Література (українська та зарубіжна). Частина 2. 6 клас. Яценко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Ірен Роздобудько

Ти вже знаєш про дитячі роки письменників / письменниць, твори яких ти із захопленням читаєш. Напевно, ти помітив / помітила, що їхні таланти, здібності до творчості закорінені ще в дитинстві. Прагнення до улюбленого заняття в дитячі роки є у кожної людини. І художники та художниці — яскравий тому приклад. Запрошуємо тебе разом із Катрусею Білокур дізнатися про чарівні властивості звичайного пензлика, який допоміг їй створити справжні мистецькі шедеври, що цінують в усьому світі. Тобі також відомі картини цієї геніальної української художниці. Зокрема на репродукцію її полотна ми звертали твою увагу під час вивчення казки Лесі Українки «Лелія».

Що може пензлик?

(Скорочено)

...Що ти робиш, коли сідаєш малювати? Звісно, ти береш білий аркуш паперу або альбом, розкладаєш олівці і фарби.

І ніхто тобі не заважає. Адже ти хочеш намалювати свою родину, будинок, садок, свою кицьку, дерева та сонечко на синьому небі. Або — червоний автомобіль чи невідоме королівство...

А що ти робиш, коли тобі не вистачає якоїсь барви?

Звісно, ти кажеш про це мамі або татові. Ви разом ідете до крамниці. І тобі купують фарби чи фломастери. Ти можеш попросити і новий пензлик з ніжного колонкового хутра, і приладдя для змішування фарб, себто палітру, — і навіть мольберт...

Маючи все це, ти можеш малювати свої мрії чи те, що запало тобі в душу.

Ось так це відбувається.

Батьки пишаються твоїми здібностями, уважно розглядають малюнок, показують його друзям. Чи не так? Гадаю, що так. А хіба може бути інакше? Але уяви собі таке: ти хочеш малювати, а тобі... забороняють! У тебе немає ані фарб, ані олівців, ані паперу. І всі кажуть: «Що за дурницю ти хочеш робити?».

А. Баранова. Ілюстрація до оповідання «Що може пензлик?»

І тоді ти ховаєшся в найтемнішому кутку і дістаєш з кишені білу хусточку — це «папір». Ти розрізаєш навпіл червоний буряк — це «фарба». Ти висмикуєш кілька шерстинок із хвоста своєї кицьки і намотуєш їх на паличку — це «пензлик». Адже тобі дуже хочеться малювати. Попри всі заборони в світі!

Тобі важко таке уявити? Тоді я просто розповім тобі історію. Історію про дівчинку з Маленького Села, яка стала Великою Художницею. Ім’я цієї дівчинки — Катруся. Катерина Білокур. Запам’ятай його.

А наша історія починається так...

...Катруся вийшла з хати і завмерла від подиву. Вчора вона побачила, як набубнявіли бруньки на деревах, як на стеблинках піднялись угору зелені бутони. Але що робиться сьогодні!

У Катрусі аж подих перехопило. Увесь садок укрився біло-рожевим маревом. Дерева зацвіли! Та так рясно, що, здавалося, вони понадягали мережані капелюхи!

А на стеблинах сотнями розкритих пелюсток замерехтіли пурпурові, сині, білі, жовті зірки! Квіти! Півонії, троянди, мальви, ромашки, волошки!

Вони хитали своїми голівками, й Катруся ніби чула, як квіти перешіптуються поміж собою.

— Це — Катруся! — повідомляла іншим квітам Червона Півонія.

— Так... так... Це — Катруся, наша господарка, — кивали у відповідь Ромашки. — Вона вийшла помилуватися нами!

— Та вона сама, мов квітка! А очі в неї, як у нас! — прошепотіли Волошки.

— А щічки, як у мене! — запишалася Півонія.

— А кучері, як у мене! — сказав Кручений Панич.

— Ото наївні нерозумні рослини! — почувся рипучий голос Будяка. — Не порівнюйте себе з людьми! Всі ви рано чи пізно відцвітете! Ваше життя — коротке...

А. Баранова. Ілюстрація до оповідання «Що може пензлик?»

Ой, як засмутилася Катруся, зачувши таке! Невже загине ця неймовірна краса?! Як її зберегти, як зупинити ці хвилини щастя?

Що вона, Катруся, мусить для цього зробити?

У хаті всі ще спали. На подвір’ї тихо коливалися на вітрі випрані мамою рушники...

Катруся тихо-тихо зайшла до хати і взяла зі столу слоїк із буряковим квасом.

Потім вона взяла білий рушник, сіла на призьбі і обережно розстелила його на колінах. Умочила палець у квас... І на білому полотні з’явився «портрет» Півонії!

Червона Півонія зашарілась від гордості.

— Це — я! — закивала вона голівкою на всі боки. — Катруся мене намалювала! Ох, яка я гарна!

— І нас, і нас намалюй... — заколивалися Ромашки, Волошки, Троянди та Мальви.

— Ой, як вас багато! — плеснула руками Катруся. — Любі мої, я вас усіх намалюю! От тільки — чим?..

Дівчинка розгублено роздивилась довкола. На городі росли молоді огірки. Але як видобути з них зелену фарбу?

З землі повитикались кіски моркви.

Але як зробити з неї жовтогарячу фарбу?

А яким чином передати на полотні небесну блакить?

— Ха-ха-ха! — розсміявся Будяк. — І не сподівайтеся!

Катруся це почула і насупила брови: «Нехай собі сміється. А я все одно намалюю ці квіти! Будь-що намалюю!»

К. Білокур. Півонії

Дівчинка глибоко замислилася й не почула, як на поріг вийшла матуся.

— Ох ти, бешкетнице, — зарепетувала вона. — Ти замурзала рушника! Негайно біжи до річки і випери його!

Катруся знітилася: ох, і правда — на білому рушнику цвіла велика пурпурова півонія. Що ж вона оце накоїла!

Дівчинка побігла до ріки. На березі ще раз поглянула на свій малюнок. Півонія була, мов жива! Катруся тяжко зітхнула і... занурила рушник у воду. По сріблястій поверхні попливли пурпурові хмаринки. А квітка розтеклася й зникла.

Була — і нема...

Катруся повернулася на подвір’я і повісила випраний рушник сушитися.

Ще раз поглянула на свій садок. Квіти сумно похилили голівки. Особливо засмученою виглядала Червона Півонія.

І лише маленька Волошка підморгнула Катрусі. Мовляв, нічого, дівчинко, все попереду! Ти ще нас намалюєш. Краще, ніж було!

Поміркуй!

• Пригадай, які квіти найбільше милують твоє око навесні. Поділися враженнями про їх красу з другом / подругою.

• Яка квітка найбільше сподобалася Катрусі? Яким чином дівчинці вдалося її намалювати?

• Як поставилася до Катрусиного захоплення її мама? Чому саме так?

• Про які риси характеру дівчинки свідчить її здатність розмовляти з квітами, відчувати їх настрій?

• Як ти гадаєш, чи вдасться Катрусі намалювати квіти «краще, ніж було»?

Мовна скарбничка

Квіти є окрасою будь-якого саду чи присадибної ділянки. Тобі вже відомо, що деякі з них настільки яскраві, що від їх назв утворилися прикметники на позначення кольорів, як-от: волошковий, ліловий, бузковий, фіалковий тощо.

Перші півонії, які намалювала Катруся, були пурпурові (шарлатові) - тобто темно-червоного або яскраво-червоного кольору з фіолетовим відтінком. Якщо тобі цікаво дізнатися про походження й властивості цього кольору в природі та науці, то зіскануй QR-код.

