Підручник по Всесвітній історії. Нові часи. 9 клас. Білоножко

§ 27. ТРЕТЯ РЕСПУБЛІКА У ФРАНЦІЇ

1. Особливості економічного розвитку країни

Наприкінці XIX ст. Франція за випуском основних видів продукції була витіснена на четверте місце в світі і відставала за темпами розвитку від США, Німеччини і Великої Британії. Уповільнення темпів розвитку французької економіки зумовлене рядом причин:

- важкі наслідки франко-прусської війни (контрибуція, втрата Ельзасу і Лотарингії та ін.);

- технічна відсталість французьких підприємств;

- у сільському господарстві Франції переважали дрібні власники, які майже не купували промислових товарів, що звужувало внутрішній ринок французької держави.

У цілому частка Франції у світовій промисловій продукції в 1900 р. становила 7%. Водночас частка Франції в закордонних капіталовкладеннях досягла 33%, і вона посіла друге

(після Великої Британії) місце з вивезення капіталу. Місцеві капіталісти вкладали гроші в іноземні позики і, як наслідок, при застої промисловості, торгівлі, при зниженні життєвого рівня населення країна багатіла. До 1908 р. в різні облігації внутрішніх і зовнішніх позик було вкладено в 10 разів більше капіталів, ніж у промисловість і торгівлю Франції. Значна частина населення перетворюється на рантьє, тобто на людей, які ведуть паразитичний спосіб життя на прибутки, що отримують у вигляді відсотків на куплені облігації різних позик.

У цей час у країні посилюється концентрація виробництва і капіталу. 5 банків на чолі з «Французьким банком» сконцентрували 73% загальної суми вкладів. Монополія «Коміте де Форт» контролювала 97% виробництва чавуну і 93% виплавки сталі. В правлінні банків і монополій звично фігурували одні й ті самі люди, що давало можливість фінансовій імперії впливати і на промисловість, і на сільське господарство.

Отже, для розвитку Франції наприкінці XIX - на початку XX ст. характерні такі особливості:

- уповільнення темпів економічного зростання країни;

- зрощення банківського капіталу з промисловим і аграрним і, як наслідок, - поява прошарку «фінансової олігархії»;

- лихварський характер французького варіанта становлення «індустріального суспільства».

2. Конституція Третьої республіки

4 вересня 1870 р. у Франції була проголошена республіка. Після кривавих подій часів Паризької комуни консервативні кола країни прагнули до відновлення монархії. Відтак основним змістом внутрішньополітичного життя Франції в останній чверті XIX ст. стала боротьба між республіканцями і монархістами. Проте розбіжності серед прибічників монархії і потужний рух на захист республіки, до якого увійшли робітники, селяни, велика і середня буржуазія, зірвали план реставрації. Лише побоювання нової революції і чергового переділу власності змусили монархічні Збори Франції в 1875 р. установити республіканський режим, прийнявши Конституцію Третьої французької республіки. За нею:

- главою держави вважався президент, котрий мав великі повноваження: міг призначати членів уряду - міністрів, розпускати парламент, призначати вищих урядовців і офіцерів, укладати договори з іншими державами і навіть оголошувати війну;

Ж. Греві

- законодавчу владу здійснював двопалатний парламент;

- у виборах нижньої палати - палати депутатів, яка обиралася на 4 роки, брали участь тільки чоловіки старше 21 року;

- верхня палата - сенат - обиралася на 9 років, до того ж не населенням, а чиновниками адміністрації департаментів. Саме сенат був верховною законодавчою владою, без його згоди жодний закон не набував чинності;

- місцеве самоврядування (з 1876 р. мерів міст обирало населення) майже не відігравало ніякої ролі. Основна влада в департаментах належала префектам, яких призначав уряд.

За всієї зовнішньої недемократичності нова конституція була украй важливим кроком на шляху політичного розвитку Франції, оскільки закріпила республіканський устрій. З 1879 р. більшість місць і в сенаті, і в палаті депутатів одержали республіканці. Президентом країни став прихильник Конституції 1875 р. Ж. Греві. Республіканський устрій у Франції зміцнів.

3. Внутрішня політика

З кінця 70-х рр. XX ст., з приходом до влади республіканців, у політичній історії Франції настав новий період. Цікаво, що, оволодівши владою, прибічники Третьої республіки не поспішали виконувати обіцянки, дані під час передвиборчих кампаній, що закріпило за ними прізвисько опортуністів - поміркованих республіканців. Лише під загрозою соціального вибуху вони були змушені здійснити деякі демократичні перетворення:

- комунарам було оголошено амністію;

- день взяття Бастилії проголошено національним святом країни;

- пісня «Марсельєза» стала державним гімном;

- ухвалено закони проти надмірної влади релігійних організацій, про свободу друку і зборів, про легалізацію професійних спілок, організацію системи світської освіти у Франції.

Особливістю управління поміркованих республіканців протягом двох останніх десятиліть XIX ст. стала тотальна корупція державного апарату згори донизу. Неодноразово в ці роки у Франції вибухали великі політичні скандали у зв’язку з розкриттям злочинів управлінського апарату Третьої республіки. В 1888 р. спалахнув так званий «Панамський скандал». За ініціативою французького інженера Фердінанда Лессепса, одного з творців Суецького каналу в Єгипті, в Парижі було утворене акціонерне товариство для будівництва Панамського каналу в Центральній Америці. Акції широко продавались, до того ж і великим, і дрібним вкладникам було обіцяно чималі дивіденди - відсотки на вкладений капітал. Однак, коли канал був готовий на 1/3, товариство оголосило себе банкрутом. Журналісти з’ясували грандіозний обман, який розорив безліч дрібних акціонерів-вкладників. Стало також відомо, що ряд відомих журналістів, депутатів Національних зборів і навіть міністрів брали хабарі за надання підтримки компанії, що вже була на стадії банкрутства. «Панамський скандал», або «Панама», - загальна назва подібних афер, що показують корупцію держапарату і продажність уряду.

В середині 90-х рр. XIX ст. виникає ще одна політична криза, пов’язана з так званою «справою Дрейфуса». За підозрою в шпигунстві на користь Німеччини було заарештовано капітана французького генштабу Альфреда Дрейфуса, ельзаського єврея з республіканської родини. За сфальсифікованими доказами його було піддано суду військового трибуналу і заслано на довічну каторгу. «Справа Дрейфуса» набула значного громадсько-політичного резонансу потому, як начальник контррозвідки полковник Пікар виявив справжнього шпигуна - капітана Естергазі. Вище військове керівництво країни відмовилося переглянути справу, оскільки, мовляв, «дискредитація військового суду завдасть удару обороні країни». Республіканська громадськість на чолі з письменником Емілем Золя виступила з вимогою публічного суду. Наприкінці XIX ст. вся країна поступово розкололася на «дрейфусарів» (прихильників виправдання) і «антидрейфусарів» (противників виправдання). В приватній «справі Дрейфуса» зіткнулися два протилежних політичних табори: антисемітськи налаштовані консерватори, монархісти, військові - з одного боку, і прибічники демократії та республіки - з другого. Справа полягала навіть не тільки в долі молодого капітана - йшлося про збереження громадянських свобод, права на справедливість, про збереження всієї парламентської системи Третьої республіки. Всевладдя військово-бюрократичної системи зумовило консолідацію прихильників демократії і республіканської форми правління. 16 жовтня 1898 р. у Парижі було створено Комітет пильності, у який увійшли представники 12 партій і 7 фракцій лівого спрямування. У відповідь міністр оборони почав стягувати віддані урядові війська до столиці Франції. У великих містах країни відбулися мітинги і демонстрації з участю тисяч робітників, студентів, ремісників та інтелігенції. Передчуття громадянської війни, зростання робітничого і демократичного рухів привели до влади уряд «республіканської концентрації» на чолі з Рене Вальдек-Руссо. Новий кабінет міністрів пообіцяв непохитно обстоювати республіканські свободи і переглянути «справу Дрейфуса». Дрейфуса помилували, пізніше його було повністю реабілітовано і повернено на службу в армію з присвоєнням усіх належних чинів. Вважають, що «справа Дрейфуса» була останньою спробою повалити республіканський режим у Франції.

4. Зовнішня політика Третьої республіки

У період зародження режиму Третьої республіки зовнішня політика мала два напрями:

- створення французької колоніальної імперії;

- підготовка до війни з Німеччиною.

Основною сферою колоніальних надбань Франції з 1880 по 1914 р. стали Південно-Східна Азія й Африка. Спершу французькі колонізатори зазнавали поразок у війні за загарбання Індокитаю, розпочатій у 1883 р. Та сили були надто нерівні і, незважаючи на мужній опір народів цих країн, до кінця XIX ст. Франції вдалося створити в цьому районі величезну колонію - Французький Індокитай.

Практично одночасно з окупацією частини Південно-Східної Азії Франція продовжила загарбання територій у Північній, Тропічній і Східній Африці. Всього за період з 1870 по 1914 р. французи збільшили територію своїх володінь у 10 разів.

Колоніальна імперія Франції створювалася в умовах жорсткої конкуренції з Німеччиною і Великою Британією. Французька еліта мріяла про реванш за поразку 1870 р., а метою німецької імперії був остаточний розгром Франції до того, поки остання ще не оговталася від наслідків франко-прусської війни і не заручилася сильним і надійним союзником.

