Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Волощук

Віват, Дюма! Віват, мушкетери!

1. Розглянувши «хмаринку слів», пригадайте, яка література називається пригодницькою та які пригодницькі романи ви читали.

2. Чим, на вашу думку, пригодницькі твори відрізняються від історичних?

Для багатьох читачів Олександр Дюма є передусім автором знаменитого роману «Три мушкетери», що здобув гучну славу в усьому світі. Лише небагато прихильників письменника знають, що він був напрочуд різнобічною особистістю. Сучасники характеризували його як людину неймовірної енергії та фантастичного життєлюбства, як талановитого журналіста й політика, затятого мандрівника й вправного кулінара, забіякуватого дуелянта та невгомонного бунтівника.

¹ Віват! - схвальний вигук, висловлення побажання «Хай живе».

Сімейна історія Олександра Дюма, либонь, не поступається найзахопливішим вигаданим літературним сюжетам. Дід письменника, маркіз де ла Паєтрі, після завершення успішної військової кар’єри втік від кредиторів на Гаїті з наміром стати плантатором. На острові він закохався в темношкіру красуню-рабиню, яка народила йому чотирьох дітей. Серед них був і батько майбутнього письменника, хлопчик Тома-Олександр. Під тягарем боргів маркіз змушений був продати власних дітей у рабство, але за чотири роки по тому викупив Тома-Олександра й забрав його із собою до Франції.

Олександр Дюма

(1802-1870)

На новій батьківщині Тома-Олександр зробив блискучу військову кар’єру, упродовж лише двох років подолавши шлях від капрала до генерала наполеонівської армії. Товариші захоплювалися сміливістю і фізичною силою цього смаглявого велетня, якому було, наприклад, до снаги підтягнутися на балці стайні з конем, затиснутим між його ногами. Не дивно, що для майбутнього письменника батько був справжнім ідеалом мужності й відваги. На жаль, із часом Олександр-Тома потрапив у немилість до імператора й помер, залишивши без засобів до існування свою дружину й малого сина.

Бідність, у якій зростав юний Олександр, завадила йому здобути належну освіту. Однак його природні таланти помітив і підтримав місцевий абат. У 13 років Дюма заробляв на життя своїм каліграфічним почерком¹ - умінням, яке за тих часів високо цінувалося. Уже за юних років він захопився творами англійського драматурга В. Шекспіра й вирішив стати письменником. Мрія про літературну славу спонукала його перебратися до Парижа. Там йому пощастило отримати місце в канцелярії впливового герцога Орлеанського². Однак увесь вільний час Олександр, забувши про юнацькі розваги, проводив за читанням книжок. Завдяки набутій ерудиції та унікальній пам’яті йому вдалося за лічені роки випередити за рівнем інтелекту випускників університетів.

¹ Каліграфічний почерк - розбірливе, гарне й чітке письмо.

² Герцог Орлеанський - титул французької королівської сім’ї, який присвоювався принцові крові, другому синові короля з XIV ст.

Дюма став професійним письменником - тобто автором, який заробляв на життя письменницькою працею, до того ж заробляв чимало. Досить згадати, що на кошти від публікації свого роману «Граф Монте-Крісто» письменник власноруч спроєктував і побудував маєток з елегантним триповерховим замком і парком (Дюма назвав його на честь свого літературного героя - Монте-Крісто). Варто зауважити, що фінансовий успіх Дюма ґрунтувався не лише на його письменницькому таланті, а й на неймовірній працездатності. Дюма працював 12-15 годин на добу та випускав кілька книжок на місяць. Його перу належить близько 1200 творів, у яких зображено 4,5 тисячі головних дійових осіб і десятки тисяч (!) другорядних персонажів. Літературна імперія Дюма могла б скласти окреме місто з населенням близько 35 тисяч осіб. Недарма письменник називав себе Наполеоном у літературі.