Вранці наступного дня Катруся пасла кози за своїм селом, котре називалося Богданівка. Кози скубли траву і дзеленчали своїми дзвониками, що висіли на шиях. Цьому мелодійному дзвону відповідали більші дзвони — ті, що висіли на дзвіниці в сільській церкві. Світило яскраве сонечко, зеленіла трава, здаля виблискувала всіма барвами річечка. Дівчинка замилувалася своїм мальовничим селом, білими хатами, що потопали в яблуневом цвіті. Їй здавалося, що сидить вона посеред справжнього раю, про який розповідав дітлахам місцевий священник.

Катруся примружила очі, дослухаючись, як у траві дзюркоче пісенька коників. І ніби задрімала.

К. Білокур. За селом

— Дівчинко, скажи мені: це село Богданівка? — почула вона голос і перелякано відкрила очі.

Перед нею стояв Невідомий Мандрівник у солом’яному брилі та довгому плащі. Свої чоботи він повісив на палицю — щоб не замурзалися в далекій дорозі. А в руках у нього була в’язка книжок.

— Так, — із подивом розглядаючи Незнайомця, відповіла дівчинка. — А ви хто?

Незнайомець усміхнувся і присів перепочити біля малої.

— Я буду тут вчителювати, — сказав він. — Ти ж, мабуть, ходиш до школи?

— Ні, — сказала Катруся, — у мене купа роботи — треба садити картоплю, сапати город, порати худобу, прати, прясти... Тато й мама кажуть, що навчання мені ні до чого!

— Неправильно кажуть... — зітхнув Незнайомець. — Навчатися мають усі...

— Навіщо? — запитала Катруся.

— Щоб уміти читати й писати, — пояснив незнайомець. — А потім утілити в життя всі свої мрії.

— У мене лише одна мрія, — зітхнула Катруся. — Нездійсненна...

— Яка ж?

Катруся озирнулася довкола: чи ніхто їх не підслуховує, і прошепотіла:

— Я хочу навчитися малювати! А ви можете цьому навчити?

— Ні, — відповів Незнайомець.

А. Баранова. Ілюстрація до оповідання «Що може пензлик?»

— Тоді я до школи не піду! — вперто сказала Катруся і насупилася.

— Я і сам не вмію малювати, — вів далі Незнайомець, — але, якщо ти знатимеш грамоту, ти зможеш прочитати про те, як стають художниками!

— Художниками?! — скрикнула Катруся. — А хто вони такі, ці художники?

— Це саме ті люди, котрі малюють картини, — пояснив Незнайомець. — Для того, щоб стати художником, треба мати до цього хист, довго вчитися в спеціальній школі, потім — в училищі, ба, навіть, в самій Академії Мистецтв! Але ця Академія дуже далеко від твого села. Там навчаються діти багатих людей, котрі можуть платити за навчання. Навряд чи тобі це вдасться.

Він помітив, що дівчинка засумувала від таких слів і тому весело додав:

— Але, якщо ти справді хочеш малювати — обов’язково навчишся! Тільки вір у це!

Незнайомець ще трохи посидів біля дівчинки, а потім узув чоботи, струсив з плаща пилюгу й пішов собі далі.

А Катруся довго дивилася йому вслід і ворушила губами, на всі лади повторюючи дивовижне слово — «ХУ-ДОЖ-НИ-КИ».

Тепер вона знала, як називається те, чого так прагнула.

«Я стану художником — та й усе!» — вирішила дівчинка.

Мовна скарбничка

Слово художник утворилося ще в давньослов’янській мові й означало «досвідчений», «умілий», «вправний». Нині художниками називають творчих працівників / працівниць галузі образотворчого мистецтва - живописців, графіків, скульпторів.

Поміркуй!

• Який настрій у тебе викликає опис Катрусиного села в оповіданні? Порівняй його з пейзажем, зображеним на її картині «За селом».

• Які художні деталі, що помітила Катруся під час зустрічі з Незнайомцем, допомогли тобі здогадатися, хто він за професією?

