Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Волощук

Частина шоста. Література XX—XXI ст.: життя, історія, культура

«Вогонь горить ясно»: Рей Бредбері (1920-2012)

Літературна розминка. Пригадайте принципи сатиричного зображення вигаданого, умовного суспільства в «Мандрах Гуллівера» Дж. Свіфта. Як ви гадаєте, чи була така сатира актуальною у ХХ ст.? Чи актуальна вона у XXI ст.?

НАЙЩАСЛИВІШИЙ ПИСЬМЕННИК

У цій, останній, частині підручника ви познайомитеся з письменниками, які зовсім нещодавно ще жили серед нас, та їхніми творами, написаними у другій половині XX ст.

Загалом тип письменника протягом XX ст. майже не змінився. Це іронічна, інтелектуальна й інтелігентна людина, яка переймається ідеями одухотворення людства, збереження національних культур, розвитку мов. Саме такі цінності важливі, скажімо, для Дж.Б. Шоу. Попри іронію й парадокси, якими повниться його «Пігмаліон», письменник не бачить перешкод для «одухотворення» пересічної дівчини з народу, недовченої випускниці середньої школи.

Лише сорок років відділяють п’єсу Шоу від роману, з яким ви невдовзі ознайомитеся. Та сама англійська мова. Той самий парадоксалізм, та сама іронія. От тільки не впевнено і затишно, а ніяково й моторошно читачу від тієї перспективи розвитку людства, яку переконливо змальовує американський письменник-фантаст Рей Дуглас Бредбері в романі «451° за Фаренгейтом».

Здається, що за ці сорок років сталася непоправна глобальна катастрофа. Насправді відбулися дві світові війни. До речі, другу з них розв’язали недовчені випускники середньої школи. Гітлер та його «міністри» не мали вищої освіти, але їм підкорилася високоосвічена німецька нація.

У чому ж тоді розрада для заповзятого читача - культурної людини? Читача, якому Бредбері, усвідомивши гіркий досвід XX ст., пропонує своє невтішне пророцтво. Можливо, у самому житті митця, де ніколи не було місця відчаю. «Я не можу назвати письменника, чиє життя було б краще від мого. Усі мої книжки видано, вони є в усіх шкільних бібліотеках, і коли я виступаю перед публікою, мені аплодують ще до того, як я почну говорити», - сказав Бредбері.

Так, Бредбері вже за життя став класиком - тобто загальновизнаним письменником, представником класичної літератури.

Літературознавча довідка

Класична література (класика) - сукупність творів, визнаних зразковими скарбницями загальнолюдських цінностей. Багато з цих творів входить до обов’язкових шкільних програм.

Чимало наших сучасників звертаються до класичної літератури лише тоді, коли цього вимагає навчання в школі, а для власного задоволення читають детективи або фантастику. У XX ст. видавці взяли до уваги потребу людей, що живуть у шаленому ритмі, просто відпочити після роботи, не переобтяжуючи себе серйозними роздумами й переживаннями. Так з’явилася масова література.

Літературознавча довідка

Масова література - розважальні та повчальні твори, які друкуються великими накладами і є складовою «індустрії культури».

Масова література заснована на стереотипах масової свідомості, чітко розробленій стратегії завоювання публіки та примітивізації художніх відкриттів класичної літератури.

Типова ознака творів для масового читання - пригодницький або спрощений романтичний сюжет, який має напружену зовнішню динаміку і зазвичай щасливий фінал. До масової літератури належать бульварні, любовні, детективні, кримінальні романи, комікси, трилери, фантастика й фентезі.

Кожний з названих жанрів має численних шанувальників. До кінця XX ст. про літературні новинки ці люди дізнавалися з газет і журналів, сьогодні таку інформацію можна дістати на спеціальних сайтах в Інтернеті. А проте форма викладу інформації про художній твір уже кілька століть залишається незмінною. Це - так звана рецензія.

Літературознавча довідка

Рецензія - один із жанрів критики: газетний, журнальний або розміщений в Інтернеті відгук на художній твір з метою його аналізу й оцінки.

Рецензію слід будувати за певним планом. Насамперед треба визначити жанр твору, схарактеризувати його зміст, проблематику та ідею. Далі рецензент має вказати, чи актуальними є порушені автором проблеми, викласти власний погляд на них і порівняти його з авторською позицією. Насамкінець рецензент схвалює (або не схвалює) авторський стиль і визначає, на увагу якої саме читацької аудиторії може розраховувати твір.

Нині одним з найпопулярніших жанрів є наукова фантастика. А от Бредбері ні замолоду, ні за часів своєї слави, як на диво, до палких прихильників такої літератури не належав. Найбільше він любив Достоєвського. Бредбері почав читати російського класика у двадцять років і вважав, що саме з його творів дізнався, як треба писати романи.

Що ж до фантастики, то й тут американський письменник здебільшого віддавав перевагу класиці: «Жуль Верн був моїм батьком. Уеллс - мудрим дядечком. Едгар Аллан По доводився мені двоюрідним братом, він як кажан - вічно мешкав у нас на темному горищі. Флеш Гордон та Бак Роджерс - мої брати й товариші. Ось вам і вся моя рідня. Ще додам, що моєю матір’ю, цілком імовірно, була Мері Уоллстонкрафт Шеллі, авторка Франкенштейна. Ну ким я ще міг стати, як не письменником-фантастом, з такою сімейкою».

