Література (українська та зарубіжна). Частина 2. 6 клас. Яценко

Іван Андрусяк

Ти вже знаєш багато історій зі шкільного життя твоїх однолітків з різних країн. А зараз запрошуємо тебе потоваришувати з Івасем Бондаруком — головним героєм повісті українського письменника Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука». Разом із ним ти дізнаєшся прадавні таємниці, пізнаєш секрети справжньої дружби та навчишся цінувати тих, хто з тобою поруч. А ще матимеш гарну нагоду повеселитися, посміятися вдосталь із різних кумедних ситуацій зі шкільного життя Івася.

Вісім днів із життя Бурундука

(Скорочено)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося

Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй — ні, тут-таки, одразу мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!

А взагалі, смійся собі на здоров’я скільки завгодно, — я, правду кажучи, тепер уже й сам ледве стримуюся, щоб не розреготатись, — але не насміхайся! Ну бо кому приємно, коли з нього насміхаються? У нашому класі таких нема. Гадаю, що й у всій школі жодного не знайдеш.

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

Ото й мені неприємно... Та іноді, бува, насміхаються.

Правду кажучи, не те щоб іноді — а таки частенько. Тричі на тиждень. Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те... А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От!

Івась — це щоб із татом не плутали. Тато в мене Іван Бондарук, а я — Івась. Зручно, еге ж? І красиво! А вони — Бурундук...

Ну та чого гріха таїти — я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама. Але тато в мене теж щокастий — і що ж? Його ніхто на роботі Бурундуком не називає, всі поважно так — Іван Іванович. А мене...

Та ні, не треба мене Івасем Івановичем називати! Рано ще. Дай-но школу закінчити, університет — і тоді вже хай буде. А поки що Івась, та й годі. Домовились? От і гаразд.

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

...Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука — лазіння по канату. Бігати — ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати — те саме: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так — переживу.

Але ж той клятий канат — це понад мої сили! Підтягнутися на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати — це для мене складніше за найскладнішу математику!

Ну і ще козел... Не той, що рогатий і чоловік кози — то взагалі цап. А це гірше — це козел щонайсправжнісінький! Стрибати через нього — яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг — хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони — сміятися...

Але того дня саме п’ятниця була. А в п’ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після алгебри, на якій — контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Лінійні рівняння — це не жарти. Вони навіть мене іноді напружують, а всі наші взагалі «в шоці»!

Насправді я алгебру-геометрію не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, — але й у лінійних рівняннях, якщо розібратися, нічого аж такого страшного нема. Головне: сісти, подумати спокійно, одне з одним зв’язати — і воно ніби саме вирішується, часом навіть цікаво буває.

Поміркуй!

• Яке перше враження справив на тебе Івась Бондарук?

• Як ти думаєш, чому його однокласники / однокласниці називають Бурундуком?

• Як Івась ставиться до свого прізвиська? Чи усвідомлюєш ти, що прізвиська можуть бути образливими?

• Про яку таємницю хоче тобі розповісти Івась?

• Як Івась вчиться, які шкільні предмети йому до вподоби? А тобі? Яких зі шкільних предметів, що вивчає хлопець, ще немає у твоєму розкладі?

• Лінійні рівняння ти будеш вивчати в сьомому класі. Яку пораду дає тобі Івась щодо їх розв'язання?

Мовна скарбника

Вислів сміятися на здоров'я має давнє походження. Премудрий цар — біблійний Соломон у своїх приповістях ще три тисячі років тому писав про благотворний вплив сміху, радості на здоров’я людини.

Із цим пов’язані й народні прислів’я та приказки, як-от українське «Щирість, сміх, здоров’я — сестри найдорожчі» або ж індійське — «Один клоун, що приїжджає в місто, дає людям більше здоров'я, ніж сто віслюків, навантажених ліками».

Слово насміхатися має негативне значення — висміювати чиї-небудь дії, вчинки, глузувати.

Але то мені — а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам’ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший — той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.

— Ти, — каже, — коли писатимеш, то сідай трохи боком, щоб я в тебе з-за плеча зошит бачив.

Поміркуй!

• Поясни, що мав но увозі Івась, коли сказав: «Смійся собі но здоров'я скільки завгодно, — я, правду кажучи, тепер уже й сом ледве стримуюся, щоб не розреготатись, — але не насміхайся!».

Система ця налагоджена, треба лише добрий зір мати. Бо якщо поруч сядеш, нічого з цього не вийде — математичка ж завдання за варіантами дає, тож у тих, хто за однією партою, приклади різні. Тут просто так не спишеш: треба кленку мати, щоб бачити, яку схему розв’язку сусід використовує, і свої цифри підставити. Але й спереду сідати теж ненадійно — мусиш крутитися, щоб зазирнути до потрібного зошита, й математичка швидко «просіче». Ну а ззаду саме те, що треба; головне, щоб я свій зошит плечима не затуляв.

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Любов Григорівна у дверях:

— Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму!

Отакої — навіть спортсмени, виявляється, хворіють...

Усі тут, звісно, загукали «ура», але якось млявенько — до фізкультури ще дожити треба.

А я тим часом до Іванюка розвернувся:

— Дам, — кажу, — тобі списати, якщо в команду візьмеш.

Іванюк — найкращий футболіст у класі, а може, й у цілій школі. З алгеброю він не дружить, зате з м’ячем такі фінти виробляє, що замилуєшся! Усі хочуть грати в тій команді, де Іванюк, та не кожного він бере. Ну, але цього разу мене візьме — ніде не дінеться...

— І не воротарем! — додаю. Бо воротарем слави не здобудеш.

У футболі ж як? Гол забив — і герой. А воротар голів не забиває. Воротар їх, так би мовити, навпаки...

Глянув на мене Іванюк так підозріло.

— Гаразд, — каже. — Будеш захисником. Правим. Тільки дивись мені, зошит клади так, щоб я все бачив.

Я покладу — хіба мені важко...

Поміркуй!

• Як ти ставишся до угоди Бондарука з Іванюком? Чи було вона, на твою думку, справедливою?

• Чи подобається тобі футбол? А зо яких футболістів або зо які команди ти вболіваєш?

• Чи погоджуєшся ти з думкою, що герої у футболі тільки ті, хто забивають голи? Свою думку обґрунтуй.

...Грати без м’яча — непроста справа. Це й у справжніх футболістів не завжди виходить, а в мене й поготів.

Хлопці, звісно, м’яч мені не дають — він у мене в ногах не тримається. Мушу відбирати сам, на те я й захисник. Ну та нічого, прорвемось...

Треба дочекатися свого шансу — і тоді я їм покажу, чого вартий Івась Бондарук! А шанс буде, неодмінно буде — це ж футбол, тут усе можливе!

Те, що я не люблю фізкультури, ще не означає, що мушу не любити спорт. Тим паче футбол — хіба можна його не любити?! Це ж як у літературі. Лише там кайфуєш від того, як красиво сказано, а тут — як красиво полетів м’яч. А краса — вона скрізь краса, навіть в алгебрі щось від неї є. Тільки там ухекаєшся, доки до краси доберешся...

Η. Гайда. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

Але у футболі ще дужче вхекаєшся! Я вже і так, і сяк бігаю, а шансу все нема та й нема.