• Що порадив учитель дівчинці?

• Чи справді людина може досягнути того, до чого прагне? Чи вдалося це Катрусі Білокур?

Сказати — одне, а зробити — зовсім інше! Ну, як можна засісти за малювання, коли весь час доводиться поратися по господарству?

Не встигає Катруся подоїти кіз, як мати кличе на город бур’яни полізли на картоплю, наче вороже військо! Допіру Катруся повоює з бур’янами, як треба бігти до річки з кошиком брудної білизни! Тільки розвісить білизну в садку, як уже треба зустрічати з вигону корову. Аж ось видається вільна хвилинка, і бачить Катруся, що сонечко заходить. Яке вже тут малювання? Треба лягати спати!

Так минає день, минає другий, третій... Відцвітають півонії, зацвітають троянди. Хиляться до землі голівки ромашок, облітає з дерев яблуневий цвіт, а натомість виринають з мереживного марева червоні яблука. Ох, як хочеться намалювати хоча б їх! Коли? На чому? Чим?

День і ніч думає про це маленька Катруся. Попросити б у батьків, щоб привезли з далекого міста пензлів та фарб. Але знає Катруся, що грошей на цю розкіш немає... Та й не погодяться тато з мамою купити цей «непотріб». Мовляв, навіщо сільській дівчинці панські забавки?

Але все ж таки поталанило Катрусі! Перед святами почали селяни прикрашати свої домівки, фарбувати паркани, білити стелі, підсинювати вапно спеціальним синім порошком.

От коли набрала Катруся різних фарб! В одного сусіда попросила — трохи зеленої, в іншого — слоїчок червоної, в третього білил та синьки.

Підібрала з дороги шматок гладкої фанери, почистила її. І замислилася: чим же малювати? Пальцем? Гілкою? Травинкою?

Чим малюють ті художники, про котрих Незнайомець говорив? Невже в них такі ж величезні пензлі, якими хату білять? У кого запитати?

Немає в кого...

Аж ось замукала в стайні корова.

— Принеси їй води, — сказала мати, — певно, пити хоче!

Пішла Катруся по воду. А поки корова пила, гладила її по м’якеньких боках. І все думала, міркувала — де ж взяти пензлика? От якби ж то він був таким ніжним та м’яким, як коров’яча шерсть!

І тільки-но про це подумала, як аж завмерла від здогадки. Звісно! Пензлик має бути м’яким і тоненьким, кожна волосинка — окремо, а в кінці — трохи загострена. А намотувати шерстинки треба на паличку, щоб зручніше було вмочати їх у фарбу!

Як зраділа Катруся, не переказати й словами! Ще б пак! Сама додумалась, із чого робиться таке важливе для справжніх художників знаряддя!

Насмикала ворсинок з корови, перев’язала ниткою, прилаштувала до гілки. Пензлик готовий!

Тепер можна й малювати. Адже все село — на святі, у церкві. І батьки там. Ніхто не заважатиме Катрусі.

Сіла дівчинка на призьбі. І від хвилювання навіть очі заплющила. Невже зараз вона почне малювати, втілить у життя свою мрію?! Глибоко зітхнула і... провела пензликом но фанері...

Тихо-тихо було в садку. Навіть квіти зачаїлися, повернулися до Катрусі своїми найбарвистішими пелюстками — щоб дівчинці краще було малювати їхні портрети.

І Катруся малювала й малювала. Навіть не помітила, як сонечко зайшло. Як почали вертатися зі свята сусіди...

— Катре, Катре, куди ти поділась? — загукала з порогу мати. Чому курей не зачинила? Чому відро порожнє?

Схопилася перелякана Катруся та так швидко, що аж слоїки з фарбами поперевертала.

— Ти що тут робиш? — підозріло поглянули на неї батьки.

А Катруся ховала за спиною фанерку зі своїм малюнком.

— Покажи-но! — попросив тато.

