Тема 6. Розвиток провідних країн Азії, Африки та Латинської Америки в другій половині XX — на початку XXI ст.

Причини

Демократизація світового співтовариства після Другої світової війни.

Створення національних політичних партій та організацій.

Посилення національно-визвольного руху.

Прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу.

Розуміння європейськими державами переваг вивозу свого капіталу до країн Азії та Африки для будівництва там підприємств через наявність дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносіїв.

І етап (1945— 1955 рр.)

1947 р. — надання незалежності колишнім англійським колоніям — Індії та Пакистану; 1948 р. — створення незалежних урядів у Бірмі, Ізраїлі та Цейлоні.

Революції у В'єтнамі та Індонезії, метрополії яких (Франція та Голландія) спробували повернути панування над цими країнами, але зазнали поразки; 1954 р. — здобуття незалежності Лаосом і Камбоджею.

У результаті: виникнення 15 суверенних держав.

II етап (середина 1950-х — кінець 1960-х рр.)

Більш організоване та планомірне вирішення питань про надання незалежності колоніям.

1960 р. — прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про надання незалежності колишнім колоніальним країнам; «Рік Африки» — надання незалежності 17 африканським країнам.

1954—1962 рр. — колоніальна війна в Алжирі, у який цій французькій колонії вдалося відстояти власну незалежність.

У результаті: здобуття незалежності 7 країнами Азії та 37 — Північної та Екваторіальної Африки.

III етап (з другої половини 1970-х рр.)

1975 р. — надання незалежності португальським колоніям — Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе та Принсіпі.

1990 р. — надання незалежності останній африканській колонії — Намібії.

Здобуття до середини 90-х рр. XX ст. незалежності 11 країнами Південної Африки.

У результаті: ліквідація залишків колоніальної імперії.

Причини та передумови

Потужні американські інвестиції.

Оновлення промислового обладнання та створення принципово нових видів виробництва.

Обмежені витрати на оборону.

Працелюбність і дисциплінованість японців.

Реалізація «плану Ідзангі» — плану повоєнного подвоєння національного прибутку, розрахованого на 10 років. Згідно з його положеннями Японія мала посісти провідне місце у світі в окремих галузях економіки, значно підвищити якість товарів, отримувати прибутки за рахунок експорту; план передбачав різке зниження податків та ставок банківських кредитів, завдяки чому в країні мала зрости ділова активність.

Інтенсифікація праці в сільському господарстві, що вивільнило робочі руки, необхідні для реалізації реформ у промисловості.

Використання зарубіжних досягнень (закупівля патентів та ліцензій на наукові відкриття, нові технології тощо).

Висока ефективність державного регулювання економічного розвитку; високий ступінь координації зусиль між державою та приватним бізнесом.

Здійснення протекціоністської політики (обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок, сприяння національним виробникам тощо); згодом лібералізація зовнішньої торгівлі.

Результати та наслідки

1951 —1970 рр. — середньорічні темпи приросту промислового виробництва — 15,2 %, темпи зростання ВВП — 11 % на рік.

Створення найсучаснішого виробництва в металургії, автомобілем судно-, приладобудуванні, хімії, електроенергетиці.

Країна перетворилася на провідного виробника електронних та радіотехнічних приладів найвищих світових стандартів (аудіо-стереосистем, відеокамер, відеомагнітофонів тощо), лідера світового науково-технічного прогресу.

Культ особи Мао Цзедуна

Соціально-економічні експерименти комуністів

1958 р. — план «трьох червоних знамен»:

«Генеральна лінія»: форсована побудова комунізму (за моделлю СРСР).

«Великий стрибок» — курс на форсовану індустріалізацію: різке збільшення видобутку вугілля та виплавки чавуну за рахунок будівництва кустарних доменних печей (так звана «мала металургія»); створення на селі «народних комун», у власність яких перейшли не тільки засоби виробництва, а й свійська худоба, посуд, хатнє начиння; безоплатний і зрівняльний розподіл продовольства; воєнізація праці й побуту.

«Культурна революція» (1966—1967 рр.): створення молодіжної організації хунвейбінів («червоногвардійців») та цзаофанів («бунтарів»), які громили культурні та освітні установи в пошуках ворогів Мао; розправа над вищими посадовцями; виселення жителів міст «на перевиховання» у віддалені села тощо.

Результати та наслідки

Падіння продуктивності праці, низька якість промислової продукції.

Скорочення сільськогосподарського виробництва, голод. Масові селянські повстання.

1961 р. — «врегулювання економіки»: повернення селянам присадибних ділянок; запровадження матеріального стимулювання. Зміцнення влади Мао.

Репресовано понад 100 млн осіб.

Перебудова

сільського

господарства

Розпуск народних комун та кооперативів; надання селянам землі в довгострокову оренду; підвищення державою закупівельних цін на продовольство.

Результат: значне зростання прибутків селян; наповнення продовольством внутрішнього ринку; перетворення Китаю з імпортера сільськогосподарської продукції на її експортера.