Олександр Дюма за роботою. Ілюстрація Моріса Лелуара

Подібно до Вальтера Скотта, чиї твори Дюма добре знав, він зображував у своїх творах історичні злами та яскравих особистостей. Однак Дюма цікавили передусім пригоди, а не історія, яку він сприймав лише як ефектні декорації для захопливих сюжетів і непересічних героїв. Сам Дюма іронічно підкреслював, що історія для нього - це цвях, на який він вішає свої романи. Невипадково Дюма вважається родоначальником історико-пригодницького роману в світовій літературі.

Історико-пригодницький роман - твір, що його дія розгортається в минулому й характеризується переплетеннями вигаданих незвичайних пригод з історичними подіями та картинами історичного побуту. Центральними героями таких книжок зазвичай стають вигадані персонажі, тимчасом як історичні постаті змальовуються як другорядні або епізодичні герої (які з’являються лише в окремих епізодах). Крім того, сюжет історично-пригодницького роману містить елементи таємниці, яка розгадується впродовж зображуваних пригод.

Одним з найвідоміших історико-пригодницьких романів Олександра Дюма є його книжка «Три мушкетери» (1844), завдяки якій мільйони читачів відкрили для себе картину мушкетерської Франції часів короля Людовика XIII та його могутнього кардинала¹ Рішельє.

¹ Кардинал - найвище після Папи Римського духовне звання в католицькому християнстві, очільник церкви в різних країнах.

Події твору розгортаються в 1625-1628 рр. Король і кардинал ведуть приховану війну за владу. На боці короля виступає полк мушкетерів, на боці кардинала - полк гвардійців. Власне, з історичної точки зору зображені письменником стосунки Людовика XIII та Рішельє відрізнялися від дійсних. Насправді кардинал на посту першого міністра зміцнював королівську владу, тримав у покорі аристократів і в такий спосіб сприяв установленню у Франції абсолютної монархії.

Натомість у романі була змальована цілком історична ворожнеча Рішельє з дружиною Людовика XIII, королевою Анною Австрійською. Так само мала певне історичне підґрунтя сюжетна лінія кохання до королеви з боку англійського герцога Бекінгема, який, між іншим, вважався одним з найвродливіших і найзаможніших чоловіків того часу. Примітно, що Дюма перетворив на пружину романного сюжету історію з підвісками королеви, що свідчила про особливі стосунки між Анною Австрійською та Бекінгемом і була спричинена прагненням Рішельє, з одного боку, розпалити ревнощі короля й послабити його політичну позицію, а з іншого - помститися красуні-королеві за те, що вона знехтувала його почуттями. Відтак Дюма вибудовує власну версію історії, у якій історичні факти переплітаються з художньою вигадкою.

Отож історичні події та стосунки між історичними діячами в романі Дюма утворюють лише тло, на якому розгортається пригодницька історія головного героя - юного французького дворянина д'Артаньяна. Разом зі своїми друзями, мушкетерами Атосом, Портосом та Арамісом, д'Артаньян втягується в боротьбу між можновладцями, захищаючи королеву та короля від підступних інтриг кардинала.

Зліва направо: портрет Людовика XIII роботи Філіпа де Шампаня (1635); портрет королеви Анни роботи Пітера Пауля Рубенса (бл. 1620 - 1625 рр.); портрет герцога Бекінгема роботи Міхіла Янса ван Міревелта (бл. 1625 р.); портрет кардинала Рішельє роботи Філіпа де Шампаня (1642)

Мушкетерами за часів д'Артаньяна називали всіх солдатів, озброєних ручною вогнепальною зброєю - мушкетами. Для ближнього бою мушкет був непридатний, отож у хід ішла довга шпага. Історична королівська рота під керівництвом капітана де Тревіля налічувала понад сотню вояків, причому половину з них складали такі самі гасконці¹, як літературний д’Артаньян. Королівські мушкетери їздили на конях білої масті, носили короткий блакитний плащ зі срібними галунами та нашитими спереду, ззаду і на бічних лопатях білими оксамитовими хрестами.