Він узяв з рук дівчинки малюнок і довго дивився на нього. Мати позирала з-за його кремезного плеча. Довго-довго вони розглядали Катрусину роботу. А дівчинка стояла перед ними ні жива ні мертва і сподівалася, що ось-ось зараз скажуть вони, що пишаються нею, що куплять їй фарби і справжніх пензликів... А ще краще — відправлять на навчання!

К. Білокур. Буйна

Але батьки мовчали. А потім тато тяжко зітхнув:

— Не селянська це праця — малярство... Та й не жіноча справа. Не роби, доню, дурниць. Адже засміють нашу родину в селі. Скажуть люди, що ростимо неробу.

— І ніхто тебе заміж не візьме! — додала мати, відбираючи розфарбовану дощечку і ховаючи її в повітці.

Сумна стояла Катруся посеред садочка, аж доки знову почула лагідний шепіт Волошки: «Гарна була картина, дівчинко! А я на ній буду квітнути вічно!».

Поміркуй!

• Яке приладдя для малювання виготовила Катруся?

• Які в неї були думки й почуття, коли вона малювала «портрети квітів»?

• Як поставилися до заняття доньки її батьки? Поясни свою думку.

Грамоту Катруся вивчила сама. Вчила по одній літерці абетку, а потім складала літери у слова, котрі вичитувала в книжках. А книжки брала, де тільки могла, — в сусідів, у подружок, які вчилися в сільській церковній школі, у того Незнайомця, що приїхав учителювати в Катрусину Богданівку.

Першою прочитаною книжкою був «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка.

— Ну, от бачиш, — казали батьки, — читати навчилася, то навіщо витрачати час на інші науки? Сідай краще вовну прясти!

Катруся бралася за веретено, а на колінах розкладала книжку. Пряде — і поглядає на сторінки, ворушить губами — читає. І так їй кортіло дізнатися більше про письменника, вірші якого так подобались малій Катрі. Почала вона розпитувати у всіх, хто ж він такий, цей поет — Тарас Шевченко?

І яке ж було її здивування, коли дізналася Катруся, що він не лише поет, а ще й — художник! І чимось навіть схожий на неї, на Катрусю Білокур! Адже виріс у бідній родині в маленькому селі і малював майже та само, як вона — ховався від усіх, запалював свічку і малював. І ніхто його не вчив! Та ще й був той Тарас Григорович кріпаком, працював у пана! А досяг такої слави, про яку і Катруся мріє у своїх снах.

Отже, вирішила Катруся, може бути й таке! Варто лише не кидати своєї мрії, йти до неї і нікого не слухати! Вчитися треба!

Відібрала Катря два найкращі малюнки й вирішила поїхати до самого Миргорода, до школи, де вчать правильно малювати.

Довга була та дорога... Але таки доїхала Катря до художнього училища. А коли відчиняла двері до високого шкільного начальства, котре називалося «Приймальна комісія», ноги її тремтіли від страху.

Подивився Директор художнього закладу на Катрусині малюнки і схвально захитав головою, а потім запитав:

— А яка у тебе, дівчино, освіта? Ти закінчила школу?

— Ні... — відповіла Катруся. — Мені нема коли вчитися — треба працювати по господарству. Але читати я вмію!

Насупився Директор і повернув їй малюнки.

— У нашому закладі вчаться лише ті, хто школу закінчив! Їдь додому і більше нас не турбуй! У нас вчаться лише освічені школярі!

А. Баранова. Ілюстрація до оповідання «Що може пензлик?»

Дуже засмутилася дівчинка. Забрала малюнки. Похнюпилась та пішла зі шкільного подвір’я. А Директор ще й наказав більше її не приймати.

Художнє училище містилося за великим парканом, на воротах стояв суворий дядько у солом’яному брилі. Зачинив він за Катрусею браму.

Ніби двері до мрії зачинив!