У період правління Бісмарка Німеччина двічі (в 1875 р. і 1887 р.) намагалася спровокувати нову франко-німецьку війну. Але ці спроби не увінчалися успіхом. Сама ж Німеччина не наважувалася почати війну, бо її лідери знали, що їхні антифранцузькі плани викликають серйозне незадоволення у Росії й Великої Британії. Провокаційна політика Німеччини прискорила економічне і військово-політичне зближення Франції з Росією, а потім з Англією. З 1887 по 1893 р. відбувалися франко-російські переговори про військово-політичний союз проти австро-німецького нападу, які завершилися підписанням угоди з військового питання. Оформлення економічного і воєнного блоку з Росією вивело Францію зі стану ізоляції в системі європейських міжнародних відносин, зміцнило фінансові зв’язки обох держав. Франція потребувала союзу і зі своїм давнім суперником - Великою Британією. Перехід Німеччини до нової «світової політики» і надмірні амбіції Вільгельма II змусили обидві держави шукати шляхів до урегулювання англо-французьких відносин. У 1904 р. було підписано англо-французьку угоду про розмежування сфер впливу в Африці. Це значно зміцнило зовнішньополітичні позиції Франції, заклавши основу воєнно-політичного блоку Антанти. Спираючись на франко-російський союз і нормалізацію відносин з Великою Британією, Франція в 1912 р. проголосила свій протекторат над Марокко, що ще більше загострило її відносини з Німеччиною, яка також претендувала на колонізацію цього регіону. Було зрозуміло, що будь-яке нове загарбання Францією колоній призведе до війни з Німеччиною, і Франція почала готуватися до нової війни.

Газетна стаття Е. Золя на захист Дрейфуса

ВИЩІ ОРГАНИ ВЛАДИ ФРАНЦІЇ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ 1876 Р.

Знайшовши союзників - Велику Британію і Росію, - Франція в 1913 р. збільшила чисельність армії на 30%, а також витрати на потреби міністерства оборони. До цього часу Третя республіка мала високоякісну військову промисловість, розвинуту залізничну мережу для мобільного перевезення військ.

Висновки

Третя республіка у Франції, яка виникла в результаті франко-прусської війни, витримала випробування часом. І помірковані республіканці, і радикали сприяли посиленню в країні республіканських демократичних інститутів. Цьому не завадили ні обґрунтовані звинувачення в корупції, ні «Панамський скандал», ні «справа Дрейфуса». В зовнішній політиці в 1870-1915 рр. для Франції основними пріоритетами були: а) створення і зміцнення власної колоніальної імперії; б) пошук держав-союзниць; в) підготовка реваншистської війни з Німеччиною за новий переділ світу.

Запитання і завдання

1. Чим можна пояснити відставання темпів розвитку французької економіки на початку XX ст. від інших великих держав?

2. Назвіть основні особливості розвитку Франції на початку XX ст.

3. Коли у Франції встановився режим Третьої республіки?

4. Розкажіть про політичну систему Третьої республіки.

5. Визначте поняття: «Панамський скандал», «справа Дрейфуса».

6. Чим можна пояснити зближення Франції та Росії наприкінці XIX ст.?

Документи та матеріали

Конституційний закон про організацію державної влади в Третій республіці від 25 лютого 1875 р. (витяг)

«1. Законодавча влада здійснюється двома зібраннями: палатою депутатів і сенатом. Палата депутатів обирається загальним голосуванням на засадах, визначених виборчим законом. Склад, спосіб обрання і повноваження сенату визначаються спеціальним законом.

2. Президент республіки обирається на спільному засіданні сенату і палати депутатів абсолютною більшістю голосів. Він обирається на 7 років і може бути переобраний.

3. Президент республіки рівною мірою із депутатами обох палат має право законодавчої ініціативи. Він оприлюднює закони, прийняті палатами, наглядає за їх виконанням і забезпечує його. Він має право помилування... Президент керує збройними силами. Він призначає всіх цивільних і військових посадових осіб. Він головує на національних святах. Він приймає послів зарубіжних держав.

4. Кожний акт президента республіки має бути підкріплений підписом одного з міністрів.

5. Президент республіки може, за згодою сенату, розпустити палату депутатів до закінчення законного строку її повноважень...»

Сборник документов по истории нового времени. 1870-1914 / Под ред. П.И. Острикова, П.П. Ванделя. - М., 1989. - С. 81-82.

1. Визначте межі повноважень президента Третьої республіки у Франції.

2. Визначте, до якого типу держави належала Франція згідно із Конституцією 1875 р.: президентська республіка, парламентська республіка, конституційна монархія. Відповідь вмотивуйте.

Запам’ятайте дати

1870 р., 4 вересня - заснування Третьої республіки у Франції

1888 р. - «Панамський скандал»

1894-1906 рр. - «справа Дрейфуса»