За часів юності Бредбері ніхто не сумнівався, що фантастика, хоч якою б «науковою» вона була (як-от, скажімо, наукова фантастика Г. Уеллса), належить виключно до художньої літератури. Однак у наш час, з огляду на засилля масової літератури, питання художності стало проблемним.

З одного боку, часто доводиться чути про «малохудожність» масової літератури. З другого боку, деякі письменники протиставляють їй так звану елітарну літературу - книжки для небагатьох інтелектуалів (інтелектуальної еліти). Одним з поширених віянь елітарної літератури саме і є відмова від художності (мовляв, вона вичерпалася як шлях пізнання і може лише розважати). Розмивається межа між письменством і філософією. Європейські митці дедалі частіше звертаються до таких літературних, але не художніх жанрів, як есе (роздум на вільну тему у довільній формі). А літературознавці залишають у спадщину своїм наступникам так і не з’ясоване питання художності.

Тим часом письменники старшого покоління початку XXI ст. не замислювалися з приводу «художності» чи «нехудожності» власних творів. Вони просто жили в єдиному й несуперечливому світі літератури. І чи не тому вічно житимуть поряд зі своїми читачами, як Едгар По «вічно мешкав... на темному горищі»...

На темному горищі приватного будинку у Вокігані (штат Іллінойс), де народився Рей Бредбері. Згодом тихе американське містечко, схоже на Вокіган, стало одним з героїв його творів, обов’язковим тлом фантастичних подій. На думку письменника, тільки в такій місцині, серед своїх рідних люди можуть бути щасливими. У автобіографічній повісті «Кульбабове вино» місто дитинства Бредбері назвав Грінтауном. Коли Рею виповнилося чотирнадцять років, сім’я переїхала до Лос-Анджелеса.

Майбутній письменник ріс неспортивним хлопцем, який найбільше у світі любив читати. Змалечку він знав, що пов’яже життя з літературою. В одинадцять років Рей написав своє перше оповідання, а в дванадцять на карнавалі отримав жартівливе пророцтво: «Ти будеш жити вічно». Саме в той момент Бредбері, за його словами, став письменником.

Перша публікація Рея відбулася, коли йому було вісімнадцять. Тоді він познайомився з активістами науково-фантастичного руху, майбутніми письменниками й кінематографістами. Перший гонорар (п’ятнадцять доларів) Бредбері отримав на двадцятиодноріччя. А за два роки вирішив заробляти тільки письменством.

У вісімнадцять років Рей вступив до коледжу, але мусив покинути навчання й займатися самоосвітою. «Мене виростили бібліотеки. Я не вірю в коледжі та університети. Я вірю в бібліотеки, бо більшість студентів не має достатньо грошей [на освіту]. Коли я закінчив школу, тривала Депресія і грошей не було. Я не міг відвідувати коледж, а тому проводив у бібліотеці три дні щотижня впродовж десяти років», - писав Бредбері.

У 1947 р. письменник побрався з дівчиною на ім’я Маргарет Макклюр. Шлюб був міцний і щасливий, згодом у подружжя народилося чотири доньки. Кілька років Маргарет працювала цілими днями, щоб чоловік міг писати.

У 1950 р. було видано перший роман Бредбері «Марсіанські хроніки». Автор скомпонував його за одну ніч з окремих оповідань про Марс. До речі, цей твір Бредбері присвятив дружині. Коли через сімнадцять років письменник відвідав Космічний центр у Х’юстоні й поспілкувався з космонавтами, з’ясувалося, що більшість із них обожнює «Марсіанські хроніки», а дехто навіть обрав професію під впливом його книжок. Напевне, це посприяло тому, що кратер на Місяці було названо Кульбабовим, а один з астероїдів і посадковий майданчик на Марсі - ім’ям великого фантаста.

У 1953 р. вийшов друком найвідоміший роман Бредбері «451° за Фаренгейтом». В основу твору покладено оповідання «Пожежник», написане в бібліотеці при Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Бредбері орендував там друкарську машинку, щоб працювати в тиші, бо мав на той час малих дітей. У 1966 р. французький режисер Ф. Трюффо зняв за цим романом фільм. Окрім оповідань, повістей і романів, Бредбері писав сценарії. Так, у 1954 р. його запросили до Ірландії для роботи над сценарієм фільму «Мобі Дік» за романом Г. Мелвілла. Бредбері належать також деякі адаптації власних творів для театру. У 1986-1992 рр. письменник брав участь у створенні сценарію для серіалу «Театр Рея Бредбері». А ще фантаст складав вірші, щоправда, соромився їх. Свою поетичну збірку «Коли слони в останній раз у дворику цвіли» він видав у віці п’ятдесяти трьох років.

Торгово-розважальний комплекс «Хортон Плаза». Сан-Дієго (Каліфорнія)

А втім, Бредбері займався не лише письменством: він розробляв космічний атракціон для парку розваг, брав участь у створенні комп’ютерної гри «451° за Фаренгейтом» (її дія розпочинається від кінця подій роману, що має відкритий фінал). У 1985 р. Бредбері разом з архітектором Й. Жерде спроектував сіті-мол «Хортон Плаза». Ця споруда і в наші дні не втратила популярності.

Від 1999 р. і до кінця життя Бредбері був прикутий до інвалідного візка тяжкою хворобою. Однак письменник не впадав у розпач, нові твори диктував дочці.

На запитання, який напис він хотів би бачити на своєму могильному камені, видатний фантаст відповів, що ліпше замість каменя поставити ліхтар, а відвідувачам порадив залишати яблуко для привидів. У цій фразі весь Бредбері: щирий, оптимістичний і фантастичний...

Перевірте себе

1. Розкажіть про життя Бредбері. Які факти біографії письменника вас особливо зацікавили?

2. Які риси характеру й життєві події допомогли Бредбері стати письменником-фантастом?

3. У яких митців учився писати американський фантаст?

4. Чим, крім літератури, займався Бредбері?

5. Чому письменник вважав себе щасливим? Чи щасливі ви? Якщо так, то чому? Якщо ні, розкажіть, що вам заважає.

Перед читанням. Читаючи уривки з роману Бредбері, зверніть увагу на точно передбачені автором середини XX ст. ознаки суспільства XXI ст.

451° ЗА ФАРЕНГЕЙТОМ

(Уривки)

Донові Конгдону із вдячністю

451° за Фаренгейтом - температура, за якої загоряється папір.

Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек.

Хуан Рамон Хіменес

Частина перша

Так приємно було...

Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі, як вони чорніють і змінюються. У кулаках - мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум’я й горіння. Символічний шолом із цифрою 451 низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на запальник - і будинок ніби підстрибує в жадібному полум’ї, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Він сягнисто ступає крізь рій вогненно-червоних світляків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві, устромити у вогонь паличку з льодяником саме тоді, коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторінками, умирають на ґанку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами і чорний від кіптяви вітер відносить їх геть.

На обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка з’являється на губах людини, коли її раптом обпалить вогнем і вона рвучко відсахнеться від його пекучого доторку.

Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, глянувши в дзеркало, дружньо підморгне своєму обпаленому обличчю. А згодом, уже засинаючи, він ще відчуватиме на губах застиглу судомну посмішку.

Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив поряд брезентову куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик верхнього поверху пожежної станції й ковзнув у люк. В останню секунду, коли, здавалося, він розіб’ється, Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну жердину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкнулися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де підземним тунелем мчав безшумний пневматичний поїзд. Поїзд невдовзі викинув його разом із сильним струменем теплого повітря на ескалатор, що вів на поверхню в передмісті. Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що, в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом сповільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім’я.

Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почувався так дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею... Може, він уловлював якийсь слабкий запах, а може, відчував ледь помітне підвищення температури там, де стояв той невидимка. Зрозуміти це було неможливо. Але щоразу, повернувши за ріг, він бачив лише безлюдний тротуар... Лише одного вечора йому здалося, ніби щось швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він устиг вглядітися чи вимовити бодай слово.

Кадр із кінофільму «451° за Фаренгейтом» (режисер Ф. Трюффо, 1966 р.)

Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився. Подумки він був уже за рогом - і раптом до нього долинув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря, викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?

Він повернув за ріг.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б навіть найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла. Монтегові здавалося, ніби він чує, як рухаються її руки в такт ході, і навіть невловиме відлуння - світлий трепет її обличчя, коли вона побачила чоловіка, який стояв за кілька кроків. (...) Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадкувати, але натомість глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він проказав:

- Ви, певне, наша нова сусідка?

- А ви, мабуть... - вона відвела очі від емблем його професії, - пожежник? - її голос завмер.

- Як дивно ви це сказали...

- Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

- Що, запах гасу? (...) Його ніколи не можна цілком позбутися.

- Атож, не можна, - мовила вона з якимось острахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, хоч вона й не зрушила з місця.

- Гас, - проказав він, - мені пахне, як парфуми. (...)

Дівчина трохи подумала.

- Не знаю, - сказала вона, тоді озирнулася на тротуар, що вів до їхніх будинків. - Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.

- Кларіс. А я - Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в повітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року. Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг...

- Так-от, - промовила дівчина, - мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнута. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:

- Знаєте, я вас анітрохи не боюся.

- А чого мене боятися? - здивувався він.

- Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина... (...)

Її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м’яким, немеркнучим світлом. То було не різке електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. (...)

Раптом Кларіс Маклелен сказала:

- Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?

- Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.

- А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

Він засміявся.

- Це протизаконно!

- Авжеж, авжеж...

- Це непогана робота. У понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу - Уїтмена, у п’ятницю - Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

- А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?

- Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.

- Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

- Чого ви смієтеся?

- Не знаю. - Він знову засміявся, та зненацька замовк. - А що?

- Ви смієтеся, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?

- Ви таки справді трохи дивна, - промовив Монтег, глянувши на неї. - Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!

- Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.

- Ну, а це вам ні про що не говорить? - він поплескав по цифрі «451» на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.

- Говорить, - прошепотіла вона й пришвидшила ходу. - Ви колись бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?

- Хочете змінити тему?

- Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, - сказала дівчина. - Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями - будинки, брунатні - корови. Якось мій дядько спробував їхати по шосе повільно. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.

- Ви надто багато думаєте, - мовив Гай зніяковіло.

- Я рідко коли дивлюся телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.

- Ні, я цього не знав! - Монтег коротко засміявся.

- А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Уранці на траві лежить роса.

Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.

- А коли подивитися туди, - вона кивнула на небо, - то можна побачити маленького чоловічка на місяці. (...)

Вони підійшли до її будинку - усі вікна в ньому світилися.

- Що тут таке? - Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.

- Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядька арештували ще раз - ішов пішки. Так, ми дуже дивні люди. (...)

- На добраніч! - вона повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя.

- Ви щасливий? - запитала.

- Що?! - вигукнув він.

Але дівчини вже не було поряд...

- Щасливий? От дурниці!

Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відповідь на його доторк відчинилися.

- Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? - запитував він у порожніх кімнат, його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зараз воно ніби дивилося на нього звідти. Він швидко відвів очі.

Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим і вони розмовляли...

Монтег похитав головою і глянув на голу стіну. Відразу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно відбилося в пам’яті: прекрасне, навіть більше - приголомшливе. Це тонке обличчя нагадувало циферблат невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті, коли, прокинувшись серед ночі, хочеш дізнатись, котра година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду, і цей світлий диск каже тобі, що ніч минає, дарма що стає темніше, і незабаром зійде сонце.

- У чому річ? - спитав Монтег у свого другого, підсвідомого «я», цього дивака, який часом верзе щось, не підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.

Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзеркало! Неймовірно - чи ж багатьох ти ще знаєш, хто б міг так відбивати твоє власне світло? Люди більше подібні до... - він якусь хвилю підшукував порівняння і знайшов його у своїй роботі, - ...до смолоскипів, що палають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на обличчях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок?

Яка могутня сила перевтілення була в цій дівчині! Немов нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона передчувала найменше тремтіння його вій, кожен порух руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хвилини? П’ять? І водночас ніби дуже довго. Яким величезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відкидала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього м’язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.

І тепер він думав: «А й справді, вона ніби навмисне чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі...»

Кадр із кінофільму «451° за Фаренгейтом» (режисер Ф. Трюффо, 1966 р.)

Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у мармуровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ; вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу, куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кімната не була порожня.

Він прислухався.

Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчання електронної бджоли, що сховалась у своєму теплому й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно, можна було навіть розпізнати мелодію.

Він відчув, як усмішка ковзнула з його вуст, розтанула...

Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її...

Не вмикаючи світла, він уявив кімнату: дружина на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгробний пам’ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю, ніби прив’язані до неї невидимими сталевими нитками. А у вухах - манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків - музика й голоси, музика й голоси - виплескується на береги її безсонного мозку. А кімната була таки порожня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й відпливи гойдали Мілдред, несли її, із широко розплющеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб його дружина не плавала в цьому океані, радо не занурювалась у нього ще й ще. (...)

Цього вечора Гай знайшов дружину напівмертвою: Мілдред випила цілу пляшечку снодійного. Він викликав «швидку», але замість лікаря приїхали два оператори. За допомогою спеціальних пристроїв жінці очистили шлунок і замінили кров. «Ми маємо до десятка таких випадків щоночі. За останні роки вони так почастішали, що довелося створити спеціальну машину», - пояснив один з операторів. Уранці Мілдред так і не змогла згадати вчорашньої події.

Дорогою на роботу Монтег зустрів Кларіс, яка йшла на прийом до психіатра. Дівчину вважали божевільною, бо вона робила незрозумілі речі: збирала колекцію метеликів, пила дощову воду. Відтоді Гай і Кларіс щодня разом ходили до метро й розмовляли про все на світі. А через сім днів дівчина зникла.

На роботі Монтег помітив, що програмований механічний пес - ідеальний убивця, який знаходить своїх жертв за особливостями хімічного складу, вороже на нього реагує.

Гаєві пригадався виклик на минулому тижні й горе чоловіка, чию бібліотеку спалила його команда. Спробувавши уявити почуття людини в такій ситуації, він заговорив з колегами про те, що нібито колись давно пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх...

- Оце здорово! - Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:

Правила

1. За сигналом тривоги виїжджати негайно.

2. Швидко розпалювати вогонь.

3. Усе спалювати дотла.

4. Негайно повертатися до пожежної станції.

5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги.

Усі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.

Раптом пролунав сигнал тривоги.

Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом посипалися на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.

Монтег сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.

Монтег підвівся і, наче уві сні, спустився по жердині вниз.

Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.

- Монтегу, ви забули шолом!

Він схопив шолом, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.

Це був облуплений триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менш як сто років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою...

- Приїхали.

Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом за ними.

Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, похитуючись, втупившись у порожню стіну перед собою, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. Її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала, і вуста заворушилися знову:

- Будьте мужнім, Рідлі. Божою ласкою ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, їм ніколи не загасити.

- Досить! - сказав Бітті. - Де вони?

З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.

- Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було, - проказала вона.

Стоунмен простяг карту тривоги з копією телефонограми на звороті:

«Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті, Е.Б.».

- Це, певне, пані Блейк, моя сусідка, - мовила жінка...

- Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!

За мить пожежники бігли по сходах крізь застояну пітьму, виламували блискучими сокирами незамкнені двері, - спотикалися, галасували, наче ватага шкодливих хлопчаків.

- Гей! Гей!

Книжки лавиною ринули на Монтега, коли він, здригаючись, дерся вгору стрімкою драбиною. Як усе недобре склалося! Досі все було просто - як зняти нагар зі свічки. Спочатку приїздила поліція, жертві заклеювали рота пластиром, зв’язували і, кинувши в блискучий «жук»-автомобіль, кудись відвозили. Отже, коли прибували пожежники, будинок уже був порожній. Ніхто не страждав, хіба що речі! А речі не відчувають болю, вони нічого не відчувають, не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, отож твоє сумління опісля тебе не мучить. Звичайна собі чистка, робота прибиральника. Усе по черзі. Давай сюди гас! У кого сірники?

Але сьогодні хтось помилився. Ця жінка псувала усталений ритуал. Пожежники надто галасували, сміялися, жартували, аби якось заглушити її страшний мовчазний докір. Вона примушувала порожній будинок волати від обурення, струшувати на пожежників тонку пилюгу провини, що набивалась їм у ніздрі, коли вони нишпорили в кімнатах. Це непорядок! Неправильно! Зненацька Монтег страшенно розлютився.

Цієї жінки не повинно було бути тут, ні в якому разі!

Книжки гупали по руках і плечах Монтега, падали на його зведене догори обличчя. Якась книжка, наче білий голуб, покірливо опустилася йому просто в руки, тремтячи сторінками-крилами. У тьмяному, мерехтливому світлі відкрита сторінка майнула, мов білосніжне перо з тендітним візерунком написаних на ньому слів. У цьому сум’ятті, у цій гарячці Монтегові вдалося прочитати лише рядок, але той палав у мозку, наче викарбуваний розпеченою сталлю: «І час заснув під полуденним сонцем». Він випустив книжку. Відразу ж упала йому до рук друга.

- Гей, Монтегу! Давай сюди!

Він міцніше вхопив книжку і пристрасно, з божевільною нерозважливістю притис її до грудей. Нагорі пожежники ворушили купи журналів, здіймаючи куряву. Журнали падали, наче підстрелені птахи, а жінка внизу стояла, ніби маленька дівчинка, серед цих мертвих тіл.

Ні, сам Монтег не зробив нічого - то все його рука, у якої був свій мозок, своє сумління і своя цікавість у кожному тремтливому пальці; ця рука зненацька стала злодійкою. Ось вона пірнула під пахву, притисла книжку до спітнілого тіла і виринула, вже порожня, зі спритністю чародія! Дивіться, нічого немає! Нічого!

Він приголомшливо розглядав цю білу руку, то відводячи її від себе, ніби далекозорий, то підносячи мало не до очей, як сліпий.

- Монтегу!

Здригнувшись, він озирнувся.

- Не стійте там, як ідіот!

Книжки лежали, мов купи свіжої риби, підготовленої для соління. Пожежники метушились коло них, спотикалися, падали. Спалахували золоті очі тиснених назв і, падаючи, згасали.

- Гас!

Увімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули з баків із цифрою 451, що висіли за спинами пожежників. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, ішов останній.

- Виходьте! - наказали вони жінці.

Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтега.

- Не матимете ви моїх книжок, - проказала вона.

- Ви знаєте закон, - відповів Бітті. - Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-скільки років під замком у своїй вавилонській вежі! Облиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках, ніколи не було. Ну-бо, ходімо!

- Зараз будинок займеться, - сказав Бітті.

Пожежники незграбно простували до дверей. Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло жінки.

- Не можна ж її залишати тут! - рішуче заявив він.

- Вона не піде.

- Тоді треба її примусити!

Бітті підніс руку із запальничкою.

- Час повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома.

Монтег доторкнувся до жінчиного ліктя.

- Ходімо зі мною.

- Ні, - відказала та. - Але вам - дякую.

- Рахую до десяти, - мовив Бітті. - Один. Два.

- Будь ласка, - благав Монтег жінку.

- Три... Чотири...

- Ходімо, - Монтег потягнув за собою жінку.

- Я волію залишитися тут, - спокійно відповіла та.

- П’ять... Шість...

- Можете не рахувати, - сказала жінка й розтулила кулак - на долоні лежала якась тоненька паличка.

Звичайний собі сірник.

Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гідність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних тривог.

Кадр із кінофільму «451° за Фаренгейтом» (режисер Ф. Трюффо, 1966 р.)

«Боже мій, - подумав Монтег, - таж направду сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?»

На червоному обличчі Бітті, який зашпортався у дверях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу. Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.

- Ідіть, - промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.

Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.

Але він запізнився.

Монтегові перехопило подих - жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.

З будинків на вулицю вибігали люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись одне на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна «саламандра» круто повернула за ріг і помчала далі.

- Рідлі, - нарешті промовив Монтег.

- Що? - спитав Бітті.

- Вона сказала «Рідлі». Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: «Будьте мужнім, Рідлі». І ще щось... щось іще...

- Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити, - промовив Бітті.

Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

- Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу...

- Я геть напханий всякими цитатами й висловами, - сказав Бітті. - Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... (...)

Монтег раптом усвідомив, що не може згадати, як десять років тому зустрівся з Мілдред. Ця жінка тепер видавалася йому зовсім чужою. Вона майже не спілкувалася з Гаєм: слухала музику через навушники-«черепашки», їздила на авто зі швидкістю сто миль на годину або дивилася телевистави, які постійно транслювали стіни «балакучої вітальні».

Від Мілдред Монтег дізнався, що Кларіс загинула, а її родина кудись виїхала.

Наступного дня Гай захворів. Спогади про те, як разом із книжками спалили жінку, не давали йому спокою: «Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало...».

Гай розповів дружині, що за вентиляційною решіткою кондиціонера ховає книжки.