До кого ж тепер звернутися по допомогу, вирішувала Катруся. Де шукати вчителів? У кого просити поради?

І згадала вона про долю Тараса Григоровича Шевченка. На кожному покуті, в кожній хаті разом з іконою висів його портрет. То хіба не можна до нього молилися? Подумала так і вирішила поїхати до Канева на Чернечу Гору, де з високої кручі дивиться на світ Великий Поет.

Обрала такий день, щоб нікого там не було, — понеділок.

Дісталася до Гори крутими сходами. Простояла Катруся біля могили Кобзаря до глибокої ночі. І повернулася додому заспокоєна. Бо почула його відповідь, його добре слово.

А сказав він таке: «Шукай не слави, а хороших людей! Їх на світі багато! Варто лише знайти їх! І вони тобі допоможуть!»

Поміркуй!

Як Катруся навчилося грамоти?

• Яку книжку дівчинка прочитала першою? Чим вона її вразила?

• Чи вдалося Катрусі вступити до художньої школи? Чому?

• Що б ти порадив / порадила їй у цій ситуації?

...Минуло багато років, поки зрозуміла Катруся Тарасову пораду. Тоді вже провели в її селі радіо, і почула вона голос дивовижної співачки — Оксани Петрусенко. І закортіло дівчині зробити подарунок. Написала Катря Білокур листа до столиці, а в лист вклала свій малюнок — з китицею червоної калини. Хоча на відповідь і не сподівалася.

Але співачка відгукнулась! Більше того — розповіла про сільську художницю знаним у мистецтві людям. З того часу і почалася велика слава Катерини Білокур.

К. Білокур. Квіти та калина

Приїздили до неї митці, привозили фарби і справжні пензлики, журналісти писали про неї в газетах. Повезли Катерину до найвідоміших музеїв світу.

Дізналися про дивовижну українську художницю в Парижі. І там була виставка Катерини Білокур. Були на тій виставці всі відомі в світі художники. А серед них — Пабло Пікассо, Сальвадор Далі. Дивувалися вони, перешіптувалися:

— Невже ця художниця ніде не вчилася малювати?

— Невже вона з маленького і нікому невідомого села? Хіба може бути таке?

— Хто ж їй допомагав? Хто ж її вчив такому диву?

Якби могла Катруся відповісти їм, то тільки посміхнулася б і сказала: «Мене вчила сама природа! У неї стільки барв!».

...І почалася для Катрусі Білокур інша, щасливіша історія в житті.

А точніше — почалася вона для її картин, для її улюблених квітів. Адже мандрували ці картини по всьому світу. І скрізь, де їх виставляли, дивувалися люди, раділи, починали краще розуміти красу природи.

А. Баранова. Ілюстрація до оповідання «Що може пензлик?»

А Катерина так і жила в своїй Богданівні і весь час малювала. Тільки тепер листувалася вона з усім світом! Приїздили до неї відомі люди — письменники, художники, музиканти, науковці. Приїздили вклонитися, попросити поради...

Ось так воно буває в житті, коли ти йдеш до своєї мрії.

Але й тобі залишила Катерина Білокур свою пораду! Ось що написала вона у своєму щоденнику:

«Доля випробовує тих, хто надумав дійти якоїсь великої мети. Але сильних духом не злякає ніщо! Вони з стиснутими вустами уперто, сміливо і гордо ідуть до наміченої мети — крок за кроком, вперед і вперед!

І таки досягають мети. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного МИСТЕЦТВА!».

Маленька післямова

Коли ти знову сядеш малювати і розкладеш перед собою аркуші та фарби, згадай цю історію про маленьку сільську дівчинку, в якої не було ні фарб, ні пензлів. Та було головне — віра в своє покликання і величезне бажання зробити так, щоб краса ніколи не полишала життя. Краса, яку вона увічнила простим пензликом з коров’ячої шерсті...

Поміркуй!

Як Катруся стала знаменитою?