Реформування промисловості

Створення особливих економічних районів, через які до країни надходили іноземні інвестиції, сучасні технології тощо. Розширення прав підприємств.

Матеріальне стимулювання робітників.

1984 р. — реформування системи управління державною промисловістю, спрямоване на відмову від централізованого директивного та перехід до ринкових відносин.

Результат: темпи економічного зростання — 11 — 12 % на рік.

Освіта та наука

Реформи в системі освіти: сприяння розвитку професійно-технічної освіти, 9-річне обов’язкове навчання; збільшення фінансування освіти, розширення самостійності вищих навчальних закладів.

1985 р. — реформування системи управління у сфері науки та техніки для її прискореної модернізації відповідно до вимог НТР.

Кінець 1993 р. — початок проведення нових реформ, спрямованих на зміцнення національної валюти, удосконалення податкової системи, захист прав корпорацій та громадян, права власності.

Підвищення життєвого рівня внаслідок проведених реформ.

Вирішальна роль КПК у політичному житті при переході економіки країни на ринкові рейки.

Початок XXI ст. — перетворення Китаю на провідну державу світу.

У 2010 р. голову КНР Ху Цзінтао було визнано найвпливовішим лідером світу.

Курс Дж. Неру у внутрішній та зовнішній політиці

Промисловість

Джавахарлал Неру — перший прем’єр-міністр незалежної Індії.

Створення державного сектору в економіці; зміцнення позицій приватного капіталу (легка і харчова галузі); розвиток мішаного сектору економіки (сучасні галузі економіки: аерокосмічна, приладобудівна, нафтохімічна та ін.).

Проблема капіталовкладень.

Допомога з боку західних країн (насамперед Великої Британії та США), які ділилися своїм технічним досвідом, надавали кредити, вкладали кошти в індійську економіку.

Від 1955 р. — економічне співробітництво між Індією та СРСР.

Сільське господарство

Головна проблема індійського села — малоземелля.

Сутність аграрної політики ІНК була зведена до розвитку великих господарств, які мали високу продуктивність.

Обмежений характер «зеленої революції» — комплекс агротехнічних заходів, пов’язаних із застосуванням високоврожайних сортів культур, добрив, сучасної сільськогосподарської техніки (охопила невелику кількість поміщицьких і заможних господарств).

Зовнішня політика

Зовнішньополітичні пріоритети — боротьба за мир, безпеку та співробітництво, протидія агресії, колоніалізму та расизму.

Участь Індії в Русі неприєднання до військових блоків.

Загострення відносин із Китаєм через китайську агресію в Тибеті та окупацію КНР частини індійської території.

Курс І. Ганді у внутрішній та зовнішній політиці

Внутрішня політика

● Індіра Ганді — прем’єр-міністр Індії в 1966—1977 рр.

● Здійснення планового розвитку національних основ економіки.

● Націоналізація 14-ти найбільших банків.

● Погіршення становища в країні за умов світової енергетичної кризи: зниження рівня виробництва в енергетиці, що негативно позначилося на розвитку промисловості; зростання цін; інфляція.

● Погіршення ситуації в сільському господарстві через страшні посухи протягом чотирьох років поспіль.

● Наростання спротиву опозиції та зниження популярності І. Ганді.

● 1975 р. — запровадження в країні надзвичайного стану.

● 1977 р. — прихід до влади правих партій, які об’єдналися в Народну партію («Джаната парті»).

Зовнішня політика

● Неучасть Індії у військових блоках.

● Підтримка миру та міжнародної співпраці.

● Подальший розвиток дружніх радянсько-індійських відносин.

● Засудження агресії США у В’єтнамі.

Розвиток Індії наприкінці XX — на початку XXI ст.

1980 р.

Повернення до влади І. Ганді, уряд якої продовжив курс реформ лівоцентристського спрямування; поступове вирішення економічних проблем. Загострення етнічних та релігійних проблем: виникнення сепаратистських течій — прагнення сикхів створити незалежну державу Халістан на території Пенджабу; застосування ними терористичних методів боротьби.

1984 р.

Захоплення сикхами Золотого храму в м. Амрітсарі (так звана сикхська Мекка); проведення урядовими військами операції «Блакитна зірка», завданням якої було очищення Золотого храму від сикхських терористів.

31 жовтня 1984 р.

Убивство сикхськими екстремістами І. Ганді, що призвело до зростання сепаратистських тенденцій на етнокультурному ґрунті.

1984 р.

Формування уряду Р. Ганді, який вжив рішучих заходів для забезпечення законності й порядку; курс на подальше зміцнення єдності країни, на боротьбу проти сепаратизму; із бідністю, безробіттям, неписьменністю, хворобами тощо; поряд із цим зросли зловживання владою в правлячій партії, що викликало обурення з боку різних верств суспільства.

1991 р.

