджали на арену та випробовували своє бойове щастя. Однак перемога рішуче залишалася на боці заводіїв (...).

Після четвертого змагання оголосили досить довгу перерву. Видно, охочих відновити герць не було. Серед глядачів почалося ремство; річ у тому, що з п’яти лицарів-заводіїв Мальвуазен і Фрон де Беф не користувалися прихильністю народу через свою жорстокість (...).

Ніхто не був настільки засмучений ходом турніру, як Седрик Сакс, який у кожному успіху нормандських лицарів убачав нову образу для честі Англії (...).

— Не пощастило сьогодні Англії, мілорде, — мовив Седрик багатозначно. — Чи не спокушає це вас узятися за спис?

— Я збираюся побитися завтра, — відповів Ательстан (...).

Нарешті, щойно сарацинські музиканти ще раз зіграли якийсь тривалий марш, на північному кінці арени з-за огорожі почувся звук самотньої труби, що означав виклик. Усі погляди звернулися в той бік, щоб побачити, хто цей новий лицар, який проголошував про своє прибуття. Браму поспіхом відчинили, і він в’їхав на арену.

Наскільки можна було судити про людину, заковану в бойові обладунки, новий боєць був трохи вищий середнього зросту й здавався, швидше, тендітним, ніж кремезним. На ньому був сталевий панцир із багатою золотою насічкою; герб на його щиті зображував молодий дуб, вирваний із коренем; під ним був напис іспанською мовою: «Desdichado», що означає «Позбавлений Спадщини» (...). Проїжджаючи вздовж галерей, він витонченим рухом схилив спис, вітаючи принца й дам. Спритність, з якою він керував конем, і юнацька грація його рухів одразу прихилили до нього серця більшості глядачів (...).

Лицар виїхав на пагорбок і, на подив усіх глядачів, наблизившись до середнього намету, з такою силою вдарив гострим кінцем свого списа в щит Бріана де Буа-Гільбера, що той протяжливо дзенькнув. Усі були вкрай здивовані такою сміливістю, але більше за всіх зачудувався сам грізний лицар, отримавши виклик на смертний бій. Анітрохи не очікуючи настільки рішучого виклику, він у невимушеній позі стояв у ту хвилину біля входу до свого намету.

— Чи були ви сьогодні на сповіді, братику? — сказав він. — Чи ходили до обідні, якщо так відважно ризикуєте своїм життям?

— Я краще за тебе приготувався до смерті, — відповів лицар, Позбавлений Спадщини, який під цим ім’ям і був занесений до переліку учасників турніру.

— Тож іди, ставай на своє місце на арені, — сказав де Буа-Гільбер, — та помилуйся на сонце востаннє: нині ж увечері ти прокинешся в раю.

— Дякую за попередження, — відповів лицар, Позбавлений Спадщини. — Прийми ж і від мене добру пораду: сідай на свіжого коня і бери новий спис: клянуся честю, вони тобі знадобляться. (...)

Хоч як прикро було де Буа-Гільберу слухати поради свого суперника, проте тепер його честь залежала від результату боротьби, і тому він не міг зневажити нічим, що сприяло б його успіху. Він наказав подати свіжого коня, сильного й жвавого, вибрав новий міцний спис, побоюючись, що ратище старого не таке вже надійне після попередніх сутичок, і замінив щит, ушкоджений у попередніх сутичках. На першому щиті в нього була звичайна емблема тамплієрів — двоє лицарів, які їдуть на одному коні, що було символом смиренності й бідності. (...) На новому щиті де Буа-Гільбера був зображений ворон, що летить, тримаючи в пазурах череп, а під ним напис: «Стережися ворона!»

Коли обидва супротивники, які вирішили битися на смерть, стали один проти одного (...), тривожне очікування глядачів досягло найвищої межі (...).

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

Тільки-но сурми подали сигнал, обидва суперники зі швидкістю блискавки ринулися на середину арени й зіштовхнулись із силою громового удару. Їхні списи розлетілися уламками по самі руків’я, і в якусь мить здалося, що обидва лицарі впали, тому що коні під ними піднялися дибки й позадкували. Однак майстерні вершники впоралися з кіньми, пустивши в хід і остроги, і вудила. З хвилину вони дивилися один одному просто у вічі; здавалося, їхні погляди метають полум’я крізь забрала шоломів; потім, повернувши коней, вони поїхали кожен у свій бік і біля воріт отримали нові списи з рук своїх зброєносців (...).

Цього разу тамплієр цілив у саму середину щита свого супротивника й ударив у нього так влучно та дужо, що спис розлетівся вщент, а лицар похитнувся в сідлі. А лицар, Позбавлений Спадщини, який спочатку також цілив у щит Буа-Гільбера, в останню мить сутички змінив напрям списа й ударив по шолому супротивника. Це було набагато складніше (...). Однак тамплієр і тут не втратив цілковитого самовладання і підтримав свою славу. Якби попруга його сідла випадково не луснула, можливо, він і не впав би. Але вийшло так, що сідло, кінь і вершник гримнулися на землю і зникли в хмарі пилу.

Виплутатися зі стремен, вилізти з-під коня і схопитися на ноги було для тамплієра справою однієї хвилини. У нестямі від люті, що збільшувалася від гучного й радісного лементу глядачів, які вітали його падіння, він вихопив меч і замахнувся ним на свого переможця. Лицар, Позбавлений Спадщини, зіскочив із коня і також оголив меч. Але маршали (...) під’їхали до них і нагадали бійцям, що за законами турніру вони не мають права розпочинати такий двобій.

— Ми ще зустрінемося, — сказав тамплієр, метнувши гнівний погляд на свого супротивника, — і там, де нам ніхто не заважатиме (...).

Переможець зажадав келих вина й, відстібнувши нижню частину заборола, проголосив, що п’є «за здоров’я всіх чесних англійських сердець і на погибель іноземним тиранам!». Після цього він наказав своєму сурмачеві протрубити виклик лицарям-заводіям і попросив герольда передати їм, що (...) готовий поборотися з кожним із них у тому порядку, який вони самі встановлять.

Першим виїхав на арену Фрон де Беф, величезний богатир у чорному панцирі з білим щитом, де була намальована чорна бичача голова, зображення якої наполовину стерлося в численних сутичках, із хвалькуватим гаслом: «Cave, Adsum», цебто «Стережися, ось я». Над цим супротивником лицар, Позбавлений Спадщини, отримав легку, але рішучу перемогу (...).

Третя сутичка незнайомця відбулася із сером Філіпом де Мальвуазеном і була настільки ж успішною (...).

Четверта сутичка була з Гранменілем. Тут лицар, Позбавлений Спадщини, виявив стільки ж люб’язності, скільки дотепер виявляв мужності та спритності. У Гранменіля кінь був молодий і загарячий; під час сутички він так сахнувся вбік, що вершник не міг улучити в ціль, і суперник його, замість скористатися перевагою, підняв спис і проїхав мимо (...).

Ральф де Віпонт доповнив список перемог незнайомця, з такою силою гримнувшись об землю, що (...) його без тями винесли з арени.

Тисячі радісних голосів привітали одностайне рішення принца й маршалів, щоб присудили приз цього дня лицареві, Позбавленому Спадщини.

Поміркуй!

• Розкажи про перебіг турніру.

• Які написи та зображення викарбувано на гербах учасників турніру? Поясни їхній зміст.

• Хто став переможцем турніру?

• Як до переможця поставилися глядачі? А Бріан де Буа-Гільбер?

Розділ IX

Вільям де Вівіль і Стівен де Мартіваль, маршали турніру, першими привітали переможця.

Вони попросили його зняти шолом або підняти забороло, перш ніж він стане перед принцом Джоном, щоб отримати з його рук приз.

Однак лицар, Позбавлений Спадщини, з вишуканою ввічливістю відхилив їхнє прохання (...).

Джон був зацікавлений цією таємничістю. Він і так був незадоволений результатом турніру, під час якого лицарі-заводії, його улюбленці, зазнали поразки від руки незнайомця (...).

Уривчастим голосом принц пробурмотів кілька слів на похвалу доблесті лицаря, Позбавленого Спадщини, і велів підвести бойового коня в нагороду переможцеві; сам він увесь час тривожно чекав, чи не пролунає з-під опущеного заборола цього покритого сталевим панциром лицаря низький і грізний голос Річарда Левове Серце! (...).

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

Двоє багато вдягнених стайничих вивели на арену прекрасного коня в повному бойовому спорядженні найтоншої роботи (...). Лицар, Позбавлений Спадщини, сів на коня, не торкнувшись стремен, і, піднявши спис, двічі об’їхав арену з майстерністю першокласного вершника (...)·

— Лицар, Позбавлений Спадщини, — сказав принц Джон, — (...) вам належить тепер виконати почесний обов’язок обрати прекрасну даму, яка займе трон королеви кохання і краси та порядкуватиме на завтрашньому святі (...).

Чи то з нерішучості, чи то з якихось інших причин переможець хвилю стояв нерухомо, а потім повільно й граційно схилив спис і поклав вінець до ніг прекрасної Ровени. У ту ж мить заграли труби, а герольди проголосили леді Ровену королевою кохання і краси, погрожуючи покарати кожного, хто насмілиться їй не скоритися (...).

Поміркуй!

• Кого боїться побачити принц Джон під забралом лицаря, Позбавленого Спадщини? Чому?

• Кого переможець турніру обирає королевою кохання і краси?

Розділ XII

Розцвів безхмарний, чудовий ранок. Сонце тільки-но з’явилося на небосхилі, і вже потягнулися з різних куточків зеленим лугом до арени глядачі, щоб раніше зайняти зручні місця. Слідом за ними з’явилися маршали зі своїми служниками й герольди (...).

Відповідно до турнірних звичаїв лицар, Позбавлений Спадщини, був визнаний головою першої партії, Бріан де Буа-Гільбер, як кращий після нього боєць попереднього дня, призначений був головою іншої (...).

Незважаючи на те, що загальні турніри були набагато небезпечнішими за змагання сам на сам, вони завжди мали більший успіх серед лицарів. Багато лицарів, які не наважувалися на двобій із прославленими бійцями-заводіями, охоче виступали в загальному турнірі (...). Так і цього разу: у кожну партію записалося по п’ятдесят лицарів (...).

До цього часу приїхав і Седрик Сакс із леді Ровеною, але без Ательстана, який одягнув бойовий панцир і заявив, що стане в ряди бійців (...).

У нього була особлива причина приєднатися до партії тамплієра, але він змовчав про неї з обережності. Хоча через млявість характеру він нічим не виявив своєї особливої відданості леді Ровені, проте був не байдужий до її краси. Ательстан вважав, що його шлюб із Ровеною — справа вирішена, тому що Седрик та інші родичі красуні дали свою згоду (...).

Тільки-но принц Джон помітив, що обрана королева турніру під’їхала до арени, він із найлюб’язнішим виглядом поскакав їй назустріч, знявши капелюха, і сам допоміг їй зійти з коня, а весь його почет оголив голови.

Принц провів леді Ровену до тронної ложі, а найкрасивіші з присутніх дам поквапилися слідом за нею, намагаючись сісти якнайближче до своєї тимчасової королеви.

Коли леді Ровена посіла своє місце, пролунала урочиста музика, яку наполовину заглушив привітальний лемент юрби. Сяюча зброя та обладунки лицарів сліпили очі в сонячному промінні; бійці юрмилися обабіч арени й із запалом обговорювали розташування своїх сил (...).

Труби затрубили, списи разом схилилися і зміцнилися в упорах, шпори встромилися в боки коней, передні ряди обох партій повним галопом понеслися один на одного й зійшлися посередині арени з такою силою, що гул було чутно за цілу милю. Задні ряди повільно рушили вперед, щоб надати підтримку тим зі своїх, котрі впали, і спробувати своє щастя з тими, хто переміг (...).

Битва тривала зі змінним успіхом (...)· Але помалу ряди бійців почали рідшати: одні визнали себе переможеними, інших притисли до огорожі на кінці арени, треті лежали на землі поранені, і тамплієр із лицарем, Позбавленим Спадщини, зійшлися нарешті віч-на-віч. Суперники зіткнулися з усією люттю смертельної ворожнечі (...).

Серед прихильників Desdichado був лицар у чорному панцирі, верхи на вороному коні, такому ж міцному й могутньому, як і сам вершник. У цього лицаря на щиті не було ніякого девізу, і дотепер він майже не брав участі в битві (...). Словом, він грав, радше, роль спостерігача, ніж діяльного учасника в турнірі, і глядачі прозвали його Le noir Faineant — Чорним Лицарем. Тепер цей лицар немов прокинувся. Бачачи, як люто тіснять ватажка його партії, він устромив остроги в боки свого коня і, як блискавка, помчав на допомогу товаришеві (...).

Тепер принцу Джону час був розсудити, хто з лицарів найбільше відзначився в бою, і він вирішив відзначити лицаря, якого народ охрестив Le noir Faineant — Чорним Лицарем.

Дехто з присутніх заперечував принцу, мовляв, честь перемоги на турнірі належала лицареві, Позбавленому Спадщини: він сам здолав шістьох супротивників і вибив із сідла (...) ватажка партії противників (...).

Однак, на подив усіх присутніх, Чорного Лицаря ніде не могли відшукати (...). Тепер уже не можна було відкладати визнання прав лицаря, Позбавленого Спадщини, тому його й проголосили героєм дня (...).

Ровена величною ходою зійшла з підвищення і тільки-но хотіла покласти вінець, який тримала в руках, на шолом лицаря, як усі маршали вигукнули одностайно:

— Так не можна! Вінчають непокриту голову! (...).

Перед поглядами присутніх постало гарне, потемніле від засмаги обличчя парубка років двадцяти п’яти, обрамлене коротким світлим волоссям. Це обличчя було бліде як смерть і в одному чи двох місцях заплямоване кров’ю.

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

Слабкий стогін вихопився з грудей Ровени (...). Однак, відновивши душевну рівновагу й тремтячи від стримуваного хвилювання, вона примусила себе витримати роль до кінця. Ровена поклала на схилену перед нею голову лицаря чудовий вінок, призначений як нагороду переможцеві, і вимовила виразно та спокійно:

— Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену доблесному переможцеві на сьогоднішньому турнірі... (...). Ще ніколи вінець лицарства не опинявся на більш гідному чолі.

Лицар схилив голову й поцілував руку прекрасної королеви, яка вручила йому нагороду за хоробрість, потім зненацька похитнувся та упав біля її ніг (...).

Седрик, онімівши від здивування через раптову появу свого сина-вигнанця, кинувся вперед, ніби бажаючи розлучити його з Ровеною. Але маршали встигли випередити його: відгадавши причину непритомності Айвенго, вони поспішили розстебнути його панцир і побачили, що в нього в боці зяє рана від удару списа.

Поміркуй!

• Про які традиції проведення загальних лицарських турнірів тобі стало відомо із цього розділу? У чому їхня відмінність від змагань сам на сам?

• Ким виявився лицар, Позбавлений Спадщини?

• Якою ціною йому дісталася перемога?

• Як відреагували на несподівану появу Айвенго леді Ровена та Седрик?

• Чи з’явилися в тебе здогадки щодо того, хто насправді Чорний Лицар?

Розділ XIII

Тільки-но було вимовлено ім’я Айвенго, воно полетіло з вуст до вуст зі швидкістю, яку могли забезпечити запал одних і цікавість інших. Дуже швидко воно досягло слуху принца Джона. Обличчя його потьмарилося, коли він почув цю новину, потім, роззирнувшись довкола, принц сказав зневажливо:

— Що ви думаєте, добродії, а особливо ви, пріоре, про міркування вчених щодо незалежних від нас симпатій і антипатій? Недарма я відразу відчув ворожість до цього молодика, хоча й не підозрював, що під його кольчугою приховується мазунчик мого брата (...).

— Так, — мовив Вальдемар Фіцурс, — цей воїн, імовірно, зажадає назад замок і маєток, подаровані йому Річардом, які завдяки великодушності вашої високості перейшли у володіння Фрон де Бефа (...).

— Хто ця леді Ровена, про яку стільки говорять? — запитав принц Джон.

— Вона найбагатша спадкоємиця знатного саксонського роду, — відповів абат Еймер, — троянда краси й безцінна перлина, найпрекрасніша з тисячі, запашна мирра, зерно ладану.

— Ми втішимо її скорботу, — сказав принц Джон, — і заодно поліпшимо її рід, видавши заміж за нормана. Вона, мабуть, неповнолітня, а отже, ми маємо королівське право опікуватися її рукою (...). — Принц Джон почервонів і запитав: — Як ти називаєшся?

— Локслі, — відповів йомен.

— Ну, Локслі, — продовжував принц, — ти неодмінно візьмеш участь у змаганні після того, як ці йомени покажуть своє мистецтво. Якщо виграєш приз, я надбавлю тобі двадцять червінців, але якщо програєш, з тебе здеруть твій зелений каптан і проженуть з арени батогом (...).

Мішень установили на горішньому кінці південного проїзду на арену (...).

Один по одному стрільці впевнено посилали в ціль свої стріли. (...).

Локслі став на призначене місце й випустив стрілу з безтурботним виглядом, майже не цілячись. Його стріла влучила в мішень на два дюйми ближче до центра, ніж Губертова.

— Клянуся небом, — сказав принц Джон Губерту, — тебе варто повісити, якщо ти потерпиш, щоб цей негідник перевершив тебе в стрільбі.

Але в Губерта на всі випадки була лише одна відповідь.

— Та хоч повісьте мене, ваша високосте, — сказав він, — людина може зробити лише те, що їй до снаги (...).

Губерт знову став на місце й, пам’ятаючи пораду свого суперника, узяв до уваги слабкий вітерець, який щойно здійнявся, прицілився і вистрілив так вдало, що влучив просто в середину мішені (...).

— Краще цього пострілу тобі не вдасться зробити, Локслі, — сказав принц зі зловтішною посмішкою.

— А я підіб’ю його стрілу, — відповів Локслі й, прицілившись, розщепив стрілу Губерта, що стирчала в мішені (...).

— Тепер, — сказав Локслі, — дозвольте мені, ваша милосте, поставити таку мішень, як у нас у північних землях, і прошу постріляти по ній будь-якого доблесного йомена, який хоче заслужити усмішку своєї кралі (...).

За хвилину Локслі повернувся і приніс пряму гілку, завтовшки в палець і футів у шість завдовжки. Він узявся здирати з неї кору, пояснюючи, що пропонувати хорошому мисливцеві стріляти по такій широчезній мішені, яка була поставлена раніше, — значить насміхатися з нього (...).

Цього разу він прицілювався набагато ретельніше, і юрба, затамувавши подих, чекала, що буде. Стрілець виправдав загальну впевненість у його мистецтві: стріла розщепила вербову гілку, у яку була спрямована. Вибухнули захоплені вигуки. Навіть принц Джон забув на мить свою ворожість до Локслі, так він був вражений його спритністю.

— Ось тобі двадцять золотих, — сказав принц, — і мисливський ріг. Ти чесно заслужив приз. Ми дамо тобі п’ятдесят золотих, якщо ти погодишся носити нашу форму та вступити до нас на службу охоронцем (...).

— Вибачте мені, шляхетний принце, — сказав Локслі. — Я дав обітницю, що якщо колись вступлю на службу, то не інакше, як до царственого брата вашої величності, короля Річарда (...).

Поміркуй!

• Чому принца Джона та його прибічників засмутила звістка про появу Айвенго?

• Які лиховісні задуми визрівають у принца Джона щодо леді Ровени?

• Якого героя легенд зобразив В. Скотт під іменем Локслі?

• Які риси характеру виявляють Локслі та принц Джон під час поєдинку лучників?

Розділ XIV

Принц Джон давав розкішний бенкет у замку Ашбі (...).

За круговою чарою гості розговорилися про подвиги минулого турніру, про невідомого переможця в стрільбі з лука, про Чорного Лицаря, який відмовився від заслуженої слави, і про доблесного Айвенго (...)· Лише принц Джон сидів, журно насупившись; видно було, що якась важка турбота лягла на його душу. Іноді під впливом свого почту він на хвилину змушував себе зацікавитися навколишнім. У такі хвилини принц хапав зі столу келих із вином, перехиляв його й, щоб поліпшити гумор, долучався до загальної розмови, нерідко невлад.

— Цей келих, — казав він, — ми піднімемо за здоров’я Вілфреда Айвенго, героя нинішнього турніру. Ми шкодуємо, що рана зашкодила його участі в нашому бенкеті. Нехай же всі вип’ють разом зі мною за його здоров’я. Особливо ж Седрик Ротервудський, поважний батько сина, який подає великі надії.

— Ні, мілорде, — заперечив Седрик, устаючи й ставлячи назад на стіл недопитий келих, — я не вважаю більше сином непокірливого юнака, який ослухався моїх наказів і відрікся від звичаїв і традицій пращурів.

— Не може бути! — вигукнув принц Джон із добре розіграним здивуванням. — Чи можливо, щоб такий доблесний лицар був непокірливим і негідним сином?

— Так, мілорде, — відповів Седрик, — Вілфред такий. Він залишив рідну домівку та приєднався до легковажних шляхтичів, які становлять двір вашого брата (...).

— На жаль! — мовив принц Джон із глибоким зітханням удаваного співчуття. — Уже якщо ваш син зв’язався з моїм бідолашним братом, то немає сенсу запитувати, де й від кого він навчився неповаги до батьків.

І це казав принц Джон, навмисно забуваючи, що з усіх синів Генріха II саме він найбільше вирізнявся своєю непокірливою вдачею та невдячністю до батька (...).

— Ну, добродії, — сказав принц Джон, у якого від випитого вина починало шуміти в голові, — ми зробили належну честь нашим саксам (...). Поважний пане, — вів далі він, звертаючись до Седрика, — чи не зможете ви назвати нам такого нормана, ім’я якого найменше вам неприємне? (...).

— Ваша високосте, ви хочете, щоб я назвав ім’я нормана, гідного згадування на нашому бенкеті. Для мене це досить важке завдання (...). Однак я хочу назвати такого нормана — першого серед хоробрих і вищого за званням, кращого й шляхетного представника свого роду (...). Піднімаю мій келих за Річарда Левове Серце!

Принц Джон, який очікував, що сакс закінчить свою промову проголошенням його імені, здригнувся, почувши ім’я ображеного ним брата (...).

Насолодившись своїм торжеством, Седрик звернувся до свого супутника:

— Ходімо, шляхетний Ательстане, — сказав він (...). На королівський бенкет ми досить надивилися. Досить із нас нормандської чемності.

Із цими словами він підвівся і вийшов із зали, а за ним пішли Ательстан і деякі інші гості-сакси, які також вважали себе ображеними через знущання принца Джона та його наближених (...).

Поміркуй!

• Чому Седрик Сакс гнівається на свого сина Айвенго?

• За що Седрик Сакс зневажає норманів і принца Джона? Як він виражає свою зневагу?

Розділ XVI

Читач не міг забути, що результат турніру вирішився завдяки втручанню невідомого лицаря — того, хто за свою байдужість отримав спочатку прізвисько Чорного Лицаря. Надавши допомогу Айвенго, лицар, тільки-но двобій закінчився перемогою, негайно залишив арену, і його ніде не могли відшукати, щоб вручити нагороду за доблесть. Поки сурмачі й герольди закликали його, лицар давно вже заглибився в ліс, тримаючи шлях на північ та уникаючи торованих доріг. Він зупинився на нічліг у маленькій корчмі, що стояла осторонь великої дороги. Там він довідався від мандрівного менестреля, чим закінчився турнір (...).

Поміркуй!

Чому, на твою думку, Чорний Лицар переховується?

Розділ XVIII

Коли Седрик Сакс побачив, як його син, знепритомнівши, упав на арену в Ашбі, першим його бажанням було послати своїх людей подбати про нього, але ці слова застрягли в нього в горлі. За присутності такого товариства він не міг примусити себе визнати сина, якого вигнав із дому й позбавив спадщини. Однак він наказав Освальду не спускати з нього очей і з допомогою двох кріпаків перенести в Ашбі, тільки-но юрба розійдеться. Але Освальд запізнився з виконанням цього розпорядження: юрба розійшлася, а лицар зник (...).

— Нехай іде своєю дорогою, — сказав він. — Нехай ті й лікують його рани, заради кого він їх дістав. Йому більше личить виробляти фокуси, вигадані нормандськими лицарями, ніж підтримувати честь і славу своїх англійських пращурів мечем і сокирою — хорошою давньою зброєю нашої батьківщини.

— Якщо для підтримки честі та слави своїх пращурів, — сказала Ровена, яка була присутня тут-таки, — досить бути мудрим у порадах і хоробрим у бою, якщо досить бути найвідважнішим із відважних і найшляхетнішим зі шляхетних, то хто ж, крім його батька, заперечуватиме...

— Мовчіть, леді Ровено! Я не хочу вас слухати! Приготуйтеся до вечірніх зборів у принца. Цього разу нас запрошують із такою небувалою пошаною і люб’язністю, про які сакси й не чули з фатального дня битви під Гастингсом. Я вирушу туди негайно, хоча б для того, щоб показати гордим норманам, як мало я переймаюся долею сина, дарма що він переміг сьогодні їхніх найхоробріших воїнів.

— Туди, — сказала леді Ровена, — я не поїду й прошу вас зважте на непоступливість, яку ви вважаєте твердістю та мужністю (...).

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

Седрик ужив такі суворі заходи в надії, що за відсутності Вілфреда Ровена змінить свої почуття. Однак він помилився: Ровена виявилася непоступливою, що пояснювалося почасти характером її виховання. В очах Седрика Альфред був чимось на кшталт божества. Тому він ставився до останньої представниці його роду з винятковою повагою (...).

Вона з дитинства привчилася не лише діяти на свій розсуд, але й наказувати іншим; а тому немає нічого дивного, що в такому питанні, у якому інші дівчата, навіть виховані в повній підлеглості й покорі, схильні виявляти деяку самостійність і здатні заперечувати владу своїх опікунів і батьків, Ровена висловила обурення. Вона рішуче противилася всякому зовнішньому тиску й навідріз відмовилася давати комусь право спрямовувати її прихильності всупереч її волі. Свої думки й почуття вона висловлювала сміливо, і Седрик, не в змозі опиратися звичному шанобливому підпорядкуванню її волі, зайшов у глухий кут і не знав тепер, як змусити її слухатися свого опікуна (...).

Поміркуй!

• Які слова та вчинки Седрика Сакса вказують на те, що він є справжнім патріотом?

• Доведи, що в душі Седрика Сакса борються почуття любові до сина та до Батьківщини.

• Якими рисами характеру вирізняється Ровена?

Розділ XXI

Поки вживали всі ці заходи для звільнення Седрика та його супутників, озброєний загін, що взяв їх у полон, поспішав до укріпленого замку, де передбачалося тримати їх в ув’язненні. (...). У цей час між двома ватажками відбувалася така розмова:

— Час тобі полишити нас, Морісе, — казав тамплієр лицареві де Брасі. — Для того щоб розіграти другу частину нашої містерії, тепер ти повинен виступати в ролі визволителя.

— Ні, я передумав, — сказав де Брасі. — Я доти не полишу тебе, доки ми не доправимо здобич у замок Фрон де Бефа. Тоді я постану перед леді Ровеною в моєму сьогоднішньому вигляді й сподіваюся запевнити її, що в усьому винна сила моєї пристрасті (...).

— Тож знай, — сказав тамплієр, — я анітрохи не цікавлюся твоєю блакитноокою красунею. В одному загоні з нею є інша, котра мені до вподоби набагато більше.

— Як, невже ти здатен опуститися до служниці? — сказав де Брасі.

— Ні, лицарю, — відповів тамплієр гордовито, — до служниці я не опущуся. Серед полонених є в мене здобич, нічим не гірша за твою.

— Не може бути. Ти хочеш сказати — чарівна юдейка? — сказав де Брасі.

— А якщо й так, — заперечив Буа-Гільбер, — хто може мені перешкодити в цьому? (...).

Тільки-но Седрик угледів обриси зубчастих сірих стін замку, що поросли мохом і піднімалися над навколишніми лісами, йому все відразу стало зрозуміло.

— Даремно я кривдив злодіїв і розбійників тутешніх лісів, — сказав він, — подумавши, що ці бандити можуть належати до їхньої ватаги... Це все одно, що дорівняти лисиць наших лісів до хижих вовків Франції. Кажіть, підступні собаки, чого домагається ваш господар: моєї смерті чи мого багатства? Мабуть, йому кривдно, що ще залишилося двоє саксів, я та шляхетний Ательстан, які володіють земельними угіддями в цій країні. Так убийте ж нас і завершіть тим своє лиходійство. Ви забрали наші вольності, забирайте й життя. Якщо Седрику Саксу не до снаги врятувати Англію, він ладен умерти за неї. Скажіть вашому жорстокосердому господареві, що я лише благаю його відпустити й не ображати леді Ровену. Вона жінка; йому немає чого боятися її, а з нами вмруть останні бійці, які мають зухвалість за неї заступатися (...).

Поміркуй!

• Чиїми бранцями стають Седрик Сакс і Ровена?

• Які підступні плани у викрадачів?

• Як під час цих подій виявляється сила характеру Седрика Сакса?

Розділ XXII

Нехай наші саксонські ватажки знову беруться до перерваного сніданку, щойно почуття голоду переможе їхню непогамовану цікавість, а ми повернемося до бідолашного бранця — Ісака з Йорка. Нещасного єврея заштовхнули до тюремного підвалу замку, викопаного глибоко під землею, навіть глибше, ніж дно рову довкола замкового муру, і через те дуже вогкого. Світло проникало туди лише крізь один чи два невеличкі отвори, до яких полонений не міг дотягтися рукою (...).