Не скажу, що геть у мене нічого не виходило в тій грі. Навпаки — навіть краще виходило, ніж раніше. Аж двічі мені вдавалося дотягнутися до м’яча й вибити його з-під ніг суперника. Куди завгодно — але ж вибив, це вже добре...

А гра тим часом затяглася. Ось уже вся школа на перерву висипала, хлопці з паралельних класів обступили поле, вболівають. Навіть дівчата деякі зацікавились. Ой, і ота задерихвістка, кісочки-бантики-сюсі-пусі, теж стоїть за чужими воротами... Оце так!

Ну, про неї я тобі розказувати не буду, це моя справа. Ні-ні, навіть не мрій! Та нічого такого, просто капосна дуже, та й усе... Ніби ти з паралельного класу такої не знаєш...

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

Отож-бо, давай краще про футбол!

Урок закінчився, а в нас ніяк до розв’язки не дійде. Рахунок 3:3, і нікому не хочеться без перемоги додому йти. Затялись — і край!

Ото саме тоді мені й випав шанс.

Я побіг уперед, до чужих воріт, — дарма, що стою в захисті. Ні, не тому, що там ця задерихвістка — просто побіг. Ну гра так складалася, розумієш?! Одне слово, побіг — і їхні захисники мене пропустили. Звісно, якби там був Іванюк, то на ньому обидва захисники повисли б, але то був я, а на мене вони не зважали. Воротар їхній лишився далеко зліва — саме м’яч укидав. А Іванюк відібрав! І так швидко, що воротар не встигав у ворота повернутися... Окинув Іванюк оком поле і — дивлюсь — бачить мене! Бачить — і вагається: пасувати чи ні? Я піднімаю руку, як ото справжні футболісти, — пасуй, мовляв, я готовий прийняти.

Ну, тут Іванюк і пасонув...

Ото був, скажу тобі, пас!

Ти ніколи в житті не бачив такого пасу!

Краса!

Лялечка, а не пас!

Ідеальний, вивірений до міліметра...

Якби тут були селекціонери київського «Динамо», — ну чи бодай фізручка Емілія Миколаївна побачила той пас, — то вже наступного дня Іванюк не вчився б у нашій школі й не списував би в мене розв’язування лінійних рівнянь. Його в динамівську спортшколу на руках понесли б...

Отож уяви собі ситуацію: захисники залишилися позаду, воротар далеко зліва, а я з боку правого крайнього, з позиції Віктора Циганкова, виходжу на порожні ворота — і мені на хід філігранно котиться м’яч!

Що Іванюк зробив би в такій ситуації? Звісно, легеньким фінтом зупинив би м’яч перед самими воротами, покрасувався б — часу на це було достатньо, воротареві аж дві, а може, й три секунди знадобилося б, щоб до нього добігти, — а тоді в останню мить із-під самісінького носа воротаря, знущаючись, закотив би м’яча у ворота. У цьому весь Іванюк — не може він, щоб не познущатись.

А я... Я вирішив зробити інакше — пальнути зльоту, ефектно, так, щоб у воротах лиш сітка затріпотіла. Та ні, не тому, що саме за сіткою ота задерихвістка стояла. Просто вирішив так — і все... І пальнув зльоту... І... Не знаю, як воно так вийшло... Одне слово, мимо м’яча я пальнув! А м’яч повільнюсінько так, красивенько за лінію й покотився — я його не зачепив навіть. Хлопці тут, звісно, біжать, лаються. — Геть із поля! — кричать. — Ти, Бурундуку... Ну я й пішов геть із поля, ні на кого не дивлячись. Бо що мені залишалось?

Мовна скарбничка

У розповіді про свої пригоди Івась Бондарук використав слова-професіоналізми - футбольну лексику. Найпоширенішими серед них є такі:

Гол - влучання м’ячем у ворота суперника, що зараховується як очко.

Пас - передача м’яча кому-небудь зі своєї команди.

Фінт - оманливий рух, удаваний випад.

Пенальті - штрафний удар із відстані в одинадцять метрів, який відбиває лише воротар без захисників.

Кутовий удар - удар по м’ячу з кута футбольного поля тощо.

Поміркуй!

• Які почуття й переживання викликав у тебе епізод гри Івася у футбол?

• Перечитай цей фрагмент тексту ще раз. Склади за ним «стрічку настрою».

• Що призвело до поразки Івася?

• Перекажи епізод від імені футбольного фаната / футбольної фанатки.

• Які герої та ситуації в першому розділі твору в тебе викликали сміх?

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому я знаходжу яєчко не просте і не золоте, а значно цікавіше

Татова автівка стояла біля під’їзду, а з другого поверху, з нашої квартири, аж надвір долинали Любині писки.

Усе зрозуміло: їдемо в село до бабусі! Дзвонити у квартиру мені не хотілось — я все ще був мов причмелений через той незабитий гол і волів нікому не показуватися на очі, навіть домашнім. Ну бо зараз почнеться: чого носа повісив, та щоденника покажи, та чи не образив тебе хто... А в щоденнику що? Дванадцятка з літератури й одинадцятка з історії — мої стабільні оцінки. Буде ще як мінімум десятка за ту злощасну контрольну з лінійними рівняннями — але гадаю, що більше, бо там навіть випадково помилитися не дуже виходить, цифри ж збігатися мусять, якщо розв’язок правильний, а в мене все позбігалося. Хіба до почерку математичка придереться, він у мене закоцюбистий — але ж ніби не мала б. Не малявки ми вже, щоб учителі до таких дурниць придиралися. Пишеш як пишеш — головне, щоб розібрати можна було твої каракулі...

...Ні, як себе не відволікай, скільки не думай про приємне, а думки все на поле повертаються. І треба ж було якомусь лисому й бородатому чортові принести задерихвістку до тих клятих воріт! Ну що вона там забула?! Та їй до футболу, як свині до... нашої морської свинки! Аж ні — приперлася, баньки повитріщала, кісочки в різні боки стирчать, і бантики на них жовтенькі, мов прапорці... Як тут по м’ячу вцілити, коли вона вперлася в тебе очима й усміхається! Тут і Микола Шапаренко поковзнеться й грьопнеться на штрафному майданчику, як ото він уміє. Та що там Шапаренко — тут і Ліонель Мессі від такого погляду по м’ячу не влучить, а про Криштіану Роналду я взагалі мовчу...

А ці... партнери: «Бурундуку! Геть із поля!»

Який я їм Бурундук?! Коли списати, то мало не Івась Іванович, — а коли не влучив, то вже й усі ґулі на мене. Образливо! Ну подумаєш — не влучив... Не дуже й хотілося!

Та гаразд, треба додому заходити, нема чого стовбичити на сходах. Ще хто із сусідів перестріне — тітка Люда з четвертого поверху чи дядько Василь із третього, — та присікається, чого сумний-невеселий...

Поміркуй!

• Чому Івась відчував себе «мов причмелений» після своєї поразки на футбольному полі?

• Які слова могли б його розрадити, заспокоїти?

• Як ти думаєш, чи допоможе хлопцеві забути про його прикрощі поїздка в село до бабусі?