Призначення дострокових виборів до парламенту; вбивство терористами Р. Ганді; перемога на виборах ІНК; формування уряду на чолі з Н. Рао, який розпочав кардинальні перетворення в економіці: лібералізація економічної системи; збільшення капіталовкладень у промисловість і сільське господарство шляхом залучення іноземних інвестицій.

1991— 1995 рр.

Економічне зростання (5 % на рік).

1996 р.

Перемога на виборах опозиційної релігійно-громадської організації «Бхаратія джаната парті» (БДП) на чолі з А. Біхарі Ваджиаї, який став новим прем’єр-міністром.

1998 р.

Випробування в Індії ядерної зброї (згодом те саме зробив і Пакистан); приєднання до «ядерного клубу». Існування низки проблем: низький рівень доходів населення; зростання населення, яке вже перевищило мільярд людей, сепаратизм етнічних меншин, що завдає шкоди цілісності країни.

Створення держави Ізраїль

1897 р.

Ухвалення сіоністським конгресом у Базелі рішення про утворення на території Палестини держави євреїв.

1920-ті рр.

Початок переселення євреїв на підмандатну Великій Британії територію Палестини, де проживали араби.

1947 р.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про створення на території Палестини єврейської (56 % території) та арабської (43 %) держави.

1948 р.

Виведення британських військ із Палестини, проголошення Держави Ізраїль; перший прем’єр-міністр Д. Бен-Гуріон; початок протистояння між євреями та арабами, які виступили противниками єврейської держави на своїй «священній землі».

Близькосхідна проблема та шляхи її врегулювання

1948— 1949 рр.

Вторгнення в Ізраїль військ Єгипту, Сирії, Іраку, Лівану, Йорданії.

Результат: Єгипет захопив сектор Газа, Сирія — Голани і Галілею, Йорданія подвоїла свою територію; Ізраїль зберіг незалежність.

1956 р.

Агресія Великої Британії, Франції, Ізраїлю проти Єгипту. Мета — покарати країну за націоналізацію Суецького каналу та допомогу Алжиру у війні з Францією, розширення ізраїльських територій.

Результат: війна була засуджена СРСР і США, війська виведені з Єгипту.

1967 р.

Випереджаючий удар Ізраїлю по союзниках Єгипту, Іраку, Сирії, Йорданії («шестиденна війна»). Ізраїльтяни захопили Сінайський півострів, арабську частину Єрусалима, Західний берег річки Йордан, Голанські висоти.

Результат: військова перемога, проте дипломатична поразка Ізраїлю: СРСР і союзники розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем, арабські країни відмовилися вести переговори; формування прорадянського табору (Єгипет, Організація визволення Палестини, Ірак, Сирія); гостре протистояння на Близькому Сході.

1969 р.

Оголошення Єгиптом Ізраїлю «війни на виснаження»: серія бомбардувань та вилазок спецназу за участю радянських військових.

Результат: людські втрати та матеріальні збитки з обох сторін.

1973 р.

«Війна Судного дня»: єгипетсько-сирійська агресія проти Ізраїлю.

Результат: поразка Єгипту (втрата Сінайського півострова, Голанських висот, Західного берега річки Йордан); закінчення війни під тиском СРСР і США.

1978 р.

Кемп-Девідський мирний договір між Єгиптом та Ізраїлем (за посередництва США): Ізраїль повертав Сінайський півострів в обмін на встановлення дипломатичних відносин.

1982— 1983 рр.

Участь Ізраїлю в Ліванській громадянській війні між християнською меншістю та мусульманською більшістю.

Результат: до кінця XX ст. південь Лівану перебував під контролем Ізраїлю.

1987 — 1996 рр.

Перша інтифада — народне повстання палестинців. Результат: на Західному березі річки Йордан та в секторі Газа виникла Палестинська автономія, очолювана Я. Арафатом.

2000 — 2005 рр.

Друга інтифада. Будівництво Ізраїлем «стіни безпеки», що відгородила Ізраїль від палестинських земель; виведення ізраїльських поселень із сектора Гази; розробка і початок реалізації плану «дорожня карта» з мирного врегулювання проблеми.

Варіанти революційного процесу

Кубинська революція

Розгортання на Кубі боротьби проти військово-політичної диктатури американського ставленика Ф. Батісти-і-Сальдівари молодих революціонерів на чолі з Ф. Кастро.

1951 р. — перемога кубинських революціонерів; обрання Ф. Кастро прем’єр-міністром, який основне своє завдання вбачав у зміцненні незалежності Куби від США; націоналізація американської власності; зближення з СРСР; перетворення Куби на типову соціалістичну країну; збереження традиційної залежності кубинської економіки від експорту цукру (основні експортери — СРСР і країни Східної Європи).

Революція в Чилі

1973 р. — військовий переворот у Чилі, унаслідок якого було повалено уряд президента-соціаліста С. Альєнде і встановлена диктатура А. Піночета, яка проіснувала до 1990 р.

Встановлення режиму терору і масових репресій, водночас — прискорені реформи і темпи розвитку економіки.