— На цих терезах, — сказав безжальний барон, — ти відважиш мені тисячу фунтів срібла точно за вагою, визначеною королівською рахунковою палатою в Лондоні (...).

— Я заплачу тисячу фунтів срібла, — мовив він кволим голосом і, трохи помовчавши, додав: — Заплачу. Звісно, за допомогою моїх братів, тому що мені доведеться жебракувати біля дверей нашої синагоги, щоб зібрати таку нечувану суму. Коли й куди її внести? (...)

— Ну, та мені байдуже, — сказав Фрон де Беф, — мені цікаво знати, коли я отримаю своє срібло. Коли ти мені допровадиш шекелі, Ісаку?

— Нехай дочка моя Ребекка поїде до Йорка, — відповів Ісак, — під охороною ваших служок, шляхетний лицарю, і за час, що знадобиться вершнику на дорогу в обидва кінці, гроші будуть доправлені сюди, і ви зможете зважити та зміряти їх ось тут, на долівці.

— Твоя дочка? — мовив Фрон де Беф з удаваним здивуванням. — Присягаюся, Ісаку, шкода, що я цього не знав. Я вважав, що та чорноброва дівчина — твоя утриманка, і за звичаєм давніх патріархів, які показали нам такий приклад, приставив її за служницю до сера Бріана де Буа-Гільбера (...). До того ж чому ти вважаєш, що з дівчиною станеться біда, якщо вона дістанеться Буа-Гільберу?

— Неминуче станеться! — вигукнув Ісак, заламуючи руки в смертельній тузі. — Чого ж іншого чекати від тамплієра, як не жорстокості до чоловіків і ганьби для жінок? (...) Мені байдуже! — вигукнув Ісак, доведений до відчаю зганьбленим почуттям батьківської любові. — Чини зі мною, як знаєш. Моя дочка — кров і плоть моя, вона мені в тисячу разів дорожча за власне тіло, яке ти погрожуєш понівечити. Не бачити тобі мого срібла! Жодної срібної монети не дам тобі, назарянине, хоч би від цього залежав порятунок твоєї душі, засудженої на загибель за злочини. Бери моє життя, коли хочеш, а потім розповідай, як юдей, незважаючи на тортури, зумів допекти християнинові.

— А ось побачимо, — сказав Фрон де Беф. — Присягаюся благословенним хрестом, яким гребує твоє прокляте плем’я, ти в мене скуштуєш і вогню, і гострої сталі. (...)

Раптом пролунали звуки сурми, які тричі повторилися так гучно, що пробилися навіть у глибини підземелля (...).

Поміркуй!

• У яких умовах опиняється полонений Ісак із Йорка?

• Яку суму викупу в нього вимагають?

• Що він дізнається про долю своєї доньки Ребекки?

• Що, на твою думку, можуть віщувати звуки сурми?

Розділ XXIII

Кімната, у яку привели леді Ровену, була прибрана з грубуватою претензією на розкіш і велич; оселивши її тут, вочевидь, прагнули виказати їй, на відміну від решти полонених, особливу пошану (...).

Близько полудня де Брасі, заради якого й був затіяний напад, з’явився виконувати задуманий намір, тобто добиватися руки й посагу леді Ровени (...).

Він привітав Ровену, знявши перед нею свій оксамитовий берет (...). Оскільки леді Ровена й далі стояла, лицар зняв рукавичку з правої руки, маючи намір підвести її до крісла. Проте леді Ровена жестом відхилила цю люб’язність і сказала:

— Якщо я перебуваю в присутності мого тюремника, лицарю (а обставини такі, що я не можу вважати інакше), то в’язневі пристойніше стоячи вислухати свій вирок.

— О ні, чарівна Ровено, — відповів де Брасі, — ти перебуваєш у присутності свого бранця, а не тюремника. Це твої чарівні очі мають винести де Брасі свій вирок.

— Я не знаю вас, сер, — заявила вона, випростуючись із гордим виглядом ображеної знатної красуні, — я не знаю вас, а зухвала фамільярність, з якою ви звертаєтеся до мене на жаргоні трубадура, не виправдовує розбійницького насильства. (...)

— Я можу вгадати вашу думку, леді, — сказав де Брасі, — хоча ви, можливо, вважаєте, що висловилися достатньо невиразно, аби я зрозумів її. Не очікуйте, що Річард Левове Серце коли-небудь посяде свій трон. Ще менш імовірно, щоб його пестунчик Вілфред Айвенго підвів вас до його трону та відрекомендував як свою дружину. Інший претендент на вашу руку, можливо, переймався б ревнощами, але на моє рішення не може вплинути думка про цю дитячу й безнадійну пристрасть. Знайте, леді, що зараз мій суперник — у моїй владі (...).

— Вілфред тут? — мовила Ровена зневажливо. — Це така ж правда, як те, що Фрон де Беф — йому суперник.

Де Брасі із хвилину пильно дивився на неї.

— Ти справді не знала про це? — запитав він. — Хіба ти не знала, що в ношах Ісака везли Вілфреда Айвенго? (...)

— Та якби він і був тут, — сказала Ровена, примушуючи себе говорити байдуже, хоча вся тремтіла від болю та страху, що охопили її, — у чому ж він може бути суперником баронові Фрон де Бефу? Чим йому перейматися, крім короткочасного ув’язнення в цьому замку, а потім пристойного викупу, як годиться між лицарями?

— Невже ж і ти, Ровено, — сказав де Брасі, — як усі жінки, вважаєш, що у світі не буває іншого суперництва, крім як через вашу красу? Невже ти не знаєш, що честолюбство та жадібність породжують не менші ревнощі, ніж кохання? (...)

— Урятуй його, заради бога! — мовила Ровена, утрачаючи всю свою твердість і холонучи від жаху про небезпеку, що загрожує її коханому.

— Це я можу зробити й зроблю, — сказав де Брасі. — Коли Ровена погодиться стати дружиною де Брасі, хто ж наважиться вчинити насильство над її родичем, сином її опікуна, товаришем її дитинства? (...) Використай свій вплив на мене на його користь, і він буде порятований. Якщо ж ти відхилиш мою пропозицію, Вілфред помре, а ти через це станеш вільною (...).

Поміркуй!

• Які наміри були в де Брасі щодо Ровени?

• За яких умов Ровена може врятувати Айвенго?

• Що в поведінці Ровени вказує на силу її почуттів до Айвенго?

Розділ XXIV

Поки описані нами сцени відбувалися в різних куточках замку, єврейка Ребекка чекала на вирішення своєї долі, зачинена у віддаленій відокремленій башті. Сюди її привели двоє замаскованих слуг і заштовхнули до маленької кімнати, де вона опинилася віч-на-віч зі старою чаклункою (...). Коли Ребекка ввійшла, стара підвела голову й вирячилася на гарну єврейку з тією злостивою заздрістю, з якою старість і потворність, посилені хворобливим станом, дивляться на юність і красу (...).

— Які ще бісівські справи вони задумали? — запитала стара, бурмочучи собі під ніс і хижими очима поглядаючи скоса на Ребекку (...). — З якої країни? Сарацинка чи єгиптянка? Чому не відповідаєш? Коли вмієш плакати, мабуть, умієш і говорити.

— Не сердься, матінко, — сказала Ребекка (...).

— Є лише один спосіб піти звідси — через ворота смерті

Полонянка здригнулася та зблідла, коли на сходах почулися кроки. Двері тихо відчинилися, і високий на зріст чоловік, одягнений так само, як і всі розбійники, які були причиною її біди, повільно ввійшов до кімнати й зачинив за собою двері (...). Вона простягнула розбійникові два дорогоцінні браслети й намисто, які зняла із себе ще раніше, припускаючи, що, задовольнивши його користолюбство, вона може задобрити його.

— Ось візьми, друже мій, — сказала вона, — і, заради бога, змилуйся наді мною і моїм старим батьком! Це коштовні речі, але вони ніщо порівняно з тим, що батько дасть тобі, якщо ти відпустиш нас із цього замку, не завдавши образи.

— Чарівна квітко Палестини, — відповів розбійник, — ці східні перли поступаються білизні твоїх зубів. Ці діаманти виблискують, але їм не зрівнятися з твоїми очима, а відтоді, як я взявся до свого вільного ремесла, я дав обітницю завжди цінувати красу вище за багатство (...).

— То чого ж тобі треба від мене, якщо не багатства? — запитала Ребекка. — Між нами не може бути нічого спільного: ти християнин, я юдейка. Наш союз був би однаково беззаконним в очах і вашої церкви, і нашої синагоги.

— Це справді так, — відповів тамплієр, розсміявшись. — Одружуватися з юдейкою! О ні, хоч би вона була царицею Савською! До того ж нехай буде тобі відомо, прекрасна дочко Сіону, що якби один із королів-християн запропонував мені руку своєї дочки-християнки й віддав би Лангедок у посаг, я і тоді не зміг би з нею одружитися. Мої обітниці не дозволяють мені кохати жодної дівчини інакше, як par amours¹ (...).

¹ Тобто беручи її за коханку, а не одружуючись (фр. заст.).

— Стій, де стоїш, зарозумілий лицарю, або підійди, якщо хочеш! Але один крок вперед — і я кинуся вниз. Моє тіло розіб’ється об камені цього двору, та я не стану жертвою твоїх грубих пристрастей (...).

Поміркуй!

• Чому Ребекка стає полонянкою?

• Як вона реагує на непристойні пропозиції лицаря?

• Чи можна вчинки Бріана де Буа-Гільбера назвати християнськими?

