Електронний додаток до підручника з Зарубіжної літератури. 10 клас. Ісаєва - Нова програма

Волт Вітмен

Walter Whitman

(1819-1892)

Цитати для душі від Волта Вітмена

• Сумнів служить мені такою ж надійною опорою, як і непохитна віра.

• Ті, для кого література — вправа, гра, блазнювання, привід покрасуватися, не бувають великими, вони найменші з малих... Література стає великою лише в тому разі, якщо вона сприяє зростанню людської гідності, слугує благу маси, якщо її посередництвом люди розкриваються один перед одним як брати.

• Точні науки і практична діяльність не можуть бути перешкодою для справжнього поета, але завжди служать йому заохоченням і підтримкою. Вони для нього — точка підрахунку... Фундамент для будь-якого справді досконалого поетичного творіння.

Світ можливостей,

або До уваги особистості цифрової епохи

Усі знання з історії, етнографії, геології, математики, анатомії, здобуті Вітменом самотужки, стали підґрунтям його славнозвісної книжки «Листя трави». Оселя Вітмена — це поезія. У передмові до своєї збірки він проголосив єдність науки, практики та поезії. Науковець досліджує об’єктивні закони розвитку природи й суспільства, а для поета ці ж закони служать джерелом натхнення. Фактично Вітмен привернув увагу до думки, яка є актуальною і нині: гармонійний розвиток особистості забезпечує зацікавлення різними науками — і точними, і гуманітарними. Математикові й фізикові дуже потрібні література та історія, які надихають на фантазування і є могутнім чинником розвитку уяви й емоційності. Так само для філолога й історика важливими є точні науки, які потужно сприяють розвитку логіки й аналітичних здібностей особистості. А цифрова епоха відкриває нам широкі ворота у світ найрізноманітніших наук.

З ПОЕМИ «ПІСНЯ ПРО СЕБЕ»

6.

A child said What is the grass? fetching it to me with full hands,

How could I answer the child? I do not know what it is any more than he.

I guess it must be the flag of my disposition, out of hopeful green stuff woven.

Or I guess it is the handkerchief of the Lord,

A scented gift and remembrancer designedly dropt,

Bearing the owner's name someway in the corners, that we may see and remark, and say Whose?

Or I guess the grass is itself a child, the produced babe of the vegetation.

Or I guess it is a uniform hieroglyphic,

And it means, Sprouting alike in broad zones and narrow zones,

Growing among black folks as among white,

Kanuck, Tuckahoe, Congressman, Cuff, I give them the same, I receive them the same.

And now it seems to me the beautiful uncut hair of graves.

Tenderly will I use you curling grass,

It may be you transpire from the breasts of young men,

It may be if I had known them I would have loved them,

It may be you are from old people, or from offspring taken soon out of their mothers' laps,

And here you are the mothers' laps.

This grass is very dark to be from the white heads of old mothers,

Darker than the colourless beards of old men,

Dark to come from under the faint red roofs of mouths.

O I perceive after all so many uttering tongues,

And I perceive they do not come from the roofs of mouths for nothing.

I wish I could translate the hints about the dead young men and women,

And the hints about old men and mothers, and the offspring taken soon out of their laps.

What do you think has become of the young and old men?

And what do you think has become of the women and children?

They are alive and well somewhere,

The smallest sprout shows there is really no death,

And if ever there was it led forward life, and does not wait at the end to arrest it,

And ceas'd the moment life appear'd.

All goes onward and outward, nothing collapses,

And to die is different from what any one supposed, and luckier.

Пам’ятник Вітмену в Філадельфії

Лялька «Волт Вітмен»

О КАПІТАН! МІЙ КАПІТАН!

О Капітан! мій Капітан! Позаду путь трудна,

Всі бурі корабель здолав, і слава нам луна,

Нас гавань жде, і дзвін гуде, і люд радіє з нами,

Несхибний витримали курс ми поміж бурунами;

Та крове! крове! крове!

Твій плин почервонів

Ту палубу, де капітан

Упав і занімів...

О Капітан! мій Капітан! Зведися до керма,

Зведись — почуй, як дзвони б’ють, виспівує сурма;

Для тебе мають прапори, вінки й букети всюди,

Тебе всі ждуть, тебе вітать зійшлись на берег люди;

Мій батьку! До чола тобі

Я руку притулив!