Частина друга

Решето і пісок

Монтег відчував непереборне бажання дізнатися, що написано в книжках, які він урятував під час підпалів. Тож наступного дня разом із дружиною вони почали читати: «Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих учинків є якийсь, що переповнює серце»... Однак Мілдред залишалася незворушною, хіба що побіжно зацікавилася темою «Про себе». Найбільше її турбувало те, що транслюватиме «балакуча вітальня», і те, що про заборонені книжки може дізнатися Бітті.

«Бідна Міллі», - подумав Гай. Однак відразу продовжив: «Бідний Монтег. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу, де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?»

Раптом Гай пригадав, що минулого року в міському парку натрапив на колишнього викладача англійської мови, який потайки читав вірші. Того літнього чоловіка звали Фабер. «Я не кажу про самі речі, сер, - пояснив він. - Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю - я живу»... «Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці слова, - а тоді старий тремтливою рукою написав свою адресу на клаптику паперу...»

Пожежник кинувся до шухляди з написом «Майбутні розслідування (?)» і знайшов у ній картку Фабера: Монтег тоді не виказав старого, але й не знищив адреси. Він набрав номер телефону, назвався й прямо запитав у професора, скільки примірників творів Шекспіра, Платона, скільки видань Біблії залишилося в їхній частині світу. Сприйнявши це як провокацію, Фабер поклав слухавку. Власне, Монтегові й не потрібна була його відповідь: «Жодної книжки! Звісно, він це знав зі списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера».

Незважаючи ні на що, Гай поїхав до професора, показав йому врятовану Біблію і запропонував передрукувати її в кількох примірниках. Старий, тимчасом, був переконаний, що їхня цивілізація невідворотно «мчить до загибелі» й протидіяти їй уже марно. Тоді Монтег у відчаї почав виривати сторінки зі Святого Письма. Зрештою Фабер сказав: «Отже... є безробітний друкар. Ми можемо надрукувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна, яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний поштовх». Крім того, професор дав Гаю пристрій, схожий на радіоприймач-«черепашку». Через цей пристрій Фабер міг чути те, що й Монтег, і розмовляти з ним.

Увечері до будинку Монтега прийшли подруги Мілдред. Роздратований галасом і пустими балачками жінок, Гай вирішив їх спантеличити, показавши книжки. Голос Фабера в пристрої умовляв його перетворити все на жарт: прочитати якийсь вірш і спалити книжку. Однак це не допомогло уникнути неприємної ситуації: послухавши поезію, одна з гостей несподівано розридалася.

Частина третя

Вогонь горить ясно

Коли наступного дня Монтег разом зі своєю командою прибув на виклик, з’ясувалося, що сигнал тривоги подала Мілдред. Ще раніше це зробили її ображені приятельки. Бітті вже давно підозрював Гая, тож тепер відкрито над ним знущався. За наказом брандмейстера, Монтег змушений був спалити власний будинок з вогнемета. Тим часом Бітті здогадався про пристрій Фабера й почав погрожувати, що знайде того, хто допоміг Гаю «порозумнішати». Загнаний у глухий кут, Монтег убив брандмейстера, оглушив двох інших пожежників і спалив механічного пса, який встиг пошкодити йому ногу.

Гаєві було дуже боляче, але ще більше він страждав через те, що мусив піти на вбивство. Раптом йому сяйнула думка: Бітті свідомо шукав смерті, адже ганьбив озброєну людину й навіть не збирався захищатися. Трохи заспокоївшись, Монтег побіг до Фабера. Дорогою він підкинув у будинок дружини пожежника останні чотири книжки, які перед тим забрав зі схованки, й подав сигнал тривоги. «Я знаю, що роблю зле, але ваш чоловік чинив так само з іншими й ніколи не питав себе, добре це чи ні, ніколи не замислювався й не картав себе. А тепер, оскільки ви дружина пожежника, настав і ваш час, вогонь знищить ваш дім за всі будинки, які спалив ваш чоловік, за всіх людей, яких він, не задумуючись, робив нещасними», - думав Гай.

Зустрівшись із Фабером, Монтег дізнався, що почалася війна, і, за порадою старого, вирушив до занедбаної залізничної колії, уздовж якої отаборилися люди, переслідувані урядом. Сам професор збирався до Сент-Луїса, щоб розшукати знайомого друкаря.

Поліція влаштувала справжнє полювання на Монтега, але йому таки вдалося вирватися з міста й знайти один з мандрівних таборів. Чоловіки, що сиділи біля вогнища (то були професори різних університетів і священик), пригостили втікача кавою і запропонували подивитися по телевізору, як розгортаються пов’язані з ним події. З’ясувалося, що, загубивши слід Монтега, поліцейські вирішили інсценувати фінал погоні. Публіка нетерпляче чекала розв’язки, тож вони якнайшвидше мали знайти підходящу жертву. Нарешті камера показала постать дивака, що гуляв перед світанком. Мить - і пес встромив голку в невинного чоловіка, якого телеведучі назвали Монтегом...

Відтак Гай дізнався, що кожен з його нових знайомих тримає в пам’яті одну чи навіть кілька книжок. Вони сподіваються, що після війни люди захочуть скористатися їхніми знаннями, а якщо цього не станеться, з вуст у вуста передадуть зміст книжок своїм дітям. Уже двадцять років це товариство плекає надію на те, що книжки буде надруковано: «У людини є чудова риса: якщо треба починати все від самого початку, вона не зневірюється і не втрачає мужності, бо знає, що це дуже важливо і варто зусиль».