* * *

Мама визирнула з кухні:

— О, Йвасю, добре, що ти вже вдома. Перевдягайся, мий руки і швидко йди обідати, за десять хвилин вирушаємо.

Тато, звісно, звернув увагу, що зі мною щось негаразд, але доколупуватися не став. Він у мене молодець — знає, що коли мені треба буде поговорити, я сам підійду. Лише «п’ятачка» показав - мовляв, носа вище, — та й усе.

А мамі не було коли, мама всю дорогу Любу вгамовувала. Усе ж іноді добре, коли молодша сестричка вереда — на передньому сидінні можна їздити, поруч із татом, а не позаду, як малявка...

Бабуся нам дуже зраділа, сплеснула в долоні, заойкала про те, «як виросла Любочка, яким дорослим став Івась», — ну все, як завжди.

Доки тато заводив автівку під навіс на подвір’ї, а мама діставала з багажника гостинці та сумку з речами, переважно Любиними вдяганками, бабуся бідкалася про те, що вечеря ще не готова, і, нарешті, послала мене в курник забрати яйця, що їх кури нанесли за день. Мовляв, свіженької яєшеньки ще зготує.

Так було кожного разу, коли ми приїжджали до бабусі, тому я лише усміхнувся й пішов, куди веліли. Надворі вже посутеніло, але бабусине подвір’я я знав як свої п’ять пальців. Тож у курник мені й заходити не треба було — досить просунути руку поза дверцята ліворуч і намацати гніздо.

Ага, ось воно! Одне яєчко, друге, третє, четверте... Ой, а в гнізді ще щось є! Ніби яєчко, але маленьке таке... Заберу — роздивлюся на світлі.

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

Еге ж, справді яєчко! Таке, ніби курча його знесло, — але ж у жовтні курчат не буває, вони влітку вилуплюються, коли тепло. Може, пташине? Але чого б воно в курячому гнізді опинилося? Та й пташині зазвичай поцятковані, а це біле-біле... Невже якийсь новий вид зозулі в нашому селі завівся, невідомий науці, що курям свої яйця підкидати навчився? Та ні, це фантастика! Які восени зозулі...

— От молодець, Івасю! — це бабуся. — Занось до хати, зараз я їх на сковорідку із сальцем... А курник прикрив, щоб лисиця не влізла?

— Прикрив, бабусю. А що це за яєчко в гнізді було? Дивне таке, маленьке...

— Гм... — узяла до рук, піднесла до очей, роздивилася на світлі. — То зніщє, онучку. Або ще кажуть «зносок». Я тобі потім розповім.

Дивне яєчко я одразу ж заховав у горнятко на верхній полиці бабусиного буфета — ну бо Любі його тільки покажи, то вже буде по ньому. Може, я за нього в когось із сільських хлопців справжнє пташине яйце виманю чи ще яку цікавинку. Хтозна, для чого воно в селі годиться...

Бабуся згадала про зніщє, коли ми вже помолились і спати вкладалися. Люба коло бабусі примостилася та й стала вимагати казочку.

Ну я теж послухаю.

Ні-ні, я вже з того віку вийшов, щоб під казочки засинати, але ж бабуся так цікаво їх розповідає...

Ото вона підморгнула мені — не забула, мовляв, — та й каже:

— Іноді буває, що курка знесе дивне яєчко. Не просте, а таке, як звичайне, біленьке, але дуже мале. Точнісінько як пташине. І воно не просто собі яєчко, а особливе. Його зніщєм називають, або ще зноском, і курка несе його останнім, коли вже всі яйця знесла, тільки воно лишилося

Так от, старі люди кажуть, що з того зніща можна вивести, прости господи, дідька. Маленького такого, домашнього — його ще антипком або хованцем називають.

— Як?! Сплавзнього? — дивується Люба.

— Ну я не знаю, який він справжній. Я його не бачила. Але так старі люди кажуть, а вони пусто-дурно говорити не будуть. От коли я була маленькою... Ото, буває, зберуться жінки осінніми вечорами при каганці — бо світла тоді ще не було, — та й кукурудзу лущать, або горох, або квасолю, або біб. Ну, або прядуть чи плетуть що. І щоб не скучно було, одна одній різні історії оповідають. А я, маленька, така як ти, Любочко, теж ото лущу собі який горох та й слухаю. То вони й розповідали про те, що зі зніща можна дідька вивести, який нібито у всьому допомагати буде. Але не так просто його висидіти, як здається! Бо людина ж не курка — вона не може на гнізді сидіти...

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

Казали старі люди, що треба отаке зніщє сім днів під лівою пахвою носити — вигрівати. А головне: ні до кого за ці сім днів і словом не обмовитися. Якщо ж заговорив, то все — пиши пропало.

От і задумав Івась Бондарук вивести собі антипка-помічника. Але нелегка це справа, адже спробуй не говорити в школі ні з ким цілих сім днів... Різні неприємності спіткали Івася через цю ідею. І ось чим усе закінчилось...

Поміркуй!

• Як зустріла бабуся родину Івася?

• Про що вона розповіла онукам?

• Чи можливі казкові події в реальному житті? Чому?

• Що спонукало Івася повірити в чудодійну силу казкового персонажа?

• Навіщо він взявся втілювати казкову ідею?

• Про які риси характеру, прагнення Івася свідчить його вчинок?

• Що тобі видалося найсмішнішим у цьому розділі твору?

• Якщо хочеш дізнатися, які пригоди трапилися з Івасем через його задум, то зіскануй QR-код і послухай 3, 4 розділи повісті.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

у якому я витримую іспит із англійського мовчання

У школу в понеділок мені вдалося прошмигнути непоміченим. На дверях чергував якийсь зі старших класів, мене там ніхто не знав, так що ні з ким не треба було вітатися.

Так само тихенько, мов миша, я прослизнув у клас і попід стіною шаснув на своє місце. Ніхто мені не зрадів, ба навіть не помітив мого приходу. Раніше це мені було б неприємно, але зараз — саме те, що треба...

Оленка Зайко, сусідка по парті, вже сиділа, втупившись у підручник.

— Ммм... — промукав я їй замість привітання. Мені не можна вживати жодного слова, але ж про мукання бабуся нічого не казала...

Оленка неохоче відірвала очі від книжки, змахнула косичками — чи то «привіт», чи «не заважай», чи одне й інше водночас — і зубрила далі. Ну, вона справді з породи «зубрів» — тих, хто заучує уроки напам’ять, не розуміючи.

Акуратно, щоб не робити лівою рукою різких рухів, я зняв куртку й засунув шапку в рукав. Гардероб у нас у школі лише для старшокласників, а ми, «середнячки», маемо в класному кабінеті «стінку з кілочками», — і вона саме біля тої стіни, де моя парта. Зараз це мені дуже зручно — не треба ходити по класу й привертати до себе зайву увагу...

Почепивши на «кілочок» куртку, дістаю з портфеля підручник, зошит і словник. Усе — правою, ліва лише злегка підтримує портфеля, щоб не звалився з колін.

Яйце під пахвою тримається добре, не посунулось і не скотилося — так би й надалі!