То сон, що ти на палубі

Упав і занімів.

Але мовчить мій Капітан, бліді його вуста,

1 в нечутливих вже руках спинилась кров густа;

Кидає котви корабель, скінчився рейс звитяжний,

Страшний той плав, та все здолав керманич наш відважний:

Радій же, люд на берегах!

Мені ж забракло слів

На палубі, де Капітан

Упав і занімів.

Переклад з англійської Максима Стріхи

О КАПІТАНЕ! МІЙ КАПІТАНЕ!

О Капітане! Мій капітане! Наш корабель переміг всі негоди,

Скінчено подорож нашу жахливу, ми досягли нагороди,

Порт ось вже тут, дзвони гудуть, люд весь довкола святкує,

Очі всі стежать, кіль наш тривкий, судно відважне і люте;

Та, о серце! Серце! Серце!

О червоні краплини нестерті,

Де на палубі мій капітан лежить,

Що впав холодний і мертвий.

О Капітане! Мій Капітане! Повстань і слухай ті дзвони,

Повстань — для тебе стяг майорить, для тебе сурма вібрує,

Для тебе квітки, й гірлянди, й стрічки, для тебе на березі натовп,

Тебе вони кличуть, схвильовані маси, до тебе обличчями палко.

Єсть, Капітане! Любий батьку!

Ця рука над тобою розпростерта!

Це якась мара, що на палубі

Ти впав холодний і мертвий.

Уста бліді й безмовні. Капітан мій не відповідає,

Мій батько не чує моєї руки, ні бажань, ані пульсу не має,

Корабель на котвиці, певний, тривкий, свій шлях скінчив і замкнув;

Був жахливим шлях, — корабель звитяг своєї мети осягнув.

Береги, буяйте, дзвони, дзвоніть!

Та я, жалобою роздертий,

По палубі ходжу, де мій Капітан

Впав холодний і мертвий.

Переклад з англійської Івана Кулика

Едвард Веббел. Убивство Авраама Лінкольна

Заглиблюючись у царину гуманітарних наук

ОБРАЗ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ЗБІРКИ «ЛИСТЯ ТРАВИ»

Багато дискусій викликає образ ліричного героя збірки Вітмена. Насправді: у нього начебто немає свого обличчя, а точніше — в нього тисячі облич. Він — змучений «загнаний раб, увесь у поту, що знеміг від бігу», він — пожежник, що вмирає під завалами стіни, він — старий артилерист, який згадує колишні бої. Мисливець і шкіпер, щасливий коханець і сумна вдова — кого тільки немає у величезному переліку-каталозі, який охоплює кілька розділів у «Пісні про себе»: «Ці люди — я, і почуття їхні — мої».

Проте, співчуваючи будь-якій людині, великій і жалюгідній, вродливій і потворній, герой поеми незмінно залишається самим собою — «досконалою і здоровою особистістю», символом Людського в його найкращому, найвищому розвитку. Цим пояснюється його «егоїстичне» прагнення знайти в кожній людині себе:

В усіх людях я бачу себе, не більше й ні на ячмінне зернятко менше,

І, добре чи зле мовлю про себе, — це стосується їх також.

Поет захоплений строкатою мозаїкою перетворень свого героя; образи, які змінюють один одного, дивовижно точні, пластичні, «життєві» й у цьому сенсі реалістичні. Однак головне для поета — і тут уже вступають у силу художні закони романтизму — те, що під ними, що складає їх загальний знаменник:

Велика якість істини в людині,

Якість істини в людині, незмінна при всіх змінах.1

1 Дослівний переклад рядків з поеми «Great are the Myths»:

Great is the quality of Truth in man,

The quality of truth in man supports itself through all changes...

Як робота годинникового механізму не залежить від положення годинникових стрілок на циферблаті, як людська сутність не залежить від зовнішнього вбрання, так і «я» вітменівського героя не визначається метушнею та мінливостями соціального буття.

За книгою Тетяни Венедиктової «Поезія Волта Вітмена»

Мистецькі передзвони

Поема Вітмена «Пісня про себе» надихнула сучасного американського художника Аллена Кроуфорда на створення її візуального варіанта із надзаголовком «Вітмен освітлений» (Whitman Illuminated: Song of Myself, published 2014 by Tin House Books). Так само, як Вітмен наприкінці «Пісні про себе» запрошує нас, читачів, шукати його на підошвах свого взуття2, Аллен Кроуфорд сподівається, що ми знайдемо трохи поета «під його ручкою». Художник перетворив видання поеми 1855 року, що містило 95 сторінок, на витвір мистецтва аж із 234 сторінок, у якому рукописний текст та ілюстрації переплітаються таким чином, що це відповідає духові поеми — вони передають буяння життя та широту просторів Америки, які постають зі сторінок поеми. Аллен Кроуфорд, зазначаючи, що хотів зробити цю книжку об’єктом для читання та розглядання, наголошує, що його мета полягала насамперед у тому, щоб залишити простір для фантазування читача й переглядача, для його власного тлумачення рядків поеми. Дізнатись більше про це унікальне видання вам допоможе буктрейлер, який ви можете побачити тут: http://davidscottkessler.com/filter/walt-whitman/Book-Trailer-Whitman-llluminated-Song-of-Myself

2 В останній, 52-й частині поеми єтакі рядки: «Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю, / Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами своїх черевиків» (переклад з англійської Леся Герасимчука).

Літературні нотатки подорожнього

У США є багато пам’ятних місць, пов’язаних із письменником. Одне з них — стежка Волта Вітмена, яка проходить від місця, де народився письменник, до найвищої точки острова Лонг-Айленд. Саме цією стежиною любив свого часу прогулюватися хлопчик Волт. Перед подорожжю мандрівники відвідують музей письменника (http://waltwhitman.org/). Його розташовано у відреставрованому будинку, де минуло дитинство Вітмена і який збудував ще його батько (Вест-Хіллз, штат Нью-Йорк). На галявині перед будинком гостей зустрічає зворушлива статуя «Волт Вітмен з метеликом». Скульптор Джон Джаннотті створив її під враженням відомої світлини поета.

Іван ДРАЧ

ЩО ТАКЕ ТРАВА?

На Вітменівські мотиви

Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик,

Запитав мене, аж зітхнув, запитав:

«Трава — що воно таке?» — запитав мене син.

І приніс мені з лугу — штанці взеленив —

Оберемочок цілий, і кинув його на долівку,

На пахку лепеху з корінцями рожевоколінними,

І на скатерку кинув, і сів біля мене на лавку,

І забув вже словами, тільки очима ще запитав:

«Трава — що воно таке?» — запитав мене син очима

І підсунувся, ще підсунувся і плічком своїм ще запитав.

Що ж мені відповісти? Менше від сина я знаю

І більше від сина не знаю, що ж то таке — трава...

Може, це прапор мій з шовку зеленого,

Прапор надії на штурмі вітрів,

Що між буття, між ниття цілоденного

У полум’ї віку іще не згорів.

Може, від Бога зелена хустинка,

Що вбереглася від сопел ракет,

Та за велінням земного годинника

Сповідує смерть, загусає в брикет.

Сонячна пташка з зеленими крилами,

Пахкий ієрогліф з таємних родин...

Якби ж він в контексті, давно вже відкрили б ми,

Хто він, такий та сякий, за один!

Цвинтарне зілля, містичне, побрижене,

Стріла хлорофілу на зграю чортів,

А потім, як є, під нулівку підстрижене

Тупою косою між чорних хрестів...

«Слава смерті — служниці життя,

Чорнорукій, задастій, невтомній,

Що траву насіває! Нема вороття

Людській долі — пісній чи скоромній!

Як безсмертя зоветься? Трава!

Як трава озоветься? Луною

Про людські безберегі дива,

Гей, увінчані поспіль травою.

Кругообігу, сивий диваче,

Мчиш собі по тунелях трави

З голови — аж історія плаче —

До амеби — не до голови».

Забиваєш нам баки ти знову,

Що не згине і пучка трави...

Та й трава починає вже мову,

В людських мозках розторгану мову

Про початок новий — з голови...

Марися Рудська. Волт Вітмен (2013)