Підручник по Всесвітній історії. Нові часи. 9 клас. Білоножко

Вступ

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО Й ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ СВІТУ ВІД КІНЦЯ XVIII ДО ПОЧАТКУ XX ст.

1. Два періоди нової історії

Нова історія - це епоха у всесвітній і насамперед європейській історії, коли у всіх сферах суспільного життя - економічній, політичній, соціальній, духовній - формувалися основи нового індустріального суспільства. Ця епоха охоплює понад чотири століття - від кінця XV до початку XX - і поділяється на два окремих періоди, які відрізняються один від одного.

У перший період (кінець XVI - кінець XVIII ст.) виникли найважливіші елементи нового суспільства, які визначили його зміст. У сфері духовній - нове, гуманістичне, бачення світу. У сфері економічній - нова, мануфактурна, організація виробництва, розвиток ринку й банків. У сфері соціальній - поява нових прошарків у суспільстві, передовсім підприємців-власників та найманих робітників. У сфері політичній - розвиток демократичних парламентарних інституцій у ряді країн.

Другий період (кінець XVIII - початок XX ст.) відзначився глибокими якісними змінами в житті всього людства. Матеріальну основу суспільства західноєвропейських країн, США і Канади, які називають Заходом, склало велике машинне (індустріальне) виробництво. Його спроможність до постійного саморозвитку забезпечували панівні капіталістичні ринкові виробничі відносини. Індустріальний характер суспільства зумовив прискорений розвиток науки та освіти, зміст культури, індивідуальної й масової психології.

У соціальній структурі суспільства починають переважати класи й прошарки (насамперед, капіталісти-власники і наймані робітники), пов’язані з індустріально-капіталістичним виробництвом.

2. Велика французька революція й початок другого періоду нової історії

Головною віхою, якою позначено початок другого періоду нової історії, стала Велика французька революція кінця XVIII ст. Цю революцію підготував увесь попередній розвиток і самої Франції, і всього західного світу. Вона зруйнувала феодально-абсолютистські перепони на шляху розвитку приватного капіталістичного підприємництва, усунула різниці між станами в суспільстві і зробила всіх французів рівноправними громадянами своєї країни. Вона встановила республіканський лад (устрій), проголосила священними й невід’ємними права людини - право на свободу, на безпеку, на опір гнобленню, а також право на власність. Революція круто змінила напрям історичного розвитку Франції. Вона стала поворотним пунктом і в європейській історії.

Процес становлення в Європі нового демократичного суспільства з його новими порядками проходив дуже складно й суперечливо. Новий лад відносно успішно прокладав собі шлях в Англії. У Франції перехід до нового ладу спричинив гострі, часто кровопролитні конфлікти в суспільстві. Період потрясінь тривав у Франції понад 90 років. Країна пережила чотири революції (1789, 1830, 1848 і 1871), перш ніж життя її увійшло у відносно спокійне річище, а політичні та економічні інститути індустріального суспільства набули стійкості. Ще менше схожим на англійський був шлях розвитку нового суспільства у Німеччині та Італії, в яких суспільні потрясіння тривали практично до половини XX ст., а в Росії, котра надто відрізняється від Заходу, вони не припинилися і наприкінці XX ст.

3. Промислова революція та її наслідки

Велика французька революція співпала в часі з початком промислової революції, яка сформувала індустріальне суспільство.

Індустріальним називається таке суспільство, основу життя та діяльності якого складає промислове виробництво товарів (індустрія - синонім слова промисловість). Виникнення і становлення цього суспільства уможливила промислова революція, яка почалася в Англії в останній третині XVIII ст., а потім поступово поширилася на інші країни. Промислова революція (або промисловий переворот) - це глибинні зміни в житті суспільства, пов’язані з переходом від заснованого на ручній праці мануфактурного виробництва до машинного фабричного виробництва.

Промислова революція не випадково почалася саме в Англії. Панування ринкових капіталістичних відносин у цій країні породжувало такий великий попит на товари, який мануфактури технічно задовольнити були вже не в змозі. У 30-ті рр. XIX ст. промислова революція в Англії завершилася створенням машинобудування - виробництва машин машинами. Ця країна перетворилася на «промислову майстерню світу», «наставницю європейських народів». Вона стала безумовним світовим лідером у п’яти сферах: промисловій, торговельній, фінансовій, колоніальній і морській. Її машинобудівні заводи забезпечували своєю продукцією промисловий переворот в інших країнах. Після Англії промислова революція завершилася у США та деяких західноєвропейських країнах.