На місто летіли бомбардувальники, але Монтегові було байдуже. Він зрозумів, що люди, які там живуть, нічого не дають одне одному, не залишають на землі нічого доброго. Невдовзі пролунали вибухи - над містом зайнялася моторошна заграва... «Тепер підемо проти течії... І пам’ятайте одну важливу річ: самі ми нічого не варті. Ми - ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись може допомогти людям», - сказав ватажок табору. Поснідавши, товариство вирушило в дорогу.

Монтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що всі йдуть слідом за ним, і пішов уперед... «Колись, потім, через місяць чи через пів року, але не пізніше ніж через рік, він знову, вже сам, пройде по цих місцях і йтиме доти, доки наздожене тих, хто пройшов цим шляхом раніше за нього. А тепер перед ним лежала довга дорога; вони йтимуть цілий ранок, до полудня; і коли вони йшли мовчки, то тільки з однієї причини: кожному було про що подумати, кожному було що згадати. Пізніше... вони почнуть розмовляти чи просто розказувати про те, що запам’ятали, щоб пересвідчитися: усе це збереглося в їхніх головах. Монтег відчув, що і в ньому повільно прокидаються, оживають слова. І коли настане його черга, що він скаже? Що він цього дня може сказати таке, щоб хоч трохи полегшити їм шлях?.. “...І по цей бік, і по той бік річки - дерево життя, що родить дванадцять разів, щомісяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи”. Так, думав Монтег, ось що я скажу їм опівдні. Опівдні... Коли ми прийдемо до міста».

Переклад Є. Крижевича

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Чи здалася вам Кларіс дивною? Чи щаслива вона? А Монтег? Що таке, на вашу думку, щастя?
• 2. Прочитайте уривок з роману, у якому йдеться про школу Кларіс.

«- Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...

- За мною в школі не тужать, - відказала дівчина. - Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Усе залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми - це розмовляти, як ось ми з вами. - Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір’ї. - Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи і нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії - примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями - бах! бах! бах! - потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, у які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається - лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх, - є така гра. Утім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене немає друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?

- Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років».

• Чим схожа ваша школа на описану у творі й чим від неї відрізняється?

3. Із чим Бредбері порівнює книжки, які спалюють пожежники? Чому господиня будинку воліє померти разом зі своїми книжками? Чим вона схожа на єретиків Середньовіччя?

4. Як суспільство в романі Бредбері робить людину щасливою? Чи вдається це йому?

5. Поясніть слова Фабера: «Я бачив, що робиться, знав, що буде, але нічого не робив. Я був один з невинних, один з тих, хто міг би встати й заговорити, коли вже ніхто не хотів дослухатися до голосу “винних”, але я мовчав і, таким чином, сам став спільником». Якщо ви бачите в сучасному суспільстві проблеми, схожі на описані в романі Бредбері, то чи не є і ви «спільником»? Що треба робити, щоб не опинитися в такій ролі?

6. Чому Фабер вирішив допомогти Монтегові? Що вони задумали?

7. Чи можна звинуватити Монтега в загибелі випадкового перехожого, якого вбили замість нього? Хто винен у його смерті?

8. Як діють мандрівні табори? Як їхні члени зберігають інформацію?

9. Що хоче сказати Монтег, цитуючи Одкровення: «...I по цей бік, і по той бік річки - дерево життя, що родить дванадцять разів, щомісяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи»? Чому саме це?

10. Робота в парах. Ви знаєте, що існує комп’ютерна гра - продовження роману Бредбері. А як би продовжили твір ви? Якщо є можливість, порівняйте свій варіант розвитку подій із сюжетом гри.

11. Поясніть, що таке рецензія. Напишіть рецензію на роман Бредбері «451° за Фаренгейтом» або будь-який інший художній твір XX-XXI ст.

НАЙЩАСЛИВІШЕ СУСПІЛЬСТВО

Коли замислитися, що для Бредбері найважливіше, можна дійти несподіваного висновку: теплі стосунки між людьми. Гай Монтег не може спілкуватися з дружиною, тому що вона не слухає його чи просто не чує. Кларіс не хоче відвідувати школу, тому що там не розмовляють, а лише «напихають» голови учнів інформацією. Фантастичний антураж у романі «451° за Фаренгейтом» - це тільки обрамлення для справжнього людського життя. За словами автора, «наукова фантастика завжди була і буде казкою, яка навчає моралі».

Бредбері вважав наукову фантастику дуже важливою. На запитання журналіста, чи є взагалі користь від цього жанру, письменник відповів: «Та ми завдяки їй на Місяць потрапили! Про Марс мріємо завдяки науковій фантастиці. Ми змінили світ з легкої руки Жуля Верна. Коли адмірал Бьорд під американським прапором поплив на Північний полюс у 1926 р., він сказав: “Жуль Верн веде мене”. Чудово, правда? Астронавти, яких я зустрів у Техасі, сказали мені, що тридцять років тому вони збиралися навколо моїх книжок - я був їхнім лідером. Я розбудив у них бажання полетіти на Місяць, на Марс. Усе через те, що, коли вони були дітьми, їм до рук потрапили мої книжки. Ось вам велике призначення наукової фантастики - підготувати нове покоління для нового».