Розділ XXV

(...) «... я, Гурт, син Беовульфа, свинар із маєтку вищезазначеного Седрика, за сприяння наших союзників та однодумців, які перебувають із нами в спілці в цій справі, а саме: хороброго лицаря, який називається Чорний Лицар, і доброго йомена Роберта Локслі, на прізвисько Влучний Стрілець, оголошуємо вам, Реджинальде Фрон де Беф, і всім, хто є вашими спільниками та союзниками, що ви без усякої причини й без оголошення ворожнечі, хитрістю і лукавством захопили в полон нашого господаря, вищезгаданого Седрика, а також високородну дівицю леді Ровену з Гарготстандстеда, а також шляхетного дворянина Ательстана Конінгсбурзького, а також кількох осіб вільнонароджених людей, які перебувають у них на службі, так само як і кількох кріпаків, також єврея Ісака з Йорка з дочкою, а також заволоділи кіньми та мулами; указані високородні особи зі своїми слугами й рабами, кіньми та мулами, а також і зазначені єврей із єврейкою нічим не завинили його величності, а мирно проїздили королівською дорогою, як годиться вірним підданим короля, а тому ми просимо й вимагаємо, щоб зазначені благородні персони (...) були не пізніше як за годину після отримання цього листа видані нам або кому ми накажемо прийняти їх у повній цілості, не ушкодженими ані тілесно, ані стосовно їхнього майна. Інакше оголошуємо вам, що вважаємо вас зрадниками та розбійниками, маємо намір битися з вами, доймати облогою, атаками або інакше чинити вам усіляку шкоду й розорення (...)».

Поміркуй!

• Хто надіслав листа викрадачам?

• Про що в ньому йдеться?

Розділ XXVI

Коли блазень, убраний у рясу самітника й підперезаний вузлуватим мотузком, з’явився перед ворітьми замку Реджинальда Фрон де Бефа, чатовий запитав, хто він і навіщо прийшов (...)·

— Я покірливий чернець францисканського ордену, прийшов надати останню втіху нещасним в’язням, які перебувають у стінах цього замку (...).

— Ти чуєш, Ательстане? — запитав Седрик. — Зміцнімося духом для останнього нашого подвигу, бо краще вмерти, як годиться чоловікам, аніж жити в неволі (...).

— Зачекайте хвилинку, дядечку, — відповів блазень своїм звичайним голосом, — куди це ви так швидко зібралися? Краще озирніться гарненько, перш ніж стрибати в непроглядну пітьму.

— Дивно, — сказав Седрик, — цей голос мені знайомий.

— То голос вашого вірного раба й блазня, — відповів Вамба, скидаючи з голови каптур (...).

— Як так, шахраю? — запитав Седрик.

— Одягайте цю рясу й мотузок — адже саме вони є ознакою мого священного сану — і спокійнісінько йдіть із замку, а мені залиште свій плащ і пасок, щоб я міг посісти ваше місце (...).

Ребекка пішла геть. Урфріда, поступаючись її благанням, дозволила їй залишити башту, а потім приставила її доглядати за пораненим Айвенго (...).

Поміркуй!

• Ким виявився чернець?

• Про що свідчить готовність блазня Вамби врятувати свого господаря?

Розділ XXVIII

Ми змушені зробити невеличкий відступ, аби повідомити читачеві деякі відомості, необхідні для розуміння подальшої розповіді. Утім, читач і сам, звісно, здогадався, що Ребекка попрохала свого батька забрати Айвенго, залишеного без допомоги на арені, і відвезти його до будинку Ісака (...).

Ребекка була наділена не лише красою, а й великими знаннями та користувалася надзвичайною пошаною серед свого народу, її прирівнювали до тих обдарованих жінок, про яких згадується у Священному Писанні. Батько її, який і сам невільно захоплювався її талантами, любив її безмежно, надавав їй незрівнянно більше свободи, ніж було заведено в євреїв, і не лише часто запитував у неї порад, але й часом, як ми вже бачили, діяв, більше зважаючи на її думку, ніж на власну.

Коли Айвенго принесли до житла Ісака, він був без тями, оскільки втратив багато крові. Ребекка, оглянувши рану та приклавши до неї свої ліки, сказала батькові, що якщо у хворого не буде пропасниці, а бальзам старої Міріам не втратив своєї цілющої сили, то можна не боятися за його життя (...).

— Ти маєш рацію, Ребекко, — замислено мовив Ісак. — Нехай наш дім буде його домом, поки він не вилікується від своїх ран. І коли той, хто називається Левовим Серцем, повернеться до Англії, про що вже ходять чутки, тоді Вілфред Айвенго правитиме мені за мур, щоб сховатися від королівського гніву.

Вечір уже добігав кінця, коли Айвенго опритомнів (...).

Важке драпірування піднялося, і до кімнати прослизнула жінка в розкішному східному вбранні. (...)

Красуня, яка була його лікарем, зібралася іти, він не міг далі опиратися цікавості, що оволоділа ним, і сказав, звертаючись до неї арабською (...):

— Прошу вас, люб’язна дівчино, будьте ласкаві... (...)

— Я живу в Англії, лицарю, — сказала вона, — і розмовляю англійською, хоча за походженням належу до іншої країни.

— Шляхетна дівчино, — почав Айвенго, проте Ребекка знову поквапилася його перервати.

— Лицарю, — сказала вона, — не використовуйте щодо мене титул шляхетності. Краще відразу дізнайтеся, що ваша служниця — усього-на-всього бідна юдейка, дочка саме того Ісака з Йорка, якому ви нещодавно надали заступництво, — і сумно зітхнула, побачивши, як швидко шанобливе захоплення і навіть ніжність Айвенго поступилися місцем прохолодному й не дуже глибокому почуттю вдячності за неочікувану допомогу (...).

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

— Хіба немає в Ашбі, — сказав він, — або де-небудь в околицях якогось Франкліна або хоч би багатого селянина, який погодився б узяти на себе турботу про пораненого земляка, поки він не зможе знову носити зброю? (...).

— Безперечно, — відповіла Ребекка із сумною усмішкою. — Проте, лицарю, якщо ви не бажаєте позбутися свого лікаря, вам треба їхати з нами. Як вам відомо, юдеї вміють лікувати рани, хоч і не завдають їх. А в нашій родині до того ж іще із часів царя Соломона зберігаються деякі лікарські секрети (...).

— А як швидко ти можеш зробити це? — з нетерпінням запитав Айвенго.

— За вісім днів, якщо будете терпляче й слухняно виконувати мої приписи, — відповіла Ребекка (...).

— Якщо ти виконаєш свою обіцянку, дівчино, я тобі заплачу (...).

— Я лише про те й хочу просити, щоб ти надалі вірив, що юдей здатен надати християнинові добру послугу, навзамін нічого не бажаючи, окрім благословення великого Отця нашого, який однаково створив і юдеїв, і християн (...).

Поміркуй!

• Хто доглядає за пораненим Айвенго?

• Як Айвенго ставиться до Ребекки?

• Які вміння та риси характеру виявляє Ребекка?

Розділ XXXI

(...) І Чорний Лицар, і Локслі були цілком згодні із саксом, що варто спробувати взяти стіни приступом, оскільки це єдина можливість виручити бранців, які потрапили до рук жорстокого барона Фрон де Бефа (...).

Чорний Лицар звернувся до своїх воїнів із такою промовою:

— Більше немає чого чекати, друзі мої. Сонце хилиться на захід, а я маю таку справу, яка не дозволить мені провести з вами бодай іще один день (...). Нам треба поквапитися. Один із вас піде до Локслі й скаже йому, щоб він починав стрілянину з луків із протилежного боку замку та рухався вперед. А ви, справжні англійські серця, залишайтеся зі мною і приготуйтеся спустити на воду пліт, щойно відчиниться брама вежі. Сміливо прямуйте за мною по дошках і допоможіть мені розбити ген ті ворота в головній стіні фортеці. Ті з вас, хто не бажає брати участі в цій справі або в кого немає відповідної зброї, нехай займуть верхівку передової вежі, добре натягнуть луки та стріляють у кожного, хто з’явиться на протилежному мурі замку. Шляхетний Седрику, ви очолите тих, що залишаються? (...).

— Я не можу бути очільником, проте нехай буде проклята моя могила, якщо я не вирушу в наступ у перших рядах, куди ви вкажете! Це моя війна, і я маю бути в центрі її (...).

Після від’їзду тамплієра решта захисників замку, яким не вдалося втекти з ним, продовжували чинити відчайдушний опір (...).

Поміркуй!

• Хто вирушає на штурм замку, у якому було ув’язнено полонених?

• Чим закінчується штурм?

Розділ XXXII

(...) Розбійники зібралися довкола заповітного дуба на Оленячому пагорбі. Усю ніч вони підкріплювали свої сили після вчорашньої облоги (...).

— А ти, мій бідолахо, — мовив Седрик, обернувшись та обійнявши свого блазня, — як мені нагородити тебе, що не побоявся наразити своє тіло на смерть заради мого порятунку? (...)

— Що ж це таке? — вигукнув блазень, вириваючись з обіймів свого господаря. — Ти платиш за мої послуги солоною водою? Відтак і блазневі доведеться плакати за компанію. А як же він жартуватиме? Слухай-но, дядечку, якщо справді хочеш нагородити мене, вибач, будь ласка, мого приятеля Гурта за те, що він украв один тиждень служби в тебе й віддав його твоєму синові.

— Вибачити! — вигукнув Седрик. — Не лише вибачаю, а й нагороджу його. Гурте, ставай навколішки!

Свинар миттю скорився.

— Ти більше не раб і не невільник, — виголосив Седрик, торкнувшись його жезлом, — відтепер ти вільна людина й вільний проживати в містах і поза містами, у лісах і в чистому полі. Дарую тобі ділянку землі в моєму Волбругемському володінні, прийми її від мене та моєї родини на користь твою і твоєї родини відтепер і назавжди, і нехай Бог покарає кожного, хто чинитиме супротив.

Уже не раб, а вільна людина й землевласник, Гурт схопився на ноги та двічі високо підстрибнув.

— Коваля б мені, пилку! — вигукнув він. — Геть цей нашийник із вільної людини! Шляхетний пане мій, від вашого дарунку я став удвічі сильнішим і битимуся за вас удвічі краще! Вільна душа в моїх грудях! Зовсім іншою людиною став і для себе, і для всіх! (...)