Капіталістичне промислове виробництво було найдинамічнішою частиною економіки. Воно розвивалося на засадах вільної конкуренції (від лат. «конкуренція» - змагання), коли товаровиробники змагаються між собою на ринку за найвигідніші умови виробництва та збуту товарів. Той, хто цю боротьбу програвав, - розорявся. Вільна конкуренція - важлива рушійна сила розвитку капіталістичного виробництва.

Промислова революція спричинила швидке зростання чисельності буржуазії та найманих робітників, які ставали все більш впливовими соціальними класами. Але вона також створила умови для збільшення робочого дня найманих робітників до 14-16 год., жорстокої їх експлуатації. Умови праці були нелюдськими. В Англії 50-60% працівників промисловості складали жінки та діти. Особливо тяжко жилося в періоди економічних криз. Кризи засвідчували недосконалість капіталістичного промислового виробництва у XIX ст. В умовах вільного підприємництва нерідко товарів виготовляли більше, ніж можна було їх продати. Тоді зупинялися і розорялися підприємства, які заборгували значні кошти постачальникам сировини та банкам, а сотні тисяч робітників викидалися на вулицю і позбавлялися будь-яких засобів до існування. Така криза має назву кризи надвиробництва.

Робітники об’єднувалися і боролися за свої права. Вони створювали свої професійні спілки, організовували страйки, іноді повставали. Підприємці нерідко були вимушені йти на поступки - підвищувати заробітну платню, поліпшувати умови праці.

4. Політичне життя індустріального суспільства XIX ст.

В індустріальному суспільстві змінилася роль держави. Вона тепер намагалась обмежити свої функції забезпеченням дотримання «правил гри» учасниками ринкових виробничих відносин. Держава спиралася на систему правових норм, органи влади та управління, армію, поліцію, засоби ідеологічного впливу на суспільство. Цю нову роль намагалися виконати не тільки республіканські, а й монархічні уряди.

Але оскільки монархії одночасно намагалися зберегти численні станові привілеї для дворянства, новонароджена буржуазія повела рішучу боротьбу за рівноправність, за свою участь в управлінні суспільством. Такі вимоги висували і робітники. XIX ст. було століттям революцій. Пік революційної боротьби припав на 1848-1849 рр., коли хвиля революцій прокотилася Європою, охопивши Німеччину, Францію, Австрію, Угорщину, Італію. Монархії тоді вистояли, але почали значно більше враховувати в своїй політиці інтереси великих підприємців, банкірів та інших впливових прошарків суспільства.

Ще однією характерною рисою розвитку людства від середини XIX століття стала боротьба народів за свої національні права. Більшість державних утворів світу мали характер імперій, оскільки на їхніх територіях проживали разом із панівними націями ще й підкорені народи, які зазнавали гноблення. Саме тоді зароджується національна самосвідомість гноблених народів, і вони починають виступати за створення власних національних держав.

Загальною тенденцією політичного розвитку західних країн у XIX ст. стала боротьба за розширення демократії. З цим процесом запроваджувалися принципи виборності влади, більш широкого, а потім - і загального виборчого права, розмежування гілок влади. Влада почала поділятися на відносно самостійні гілки - законодавчу (представницьку), виконавчу і судову (судді незалежні і підлягають лише закону). Права громадян та організацію системи влади в демократичній державі регулювали закони, насамперед Основний закон - Конституція.

До кінця XIX ст. залежно від характеру виконавчої влади визначилося кілька форм демократичних держав. Перша - конституційна, або парламентська монархія, в якій главою держави вважається король, але уряд створюється і контролюється парламентом. Друга - президентська республіка, в якій главою держави є президент, який обирається на загальних виборах і має великі повноваження. Третя - парламентська республіка, в якій парламент сам створює уряд і контролює його дії.

Виборність влади, передовсім законодавчої (парламенту), давала можливість різним верствам суспільства задля захисту своїх інтересів обирати до представницького органу своїх представників. Щоб допомогти самим виборцям об’єднатися для цього відповідно до певної ідеології і сформулювати конкретні завдання перед їхніми депутатами в парламенті, виникали політичні партії. Партія (від лат. «парс» - частина) зазвичай об’єднувала найактивнішу частину певної соціальної верстви і намагалася бути виразником її політичних ідей. Перші політичні партії створювалися в середині XIX ст. як об’єднання парламентаріїв. До кінця століття партії вже стали масовими, мали визначних лідерів, апарат професійних працівників і велику кількість рядових членів. Вони мали великі фінансові кошти і добре розроблену ідеологію.

