Зарубіжна література. 9 клас. Волощук

451° за Фаренгейтом

(Уривки)

Донові Конгдону із вдячністю

451° за Фаренгейтом - температура, за якої загоряється папір.

Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек.

Хуан Рамон Хіменес

Частина перша

Так приємно було...

Так приємно було дивитись, як вогонь поглинає речі, як вони чорніють і змінюються. У кулаках - мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум’я й горіння. Символічний шолом із цифрою 451 низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем від думки, що буде далі. Він натискає на запальник - і будинок ніби підстрибує в жадібному полум’ї, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Він сягнисто ступає крізь рій вогненно-червоних світляків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві, устромити у вогонь паличку з льодяником саме тоді, коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторінками, умирають на ґанку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами і чорний від кіптяви вітер відносить їх геть.

На обличчі Монтега застигла посмішка-гримаса, яка з’являється на губах людини, коли її раптом обпалить вогнем і вона рвучко відсахнеться від його пекучого доторку.

Він знав, що, повернувшись у пожежне депо, глянувши в дзеркало, дружньо підморгне своєму обпаленому обличчю. А згодом, уже засинаючи, він ще відчуватиме на губах застиглу судомну посмішку.

Він старанно витер і повісив на цвях свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив поряд брезентову куртку, з насолодою помився під душем, потім, заклавши руки в кишені та насвистуючи, перетнув майданчик верхнього поверху пожежної станції й ковзнув у люк. В останню секунду, коли, здавалося, він розіб’ється, Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну жердину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкнулися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де підземним тунелем мчав безшумний пневматичний поїзд. Поїзд невдовзі викинув його разом із сильним струменем теплого повітря на ескалатор, що вів на поверхню в передмісті. Насвистуючи, Монтег піднявся на ескалаторі в нічну тишу. Він простував до рогу, не думаючи ні про що, в усякому разі, ні про що особливе. Але раптом сповільнив ходу, ніби звідкись налетів вітер і хтось покликав його на ім’я.

Ось уже кілька вечорів, ідучи при світлі зір до повороту, за яким тротуар вів до його дому, Монтег почувався так дивно. Йому здавалося, що за мить до того, коли йому треба було повернути, за рогом хтось стояв. Повітря було ніби заряджене якоюсь особливою тишею... Може, він уловлював якийсь слабкий запах, а може, відчував ледь помітне підвищення температури там, де стояв той невидимка. Зрозуміти це було неможливо. Але щоразу, повернувши за ріг, він бачив лише безлюдний тротуар... Лише одного вечора йому здалося, ніби щось швидко майнуло через лужок і щезло, перш ніж він устиг вглядітися чи вимовити бодай слово.

Та сьогодні він так стишив ходу, що майже зупинився. Подумки він був уже за рогом - і раптом до нього долинув ледь чутний шерех. Дихання? Чи рух повітря, викликаний присутністю когось, хто зачаївся й чекав?

Він повернув за ріг.

По тротуару, осяяному місячним світлом, вітер гнав осіннє листя, і здавалося, ніби дівчина, яка йшла назустріч, не ступає, а пливе в повітрі, бо її підганяє вітер і листя. Ледь нахиливши голову, вона дивилась, як її черевички чіпляють рухливе листя. На її тонкому, матово-білому обличчі застиг вираз лагідної, невситимої цікавості й ледь помітного подиву. Темні очі так пильно вдивлялись у світ, що навряд чи вона пропустила б навіть найменший порух. Біла сукня на ній шелестіла. Монтегові здавалося, ніби він чує, як рухаються її руки в такт ході, і навіть невловиме відлуння - світлий трепет її обличчя, коли вона побачила чоловіка, який стояв за кілька кроків. (...) Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадкувати, але натомість глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, він проказав:

- Ви, певне, наша нова сусідка?

- А ви, мабуть... - вона відвела очі від емблем його професії, - пожежник? - її голос завмер.

- Як дивно ви це сказали...

- Я... я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

- Що, запах гасу? (...) Його ніколи не можна цілком позбутися.

- Атож, не можна, - мовила вона з якимось острахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, хоч вона й не зрушила з місця.

- Гас, - проказав він, - мені пахне, як парфуми. (...)

Дівчина трохи подумала.

- Не знаю, - сказала вона, тоді озирнулася на тротуар, що вів до їхніх будинків. - Можна, я піду з вами? Мене звуть Кларіс Маклелен.

- Кларіс. А я - Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Теплої, але свіжої ночі вони йшли срібним від місячного сяйва тротуаром, і Монтегові здавалося, ніби в повітрі повівало тонким ароматом абрикосів і полуниць; він озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року. Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг...

Кадр із кінофільму «451° за Фаренгейтом» (режисер Ф. Трюффо, 1966 р.)

- Так-от, - промовила дівчина, - мені сімнадцять і я божевільна. Мій дядько запевняє, що це в такому віці неминуче. Коли питають, скільки тобі років, каже він, відповідай, що сімнадцять і що ти схибнути. Вночі добре гуляти, правда ж? Я люблю вдихати запах речей, бачити їх, а інколи отак блукаю цілу ніч аж до схід сонця.

Знову запала мовчанка; нарешті Кларіс замислено сказала:

- Знаєте, я вас анітрохи не боюся.

- А чого мене боятися? - здивувався він.

- Багато хто боїться вас. Я маю на увазі, боїться пожежників. Але ж ви, зрештою, людина як людина... (...)

Її, тепер обернене до нього, обличчя здавалося тендітним, матово-білим кристалом, що світився зсередини м’яким, немеркнучим світлом. То було не різке електричне світло, а дивно заспокійливий чудовий, приємний пломінець свічки. (...)

Раптом Кларіс Маклелен сказала:

- Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?

- Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.

- А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?

Він засміявся.

- Це протизаконно!

- Авжеж, авжеж...

- Це непогана робота. У понеділок палити книжки Едни Міллей, в середу - Уїтмена, у п’ятницю - Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.

Вони пройшли ще трохи. Раптом Кларіс запитала:

- А чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх?

- Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.

- Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.

Він засміявся.

Дівчина швидко поглянула на нього.

- Чого ви смієтеся?

- Не знаю. - Він знову засміявся, та зненацька замовк. - А що?

- Ви смієтеся, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповіла одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?

- Ви таки справді трохи дивна, - промовив Монтег, глянувши на неї. - Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!

- Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.

- Ну, а це вам ні про що не говорить? - він поплескав по цифрі «451» на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.

- Говорить, - прошепотіла вона й пришвидшила ходу. - Ви колись бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?

- Хочете змінити тему?

- Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, - сказала дівчина. - Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями - будинки, брунатні - корови. Якось мій дядько спробував їхати по шосе повільно. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, правда ж? І водночас сумно.

- Ви надто багато думаєте, - мовив Гай зніяковіло.

- Я рідко коли дивлюся телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.

- Ні, я цього не знав! - Монтег коротко засміявся.

- А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Уранці на траві лежить роса.

Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.

- А коли подивитися туди, - вона кивнула на небо, - то можна побачити маленького чоловічка на місяці. (...)

Вони підійшли до її будинку - усі вікна в ньому світилися.

- Що тут таке? - Монтегові не часто доводилося бачити стільки світла в житловому приміщенні.

- Нічого, просто мама, тато й дядько сидять разом і розмовляють. Зараз таке рідко зустрінеш, так само, як і пішохода. Не пригадую, чи я казала, що мого дядька арештували ще раз - ішов пішки. Так, ми дуже дивні люди. (...)

- На добраніч! - вона повернула до свого будинку. Тоді, ніби щось пригадавши, зупинилась, підійшла до нього й подивилася, здивовано й допитливо, йому в обличчя.

- Ви щасливий? - запитала.

- Що?! - вигукнув він.

Але дівчини вже не було поряд...

- Щасливий? От дурниці!

Монтег перестав сміятися. Він засунув руку в спеціальний отвір у дверях свого будинку, й вони у відповідь на його доторк відчинилися.

- Звісно, щасливий. А що вона собі думає? Що я нещасний? - запитував він у порожніх кімнат, його погляд натрапив на вентиляційну решітку в передпокої. І він нараз пригадав, що там сховане. Зараз воно ніби дивилося на нього звідти. Він швидко відвів очі.

Яка дивна зустріч цього дивного вечора! Такого з ним ще не було, хіба що рік тому, коли він зустрівся в парку зі старим і вони розмовляли...

Монтег похитав головою і глянув на голу стіну. Відразу ж на ній проступило обличчя дівчини, яким воно відбилося в пам’яті: прекрасне, навіть більше - приголомшливе. Це тонке обличчя нагадувало циферблат невеличкого годинника, ледь видимий у темній кімнаті, коли, прокинувшись серед ночі, хочеш дізнатись, котра година, і стрілки показують годину, хвилину й секунду, і цей світлий диск каже тобі, що ніч минає, дарма що стає темніше, і незабаром зійде сонце.

- У чому річ? - спитав Монтег у свого другого, підсвідомого «я», цього дивака, який часом верзе щось, не підкоряючись ні волі, ні звичці, ні розуму.

Він знову подивився на стіну. Як вона схожа на дзеркало! Неймовірно - чи ж багатьох ти ще знаєш, хто б міг так відбивати твоє власне світло? Люди більше подібні до... - він якусь хвилю підшукував порівняння і знайшов його у своїй роботі, - ...до смолоскипів, що палають, доки їх загасять. Хіба часто побачиш на обличчях інших людей відбиток свого власного лиця, своїх найглибших, потаємних, трепетних думок?

Яка могутня сила перевтілення була в цій дівчині! Немов нетерпляча глядачка лялькової вистави, вона передчувала найменше тремтіння його вій, кожен порух руки чи пальця. Скільки вони йшли разом? Три хвилини? П’ять? І водночас ніби дуже довго. Яким величезним видавався її відбиток на стіні, яку тінь відкидала її тендітна постать! Він відчував: коли в нього засвербить око, вона кліпне, а ледь напружаться в нього м’язи обличчя, вона позіхне раніше за нього.

І тепер він думав: «А й справді, вона ніби навмисне чекала мене там, на вулиці, о такій пізній порі...»

Монтег прочинив двері спальні й наче опинивсь у мармуровому холодному склепі. Непроглядна темрява, нема й натяку на залитий срібним сяйвом зовнішній світ; вікна щільно завішені, а сама кімната схожа на могилу, куди не проникає жоден звук великого міста. Проте кімната не була порожня.

Він прислухався.

Ледь чутне переривисте комарине гудіння, дзижчання електронної бджоли, що сховалась у своєму теплому й затишному гніздечку. Музика лунала досить виразно, можна було навіть розпізнати мелодію.

Він відчув, як усмішка ковзнула з його вуст, розтанула...

Пітьма. Він не був щасливий. Ні, він нещасний. Він сказав це сам собі. Визнав як факт. Він носив своє щастя, мов маску, а дівчина зірвала її...

Не вмикаючи світла, він уявив кімнату: дружина на ліжку, не вкрита ковдрою й холодна, наче надгробний пам’ятник; її нерухомі очі втупилися в стелю, ніби прив’язані до неї невидимими сталевими нитками. А у вухах - манюсінькі «черепашки», радіоприймачі-втулки завбільшки як наперсток, і океан електронних звуків - музика й голоси, музика й голоси - виплескується на береги її безсонного мозку. А кімната була таки порожня. Щоночі сюди вривалися хвилі звуків, припливи й відпливи гойдали Мілдред, несли її, із широко розплющеними очима, назустріч ранку. Протягом останніх двох років не було жодної ночі, щоб його дружина не плавала в цьому океані, радо не занурювалась у нього ще й ще. (...)

Кадр із кінофільму «451° за Фаренгейтом» (режисер Ф. Трюффо, 1966 р.)

Цього вечора Гай знайшов дружину напівмертвою: Мілдред випила цілу пляшечку снодійного. Він викликав «щвидку», але замість лікаря приїхали два оператори. За допомогою спеціальних пристроїв жінці очистили шлунок і замінили кров. «Ми маємо до десятка таких випадків щоночі. За останні роки вони так почастішали, що довелося створити спеціальну машину», - пояснив один з операторів. Уранці Мілдред так і не змогла згадати вчорашньої події.

Дорогою на роботу Монтег зустрів Кларіс, яка йшла на прийом до психіатра. Дівчину вважали божевільною, бо вона робила незрозумілі речі: збирала колекцію метеликів, пила дощову воду. Відтоді Гай і Кларіс щодня разом ходили до метро й розмовляли про все на світі. А через сім днів дівчина зникла.

На роботі Монтег помітив, що програмований механічний пес - ідеальний убивця, який знаходить своїх жертв за особливостями хімічного складу, вороже на нього реагує.

Гаєві пригадався виклик на минулому тижні й горе чоловіка, чию бібліотеку спалила його команда. Спробувавши уявити почуття людини в такій ситуації, він заговорив з колегами про те, що нібито колись давно пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх...

- Оце здорово! - Стоунмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:

Правила

1. За сигналом тривоги виїжджати негайно.

2. Швидко розпалювати вогонь.

3. Усе спалювати дотла.

4. Негайно повертатися до пожежної станції.

5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги.

Усі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.

Раптом пролунав сигнал тривоги.

Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом посипалися на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.

Монтег сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.

Монтег підвівся і, наче уві сні, спустився по жердині вниз.

Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.

- Монтегу, ви забули шолом!

Він схопив шолом, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.

Це був облуплений триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менш як сто років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою...

- Приїхали.

Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом за ними.

Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, похитуючись, втупившись у порожню стіну перед собою, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. Її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала, і вуста заворушилися знову:

- Будьте мужнім, Рідлі. Божою ласкою ми сьогодні засвітили в Англії таку свічку, якої, я певен, їм ніколи не загасити.

- Досить! - сказав Бітті. - Де вони?

З приголомшливою байдужістю він дав жінці ляпаса й повторив запитання. Стара перевела погляд на Бітті.

- Ви знаєте, де вони, а то б вас тут не було, - проказала вона.

Стоунмен простяг карту тривоги з копією телефонограми на звороті: «Є підстави підозрювати горище будинку № 11, Елм-стріт, Сіті, Е.Б.».

- Це, певне, пані Блейк, моя сусідка, - мовила жінка...

- Гаразд, хлопці, ставайте до роботи!

За мить пожежники бігли по сходах крізь застояну пітьму, виламували блискучими сокирами незамкнені двері, - спотикалися, галасували, наче ватага шкодливих хлопчаків.

- Гей! Гей!

Книжки лавиною ринули на Монтега, коли він, здригаючись, дерся вгору стрімкою драбиною. Як усе недобре склалося! Досі все було просто - як зняти нагар зі свічки. Спочатку приїздила поліція, жертві заклеювали рота пластиром, зв’язували і, кинувши в блискучий «жук»-автомобіль, кудись відвозили. Отже, коли прибували пожежники, будинок уже був порожній. Ніхто не страждав, хіба що речі! А речі не відчувають болю, вони нічого не відчувають, не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, отож твоє сумління опісля тебе не мучить. Звичайна собі чистка, робота прибиральника. Усе по черзі. Давай сюди гас! У кого сірники?

Але сьогодні хтось помилився. Ця жінка псувала усталений ритуал. Пожежники надто галасували, сміялися, жартували, аби якось заглушити її страшний мовчазний докір. Вона примушувала порожній будинок волати від обурення, струшувати на пожежників тонку пилюгу провини, що набивалась їм у ніздрі, коли вони нишпорили в кімнатах. Це непорядок! Неправильно! Зненацька Монтег страшенно розлютився.

Цієї жінки не повинно було бути тут, ні в якому разі!

Книжки гупали по руках і плечах Монтега, падали на його зведене догори обличчя. Якась книжка, наче білий голуб, покірливо опустилася йому просто в руки, тремтячи сторінками-крилами. У тьмяному, мерехтливому світлі відкрита сторінка майнула, мов білосніжне перо з тендітним візерунком написаних на ньому слів. У цьому сум’ятті, у цій гарячці Монтегові вдалося прочитати лише рядок, але той палав у мозку, наче викарбуваний розпеченою сталлю: «І час заснув під полуденним сонцем». Він випустив книжку. Відразу ж упала йому до рук друга.

- Гей, Монтегу! Давай сюди!

Він міцніше вхопив книжку і пристрасно, з божевільною нерозважливістю притис її до грудей. Нагорі пожежники ворушили купи журналів, здіймаючи куряву. Журнали падали, наче підстрелені птахи, а жінка внизу стояла, ніби маленька дівчинка, серед цих мертвих тіл.

Ні, сам Монтег не зробив нічого - то все його рука, у якої був свій мозок, своє сумління і своя цікавість у кожному тремтливому пальці; ця рука зненацька стала злодійкою. Ось вона пірнула під пахву, притисла книжку до спітнілого тіла і виринула, вже порожня, зі спритністю чародія! Дивіться, нічого немає! Нічого!

Він приголомшливо розглядав цю білу руку, то відводячи її від себе, ніби далекозорий, то підносячи мало не до очей, як сліпий.

- Монтегу!

Здригнувшись, він озирнувся.

- Не стійте там, як ідіот!

Книжки лежали, мов купи свіжої риби, підготовленої для соління. Пожежники метушились коло них, спотикалися, падали. Спалахували золоті очі тиснених назв і, падаючи, згасали.

- Гас!

Увімкнули помпи, і струмені холодного гасу ринули з баків із цифрою 451, що висіли за спинами пожежників. Кожну книжку, кожну кімнату було полито гасом. Тоді всі квапливо спустились униз. Монтег, похитуючись і задихаючись від випарів гасу, ішов останній.

- Виходьте! - наказали вони жінці.

Вона стояла навколішки серед книжок, торкаючись їхніх просякнутих гасом шкіряних і картонних палітурок, обмацувала золоте тиснення, з німим докором дивлячись на Монтега.

- Не матимете ви моїх книжок, - проказала вона.

- Ви знаєте закон, - відповів Бітті. - Де ваш глузд? У книжках повно суперечностей. А ви просиділи хтозна-скільки років під замком у своїй вавилонській вежі! Облиште все! Людей, про яких ідеться в цих книжках, ніколи не було. Ну-бо, ходімо!

- Зараз будинок займеться, - сказав Бітті.

Пожежники незграбно простували до дверей. Вони озирнулися на Монтега, який ще стояв коло жінки.

- Не можна ж її залишати тут! - рішуче заявив він.

- Вона не піде.

- Тоді треба її примусити!

Бітті підніс руку із запальничкою.

- Час повертатися до пожежної станції. А ці фанатики завжди намагаються заподіяти собі смерть, річ відома.

Монтег доторкнувся до жінчиного ліктя.

- Ходімо зі мною.

- Ні, - відказала та. - Але вам - дякую.

- Рахую до десяти, - мовив Бітті. - Один. Два.

- Будь ласка, - благав Монтег жінку.

- Три... Чотири...

- Ходімо, - Монтег потягнув за собою жінку.

- Я волію залишитися тут, - спокійно відповіла та.

- П’ять... Шість...

- Можете не рахувати, - сказала жінка й розтулила кулак - на долоні лежала якась тоненька паличка.

Звичайний собі сірник.

Але, забачивши його, пожежники метнулися геть із дому. Брандмейстер Бітті, намагаючись зберегти гідність, позадкував до виходу. На його червоному обличчі горіли й вигравали відблиски тисяч пожеж і нічних тривог.

Кадр із кінофільму «451° за Фаренгейтом» (режисер Ф. Трюффо, 1966 р.)

«Боже мій, - подумав Монтег, - таж направду сигнали тривоги надходять лише вночі. І ніколи вдень! Чи не тому, що вогонь гарніший вночі? І вистава цікавіша?»

На червоному обличчі Бітті, який зашпортався у дверях, промайнув страх. Жінчина рука судомно стиснула сірника. Повітря було просякнуте випарами гасу. Книжка, яку Монтег заховав під пахву, калатала в груди, немов серце.

- Ідіть, - промовила жінка, і Монтег відчув, що мимохіть задкує до дверей слідом за Бітті, тоді сходами вниз, через лужок, де, наче слід зловісної змії, тяглася смужка гасу.

Жінка вийшла за ними, зупинилась на ґанку і зміряла їх спокійним поглядом, але в цьому спокої виразно відчувався осуд.

Бітті клацнув запальничкою, наміряючись підпалити будинок.

Але він запізнився.

Монтегові перехопило подих - жінка на ґанку кинула на них презирливий погляд і тернула сірником об поруччя.

З будинків на вулицю вибігали люди.

Назад поверталися мовчки, не дивлячись одне на одного. Монтег сидів попереду, разом з Бітті та Блеком. Вони навіть не запалили своїх люльок, лише дивилися на дорогу. Потужна «саламандра» круто повернула за ріг і помчала далі.

- Рідлі, - нарешті промовив Монтег.

- Що? - спитав Бітті.

- Вона сказала «Рідлі». Коли ми ввійшли, вона пробурмотіла якісь дивні слова: «Будьте мужнім, Рідлі». І ще щось... щось іще...

- Божою милістю ми сьогодні засвітимо в Англії таку свічку, якої, я вірю, їм ніколи не загасити, - промовив Бітті.

Після цих слів Стоунмен і Монтег здивовано глянули на брандмейстера. Бітті потер підборіддя.

- Чоловік на ймення Латімер сказав це чоловікові, якого звали Ніколас Рідлі, коли їх за єресь спалювали живцем на багатті в Оксфорді шістнадцятого жовтня тисяча п’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Монтег і Стоунмен знов перевели погляд на дорогу...

- Я геть напханий всякими цитатами й висловами, - сказав Бітті. - Та й більшість брандмейстерів так само. Інколи собі дивуюсь... (...)

Монтег раптом усвідомив, що не може згадати, як десять років тому зустрівся з Мілдред. Ця жінка тепер видавалася йому зовсім чужою. Вона майже не спілкувалася з Гаєм: слухала музику через навушники-«черепашки», їздила на авто зі швидкістю сто миль на годину або дивилася телевистави, які постійно транслювали стіни «балакучої вітальні».

Від Мілдред Монтег дізнався, що Кларіс загинула, а її родина кудись виїхала.

Наступного дня Гай захворів. Спогади про те, як разом із книжками спалили жінку, не давали йому спокою: «Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало...».

Тим часом до Монтега завітав брандмейстер Бітті й завів розмову про роботу пожежника...

Бітті влаштувався зручніше і якусь мить сидів мовчки, замислившись.

- Отож ви запитаєте, як це все - тобто наша робота, - почалося, де й коли. Почалося, по-моєму, десь під час так званої громадянської війни, хоч наші статути й твердять, ніби раніше. Але по-справжньому діло пішло на лад лише з впровадженням фотографії. А потім, на початку двадцятого століття - кіно, радіо, телебачення; дуже скоро все стало масовим.

Монтег непорушно сидів на постелі.

- Оскільки все стало масовим, то все й спростилося, - провадив Бітті. - Колись книжками цікавилися тільки одиниці - тут, там, у різних місцях. Отже, й книжки могли бути різними. Світ був простий. Але потім у світі стало тісно від ліктів, очей, ротів, кількість населення збільшилася вдвоє, втроє, учетверо. Зміст фільмів, радіопередач, журналів, книжок зменшився до певного стандарту, розумієте?

- Здається, так, - відповів Монтег.

Бітті розглядав візерунки тютюнового диму, що розпливалися в повітрі.

- Уявіть собі людину дев’ятнадцятого століття - коні, собаки, карети, повільний темп життя. Потім двадцяте століття - темп прискорюється. Обсяг книжок зменшується. Стисле видання. Переказ. Екстракт. Усе стискається, згущається, - залишається тільки моментальний знімок.

- Моментальний знімок, - згідливо кивнула Мілдред.

- Твори класиків скорочуються до п’ятнадцятихвилинної радіопередачі. Далі ще більше: один стовпчик тексту, який можна прочитати за дві хвилини. І нарешті - десять-п’ятнадцять рядків для енциклопедичного словника. Я, звісно, трохи перебільшую - словники існували для довідок. Але чимало людей ознайомилися з «Гамлетом» (ви, Монтегу, звичайно, добре знаєте цю назву, а ви, пані Монтег, мабуть, тільки чули її) - так-от, чимало людей ознайомилися з «Гамлетом», прочитавши одну сторінку переказу в збірнику, який твердив: «Нарешті ви зможете прочитати всіх класиків! Не відставайте від своїх сусідів!» Розумієте? З дитячої кімнати - у коледж, а потім назад у дитячу кімнату. Ось вам інтелектуальний стандарт, що панував минулі п’ять чи більше століть.

Мілдред підвелась і почала ходити по кімнаті, бездумно переставляючи речі з місця на місце. Не зважаючи на неї, Бітті вів далі:

- А тепер, Монтегу, швидше крутіть плівку! Швидше! Клік! Пік! Фрік! Дивись, пильнуй, туди, сюди, швидше, скоріше, вгору, вниз, усередину, назовні! Хто, що, як, чому, куди, коли? Ех! Ух! Бах! Трах! Бац! Бім, бом, бум! Переказ переказу! Витяг із переказу переказу! Політика? Один стовпчик, два рядки, заголовок! І за хвилину все випаровується з пам’яті. Крутіть людський розум у шаленому смерчі - швидше, швидше! - руками видавців, підприємців, дикторів, так, аби відцентрова сила викинула геть усі непотрібні, зайві, шкідливі думки!

Мілдред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона смикнула його за плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, підбити її і знову покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі або просто, засунувши руку під подушку, запитає: «Що це?» - і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.

- Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису приділяється дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи - розважатися досхочу. І навіщо навчатися чогось іншого, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і припасовувати болти?

- Дай-но я поправлю подушку, - сказала Мілдред.

- Не треба, - тихо відповів Монтег.

- Застібка «блискавка» замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини, щоб поміркувати про щось, одягаючись на світанні цієї філософської і тому сумної години.

- Ну, будь ласка, - повторила Мілдред.

- Іди собі, прошу, - відказав Монтег.

- Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтегу. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!

- Трах! - вигукнула Мілдред, смикаючи за подушку.

- Та дай ти мені спокій, ради бога! - люто крикнув Монтег.

Бітті здивовано глянув на них.

Рука Мілдред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку, і в міру того, як вона почала розуміти що це, цікавість на її обличчі змінилася надзвичайним подивом. Губи її розтулились... Зараз вона запитає...

- З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в кімнатах зробити скляні панелі, і хай на них виграють гарні кольори, наче конфеті, чи кров, чи херес, чи сотерн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтегу?

- Бейсбол - добра гра.

Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза густої завіси диму.

- Що це? - майже захоплено вигукнула Мілдред. Монтег спиною притис її руку. - Що це?

- Сядь! - гримнув він. Мілдред відсахнулась - її руки були порожні. - Не бачиш - ми розмовляємо!

Бітті вів далі, ніби нічого не сталося.

- А кеглі любите?

- Так.

- А гольф?

- Гольф - чудова гра.

- Баскетбол?

- Чудова.

- Більярд, футбол?

- Гарні ігри, всі гарні.

- Так-от, треба якнайбільше спортивних ігор, розваг, треба, щоб людина завжди перебувала в натовпі, щоб її не покидало відчуття стадності, - тоді вона не матиме часу думати, чи не так? Отож організовуйте, вигадуйте нові й нові види спорту, організуйте супер-спорт! Більше книжок з малюнками. Більше фільмів. А поживи для розуму менше й менше. Наслідок - дратівливість. Дороги переповнені людьми, усі кудись поспішають, байдуже куди. Бензинові втікачі. Міста перетворилися на туристські табори, люди - на орди кочівників і стихійно пориваються то туди, то сюди, як море під час припливу й відпливу; і от сьогодні хтось спить у тій кімнаті, де вчора ночували ви, а напередодні - я.

Мілдред вийшла, гримнувши дверима. У вітальні «тітоньки» почали сміятися з «дядечків».

- Ну, а тепер візьмемо різні дрібні угруповання в нашій цивілізації. Що численніше населення, то більше таких угруповань. І стережіться образити котре-небудь із них - любителів собак чи котів, лікарів, адвокатів, торговців, начальників, мормонів, баптистів, унітаріанців, нащадків китайських, шведських, італійських, німецьких, ірландських емігрантів, техасців, бруклінців, жителів Орегону чи Мехіко. Герої книжок, п’єс, телепередач не повинні нагадувати справжніх художників, картографів, механіків. Що більший ринок, Монтегу, то старанніше слід уникати суперечок, запам’ятайте! Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі! Зловмисні писаки, закрийте свої друкарські машинки! Так вони й зробили. Журнали перетворилися в якийсь різновид ванільного сиропу. Книжки, як твердять оті кляті сноби-критики, стали схожі на підсолоджені помиї. Отож і не дивно, що їх не купують, казали критики. Але читач добре знав, що він хотів, і, підхоплений виром веселощів, залишив собі комікси. Ну і, звичайно, еротичні журнали. Ось так, Монтегу. І все це відбулося без будь-якого втручання зверху, без уряду. Це почалося не з вказівок, наказів чи цензури, ні! Технологія, масовість ужитку і тиск з боку отих дрібних угруповань - ось що, хвалити бога, призвело до сучасного становища. Тепер завдяки їм ви завжди можете бути щасливим: читайте собі комікси, солоденькі любовні сповіді чи торговельно-рекламні видання.

- Гаразд, але до чого тут пожежники? - запитав Монтег.

- А, - Бітті нахилився вперед, оповитий легким серпанком тютюнового диму. - Ну, це дуже просто. Коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово «інтелектуал», звісно, стало лайкою, і це справедливо. Людині притаманна неприязнь до всього незвичайного. Пригадайте, адже у вашому класі був який-небудь обдарований хлопчина, що краще за інших читав і відповідав, а решта учнів сиділи, мов бовдури, і глибоко ненавиділи його? І хіба не його били й мучили годинами? Авжеж, його. Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, бо не буде велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! А книжки - це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Хто може ручитися, яку мішень собі вибере начитана людина? Мене? Я тих книгогризів терпіти не можу. Так-от, коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтегу), стала непотрібна. На них були покладені нові обов’язки - стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму; у них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. Це ми, Монтегу, - ви і я.

Кадр із кінофільму «451° за Фаренгейтом» (режисер Ф. Трюффо, 1966 р.)

Двері вітальні прочинилися - на порозі стала Мілдред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтега. Позаду неї на стінах вітальні шипіли й вибухали зелені, жовті й жовтогарячі феєрверки під барабанний бій, гуркіт тамтамів і дзвін цимбалів. Губи Мілдред ворушилися, вона щось казала, але через той шум годі було щось зрозуміти.

Бітті витрусив попіл з люльки на рожеву долоню і взявся його розглядати, ніби в ньому крився якийсь таємничий зміст, що його доконче треба розгадати.

- Ви повинні збагнути - наша цивілізація така величезна, що ми не можемо дозволити заворушень і незадоволень серед угруповань, які її складають. Запитайте самого себе: до чого ми найбільше прагнемо? Люди хочуть бути щасливими, чи не так? Хіба ви протягом усього життя не чули цього? Я хочу бути щасливим, твердять усі. Гаразд, а хіба вони нещасливі? Хіба вони не рухаються, хіба не розважаються? Ми ж усі для цього живемо, еге ж? Для задоволення, для приємних відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура надає нам такі можливості, і щедро.

- Так.

Мілдред стояла в дверях, і Монтег по її губах міг здогадатися, що вона каже. Але він намагався не дивитися на її рот, боячись, що Бітті обернеться і все зрозуміє.

- Кольоровим не подобається книжка «Негреня Самбо». Спалити її! Білим не по собі від книжки «Хатина дядька Тома». І її спалити! Хтось написав книжку про те, що вживання тютюну призводить до раку легень. Тютюнові фабрики у розпачі! Спалити книжку! Потрібні безтурботність, Монтегу, і спокій. Знищити все, що викликає тривогу! У сміттєспалювальну піч! Похорон - обряд сумний і поганський. Скасувати! Через п’ять хвилин після смерті людина вже вирушає до «великої труби». Крематорії обслуговуються вертольотами. Через десять хвилин після смерті від людини залишається купка чорного праху. Не будемо жонглювати словами над померлими. Забудьмо їх. Паліть їх усіх, паліть усе. Вогонь палає ясно, вогонь очищає.

Феєрверки згасли у вітальні за спиною Мілдред. І тієї ж миті вона замовкла - дивовижний збіг. Монтег перевів подих.

- Тут, у сусідньому будинку, жила дівчина, - повільно промовив він. - Її вже немає, здається, померла. Мені навіть важко тепер пригадати її обличчя. Але вона була не така. Як... як це могло трапитися?

Бітті усміхнувся.

- Часом трапляється, то тут, то там. Кларіс Маклелен? Ця родина у нас на прикметі. Ми тримаємо її під наглядом. Спадковість і оточення - дивні речі. Не дуже просто позбутися всіх диваків за якихось кілька років. Домашнє оточення може звести нанівець усе, що намагається прищепити школа. Ось чому ми весь час зменшували вік дітей для вступу в дитячі садки і тепер вихоплюємо їх мало не з колисок. Ще коли Маклелени жили в Чикаго, ми одержували про них сигнали, які тоді не підтвердилися. Книжок у Маклеленів не знайшли. У дядька репутація не дуже добра, він нетовариський. А дівчина? Ну, це була бомба сповільненої дії. Родина впливала на її підсвідомість, - у цьому я пересвідчився, ознайомившись із її шкільною характеристикою. Вона хотіла знати не те, як щось робиться, а чому. А така допитливість може бути небезпечною. Варто лише почати цікавитися речами - і кінець може бути сумний, якщо вчасно не зупинитися. Отож воно й краще для бідолахи, що вона вмерла.

- Так, вона померла.

- На щастя, такі дивачки, як вона, зустрічаються рідко. Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отож коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитися проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше - жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками - це краще, ніж заворушення в народі! Головне - спокій, Монтегу! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад: хто краще запам’ятає слова популярних пісеньок, хто може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібрали зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті «факти» не змінюються. Але боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія - вони можуть спробувати пов’язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, - а тепер це можуть майже всі, - щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п’єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального - ударте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п’єсу, хоч це лише механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси. - Бітті підвівся. - Я мушу йти. Лекцію закінчено. Сподіваюся, я вам дещо роз’яснив. Вам слід запам’ятати, Монтегу, що ми - борці за щастя, і ви, і я, й решта наших колег. Ми протистоїмо тій купці людей, які своїми суперечливими теоріями й думками хочуть зробити всіх нещасними. Ми захищаємо греблю. Тримайтеся, Монтегу! Не дайте потокові меланхолії та похмурої філософії затопити світ. Ми покладаємося на вас. Ви, мабуть, не уявляєте, як ви потрібні в цьому щасливому світі сьогоднішнього дня.

Бітті потис безживну руку Монтега. Той нерухомо сидів на ліжку - здавалося, він не поворухнеться, хоч хай падає на нього стеля. Мілдред уже не було в дверях.

- Ще одне наостанок, - мовив Бітті. - Принаймні хоч раз за життя в кожного пожежника буває така хвилина: йому раптом захочеться дізнатися, що ж написано? І так захочеться, що немає сили боротися. Так-от, Монтегу, повірте, мені свого часу довелося прочитати кілька книжок, - так, аби дізнатися, що воно таке, - і кажу вам: у них нічогісінько немає! Нічогісінько, чому можна було б повірити чи чого навчити інших. Коли це белетристика, вигадка, то там ідеться про людей, яких ніколи не було на світі. Коли ж це наукова література, то ще гірше: один професор лає іншого, називає ідіотом; один філософ надриває горлянку, щоб перекричати іншого. Усі метушаться, хочуть затьмарити зірки й погасити сонце. І ти остаточно розгублюєшся в цій метушні.

- Гаразд, тоді скажіть: що буде, коли пожежник випадково, зовсім без ніякого наміру, візьме додому книжку? - Обличчя Монтега сіпалося. Відчинені двері позирали на нього, як величезне невидюще око.

- Цілком зрозумілий вчинок. Природна цікавість, - мовив Бітті. - Нас це не турбує і не злостить. Ми дозволяємо пожежникові тримати книжку протягом доби. Якщо він потім сам її не спалить, ми це зробимо за нього.

- Звичайно. - У роті в Монтега пересохло.

- Гаразд, Монтегу. Вийдете сьогодні пізніше, у нічну зміну?

- Не знаю, - відповів Монтег.

- Що? - трохи здивовано перепитав Бітті.

Монтег заплющив очі.

- Може, й прийду. Пізніше.

- Шкода, якщо вас не буде, - замислено мовив Бітті...

«Я ніколи більше не прийду», - подумав Монтег.

- Одужуйте і тримайтеся, - сказав Бітті. Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.

Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами автомобілі, схожому на жука. (...)

Гай розповів дружині, що за вентиляційною решіткою кондиціонера ховає книжки.

Частина друга

Решето і пісок

Монтег відчував непереборне бажання дізнатися, що написано в книжках, які він урятував під час підпалів. Тож наступного дня разом із дружиною вони почали читати: «Важко визначити мить народження дружби. Коли по краплині наповнюєш посудину, буває одна, остання, яка переповнює її, й рідина переливається через вінця; отак і серед багатьох добрих учинків є якийсь, що переповнює серце»... Однак Мілдред залишалася незворушною, хіба що побіжно зацікавилася темою «Про себе». Найбільше її турбувало те, що транслюватиме «балакуча вітальня», і те, що про заборонені книжки може дізнатися Бітті.

«Бідна Міллі», - подумав Гай. Однак відразу продовжив: «Бідний Монтег. Адже й ти нічого не можеш втямити в них. А де знайти допомогу, де знайти вчителя, коли змарновано стільки часу?»

Раптом Гай пригадав, що минулого року в міському парку натрапив на колишнього викладача англійської мови, який потайки читав вірші. Того літнього чоловіка звали Фабер. «Я не кажу про самі речі, сер, - пояснив він. - Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю - я живу»... «Оце, власне кажучи, і все. Годинна розмова, вірші, ці слова, - а тоді старий тремтливою рукою написав свою адресу на клаптику паперу...»

Пожежник кинувся до шухляди з написом «Майбутні розслідування (?)» і знайшов у ній картку Фабера: Монтег тоді не виказав старого, але й не знищив адреси. Він набрав номер телефону, назвався й прямо запитав у професора, скільки примірників творів Шекспіра, Платона, скільки видань Біблії залишилося в їхній частині світу. Сприйнявши це як провокацію, Фабер поклав слухавку. Власне, Монтегові й не потрібна була його відповідь: «Жодної книжки! Звісно, він це знав зі списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера».

Незважаючи ні на що, Гай поїхав до професора, показав йому врятовану Біблію і запропонував передрукувати її в кількох примірниках. Старий, тимчасом, був переконаний, що їхня цивілізація невідворотно «мчить до загибелі» й протидіяти їй уже марно. Тоді Монтег у відчаї почав виривати сторінки зі Святого Письма. Зрештою Фабер сказав: «Отже... є безробітний друкар. Ми можемо надрукувати кілька книжок і чекати, коли почнеться війна, яка зруйнує заведений порядок і дасть нам потрібний поштовх». Крім того, професор дав Гаю пристрій, схожий на радіоприймач-«черепашку». Через цей пристрій Фабер міг чути те, що й Монтег, і розмовляти з ним.

Увечері до будинку Монтега прийшли подруги Мілдред. Роздратований галасом і пустими балачками жінок, Гай вирішив їх спантеличити, показавши книжки. Голос Фабера в пристрої умовляв його перетворити все на жарт: прочитати якийсь вірш і спалити книжку. Однак це не допомогло уникнути неприємної ситуації: послухавши поезію, одна з гостей несподівано розридалася.

Частина третя

Вогонь горить ясно

Коли наступного дня Монтег разом зі своєю командою прибув на виклик, з’ясувалося, що сигнал тривоги подала Мілдред. Ще раніше це зробили її ображені приятельки. Бітті вже давно підозрював Гая, тож тепер відкрито над ним знущався. За наказом брандмейстера, Монтег змушений був спалити власний будинок з вогнемета. Тим часом Бітті здогадався про пристрій Фабера й почав погрожувати, що знайде того, хто допоміг Гаю «порозумнішати». Загнаний у глухий кут, Монтег убив брандмейстера, оглушив двох інших пожежників і спалив механічного пса, який встиг пошкодити йому ногу.

Гаєві було дуже боляче, але ще більше він страждав через те, що мусив піти на вбивство. Раптом йому сяйнула думка: Бітті свідомо шукав смерті, адже ганьбив озброєну людину й навіть не збирався захищатися. Трохи заспокоївшись, Монтег побіг до Фабера. Дорогою він підкинув у будинок дружини пожежника останні чотири книжки, які перед тим забрав зі схованки, й подав сигнал тривоги. «Я знаю, що роблю зле, але ваш чоловік чинив так само з іншими й ніколи не питав себе, добре це чи ні, ніколи не замислювався й не картав себе. А тепер, оскільки ви дружина пожежника, настав і ваш час, вогонь знищить ваш дім за всі будинки, які спалив ваш чоловік, за всіх людей, яких він, не задумуючись, робив нещасними», - думав Гай.

Зустрівшись із Фабером, Монтег дізнався, що почалася війна, і, за порадою старого, вирушив до занедбаної залізничної колії, уздовж якої отаборилися люди, переслідувані урядом. Сам професор збирався до Сент-Луїса, щоб розшукати знайомого друкаря.

Поліція влаштувала справжнє полювання на Монтега, але йому таки вдалося вирватися з міста й знайти один з мандрівних таборів. Чоловіки, що сиділи біля вогнища (то були професори різних університетів і священик), пригостили втікача кавою і запропонували подивитися по телевізору, як розгортаються пов’язані з ним події. З’ясувалося, що, загубивши слід Монтега, поліцейські вирішили інсценувати фінал погоні. Публіка нетерпляче чекала розв’язки, тож вони якнайшвидше мали знайти підходящу жертву. Нарешті камера показала постать дивака, що гуляв перед світанком. Мить - і пес встромив голку в невинного чоловіка, якого телеведучі назвали Монтегом...

Відтак Гай дізнався, що кожен з його нових знайомих тримає в пам’яті одну чи навіть кілька книжок. Вони сподіваються, що після війни люди захочуть скористатися їхніми знаннями, а якщо цього не станеться, з вуст у вуста передадуть зміст книжок своїм дітям. Уже двадцять років це товариство плекає надію на те, що книжки буде надруковано: «У людини є чудова риса: якщо треба починати все від самого початку, вона не зневірюється і не втрачає мужності, бо знає, що це дуже важливо і варто зусиль».

На місто летіли бомбардувальники, але Монтегові було байдуже. Він зрозумів, що люди, які там живуть, нічого не дають одне одному, не залишають на землі нічого доброго. Невдовзі пролунали вибухи - над містом зайнялася моторошна заграва... «Тепер підемо проти течії... І пам’ятайте одну важливу річ: самі ми нічого не варті. Ми - ніщо. Але те, що ми зберігаємо в собі, колись може допомогти людям», - сказав ватажок табору. Поснідавши, товариство вирушило в дорогу.

Монтег рушив на північ. Озирнувшись, він побачив, що всі йдуть слідом за ним, і пішов уперед... «Колись, потім, через місяць чи через півроку, але не пізніше ніж через рік, він знову, вже сам, пройде по цих місцях і йтиме доти, доки наздожене тих, хто пройшов цим шляхом раніше за нього. А тепер перед ним лежала довга дорога; вони йтимуть цілий ранок, до полудня; і коли вони йшли мовчки, то тільки з однієї причини: кожному було про що подумати, кожному було що згадати. Пізніше... вони почнуть розмовляти чи просто розказувати про те, що запам’ятали, щоб пересвідчитися: усе це збереглося в їхніх головах. Монтег відчув, що і в ньому повільно прокидаються, оживають слова. І коли настане його черга, що він скаже? Що він цього дня може сказати таке, щоб хоч трохи полегшити їм шлях?., “...І по цей бік, і по той бік річки - дерево життя, що родить дванадцять разів, щомісяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи”. Так, думав Монтег, ось що я скажу їм опівдні. Опівдні... Коли ми прийдемо до міста».

Переклад Є. Крижевича

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Чи здалася вам Кларіс дивною? Чи щаслива вона? А Монтег? Що таке, на вашу думку, щастя?
• 2. Прочитайте уривок з роману, у якому йдеться про школу Кларіс.

«- Чом ви не в школі? День при дні блукаєте...

- За мною в школі не тужать, - відказала дівчина. - Кажуть, нібито я нетовариська, важко сходжуся з людьми. А насправді я дуже товариська. Усе залежить від того, як на це дивитися, чи не так? По-моєму, спілкуватися з людьми - це розмовляти, як ось ми з вами. - Вона поторохтіла каштанами, які знайшла під деревом на подвір’ї. - Або ж розмовляти про те, який дивний світ. Спілкуватися з людьми приємно. А хіба це спілкування, коли зібрати всіх докупи і нікому не давати й слова сказати. Урок по телебаченню, урок з баскетболу, з бейсболу чи з бігу, ще урок з історії - примушують щось переписувати, потім примушують щось перемальовувати, а тоді знову спорт. Знаєте, ми ніколи нічого не запитуємо в школі, принаймні більшість; а нас обстрілюють відповідями - бах! бах! бах! - потім ще сидимо чотири години, дивимось учбовий фільм. Як на мене, це ніяке не спілкування. Безліч лійок, у які вливають і з яких виливають хтозна-скільки води, та ще й запевняють, ніби це вино. Під кінець занять ми так виснажуємося, що тільки й залишається - лягати спати чи йти в парки розваг зачіпати перехожих, бити вікна в павільйоні для биття скла чи великою сталевою кулею трощити автомобілі в павільйоні автомобільних аварій. Або сісти в авто і мчати по вулицях, намагаючись якнайближче проскочити повз ліхтарні стовпи, не зачепивши їх, - є така гра. Утім, вони, певне, слушно вважають, мабуть, я така і є, як вони кажуть. У мене немає друзів. І це нібито підтвердження, що я не при своєму розумі. Але всі мої ровесники галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють одне одного. Ви помітили, як тепер люди ображають одне одного?

- Ви розмірковуєте так, ніби вам стонадцять років».

• Чим схожа ваша школа на описану у творі й чим від неї відрізняється?

• 3. Із чим Бредбері порівнює книжки, які спалюють пожежники? Чому господиня будинку воліє померти разом зі своїми книжками? Чим вона схожа на єретиків Середньовіччя?
• 4. Як ви розумієте фразу Бітті: «З дитячої кімнати - у коледж, а потім назад у дитячу кімнату»? Чи варто, на вашу думку, читати скорочені варіанти книжок? Відповідь поясніть.
• 5. Як ви розумієте вислів Бітті: «Книжки - це заряджена рушниця в помешканні сусіда»? Яка функція покладалася на пожежників у романі? Чи виконує хтось подібну функцію в сучасному суспільстві? Кому потрібна ця функція?
• 6. Як суспільство в романі Бредбері робить людину щасливою? Чи вдається це йому?
• 7. Поясніть слова Фабера: «Я бачив, що робиться, знав, що буде, але нічого не робив. Я був один з невинних, один з тих, хто міг би встати й заговорити, коли вже ніхто не хотів дослухатися до голосу “винних”, але я мовчав і, таким чином, сам став спільником». Якщо ви бачите в сучасному суспільстві проблеми, схожі на описані в романі Бредбері, то чи не є і ви «спільником»? Що треба робити, щоб не опинитися в такій ролі?
• 8. Чому Фабер вирішив допомогти Монтегові? Що вони задумали?
• 9. Чи можна звинуватити Монтега в загибелі випадкового перехожого, якого вбили замість нього? Хто винен у його смерті?
• 10. Як діють мандрівні табори? Як їхні члени зберігають інформацію?
• 11. Що хоче сказати Монтег, цитуючи Одкровення: «...І по цей бік, і по той бік річки - дерево життя, що родить дванадцять разів, щомісяця приносячи плід свій; а листя дерева зцілює народи»! Чому саме це?
• 12. Робота в парах. Ви знаєте, що існує комп’ютерна гра - продовження роману Бредбері. А як би продовжили твір ви? Якщо є можливість, порівняйте свій варіант розвитку подій із сюжетом гри.
• 13. Поясніть, що таке рецензія. Напишіть рецензію на роман Бредбері «451° за Фаренгейтом» або будь-який інший художній твір ХХ-ХХІ ст.