Почувся стукіт копит, і з’явилася леді Ровена в супроводі кількох вершників і великого загону піших слуг. Вони весело потрушували своїми списами та стукали алебардами, радіючи її звільненню. Сама вона, у багатому вбранні, верхи на гнідому коні, знову набула своєї колишньої величавої постави. Лише надзвичайна її блідість нагадувала про страждання, яких вона зазнала. Її чарівне обличчя було сумним, але в очах світилося сподівання на майбутнє і вдячність за визволення від лиха. Вона знала, що Айвенго живий, і знала, що Ательстан помер (...).

Поміркуй!

• Як віддячує Седрик Сакс своему свинареві Гурту та блазню Вамбі за порятунок? Як вони на це реагують?

• Чим пояснюються страждання Ровени?

Розділ XXXIV

Принц Джон давав у Йоркському замку великий бенкет і запросив на нього тих шляхтичів і церковників, із чиєю допомогою сподівався заволодіти престолом свого брата (...). Задля успішного виконання такого задуму не можна було обійтися без суворої наполегливості та запеклої хоробрості барона Фрон де Бефа, без відваги й запалу Моріса де Брасі, а також бойового досвіду Бріана де Буа-Гільбера (...).

— Тамплієр утік, — відповів де Брасі, — а барона Фрон де Бефа ви більше не побачите: він загинув у розпеченій могилі, серед палаючих руїн свого замку. Я один урятувався (...). Гірша звістка попереду, — сказав де Брасі й, наблизившись до принца, мовив тихим і виразним голосом: — Річард тут, в Англії. Я його бачив і говорив із ним.

Принц Джон сполотнів, захитався, як людина, поранена в груди (...).

Поміркуй!

Як реагує принц Джон на звістку, яку приніс Моріс де Брасі? Чому?

Розділ XXXVII

Трибунал, перед яким мала з’явитися нещасна та ні в чому не винна Ребекка, був розташований на помості величезної зали (...).

Великий магістр підвищив голос і звернувся до зборів:

— Преподобні та хоробрі мужі, лицарі, пресептори, друзі нашого святого ордену, брати й діти мої! (...) Ми викликали сюди юдейську жінку, на ім’я Ребекка, дочку Ісака з Йорка, жінку, відому своїм чаклунством. Цим чаклунством вона зіпсувала кров і потьмарила розум не простої людини, а лицаря. Побратим наш, Бріан де Буа-Гільбер, відомий не лише нам, а й усім тут присутнім як хоробрий і старанний захисник хреста, який здійснив безліч доблесних подвигів у Святій Землі (...)· Коли ж ми почули, що цей шляхетний лицар раптом зрадив статут нашого Храму та зв’язався з юдейською дівчиною, ми могли приписати все це лише диявольській мані або чарам (...).

Великий магістр зібрав думки своїх радників та врочисто запитав Ребекку, що вона може сказати проти смертного вироку, який він має намір зараз виголосити.

— Розраховувати на ваше співчуття, — сказала прекрасна єврейка голосом, що здригнувся від хвилювання, — було б, як бачу, марно й принизливо. Пояснювати вам, що лікування хворих і поранених не може бути противне Богові, у Якого всі ми віримо, було б даремно. Доводити, що багато вчинків, у яких звинувачують мене ці люди, абсолютно неможливі, безплідно: вочевидь, ви в них вірите. Так само безглуздо виправдовуватися, що мій одяг, моя мова та мої звички чужі вам, бо властиві моєму народу (...). Але я запитую його — Бріане де Буа-Гільбере, я звертаюся до тебе самого: скажи, хіба всі ці звинувачення не хибні. Хіба все це не найжахливіший наклеп? (...)

Запанувала тиша. Погляди всіх були спрямовані на Бріана де Буа-Гільбера. Він мовчав (...).

— Згідно з вашими жорстокими законами в мене залишається тільки один засіб для порятунку, — сказала Ребекка. — (...) Я заперечую всі ваші звинувачення, оголошую себе невинною, а свідчення помилковими. Вимагаю призначення Божого суду, і нехай мій захисник підтвердить, що правда на моєму боці.

— Але хто ж, Ребекко, — сказав великий магістр, — погодиться виступити захисником юдейки, та ще й чаклунки? (...)

— Я вимагаю призначення двобою. Ось мій виклик.

Вона зняла зі своєї руки вишиту рукавичку й кинула її до ніг великого магістра з такою простотою і з таким почуттям власної гідності, які викликали загальний подив і захоплення (...).

Поміркуй!

• У чому звинувачують Ребекку?

• Доведи, що ці звинувачення безглузді.

• Як поводиться Ребекка? Про які риси її характеру свідчить така поведінка?

Розділ XXXIX

Надвечір того дня, коли відбувався суд над Ребеккою (якщо тільки можна це назвати судом), хтось тихо постукав у двері її темниці. (...)

— Увійди, — відгукнулася Ребекка, — коли друг ти мені, а якщо ворог — не в моїй волі заборонити тобі ввійти.

— Це я, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, заходячи, — а чи друг я, чи ворог, це залежатиме від того, чим закінчиться наше побачення.

Стривожена появою людини, нестримну пристрасть якої вона вважала головною причиною свого лиха, Ребекка позадкувала (...).

— У тебе немає причин боятися мене, Ребекко, — вів далі тамплієр, — або, точніше, тобі нічого боятися мене тепер (...).

— Буа-Гільбере, — відповіла єврейка, — ти не знаєш жіночого серця або бачив лише таких жінок, які втратили найкращі жіночі чесноти. Можу тебе запевнити, гордий лицарю, що ні в одній із найстрашніших битв не виявляв ти такої мужності, яку виявляє жінка, коли обов’язок або прихильність спонукають її до страждань. Я жінка, зніжена вихованням, від природи боязка, я насилу витримую тілесні муки; та коли ми з тобою з’явимося на фатальне поле бою, ти — битися, а я — на страту, я твердо переконана, що моя відвага буде набагато вищою за твою. Прощавай, я не хочу більше витрачати слів на тебе (...).

— Я зачарований, присягаюся небесами! — сказав Буа-Гільбер (...). — Я не маю сили розлучитися з тобою, ніби мене втримує якась надприродна сила. Прекрасне створіння! — вів далі він, наближаючись до неї з великою пошаною. — Така молода, така гарна, така безстрашна перед обличчям смерті! І приречена померти в ганьбі й у муках. Хто може не плакати над тобою? Двадцять років сльози не наповнювали моїх очей, а зараз я плачу, дивлячись на тебе. Але що має відбутися — відбудеться, ніщо не врятує тебе. Ми з тобою обоє — сліпі знаряддя долі, що штовхає нас на призначений шлях, як два кораблі, які мчать бурхливими хвилями, а скажений вітер зіштовхує їх між собою на погибель. Пробач мене, і розійдімося, як друзі. Марно прагнув я похитнути твою рішучість, але й сам залишаюся твердий і непохитний, як непохитна наша доля.

— Люди нерідко звалюють на долю наслідки власних пристрастей, — сказала Ребекка. — Але я пробачаю тобі, Буа-Гільбере, винуватцю моєї передчасної смерті (...).

Поміркуй!

• У чому виявляється сила пристрасті Буа-Гільбера?

• Який складний вибір між життям і честю робить Ребекка?

Розділ XLII

Вхід до головної башти Конінгсбурга дуже своєрідний і свідчить про грубу простоту тієї епохи, коли було зведено цей замок. Два нижні поверхи правили за льохи або каземати; світло й повітря проникало туди через чотирикутний отвір у підлозі третього поверху; потрапити туди можна було лише за допомогою переносних дерев’яних сходів. Сполучення із четвертим поверхом здійснювалося через зовнішні сходи навколо замку.

Такими складними лабіринтами й повели доброго короля Річарда та його вірного Айвенго до круглої зали, яка займала весь третій поверх. Скориставшись тривалим і складним переходом, Вілфред Айвенго добре сховав обличчя під каптуром свого плаща, щоб його дочасно не впізнав батько.

У залі довкола великого дубового стола сиділо дванадцять знатних саксів з усіх сусідніх околиць (...).

Седрик посідав місце поряд з усіма, але за загальної мовчазної згоди був головною особою в цій залі. Коли ввійшов Річард, Седрик поважно підвівся з місця та, піднісши кубок, виголосив привітання: «Ласкаво просимо!» (...)

Сказавши, що їм негайно буде доставлено все, що вони побажають, він уже зібрався був іти, але Чорний Лицар затримав його за руку.

— Дозвольте вам нагадати, шляхетний пане, — сказав він, — що коли ми з вами востаннє бачилися, ви обіцяли за ті послуги, які мені вдалося надати вам, зробити мені подарунок.

— Усе, що завгодно, шляхетний лицарю, — відповів Седрик (...).

— Досі ви мене знали під ім’ям Чорного Лицаря Пут і Кайданів Лазурових. Знайте ж, що я Річард Плантагенет.

— Річард Анжуйський! — вигукнув Седрик, відступивши в невимовному подиві.

— Ні, шляхетний Седрику, я Річард, король англійський. Заповітне моє бажання полягає в тому, щоб усі сини Англії жили між собою в мирі та злагоді. Що ж, поважний пане, ти й не думаєш схилити коліно перед своїм володарем?

— Перед нормандською кров’ю воно ніколи не схилялося, — відтяв Седрик (...).

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

— А зараз повернімося до мого прохання, — сказав король (...). Отже, на підставі даного тобою слова та під страхом звинувачення у віроломстві й клятвопорушенні прошу, щоб ти пробачив доброго лицаря Вілфреда Айвенго та знову дарував йому свою батьківську любов (...).

— Це Вілфред? — запитав Седрик, указуючи на сина.

— Батьку, батьку! — вигукнув Айвенго, кидаючись до його ніг. — Даруй мені твоє прощення!

