Зарубіжна література. 9 клас. Волощук

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Шинель

(Скорочено)

У департаменті... та краще не називати, у якому департаменті. Нічого немає сердитішого за всякі департаменти, полки, канцелярії, одно слово, всякі урядові стани. Тепер уже кожна приватна людина вважає в особі своїй ображеним усе громадянство. Кажуть, зовсім недавно надійшло прохання від одного капітан-справника, не пригадую, якого міста, у якому він висловлює виразно, що гинуть державні постанови і що священне ім’я його виголошується зовсім всує. А на доказ він додав до прохання величезний том якогось романтичного твору, де через кожні десять сторінок з’являється капітан-справник, подекуди навіть в цілком п’яній подобі. Отже, щоб уникнути всяких прикростей, краще департамент, що про нього мова, ми назвемо одним департаментом.

Отже, в одному департаменті служив один чиновник, не можна сказати, щоб дуже визначний, низенький на зріст, трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, з невеличкою лисиною на лобі, зі зморшками по обидва боки щік і з кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним... Що ж вдієш, винен петербурзький клімат. Коли ж говорити про чин (бо в нас найперше треба оголосити чин), то він був те, що називають довічний титулярний радник, з якого, відома річ, наглузувалися та накепкувалися вдосталь різні письменники, що мають добрий звичай напосідати на тих, хто не може кусатися. На прізвище чиновник був Башмачкін. Уже із самого імені видно, що воно колись пішло від башмака; та коли, у який час і яким способом пішло воно від башмака, нічого про це не відомо. І батько, і дід, і навіть шурин, і всі Башмачкіни ходили в чоботях, підбиваючи тільки разів зо три на рік нові підметки. Ім’я йому було - Акакій Акакійович. Можливо, читачеві воно здається трохи чудним і вишуканим, але можна запевнити, що його ніяк не шукали, а що самі собою склалися такі обставини, що ніяк не можна було дати іншого імені, і це сталося саме ось як: народився Акакій Акакійович проти ночі, якщо тільки не зраджує пам’ять, під 23 березня. Покійниця-матінка, чиновниця і дуже добра жінка, налагодилась, як і годиться, охрестити дитину. Матінка ще лежала на ліжку проти дверей, а праворуч стояв кум, пречудесна людина, Іван Іванович Єрошкін, що служив за столоначальника в сенаті, і кума, дружина квартального офіцера, жінка неабияких чеснот Орина Семенівна Бєлобрюшкова. Породіллі дали на вибір, яке з трьох обрати: Мокія, Сосія, чи назвати дитину на честь мученика Хоздазата. «Ні, - подумала покійниця, - імена все якісь такі». Щоб догодити їй, розгорнули календар в іншому місці; знову вийшли троє імен: Трифілій, Дула і Варахасій. «Чиста тобі кара, - проказала стара, - які все імена! Я, далебі, ніколи й не чула таких. Нехай би ще Варадат чи Варух, а то Трифілій та Варахасій». Ще перегорнули сторінку - вийшли: Павсикахій та Вахтисій. «Ну, я вже бачу, - сказала стара, - що, видко, така його доля. Коли вже так, нехай краще зватиметься, як і батько його. Батько був Акакій, то нехай і син буде Акакій». Так ото й пішло Акакій Акакійович. Дитину охрестили, причому вона заплакала й так скривилася, немов передчувала, що буде титулярним радником.

Отже, ось як сталося все це. Ми навели все це для того, щоб читач міг сам бачити, що трапилося все з цілковитої неминучості й іншим ім’ям назвати було ніяк неможливо. Коли і в який час він вступив до департаменту і хто призначив його, цього ніхто не міг пригадати. Скільки не змінялося директорів і всіляких начальників, його бачили всі на одному й тому самому місці, у тім же стані, на тій же посаді, тим самим чиновником для письма, так що потім упевнилися, що він, видно, так і на світ народився уже зовсім готовий, у віцмундирі і з лисиною на голові.

У департаменті не виявляли до нього ніякої пошани. Сторожі не тільки не вставали з місця, коли він проходив, але навіть і не дивилися на нього, немов через приймальню пролетіла звичайна муха. Начальники поводилися з ним якось холодно-деспотично. Якийсь помічник столоначальника просто тикав йому під ніс папери, не сказавши навіть: «перепишіть», чи там «ось цікава, нічогенька справа», чи що-небудь таке приємне, як заведено в благопристойних службах. І він брав, поглянувши тільки на папір, не дивлячись, хто йому поклав і чи мав на те право. Він брав і одразу приладжувався писати його. Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцелярської дотепності, розказували тут же при ньому всякі вигадані про нього історії; про його хазяйку, сімдесятилітню бабу, говорили, що вона б’є його, допитувалися, коли буде їхнє весілля, сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом. Та жодним словом не обзивався на це Акакій Акакійович, начебто нікого й не було перед ним. Це не мало навіть впливу на роботу його: серед усіх цих докук не робив він жодної помилки в письмі. Тільки коли занадто вже нестерпний був жарт, коли штовхали його під руку, заважаючи провадити свою справу, він промовляв: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите». І щось чудне було в словах і в голосі, яким їх проказувано. У ньому вчувалося щось таке жалісливе, що один молодий чоловік, недавно призначений, який, за прикладом інших, дозволив був собі посміятися з нього, раптом спинився, немов чим пройнятий, і відтоді ніби все змінилося перед ним і стало в іншому вигляді. Якась неприродна сила відштовхнула його від товаришів, з якими він познайомився, убачавши в них пристойних, світських людей. І довго потім, серед найвеселіших хвилин, уявлявся йому низенький чиновник з лисинкою на лобі, зі своїми проникливими словами: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите» - і в цих проникливих словах бриніли інші слова: «Я брат твій». І закривався рукою бідолашний молодий чоловік, і багато разів здригався він потім на віку своїм, бачачи, як багато в людині нелюдяності, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості і, Боже! навіть у тій людині, яку світ визнає за благородну й чесну...

Кукринікси. Акакій Акакійович у департаменті. 1952 р.

Навряд чи де можна було знайти людину, що так жила б у своїй посаді. Мало сказати: він служив ретельно, ні, він служив з любов’ю. Там, у цьому переписуванні, йому ввижався якийсь свій розмаїтий і приємний світ. Насолода відбивалась на обличчі його; деякі літери в нього були фаворити, до яких коли він добирався, то був сам не свій і підсміювався, і підморгував, і помагав губами, так що в обличчі його, здавалося, можна було прочитати кожну літеру, яку виводило перо його. Коли б відповідно до його ретельності давали йому нагороди, він би, на диво собі, може, навіть потрапив би в статські радники; але вислужив він, як висловлювалися дотепники, його товариші, пряжку в петлицю та нажив геморой у сідницю. А втім, не можна сказати, щоб не було до нього ніякої уваги. Один директор, бувши добрим чоловіком і бажаючи нагородити його за довголітню службу, наказав дати йому що-небудь значніше, ніж звичайне переписування; а саме із закінченої вже справи звелено було йому скласти якийсь папірець до другої урядової установи; справа полягала тільки в тому, щоб перемінити заголовний титул та замінити подекуди дієслова першої особи на третю. Це завдало йому стільки роботи, що він упрів зовсім, тер лоба і нарешті сказав: «Ні, краще дайте я перепишу що-небудь». Відтоді й залишено його назавжди переписувати. Поза цим переписуванням, здавалося, для нього нічого не існувало. Він не думав зовсім про свій одяг: віцмундир у нього був не зелений, а якогось рудувато-борошняного кольору. Комірник на ньому був вузенький, низенький, так що шия його, хоч була й не довга, поверх цього комірника здавалася надзвичайно довгою, немов у тих гіпсових кошенят, які мотають головами та яких носять на головах цілими десятками російські іноземці. І завжди щось та прилипало до його віцмундира: чи сінця віхтик, чи якась ниточка; до того ж він мав особливу вправність, ходячи вулицею, нагодитися під вікно саме тоді, як із нього викидали всяку погань, і тому раз у раз носив на своєму кашкеті шкаралупини з кавунів і динь та інший такий непотріб. Ні разу за життя не звернув він уваги на те, що діється й відбувається кожного дня на вулиці, на що, як відомо, завжди подивиться його ж таки брат, молодий чиновник, який так далеко заходить проникливістю бистрого свого погляду, що запримітить навіть, у кого на тому боці тротуару відпоролася знизу панталонів штрипка, - що викликає завжди лукаву посмішку на обличчі його. Та Акакій Акакійович коли й дивився на щось, то бачив на всьому свої чисті, виписані рівним почерком рядки, і тільки хіба як, не знати звідки взявшись, коняча морда клалася йому на плече і напускала ніздрями цілий вітер у щоку, тільки тоді примічав він, що він не на середині рядка, а скоріше на середині вулиці. Приходячи додому, він сідав одразу ж до столу, сьорбав нашвидку свій капусняк і їв шматок яловичини з цибулею, зовсім не помічаючи їх смаку, їв усе це з мухами і з усім, що б не послав бог на ту пору. Помітивши, що шлунок починав надиматися, вставав з-за столу, виймав слоїчок із чорнилом і переписував папери, принесені додому. Коли ж їх не траплялося, він списував навмисно, ради власної втіхи, копію для себе, особливо як папір був визначний не так красою стилю, як адресуванням до якоїсь нової або поважної особи. (...) Навіть тоді, коли всі чиновники розпорошуються по маленьких квартирках своїх приятелів пограти в штурмовий віст, присьорбуючи зі склянок чай з копійчаними сухарями, затягаючись димом з довгих цибухів, розказуючи під час здачі яку-небудь плітку, занесену з вищого товариства, від якого ніколи і ні в якому стані не може відмовитися росіянин, або навіть, коли немає про що говорити, розказуючи вічний анекдот... - одно слово, навіть тоді, коли все прагне розважитися, Акакій Акакійович не віддавався ніякій розвазі. Ніхто не міг сказати, щоб коли-небудь бачив його на якійсь вечірці. Написавшись до смаку, він лягав спати, усміхаючись заздалегідь на думку про завтрашній день: що то бог пошле переписувати завтра? (...)

Є в Петербурзі дужий ворог усіх тих, хто дістає чотириста карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей не хто інший, як наш північний мороз, хоч кажуть, проте, що він дуже корисний для здоров’я. О дев’ятій годині ранку, саме о тій годині, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до департаменту, починає він давати таких сильних і колючих щиглів без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подітися з ними. У той час, коли навіть у посідачів високих посад болить від морозу лоб і сльози виступають з очей, бідні титулярні радники іноді бувають зовсім беззахисні. Увесь порятунок полягає в тому, щоб у благенькій шинельчині перебігти якомога швидше п’ять чи шість вулиць і потім натупатися гарненько ногами в швейцарській, поки не відтануть усі замерзлі дорогою здібності й обдаровання до справляння служби. Акакій Акакійович із якогось часу почав відчувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спину і в плече, хоч він і старався перебігти якомога швидше законну відстань. Він подумав нарешті, чи не криється яких гріхів у його шинелі. Розглянувши її гарненько вдома, він виявив, що у двох чи трьох місцях, саме на спині та на плечах, вона стала зовсім як сарпинка1: сукно так уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель Акакія Акакійовича теж правила за об’єкт глузувань чиновникам: у неї відбирали навіть благородне ім’я шинелі і називали її капотом2. (...)

1 Сарпинка - легка бавовняна смугаста або картата тканина типу ситцю.

2 Капот - жіночий хатній одяг вільного крою; халат.

Акакій Акакійович заходився заощаджувати кожну копійку, відмовляв собі в усьому й таки назбирав певну суму грошей. Невдовзі знайомий кравець пошив йому пристойну на вигляд шинель.

На честь нового вбрання Башмачкіна чиновники влаштували дружню вечірку. Коли пізно ввечері Акакій Акакійович повертався додому, його пограбували...

На другий день прийшов він весь блідий і в старому капоті своєму, що став іще нужденнішим. Розповідь про грабунок шинелі, хоч і знайшлися такі чиновники, що не проминули навіть і тут посміятися з Акакія Акакійовича, проте, багатьох зворушила. Вирішили одразу ж зробити для нього складчину, але зібрали чисту дрібницю, бо чиновники і так уже дуже витратилися, підписавшись на директорський портрет і на одну якусь книгу, на пропозицію начальника відділу, що був приятелем її авторові, - отже, сума зібралася нікчемна. Один якийсь, зворушений жалістю, надумався принаймні допомогти Акакієві Акакійовичу доброю порадою, сказавши, щоб він пішов не до квартального, бо, хоч і може трапитися, що квартальний, бажаючи заслужити похвалу начальства, знайде якимсь способом шинель, але шинель, проте, залишиться в поліції, коли він не подасть законних доказів, що вона належить йому; а найкраще, щоб він звернувся до одної значної особи; що значна особа, списавшись з ким треба, може примусити, щоб швидше пішла справа.

Нічого не вдієш, Акакій Акакійович наважився йти до значної особи. Яке саме і в чому полягало урядування значної особи, це й досі річ невідома. Треба знати, що одна значна особа нещодавно став значною особою, а доти був незначною особою. А втім, посада його тепер не вважалася значною, як порівняти з іншими, ще значнішими. Однак завжди знайдеться таке коло людей, що їм незначне на погляд інших є вже значне. Утім, він намагався збільшити значність багатьма іншими способами, а саме: завів, щоб нижчі чиновники зустрічали його ще на сходах, коли він приходив на посаду; щоб до нього просто з’явитися ніхто не смів, а щоб відбувалося все порядком найсуворішим: колезький регістратор доповів би губернському секретареві, губернський секретар - титулярному, чи якому випадало іншому. І щоб уже таким способом доходила справа до нього. Так воно вже на святій Русі все заражене наслідуванням: кожне передражнює свого начальника. Кажуть навіть, якийсь титулярний радник, коли призначили його за правителя якоїсь окремої невеличкої канцелярії, зараз же одгородив собі осібну кімнату, назвавши її «кімнатою урядування», і поставив біля дверей якихось капельдинерів, із червоними комірами, у галунах, що бралися за ручку дверей і відчиняли їх кожному прихожому, хоча в «кімнаті урядування» насилу міг уміститься звичайний письмовий стіл. Вдача і звичаї значної особи були солідні, але не надто складні. Головною підвалиною його системи була суворість. «Суворість, суворість і - суворість», - говорив він зазвичай, і при останньому слові пильно дивився в обличчя тому, до кого говорив. Хоча, зрештою, для цього й не було причини, бо той десяток чиновників, що становили весь урядовий механізм канцелярії, уже й так перебував у належнім страху: побачивши його здаля, залишав уже діло й дожидався, стоячи навитяжку, поки начальник пройде кімнатою. Звичайна розмова його з нижчими відзначалася суворістю і складалася майже з трьох фраз: «Як ви смієте? Чи знаєте, з ким говорите? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?» А втім, він був душею не зла людина, добра з товаришами, послужлива; але генеральський чин зовсім збив його з пантелику. Діставши генеральський чин, він якось заблукав, збився з пуття і зовсім не знав, як йому бути. Коли йому випадало бути з рівними собі, він був іще людина як слід, людина дуже порядна, з багатьох поглядів, навіть не дурна людина; та як тільки траплялося йому бути в товаристві, де були люди хоч на один чин нижчі проти нього, там він був просто хоч викинь: мовчав, і стан його викликав жаль ще й тим, що навіть і сам він почував, що міг би провести час незрівнянно краще. В очах його часом світилося сильне бажання пристати до якоїсь цікавої розмови та гуртка, але його зупиняла думка: чи не буде це занадто вже з його боку, чи не буде фамільярно, і чи не зменшить він тим свого значення? І внаслідок таких міркувань він зоставався постійно вже в однаковому мовчазному стані, вимовляючи тільки зрідка якісь односкладові звуки, а відтак набув титулу найнудотнішої людини.

До такої ото значної особи з’явився наш Акакій Акакійович. І з’явився в час найнесприятливіший, вельми недоречно для себе, хоча, зрештою, доречно для значної особи. Значна особа перебував у своєму кабінеті й дуже-дуже весело розговорився з одним щойно прибулим давнім знайомим і товаришем дитинства, з яким кілька років не бачився. У цей час доповіли йому, що прийшов якийсь Башмачкін. Він запитав урочисто: «Хто такий?», йому відповіли: «Якийсь чиновник». - «Ага, може почекати, зараз не час», - сказав значна особа. Тут слід сказати, що значна особа прибрехав: у нього був час, вони давно вже з приятелем переговорили все чисто і давно вже перекладали розмову дуже довгими мовчанками, легенько тільки поплескуючи один одного по стегну й приказуючи: «Так, Іване Абрамовичу!» - «Отак, Степане Варламовичу!». Та при всьому тому, проте ж, звелів він чиновникові почекати, щоб показати приятелеві, людині, що давно не служила й засиділася дома на селі, скільки часу чиновники чекають у нього в передпокої. Нарешті, наговорившись, а ще більше намовчавшись досхочу та викуривши сигарку, у дуже вигідних кріслах з відкидними спинками, він, нарешті, начебто враз згадав і сказав секретареві, що спинився біля дверей з паперами для доповіді: «Ага, там же стоїть, здається, чиновник, скажіть йому, що він може зайти». Побачивши покірливий вигляд Акакія Акакійовича та його старенький віцмундир, він обернувся до нього і раптом сказав: «Чого вам треба?» - голосом уривчастим і твердим, якого він навмисне вчився заздалегідь у себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом, ще за тиждень до того, як здобув теперішню свою посаду і генеральський чин. Акакій Акакійович уже заздалегідь відчув належний страх, трохи зніяковів і, як умів, скільки могла дозволити йому здатність до мови, висловив, додаючи навіть частіше, ніж іншим разом, часточки «той», що була, мовляв, шинель зовсім нова і тепер пограбований нелюдським способом, і що він звертається до нього, щоб він заступництвом своїм якось, той, списався б з паном обер-поліцеймейстром чи з ким іншим і розшукав шинель.

Ілюстрація П. Федорова

Генералові не знати чому видалася така поведінка фамільярною: «Що ж ви, шановний добродію, - провадив він уривчасто, - не знаєте порядку? Куди ви зайшли? Не знаєте, як ведуться справи? Про це ви повинні були спершу подати прохання до канцелярії; воно пішло б до столоначальника, до начальника відділу, потім передали б його секретареві, а секретар приставив би його вже до мене...»

«Але ж, ваше превосходительство, - сказав Акакій Акакійович, намагаючись зібрати всю невеличку жменю духу, що тільки була в ньому, і почуваючи разом з тим, що упрів страшенно. - Я, ваше превосходительство, насмілився утруднити тому, що секретарі, той... ненадійний народ...»

«Що, що, що? - сказав значна особа. - Звідки ви набралися такого духу? Звідки ви думок таких набралися? Що це за буйство таке повелося поміж молодими людьми проти начальників та вищих!» Значна особа, здавалося, не помітив, що Акакієві Акакійовичу переступило вже за п’ятдесят років. Виходить, якби він і міг називатися молодою людиною, то хіба тільки відносно, тобто відносно до того, кому вже було сімдесят років. «Чи знаєте ви, кому ви це кажете? Чи розумієте ви, хто стоїть перед вами? Чи розумієте ви це? Я вас питаю!» Тут він тупнув ногою, підвищивши голос до такої сильної ноти, що навіть і не Акакієві Акакійовичу зробилося б страшно. Акакій Акакійович так і заціпенів, заточився, затрусився всім тілом і ніяк не міг устояти: якби не підбігли враз сторожі підтримати його, він би упав на підлогу; його винесли майже непритомного. А значна особа, втішений тим, що ефект перевищив навіть його сподівання, і зовсім захоплений думкою, що слово його може вкинути людину в непам’ять, скоса поглянув на приятеля, щоб побачити, якої він про це думки, і не без втіхи спостеріг, що приятель перебував у найнепевнішому стані і сам навіть почав відчувати острах.

Як зійшов із сходів, як вийшов на вулицю, нічого вже цього не пам’ятав Акакій Акакійович. Він не відчував ні рук, ні ніг. За весь вік його ще так сильно не розпікав генерал, та ще й чужий. Він ішов у хуртовину, що свистіла у вулицях, роззявивши рота, збиваючись із тротуарів; вітер, петербурзьким звичаєм, віяв на нього з усіх чотирьох боків, з усіх провулків. Умить надуло йому в горло жабу, і добувся він додому, неспроможний сказати й слова; весь розпухнув і зліг у постіль. Таку силу має часом належне гримання!

На другий же день виявилася в нього сильна гарячка. З причини великодушної підмоги петербурзького клімату хвороба пішла швидше, ніж можна було сподіватися, і коли прийшов лікар, то він, помацавши пульс, нічого не надумав зробити, як тільки приписати припарку, єдино вже для того, щоб хворий не залишився без доброчинної допомоги медицини; а втім, тут же оповістив йому за півтори доби неминучий капут1. Після чого звернувся до хазяйки і сказав: «А ви, матінко, і часу марно не гайте, замовте йому одразу ж соснову труну, бо дубова буде для нього дорога».

1 Капут - загибель, кінець.

Чи чув Акакій Акакійович ці вимовлені фатальні для нього слова, а коли чув, то чи вразили вони його тяжко, чи пожалкував він за безталанним життям своїм, - нічого про це невідомо, бо він перебував увесь час у маренні та в гарячці. Видива, одне одного дивніші, ввижалися йому безперестанку: то він бачив Петровича і замовляв йому пошити шинель з якимись пастками на злодіїв, що привиджувалися йому безперестанку під ліжком, і він щохвилини кликав хазяйку витягти в нього злодія навіть з-під ковдри; то запитував, чого це висить перед ним старий капот його, коли в нього є нова шинель; то здавалося йому, що він стоїть перед генералом, вислухуючи належне гримання, і промовляє: «Винен, ваше превосходительство» - то, нарешті, навіть лихословив, виголошуючи найжахливіші слова, аж стара господиня навіть хрестилася від нього, зроду не чувши нічого такого, а тим більше, що слова ці вимовлялися безпосередньо за словами «ваше превосходительство». Далі він говорив цілковиту нісенітницю, так що нічого не можна було зрозуміти, можна було тільки бачити, що безладні слова й думки оберталися все навколо тієї-таки шинелі.

Нарешті бідолашний Акакій Акакійович віддав дух свій. Ні кімнати, ні речей його не опечатували, бо, по-перше, не було спадкоємців, а по-друге, залишилося дуже небагато спадщини, а саме: пучок гусячих пер, десть1 білого казенного паперу, три пари шкарпеток, два чи три ґудзики, що відірвалися від панталонів, і відомий уже читачеві капот. Кому все воно дісталося, бог відає, цим, признатися, навіть не цікавився розповідач цієї повісті.

1 Десть - рахункова одиниця писального паперу.

Акакія Акакійовича одвезли й поховали. І Петербург зостався без Акакія Акакійовича, наче в ньому його ніколи й не було. Зникла і сховалася істота, ніким не оборонена, нікому не дорога, ні для кого не цікава, що навіть не привернула до себе уваги і природодослідника, який не промине настромити на шпильку звичайну муху і роздивитись її в мікроскоп; істота, що зносила покірно канцелярські глузування і без будь-якої надзвичайної пригоди лягла в домовину, та для якої, проте, хоч перед самим кінцем життя, промайнув світлий гість в образі шинелі, що оживив на мить злиденне життя, і на яку отак потім нестерпно звалилося нещастя, як звалюється воно на голови володарів світу цього!.. Через кілька днів після його смерті послано було до нього на квартиру з департаменту сторожа з наказом негайно з’явитися: начальство, мовляв, кличе; але сторож мусив був повернутися ні з чим, доповівши, що не може вже прийти, і на запитання: «З якої причини?» - відповів словами: «Та так: він уже помер; три дні як поховали». Отак довідалися в департаменті про смерть Акакія Акакійовича, і на другий день на його місці сидів інший чиновник, значно вищий на зріст, що виставляв літери не таким рівним почерком, а набагато похиліше й косіше.

Та хто міг би уявити, що це ще не все про Акакія Акакійовича, що судилося йому кілька днів прожити гучно по своїй смерті, ніби в нагороду за не помічене ніким життя. Але так трапилося, і бідна історія наша несподівано набуває фантастичного закінчення. По Петербургу раптом пішли чутки, що біля Калинкіного мосту і далеко подалі почав з’являтися ночами мрець в образі чиновника, що шукає якусь украдену шинель і, під приводом украденої шинелі, здирає з усіх плечей, незважаючи ні на чин, ні на звання, усякі шинелі: на котах, на бобрах, на ваті, єнотові, лисячі, ведмежі хутра, одно слово, усілякі хутра й шкури, які тільки вигадали люди, щоб прикрити власну. Один з департаментських чиновників на власні очі бачив мерця і впізнав у ньому відразу Акакія Акакійовича; але це нагнало на нього такого страху, що він кинувся бігти скільки сили й через те не міг гаразд роздивитися, а бачив тільки, як той здаля посварився на нього пальцем.

Звідусіль надходили безперестанку скарги, що спини й плечі, нехай би вже тільки титулярних, а то й надвірних радників, зазнають справжньої простуди з причини частого здирання шинелей. У поліції видано було наказ спіймати мерця хоч би що, живого чи мертвого, і покарати його, для прикладу іншим, найнемилосерднішим способом, і його за малим були не спіймали. Якраз будочник якогось кварталу в Кирюшчиному провулку схопив був уже зовсім мерця за комір на місці злочину, коли той намірився здерти фризову шинель з якогось відставного музики, що свистів у свій час на флейті. Схопивши його за комір, він викликав своїм криком двох товаришів, доручивши їм тримати його, а сам поліз на якусь тільки хвилину за халяву, щоб добути відтіль тавлинку1 з табакою, підживити на якийсь час шість разів на віку примороженого носа свого; але табака, мабуть, була така, що її не міг витримати навіть і мрець. Не встиг будочник, затуливши пальцем свою праву ніздрю, потягти лівою півжмені, як мрець чхнув так сильно, що зовсім забризкав їм усім трьом очі. Поки вони піднесли кулаки протерти їх, і слід мерця запався, так що вони й не знали навіть, чи був він насправді в їхніх руках. Відтоді будочники набули такого страху до мерців, що навіть побоювалися хапати й живих, і тільки здаля покрикували: «Гей ти, рушай своєю дорогою!», і мрець-чиновник почав з’являтись навіть за Калинкіним мостом, наганяючи великого страху на всіх полохливих людей.

1 Тавлинка - те саме, що табакерка.

Та ми, однак, зовсім забули про одну значну особу, яка, правду кажучи, мабуть, чи не була причиною фантастичного повороту, зрештою, зовсім правдивої історії. Насамперед, обов’язок справедливості вимагає сказати, що одна значна особа, незабаром по відході нещасного, викартаного Акакія Акакійовича, відчув щось ніби жаль. Почуття жалю було йому властиве: серце його знало чимало добрих порухів, дарма що чин надто часто заважав їм виявлятися. Тільки-но вийшов з кабінету приїжджий приятель, він навіть замислився про бідолашного Акакія Акакійовича, і відтоді мало не щодня ввижався йому блідий Акакій Акакійович, що не витримав службового картання. Думка про нього такою мірою непокоїла його, що через тиждень він навіть послав до нього чиновника, щоб довідатись, що він і як, і чи не можна, справді, чим допомогти йому. І коли йому сказали, що Акакій Акакійович нагло помер з гарячки, це його навіть вразило, він почув докори сумління і весь день був у поганому настрої. Щоб якось розважитися і забути про неприємне враження, вирядився він на вечірку до одного з приятелів своїх, де застав чимале товариство, а що найкраще, усі там були майже в однаковім чині, отож йому нічого не могло заважати. Це мало надзвичайний вплив на душевний його стан. Він розходився, став приємним у розмові, чемним, - одно слово, провів вечір дуже приємно. За вечерею випив він склянок зо дві шампанського, - спосіб, як відомо, добре випробуваний щодо веселощів. Шампанське нахилило особу до всяких екстреностей2, а саме: він надумався не їхати ще додому, а заїхати до одної знайомої дами, Кароліни Іванівни, - дами, здається, німецького походження, до якої він мав зовсім приятельські почуття. Треба сказати, що значна особа був чоловік немолодий, добрий сім’янин, поважний батько родини. Два сини, що з них один служив уже в канцелярії, і вродлива шістнадцятилітня дочка, з трохи вигнутим, але гарненьким носиком, приходили щодня поцілувати його руку... Дружина його, жінка ще свіжа й навіть зовсім не погана, давала йому спершу поцілувати свою руку і потім, перевернувши її на другий бік, цілувала його руку. Але значна особа, цілковито, зрештою, задоволений з родинних ніжностей, вважає за пристойне мати для дружніх стосунків приятельку в іншій частині міста. Ця приятелька була нічим не краща й не молодша за дружину, але такі вже загадки бувають у світі, і розбиратися в них не наша справа.

2 Екстреність - тут: несподіваний, незвичайний учинок.

Отож, значна особа зійшов сходами, сів у сани і сказав кучерові: «До Кароліни Іванівни», - а сам, закутавшись дуже розкішно в теплу шинель, перебував у тому приємному стані, що кращого й не вигадаєш для росіянина, тобто коли сам ні про що собі не думаєш, а тим часом думки самі впадають у голову, одна за одну приємніші, не завдаючи навіть клопоту ганятися за ними та шукати їх. Сповнений утіхи, він потроху пригадував усі веселі хвилини проведеного вечора, усі слова, що вкидали у сміх невеличке товариство; багато з них він навіть повторював півголосом і вважав, що вони так само смішні, як і раніше, а тому й не дивно, що й сам усміхався від щирого серця. Зрідка заважав йому, проте, поривчастий вітер, що, вихопившись раптом бозна-звідки і не знати з якої причини, так і стьобав по обличчю, закидаючи його жменями снігу, здиблюючи, як парус, комір шинелі або враз із надприродною силою накидаючи його на голову йому і завдаючи безнастанного клопоту з нього виборсуватися.

Ураз відчув значна особа, що його схопив хтось дуже міцно за комір. Обернувшись, він побачив чоловіка, невеликого на зріст, у старому зношеному віцмундирі, і не без жаху впізнав у ньому Акакія Акакійовича. Обличчя в чиновника було біле як сніг і мало вигляд зовсім як у мертвяка. Але жах значної особи переступив усі межі, коли він побачив, що рот мертвяка скривився і, дихнувши на нього страшною домовиною, вимовив такі слова: «Ага! То ось ти, нарешті! Нарешті я тебе, той, упіймав за комір! Твоя шинель мені й потрібна! Не потурбувався про мою, та ще й нагримав, - віддавай же тепер свою!»

Бідна значна особа мало не вмер. Хоч який він був крутий у канцелярії та взагалі перед нижчими, і хоч, поглянувши на наймужніший вигляд його та поставу, кожний говорив: «У, який характер!», - але тут він, подібно до багатьох, що мають велетенську поставу, відчув такий страх, що не без причини почав навіть побоюватись якого-небудь хворобливого нападу. Він сам навіть скинув мерщій з плечей шинель свою і крикнув кучерові не своїм голосом: «Жени щодуху додому!»

Б. Кустодієв. Шинель. 1905 р.

Кучер, почувши голос, що здіймається звичайно в рішучі хвилини і навіть у супроводі дечого значно більше дієвого, втягнув про всяк випадок голову в плечі, замахнувся батогом і помчав як стріла. Хвилин щось за шість значна особа вже був біля ґанку свого дому. Блідий, переляканий і без шинелі, замість до Кароліни Іванівни, приїхав він додому, доплентався сяк-так до своєї кімнати і перебув ніч у такому великому розладі, що на другий день вранці, за чаєм, дочка сказала йому просто: «Ти сьогодні зовсім блідий, тату». Однак тато мовчав і нікому й слова про те, що з ним трапилося, і де він був, і куди хотів їхати. Ця пригода справила на нього сильне враження. Він навіть не так часто почав говорити підлеглим: «Як ви смієте? Чи розумієте ви, хто перед вами?»; а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про що мова. Та ще дивніше те, що відтоді зовсім перестав з’являтися чиновник-мрець: видно, генеральська шинель була зовсім до міри, принаймні уже ніде не чути було таких випадків, щоб здирали з кого шинель. А втім, багато невсипущих та клопотливих людей ніяк не хотіли заспокоїтися й подейкували, що в далеких частинах міста і досі з’являвся чиновник-мрець. І справді, один коломенський будочник бачив на власні очі, як показався з-за одного будинку привид; але, бувши з природи своєї трохи безсилий, - так що одного разу звичайний підсвинок, кинувшись із якогось приватного дому, збив його з ніг, на превеликий сміх візників, що стояли навколо, з яких він постягав за глузування по одному шагу на табаку, - отож, бувши безсилим, він не насмілився спинити його, а йшов собі за ним у темряві доти, доки привид кінець кінцем озирнувся і, спинившись, запитав: «Тобі чого треба?» - і показав такого кулака, якого і в живих не побачиш. Будочник сказав: «Нічого», - та й повернувся одразу ж назад. Привид, проте, був уже набагато вищий на зріст, носив величезні вуса і, попрямувавши, як здавалось, до Обухового мосту, згинув зовсім у нічній темряві.

Переклад А. Хуторяна

Запитання і завдання до прочитаного

  • 1. Як доля «запрограмувала» Акакія Акакійовича бути «маленькою» людиною?
  • 2. Прокоментуйте фразу: «Коли б відповідно до його ретельності давали йому нагороди, він би, на диво собі, може, навіть потрапив би в статські радники». Чи справді праця Акакія Акакійовича була такою корисною для держави? Можливо, Гоголь іронізує? Якщо це іронія, то чи сумісна вона зі справжнім співчуттям? Відповідь поясніть.
  • 3. Розкажіть про відкриття молодого чиновника: «Як багато в людині нелюдяності». Що спонукало його до такого висновку?
  • 4. Ще одне відкриття молодого чиновника автор передає словами «Я брат твій». За яких обставин воно було зроблене? Розкрийте його суть.
  • 5. Чи вичерпується зміст повісті «Шинель» двома відкриттями молодого чиновника, про які йшлося вище? Якщо так, то для чого автор продовжує розповідь? Якщо ні, то як подальша розповідь коригує кожне з відкриттів (спростовує його, уточнює чи доповнює)? Відповідь обґрунтуйте.
  • 6. Поясніть назву прочитаної повісті.
  • 7. Пригадайте визначення романтизму і реалізму. Спробуйте з’ясувати приналежність повісті «Шинель» до одного з цих напрямів.
  • 8. Доведіть, що в повісті «Шинель» наявні побутова, психологічна і філософська складові. Розкрийте значення елементів фантастики в реалістичному (чи романтичному?) творі Гоголя.

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Чи помилився Бальзак?

Подорож О. де Бальзака в Україну час від часу збуджує творчу уяву наших митців. Так, у 60-ті роки XX ст. письменник Натан Рибак написав роман «Помилка Оноре де Бальзака», а потім і однойменний кіносценарій, за яким 1968 р. на Київській кіностудії імені Олександра Довженка режисер Тимофій Левчук зняв фільм. Протягом наступного року стрічка «Помилка Оноре де Бальзака» стала відомою в усьому СРСР і здобула неабияку популярність.

Ролі Евеліни Ганської та Бальзака виконали знамениті радянські актори Руфіна Нифонтова й Віктор Хохряков. За версією кінематографістів, французький митець приїздить в Україну попри численні застереження. Друзі, зокрема В. Гюго, вважають, що йому зашкодить зв’язок з Евеліною. Однак ніщо не може зупинити Бальзака: він їде, аби повінчатися з коханою...

Кадри з кінофільму «Помилка Оноре де Бальзака» (режисер Т. Левчук, 1968 р.)

  • 1. Чому, на вашу думку, Н. Рибака та Т. Левчука зацікавило життя Бальзака? Який саме епізод біографії письменника здався їм гідним уваги читачів і глядачів?
  • 2. Чи захотілося вам подивитися фільм «Помилка Оноре де Бальзака»? Якщо так, знайдіть його в Інтернеті й після перегляду спробуйте відповісти на таке запитання: чи й справді, на думку авторів стрічки, Бальзак припустився помилки, приїхавши в Україну?

Хто ви, пане городничий?

Театральна доля гоголівського «Ревізора» склалася щасливо. Прем’єра комедії відбулася 19 квітня 1836 р. в імператорському Александринському театрі Петербурга. Інспектор трупи Храповицький у своєму щоденнику писав: «Государ імператор зі спадкоємцем несподівано виявив бажання бути присутнім і був вельми задоволений, сміявся від щирого серця».

На другий показ п’єси Микола І наказав прийти всім своїм міністрам, на третій знову приїхав особисто. Тепер з ним був не лише старший син, а й цариця з молодшими дітьми. Після кожної вистави, нареготавшись досхочу, цар самокритично примовляв: «Ось бачте, всім дісталося, а мені більше за всіх».

І. Сосницький у ролі городничого

Звісно, імператор не мав на увазі, що городничий з комедії - це він сам, та й ніхто, навіть автор, так не думав. Непереливки ж було першому виконавцю цієї ролі Івану Сосницькому. Він мав вирішити, чиновника якого рангу зобразить на сцені. Зрештою Сосницький не побоявся зіграти вельможу набагато вищого чину, ніж передбачала посада городничого в повітовому містечку. Кремезний, із благородною зовнішністю актор грав городничого без провінційної грубості, увиразнюючи контраст столичного блиску «великого начальника» з хижою вдачею відвертого корупціонера. Коли цар прихильно сприйняв таке тлумачення образу, усі зітхнули з полегшенням, і з найбільшим, напевне, - Сосницький.

М. Неврев. Портрет М. Щепкіна

Того ж таки року комедію було поставлено в Малому театрі Москви. Роль городничого виконував знаменитий актор українського походження Михайло Щепкін. Він відверто грав свого й Гоголевого земляка. У щепкінського городничого всі куми та друзі. Провінційний чиновник щиро переконаний, що й у Петербурзі все так само, як у його «благословенному» краї: варто лише породичатися зі «значною особою» - і ти назавжди станеш вищим за будь-який закон.

  • 1. Чому, на вашу думку, Микола І прихильно поставився до «Ревізора»? Хіба Гоголь у своїй комедії не критикував недоліки імперії?
  • 2. Яке тлумачення образу городничого - Сосницького чи Щепкіна - точніше реалізує гоголівський задум? Поясніть свою думку.

Радянський «Ревізор»

У 1977 р. на екрани вийшов фільм «Інкогніто з Петербурга» - екранізація «Ревізора», створена культовим кінорежисером радянських часів Леонідом Гайдаєм. У касах кінотеатрів стояли довгі черги. Цей фільм подивилися десятки мільйонів людей, багато хто переглядав його і вдруге, і втретє...

Справжнім відкриттям стрічки став молодий актор Сергій Мигицко в ролі Хлестакова, яка взагалі рідко вдається в кіно і на сцені. Мигицко, тимчасом, створив досить переконливий образ молодика, який так закоханий у себе, що готовий на будь-яку маніфестацію своєї абсурдної самозакоханості. Городничого блискуче зіграв видатний трагікомічний актор Анатолій Папанов, його дружину - гротескна Нонна Мордюкова. У цій парі глядачі впізнавали своє недолуге високе начальство, що в СРСР, по суті, не змінилося порівняно з Російською імперією часів Гоголя.

Кадри з кінофільму «Інкогніто з Петербурга» (режисер Л. Гайдай, 1977 р.)

  • 1. Із чим була пов’язана актуальність «Ревізора» за радянських часів? Чи актуальна комедія Гоголя в сучасній Україні? Відповідь поясніть.
  • 2. Перегляньте фільм «Інкогніто з Петербурга» (режисер Л. Гайдай, 1977 р.) і підготуйтеся до його обговорення в класі.

Підсумкові запитання і завдання

Перший рівень

1. Поясніть назву й розкрийте задум «Людської комедії» Бальзака.

2. Які твори Гоголя критики назвали «петербурзькими повістями»?

3. Яку комічну ситуацію описано в гоголівському «Ревізорі»?

Другий рівень

1. На які явища суспільного та морального життя спрямована критика в повісті «Гобсек»?

2. Які негативні явища суспільного життя викрито в комедії «Ревізор»?

3. Визначте тему та ідею повісті «Шинель».

Третій рівень

1. Розкрийте сутність «життєвої філософії» Гобсека.

2. Які засоби комічного використав Гоголь у п’єсі «Ревізор»? Чи застосовано якісь із цих засобів у повісті «Шинель?

3. Дайте визначення понять «художня деталь», «портрет» та «інтер’єр» (у літературі). На прикладі повістей «Гобсек» і «Шинель» розкрийте їхню роль у художніх творах.

Четвертий рівень

1. Як ви гадаєте, чи правий Гобсек, стверджуючи, що він і такі, як він, є справжніми володарями світу? Поясніть свою думку.

2. Як ви розумієте поняття «психологізм»? У чому полягає психологічна майстерність образу Башмачкіна?

3. Чому Хлестакову було легко вдавати із себе столичного ревізора? Через які особливості образ Хлестакова непросто втілити на сцені?

Теми творів

1. «Його вважали маленьким, а він був великим (Образ Гобсека в однойменній повісті О. де Бальзака)».

2. «Його вважали великим, а він був маленьким (Образ Хлестакова в комедії М. Гоголя “Ревізор”)».

3. «Його вважали маленьким, і він був таким. А потім з’явився Привид... (Образ Башмачкіна в повісті М. Гоголя “Шинель”)».

Клуб книголюбів

1. Прочитайте твір Пушкіна «Скупий лицар» (цикл «Маленькі трагедії»), написаний 1830 р. Чим ця п’єса схожа на повість Бальзака «Гобсек»? Чим, на вашу думку, можна пояснити такий збіг?

2. Порівняйте задум «Людської комедії» О. де Бальзака та «Божественної комедії» Данте.

3. Творчий проект. Проведіть у класі опитування на тему «Життєва філософія Гобсека: “за” і “проти”». Попросіть однокласників обґрунтувати свою позицію і запишіть їхні аргументи. Зробіть висновки. Презентуйте свою роботу на уроці.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.