Бредбері був справжнім оптимістом. Він вірив, що майбутні покоління житимуть ліпше, можливо, навіть ідеально. Наука зможе все, про що мріє людина. Зауважмо, що твори, які описують ідеальне суспільство, називають утопією. Та чи можна назвати так роман «451° за Фаренгейтом»? Чи схоже описане в ньому технічно досконале суспільство споживання й розваг на ідеальне? Чому герої роману підсвідомо не хочуть жити? Чому Мілдред випиває склянку снодійного? Чому її подруга ридає, почувши, але не зрозумівши вірші? Чи тільки через постійну загрозу війни, яка може початися щомиті?

Бредбері добре розумів, що не може бути ідеальним суспільство, у якому людину силоміць роблять щасливою. Цю тенденцію до «ощасливлення» письменник спостерігав у житті сучасної йому Америки. Такий підхід побутував і в СРСР. Можливо, тому Бредбері популярний у пострадянських країнах чи не більше, ніж на батьківщині. Очевидно, що в романі «451° за Фаренгейтом» письменник зображує не ідеальне, а псевдоідеальне, недолуге суспільство, у якому дбають лише про те, щоб людині було не важко, не сумно, не нудно. Отже, його твір - не утопія, а антиутопія.

Консультація філолога

Слово «утопія» у буквальному перекладі з грецької означає «не-місце», тобто місце, якого не існує. Це завжди позитив. Умовно кажучи, це суспільство, де всім добре. Антиутопія протилежна утопії. Це місце, де всім погано, навіть якщо здається, що добре. У таких творах здебільшого зображено наслідки певних соціальних експериментів, спрямованих на поліпшення життя людства.

Сюжети антиутопій зазвичай побудовано однаково. Цілком щасливий герой живе в псевдоідеальному суспільстві. Однак щось-таки його бентежить (як бентежить Монтега зустріч із Кларіс, як щось підказує йому рятувати книжки під час пожеж). Потім відбувається певна подія, що змушує героя поглянути на своє життя й оточуючий світ критично. У романі «451° за Фаренгейтом» це отруєння Мілдред. Саме після цього випадку Монтег починає ставити собі та іншим незручні запитання, на які неможливо відповісти чесно, бо стануть очевидними несправедливість суспільного устрою і марність життя людей.

Далі герой антиутопії обов’язково знаходить однодумців серед тих, хто живе поза псевдоідеальною спільнотою. Відтак виникає можливість створити нормальне суспільство замість псевдоідеального, яке на той момент гине або близьке до загибелі.

Антиутопії ще називають літературними попередженнями або літературними пророцтвами. До речі, роман Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» - теж антиутопія, що й нині актуальна для всього світу.

Коли в одному з інтерв’ю у Бредбері запитали, що з його пророцтв справдилося, він відповів: «Практично все, описане в “451° за Фаренгейтом”, збулося: уплив телебачення, зростання значення місцевих телевізійних новин, зверхнє ставлення до освіти. Зрештою, чимала частина нинішнього населення Землі просто не має мізків. Хочу лише наголосити, що я все це описував зовсім не для того, щоб передбачувати майбутнє, я прагнув відвернути його.

Окремі частини цієї історії, на жаль, відбуваються наяву. Наприклад, американська система освіти. Люди закінчують середню школу і виходять звідти, не вміючи читати й писати! Якщо не докласти певних зусиль, ми перетворимося на цивілізацію, яку описано в моїй книжці і головним символом якої є спалена книжка. Це наша найбільша проблема».

Спалена книжка, за словами письменника, - символ описаної в романі цивілізації. Монтег зауважує, що спалення книжки подібне до спалення людини. Це знищення особистості, яка мислить інакше (і взагалі мислить). Суспільство, що контролює слова й навіть думки своїх членів, називається тоталітарним. І саме таке суспільство піддає критиці будь-яка антиутопія.

Бредбері принципово не користувався комп’ютером: тільки книжка, тільки папір для письма. Відповідаючи на закиди щодо цього, він сказав: «Я певен, що коли ви помістите мене в кімнату з олівцем і стосом білого паперу, а поруч посадите сотню людей за найсучасніші комп’ютери, то я зможу створити дещо набагато цікавіше, ніж усі вони разом». Тільки творчість робить людину щасливою.

А ще людина щаслива завдяки спілкуванню. Коли у Бредбері запитали, чи потрібні у школах комп’ютери, він відповів: «Наш президент сказав, що хоче підключити до комп’ютерної мережі кожну класну кімнату. Я можу погодитися лише з тим, що це варто робити зі студентами. Початкову школу не потрібно прив’язувати до комп’ютерів, діти спочатку повинні навчитися читати й писати, щоб потім зуміти прочитати інструкцію з користування комп’ютером. Потрібно повернути навчання на рівень спілкування - з батьками, учителями, зі старшими товаришами. А що може знати керівництво про освіту? Нічогісінько».

Перевірте себе

1. Пригадайте, які передбачення Ж. Верна справдилися в реальному житті.

2. Доведіть, що роман Бредбері «451° за Фаренгейтом» - антиутопія.

3. У чому Бредбері вбачав найбільшу проблему американської освіти? Чи існує ця проблема в Україні?

4. Подискутуймо! Чому сьогодні люди читають менше книжок, ніж, скажімо, півстоліття тому? Як ви ставитеся до цього факту? Як, на вашу думку, розвиватимуться події далі: книжка стане непотрібною, з’являться нові форми опанування знань чи щось інше? Запропонуйте свій варіант.