— Дарую, сину мій, — сказав Седрик, підводячи його з підлоги. — Нащадок Герварда знає, як тримати своє слово, навіть якщо воно дане норманові. Але ти повинен носити одяг наших пращурів, щоб не було в моєму домі куцих плащів, строкатих шапок і пір’я! Якщо хочеш бути сином Седрика, то й тримайся як нащадок саксонського роду. Ти, я бачу, хочеш щось сказати, — вів далі він суворо, — і я заздалегідь знаю, про що буде мова. Знай, що леді Ровена два роки ходитиме в жалобі за своїм нареченим. Усі наші саксонські пращури відсахнулися б від нас, якби ми надумали говорити про інший союз, ще не поклавши в могилу того, з ким вона повинна була з’єднатися. Сам Ательстан скинув би із себе гробові пелени, і примара його з’явилася б перед нами, щоб заборонити таку образу його пам’яті.

Здавалося, ніби цими словами Седрик справді викликав примару. Тільки-но він устиг їх вимовити, як двері прочинилися, і на порозі з’явився Ательстан — у довгому савані, блідий, худий, схожий на вихідця з того світу (...).

— Як то так, шляхетний Ательстане, — сказав Чорний Лицар, — я сам бачив, як ви загинули від руки скаженого тамплієра в Торкілстоні. Я думав, та й Вамба нам казав, що вам розрубали череп до самих зубів.

— Ви помилилися, лицарю, а Вамба просто збрехав, — сказав Ательстан. — Зуби в мене всі цілі, і я доведу це сьогодні за вечерею. Утім, за це немає чого дякувати тамплієрові: просто меч перекинувся в його руці й удар ковзнув; до того ж я відбив його палицею (...). У цій бійці на мене навалилися вбиті й поранені нормани та йомени, а я так і не прийшов до тями доти, доки не прокинувся в труні, на щастя, не забитій; труна стояла перед вівтарем у монастирській церкві Святого Едмунда. Я кілька разів чхав, стогнав, нарешті оговтався і зібрався встати, як на шум прибігли вельми перелякані паламар з абатом. Вони, звісно, здивувалися, але зовсім не зраділи, коли побачили живим чоловіка, спадком якого зібралися поживитися. Я попросив у них вина. Вина вони дали, але, мабуть, підсипали в нього снодійного, тому що я заснув іще міцніше й проспав дуже довго. Коли ж я прокинувся, то виявилося, що руки мої зв’язані, а ноги стягнуті мотузкою так міцно, що досі, як пригадаю, кісточки ниють.

— Ім’ям Пресвятої Діви, шляхетний Ательстане, — вигукнув Седрик, хапаючи його за руку, — скажи, як же ти визволився. Чи пом’якшилися їхні серця?

— Мабуть, гарна їжа схилила їх до милосердя, тому що мені принесли шматок пирога та фляжку вина. Я поїв, випив і підкріпився. На моє щастя, паламар був таким п’яним, що не міг справно виконувати обов’язки тюремника (...).

— А як же Ровена? — запитав Седрик. — Сподіваюся, ти не маєш наміру її покинути.

— Ех, батьку Седрику, будь розважливий, — сказав Ательстан. — Леді Ровена до мене зовсім не прихильна. Для неї один мізинець рукавички мого родича Вілфреда дорожчий за всю мою особу (...).

Поміркуй!

• Доведи, що до Седрика ставляться з повагою.

• Чому Седрик не поспішає схилити коліно перед Річардом?

• Які неймовірні пригоди трапилися з Ательстаном?

• Чому Седрик прощає свого сина Айвенго?

Розділ XLIII

Повернімося ж тепер до стін замку, чи то пак пресепторії Темплстоу, у годину, коли кривава доля повинна була вирішити, жити чи вмерти Ребецці (...).

— Слухайте! Слухайте! Слухайте! Ось хоробрий лицар сер Бріан де Буа-Гільбер згодний битися з кожним вільнонародженим лицарем, який захоче виступити на захист юдейки Ребекки, якій дароване право виставити за себе бійця на двобої (...).

На полі з’явився лицар, який скакав щодуху в напрямку арени. Сотні голосів загукали: «Захисник, захисник!» — і, незважаючи на марновірний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав лицаря на полі герцю (...).

— Я, шляхетний лицар дворянського роду, приїхав виправдати мечем і списом дівчину Ребекку, дочку Ісака з Йорка, і довести, що вирок, виголошений проти неї, несправедливий і безпідставний, а також оголосити сера Бріана де Буа-Гільбера зрадником, убивцею і брехуном, на підтвердження чого ладен битися з ним на цьому полі й перемогти за заступництва Богоматері та святого Георгія.

— Передусім, — сказав Мальвуазен, — приїжджий мусить довести, що він справжній лицар і належить до поважного роду (...).

— Моє ім’я, — мовив лицар, відкриваючи забороло свого шолома, — відоміше, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід мій більш давній порівняно з твоїм. Я — Вілфред Айвенго.

— Я зараз не битимуся з тобою, — сказав тамплієр глухим зміненим голосом. — Залікуй спочатку свої рани, дістань кращого коня, і тоді, мабуть, я визнаю тебе гідним, аби вибити з твоєї голови цей дух дитячого молодецтва.

— Он як, пихатий тамплієре, — виклично сказав Айвенго, — ти вже забув, що двічі був збитий моїм списом? (...)

Буа-Гільбер нерішуче поглянув на Ребекку, потім люто вигукнув, звертаючись до Айвенго:

— Саксонський собако, бери свій спис і готуйся до смерті (...).

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

Засурмили сурми, і лицарі щодуху помчали один на одного. Як усі й очікували, змучений кінь Айвенго та сам ослаблений вершник упали, не витримавши удару влучного списа тамплієра й натиску його могутнього коня. Усі передбачали такий результат змагання. Але, незважаючи на те, що спис Вілфреда ледь торкнувся щита його супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буа-Гільбер захитався в сідлі й упав на арену.

Айвенго вивільнив ногу з-під коня і швидко підвівся, щоб спробувати щастя з мечем у руках. Але супротивник його не вставав. Айвенго наступив ногою йому на груди, приставив кінець меча до його горла й наказав йому здаватися, погрожуючи в іншому разі негайною смертю. Буа-Гільбер не відповів.

— Не вбивай його, лицарю! — вигукнув великий магістр. — Дай йому сповідатися та отримати відпущення гріхів, не губи душі й тіла. Ми визнаємо його переможеним.

Великий магістр сам зійшов на поле бою і наказав зняти шолом із переможеного лицаря. Його очі були заплющені, а обличчя палало багряним рум’янцем. Поки вони здивовано дивилися на нього, очі його розплющилися, але погляд зупинився і потьмянів. Рум’янець зійшов з обличчя, а на зміну прийшла смертельна блідість. Не ушкоджений списом свого супротивника, він упав жертвою власних неприборканих пристрастей.

— Оце справді суд Божий, — мовив великий магістр, звівши очі до неба.

Поміркуй!

• У чому звинувачували Ребекку?

• Хто вийшов на поєдинок, який вирішував долю Ребекки?

• Як розгортався і завершився поєдинок?

Розділ XLIV

(...) Вілфред Айвенго запитав у великого магістра як у верховного судді двобою, чи виконав він свій обов’язок (...).

— Мужньо й правильно, — відповів великий магістр. — Оголошую дівчину вільною і невинною! (...)

Під час сум’яття, що супроводжувало від’їзд тамплієрів, Ребекка нічого не бачила й не чула. Вона лежала в обіймах свого старого батька, приголомшена та майже бездиханна від безлічі пережитих вражень. Лиш одна річ, про яку завів мову Ісак, повернула їй здатність відчувати.

— Ходімо, — сказав він, — ходімо, люба дочко моя, безцінний мій скарбе, упадемо до ніг доброго хлопця!

— Ні, ні, — похитала головою Ребекка. — О ні, не тепер! У цю хвилину я не зважуся заговорити з ним! (...)

Натовп гучно та старанно кричав: «Многая літа Річарду Левовому Серцю! Геть тамплієрів!» (...)

Весілля нашого героя святкували в найвеличнішому з храмів — у кафедральному соборі міста Йорка. Сам король був присутній на весіллі, і, судячи з уваги, яку він приділив у цьому й у багатьох інших випадках доти гнобленим і приниженим саксам, вони побачили, що мирними засобами могли досягти набагато більших успіхів, ніж у результаті ненадійних перемог у міжусобній війні.

Церемонія одруження пройшла з усією пишністю (...).

Минуло два дні після щасливого одруження, і леді Ровена сиділа у своїй кімнаті, коли Ельгіта доповіла їй, що якась дівчина просить дозволу поговорити з нею без свідків (...).

Увійшла дівчина, висока на зріст і шляхетної зовнішності. Довге біле покривало радше відтіняло, ніж приховувало, витонченість її стану й величаву поставу. Манери її були шанобливі, але без будь-якого остраху та бажання здобути прихильність (...).

Тільки-но Ельгіта пішла (що зробила дуже неохоче), чарівна відвідувачка, на велике здивування леді Айвенго, прихилила коліно, притисла обидві руки до свого чола й, схилившись до підлоги, поцілувала край вишитого одягу Ровени, незважаючи на її спротив.

— Що це означає? — запитала здивована Ровена. — Чому ви мене так незвично вшановуєте?

— Тому що вам, леді Айвенго, я можу законно й гідно вручити подяку, якою зобов’язана Вілфреду Айвенго, — відповіла Ребекка, підвівшись і знову сповнившись гідності та спокою. — Вибачте, що я наважилася вшанувати вас так, як це заведено в мого народу. Я та нещасна єврейка, для порятунку якої ваш чоловік ризикував життям на полі герцю (...).

— Люб’язна дівчино, — сказала Ровена, — того дня Вілфред Айвенго лише незначною мірою відплатив вам за невсипущий догляд і лікування його ран (...).

— Я лише попрошу вас передати йому на прощання мою вдячність і мої найщиріші побажання (...).

Вона відхилила флер і чи то від усвідомлення своєї краси, чи від соромливості зашарілася так сильно, що її щоки, чоло, шия і груди вкрилися рум’янцем. Ребекка також спалахнула, та лише на мить (...).