Всі політичні партії вели між собою гостру боротьбу за владу. За характером ідей, які вони обстоювали, серед них можна вирізнити дві дуже впливові групи. Перша з них не ставила під сумнів цінність економічних і політичних свобод при капіталізмі. Такі партії були прихильниками ідеології лібералізму (від лат. «liberalis» - вільний). Друга група партій, яка виступала від імені найзнедоленіших прошарків населення (соціалісти, комуністи, соціал-демократи), боролась за створення суспільства на засадах колективної, суспільної власності та влади робітників. Їхньою спільною ідеологією був соціалізм (від лат. «socialis» - суспільний).

5. Неєвропейський світ і європейський колоніалізм

Потреби капіталістичної промисловості в нових ринках - для збуту виробленої продукції та придбання дешевої сировини - змінили напрям зовнішньополітичної активності західних країн. Вони звернули погляд на величезні простори Азії та Африки, а також Латинської Америки, яка лише на початку XIX ст. домоглася незалежності від Іспанії та Португалії.

До приходу європейців традиційний Схід, як називають зазвичай Азію та Африку, жив розміреним, звичайним життям. В Азії існували цивілізації з тисячолітньою історією. Ще в XV ст. рівень розвитку техніки та організації виробництва тут перевищував європейський, і тільки відтоді Європа почала випереджати їх.

Однак устрій східних суспільств, завдяки якому вони були внутрішньо стійкими, не дозволяв їм прискорено розвиватися. Пересічна особистість вважала себе невід’ємною частиною як держави, так і первинного колективу - общини, клану, касти. Релігія встановлювала для людини суворі правила повсякденного життя. За таких умов не могла з’явитися характерна для Європи орієнтація на індивідуальний успіх, зокрема на виробничий, підприємницький. Територіальна замкненість східних країн викликала технічне відставання від країн Заходу. Промислова революція на деякий час закріпила перевагу Заходу.

Східні країни, особливо азійські, мали родючі землі, багаті на корисні копалини, численне населення - потенційного покупця європейських промислових товарів. До їхніх берегів приставали спершу торгові судна в супроводі військових ескадр, а потім - колоніальні війська та колоніальні чиновники. Захоплення європейцями нових територій почалося ще у XVIII ст. й різко прискорилося в другій половині XIX ст., після промислового перевороту. Вже на початку XX ст. майже увесь Схід був розподілений на прямі колонії та «сфери впливу» європейських країн. Найбільшими колоніальними імперіями стали Англія, Франція, Голландія, Бельгія та Росія. США «освоювали» території, відібрані в Мексики.

Колоніальна експансія Заходу визначила всю подальшу долю країн Азії та Африки. Деякі з них, зокрема Індія та африканські країни, стали колоніями і тільки в середині XX ст. домоглися незалежності. Інші, як Китай і деякі мусульманські країни, потрапивши в напівколоніальну залежність, намагалися знайти власні шляхи розвитку. Японія, зіткнувшись із загрозою колонізації, самостійно перебудувала своє економічне та політичне життя і, перейнявши європейський досвід, швидко перетворилася на сильну індустріальну державу.

Латиноамериканські країни, попри культурну близькість до Заходу, не спромоглися створити у себе таку ж ефективну промисловість. Їхня економіка стала аграрним і сировинним придатком економіки США та західноєвропейських країн.

6. Захід і Росія

Царська Росія з великими труднощами пристосовувалася до виклику, який кинув індустріальний Захід. З одного боку, вона мала по суті риси Сходу: могутню державу і селянську общину, скріплені до того ж релігією - православ’ям. А з іншого боку, культура вищих прошарків суспільства була західною за походженням. Росія могла легко переймати будь-які західні досягнення в галузі науки, техніки, освіти, мистецтва і самостійно розвивати їх. Але їй надто важко було перебудувати свою економіку на ринкових засадах, оскільки необхідні для цього індивідуалізм, приватна власність, верховенство закону не були цінностями в російському суспільстві. Тим часом прискорений промисловий і військово-промисловий розвиток Заходу створив велику загрозу для Росії. Якщо в 1812 р. вона змогла перемогти величезну наполеонівську армію завдяки високому духу патріотизму, то в Кримській війні 1853-1856 рр. зазнала поразки. Потрібно було оновити економіку і все суспільство. Ініціативу взяла на себе держава. Вона у 60-70-ті рр. XIX ст. здійснила реформування суспільства. Промисловість і капіталізм у Росії швидко зростали. До кінця XIX ст. в країні завершився промисловий переворот.