Перший урок — англійська. Востаннє в цій чверті. Ось чому в класі незвично тихо — ніхто не бігає, не стрибає й не розвалює школу, всі повтуплювалися в підручники. Еге ж — урок лише раз на тиждень, оцінок набрали малувато, й Валера пообіцяв надолужити сьогодні за всі рази. Отже, буде тотальне опитування! Ну, та мені це нічим не повинно загрожувати — у мене в журналі три чи чотири дванадцятки, а питати, напевне ж, будуть тих, у кого нуль цілих нуль десятих...

Із англійською нам, узагалі ж, не щастить. Від початку року Валера — вже другий учитель; і подейкують, що він теж у нас не затримається. Валерієм Васильовичем його звуть, а прізвисько ми йому ще навіть не придумали, тому між собою називаємо просто на ім’я. Він ще студент, на останньому курсі вчиться, — і, певно, вивчившись, піде працювати кудись на фірму, де потрібні знання англійської, а до нас наступного року пришлють нового студента. Жаль — у Валери цікаві уроки; та що вдієш, коли на фірмі більша зарплата...

Першим Валера викликав до дошки Іванюка.

— Про що ж ти нам розповіси? — запитав українською.

Іванюк осмикнув піджак, тоді підтягнув штани, тоді знову осмикнув піджак — і не казав ні слова. Я вже почав хвилюватися, чи не роздобув Іванюк і собі де-небудь зніщє...

— Гаразд, — зрозумів Валера. — Tell mi, please, about your family.

Розказати про сім’ю — це найпростіше з усього, що лише можна було вигадати. Про це ми розповідали ще з класу, здається, третього — якщо не другого...

— Нууу... — почав Іванюк, і я заспокоївся: ніякого зніща в нього нема і в мовчанку він не грається. Іванюк завжди так починав відповідати — чи на англійській, чи на математиці, чи на українській літературі.

— What? — усміхнувшись, перепитав Валера.

— Нууу... Май фемелі із... із нот вері... вері... — наступне слово Іванюк забув і стрельнув очима в мій бік: підкажи, мовляв.

Я мовчав.

Звісно, за інших обставин я б залюбки йому підказав — але не зараз...

— ...вері... нууу...

— Large! — шепнула, не стримавшись, Оленка Зайко.

— Лажа! — не розчувши, випалив Іванюк.

Клас вибухнув реготом!

Я теж не зміг витримати й пірнув обличчям у лікоть на парті, міцно зціпивши зуби — хтозна, чи можна мені реготати?

І тут же все в мені похололо, і сміх миттю урвався сам собою я відчув, як від різкого руху яйце з-під пахви посунуло вниз, у рукав...

Ну його до біса, такі жарти!

— Я бачу, що лажа, — тим часом, пересміявшись, мовив Валера. — Що ж, продовжуй, це навіть цікаво.

Весь червоний, Іванюк нарешті зібрався з силами й почав спочатку:

— Май фемелі із нот вері... лажь!

По класу знову пробіг смішок, та Валера вгамував його поглядом.

— Ма-зе, фа-зе, еее... сі... бр... бра... — Іванюк люто витріщився на мене і всім своїм виглядом вимагав підказки.

— Sister? Brother? Хто там у нього є? Я ж не знаю! — шпигонула мене Оленка ліктем. І яйце ще глибше посунулося в рукав.

Я знав, що в Іванюка є брат, — але як я можу про це сказати зараз?!

— What do your parents do? — утрачаючи терпець, запитав Валера.

— Ага, ду, — кивнув Іванюк, не розуміючи.

— Is your father a teacher? — усміхнувшись, почав уточнювати вчитель. — Or a doctor? Or a driver? Or а...

— Слюсар! — нарешті збагнувши, що від нього хочуть, випалив Іванюк.

— English, please, — вимагав Валера.

— Еее... Хі із...

Іванюк цього слова не знав. Валера окинув очима клас — але всі мовчали.

І тоді...

Так — тоді Валера повернувся до мене:

— Бондарук!

Я знав.

Але що мені було робити?!

Повільно, дуже повільно я піднявся — і тут мене осінило!

Зігнувши ліву руку в лікті й притиснувши її до тіла, щоби не дати змогу яйцеві скотитися ще нижче, я кинувся до дошки, схопив крейду і вивів великими літерами: FITTER.

— Tell it, please, — здивовано попросив Валера.

— Ммм... — замукав я і показав пальцем на щоку: мовляв, зуб...

— Ааа, — розуміюче кивнув учитель. — Сідай, Бондарук. Молодець. І ти сідай, Іванюк, — зітхнувши, мовив відтак. — Не знаю, що тобі ставити...

На перерві, щойно Валера вийшов із класу, розлютований Іванюк кинувся на мене з кулаками.

— Ти чого?! — крикнув він, боляче заїхавши мені в плече. На щастя, в праве... — Не міг підказати, Бурундук нещасний?!

— Ммм... — старанно замукав я, ухиляючись, і знову показав на зуб.

— От виб’ю зараз того зуба, щоб ти не був такий розумний! — замахнувся він.

Я зажмурився і сховав голову в плечі, думаючи про одне: тільки б не розбив зніщє...

— Ну-ну, не бійся, — усміхнувся Іванюк і ефектним жестом перевів замах кулака в чухання потилиці.

Розвернувся й пішов собі.

Ху-у-у-

Обійшлося...

Поміркуй!

• Які епізоди викликали в тебе сміх?

• Чому Бондарук не зміг підказати Іванюку?

• Як ти ставишся до підказок?

• Чи доводилося тобі підказувати чи користуватися підказками?

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

у якому напруга зростає, а Оленка Зайко виявляє надмірну пильність

Усе йшло ніби й гаразд — нездоланних труднощів не виникало, з дрібниць удавалось «викручуватися», ніхто силою не намагався відібрати чи розчавити моє зніщє й кліщами не виривав із грудей слова.

Та все ж...

Усе ж щось було не так.

У вівторок увечері я раптом збагнув, що зовсім не думаю про те, навіщо все це. Минуло вже три доби відтоді, як я зважився на мовчанку, в тім числі лише два дні довжелезного шкільного тижня, — і я за цей час жодного разу не згадав про маленького кумедного антипка, який наступної суботи має розколоти шкаралущу зачаєного під пахвою яєчка й висунути на білий світ спершу носика-п’ятачка, а потім і завитого в поросячий кружечок хвостика... Забув про бажання, які він має виконувати, і про те, що в мене взагалі є які-небудь бажання, крім одного-єдиного: не бачити й не чути нікого в світі, не зустрічати на своєму шляху жодної живої, а головне — знайомої душі!

Досі я навіть не підозрював, що людей, яких я знаю особисто, — себто, тих, із якими при зустрічі треба принаймні вітатись, — аж так багато! Тітка Люда з четвертого поверху; дядько Василь із третього; Оксана з квартири навпроти — вона вже закінчила школу, але ще не тітка; Мишко, Руслан, Марина, Леся, ще Марина, Петро Захарович, знову Марина, Юлія Гнатівна, тітка Юлія і дві просто Юлі — всі вони з нашого будинку, але з сусідніх під’їздів. А ще ж дядько Ґурам із будинку навпроти й тітка Уляна — продавець із магазинчику, що в нашому дворі. Я вже не кажу про учнів нашої школи, які мешкають у сусідніх будинках, — їх набереться десятків зо три... І всіх їх я зустрів лише сьогодні вранці й лише по дорозі з дому до школи — хоча тут усього два квартали, десять хвилин ходу! Й по дорозі назад таких зустрічей було аж ніяк не менше. І сьогодні, й учора...