— Леді, — зронила вона, — ваше обличчя, на яке ви дозволили мені поглянути, довго житиме в моїй пам’яті. У ньому переважають лагідність і щирість, а якщо серед цих прекрасних якостей можна знайти відтінок світської гордовитості чи пихи, то чи ж можна звинувачувати плоть земну в тому, що вона наділена земними властивостями. Довго я згадуватиму ваше обличчя і дякуватиму Господу за те, що полишаю свого шляхетного рятівника в союзі з тією...

Очі її наповнилися слізьми, і вона замовкла, потім швидко витерла їх і на тривожні розпитування Ровени відповіла:

— Ні, я здорова, леді, зовсім здорова. Але серце моє переповнюється жалем при спогаді про Торкілстон і герць у Темплстоу. Прощавайте! (...) Я не виконала ще однієї, найменш значущої частини свого обов’язку. Прийміть цю скриньку й не дивуйтеся з того, що знайдете в ній.

А. Носач. Ілюстрація до роману В. Скотта «Айвенго»

Ровена відкрила невеличку скриньку в срібній оправі й побачила коштовне намисто й сережки з діамантами.

— Це неможливо, — мовила вона, віддаючи Ребецці скриньку. — Я не можу прийняти такий подарунок.

— Залиште його собі, леді, — сказала Ребекка. — Ви маєте владу, знатність, вплив; ми ж маємо лише багатство — джерело нашої сили, а також і нашої слабкості. Ціною цих брязкалець, нехай би вони були й удесятеро дорожчі, не купиш і половини того, чого ви досягнете, вимовивши одне слово (...).

— Отже, у вас є монастирі, і ти хочеш сховатися в одному з них? — запитала Ровена.

— Ні, леді, — відповіла єврейка, — але в нашому народі від часів Авраама й до наших днів завжди були жінки, які присвячували свої думки Богові, а справи — подвигам любові до людей. Вони доглядають за хворими, годують голодних, допомагають бідним. І Ребекка робитиме те саме. Скажіть це своєму господареві, якщо так станеться, що він запитає про долю тієї, яку врятував від смерті (...).

Айвенго довго й щасливо жив із Ровеною, бо з ранньої юності їх пов’язувало взаємне кохання. І кохали вони одне одного ще більше тому, що подолали стільки перепон на шляху до свого шлюбу. Але ризиковано було б допитуватися, чи не спадала йому на думку згадка про красу й великодушність Ребекки (...).

Айвенго успішно служив при Річарді, як і раніше, користувався милістю короля. Імовірно, він досяг би найвищих почестей, якби тому не зашкодила передчасна смерть Левового Серця, який поліг біля замку Шалю поблизу Ліможа. З кончиною цього великодушного, але необачного й романтичного монарха загинули всі честолюбні мрії і прагнення Вілфреда Айвенго.

(Переклад І. Давиденка)

Поміркуй!

• Яке враження справили на тебе останній епізод роману та твір у цілому?

• Які чесноти виявляє Ребекка під час зустрічі з Ровеною? Що свідчить про її великодушність і щиру любов до Айвенго?

• Як склалася подальша доля Ребекки, Айвенго та короля Річарда?

• Доведи на прикладі персонажів роману, що особиста доля та історія тісно переплетені.

• Розглянь ілюстрації А. Носача до роману «Айвенго». Розкажи, з якими епізодами твору вони співвідносяться.

• Що нового ти дізнався / дізналася про персонажів, відомих із легенд — Річарда Левове Серце та Робіна Гуда (Локслі), — після прочитання роману?

• Хто з героїв / героїнь роману тобі найбільше сподобався? А хто викликав твою зневагу? Чому? Підготуй його / її цитатну характеристику.

Ти вже знаєш, що роман — це великий за розміром і складний за будовою прозовий твір, що широко охоплює життєві події та в якому діє багато персонажів. Тобі вже відомі особливості пригодницьких романів. Пропонуємо дізнатися про ще один різновид цього жанру літератури, а саме про історичний роман та його основоположника.

Поміркуй!

• Що таке роман?

• Які твори цього жанру ти вже прочитав / прочитала? Назви їхніх авторів.

• Які існують різновиди романів?

Літературознавчий клуб

Історичні романи належать до найулюбленіших творів читачів і читачок. І це не дивно. Минуле завжди здається загадковим і таємничим. Тож у XIX ст. виникає різновид роману, у якому історичні події тісно переплітаються з авторським вимислом. При цьому історичні події є не лише «декорацією», художнім тлом оповіді, а й рушієм сюжету. Такий різновид роману — це історичний роман. Талановитий письменник інколи стає співавтором історичної правди, беручи на себе сміливість пофантазувати, але при цьому не відійти від сутності історичної правди. Тож в історичному романі художньо втілено події історії, а реальні особи співіснують із вигаданими. У романі «Айвенго» таким історичним тлом є хрестові походи та боротьба за королівський престол.

Історичні паралелі

Починаючи з 1096 р. європейські християни здійснювали походи в Палестину, де воювали з мусульманами за Гроб Господній. На битви їх благословляв Папа Римський. Чимало хрестоносців прагнули здобути владу й багатство, та й духовенство мріяло про нові завоювання на Сході.

Свята земля із VII ст. належала мусульманам-арабам, однак вони не пропускали християнських паломників до Єрусалима. Турки-мусульмани, які захопили Єрусалим у 1071 р., почали загрожувати християнській Візантійській імперії. Папа Урбан II закликав воїнів-християн здійснити похід до Святої землі, щоб відвоювати Гроб Господній і захистити паломників.

У романі «Айвенго» йдеться про учасників Третього хрестового походу, що тривав у 1189-1192 рр. і був очолений Річардом І Англійським, більш відомим як Річард Левове Серце. Хрестоносці на чолі з Річардом І у 1191 р. розбили мусульманського вождя Саллах-ад-Діна, штурмом захопили Арзуф і завоювали велику територію, окрім Єрусалима. Атаку очолювали тамплієри та госпітальєри — лицарі двох орденів, фанатичні вороги ісламу.

Історичний роман — різновид роману, у якому історія, тісно переплітаючись з авторським вимислом, є не лише художнім тлом оповіді, а й рушієм сюжету твору.

Літературознавчий клуб

Засновником жанру історичного роману є англійський письменник Вальтер Скотт (1771-1832). Сучасники зачитувалися його романами та нетерпляче чекали на появу нових творів. Їх високо цінували й найвидатніші письменники, і пересічні читачі. В. Скотта називали Колумбом у мистецтві. Загалом митець створив 28 романів, 9 поем, повісті, літературно-історичні статті, історичні праці.

Письменник виконує в романі «Айвенго» «науково-популярну» функцію, повідомляючи історичні факти про життя середньовічної Англії. Автор поєднує розповіді про хрестові походи та про лицарські чесноти. А в центрі роману — любовна інтрига. В. Скотт змінює характери історичних персонажів: реальний Річард І був зовсім не історичним лицарем. Цей герой, як і вигаданий Айвенго, потрібний автору для втілення власних ідей, поглядів на історію та людину. Тож у романі зображено складні історичні обставини того часу. Увага письменника зосереджена на національних суперечках між норманами й англосаксами та суперечках соціального плану, через які певні люди шукали порятунку від пригноблення в лісах (Робін Гуд). Змальовано й звичайну боротьбу за владу самих норманів — захоплення влади принцом Джоном, доки король Річард Левове Серце перебував у полоні. Однак усесвітню славу роману можна пояснити не точністю зображення історичних подій, а талантом В. Скотта як письменника. Він пов’язує розповіді про хрестові походи та лицарські чесноти. А в центрі роману — історія кохання Айвенго та Ровени. Письменник зумів інтерпретувати історичні факти у творі, поєднати реальні події з легендою, надати їм романтичного звучання, яке не залишає байдужими читачів і читачок і у XXI ст.

Мистецькі діалоги

Творчість В. Скотта стала джерелом натхнення для видатного французького художника Ежена Делакруа (1798-1863).

Митець написав картину, що зображує Ребекку та пораненого Айвенго. Найбільш відомим стало полотно, на якому змальовано викрадення Ребекки Бріаном де Буа-Гільбером під час розграбування замку Фрон де Беф. Тому картина має і відповідну назву — «Викрадення Ребекки».

Е. Делакруа. Викрадення Ребекки

Зображення поєднує протилежні кольори, образи, рухи та статичність. Така контрастність підкреслює трагічність зображеного моменту, його значущість. Нині картина Е. Делакруа знаходиться в колекції Метрополітен-музею в м. Нью-Йорку, що входить до п’ятірки найвизначніших музеїв світу.

Поміркуй!

• Яке враження справила на тебе картина «Викрадення Ребекки»?

• За допомогою яких образів і кольорів художнику вдалося створити й передати емоції персонажів?

• Перекажи епізод, змальований на цьому полотні.

Геральдика — допоміжна історична дисципліна, що вивчає герби та їхню історію.

Герб — відмітний символічний знак держави, міста, дворянського роду або окремої особи, зображений на прапорах, монетах, печатках, документах тощо.

Поміркуй!

Уяви себе геральдистом. Підготуй повідомлення, у якому висвітли зображення на гербах, що розміщені на щитах Айвенго, Фрон де Бефа та Бріана де Буа-Гільбера або ж реальних середньовічних лицарів.

Підсумуй!

• Чи є лицарі в наш час? Поясни свою думку.

• Підготуй виразне читання епізоду роману «Айвенго», який справив на тебе найбільше враження. Якщо це діалог — виконай завдання в парі або ж у групі зі своїми однокласниками й однокласницями.

• Знайди в інтернеті та прочитай роман «Айвенго» повністю.

• Які запитання після прочитання роману й опрацювання матеріалів підручника залишилися для тебе не з’ясованими? Дай на них відповідь разом з однокласниками й однокласницями або за допомогою вчителя чи вчительки.

Читацьке дозвілля

Знайди в інтернеті та переглянь кінофільм «Айвенго» (реж. Д. Кемфілд, США-Велика Британія, 1982 р.). Які епізоди роману відсутні в кінофільмі? Які з’явилися нові епізоди та герої?

Кадр із кінофільму «Айвенго»