• Які риси характеру допомогли їй у цьому?

• Перечитай поради Катрусі. Що цінного з них для тебе особисто?

Літературознавчий клуб

Ірен Роздобудько

Про дитинство української художниці, відомої в усьому світі, — Катерини Білокур — тобі розповіла сучасна українська письменниця Ірен Роздобудько (1962).

Народилася вона в Донецьку. У дитинстві дуже любила читати. Найулюбленіші книжки — про маленьких бешкетників романи Астрід Ліндгрен, Памели Треверс. Її дебютом в літературі була казка для дітей «Коли оживають ляльки», яку ти, напевно, читав / читала в дитинстві. Зараз письменниця мешкає в Києві, працює журналісткою.

В оповіданні «Що може пензлик?» Ірен Роздобудько розповідає про дитячі роки всесвітньо відомої художниці Катерини Білокур. Змалку дівчинка мала неабиякий дар — чути мову квітів, розуміти їхню красу. Вона мріяла увіковічнити її у своїх малюнках, але її мрію довгий час не сприймали батьки. Катруся пройшла непростий шлях до здійснення своєї мрії, намагаючись подолати несприйняття її таланту. А дороговказом у цьому був приклад життя Тараса Шевченка. Наполегливість і віра у своє покликання допомогли талановитій художниці досягти найвищих висот у своїй майстерності.

Образ Катрусі Білокур дуже близький письменниці, адже Ірен Роздобудько також пише картини. Згадує, що коли писала історію Катрусі Білокур, то плакала, бо уявляла, як складно було бідній дівчині самотужки дійти до високого мистецтва, щоб її визнав світ.

У колі мистецтв

Про Катерину Білокур казали: «Вона бачить душі квітів». Художниця справді ставилася до них, як до живих істот, ніколи не рвала й не складала в букети. Вона здобула всесвітню славу, а її картини були і є окрасою виставок у найвідоміших вітчизняних і зарубіжних салонах. Однак Катерині Білокур довелося прожити складне життя сільської жінки, яка щодень працювала по господарству, щоб забезпечити себе й свою родину. Її мрії про щастя, щасливе дитинство втілені в картинах. На одному з полотен — «Портрет племінниць» — зображено радісних і веселих дівчаток, які поливають квітник. Це доньки молодшого брата художниці Григорія — Ольга та Катерина.

К. Білокур. Портрет племінниць

Поміркуй!

Уважно розглянь картини К. Білокур. Підготуй опис картини, що тобі найбільше сподобалася.

Читай і досліджуй!

Фахівці корпорації Google в 2020 році створили святковий дудл до 120-річчя Катерини Білокур. Дудли — це картинки, анімації та ігри на основі логотипу Google, присвячені ювілейним датам відомих людей або ж визначним подіям. Вони розміщуються на стартовій сторінці цієї найвідомішої у світі пошукової системи. Ти можеш переглянути останні створені дудли, якщо зіскануєш QR-код.

Дудл до 120-річчя Катерини Білокур

Пропонуємо тобі також створити дудл про визначну особистість, яка святкує цього року ювілей. Позмагайся зі своїми однокласниками та однокласницями в конкурсі на кращий дудл.

Підсумуй!

• Які життєві принципи Катрусі Білокур є важливими для тебе? Чому?

• Визнач ідею твору «Що може пензлик?».

• Поясни, чому оповідання є художньо-біографічним.

• У яких епізодах у ньому, на твою думку, розповідається про події, що справді відбувалися, а які створені уявою письменниці?

• Про дитинство яких ще видатних особистостей ти вже знаєш? А про дитинство яких відомих людей тобі хотілося б довідатися? Чому?

• Оціни свою роботу над засвоєнням цієї теми підручника за допомогою смайлика.

Читацьке дозвілля

Цікаво і змістовно організувати своє читацьке дозвілля ти зможеш, скориставшись матеріалами ресурсу.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.