Багатьох із цих людей я міг не бачити по кілька місяців — чи не усвідомлювати, що бачу, а просто чемно бажати «доброго дня» при зустрічі, й тут же про цю зустріч забувати, як забуваються сотні, тисячі, десятки тисяч щоденних, щогодинних дрібниць. Якби кожну таку дрібницю тримав у голові — то вже за тиждень голова репнула б, як перестиглий кавун!

Таке враження, що всі ці люди зібралися на якихось трьох сотнях метрів мого шляху лише задля одного — щоби я з ними привітався. Розкривав рота й автоматично вимовляв звичні звуки — раз, удруге, вдесяте, втридцяте, всоте...

Але ж саме цього я зробити не міг!

Що завгодно — тільки не це!!!

І я мусив ухилятися, перечікувати, уникати цих зустрічей, робити вигляд, що мене рантом щось дуже зацікавило з протилежного боку дороги чи за рогом найближчого будинку...

Але вони насувалися звідусіль — як не одне, то інше, — і коли вже не було змоги нікуди перебігти, звернути чи задикуватись, а земля вперто не бажала розверзатися під моїми ногами й ховати мене від ганьби, — що тоді?.. Тоді я мусив старанно ліпити на своєму обличчі страшенно привітну міну, швидко-швидко кивати головою й, вичавлюючи з себе нечленороздільне мукання, показувати на миґах, що я дуже-дуже-дуже радий зустрічі...

І всі ці муки лише для того, щоби замінити собою двійко елементарних слів!

Чорт забирай! Як багато сил економить людині мова!!!

...У середу було ще гірше. У середу, крім усього цього, на мене чекала ще ціла купа нових випробувань.

Цього дня батьки мусили затриматися на роботі допізна у мами були лекції в заочників, а тато здавав новий проєкт. Це означало, що після уроків я мусив збігати до магазину й купити хліба-молока, а потім забрати з садочка Любу. Перше вимагало спілкування з продавцями, в яких треба як мінімум замовити покупки; а друге загрожувало неодмінним вислуховуванням докладного звіту про те, що Люба сьогодні в садку розбила, кого набила і в який спосіб іще накапостила, та головне — заспокоюванням виховательки й читанням Любі лекції про правила поведінки. А крім того, треба було ще відповісти на десятки, сотні, тисячі Любиних запитань про все на світі, які так і сипали з неї, мов із пустого млина.

Я, звісно, дуже люблю свою сестричку — але ж вона дівчинка, і на це нема ради... Знаючи про мою мовчанку, вона лише подвоїть, а то й потроїть кількість своїх дурнуватих запитань!

Та навіть це не найгірше. Справжня біда в тому, що в середу останнім уроком — фізкультура! А я не знаю випадків у світовій історії, щоби хтось міг бігати-стрибати, тримаючи під пахвою хай маленьке, але справжнє куряче яйце — і цього б ніхто не помітив, і яйце б не розбилось...

Конче треба було щось вигадати!

І я не придумав нічого кращого, ніж попросити маму написати класній керівничці записку з проханням відпустити мене з фізкультури. Мовляв, бартер: хоч як мені цього разу буде складно, та я куплю все, що треба, і Любу з садочка заберу навіть раніше, ніж зазвичай, — менше накапостити встигне.

— Ану, неси щоденника, мудрагелю! — сказала мама, прочитавши записку, в якій я їй усе це виклав. Ну, бо коли не можна розмовляти, то як інакше їй поясню, чого мені треба?

Щоденник мене й виручив — бо, побачивши там не лише одинадцятку за п’ятничну контрольну з математики, а ще й дванадцятку з англійської за оте fitter, мама зітхнула й мовила:

— Ну, бачу, що в школі ти справді цими своїми дурницями не займаєшся.

Я мовчав.

— Чи у вас на англійській письмова робота була?

Я чесно захитав головою, що не було.

— Ось бачиш, яка ти чемна дитина: з учителями розмовляєш, а з рідною мамою ні, — мовила вона, усміхнувшись. — Гаразд, напишу Любові Григорівні, щоб тебе відпустила. Любиш ти фізкультуру, як сіль в оці...

Якби не моя мовчанка — я б крикнув «ура» так голосно, що весь будинок на вуха б став!!! Куди там Любиним верескам!

Уроки в середу були нескладні, вчителі опитували тих, у кого було мало оцінок, а на історії й українській літературі подавали новий матеріал. Так що все було на диво спокійно, мене ніхто не «смикав», і навіть Іванюк відповідав (чи то пак, намагався відповідати) з місця й підказок від мене більше не вимагав.

Лише Оленка Зайко якось підозріло почала поглядати на мій лівий лікоть, який я старанно не відводив від тіла, щоб зніщє не випало з-під пахви.

Поглядала-иоглядала, а тоді й питає так жалісно:

— Дуже боляче? Де ж це ти так забився, Бурундуку?

Я насупився, промукав щось і відвернувся — не чіпай, мовляв! Не твоя справа!

Та клята Оленка ніяк не відчепиться:

— Ну чого ти, Іване? — й пальчиськами своїми дівчачими до мого плеча тягнеться.

Це вона так підлизується. Бач, згадала, як мене звати! Але ні — мене на це не купиш...

Я ще дужче насупився, зашипів і відсунувся від неї.

А вона знов:

— У мене мама медсестра. Хочеш, я тобі перев’язку зроблю? Я вмію.

Хотів я їй сказати, хай зробить собі перев’язку язика, — та вчасно згадав, що саме говорити й не можна...

Ну, що було робити?

Схопив я правою рукою її за кісочку, та як смикону — в неї аж сльози з очей бризнули!

— Ах, ти так! — надулась вона. — Я до тебе всією душею, а ти... Бурундук нещасний!

І відвернулась.

Я й радий — хай буде Бурундук, лише б зараз не пхалася до мене!

Думав, що Оленка дасть мені після цього спокій, та де там — і далі підозріло так на мою руку поглядає...

От морока з тими дівчиськами!

Ну, та нічого — уроки якось відсидів. На перервах не лише з класу не виходив, а й із-за парти не вставав. Тільки на великій перерві, коли всі наші стрімголов у їдальню помчали, я тихенько, попід стіночкою, щоб ні на кого по дорозі не «нарватися», в туалет сходив. У їдальню мені цього тижня, на жаль, не можна — там страви замовляти треба... Ось якби був у мене надійний друг, якому можна було б відкритись, — він би мені допомагав. А так... Кому я відкриюсь? І в який спосіб?

Ото ж бо й воно...

Та все ж цього дня мені, виявляється, щастило. Навіть Козу, себто Любов Григорівну, перед фізкультурою піймав у коридорі, тож не довелося заглядати в учительську. І вона сама спитала мене:

— Чого тобі, Бондарук?

Так що мені не треба було нічого пояснювати — я лише простягнув їй мамину записку.

— Що трапилося? — стурбовано запитала вона, прочитавши.

— Ммм, — замукав я і вже звично показав на щоку.

— Зуб? Ну нічого, це можна пережити, — схитнула головою Любов Григорівна. — Біжи до стоматолога, я попереджу Емілію Миколаївну...

— Ммм, — знову замукав я, що мало означати «дякую», й посунув по свої речі.

Як на зло, Оленка Зайко ще не пішла до спортзалу. Побачивши, що я вдягаю куртку й беру наплічника, вона заверещала на весь клас:

— Бурундуку! Ти куди?! Люди, Бурундук тікає з уроку!!!

Марна справа — останні слова я чув уже в коридорі.

Втім, ніхто мене й не доганяв...

Узагалі, попри всі побоювання, це виявився чи не найкращий із моїх «мовчазних» днів. Я б залюбки потиснув руку тому, хто придумав супермаркети, — там усе вибираєш сам, а не просиш у продавця. Тільки й того, що треба пройти на два квартали довше...

І Любу я встиг забрати з пообідньої прогулянки — вона побачила мене здалеку й побігла до мене сама. Вихователька цьому, здається, лише зраділа...

А ще в Любиній групі сьогодні були «великі хлопчачі бої» коли виховательки кудись вийшли, геть усі хлопчики із двох сусідніх груп почали битися одні з одними. І їхня бійка виявилося такою значною подією, що сестричка розповідала мені про неї всю дорогу. Навіть якби я й хотів, то вставити двійко слів у її монолог навряд чи вдалося б...

Удома я нарешті поїв — і мені одразу ж здалося, що життя прекрасне!

А Люба все ще розповідала про бійку, в якій найактивнішим виявився якийсь Максим Зайко із середньої групи. І саме з цим Максимом гуляла відтак моя люба сестричка, коли я прийшов її забирати додому.

От дівчача душа...

Поміркуй!

• Як власний досвід допоміг Бурундуку усвідомити значення мови в житті людини?

• Доведи, що лише ціною власної винахідливості Бурундуку вдалося уникнути спілкування.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,

у якому геть усі виходять із себе

На хімію — перший урок у четвер — я мало не спізнився.

Тобто все ж спізнився — дзвінок застав мене в шкільному передпокої, тому на другий поверх, де «мешкає» наш клас, я летів як скажений. Боюся, що якби на сходах стояв директор, то довелося б і йому політати... На щастя, вчителька трохи затрималась, і я встиг ускочити в клас за кілька секунд перед нею.

А все через дурне морозиво, точніше через дурні ідеї...

Спав я цієї ночі погано — утім, як і всі останні ночі. Постійно здавалося, ніби я уві сні невдало повернувся й розчавив яйце... На щастя, цього не ставалося, — та, певно, тільки тому, що навіть уночі я мусив бути уважним. Зате відчував, що на уроках, особливо нудних, починаю куняти...

Перед ранком, коли сон чомусь геть вивітрився з голови, я зрозумів, що коли так ніде й далі, витягнути весь тиждень не вдасться. Треба щось придумати, щоб бодай на день залишитись удома. Якщо не сьогодні — хоч сьогодні знову фізкультура, й просити маму про нову записку марно, — то бодай завтра, коли в нас аж сім уроків, і останнім та сама клята фізкультура.

Найкраще було захворіти! Ну так — захворіти й спокійнісінько пробути вдома ці капосні два дні, аж доки в суботу... Ох, дожити ще треба до тієї суботи! То що, ноги промочити? Але надворі, незважаючи на кінець жовтня, сухо...

І раптом я зрозумів, що треба робити! Три дні — аж три дні - я не ходив до шкільної їдальні. Сьогодні буде четвертий. Але копійчину мама дає мені кожного ранку! А крім того, у мене ж є скарбничка, де я збираю гроші на новий айфон. Це ж купа грошей! Айфон почекає — тим паче, що в суботу я матиму того, хто грошові бажання, якщо вірити бабусі, виконує особливо охоче.

А в супермаркеті — аж два величезні холодильники з морозивом. З’їсти кільканадцять пачок — і до вечора в мене буде така ангіна, якій позаздрить навіть... навіть... не знаю хто!

Отож зранку я побіг не до школи, а просто до супермаркета. Купив одразу п’ять пачок пломбіру. Касирка зиркнула на мене підозріло, але не сказала нічого — певно, їм треба товар розпродати, а для морозива зараз не сезон. Крім мене, ніхто не бере.

Зайшовши за ріг, першу пачку з’їв із задоволенням, другу сяк-так, третю заледве, четвертою давився, а п’яту так і не зміг проковтнути — половину віддав голубам. У горлі аж скрипіло, ніби там побував Йоулунуккі, червоний в нього ніс... Краса! Я був дуже задоволений — доки не збагнув, що запізнююсь.

У класі на мене чекав сюрприз: Оленка Зайко пересіла за іншу парту. Подумаєш! Мені самому краще... Ось лише чому вона так підозріло на мене позирає? О! Шепочеться з Мариною Кирилюк — такою ж заучкою, як сама, — і вже обидві витріщаються на мене й пирскають у кулачки.

Минув урок, перерва, ще урок... До мене ніхто не підходив і нічого мені не казав. Але всі витріщалися, мов на прокаженого... Далі була фізкультура. Я не придумав нічого. Зітхнув і, взявши пакет із формою й кедами, пішов у роздягальню спортзалу.

Там, як мені здалося, роздратовані програшем хлопці тільки й чекали на мене. Наперед вийшов Іванюк:

— Бурундуку, а покажи, що це в тебе там, під лівою пахвою!

Я затулився й позадкував, мотаючи головою:

— М-м-м... — не покажу, мовляв.

— Покажеш! — вигукнув Іванюк. — А ні, то ми самі подивимось!

Вихід перекрили — я міг задкувати хіба в куток. Став, стиснув кулаки, зціпив зуби. Вигляд у мене, певно, був кумедний, бо всі розсміялись. Я зиркав спідлоба то на одного, то на іншого. Найкраще було б закричати — але ж не можна. Я мушу домовчати до вечора суботи...

І тут Іванюк стрибнув! Просто на ліве плече! Я в останню мить устиг припідняти лікоть і — падаючи — відчув, як зніщє посунулося до грудей. Так, тепер згрупуватись... обличчям униз... коліна й лікті під себе... Зверху на мені утворилася купа мала — першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкалися, намагалися відірвати мене від підлоги... І раптом: ХРУСЬ! Здається, не лише я почув цей звук — Іванюк теж...

— Стій! — закричав він. — Усі відійшли! І всі вони справді відійшли. Та враз я збагнув, що кляте яйце — загорнуте у вату яйце — зачаєний десь під серцем дурний курячий зносок — ціле-цілісіньке!!! А хруснув зуб... Корінний зуб... Молочний... Певно, останній молочний, який ще в мене залишався... Він уже давно хитався... І ось...

Я схопився за щоку, висунув язиком зуб собі на долоню — й побачив кров. Почав витирати губи, та лише розмазував ту кров по щоках...