Але в міру проникнення капіталістичних ринкових відносин у всі сфери життя суспільства зростав їм опір - особливо з боку общинного селянства, робітників і частини інтелігенції. В Росії почали виникати нелегальні радикальні партії, які ставили за мету повалення існуючого ладу.

7. Нові явища в економіці та політиці індустріальних країн на початку XX ст.

В останні десятиліття XIX ст. індустріальне суспільство стояло на порозі нового технічного перевороту. Створення двигуна внутрішнього згоряння і відкриття електрики означали, що на зміну «добі пари» йде «доба автомобіля» та «електротехнічна доба». Якщо раніше основними галузями промисловості були текстильна і легка, а другорядними - будування паровозів, пароплавів, виробництво зброї, то відтепер провідного значення набували будування автомобілів, тракторів, літаків, інших видів транспорту, переробка нафти, електроенергетика, металургія, видобувна промисловість і т.ін., тобто важка промисловість.

Технічний переворот кінця XIX - початку XX ст. супроводжувався будівництвом величезних підприємств і створенням особливих капіталістичних об’єднань - монополій (від грецького «монос» - один і «полео» - продаю).

Існували монополії 4-х типів: картелі - об’єднання підприємств для встановлення одних цін на ринку певного товару; синдикати - об’єднання для реалізації продукції та закупівлі сировини через одну контору; трести - об’єднання суміжних підприємств для виробництва і реалізації продукції під одним керівництвом; концерни - об’єднання підприємств різних галузей економіки під спільним фінансовим контролем. З одного боку, монополії сприяли підвищенню організованості та впорядкованості промислового виробництва, з іншого - знищення вільної конкуренції призводило до значного підвищення монопольних цін, негативно впливало на якість товарів, давало можливість капіталістам скорочувати заробітну платню та соціальні гарантії робітникам.

Технічний переворот потребував зростання кількості кваліфікованих робітників. Це зумовлювало збільшення їхньої заробітної платні, а значить, і підвищення життєвого рівня. Робітники в західних країнах все рідше висували революційні гасла й активніше підтримували ті профспілки і партії, котрі виступали за мирне реформування суспільства в бік його демократизації, за поліпшення добробуту робітників. Індустріальне суспільство набувало соціальної й політичної стабільності.

Політичне життя індустріальних суспільств характеризувало зростання ролі держави. Вона тепер рішучіше втручалася в економічну і соціальну сфери. Уряди намагались сприяти економічній діяльності за допомогою податкової політики й антимонопольного законодавства, які обмежували діяльність трестів (антитрестівське законодавство у США). Політичні режими обмежували активність робітничих партій та профспілок, але водночас запроваджували соціальне страхування робітників, законодавчо зменшували тривалість робочого дня. Із введенням загального виборчого права робітничі партії отримали вагоме представництво в парламентах.

Остаточне утвердження індустріального суспільства в розвинутих країнах Заходу спричинило посилення його впливу на решту світу. За умов масового промислового виробництва і панування монополій стало вигідніше вивозити в інші країни не товари, а сам капітал, вкладаючи кошти в розвиток там промисловості, сільського господарства, транспорту тощо.

Однак, на початку XX ст. це по суті означало закріплення політичного розподілу світу економічним. А країни, які до нього «запізнилися», але розвивалися прискорено, як, скажімо, Німеччина, почувалися обійденими. Насувалася світова війна за перерозподіл світу.

Запитання і завдання

1. З якими історичними подіями і явищами пов’язаний початок другого періоду нової історії?

2. Назвіть особливості процесу монополізації економіки наприкінці XIX - на початку XX ст.

3. Чому кінець XIX - початок XX ст. вважається часом остаточного утвердження індустріального суспільства?

4. Розкажіть про різновиди політичних ідеологій у XIX ст.

5*. Назви труднощі розвитку капіталізму в Росії та інших незахідних країнах. Відповідь обґрунтуй.

6. Визначте поняття: індустріальне суспільство, монополія, картель, синдикат, трест, концерн, лібералізм, консерватизм.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст