Зарубіжна література. 9 клас. Волощук

Герой нашого часу

(Уривки)

Із «Журналу Печоріна»

II

Княжна Мері

11-го травня

Вчора я приїхав до П’ятигорська, найняв квартиру край міста, на найвищому місці, біля самого Машука: під час грози хмари спускатимуться до мого даху. (...) Краєвид з трьох боків у мене чудесний. На захід п’ятиглавий Бешту синіє, як «остання хмарина недавньої бурі»¹; на північ височить Машук, як кошлата персидська шапка, і закриває всю цю частину небосхилу; на схід дивитися веселіше: внизу переді мною рябіє чистеньке новеньке містечко, шумлять цілющі джерела, гомонить різномовний натовп, - а там, далі, амфітеатром громадяться гори дедалі синіші й туманніші, а на краю обрію тягнеться срібний ланцюг снігових вершин, починаючись Казбеком і кінчаючись двоглавим Ельбрусом... Весело жити в такій землі! Якесь втішне почуття розлите в усіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраве, небо синє - чого б, здається, більше? Навіщо тут пристрасті, бажання, жалі?.. Однак пора. Піду до Єлисаветинського джерела: там, кажуть, вранці збирається все водяне товариство. (...)

¹ Слова з поезії «Хмара» О. Пушкіна.

Я зупинився, задихавшись, на краю гори і, спершись плечем на ріг будиночка, почав розглядати мальовничу околицю, як раптом чую за собою знайомий голос:

- Печорін! Давно ти тут?

Обертаюся: Грушницький! Ми обнялися. Я познайомився з ним у діючому загоні. Він був поранений кулею в ногу й поїхав на води з тиждень раніше за мене.

Грушницький - юнкер. Він лише рік на службі, носить, з особливого виду франтівства, товсту солдатську шинелю. У нього георгіївський солдатський хрестик. Він добре збудований, смаглявий і чорноволосий; йому на вигляд можна дати двадцять п’ять років, хоч йому ледве чи є двадцять один. Він закидає голову назад, коли говорить, і щохвилинно крутить вуса лівою рукою, бо правою спирається на милицю. Говорить він швидко й вишукано: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не зворушує і які пихато драпіруються в незвичайні почуття, високі пристрасті й виняткові страждання. Створювати ефект - їхня насолода; вони подобаються романтичним провінціалкам до нестями. Під старість вони робляться або мирними поміщиками, або п’яницями, - іноді тим і другим. В їхній душі часто багато добрих властивостей, але ні на гріш поезії. Грушницького пристрасть була декламувати: він закидав вас словами, скоро розмова виходила з кола звичайних понять; сперечатися з ним я ніколи не міг. Він не відповідає на ваші заперечення, він вас не слухає. Тільки-но ви зупинитесь, він починає довгу тираду, яка очевидно має якийсь зв’язок з тим, що ви сказали, але яка насправді є лише продовженням його власної промови.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Він досить дотепний: епіграми його часто забавні, але ніколи не бувають влучні й злі. Він нікого не вб’є одним словом; він не знає людей і їхніх слабких струн, бо займався ціле життя самим собою, його мета - зробитися героєм роману. Він так часто намагався запевнити інших у тому, що він істота, не створена для світу, приречена на якісь таємні страждання, що сам майже впевнився в цьому. Тим-то він так гордо носить свою товсту солдатську шинелю. Я його зрозумів, і він за це мене не любить, хоч зовнішньо ми в якнайдружніших взаєминах. Грушницький має репутацію винятково хороброї людини; я його бачив у бою; він вимахує шаблею, вигукує і кидається вперед, зажмуривши очі. Це якась не російська хоробрість!.. Я його також не люблю: я відчуваю, що ми колись стикнемося з ним на вузькій дорозі і одному з нас буде непереливки. (...)

Ми зустрілися давніми приятелями. Я почав його розпитувати про життя на водах і про визначних осіб.

- Ми провадимо життя досить прозаїчне, - сказав він зітхнувши. - Ті, що п’ють вранці воду, - в’ялі, як усі хворі, а ті, що п’ють вино ввечері, - нестерпні, як усі здорові. Жіночі товариства є; тільки від них невелика втіха: вони грають у віст¹, одягаються погано і жахливо говорять французькою. Цього року з Москви одна тільки княгиня Ліговська з дочкою; та я з ними не знайомий. Моя солдатська шинеля - як печать знехтування. Співчуття, що його вона викликає, тяжке, як милостиня.

¹ Віст - картярська гра.

У цю хвилину пройшли до криниці повз нас дві дами: одна літня, друга молоденька, струнка. їхніх облич за капелюшками я не роздивився, але вони одягнені були за правилами кращого смаку: нічого зайвого. На другій була закрита сукня... легка шовкова косинка вилася круг її гнучкої шиї. Черевики... стягали біля кісточки її сухорляву ніжку так мило, що навіть не посвячений у таїнства краси неодмінно б охнув, хоч від подиву. Її легка, але благородна хода мала в собі щось цнотливе, невловиме для визначення, але зрозуміле очам. Коли вона пройшла повз нас, від неї повіяло тим невимовним ароматом, яким віє іноді від записки милої жінки.

- Ось княгиня Ліговська, - сказав Грушницький, - і з нею дочка її Мері, як вона називає її на англійський манір. Вони тут лише три дні. (...)

У цей час дами відійшли від колодязя й порівнялися з нами. Грушницький встиг прибрати драматичну позу за допомогою милиці і голосно відповів мені французькою:

- Mon cher, je haïs les hommes pour ne pas les mépriser, car autrement la vie serait une farce trop dégoûtante.¹

¹ Любий мій, я ненавиджу людей, щоб не ставитися до них з презирством, бо інакше життя було б занадто огидним фарсом.

Гарненька княжна обернулася й обдарувала промовця довгим цікавим поглядом. Вираз цього погляду був дуже неясний, але не глузливий, і з цим я внутрішньо від душі поздоровив його.

- Ця княжна Мері прегарненька, - сказав я йому. - У неї такі оксамитні очі, - саме оксамитні. Я тобі раджу присвоїти цей вислів, говорячи про її очі; нижні й верхні вії такі довгі, що сонячне проміння не відбивається в її зіницях. Я люблю ці очі - без блиску: вони такі м’які, вони немовби тебе гладять... А втім, здається, в її обличчі тільки й є хорошого... (...)

Я... сховався за ріг галереї. У цю хвилину Грушницький упустив свою склянку на пісок і силкувався нагнутися, щоб її підняти: хвора нога йому заважала. Бідолаха! Як він примудрявся, спираючись на милицю, і все марно. Виразне обличчя його справді виявляло страждання.

Княжна Мері бачила все це краще за мене. Легше від пташки вона до нього підскочила, нагнулась, підняла склянку й подала йому, і цей її порух був сповнений невимовної краси; потім страшенно почервоніла, озирнулася на галерею і, переконавшись, що її матуся нічого не бачила, здається, зараз же заспокоїлася. Коли Грушницький розкрив рота, щоб подякувати їй, вона була вже далеко. Через хвилину вона вийшла з галереї з матір’ю і франтом, але, проходячи повз Грушницького, прибрала вигляду такого статечного й погордливого, - навіть не обернулася, навіть не помітила його пристрасного погляду... (...)

16-го травня

Протягом двох днів мої справи страшенно просунулися. Княжна мене остаточно ненавидить; мені вже переповідали дві-три епіграми на мій рахунок, досить дошкульні, але разом дуже приємні. Їй страшенно чудно, що я, який звик до хорошого товариства, який у таких близьких відносинах з її петербурзькими кузинами й тітоньками, не намагаюся познайомитись із нею. Ми зустрічаємося щодня біля колодязя, на бульварі; я докладаю всіх своїх сил на те, щоб відтягати її залицяльників, блискучих ад’ютантів, блідих москвичів тощо, - і мені майже завжди щастить. Я завжди ненавидів гостей у себе: тепер у мене щодня повна хата, обідають, вечеряють, грають - і, яка прикрість, моє шампанське тріумфує над силою магнетичних її оченят!

Вчора я її зустрів у крамниці Челахова; вона торгувала чудовий перський килим... Я дав сорок карбованців зайвих і перекупив його; за це я був нагороджений поглядом, де виблискувала найчарівніша лють. Під обід я велів навмисне провести повз її вікна мого черкеського коня, укритого цим килимом. Вернер саме був у них і казав мені, що ефект цієї сцени був щонайдраматичніший. Княжна хоче проповідувати проти мене ополчення; я навіть помітив, що вже два ад’ютанти при ній зі мною дуже сухо вітаються, проте щодня в мене обідають.

Грушницький прибрав таємничого вигляду: ходить, закинувши руки за спину, й нікого не пізнає; нога його враз видужала: він ледве кульгає. Він знайшов нагоду стати до розмови з княгинею і сказати якийсь комплімент княжні; вона, видно, не дуже вибаглива, бо з того часу відповідає на його уклін з дуже привітною усмішкою.

- Ти категорично не хочеш познайомитися з Ліговськими? - спитав він мене вчора.

- Категорично.

- Такої! Найприємніший дім!.. Усе тутешнє краще товариство...

- Мені й нетутешнє страшенно набридло. А ти в них буваєш?

- Ні ще; я розмовляв з княжною разів зо два, чи й більше, але знаєш, якось напрошуватися в дім ніяково, хоч тут це й заведено... Інша річ, якби я носив еполети...

- Годі-бо, таж ти так багато цікавіший! Ти просто не вмієш користатися зі свого вигідного становища... Та солдатська шинеля в очах кожної чутливої панни робить тебе героєм, страдником.

Грушницький самовдоволено усміхнувся.

- Яка дурниця! - сказав він.

- Я певен, - вів далі я, - що княжна в тебе вже закохана.

Він почервонів до вух і надувся.

О самолюбство! Ти важіль, яким Архімед хотів підняти земну кулю!..

- У тебе все жарти! - сказав він, вдаючи, ніби сердиться. - По-перше, вона мене ще так мало знає...

- Жінки люблять лише тих, яких не знають.

- А я зовсім не маю претензії подобатися їй: я просто хочу познайомитися з приємною сім’єю, і було б смішно, якби я мав якісь надії... Ось ви інша річ - ви, переможці петербурзькі: тільки подивитесь, і жінки тануть... А знаєш, Печорін, що княжна про тебе казала?

- Як, вона тобі вже казала про мене?..

- Не радій, проте. Я якось почав з нею розмову біля колодязя, випадково, і третє слово її було: «Хто цей пан, у якого такий неприємний, важкий погляд? Він був з вами, тоді...» Вона почервоніла й не хотіла назвати дня, згадавши свій милий вчинок. «Вам не треба казати дня, - відповів я їй, - він вічно буде мені пам’ятний»... Друже мій Печорін! Я тебе не поздоровляю; ти в неї на поганій прикметі... А, далебі, жаль, бо Мері дуже мила!.. (...)

Я заглибився у виноградну алею, що вела в грот... Я думав про ту молоду жінку з родимкою на щоці, про яку казав мені лікар... Чого вона тут? Та й чи вона? І чому я думаю, що це вона? І чому я навіть так певен цього? Хіба мало жінок з родимками на щоках? Міркуючи так, я підійшов до грота. Дивлюся: в прохолодній тіні його склепіння, на кам’яній лаві сидить жінка, у солом’яному капелюшку, закутана в чорну шаль, опустивши голову на груди; капелюшок закривав її обличчя. Я хотів уже повернутися, щоб не порушувати її мрій, коли вона на мене глянула.

- Віра! - вигукнув я мимохіть.

Вона здригнулася й зблідла.

- Я знала, що ви тут, - сказала вона.

Я сів біля неї і взяв її за руку. Давно забутий трепет пробіг моїми жилами при звукові цього любого голосу; вона подивилася мені в очі своїми глибокими й спокійними очима. У їхньому виразі була недовіра і щось схоже на докір.

- Ми давно не бачилися, - сказав я.

- Давно, і змінилися обоє багато в чому.

- Отже, ти мене вже не любиш!..

- Я заміжня!.. - сказала вона.

- Знову? Однак кілька років тому ця причина також існувала...

Вона висмикнула свою руку з моєї, і щоки її запалали.

- Можливо, ти любиш свого другого чоловіка?..

Вона не відповіла й одвернулася.

- Чи він дуже ревнивий?

Мовчанка.

- Що ж? Він молодий, хороший, особливо, мабуть, багатий, і ти боїшся... - Я глянув на неї і злякався: глибокий розпач відбився на її обличчі, в очах блищали сльози.

- Скажи мені, - нарешті прошепотіла вона, - тобі дуже весело мене мучити? - Я б тебе повинна ненавидіти. Відтоді, як ми знаємо одне одного, ти нічого не дав мені, крім страждання... - Голос її затремтів, вона схилилася до мене й опустила голову на груди мої.

«Можливо, - подумав я, - ти через те мене й любила: радощі забуваються, а печалі ніколи...» (...)

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Тут між нами почалася одна з тих розмов, які на папері не мають значення, яких повторити не можна й не можна навіть запам’ятати: значення звуків замінює і доповнює значення слів, як в італійській опері.

Вона категорично не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком, тим кривим дідком, якого я бачив мигцем на бульварі: вона вийшла за нього заради сина. Він багатий і страждає на ревматизми. Я не дозволив собі над ним жодної насмішки: вона його поважає, як батька, і буде обдурювати, як чоловіка... Чудна річ серце людське взагалі, і жіноче особливо!

Чоловік Вірин, Семен Васильович Г...в, далекий родич княгині Ліговської. Він живе з нею поруч; Віра часто буває в княгині; я їй дав слово познайомитися з Ліговськими й залицятися до княжни, щоб одвернути від неї увагу. Таким чином мої плани нітрохи не розладналися, і мені буде весело...

Весело!.. Так, я вже пройшов той період життя душевного, коли шукають лише щастя, коли серце відчуває необхідність любити сильно і пристрасно когось. Тепер я тільки хочу, щоб мене любили, і то дуже небагато хто; навіть здається, лише постійної симпатії мені було б досить...

Одне мене завжди дивувало: я ніколи не робився рабом коханої жінки; навпаки, я завжди здобував над їхньою волею і серцем непереможну владу, зовсім про це не дбаючи. Чому це? Чи тому, що я ніколи нічим дуже не дорожу і що вони повсякчас боялися випустити мене з рук? Чи це - магнетичний вплив сильного організму? Чи мені просто не щастило зустріти жінки з твердим характером?

Треба зізнатися, що я, справді, не люблю жінок з характером: хіба це їхня справа!..

Щоправда, тепер згадав: один раз, один лише раз я любив жінку з твердою волею, якої ніколи не міг перемогти... Ми розлучилися ворогами, - і то, можливо, якби я зустрів її на п’ять років пізніше, ми розлучилися б інакше...

Віра хвора, дуже хвора, хоч у цьому й не зізнається; я боюся, щоб не було в неї сухот або тієї хвороби, що її називають fièvre Lente,¹ - хвороба не російська зовсім, і їй у нашій мові немає назви.

¹ Fièvre Lente (франц.) - затяжна, тяжка лихоманка.

Гроза застала нас у гроті і затримала зайвих півгодини. Вона не примушувала мене присягатися у вірності, не питала, чи любив я інших відтоді, як ми розлучилися... Вона ввірилася мені знову з колишньою безтурботністю, - і я її не обману: вона єдина жінка на світі, яку мені не сила було б обманути. Я знаю, ми скоро розлучимося знову і, можливо, навіки: обоє підемо різними шляхами до могили, але спогад про неї залишиться недоторканним у душі моїй; я їй це повторював завжди, і вона мені вірить, хоч каже протилежне.

Нарешті ми розлучилися; я довго стежив за нею поглядом, поки її капелюшок не зник за кущами і скелями. Серце моє болісно стислося, як після першої розлуки. О, як я зрадів цьому почуттю! Чи не молодість, бува, зі своїми благотворними бурями хоче повернутися до мене знову, чи це лише її прощальний погляд, останній подарунок на спогад?.. А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчик: обличчя хоч бліде, але ще свіже; тіло гнучке і струнке, густі кучері в’ються, очі горять, кров кипить...

Повернувшись додому, я сів верхи й помчав у степ; я люблю мчати на гарячому коні по високій траві, навпроти пустельного вітру... (...)

Я зупинився, щоб напоїти коня: у цей час на дорозі з’явилася блискуча й галаслива кавалькада; дами в чорних і блакитних амазонках, кавалери в костюмах, що являють суміш черкеського з нижньогородським; попереду їхав Грушницький із княжною Мері.

Дами на водах ще вірять нападам черкесів серед білого дня; мабуть, тому Грушницький поверх солдатської шинелі повісив шаблю й пару пістолетів: він був досить смішний у цьому геройському вбранні. Високий кущ закривав мене від них, але крізь листя його я міг бачити все й відгадати по виразах їхніх облич, що розмова була сентиментальна. Нарешті вони наблизилися до спуску; Грушницький узяв за повід коня княжни, і тоді я почув кінець їхньої розмови:

- І ви ціле життя хочете залишитися на Кавказі? - казала княжна.

- Що для мене Росія? - відповів її кавалер. - Країна, де тисячі людей, тому, що вони багатші за мене, дивитимуться на мене з презирством, тимчасом як тут... тут ця товста шинеля не перешкодила моєму знайомству з вами...

- Навпаки... - сказала княжна, зашарівшись.

Обличчя Грушницького виявило задоволення. Він говорив далі:

- Тут моє життя протече шумливо, непомітно й швидко, під кулями дикунів, і якби Бог мені щороку посилав один ясний жіночий погляд...

У цей час вони порівнялися зо мною; я вдарив нагайкою коня і виїхав з-за куща...

- Mon dieu, un Circassien!..¹ - скрикнула княжна від жаху.

¹ Mon dieu, un Circassien!.. (франц.) - Боже мій, черкес!..

Щоб її цілком переконати в неслушності цього, я відповів французькою, трошки нахилившись:

- Ne craignez rien, madame, je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier.²

² Ne craignez rien, madame, je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier (франц.) - Не бійтеся, пані, я не більш небезпечний, ніж ваш кавалер.

Вона збентежилася, - але через що? Через свою помилку, чи через те, що моя відповідь їй здалася зухвалою? Я бажав би, щоб останнє моє припущення було справедливе. Грушницький кинув на мене незадоволений погляд.

Пізно ввечері я пішов гуляти по липовій алеї бульвару. Місто спало, лише в деяких вікнах мигтіли вогні... Вигуки вартових перемежалися з шумом гарячих джерел, спущених на ніч. Часом лункий тупіт коня розлягався вулицею, супроводжуваний скрипом ногайської гарби і сумовитим татарським приспівом. Я сів на лаву й замислився... Я відчував потребу вилити свої думки в дружній розмові... Але з ким?.. «Що робить тепер Віра?» - думав я... Я б дорого дав, щоб у цю хвилину потиснути її руку.

Раптом чую швидкі й нерівні кроки... Певне, Грушницький... Так і є!

- Звідки?

- Від княгині Ліговської... Як Мері співає!..

- А знаєш що? - сказав я йому: - Я на парі йду, що вона не знає, що ти юнкер; вона думає, що ти розжалуваний...

- Можливо! Мені байдуже!.. - кинув він недбало.

- Ні, я тільки так це кажу...

- А чи знаєш, що ти сьогодні її страшенно розсердив? Вона вважає, що це нечуване зухвальство; я насилу запевнив її, що ти так добре вихований і так добре знаєш світ, що не міг мати наміру образити її; вона каже, що ти, мабуть, про себе дуже й дуже високої думки.

- Вона не помиляється... А ти часом не хочеш за неї вступитися?

- Мені шкода, що я не маю ще цього права...

«О-го, - подумав я, - у нього, видно, є вже надії...»

- А втім, для тебе ж гірше, - вів далі Грушницький, - тепер тобі важко познайомитися з ними, а жаль! Це один з найприємніших домів, які я тільки знаю...

Я внутрішньо усміхнувся.

- Найприємніший дім для мене тепер мій, - сказав я, позіхаючи, і встав, щоб іти.

- Однак зізнайся, ти шкодуєш?..

- Яка дурниця! Якщо я захочу, то завтра ж увечері буду в княгині...

- Подивимось...

- Навіть, щоб тобі зробити приємність, почну впадати коло княжни...

- Так, якщо вона захоче розмовляти з тобою...

- Я почекаю тільки тієї хвилини, коли твоя розмова їй надокучить... Прощавай!.. (...)

21-го травня

Минув майже тиждень, а я ще не познайомився з Ліговськими. Чекаю нагоди. Грушницький, мов тінь, ходить слідом за княжною скрізь; їхні розмови безконечні: коли ж він їй набридне?.. Мати не зважає на це, бо він не жених. Ось логіка матерів! Я помітив зо два, зо три ніжних погляди, - треба цьому покласти кінець.

Учора біля колодязя вперше з’явилася Віра... Вона з того часу, як ми зустрілись у гроті, не виходила з дому. Ми водночас опустили склянки, і, нахилившись, вона мені сказала пошепки:

- Ти не хочеш познайомитися з Ліговськими?.. Ми лише там можемо бачитися...

Докір!.. Нудно! Але я його заслужив...

До речі: завтра бал за підпискою в залі ресторації, і я танцюватиму з княжною мазурку.

22-го травня

Зала ресторації перетворилася на залу благородного зібрання. О дев’ятій годині всі з’їхалися. Княгиня з дочкою з’явилися в числі останніх; багато хто з дам подивилися на неї заздро й недоброзичливо, бо княжна Мері одягається зі смаком. (...)

Я відразу підійшов до княжни, запрошуючи її вальсувати, користуючись вільністю тутешніх звичаїв, що дозволяють танцювати з незнайомими дамами.

Вона ледве примусила себе не усміхнутися і приховати свій тріумф; їй вдалося, проте, досить скоро прибрати зовсім байдужого і навіть строгого вигляду. Вона недбало опустила руку на моє плече, нахилила трошки на бік голівку, і ми почали. (...) Я зробив три тури. (Вона вальсує напрочуд добре). Вона задихалася, напіврозкриті губки ледве могли прошепотіти кінцеве: «Merci, monsieur»¹.

¹ «Merci, monsieur» (франц.) - «Дякую, пане».

Після декількох хвилин мовчанки я промовив до неї, прибравши якнайпокірливішого вигляду:

- Я чув, княжна, що, бувши вам зовсім незнайомим, я мав уже нещастя заслужити на вашу неласку... що ви мене визнали зухвалим... Невже це правда?

- І вам хотілося б тепер усталити таку мою думку? - відповіла вона з іронічною гримаскою...

- Якщо я мав зухвальство чимсь вас образити, то дозвольте мені мати ще більше зухвальство просити у вас пробачення... І, далебі, я б дуже бажав довести вам, що ви помилялися щодо мене....

- Вам це буде досить важко...

- Чому?

- Тому, що ви в нас не буваєте, а ці бали не часто повторюватимуться.

Це означає, подумав я, що їх двері для мене навіки зачинені.

- Знаєте, княжно, - сказав я дещо розчаровано, - ніколи не слід відштовхувати злочинця в його каятті: з розпачу він може зробитися ще вдвічі злочиннішим... і тоді...

Регіт і шепотіння навколо нас примусили мене обернутися й урвати мою фразу. За декілька кроків від мене стояла група чоловіків, і серед них драгунський капітан, який виявив ворожі наміри проти милої княжни; він особливо був чимсь дуже задоволений, потирав руки, голосно сміявся й переморгувався з товаришами. Раптом з їхнього кола відділився пан у фраку з довгими вусами й червоною пикою і спрямував непевні кроки свої просто до княжни: він був п’яний. Зупинившись навпроти збентеженої княжни й заклавши руки за спину, він втупив у неї мутно-сірі очі і промовив хрипким дискантом:

- Пермете²... ну, та що там!.. просто ангажую вас на мазурку...

² Дозвольте... (від франц. permettez).

- Що вам треба? - вимовила вона тремтячим голосом, кидаючи навколо благальний погляд. Який жаль! Її мати була далеко, а близько нікого зі знайомих їй кавалерів не було; один ад’ютант, здається, все це бачив, та сховався за юрбою, щоб не бути замішаним в історію.

- Що ж? - сказав п’яний пан, моргнувши драгунському капітанові, який підбадьорював його знаками. - Хіба ви не бажаєте?.. Я таки знову маю честь ангажувати вас pour mazure³... Ви, може, думаєте, що я п’яний? Це нічого!.. Багато вільніше, можу вас запевнити...

³ Pour mazure (франц.) - на мазурку.

Я бачив, що вона може знепритомніти від страху й обурення.

Я підійшов до п’яного добродія, узяв його досить міцно за руку і, подивившись йому уважно у вічі, попросив іти собі геть, - бо княжна, додав я, давно вже обіцяла танцювати мазурку зі мною.

- Ну, нічого не вдієш!.. Іншим разом! - сказав він, засміявшись, і пішов до своїх присоромлених товаришів, які відвели його в другу кімнату.

Я був нагороджений глибоким, чудовим поглядом. Княжна підійшла до своєї матері і розповіла їй усе; княгиня знайшла мене в натовпі й дякувала. Вона сказала мені, що знала мою матір і була в дружбі з півдюжиною моїх тіточок.

- Я не знаю, як трапилося, що ми досі з вами незнайомі, - додала вона, але признайтеся, ви самі в цьому винні; ви цураєтеся всіх так, що це нікуди не годиться. Я сподіваюся, що повітря моєї вітальні розвіє ваш сплін... Чи не так?

Я сказав їй одну з тих фраз, які в кожного повинні бути заготовлені на такий випадок. (...)

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Нарешті з хорів загриміла мазурка; ми з княжною посідали.

Я не натякав жодного разу ні про п’яного добродія, ні про попередню мою поведінку, ні про Грушницького. Враження, що справила на неї неприємна сцена, потроху розвіялося; личко її розквітло; вона жартувала дуже мило; її розмова була дотепна без претензії на дотепність, жвава й вільна; її зауваження інколи глибокі... Я дав їй відчути дуже заплутаною фразою, що вона мені давно подобається. Вона схилила голівку і трошки зашарілася.

- Ви дивна людина! - сказала вона потім, підвівши на мене свої оксамитні очі й вимушено засміявшись.

- Я не хотів з вами знайомитися, - провадив я, - бо вас оточує занадто густа юрба шанувальників, і я боявся в ній зникнути зовсім.

- Ви дарма боялися! Вони всі пренудні...

- Усі! Невже всі?

Вона подивилася на мене пильно, ніби намагаючись пригадати щось, потім знову трохи почервоніла і нарешті промовила рішуче: усі!

- Навіть мій друг Грушницький?

- А він ваш друг? - сказала вона, виявляючи певний сумнів.

- Так.

- Він, звісно, не входить у розряд нудних...

- А в розряд нещасних, - сказав я сміючись.

- Звісно! А вам смішно? Я б хотіла, щоб ви були на його місці...

- Що ж, я сам був юнкером, і, далебі, це найкращий час мого життя!

- А хіба він юнкер?.. - сказала вона швидко і додала: - А я думала...

- Що ви думали?..

- Нічого!.. Хто ця дама?

Тут розмова змінила напрям і до цього більш не поверталася. (...)

23-го травня

Проходячи повз Вірині вікна, я бачив її біля вікна. Ми кинули одне одному швидкий погляд. Вона скоро після нас увійшла до вітальні Ліговських. Княгиня мене відрекомендувала їй як своїй родичці. Пили чай; гостей було багато; розмова була загальна. Я намагався сподобатися княгині, жартував, кілька разів викликав у неї щирий сміх; княжні також не раз хотілося пореготати, але вона стримувалася, щоб не вийти з прибраної ролі: вона вважає, що легкий смуток їй личить - і, можливо, не помиляється. Грушницький, здається, дуже радий, що моя веселість її не захоплює.

Після чаю всі пішли до зали.

- Чи задоволена ти моїм послухом, Віро? - спитав я...

Вона мені кинула погляд, сповнений любові й вдячності. Я звик до цих поглядів; але колись вони були для мене блаженством. Княгиня посадила дочку за фортепіано; усі просили її заспівати що-небудь. Я мовчав і, користаючися з метушні, відійшов до вікна з Вірою, яка хотіла сказати мені щось дуже важливе для нас обох... Вийшло - дурниця...

Тим часом княжні моя байдужість була прикра, як я міг здогадатися з одного сердитого, блискучого погляду... О, я дуже добре розумію цю розмову - німу, але виразну, коротку, але сильну!..

Вона заспівала: голос у неї непоганий, але співає вона кепсько... а втім, я не слухав. Зате Грушницький, спершись ліктями на рояль проти неї, пожирав її очима і щохвилини казав упівголоса: «Charmant! Délicieux»¹.

¹ «Charmant! Délicieux» (франц.) - «Чарівно! Чудово!»

- Слухай, - казала мені Віра, - я не хочу, щоб ти знайомився з моїм чоловіком, але ти повинен неодмінно сподобатися княгині; це тобі легко: ти можеш усе, що захочеш. Ми тут лише будемо бачитись...

- Лише?

Вона почервоніла й заговорила далі:

- Ти знаєш, що я твоя рабиня, я ніколи не вміла тобі суперечити... І я буду за це покарана: ти мене розлюбиш! Принаймні я хочу зберегти свою репутацію... не для себе: ти це знаєш дуже добре!.. О, я прошу тебе: не муч мене, як раніше, пустими сумнівами й удаваною холодністю. Я, можливо, скоро помру, я відчуваю, що слабшаю день по дню... І, незважаючи на це, я не можу думати про майбутнє життя, я думаю лише про тебе... Ви, чоловіки, не розумієте насолоди погляду, потиску руки... А я, клянусь тобі, я, прислухаючись до твого голосу, відчуваю таке глибоке, дивне блаженство, що найгарячіші поцілунки не можуть замінити його.

Тим часом княжна Мері перестала співати. Гомін похвал знявся круг неї; я підійшов після всіх і сказав щось про її голос досить недбало.

Вона зробила гримаску, виставивши нижню губу, і присіла дуже глузливо.

- Мені це тим більше втішно, - сказала вона, - що ви мене зовсім не слухали. Але ви, можливо, не любите музики?..

- Навпаки... по обіді особливо.

- Грушницький має рацію, кажучи, що у вас дуже й дуже прозаїчні смаки... І я бачу, що ви любите музику з гастрономічного погляду...

- Ви помиляєтеся знову: я зовсім не гастроном, у мене препоганий шлунок. Проте музика по обіді заколисує, а спати по обіді корисно для здоров’я: отже, я люблю музику з медичного погляду. А ввечері вона, навпаки, занадто подразнює мої нерви; мені робиться або занадто сумно, або занадто весело. Те й друге втомлює, коли немає певної причини сумувати чи радіти, і до того ж смуток у товаристві смішний, а занадто велика веселість непристойна...

Вона не дослухала, відійшла геть, сіла біля Грушницького, і між ними почалася якась сентиментальна розмова. (...)

29-го травня

Усі ці дні я жодного разу не відступив від своєї системи. Княжні починає подобатися моя розмова; я розповів їй деякі з чудних пригод мого життя, і вона починає бачити в мені людину незвичайну. Я сміюся з усього на світі, особливо з почуттів: це починає її лякати. Вона при мені не сміє вдаватися з Грушницьким у сентиментальні дискусії, і вже кілька разів відповідала на його вихватки глузливою посмішкою, але я щоразу, як Грушницький підходить до неї, прибираю сумирного вигляду і залишаю їх удвох; першого разу була вона з цього рада, чи намагалася вдати; другого - розсердилася на мене; третього - на Грушницького. (...)

3-го червня

Я часто запитую себе, навіщо я так наполегливо домагаюся кохання молоденької дівчинки, яку занапастити не хочу і з якою ніколи не одружуся? До чого це жіноче кокетство? Віра мене любить більше, ніж княжна Мері любитиме будь-коли; якби вона мені здавалася непереможною красунею, то, можливо, я б захопився складністю справи... (...)

Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку: вони - невід’ємна ознака юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійних річок починаються гучними водоспадами, а жодна не скаче й не піниться до самого моря. Однак цей спокій часто ознака великої, хоч і прихованої сили; повнота й глибина почуттів і думок не припускає шалених поривів; душа, страждаючи і втішаючись, усе усвідомлює, і переконується в тому, що так треба; вона знає, що без гроз постійна спека сонця її висушить; вона проймається своїм власним життям, - пестить і карає себе, як любу дитину. Тільки в цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя боже.

Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відійшов від своєї теми... Та яка в тім біда?.. Адже цей журнал пишу я для себе, і, отже, усе, що я в нього кину, буде згодом для мене дорогоцінним спогадом.

Прийшов Грушницький і кинувся мені на шию, - йому надано чин офіцера. Ми випили шампанського. Лікар Вернер увійшов слідом за ним.

- Я вас не поздоровляю, - сказав він до Грушницького.

- Чому?

- Тому, що солдатська шинеля вам дуже личить, і зізнайтеся, що армійський піхотний мундир, пошитий тут, на водах, не додасть вам нічого цікавого... Бачите, ви досі були винятком, а тепер підпадете під загальне правило.

- Говоріть, говоріть, лікарю! Ви мені не перешкодите радіти. Він не знає, - сказав Грушницький мені на вухо, - скільки надій додали мені еполети... О, еполети, еполети! Ваші зірочки, дороговказні зірочки... Ні! я тепер цілковито щасливий.

- Ти йдеш з нами гуляти до провалля? - запитав я його.

- Я? Нізащо не покажуся княжні, поки не готовий буде мундир.

- Звелиш повідомити їй про твою радість?..

- Ні, будь ласка, не кажи... Я хочу її здивувати...

- Скажи мені, одначе, як твої справи з нею?

Він зніяковів і замислився: йому хотілося похвалитися, збрехати, і було совісно, а разом з тим було соромно признатися в правді.

- Як ти гадаєш, чи любить вона тебе?..

- Чи любить? Годі-бо, Печорін, які в тебе поняття!.. Як можна так скоро?.. Навіть якщо вона й любить, то порядна жінка цього не скаже.

- Гаразд! І мабуть, по-твоєму, порядний чоловік повинен теж мовчати про свою пристрасть?..

- Ех... На все є манера; багато дечого не говориться, а відгадується...

- Це правда... Тільки любов, яку ми читаємо в очах, ні до чого жінку не зобов’язує, тимчасом як слова... Стережися, Грушницький, вона тебе дурить...

- Вона?.. - відповів він, підвівши очі до неба і самовдоволено усміхнувшись. - Мені жаль тебе, Печорін!.. - Він пішов.

Увечері численне товариство вирушило пішки до провалля.

На думку тутешніх учених, це провалля не що інше, як згаслий кратер; він на узгір’ї Машука, за версту від міста. До нього веде вузька стежина поміж кущів і скель. Вибираючись на гору, я подав руку княжні, і вона її не відпускала протягом цілої прогулянки.

Розмова наша почалася лихослів’ям: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку виказував смішні, а потім погані їх сторони. Жовч моя схвилювалася, я почав жартома - і закінчив щирою злістю. Спочатку це її веселило, а потім злякало.

- Ви небезпечна людина! - сказала вона мені. - Я б краще бажала потрапити в лісі під ніж убивці, ніж вам на язичок... Я вас прошу без жартів: коли ви надумаєте про мене говорити погано, візьміть краще ножа й заріжте мене. Я гадаю, це вам не буде дуже важко.

- Хіба я схожий на вбивцю?..

- Ви гірший...

Я замислився на хвилю і потім сказав, прибравши глибоко зворушеного вигляду:

- Це правда, така була моя доля із самого дитинства! Усі читали на моєму обличчі ознаки поганих схильностей, яких не було, але їх передбачали - і вони народилися. Я був скромний - мене звинувачували в лукавстві: я став скритним. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не голубив, усі ображали: я став злопам’ятним; я був понурий, - інші діти веселі й балакучі; я відчував себе вищим за них, - мене ставили нижче. Я зробився заздрісним. Я ладен був любити цілий світ, - мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти.

Моя безбарвна молодість минула в боротьбі з собою і зі світом; кращі свої почуття, боячись глуму, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я казав правду - мені не вірили: я почав обманювати; пізнавши добре світ і пружини суспільства, я зробився вправним у науці життя й бачив, як інші без вправності щасливі, користуючись задурно тими вигодами, яких я так невтомно добивався. І тоді в грудях моїх народився розпач, - не той розпач, що лікують дулом пістолета, а холодний, безсилий розпач, прикритий ґречністю й добродушною усмішкою. Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, - тимчасом як друга ворушилася й жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, бо ніхто не знав про існування її загиблої половини; але ви тепер збудили в мені спогад про неї, і я вам прочитав її епітафію. Багатьом усі взагалі епітафії здаються смішними, але мені - ні, особливо коли згадаю про те, що під ними поховано. А втім, я не прошу вас поділяти мою думку: якщо моя вихватка, мій вчинок здається вам смішним - будь ласка, смійтеся; попереджаю вас, що від цього мені не буде прикро анітрохи.

Цієї хвилини я зустрів її очі: у них бігали сльози, рука її, спираючись на мою, тремтіла; щоки палали, їй було жаль мене! Жалість - почуття, якому скоряються так легко всі жінки, пустило свої пазурі в її недосвідчене серце. Протягом усієї прогулянки вона була неуважна, ні з ким не кокетувала, - а це велика ознака!

Ми прийшли до провалля; дами залишили своїх кавалерів, але вона не покидала руки моєї. Дотепи тутешніх денді її не смішили; стрімкість урвища, край якого вона стояла, її не лякала, тимчасом як інші панни пищали й заплющували очі.

Дорогою назад я не поновлював нашої сумної розмови; але на пусті мої запитання й жарти вона відповідала коротко й неуважно.

- Чи ви любили? - спитав я її нарешті.

Вона подивилася на мене пильно, похитала головою, - і знову її огорнула задума; зрозуміло було, що їй хотілося щось сказати, але вона не знала, із чого почати; груди її хвилювалися... Що робити! Серпанковий рукав слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; усі майже пристрасті починаються так, і ми часто себе дуже обманюємо, думаючи, що нас жінка любить за наші фізичні чи моральні якості; звісно, вони готують, налаштовують її серце до прийняття священного вогню, а втім, перший дотик вирішує справу.

- Правда ж, я була дуже люб’язна сьогодні? - сказала мені княжна з вимушеною усмішкою, коли ми повернулися з гулянки.

Ми розсталися.

Вона незадоволена собою; вона себе звинувачує в холодності... О, це перша, головна перемога! Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це знаю напам’ять - от що нудно! (...)

5-го червня

(...) За великим столом вечеряла молодь, і між ними Грушницький. Коли я ввійшов, усі замовкли: напевно, розмовляли про мене. Багато хто з попереднього балу на мене дуються, особливо драгунський капітан, а тепер, здається, остаточно складається проти мене ворожа ватага під командою Грушницького. У нього такий гордий і хоробрий вигляд...

Дуже радий; люблю ворогів, хоча не по-християнськи. Вони мене тішать, хвилюють мені кров. Бути завжди настороженим, ловити кожен погляд, значення кожного слова, угадувати наміри, руйнувати змови, вдавати із себе обдуреного і раптом одним поштовхом перекинути всю величезну й многотрудну будову з хитрощів і задумів, - ось що я називаю життям. Протягом вечері Грушницький шептався й переморгувався з драгунським капітаном.

6-го червня

Нині вранці Віра поїхала з чоловіком до Кисловодська. Я зустрів їхню карету, коли йшов до княгині Ліговської. Вона мені кивнула головою: у погляді її був докір.

Хто ж винен? Чому вона не хоче дати мені нагоду бачитися з нею на самоті? Кохання, як вогонь, - без поживи гасне. А може, ревнощі зроблять те, чого не могли мої прохання.

Я сидів у княгині цілісіньку годину. Мері не вийшла, - хвора. Увечері на бульварі її не було. Новозібрана ватага, озброєна лорнетами, набрала справді грізного вигляду. Я радий, що княжна хвора: вони зробили б їй якусь нечемність. У Грушницького розкошлана зачіска й відчайдушний вигляд; він, здається, справді засмучений, особливо самолюбство його ображене; але є ж люди, у яких навіть розпач кумедний!..

Повернувшись додому, я помітив, що мені чогось бракує. Я не бачив її! Вона хвора! Часом чи не закохався я справді?.. Яка дурниця!

7-го червня

Об одинадцятій годині ранку, - о годині, у яку княгиня Ліговська зазвичай пітніє в Єрмоловській ванні, - я йшов повз її будинок. Княжна в задумі сиділа біля вікна; побачивши мене, схопилася.

Я ввійшов до передпокою; людей нікого не було, і я без повідомлення, скориставшись тутешніми звичаями, пробрався до вітальні.

Тьмяна блідість укривала миле обличчя княжни. Вона стояла біля фортепіано, спершись однією рукою на спинку крісла: ця рука ледь-ледь тремтіла; я тихо підійшов до неї і сказав:

- Ви на мене сердитеся?..

Вона підвела на мене млосний глибокий погляд і похитала головою; її губи хотіли промовити щось і не могли; очі наповнилися слізьми; вона сіла в крісло і затулила обличчя руками.

- Що з вами? - сказав я, взявши її за руку.

- Ви мене не поважаєте!.. О, залиште мене!..

Я зробив кілька кроків... Вона вирівнялася в кріслі, очі її заблищали...

Я зупинився, узявшись за ручку дверей, і сказав:

- Даруйте мені, княжно! Я вчинив як шалений... Цього вдруге не трапиться: я вживу своїх заходів... Навіщо вам знати те, що відбувалося досі в душі моїй? Ви про це ніколи не дізнаєтеся, і тим краще для вас. Прощавайте!

Ідучи від неї, мені здається, я чув, що вона плакала.

Я до вечора блукав пішки околицями Машука, натомився страшенно і, прийшовши додому, кинувся на ліжко зовсім знесилений.

До мене зайшов Вернер.

- Чи правда, - спитав він, - що ви одружуєтеся з княжною Ліговською?

- А що?

- Усе місто говорить; усі мої хворі приділяють цій важливій новині багато уваги, а вже ж ці хворі такий народ - усе знають!

«Це жарти Грушницького!» - подумав я. (...) Це Грушницькому дурно не минеться!

10-го червня

Ось уже три дні, як я в Кисловодську. Щодня бачу Віру біля колодязя й на гулянні. Уранці, прокидаючись, сідаю біля вікна й наводжу лорнет на її балкон; вона давно вже одягнена і чекає умовного знаку; ми зустрічаємося, ніби ненавмисне, у саду, що від наших будинків спускається до колодязя. (...)

Грушницький зі своєю ватагою бушує щодня в трактирі й зі мною майже не вітається.

Він лише вчора приїхав, а встиг уже посваритися з трьома старими чоловіками, які хотіли раніше за нього сісти в ванну: безперечно - нещастя розвивають у ньому войовничий дух.

11-го червня

Нарешті вони приїхали. Я сидів біля вікна, коли почув торохтіння їхньої карети: у мене серце здригнулося... Що ж це таке? Невже я закоханий?.. Я так по-дурному створений, що цього можна від мене чекати.

Я в них обідав. Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки... кепсько! Зате Віра ревнує мене до княжни: добився ж я цих радощів! Чого жінка не зробить, щоб учинити прикрість суперниці? Я пам’ятаю, одна мене полюбила за те, що я любив іншу. (...)

12-го червня

Сьогоднішній вечір був багатий на події. Верст за три від Кисловодська, в ущелині, де протікає Підкумок, є скеля, названа Кільцем; це - ворота, що їх утворила природа; вони здіймаються на високому пагорку, і призахідне сонце крізь них кидає на світ свій останній, полум’яний погляд. Численна кавалькада вирушила туди подивитися на захід сонця крізь кам’яне віконце. Ніхто з нас, правду кажучи, не думав про сонце. Я їхав біля княжни; повертаючись додому, треба було переїжджати Підкумок убрід. Гірські річки, наймілкіші, небезпечні, особливо тим, що дно їхнє - справжній калейдоскоп: щодня воно від напору хвиль змінюється; де вчора був камінь, там сьогодні яма. Я взяв за уздечку коня княжни і звів його у воду, що була не вище як по коліна; ми поволі почали просуватися навскіс проти течії. Відомо, що, переїжджаючи бистрі річки, не треба дивитися на воду, бо відразу в голові запаморочиться. Я забув застерегти про це княжну Мері.

Ми були вже на середині, у самій бистрині, коли вона раптом на сідлі хитнулася. «Мені зле!» - промовила вона кволим голосом... Я швидко нахилився до неї, обвив рукою її гнучку талію.

- Дивіться вгору! - шепнув я їй, - це нічого, тільки не бійтеся; я з вами.

Їй стало краще; вона хотіла звільнитися від моєї руки, але я ще дужче обвив її ніжний, м’який стан; моя щока майже торкалася до її щоки; від неї пашіло полум’ям.

- Що ви зі мною робите?.. Боже мій!..

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Я не зважав на її трепет і збентеження, і губи мої торкнулися до її ніжної щічки; вона здригнулася, але нічого не сказала; ми їхали ззаду: ніхто не бачив. Коли ми вибралися на берег, всі поїхали риссю. Княжна стримала свого коня; я залишився біля неї; видно було, що її турбувало моє мовчання, але я поклявся не казати ні слова - із цікавості. Мені хотілося бачити, як вона виплутається з цього складного становища.

- Або ви ставитеся до мене з презирством, або дуже любите! - сказала вона нарешті голосом, у якому були сльози. - Можливо, ви хочете посміятися з мене, збурити мою душу і потім покинути... Це було б так підло, так негідно, що саме припущення... О, ні! Правда ж, - додала вона голосом ніжної довіри, - правда ж, у мені немає нічого такого, що виключало б повагу? Ваш зухвалий вчинок... я повинна, я повинна його вибачити, бо дозволила... Відповідайте, говоріть же, я хочу чути ваш голос!.. - В останніх словах була така жіноча нетерплячка, що я мимохіть усміхнувся; на щастя, починало смеркати... Я нічого не відповів.

- Ви мовчите? - продовжувала вона, - ви, може, хочете, щоб я перша сказала вам, що я вас люблю?

Я мовчав...

- Хочете цього? - говорила вона далі, швидко обернувшись до мене... У рішучості її погляду й голосу було щось моторошне...

- Навіщо? - відповів я, знизавши плечима.

Вона вдарила батогом свого коня й помчала щодуху вузькою, небезпечною дорогою; це сталося так несподівано, що я ледве наздогнав її, і то, коли вона вже приєдналася до решти товариства. До самого дому вона говорила й сміялася щохвилини. У її рухах було щось гарячкове; на мене не глянула жодного разу. Усі помітили цю незвичайну веселість. І княгиня внутрішньо раділа, дивлячись на свою доньку; а в доньки просто нервовий напад: вона пробуде ніч без сну і плакатиме. (...)

Я був схвильований і помчав у гори розвіяти думки, що юрмилися в голові моїй. Росистий вечір дихав п’янкою прохолодою. Місяць підіймався з-за темних вершин. Кожен крок мого некованого коня глухо лунав у мовчанці ущелин; біля водоспаду я напоїв коня, жадібно вдихнув разів зо два свіже повітря південної ночі й вирушив назад. Я їхав через слобідку. Вогні починали гаснути у вікнах; вартові на валу фортеці й козаки на околишніх пікетах протягло перегукувалися...

В одному з будинків слобідки, що стоїть край яру, помітив я незвичайне освітлення; коли-не-коли лунав безладний гамір і вигуки, виявляючи військовий бенкетик. Я зліз і підкрався до вікна; нещільно причинена віконниця дала мені можливість бачити бенкетуючих і розібрати їхні слова. Говорили про мене.

Драгунський капітан у п’яному запалі ударив по столу кулаком, вимагаючи уваги.

- Панове! - сказав він, - це нікуди не годиться. Печоріна треба провчити! Ці петербурзькі вискочні завжди задаються, поки їх не вдариш по носі! Він думає, що він тільки один і жив на світі, тому що носить завжди чисті рукавички й вичищені чоботи.

- І що за гордовита посмішка! А я певен тимчасом, що він боягуз, - так, боягуз!

- Я думаю так само, - сказав Грушницький. - Він любить відбуватися жартами. Я раз йому таких речей наговорив, що інший мене порубав би на місці, а Печорін усе обернув на жарт. Я, певна річ, його не викликав, бо це була його справа; та не хотів і зв’язуватися.

- Грушницький на нього сердитий за те, що він відбив у нього княжну, - сказав хтось.

- Оце вигадали! Я, направду, трошки залицявся до княжни, та й відразу відстав, бо не хочу одружуватися, а компрометувати дівчину не в моїх правилах.

- Так, я вас запевняю, що він першорядний боягуз, тобто Печорін, а не Грушницький. О, Грушницький молодець, і до того ж він мій справжній друг! - сказав знову драгунський капітан. - Панове! ніхто тут його не захищає? Ніхто? Тим краще! Хочете випробувати його хоробрість? Це нас потішить...

- Хочемо. Тільки як?

- А от слухайте: Грушницький на нього особливо сердитий - йому перша роль! Він причепиться до якоїсь дурниці й викличе Печоріна на дуель... Стривайте; от у цьому якраз і штука!.. Викличе на дуель, гаразд! Усе це - виклик, підготовка, умови - буде якомога урочистіше й жахливіше, я за це беруся: я буду твоїм секундантом, мій бідний друже! Гаразд! Тільки ось де заковика: у пістолети ми не покладемо куль. Це вже я вам обіцяю, що Печорін злякається - на шести кроках їх поставлю, хай йому дідько! Чи згодні, панове?

- Добре придумано, згодні! Чом би й ні? - залунало з усіх боків.

- А ти, Грушницький?

Я з трепетом чекав відповіді Грушницького; холодна злість брала мене при думці, що якби не випадок, то я міг би зробитися посміховиськом для цих дурнів. Якби Грушницький не погодився, я кинувся б йому на шию. Однак якийсь час помовчавши, він підвівся зі свого місця, простягнув руку капітанові і сказав дуже поважно: «Добре, я згоден». (...)

Уранці я зустрів княжну біля колодязя.

- Ви хворі? - сказала вона, пильно подивившись на мене.

- Я не спав уночі.

- І я також... я вас звинувачувала... Може, дарма? Але поясніть, я можу вам пробачити все...

- Чи все?..

- Усе... тільки кажіть правду... тільки швидше... Бачите, я багато думала, намагаючись пояснити, виправдати вашу поведінку; може, ви боїтеся перешкод з боку моїх рідних... це нічого; коли вони дізнаються... (її голос затремтів) я впрошу їх. Чи ваше власне становище... але знайте, що я всім можу пожертвувати для того, кого люблю... О, відповідайте хутчіш, - згляньтеся... Ви не ставитеся до мене з презирством, правда ж?

Вона схопила мене за руку.

Княгиня йшла попереду нас із Віриним чоловіком і нічого не бачила; але нас могли бачити, гуляючи, хворі, найцікавіші пліткарі з усіх цікавих, і я швидко звільнив свою руку від її пристрасного потиску.

- Я вам скажу чисту правду, - відповів я княжні, - не буду ні виправдовуватися, ні пояснювати своїх учинків. - Я вас не кохаю.

Її губи трошки зблідли...

- Залиште мене, - сказала вона ледь чутно.

Я знизав плечима, повернувся й пішов. (...)

15-го червня

У місто приїхав фокусник, усі збиралися на його виступ. Коли Печорін проходив повз будинок Віри, вона кинула йому записку: «Сьогодні о десятій годині вечора приходь до мене по великих сходах; чоловік мій поїхав до П’ятигорська і завтра вранці тільки повернеться. Моїх лакеїв і покоївок не буде в будинку: я їм усім роздала квитки, також і княгининим слугам. Я чекаю на тебе; приходь неодмінно».

У призначений час Печорін, задоволений тим, що все відбулося за його планом, прийшов до Віри...

Серце в неї дуже билося, руки були холодні як лід. Почалися докори, ревнощі, скарги, - вона вимагала від мене, щоб я їй у всьому признався, кажучи, що вона покірно перетерпить мою зраду, бо хоче лише мого щастя. Я цьому не зовсім вірив, але заспокоїв її клятвами, обіцянками тощо.

- То ти не одружуєшся з Мері? Не любиш її?.. А вона гадає... знаєш, вона закохана в тебе до божевілля, бідолашна!..

Близько другої години по півночі я відчинив вікно і, зв’язавши дві шалі, спустився з верхнього балкона на нижній, тримаючись за колону. У княжни ще світилося. Щось мене штовхнуло до цього вікна. Завіса була не зовсім затягнута, і я міг кинути цікавий погляд усередину кімнати. Мері сиділа на своєму ліжку, схрестивши на колінах руки; її густе волосся було зібране під нічним чепчиком, обшитим мереживом; велика яскраво-червона хустка покривала її білі плеченята, її маленькі ніжки ховалися в строкатих перських пантофлях. Вона сиділа непорушно, опустивши голову на груди; перед нею на столику була розгорнута книжка, але очі її, непорушні й повні незбагненного смутку, здавалося, усоте пробігали одну й ту саму сторінку, тимчасом як думки були далеко...

У цю хвилину хтось ворухнувся за кущем. Я зіскочив з балкона на траву. Невидима рука схопила мене за плече. «А-га, - сказав грубий голос, - упіймався!.. Будеш у мене до княжни ходити вночі!..»

- Тримай його міцніше! - закричав другий, вискочивши з-за рогу.

Це були Грушницький і драгунський капітан.

Я вдарив останнього по голові кулаком, збив його з ніг і кинувся в кущі. Усі стежечки саду, що вкриває узгір’я проти наших будинків, були мені відомі.

- Злодії, караул! - кричали вони; пролунав рушничний постріл...

За хвилину я був уже у своїй кімнаті, роздягнувся й ліг.

Тільки-но лакей замкнув двері на замок, як до мене почали стукатися Грушницький і капітан.

- Печорін! Ви спите? Тут ви?.. - кричав капітан.

- Сплю, - відповів я сердито.

- Уставайте! - злодії... черкеси.

- У мене нежить, - відповів я, - боюся застудитися. (...)

16-го червня

(...) Ми посідали снідати біля дверей наріжної кімнати, де було чоловік з десять молоді, і серед них Грушницький. Доля вдруге дала мені можливість підслухати розмову, що мала вирішити його долю. Він мене не бачив, і отже, я не міг підозрювати заміру; але це тільки збільшувало його провину в моїх очах.

- Та невже це й справді були черкеси? - сказав хтось. - Чи бачив їх хтось?

- Я вам розкажу всю історію, - відповів Грушницький, - тільки, будь ласка, не виказуйте мене; ось як це було: учора одна людина, якої я вам не назву, приходить до мене і розповідає, що бачила о десятій годині вечора, як хтось прокрався в будинок до Ліговських. Треба вам зауважити, що княгиня була тут, а княжна вдома. От ми з ним вирушили під вікна, щоб підстерегти щасливого, узявши із собою рушницю, заряджену холостим набоєм, тільки так, щоб наполохати. До двох годин чекали в саду. Нарешті, - бозна, де він узявся, тільки не з вікна, бо воно не відчинялося, а, мабуть, він вийшов у скляні двері, що за колоною, - нарешті, кажу я, бачимо ми, сходить хтось з балкона... Яка княжна, га? Ну, скажу вам, московські панни! Після цього чому ж можна вірити? Ми хотіли його схопити, тільки він видерся і як заєць кинувся в кущі; тут я по ньому вистрілив.

Навколо Грушницького залунав гомін недовіри.

- Ви не вірите? - провадив він. - Даю вам слово честі, що все це щира правда, і на доказ я вам, либонь, назву цього пана.

- Скажи, скажи, хто ж він! - залунало з усіх боків.

- Печорін, - відповів Грушницький.

У цю хвилину він підвів очі - я стояв у дверях проти нього; він страшенно почервонів. Я підійшов до нього і сказав повільно й виразно:

- Мені дуже жаль, що я ввійшов після того, як ви вже дали слово честі на підтвердження найогиднішого наклепу. Моя присутність звільнила б вас від зайвої підлоти.

Грушницький схопився зі свого місця й хотів розгарячитися.

- Прошу вас, - продовжував я тим самим тоном, - прошу вас зараз же відмовитися від ваших слів; ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучих достоїнств заслуговувала на таку жахливу помсту. Подумайте гарненько: підтримуючи свою думку, ви втрачаєте право на ім’я шляхетної людини і ризикуєте життям.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Грушницький стояв переді мною, опустивши очі, дуже схвильований. Та боротьба совісті із самолюбством була нетривала. Драгунський капітан, що сидів біля нього, штовхнув його ліктем; він здригнувся і швидко відповів мені, не підводячи очей:

- Шановний добродію, коли я що кажу, то я це думаю і ладен повторити... Я не боюся ваших погроз і готовий на все.

- Останнє ви вже довели, - відповів я йому холодно і, взявши під руку драгунського капітана, вийшов з кімнати.

- Чого вам треба? - спитав капітан.

- Ви приятель Грушницького і, певно, будете його секундантом?

Капітан вклонився дуже поважно.

- Ви вгадали, - відповів він, - я навіть зобов’язаний бути секундантом, бо образа, завдана йому, стосується й мене: я був з ним учора вночі, - додав він, вирівнюючи свій сутулий стан.

- А, то це вас ударив я так незграбно по голові?

Він пожовк, посинів; прихована злість проступила у виразі обличчя його.

- Я буду мати честь прислати сьогодні до вас свого секунданта, - додав я, розкланюючись дуже ввічливо і вдаючи, ніби не звертаю уваги на його лють.

На ґанку ресторації я зустрів Віриного чоловіка. Здається, він на мене чекав.

Він схопив мою руку з почуттям, схожим на захоплення.

- Шляхетний юначе! - сказав він зі слізьми на очах. - Я все чув! Який мерзотник! Невдячний!.. Приймай їх після цього в порядний дім! Хвалити Бога, у мене немає дочок! Та вас нагородить та, для якої ви ризикуєте життям. Будьте певні моєї скромності до якогось часу, - продовжував він. - Я сам був молодий і служив на військовій службі; знаю, що в ці справи не годиться втручатися. Прощавайте.

Бідолаха! Радіє, що в нього нема дочок...

Я пішов просто до Вернера, застав його вдома й розповів йому все - мої стосунки з Вірою і княжною та розмову, що я її підслухав і що з неї дізнався про наміри цих панів пожартувати зі мною, примусивши стрілитися холостими набоями. Однак тепер справа виходила за межі жарту: вони, мабуть, не чекали такої розв’язки. (...)

Вернер дізнався, що план супротивників Печоріна змінився: вони вирішили не заряджати тільки його пістолет. Печорін наказав Вернерові до часу про це мовчати.

Я до вечора просидів удома, зачинившись у своїй кімнаті. Приходив лакей кликати мене до княгині, - я велів сказати, що хворий.

Друга година ночі... не спиться... А треба б заснути, щоб завтра рука не тремтіла. А втім, на шести кроках схибити важко. А, пане Грушницький! Ваша містифікація вам не вдасться... Ми поміняємось ролями: тепер мені доведеться відшукувати на вашому блідому обличчі ознаки таємного страху. Навіщо ви самі визначили ці згубні шість кроків? Ви гадаєте, що я вам покірно підставлю свого лоба... та ми кинемо жеребок!.. і тоді... тоді... що як його щастя переважить? як моя зоря нарешті мене зрадить?.. І не дивина: вона так довго служила вірно моїм примхам; на небесах не більше сталості, ніж на землі.

Гаразд, померти то померти! Утрата для світу невелика; та й мені самому добре-таки вже нудно. Я - як людина на балу, яка позіхає і не їде додому лише тому, що немає ще її карети, але карета готова... прощавайте!

Пробігаю в пам’яті все моє минуле і питаю себе мимохіть: навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, певне, вона існувала, і, певне, було моє призначення високе, бо я відчуваю в душі моїй сили неосяжні... Та я не вгадав цього призначення, мене звабили приманки пристрастей пустих і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень - кращий цвіт життя. І відтоді скільки разів уже я був сокирою в руках долі! Як знаряддя страти, я спадав на голову приречених жертв, часто без злоби, завжди без жалю... Моя любов нікому не принесла щастя, бо я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення; я тільки вдовольняв дивну потребу серця, жадібно вбираючи їхні почуття, їхню ніжність, їхні радощі й страждання, - і ніколи не міг насититися. Так морений голодом знеможено засинає і бачить перед собою розкішні страви й шипучі вина; він захоплено поглинає химерні дари уяви, і йому здається легше; але тільки-но прокинувся - мрія зникає... залишається подвоєний голод і розпач!

І, можливо, я завтра помру!.. І не залишиться на землі жодної істоти, яка зрозуміла б мене цілковито. Одні вважають мене гіршим, інші кращим, ніж я насправді... Одні скажуть: він був добрий хлопець, інші - мерзотник. І те й те буде неправдою. Після цього чи варто клопоту жити? А все живеш - із цікавості: чекаєш чогось нового... Смішно й гірко!

Ось уже півтора місяця, як я у фортеці N; Максим Максимович пішов на полювання... Я сам; сиджу біля вікна; сірі хмари затулили гори до самого низу; сонце крізь туман здається жовтою плямою. Холодно; вітер свище й хитає віконниці... Нудно!.. Буду продовжувати свій журнал, перерваний стількома дивними подіями.

Перечитую останню сторінку: смішно! Я думав померти; це було неможливо: я ще не осушив чаші страждань, і тепер почуваю, що мені ще довго жити.

Як усе минуле ясно й різко вилилося в моїй пам’яті! Жодної риси, жодного відтінку не стер час! (...)

Біля підошви скелі в кущах були прив’язані троє коней; ми своїх прив’язали тут-таки, а самі вузькою стежиною вибралися на площадку, де чекав нас Грушницький з драгунським капітаном і другим своїм секундантом, якого звали Іваном Гнатовичем; прізвища його я ніколи не чув. (...)

- Дозвольте! - сказав я: - ще одна умова: через те, що ми будемо битись на смерть, то ми зобов’язані зробити все можливе, щоб це залишилося таємницею і щоб секунданти наші не були відповідальні. Чи згодні ви?..

- Цілком згодні.

- Отже, я придумав ось що: чи бачите ви на вершині цієї стрімкої скелі, праворуч, вузеньку площадку? Звідти до низу буде сажнів тридцять, якщо не більше; внизу гостре каміння. Кожен з нас стане на самому краю площадки; так навіть легка рана буде смертельною: це має бути згідно з вашим бажанням, бо ви самі визначили шість кроків. Той, кого буде поранено, полетить неодмінно донизу і розіб’ється; кулю лікар вийме, і тоді можна буде дуже легко пояснити цю наглу смерть невдалим стрибком. Ми кинемо жеребок, кому першому стріляти. Заявляю вам насамкінець, що інакше я не стрілятимуся.

- Гаразд! - сказав капітан, подивившись виразно на Грушницького, який кивнув головою на знак згоди. Обличчя його щохвилинно змінювалося. Я поставив його в скрутне становище. Стріляючись за звичайних умов, він міг цілити мені в ногу, легко мене поранити й задовольнити в такий спосіб свою помсту, не обтяжуючи занадто своєї совісті; а тепер він повинен був вистрілити в повітря або стати вбивцею, або нарешті облишити свій підлий задум і наразитися на однакову зі мною небезпеку. У цю хвилину я не бажав би бути на його місці. Він одвів капітана вбік і почав говорити йому щось із запалом: я бачив, як посинілі губи його тремтіли; та капітан від нього одвернувся з презирливою посмішкою. - «Ти дурень, - сказав він до Грушницького досить голосно, - нічого не розумієш! Рушаймо ж, панове!»

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Вузька стежина вела поміж кущами на кручу; уламки скель становили хиткі східці цих природних сходів; чіпляючись за кущі, ми почали дертися на гору. Грушницький ішов попереду, за ним його секунданти, а далі ми з лікарем. (...) От ми вибралися на вершину скелі, що виступала з гряди; площадка була вкрита дрібним піском, наче навмисне для поєдинку. Навколо, гублячись у золотому тумані ранку, юрмилися вершини гір, як незчисленна череда, і Ельбрус на півдні стояв білим громаддям, замикаючи ланцюг льодистих вершин, між якими вже блукали, набігши зі сходу, волокнисті хмарки. Я підійшов до краю площадки й подивився вниз, голова в мене мало не запаморочилася: там, унизу, здавалося темно й холодно, як у домовині; моховисті зубці скель, скинутих грозою і часом, чекали на свою здобич.

Площадка, на якій ми мали стрілятися, була майже правильним трикутником. Від виставленого кута відміряли шість кроків і вирішили, що той, кому доведеться першим зустріти ворожий вогонь, стане на самому розі спиною до прірви; якщо його не буде вбито, супротивники поміняються місцями.

Я наважився надати всіх вигід Грушницькому; я хотів випробувати його; у душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все влаштувалося б на краще; та самолюбство й слабкість характеру мали взяти гору... Я хотів дати собі цілковите право не щадити його, якби доля мене помилувала. Хто не укладав таких угод зі своєю совістю?

- Киньте жеребок, лікарю! - сказав капітан.

Лікар вийняв з кишені срібну монету й підняв її вгору.

- Решка! - вигукнув Грушницький поспішно, як людина, яку раптом збудив дружній поштовх.

- Орел! - сказав я.

Монета майнула і впала, дзенькнувши; усі кинулись до неї.

- Ви щасливі, - мовив я до Грушницького, - вам стріляти першому! Проте пам’ятайте: коли ви мене не вб’єте, то я не схиблю - даю вам слово честі.

Він почервонів; йому було соромно вбити людину беззбройну; я дивився на нього пильно; якусь хвилину мені здавалося, що він кинеться мені в ноги, благаючи пробачити; але як зізнатися в такому підлому замірі?.. Йому залишався один спосіб - вистрелити в повітря; я був певен, що він вистрелить у повітря! Одне могло цьому перешкодити: думка, що я зажадаю повторного поєдинку.

- Час! - шепнув мені лікар, смикаючи за рукав. - Коли ви тепер не скажете, що ми знаємо їхні наміри, то всьому кінець. Подивіться, він уже заряджає... якщо ви нічого не скажете, то я сам...

- Нізащо у світі, лікарю! - відповів я, стримуючи його за руку. - Ви все зіпсуєте; ви мені дали слово не заважати... Що вам до того? Може, я хочу бути вбитим...

Він подивився на мене здивовано.

- О, це інше!.. Тільки на мене на тому світі не скаржтеся...

Капітан тим часом зарядив свої пістолети, подав одного Грушницькому, з усмішкою шепнувши йому щось, другого - мені.

Я став на куті площадки, міцно впершись лівою ногою в камінь і нахилившись трохи вперед, щоб, у разі легкої рани, не перекинутися назад.

Грушницький став навпроти мене і, на поданий знак, почав піднімати пістолет. Коліна його тремтіли. Він цілив мені просто в лоб...

Незбагненна лють закипіла в грудях моїх. Раптом він опустив дуло пістолета і, збліднувши як полотно, обернувся до свого секунданта.

- Не можу, - сказав він глухим голосом.

- Боягуз! - відповів капітан.

Постріл пролунав. Куля дряпнула мені коліно. Я мимохіть зробив кілька кроків уперед, щоб швидше віддалитися від краю.

- Ну, брате Грушницький, шкода, що схибив! - сказав капітан. - Тепер твоя черга, ставай! Обійми мене раніш; ми вже не побачимося! - Вони обійнялися; капітан ледве міг втриматися від сміху. - Не бійся, - додав він, хитро глянувши на Грушницького, - усе дурниці на світі!.. Життя копійки щербатої не варте... Двом смертям не бути, а однієї не минути!

Після цієї трагічної фрази, вимовленої з відповідною статечністю, він відійшов на своє місце; Іван Гнатович також зі слізьми обійняв Грушницького, і він залишився сам-один навпроти мене. Я досі намагаюся з’ясувати собі, яке почуття кипіло тоді у грудях моїх: то була й гіркота ображеного самолюбства, і презирство, і злість, породжувана думкою, що ця людина, яка тепер так упевнено, так зухвало на мене дивиться, дві хвилини тому, не наражаючись на жодну небезпеку, хотіла мене вбити, як собаку, бо поранений в ногу трохи дужче, я б напевно впав зі скелі.

Я кілька хвилин пильно дивився йому в обличчя, намагаючись помітити хоч легкий слід каяття. Проте мені здалося, що він стримував посмішку.

- Я вам раджу перед смертю помолитися Богу, - сказав я йому тоді.

- Не турбуйтеся за мою душу більше, ніж за свою власну. Про одне вас прошу: стріляйте хутчіш.

- І ви не відмовляєтесь від свого наклепу? Не просите мене пробачити вам?.. Поміркуйте гарненько: чи не каже вам чогось совість?

- Пане Печорін! - вигукнув драгунський капітан. - Ви тут не для того, щоб сповідати, дозвольте вам зауважити... Давайте закінчимо швидше, бо хтось проїде ущелиною - і нас побачать.

- Добре. Лікарю, підійдіть до мене.

Лікар підійшов. Бідний лікар! Він був блідіший, ніж Грушницький десять хвилин тому.

Наступні слова я промовив навмисне повільно, голосно й виразно, як виголошують смертний вирок:

- Лікарю, ці пани, мабуть, за поспіхом, забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас, зарядіть його знову, - і гарненько!

- Це неможливо! - кричав капітан. - Це неможливо! Я зарядив обидва пістолети; хіба що з вашого куля викотилася... Це не моя провина! А ви не маєте права перезаряджати... жодного права... це зовсім не за правилами; я не дозволю...

- Гаразд! - сказав я до капітана. - Коли так, то ми стрілятимемося з вами на тих самих умовах...

Він знітився.

Грушницький стояв, опустивши голову, збентежений і понурий.

- Облиш їх! - сказав він капітанові, який хотів видерти мого пістолета з лікаревих рук... - Ти ж сам знаєш, що їхня правда.

Марно капітан робив йому знаки, - Грушницький не хотів і дивитися.

Тим часом лікар зарядив пістолета й подав мені.

Побачивши це, капітан сплюнув і тупнув ногою: «Дурень же ти, братіку, - сказав він, - справжній дурень!.. Коли вже поклався на мене, то слухайся в усьому... Так тобі й треба! Здихай собі, як муха...» Він одвернувся і, відходячи, промимрив: «А проте це зовсім не за правилами».

- Грушницький, - мовив я, - ще є час: відмовся від свого наклепу, і я тобі пробачу все. Тобі не вдалося пожартувати зі мною, і моє самолюбство вдоволене; згадай, ми були колись друзями...

Обличчя в нього спалахнуло, очі заблищали.

- Стріляйте! - відповів він. - Я до себе відчуваю презирство, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб’єте, я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі вдвох немає місця...

Я вистрелив...

Коли дим розійшовся, Грушницького на площадці не було. Тільки порох легким стовпом ще вився на краю урвища. Усі в один голос скрикнули.

- Finita la comedia!¹ - сказав я до лікаря.

¹ Finita la co media! (італ.) - Комедія закінчена!

Він не відповів і з жахом одвернувся.

Я знизав плечима й розкланявся із секундантами Грушницького.

Спускаючись стежкою вниз, я помітив між розпадинами скель закривавлений труп Грушницького. Я мимохіть заплющив очі...

Одв’язавши коня, я кроком рушив додому. На серці в мене був камінь. Сонце здавалося мені тьмяним, проміння його мене не гріло.

Не доїжджаючи слобідки, я повернув праворуч ущелиною. Бачити людину було б мені тяжко: я хотів бути сам-один. Кинувши повід і опустивши голову на груди, я їхав довго, нарешті опинився в місці, мені зовсім незнайомому; я повернув коня назад і заходився шукати дорогу; уже сонце сідало, коли я під’їхав до Кисловодська, змучений на змученому коні.

Лакей мій сказав мені, що заходив Вернер, і подав мені дві записки: одну від нього, другу... од Віри.

Я розпечатав першу; ось її зміст:

«Усе влаштовано якомога краще: тіло привезено спотворене, кулю з грудей вийнято. Усі впевнені, що причина його смерті - нещасний випадок; лише комендант, якому, мабуть, відома ваша сварка, похитав головою, але нічого не сказав. Доказів проти вас немає жодних, і ви можете спати спокійно... якщо можете... Прощавайте...»

Я довго не наважувався розгорнути другу записку... Що могла вона мені писати?.. Тяжке передчуття ятрило мою душу.

Ось він, цей лист, кожне слово якого назавжди закарбувалося в моїй пам’яті:

«Я пишу тобі цілком упевнена в тому, що ми ніколи більше не побачимося. Кілька років тому, розлучаючись із тобою, я думала так само; та небо воліло випробувати мене вдруге; я не витримала цього випробування, моє кволе серце скорилося знову знайомому голосу... ти не ставитимешся до мене презирливо за це, правда ж? Цей лист буде разом прощанням і сповіддю: я повинна сказати тобі все, що зібралося в мене на серці відтоді, як воно тебе любить. Я не буду звинувачувати тебе - ти повівся зо мною, як повівся б кожен чоловік: ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, що змінювалися взаємно, без яких життя нудне й одноманітне. Я це зрозуміла спочатку... Однак ти був нещасливий, і я пожертвувала собою, сподіваючись, що колись ти оціниш мою жертву, що колись ти зрозумієш мою глибоку ніжність, незалежну ні від жодних умов. Минуло відтоді багато часу: я проникла в усі таємниці душі твоєї... і переконалася, що то була надія марна. Гірко мені було! Та моє кохання зрослося з душею моєю: воно потемніло, але не погасло.

Ми розлучаємося навіки; проте ти можеш бути певний, що я ніколи не кохатиму іншого: моя душа вичерпала на тебе всі свої скарби, свої сльози і надії. Та, що раз любила тебе, не може дивитися без певного презирства на інших чоловіків, не тому, щоб ти був кращий за них, о ні! але в твоїй природі є щось особливе, властиве лише тобі, щось горде й таємниче; у твоєму голосі, хоч би що ти говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно бажати, щоб його любили; ні в кому зло не буває таким принадним; нічий погляд не обіцяє стільки блаженства; ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами, і ніхто не може бути таким істинно нещасливим, як ти, бо ніхто стільки не намагається запевнити себе в протилежному.

Тепер я повинна пояснити тобі причину мого поспішного від’їзду; вона тобі здасться неважливою, бо стосується самої мене.

Нині вранці мій чоловік увійшов до мене й розповів про твою сварку з Грушницьким. Напевне, я дуже змінилася на виду, бо він довго й пильно дивився мені в очі; я мало не впала без пам’яті від думки, що ти сьогодні маєш стрілятися і що я цьому причиною; мені здавалося, що я збожеволію... Проте тепер, коли я можу міркувати, я певна, що ти залишишся живий: неможливо, щоб ти помер без мене, неможливо! Мій чоловік довго ходив по кімнаті; я не знаю, що він говорив до мене, не пам’ятаю, що я йому відповідала... мабуть, я йому сказала, що я тебе люблю... Пам’ятаю лише, що наприкінці нашої розмови він зневажив мене жахливим словом і вийшов. Я чула, як він наказав запрягати коней в карету... Ось уже три години, як я сиджу біля вікна і чекаю на твоє повернення... Однак ти живий, ти не можеш померти!.. Карета майже готова... Прощавай, прощавай... Я загинула, - та яке в тім лихо?.. Якби я могла бути певна, що ти завжди мене пам’ятатимеш, - не кажу вже любитимеш, - ні, тільки пам’ятатимеш... Прощавай; ідуть... я маю сховати листа...

Правда ж, ти не любиш Мері? Ти не одружишся з нею? Слухай, ти повинен мені принести цю жертву: я для тебе втратила геть усе...»

Я як божевільний вискочив на ґанок, стрибнув на свого Черкеса, якого водили подвір’ям, і щодуху помчав дорогою в П’ятигорськ. Я нещадно поганяв змученого коня, який з хрипом і весь у милі мчав мене кам’янистим шляхом. (...)

Усе було б врятовано, якби в мого коня вистачило сили ще на десять хвилин. Але раптом, піднімаючись із невеликого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він тяжко впав на землю. Я спритно зіскочив, хочу підвести його, смикаю за повід - марно; ледь чутний стогін вирвався крізь зціплені його зуби; через кілька хвилин він здох; я залишився в степу сам-один, втративши останню надію; спробував іти пішки - ноги мої підломилися; виснажений тривогами дня й безсонням, я впав на мокру траву і, як дитина, заплакав.

І довго я лежав нерухомо і плакав гірко, не намагаючись тамувати сліз і ридань; я гадав, груди мої розірвуться; уся моя твердість, уся моя холоднокровність зникли, мов дим; душа виснажилася, розум замовк, і якби цієї хвилини хтось мене побачив, він презирливо одвернувся б.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Коли нічна роса й гірський вітер освіжили мою палаючу голову і думки набрали звичайного порядку, я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям марно й нерозсудливо. Чого ж мені ще треба? Бачити її? Навіщо? Хіба не все скінчилося між нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам лиш важче буде розлучатися.

Мені, однак, приємно, що я можу плакати! А втім, можливо, до цього спричинилися розладнані нерви, ніч без сну, дві хвилини навпроти дула пістолета й порожній шлунок.

Усе на краще! Це нове страждання, кажучи по-військовому, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати корисно для здоров’я, і ще, напевне, якби я не проїхався верхи і не був змушений на зворотному шляху пройти п’ятнадцять верст, то й цієї ночі сон не склепив би очей моїх.

Я повернувся до Кисловодська о п’ятій годині ранку, кинувся на ліжко й заснув сном Наполеона після Ватерлоо.

Коли я прокинувся, надворі вже було темно. Я сів біля відчиненого вікна, розстебнув архалук¹, і гірський вітер освіжив груди мої, ще не заспокоєні тяжким сном утоми. Удалині за рікою, крізь верхи густих лип, що її отінюють, мигтіли вогні в будовах фортеці та слобідки. На подвір’ї в нас усе мовчало, у княгининому будинку було темно.

¹ Архалук - жіночий і чоловічий одяг наопашки в народів Закавказзя й частково Північного Кавказу.

Увійшов лікар: лоб у нього був насуплений, він попри звичай не простягнув мені руки.

- Звідки ви, лікарю?

- Від княгині Ліговської; дочка її хвора - розслаблення нервів... Та не в цьому річ, а от що: начальство здогадується, і хоч нічого не можна довести цілком, але я вам раджу бути обережнішим. Княгиня мені казала нині, ніби знає, що ви стрілялися за її дочку. Їй усе цей старенький розповів... як-бо його? - Він був свідком вашої сутички з Грушницьким у ресторації. Я прийшов застерегти вас. - Прощавайте. Можливо, ми більше не побачимося: вас зашлють кудись.

Він на порозі зупинився: йому хотілося потиснути мені руку... І якби я показав йому щонайменше на це бажання, то він кинувся б мені на шию; але я залишився холодним, як камінь, і він вийшов.

От люди! Усі вони отакі: знають заздалегідь усі погані сторони вчинку, допомагають, радять, навіть схвалюють його, розуміючи неможливість іншого засобу, а потім умивають руки й одвертаються обурено від того, хто мав сміливість узяти на себе весь тягар відповідальності. Усі вони такі, навіть найдобріші, найрозумніші!..

Другого дня вранці, одержавши наказ від вищого начальства вирушити до фортеці N, я зайшов до княгині попрощатися.

Вона була здивована, коли на її запитання, чи маю я сказати їй щось особливо важливе, я відповів, що бажаю їй бути щасливою і таке інше.

- А мені треба поговорити з вами дуже серйозно.

Я сів мовчки. Зрозуміло було, що вона не знала із чого почати; обличчя її побагровіло, пухлі її пальці стукали по столу; нарешті вона почала уривчастим голосом:

- Слухайте, мсьє Печорін; я думаю, що ви шляхетна людина.

Я вклонився.

- Я навіть певна цього, - вела вона далі, - хоч ваша поведінка трохи сумнівна; але у вас можуть бути причини, яких я не знаю, і от їх ви тепер повинні мені довірити. Ви захистили дочку мою від наклепу, стрілялися за неї, - отже, ризикували життям... Не відповідайте, я знаю, що ви в цьому не признаєтеся, бо Грушницького вбито (вона перехрестилася). Бог йому простить - і, сподіваюся, вам також!.. Це мене не стосується... я не смію засуджувати вас, бо дочка моя, хоч невинно, була цьому причиною. Вона мені все сказала... я гадаю, все: ви освідчилися їй у коханні... вона вам призналася у своєму (тут княгиня тяжко зітхнула). Та вона хвора, і я певна, що це не проста хвороба! Печаль таємна її вбиває; вона не зізнається, але я певна, що ви цьому причина... Послухайте: ви, може, думаєте, що я шукаю чинів, величезного багатства, - запевняю вас, даремно: я хочу тільки щастя дочці. Ваше теперішнє становище незавидне, але воно може поліпшитися; ви маєте достатки; вас любить дочка моя, вона вихована так, що буде щастям чоловіка. Я багата, вона в мене одна... Кажіть, що вас стримує?.. Бачите, я не мала б вам усього цього говорити, але я покладаюся на ваше серце, на вашу честь: згадайте, у мене одна дочка... одна... - Вона заплакала.

- Княгиня, - сказав я, - я не можу відповісти вам, дозвольте мені поговорити з вашою дочкою на самоті...

- Ніколи! - вигукнула вона, підвівшись зі стільця, дуже схвильована.

- Воля ваша, - сказав я, збираючись іти.

Вона замислилася, зробила мені знак рукою, щоб я почекав, і вийшла.

Минуло хвилин із п’ять; серце моє дуже билося, але думки були спокійні, голова холодна; хоч як я шукав у грудях моїх бодай іскри кохання до милої Мері, та намагання мої були марні.

Ось двері відчинилися, і ввійшла вона. Боже, як змінилася з того часу, відколи я не бачив її, - а чи давно ж?

Дійшовши до середини кімнати, вона похитнулася; я схопився, подав їй руку й довів її до крісла.

Я стояв навпроти неї. Ми довго мовчали; її великі очі, сповнені невимовного смутку, здавалося, шукали в моїх чогось схожого на надію; її бліді губи марно намагалися усміхнутися; її ніжні руки, складені на колінах, були такі худі й прозорі, що мені стало жаль її.

- Княжно, - сказав я: - ви знаєте, що я з вас сміявся?.. Ви повинні ставитися до мене з презирством.

На її щоках виступив хворобливий рум’янець. Я вів далі:

- Отже, ви мене любити не можете...

Вона одвернулася, сперлася ліктями на стіл, затулила очі рукою, і мені здалося, що в них блиснули сльози.

- Боже мій! - вимовила вона ледве чутно.

Це ставало нестерпним: ще хвилина, і я впав би їй у ноги.

- Отже, ви самі бачите, - сказав я по змозі твердим голосом і з вимушеною усмішкою, - ви самі бачите, що я не можу з вами одружитися. Якби навіть ви цього тепер хотіли, то незабаром покаялися б. Моя розмова з вашою матінкою змусила мене порозумітися з вами так одверто і так грубо; я надіюся, що вона має хибну думку: вам легко її переконати в цьому. Ви бачите, я граю в ваших очах найжалюгіднішу і найгидкішу роль, і навіть у цьому признаюся; оце все, що я можу для вас зробити. Хоч яку б погану думку ви про мене мали, я їй скоряюся... Бачите, я перед вами негідний... Правда ж, коли навіть ви мене й любили, то з цієї хвилини відчуваєте презирство?

Вона обернулася до мене бліда, мов мармур, тільки очі її чарівно блищали.

- Я вас ненавиджу... - сказала вона.

Я подякував, уклонився шанобливо і вийшов.

Через годину кур’єрська тройка мчала мене з Кисловодська. За кілька верст від Єсентуків я пізнав край дороги труп мого баского коня; сідло хтось зняв, - мабуть, проїжджий козак, - і, замість сідла, на спині в коня сиділи два круки. Я зітхнув і відвернувся...

І тепер, тут, у цій нудній фортеці, я часто, пробігаючи думкою минуле, питаю себе: чому я не хотів ступити на цей шлях, що його відкрила мені доля, - шлях, де на мене чекали тихі радощі та спокій душевний?.. Ні, я б не вжився у цьому становищі! Я, мов матрос, народжений і зрослий на палубі розбійницького брига: його душа зжилася з бурями й битвами, і, викинутий на берег, він нудьгує, хоч як манить його тінистий гай, хоч як світить йому мирне сонце; він ходить собі цілий день по прибережному піску, вслухається в одноманітний гомін прибою і вдивляється в імлисту далину: чи не майне там на блідій лінії, що відділяє синю безодню від сірих хмарин, жадане вітрило, що спочатку скидається на крило морської чайки, але дедалі відділяється від піни валів і рівним бігом наближається до безлюдної пристані...

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Поясніть, чому найбільша з повістей, які входять до лермонтовського роману, має назву «Княжна Мері». Чи можна назвати княжну головною героїнею цієї повісті? Яка проблема виникла в житті дівчини і хто в цьому винен?
• 2. Які ідеали (кохання, дружби, ролі в суспільстві - «свого призначення») має Печорін?
• 3. Назвіть кілька епізодів повісті «Княжна Мері», що підтверджують (або спростовують) думку про те, що Печорін сприймає дійсність крізь призму свого ідеалу.
• 4. Як ви гадаєте, якими уявляє Печорін якщо не сприятливі, то хоч би прийнятні для себе суспільні умови? Чи були в історії (до XIX ст. або пізніше) такі періоди, за яких Печоріну з його ідеалами жилося б добре?
• 5. Порівняйте Печоріна та Грушницького. Чи є суттєві відмінності між цими героями? Якщо так, то які саме?

III

Фаталіст

Мені якось трапилося прожити два тижні в козацькій станиці на лівому фланзі; тут-таки стояв батальйон піхоти; офіцери збиралися один в одного по черзі, вечорами грали в карти.

Якось, знудившись від бостону¹ й кинувши карти під стіл, ми засиділися в майора С*** дуже довго; розмова, попри звичай, була цікавою. Говорили про те, що мусульманське повір’я, ніби доля людини написана на небесах, має і між нами, християнами, багатьох прихильників; кожен розповідав різні незвичайні випадки pro або contra².

¹ Бостон - тут: картярська гра.

² Pro (лат.) або contra (лат.) - «за» або «проти».

- Усе це, панове, нічого не доводить, - сказав старий майор. - Адже ніхто з вас не був свідком тих дивних випадків, якими ви підтверджуєте свої думки?

- Звісно, ніхто, - сказали кілька чоловік разом, - але ми чули від надійних людей...

- Усе це дурниці! - сказав хтось. - Де ті надійні люди, що бачили список, на якому визначено годину нашої смерті?.. І якщо справді є приречення, то навіщо ж нам дано волю, розум? Чому ми повинні відповідати за свої вчинки?

Тим часом один офіцер, що сидів у кутку кімнати, підвівся і, поволі підійшовши до стола, окинув усіх спокійним і урочистим поглядом. Він був родом серб, як видно було з його імені.

Зовнішність поручика Вулича відповідала цілком його характеру. Високий зріст і смагляве обличчя, чорне волосся, чорні проникливі очі, великий, але правильний ніс, ознака його нації, сумна й холодна усмішка, що завше блукала на губах його, - усе це наче узгоджувалося для того, щоб надати йому вигляду істоти особливої, не здатної ділитися думками та пристрастями з тими, кого доля дала йому в товариші.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Він був хоробрий, говорив мало, але різко; нікому не довіряв своїх душевних і сімейних таємниць; вина майже зовсім не пив, до молодих козачок, - чарівність яких важко збагнути, не бачивши їх, - він ніколи не залицявся. Говорили, проте, що полковникова дружина була небайдужа до його виразних очей; але він не на жарт сердився, коли на це натякали.

Була лише одна пристрасть, якої він не таїв, - пристрасть до гри. За зеленим столом він забував усе, і, звісно, програвав; але постійні невдачі тільки розпалювали його впертість. Подейкували, що раз, під час експедиції, уночі, він на подушці банкував; йому страшенно щастило. Раптом залунали постріли, ударили тривогу, усі схопилися й кинулися до зброї. «Постав ва-банк!» - кричав Вулич, не підводячись, до одного з найзапальніших понтерів¹. - «Іде сімка», - відповів той, біжучи геть. Незважаючи на загальну метушню, Вулич докинув талію²; карту було дано.

¹ Понтер - у картярських іграх: противник банкомета, тобто того, хто здає карти партнерам.

² Талія - у картярських іграх: те саме, що партія - п’ятсот очок, записаних однією стороною.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Коли він з’явився в цеп³, там уже була велика перестрілка. Вулича не турбували ні кулі, ні шаблі: він розшукував свого щасливого понтера.

³ Цеп - тут: ряд бійців, розташованих на певній відстані один від одного.

- Сімку дано! - вигукнув він, побачивши його нарешті в цепу застрільників, які почали витісняти з лісу ворога, і, підійшовши ближче, вийняв гаманець і бумажник і віддав їх щасливому, незважаючи на заперечення про недоречність платежу. Виконавши цей неприємний обов’язок, він кинувся вперед... і до кінця сутички спокійно перестрілювався з чеченцями.

Коли поручик Вулич підійшов до стола, усі замовкли, чекаючи від нього якогось оригінального вибрику.

- Панове! - сказав він (голос його був спокійний, хоча на тон нижчий, ніж звичайно). - Панове, до чого пусті суперечки? Ви хочете доказів: я вам пропоную спробувати на собі, чи може людина власною волею керувати своїм життям, чи кожному з нас заздалегідь призначено фатальну хвилину... Хто бажає?

- Не я, не я! - залунало з усіх боків. - От дивак!..

- Пропоную парі, - сказав я жартома.

- Яке?

- Я кажу, що нема приречення, - заявив я, висипаючи на стіл десятків зо два червінців - усе, що було в моїй кишені.

- Держу, - відповів Вулич глухим голосом. - Майор, ви будете суддею; ось п’ятнадцять червінців; решту п’ять ви мені винні, і зробите мені дружбу додати їх до цих.

- Добре, - сказав майор, - тільки не розумію, далебі, у чому річ і як ви розв’яжете суперечку...

Вулич мовчки вийшов до спальні майора, ми пішли за ним. Він підійшов до стіни, на якій висіла зброя, і навмання зняв із цвяха один з різнокаліберних пістолетів. Ми ще його не розуміли; але коли він звів курок і насипав на панівку пороху, то багато хто, мимохіть скрикнувши, схопив його за руки.

- Що ти хочеш робити? Слухай, це божевілля! - закричали до нього.

- Панове, - сказав він повільно, вивільняючи свої руки, - хто хоче заплатити за мене двадцять червінців?

Усі замовкли і відійшли.

Вулич вийшов до другої кімнати й сів біля стола; усі пішли за ним. Він знаком запросив нас сісти навколо. Ми мовчки підкорялися йому: у цю хвилину він набув якоїсь таємничої влади над нами. Я уважно подивився йому в очі; але він спокійними і нерухомими очима зустрів мій допитливий погляд, і бліді губи його усміхнулися; та, незважаючи на його холоднокровність, мені здавалося, я читав печать смерті на блідому його обличчі. Я помічав, і багато старих воїнів потверджували моє зауваження, що часто на обличчі людини, яка має померти через кілька годин, є якийсь дивний відбиток неминучої долі, так що звичним очам важко помилитися.

- Ви сьогодні помрете, - сказав я йому.

Він швидко до мене обернувся, але відповів поволі і спокійно:

- Може, так, може, й ні...

Потім, звернувшись до майора, спитав, чи заряджений пістолет. Майор від збентеження не пам’ятав добре.

- Та годі-бо, Вулич! - закричав хтось. - Певне, що заряджений, коли в головах висів; що за охота жартувати!..

- Дурні жарти! - підхопив хтось.

- Ставлю п’ятдесят карбованців проти п’яти, що пістолет не заряджений! - вигукнув третій.

Склалися нові парі. Мені набридла ця довга церемонія.

- Слухайте, - сказав я, - або застрельтеся, або повісьте пістолет на місце, й ходімо спати.

Звісно, - вигукнули інші, - ходімо спати.

- Панове, я вас прошу не рухатися з місця! - сказав Вулич, приставивши дуло пістолета до лоба. Усі наче скам’яніли.

- Пане Печорін, - додав він, - візьміть карту й киньте вгору.

Я взяв зі стола, як тепер пам’ятаю, червового туза й кинув угору: віддих у всіх перехопило: усі очі, виявляючи страх і якусь химерну цікавість, бігали від пістолета до фатального туза, що опускався поволі; тієї хвилини, як він торкнувся стола, Вулич спустив курок... осічка!

- Хвалити Бога, - вигукнули кілька чоловік, - не заряджений...

- Подивимося, проте, - сказав Вулич.

Він знову звів курок, прицілився в кашкет, що висів над вікном; постріл пролунав - дим наповнив кімнату; коли він розійшовся, зняли кашкет, він був пробитий у самій середині, і куля глибоко засіла в стіні.

Хвилин зо три ніхто не міг і слова вимовити; Вулич незворушно пересипав у свій гаманець мої червінці.

Почалися балачки про те, чому пістолет першого разу не вистрелив. Одні казали, що, мабуть, панівка¹ була засмічена, інші говорили пошепки, що раніше порох був сирий і що Вулич присипав свіжого. Але я твердив, що це припущення несправедливе, бо я весь час не спускав очей з пістолета.

¹ Панівка - частина затвора в старовинних кремінних пістолетах і рушницях, на яку насипали порох.

- Ви щасливі у грі! - сказав я до Вулича...

- Уперше зроду, - відповів він, самовдоволено усміхаючись, - це краще за банк і штос².

² Штос - старовинна азартна картярська гра.

- Однак трошки небезпечніше.

- А що? Ви почали вірити в приречення?

- Вірю, тільки не розумію тепер, чому мені здавалося, ніби ви неодмінно маєте сьогодні померти...

Він, той, хто нещодавно цілив собі спокійно в лоба, тепер раптом спалахнув і збентежився.

- Одначе годі! - сказав він, встаючи. - Парі наше закінчилося, і тепер ваші зауваження, як на мене, недоречні. - Він узяв кашкета й пішов. Це мені здалося дивним - і недарма.

Незабаром усі розійшлися по домах, по-різному міркуючи про химери Вулича і, певне, в один голос називаючи мене егоїстом, бо я держав парі проти людини, яка хотіла застрелитися; наче він без мене не міг знайти нагоди!..

Я повертався додому пустими провулками станиці; місяць, повний і червоний, як заграва пожежі, починав виходити з-за зубчастого обрію будинків; зорі спокійно сяяли на темно-блакитному небосхилі, і мені стало смішно, коли я згадав, що були колись люди премудрі, які гадали, що світила небесні беруть участь у наших нікчемних суперечках за клапоть землі чи за якісь вигадані права. І що ж? Ці лампади, засвічені, на їхню думку, лише для того, щоб освітлювати їхні битви та перемоги, горять з колишнім блиском, а їхні пристрасті й надії давно згасли разом з ними, як вогник, запалений на узліссі безтурботним мандрівником! А проте якої сили волі додавала їм певність, що ціле небо, зі своїми незчисленними мешканцями, на них дивиться зі співчуттям, хоч німим, але незмінним!.. А ми, їхні жалюгідні нащадки, блукаючи по землі без переконань і гордості, без насолоди й страху, крім того мимовільного побоювання, що стискає серце від думки про неминучий кінець, ми не здатні більше до великих жертв ні на благо людства, ні навіть для власного нашого щастя, бо знаємо його неможливість і переходимо байдуже від сумніву до сумніву, як наші предки кидалися від однієї помилки до іншої, не маючи, як вони, ні надії, ні навіть тієї невизначеної, хоч істинної насолоди, яку зустрічає душа в будь-якій боротьбі з людьми чи з долею...

І багато інших подібних думок проходило в голові моїй; я їх не стримував, бо не люблю зупинятися на якійсь абстрактній думці. І до чого це веде?.. У першій молодості моїй я був мрійником; я любив плекати поперемінно то похмурі, то райдужні образи, які малювала мені неспокійна й жадібна уява. Проте що від цього мені залишилося? Лише втома, як після нічної битви з привидом, і туманний спогад, сповнений жалів. У цій марній боротьбі вичерпав я і запал душі, і твердість волі, необхідну для справжнього життя; я вступив у це життя, переживши його вже в думках, і мені стало нудно й гидко, як тому, хто читає погане наслідування давно йому відомої книжки.

Пригода цього вечора справила на мене досить глибоке враження й роздратувала мої нерви. Не знаю напевне, вірю я тепер у приречення чи ні, але того вечора я в нього твердо вірив: доказ був разючий, і я, незважаючи на те, що посміявся з наших предків та їхньої послужливої астрології, потрапив мимохіть у їхню колію; але я зупинив себе вчасно на цьому небезпечному шляху і, маючи правило нічого не заперечувати остаточно і нічому не довірятися сліпо, відкинув метафізику й почав дивитися під ноги. Така обережність була дуже доречна: я ледь не впав, наштовхнувся на щось товсте і м’яке, але, вочевидь, неживе. Нахиляюся - місяць уже світив просто на дорогу - і що ж? Переді мною лежала свиня, розрубана навпіл шаблею... Тільки-но я встиг її роздивитися, як почув гупання кроків: два козаки бігли з провулку; один підійшов до мене і спитав, чи не бачив я п’яного козака, який гнався за свинею. Я сказав їм, що не зустрічав козака, і показав на нещасну жертву його несамовитої хоробрості.

- Отакий розбійник! - сказав другий козак. - Як нап’ється чихирю¹, так і починає сікти все, що під руку потрапить. Ходімо за ним, Єремійовичу; треба його зв’язати, бо ж...

¹ Чихир - сорт кавказького виноградного вина.

Вони пішли, а я рушив далі з великою обережністю і нарешті щасливо дістався своєї квартири.

Я жив у одного старого врядника, якого любив за його добру вдачу, а особливо за гарненьку дочку Настю.

Вона, як завжди, чекала мене біля хвіртки, загорнувшись у шубку; місяць освітлював її милі губки, посинілі від нічного холоду. Пізнавши мене, вона усміхнулася, та мені було не до неї. «Бувай, Насте!» - сказав я, проходячи повз. Вона хотіла щось відповісти, але тільки зітхнула.

Я зачинив за собою двері своєї кімнати, засвітив свічку й кинувся на постіль; тільки сон цього разу примусив себе чекати більше, ніж звичайно. Уже схід почав бліднути, коли я заснув, та, певне, було написано на небесах, що цієї ночі я не висплюся. О четвертій годині ранку два кулаки застукали в моє вікно. Я схопився: що трапилось?.. «Уставай, одягайся!» - гукало до мене кілька голосів. Я похапцем одягнувся і вийшов.

- Знаєш, що сталося? - сказали мені в один голос три офіцери, які прийшли за мною; вони були бліді, як смерть.

- Що?

- Вулича вбито.

Я остовпів.

- Так, убито! - продовжували вони. - Ходімо хутчіш.

- Та куди?

- Дорогою дізнаєшся.

Ми пішли. Вони розповіли мені все, що трапилося, з домішкою різних зауважень щодо дивного приречення, яке врятувало його від неминучої смерті за півгодини до смерті. Вулич ішов сам-один темною вулицею; на нього наскочив п’яний козак, що порубав свиню і, можливо, пройшов би повз, не помітивши його, якби Вулич, раптом зупинившись, не сказав: «Кого ти, братіку, шукаєш?» - «Тебе!» - відповів козак, ударивши його шаблею, і розтяв його від плеча майже до серця... Два козаки, які зустріли мене й стежили за вбивцею, наспіли, підняли пораненого, але він уже конав і сказав лише три слова: «Він мав рацію!» - Лише мені було зрозуміле темне значення цих слів: вони стосувалися мене; я напророчив мимоволі бідолашному його долю; мій інстинкт не обманув мене: я наче прочитав на його зміненому обличчі печать близької смерті.

Убивця зачинився в пустій хаті край станиці, ми йшли туди. Багато жінок бігло з плачем у той самий бік. Часом козак, спізнившись, вискакував на вулицю, похапцем пристібаючи кинджала, й бігом випереджав нас. Метушня була страшна. От, нарешті, ми прийшли. Дивимося: навколо хати, двері й віконниці якої зачинено зсередини, стоїть натовп. Офіцери й козаки гаряче розмовляють між собою; жінки плачуть, примовляючи й голосячи. Серед них упало мені в око виразне обличчя старої, що виказувало шалений розпач. Вона сиділа на товстій колоді, спершись ліктями на коліна й підтримуючи голову руками. То була мати вбивці, її губи час від часу ворушилися... Молитву вони шепотіли чи прокляття?

Тим часом треба було на щось зважитися й схопити злочинця. Ніхто, однак, не насмілювався кинутися першим.

Я підійшов до вікна й подивився в щілину віконниці: блідий, він лежав долі, тримаючи в руці пістолет; закривавлена шабля лежала біля нього. Він моторошно поводив круг себе виразними своїми очима; часом здригався й хапав себе за голову, ніби неясно пригадуючи вчорашнє. Я не прочитав великої рішучості в цьому неспокійному погляді і сказав майорові, що даремно він не накаже виламати двері й кинутися туди козакам, бо краще це зробити тепер, ніж потім, коли він остаточно отямиться.

Тим часом старий осавул підійшов до дверей і назвав його на ім’я; той відгукнувся.

- Нагрішив, друже Юхимовичу, - сказав осавул, - то вже нічого не вдієш, скорися!

- Не скорюся! - відповів козак.

- Побійся Бога! Ти ж не чеченець окаянний, а чесний християнин. Ну, вже коли гріх твій тебе підневідив, нічого не вдієш; своє! Долі не оминеш!

- Не скорюся! - закричав козак грізно, і чути було, як клацнув зведений курок.

- Гей, тітко! - сказав осавул до старої. - Поговори із сином; а ну ж тебе послухає... Це ж тільки Бога гнівити. Та подивись, ось і пани вже дві години чекають.

Стара подивилася на нього уважно й похитала головою.

- Василю Петровичу, - сказав осавул, підійшовши до майора, - він не здасться - я його знаю. А якщо двері виламати, то багато наших переб’є. Чи не накажете краще його пристрелити? У віконниці щілина широка.

Цієї хвилини у мене в голові промайнула дивна думка: подібно до Вулича, я надумав випробувати долю.

- Стривайте, - сказав я майору, - я його візьму живого.

Звелівши осавулові завести з ним розмову й поставивши біля дверей трьох козаків, готових вибити їх і кинутися мені на допомогу за поданим знаком, я обійшов хату й наблизився до фатального вікна. Серце моє дуже билося.

- Ах, ти, неприкаяний! - кричав осавул. - Ти глузуєш над нами, чи як? А може, гадаєш, що ми з тобою не впораємося? - Він заходився стукати у двері з усієї сили. Я, припавши оком до щілини, стежив за рухами козака, який не чекав із цього боку нападу, - і раптом відірвав віконницю й кинувся у вікно головою вниз. Постріл гримнув у мене над самим вухом, куля зірвала еполет. Однак дим, наповнивши кімнату, перешкодив моєму супротивникові знайти шаблю, що лежала біля нього. Я схопив його за руки; козаки вдерлися, і не минуло трьох хвилин, як злочинця вже було зв’язано й відведено під конвоєм. Народ розійшовся, офіцери мене привітали, і направду, було з чим.

Після цього як, здається, не стати фаталістом? Однак хто знає напевне, переконаний він у чому чи ні?.. І як часто ми вважаємо за переконання оману почуттів або помилку розуму!.. Я люблю піддавати сумніву все: ця схильність розуму не заважає рішучості характеру; навпаки, щодо мене, то я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що на мене чекає. Адже гіршого за смерть нічого не станеться - а смерті не оминеш!

Повернувшись до фортеці, я розповів Максимові Максимовичу все, що трапилося зі мною і чого я був свідком, і побажав почути його думку щодо приречення. Він спочатку не розумів цього слова, але я пояснив його як міг, і тоді він сказав, промовисто похитавши головою:

- Еге ж, звісно! Це штука досить химерна!.. А втім, ці азіатські курки часто дають осічку, коли погано змащені чи не досить міцно притиснеш пальцем. Направду, не люблю я також гвинтівок черкеських; вони якось нашому братові непристойні: приклад маленький, - от-от носа опече... Зате вже шаблі в них - куди твоє діло!

Потім він промовив, трохи подумавши:

- Еге, жаль бідолаху... Лихий же його підневідив уночі з п’яним розмовляти!.. А втім, певно, так уже в нього на роду було написано!..

Більше я від нього нічого не міг добитися: він взагалі не любить метафізичних дискусій.

Переклад О. Кундзича

Запитання і завдання до прочитаного

1. Щойно ви прочитали останні слова роману «Герой нашого часу». Як ви гадаєте, чому саме цими словами Печоріна Лермонтов закінчує свій твір? Чому він написав не післямову, а передмову до «Журналу Печоріна»?

2. Пригадайте визначення романтизму як художнього напряму. Складіть письмові переліки ознак романтизму та реалізму в романі «Герой нашого часу».

3. Подискутуймо! Групова робота. Об’єднавшись у дві групи, обговоріть одне із запропонованих запитань.

• Якщо Печорін справді був героєм лермонтовського часу, то яким був той час?
• Кого ви назвали б героєм свого часу? (Відповідати на це запитання слід дуже виважено: раптом років через сто п’ятдесят за вашою відповіддю судитимуть про наш час).

4. Як ви розумієте слово «фаталізм»? Назвіть авторів або літературних персонажів прочитаних у цьому підручнику творів, яким притаманний такий світогляд.

5. Хто з персонажів щойно прочитаної вами повісті з роману «Герой нашого часу» є фаталістом? Випишіть із тексту риси зовнішнього і внутрішнього портретів цього персонажа. Чи можна такий спосіб передачі внутрішнього через зовнішнє назвати романтичним? Чому?

6. Як ставиться до фаталізму Печорін? Які ознаки фаталізму простежуються у вірші Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...»?

7. Перечитайте роздуми Печоріна під зоряним небом. Як вони розкривають погляди героя на сенс життя? Порівняйте ці міркування з роздумами ліричного героя віршів «І нудно, і сумно...» та «На дорогу йду я в самотині...».

8. Які риси вдачі Печоріна виявилися в епізоді з п’яним козаком?

9. Що говорить Печорін про свою звичку «піддавати сумніву все»? Як ви вважаєте, це добра чи погана звичка? Поясніть свою думку.

10. Яке питання мало з’ясувати - і чи з’ясувало - парі Печоріна з Вуличем? Чи можна було взагалі прояснити це питання запропонованим Вуличем способом? Чи допомогла смерть Вулича хоча б частково розібратися в порушеній проблемі? Якщо так, то що вона пояснила? Якщо ні - то чому?

11. Як питання сенсу життя, щастя й обов’язку людини розв’язано в останній (восьмій) главі роману Пушкіна «Євгеній Онєгін»? Чим спосіб, яким ті самі питання спробував з’ясувати Лермонтов наприкінці свого роману, схожий на пушкінський і чим від нього відрізняється?

12. Яких двох поразок зазнала Франція у 1793 і 1814 рр.? Як вони позначилися на настроях французького суспільства, зокрема молоді? Печорін у своїй сповіді не вказує точних дат - натомість просто зауважує, що його «честолюбство пригнічене обставинами». Якими саме? На які історичні дати Лермонтов міг би тут указати за прикладом Мюссе?

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Улесливе дзеркало

«Пушкін - наше все» - цю фразу поета й критика А. Григор’єва часто повторюють інтелігенти, зокрема й митці. Пушкін став найулюбленішим образом російських живописців, у який вони вкладали і вкладають свої заповітні ідеї.

До речі, сам Пушкін знав про те, що художники його ідеалізують. Цей принцип ідеалізації поет сформулював у епіграмі на свій портрет роботи романтика Ореста Кіпренського (1827): «Себя как в зеркале я вижу, но это зеркало мне льстит». Портрет було виставлено в Петербурзі, в Імператорській академії мистецтв, де всі охочі могли його побачити й дізнатися, як виглядає перший поет Росії.

О. Кіпренський. Портрет О. Пушкіна. 1827 р.

Часто картини на пушкінську тему писали на замовлення, що аж ніяк не применшує їхньої художньої цінності. Найвідоміший приклад - полотно «Пушкін на ліцейському іспиті в Царському Селі 8 січня 1815 р.», 1910 р. замовлене Ліцейським товариством видатному митцю-реалісту Іллі Рєпіну. В основу сюжету картини покладено відомий факт: на іспиті, у присутності першого поета катерининських часів Г. Державіна, юний Пушкін прочитав свій вірш «Спогади в Царському Селі» і заслужив схвальний відгук метра. Про це є згадка в романі «Євгеній Онєгін»: «Помітив нас Державін сивий // І край труни благословив».

І. Рєпін. Пушкін на ліцейському іспиті в Царському Селі 8 січня 1815 р. 1911 р.

У своїй картині Рєпін майстерно використав закон золотого перерізу, відкритий ще давньогрецьким математиком Евклідом: дві величини утворюють золотий переріз, якщо співвідношення їхньої суми й більшої величини дорівнює співвідношенню більшої і меншої. Золотий переріз вважається співвідношенням, що найбільше відповідає естетичному сприйняттю зображення.

Фігуру Пушкіна художник розмістив у правій частині картини по лінії золотого перерізу. Ліву частину полотна, своєю чергою, теж розділено в пропорції золотого перерізу: від голови Пушкіна до голови Державіна і від неї до лівого краю картини. Відстань від голови Державіна до правого краю картини розділено на дві рівні частини лінією золотого перерізу, що проходить уздовж фігури Пушкіна.

• 1. Уважно розгляньте репродукцію пушкінського портрета роботи О. Кіпренського. Назвіть ознаки, за якими цю картину можна назвати типово романтичним твором.
• 2. Який образ Пушкіна затвердив у свідомості його сучасників портрет Кіпренського? Як ви гадаєте, чи було це корисно для сприйняття ними подальшого творчого розвитку поета?
• 3. Уважно розгляньте репродукцію картини І. Рєпіна. Які дві фігури на ній головні? Завдяки чому у глядачів складається переконливе враження, що саме ці фігури є центральними? Як художник досягає точності психологічних характеристик особистостей, зображених на полотні?

Пушкінські герої на оперній сцені

Пушкін любив оперу як окремий музично-драматичний жанр, але, напевно, був би вельми здивований, дізнавшись, що хтось наважився створити оперу на якийсь із його власних сюжетів. От хіба що «південна» поема «Цигани» навіює думку про таку можливість... Відчувши це, знаменитий режисер і драматург Володимир Немирович-Данченко написав за мотивами поеми лібрето одноактної опери «Алеко». Блискучу музику до нього, створену Сергієм Рахманіновим, високо оцінив видатний Петро Чайковський. Він, власне, і посприяв постановці «Алеко» в 1893 р.

Л. Собінов у ролі Ленського

Сам Чайковський - автор найвідоміших опер на пушкінські сюжети: «Мазепа», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама». У лібрето до них, написаних братом композитора Модестом Чайковським, пушкінські сюжети творчо переосмислено. Опери Чайковського - це насамперед чудова виразна музика, а крім того - самостійні музично-драматичні твори, за якими аж надто важко судити про поему «Полтава», повість «Пікова дама» та роман у віршах «Євгеній Онєгін». Особливо ж тим, хто їх не читав...

Сцена з опери «Євгеній Онєгін». Київський національний академічний театр опери і балету України ім. Тараса Шевченка

Послухайте арію Ленського з опери П. Чайковського «Євгеній Онєгін» («Куда, куда вы удалились...») і арію Алеко з однойменної опери С. Рахманінова. Що їх поєднує? За допомогою яких музичних засобів створено психологічну характеристику героїв-романтиків?

«І зоря з зорею гомонить...»

За романом Лермонтова «Герой нашого часу» створено прекрасні екранізації, близькі до букви й духу оригіналу. До таких, зокрема, належить телевистава режисера Анатолія Ефроса «Сторінки журналу Печоріна» (1975). Це - телеверсія повісті «Княжна Мері». Головну роль у телеспектаклі виконав талановитий актор Олег Даль. Ефрос і Даль - зірки свого покоління, тому творчий діалог між ними вийшов насправді цікавим. І, що важливо, - цікавим для наступних поколінь, адже проблема «героя часу» є вічною.

Кадр із телевистави «Сторінки журналу Печоріна» (режисер А. Ефрос, 1975 р.)

Утім, герої різних часів доволі не схожі між собою. Мабуть, тому спроба авторів телесеріалу «Герой нашого часу» (режисер Олександр Котт, 2006 р.) показати «того самого» Печоріна і його «справжнє» оточення вийшла не надто переконливою: актори XXI ст. мимоволі поводяться як герої саме нашого часу.

• 1. Перегляньте згадані вище екранізації роману М. Лермонтова. Яка з цих кіноверсій найбільше вас зацікавила? Чому? Занотуйте свої враження від перегляду.
• 2. Влаштуйте обговорення однієї з екранізацій роману «Герой нашого часу» в класі (на вибір).

Підсумкові запитання і завдання

Перший рівень

1. Як життя і творчість Пушкіна пов’язані з Україною?

2. Як Лермонтов відгукнувся на смерть Пушкіна? Які зміни в житті молодого поета спричинив цей відгук?

3. Назвіть романи Пушкіна й Лермонтова та головних героїв цих творів. Чи можна вважати цих героїв щасливими (нещасними)? У чому полягають спільні причини їхнього щастя (нещастя)?

Другий рівень

1. Сучасники Лермонтова здебільшого не враховували різниці між автором ліричного твору та ліричним героєм. На прикладі вірша «І нудно, і сумно...» доведіть, що ця різниця є і суттєвою, і важливою для правильного сприйняття ліричного твору.

2. Онєгін - від річки Онєга, Печорін - від річки Печора... Навіщо Лермонтов дав таке прізвище своєму герою? На чому письменник наголошує в такий спосіб?

3. Чи щасливі Онєгін і Печорін у коханні? Поясніть свою думку. Яку роль у житті Онєгіна і Печоріна відіграють жінки? Чого вони вчать кожного з героїв?

Третій рівень

1. Ґрунтуючись на пушкінському розумінні кохання, висловленому в його любовній ліриці, поміркуйте, чи кохає хтось із героїв роману «Євгеній Онєгін» по-справжньому. Якщо так, то хто саме?

2. Онєгін і Печорін відкривають галерею образів «зайвих людей» у російській літературі. Як людина може стати «зайвою»? Чи є «зайві люди» навколо вас?

3. Назвіть основні ознаки романтизму та реалізму як художніх напрямів. Які елементи цих напрямів простежуються в романі Лермонтова «Герой нашого часу»?

Четвертий рівень

1. Складіть письмовий перелік ознак, що відрізняють реалістичний соціально-психологічний роман Пушкіна («Євгеній Онєгін») від романтичного морально-психологічного роману Лермонтова з елементами реалізму («Герой нашого часу»),

2. Пригадайте, які художні напрями водночас розвивалися в західноєвропейській літературі XVII ст. Чим це нагадує ситуацію в російській літературі 30-40-х років XIX ст.? Чим цікаві такі літературні ситуації для читачів, які можливості перед ними відкривають?

3. Сучасники Пушкіна й Лермонтова читали їхні романи не за шкільною програмою, а тому, що це було модно. Як ви вважаєте, чи було це читання корисним для сучасників? Чим саме?

Теми творів

1. «Роман у віршах “Євгеній Онєгін” - нове слово про життя та кохання».

2. «Григорій Печорін - герой свого часу (За романом М. Лермонтова “Герой нашого часу”)».

Клуб книголюбів

1. Прочитайте поему Пушкіна «Мідний вершник» і порівняйте романтичні образи «Полтави» з реалістичними образами «Мідного вершника». На основі цього порівняння напишіть короткий твір-узагальнення: «Два пушкінських погляди на добу Петра І, на роль історії в житті людини та роль людини в історії».

2. За кілька місяців до публікації роману «Герой нашого часу» його заключну повість «Фаталіст» було надруковано в журналі «Отечественные записки» (1839 р., № 11). До якого літературного напряму - романтизму чи реалізму - можна зарахувати цю повість, якщо вважати її окремим твором?

3. Якщо ви вважаєте повість «Фаталіст» окремим реалістичним твором, то спробуйте пояснити, як з різноманітних рис Печоріна, що виявляються в кожній з п’яти повістей роману, формується реалістичний типовий образ «героя нашого часу»?

4. Якщо ви вважаєте повість «Фаталіст» окремим романтичним твором, спробуйте пояснити, чи можливо з романтичних повістей скласти реалістичний роман. Якщо так, то в який спосіб? Якщо ні, то чому?

5. Творчий проект. Групова робота. Об’єднавшись у дві групи, виконайте одне із запропонованих завдань.

• Підготуйте презентацію на тему «Географія біографії: коментована карта подорожей О. Пушкіна під час південного заслання».
• Підготуйте презентацію на тему «Печорін на Кавказі: коментована карта життя та подорожей героя».