Г. Осадко. Ілюстрації до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

Усі дивилися на мене великими страшними очима, і ніхто не знав, що робити. Я теж не знав. Я посунув до виходу зі спортзалу, піднявся сходами на «наш» другий поверх і побрів у туалет — до умивальника. Якимось дивом ніхто мені не зустрівся. Певно, вже продзвенів дзвінок. Утім, у нас завжди й після дзвінка хтось шастає — лише цього разу не було нікого. Хтозна, добре це чи ні... Я сплюнув в умивальник — слини було значно більше, ніж крові. Справді, зуб хитався давно, знизу вже підпирав новий — я намацував його язиком, — так що цей тримався хіба на маленькому корінці. Болю не було — навпаки, приємно, що він нарешті випав. Я вимив руки, обличчя, сполоснув рот. Тоді згадав про зніщє й сягнув рукою під сорочку. Вата зіжмакалася, почорніла, вся була просякнута потом. Але яйце — чомусь ціле. Чому? На фізкультуру я не повернувся. Пішов до класу, сів на своє місце, поклав голову на парту, примостивши під неї праву руку (під ліву вже звично лягло яйце), й одразу ж заснув.

Поміркуй!

• Як почувався Івась через кілька днів «виношування» антипка?

• Чи змінило це його плани? Чому?

• Чим небезпечна для здоров'я була ідея Бондарука з морозивом?

• Як ти вважаєш, чи варто ризикувати власним здоров’ям задля реалізації подібних ідей?

• Як ти думаєш, про що почали здогадуватися однокласники / однокласниці Івася?

• Як вони можуть допомогти йому вийти зі скрутного становища?

• Чи «виручив» Івася випадок із зубом? А Тома Сойєра з повісті Марка Твена? Пригадай та стисло перекажи цей епізод. Зверни увагу, як ці, спершу трагічні для героїв події, набувають гумористичного забарвлення.

* * *

Розбудила мене Любов Григорівна, наша класна керівничка. Виявляється, вже продзвенів дзвінок на перерву, але наші ще не встигли повернутися зі спортзалу. А вона зайшла — і скрикнула:

— Бондарук! Що ти тут робиш?! Чому не на уроці?! Я скочив, хотів щось сказати, але вчасно згадав, що говорити не можна, а що показувати на мигах — не знав. Тут почали повертатися наші — стояли й дивились. А вона говорила до мене, говорила спершу лагідно, тоді сердито, відтак кричала. Я мовчав. Вона повела мене до директора. Там я теж мовчав. Уже й казав би — та просто не знав, що казати. Не знаю, як довго все це тривало — п’ять хвилин, десять, двадцять, годину... Я просто мовчав — і все. Нарешті директор, здається, збагнув, у чому справа, й сказав:

— Ви ж бачите, Любове Григорівно, що дитина сама не своя. Він же хороший учень, досі з ним нічого такого не траплялося. Хай хтось проведе його додому, а ви зателефонуйте батькам. Ось побачите: завтра все як рукою зніме...

Проводив мене Іванюк. Себто я йшов — а він плівся позаду й нічого мені не казав, лише стежив, чи справді я йду додому.

Удома я найперше заховав зніщє в одне потаємне місце. Чому я аж тепер про те місце згадав — і сам не знаю... Але там темно й ніхто його не знайде. Ні-ні, я навіть тобі не скажу, що то за місце. То мій тайник! Відтак я роздягнувся, звалився в ліжко і знову заснув.

...Увечері все з’ясувалося. Виявляється, отой Максим Зайко, який найкраще в садочку б’ється і з яким через це дружить наша Любочка, — молодший братик Оленки Зайко. І Люба під великим секретом розказала Максимові про те, що я виношую під пахвою золоте яєчко, з якого має вилупитися маленький чортик. А Максим під великим секретом розповів це своїй старшій сестрі. Теж мені — хлопчик називається... Ну а Оленка — вже всім іншим! І сьогодні нашій мамі зателефонувала спершу мама Оленки й Максима, а зрештою Любов Григорівна.

Одне слово, вечір у мене був найстрашніший у житті. Мама спершу говорила зі мною лагідно, тоді сердилася, відтак кричала... Далі прийшов із роботи тато — і все повторилося... Я мовчав. Не знаю, що зі мною сталось, — але я мовчав. Просто не знав, що казати...

Тоді всі шукали в моїй кімнаті зніщє. Звісно, для того, щоб його розбити. Але не знайшли... Ніхто — навіть Люба! Я мовчав. Не тому, що хотів їх сердити. Навпаки — мені дуже не хотілося, щоб вони виходили з себе. Але я просто не знав, що казати. Мені не було ні соромно, ні страшно, ні кривдно — словом, ні добре, ні зле. Мені було ніяк... Я просто мовчав і чекав, коли все закінчиться. Ну не може це тривати вічно! Не може!!! Рано чи пізно цьому ж настане кінець — правда?

Коли всі нарешті вляглися, мене прорвало. Сльози самі побігли з очей... І разом із тими слізьми я нарешті зрозумів, у чому справа. У чортові! Недарма бабуся казала: «Він людині на цьому світі у всьому допомагає — а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна...».

Якщо на цьому світі з ним так, коли він іще навіть не вилупився, — то що буде далі?! І яким тоді буде той світ, про який я досі ніколи й не думав? Адже всі ці дні я не молився — навіть перед сном! Я не думав про свого янгола-охоронця, не говорив із ним подумки, не питався в нього поради... Я всі ці дні жив із чортом під пахвою — а сьогодні він навіть стрибнув мені за пазуху, щоб Іванюк його не розчавив! Живучі вони, чорти...

То що ж це виходить? Що всі, хто сьогодні намагався відібрати в мене зніщє й кричав на мене, — насправді мене рятували? Що всі вони — хороші? Певно ж, не всі... Та принаймні батьки — точно хороші! А те, що кричали... Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі — коли їм бракує слів.

Поміркуй!

• Чи міг би Івась, на твою думку, уникнути неприємностей?

• Як ти оцінюєш вчинок Люби — сестри Івася?

• Як саме Івась переоцінив свою поведінку після свого «найстрашнішого в житті вечора»? Які висновки зробив для себе?

• Як ти розумієш слова Івася «Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі — коли їм бракує слів»?

• Зверни увагу на те, як автор поєднує серйозне і новіть сумне зі смішним. Виразно прочитай вголос епізоди, які викликали в тебе сміх.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

у якому гол я так і не забиваю

Коли я прокинувся, вдома вже нікого не було. На моєму письмовому столі лежала записка: «Івасю! До школи сьогодні не йди. Ми повернемось по обіді й усі поїдемо в село до бабусі. На свіжому повітрі тобі стане краще. Ми тебе любимо. Мама й тато».

Я дістав із пенала ручку й написав відповідь: «Дорогі мамо й тату! Я теж вас дуже люблю! Вибачте мені!!! До школи я все ж піду, там мені теж де в кого треба попросити вибачення. Ваш Івась».

* * *

Відтак я вдягнувся, зібрав наплічник, підсипав зерна нашій морській свинці, яка «захрюкала», побачивши мене, — і вже у дверях згадав про зніщє. Дістав його зі сховку. Воно було тепле й кумедне. До шкаралущі прилипли брудні шматочки вати. Хотів викинути крізь кватирку, та передумав — а раптом хтось підбере. Хто їх зна, цих чортів, — може, випавши з другого поверху, вони не розбиваються?.. Куди ж його примостити? Усміхнувшись, загорнув у вату й тицьнув під куртку, під ліве плече — наостанок іще пожартую... Глянув на годинник — саме встигну на другий урок. Перший, на жаль, проспав...

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Вісім днів із життя Бурундука»

По дорозі мені не зустрівся ніхто. Себто ніхто знайомий. Мені так хотілося побажати комусь доброго ранку — чи то пак, уже доброго дня, — та не було кому.

Незнайомих, ясна річ, зачіпати не слід. А ці... Коли їх не хочеш бачити — вони сунуть цілими косяками, а коли прагнеш — хоч би хто! Навіть шкільний сторож, який завжди сидить біля дверей, — і той кудись повіявся... Аж ось піднімаюся по сходах на «наш» другий поверх, а назустріч мені... Хто б ти думав? Звісно, та задерихвістка — кісочки-бантики-сюсі-пусі! Підійшла, хіхікнула. — А ти, виявляється, прикольний, Іване, — каже. — Я, хі-хі, й не думала...

Відкрив рота, щоб їй щось приємне у відповідь сказати, та не встиг. Чую: під лівим плечем у мене тільки ХРУСЬ! А кісочки-бантики вже внизу майорять...

Завернув я до туалету, дістав тріснуте яйце — добре, що у вату загорнуте, бо куртку б заляпало, — викинув його в унітаз і спустив воду. А тоді добре вимив руки й рушив у клас. Усі, звісно, повитріщались на мене. Найдужче — Оленка Зайко. Вже на своє місце повернулася... Першим отямився Іванюк:

— О! Бондарук! Як добре, що ти прийшов! Сьогодні на фізкультурі граємо проти сьомого «Б». Ти в команді! Правим захисником. І подав руку...

Звісно, ми виграли — 3:0. Ні, гол я так і не забив. Але ж це не справа правого захисника — голи забивати. Для цього в нас нападник є.

А до бабусі я того разу так і не поїхав. Чому? Ну бо всі канікули в ліжку провалявся. Кляте морозиво все ж «спрацювало» — наздогнала мене ангіна по дорозі додому. Така люта була, що я ледве міг говорити! Ну та що вдієш — за все в житті платити треба. Я ще легко відбувся...

Поміркуй!

• Чи виправдала кінцівка пригод Івася твої очікування?

• Про які взаємини Івася з батьками свідчать записки, якими вони обмінялися? Чому Бондаруку не знадобилося допомого інших, фантастичних сил у досягненні його мрій?

• Чи схожі герої / героїні твору на тебе та твоїх однокласників / однокласниць? А чи потрапляли ви в ситуації, подібні до тих, що зображені в повісті?

• Людина якої вдачі могла, на твою думку, написати цей твір?

Літературознавчий клуб

Іван Андрусяк

Іван Андрусяк (1968) — сучасний український поет, прозаїк, літературний критик, перекладач. Народився в селі Вербовець на Івано-Франківщині. Йому щодня доводилося ходити три кілометри через ліс, щоб потрапити в школу.

Стати письменником мріяв із дитинства, адже цьому сприяла чарівна карпатська природа, народна міфологія, любов до читання, особливо віршів. Писати твори для дітей почав, коли в нього народилася донечка Стефа.

У повісті «Вісім днів із життя Бурундука» є багато автобіографічного. Івась Бондарук трохи пухкенький, добре вчиться, найбільше йому до вподоби історія та література. Оповідь у ній ведеться від імені головного героя, який з гумором розповідає про свої шкільні пригоди, неприємності й перемоги. Автор пропонує читачеві / читачці посміятися над ними, бо вважає сміх цілющим у будь-якій життєвій ситуації. У цьому творі багато кумедних ситуацій: і невдалий гол Івася на початку повісті, і спілкування із сестричкою Любою, і «купа мала» в спортзалі, коли замість яйця тріснув останній молочний зуб Івася.

М. Рудська. Портрет Івана Андрусяка

Про характер Івася Бондарука ми можемо дізнатися із його розповідей про свої будні, а також з роздумів про життя. Цікаві в книжці й психологічні моменти, які розкривають глибокі переживання головного героя. Не випадково вона ввійшла до престижного міжнародного каталогу найкращих дитячих книжок світу «White Ravens»(«Білі круки»).

За жанром «Вісім днів із життя Бурундука» — психологічна гумористична повість.

Літературознавчий словничок

Гумористична повість — прозовий твір, більший за обсягом, ніж оповідання, у якому події і героїв / героїнь змальовано дотепно, з елементами комізму.

Поміркуй!

• Як ти розумієш значення слова «психологічна»?

• Доведи, що «Вісім днів із життя Бурундука» є психологічною гумористичною повістю.

• Чи доводилося тобі самостійно читати інші гумористичні твори?

• Якщо хочеш більше дізнатися про Івана Андрусяка, зіскануй QR-код і переглянь сюжет про письменника.

У колі мистецтв

Як згадує Іван Андрусяк, одним із його улюблених занять у дитинстві було створення пластилінових малюнків. Таке саме захоплення й у художниці Ганни Осадко, яка ілюструвала повість «Вісім днів із життя Бурундука».

На пластиліновій картині «Стоїмо поруч» зображено хлопчика і дівчинку на прогулянці осіннім нарком. Вдало дібрані кольори, вирази обличчя дітей створюють романтичний осінній настрій, ілюструють одне з улюблених осінніх занять — збирання різнобарвного опалого листя.

Г. Осадко. Стоїмо поруч

Художниця є авторкою й ілюстраторкою книжки «Пластилінові загадки». Г. Осадко створює картини, користуючись й іншими техніками: графіка, колаж, ілюстрації зі скла, валяння з вовни.

Г. Осадко. Ілюстрація до книжки «Пластилінові загадки»

Читай і досліджуй!

Серед персонажів твору є не лише реалістичні герої, а й міфологічні — антипко-помічник. Розпитай у рідних чи близьких тобі людей, які міфи або казки про «домашніх помічників», домовиків вони знають. Доповни ними свій «Фольклористичний записник».

Підсумуй!

• Над якими проблемами тебе спонукав замислитися твір «Вісім днів із життя Бурундука»? А над чим розмірковує Івась Бондарук?

• Які епізоди повісті для тебе видалися найсмішнішими? А які викликали співчуття до головного героя? Чому?

• Які спільні проблеми мають герої — твої ровесники / ровесниці з художніх творів письменників / письменниць різних країн світу — Поліанна, Том Сойєр, Івась Бондарук та інші? А що приносить в їхнє життя щастя та радість?

• Які риси характеру Івася тобі сподобалися найбільше?

• Якою цитатою із цього літературного твору, на твою думку, можна визначити його ідею?

• Сформулюй визначення гумористичної повісті. Знайди її ознаки у творі «Вісім днів із життя Бурундука».

• Чи хочеш ти прочитати цей твір повністю? А переглянути його екранізацію? Чому?

• Оціни свою роботу над повістю І. Андрусяка за допомогою смайлика.

Читацьке дозвілля

Цікаво і змістовно організувати своє читацьке дозвілля ти зможеш, скориставшись матеріалами ресурсу.