¹ Гасконець - уродженець історичної провінції на південному заході Франції - Гасконі.

Історичною постаттю був і головний герой роману - д’Артаньян: гасконець Шарль Ож’є де Батц де Кастельмор, шевальє д’Артаньян розпочав військову кар’єру за часів Людовика XIV і дослужився до маршала Франції. Проте реальний д’Артаньян багато в чому відрізнявся від літературного образу - насамперед завдяки тому, що Дюма, підкреслюючи героїчну вдачу свого літературного персонажа, приписав на його рахунок чимало напівлегендарних історій, до яких належить і історія з підвісками Анни Австрійської.

Портрет д’Артаньяна з «Мемуарів пана д’Артаньяна» Гасьєна де Куртіля, 1700 р.

Роман «Три мушкетери» здобув неймовірний успіх, а його назва перетворилася на крилатий вислів, що означає нерозлучних друзів, готових будь-якої миті й незважаючи на будь-які небезпеки прийти на допомогу один одному.

Олександр Дюма помер 2 грудня 1870 р. Для вшанування пам’яті талановитого співвітчизника у 2002 р. його прах було перенесено до паризького Пантеону, що є усипальницею видатних особистостей Франції.

Пам’ятник д’Артаньяну в Парижі

Перевірте себе

1. Складіть план розділу про Олександра Дюма та його роман «Три мушкетери». Спираючись на план, перекажіть прочитаний матеріал.

2. Розгляньте розміщені в підручнику портрети О. Дюма. Які риси вдачі письменника відображені художниками? Складіть усний портрет на тему «Яким я уявляю Олександра Дюма?».

3. Творча лабораторія. А. Уявіть, що О. Дюма вирішив писати історико-пригодницький роман про українських козаків. Які сюжети з української історії ви йому порадили б використати? Б. Майстерня гугл-дудлів. Дудл - це логотип пошукової системи Google, стилізований на честь будь-якого свята чи події. Він може бути малюнком, анімацією або грою. 28 серпня 2020 р. пошукач Google випустив новий дудл, присвячений дню виходу друком першої частини знаменитого історико-пригодницького роману «Граф Монте-Крісто» О. Дюма. Скориставшись посиланням https://cutt.ly/AwIHlpgd або QR-кодом, перегляньте дудл, присвячений О. Дюма. Уявіть себе дизайнером дудлів - намалюйте або створіть за допомогою відомого вам графічного редактора дудл-малюнок, присвячений О. Дюма та його знаменитим романам. Представте свою роботу в класі.

Під час читання твору визначте приклади переплетення історичних подій і звичаїв з вигаданими подіями й пригодами героїв.

Три мушкетери

(Уривки)

ЧАСТИНА ПЕРША

І. Три подарунки пана д'Артаньяна-батька

У перший понеділок квітня 1625 року до французького міста Менга, що неподалік від Парижа, в’їхав на своєму коні юнак на імя д’Артаньян. Письменник детально описує його портрет.

(...) Обличчя - видовжене й засмагле; гострі вилиці - ознака хитрості; надмірно розвинені м’язи на щелепах - прикмета, за якою відразу й безпомилково можна впізнати гасконця, навіть коли він без берета, - а наш юнак мав на голові берет, ще й з поганеньким пером. Очі в молодика були розумні й відверті; ніс із горбинкою, тонкий і гарно окреслений. На зріст він був надто високий для юнака і надто малий для дорослого чоловіка, тож недосвідчена людина могла б сказати, що це фермерський син подався в мандри, якби на ньому не було почепленої на шкіряній перев’язі через плече довгої шпаги, що хльоскала його по ногах, коли він ходив, і стукала по кошлатій шерсті коня, коли він сидів верхи.

Бо наш подорожній їхав на коні, і цей кінь був такий незвичайний, що мимоволі привертав до себе увагу. То була (...) конячина віком років дванадцяти, а то й чотирнадцяти, жовтої масті, з облізлим хвостом і рубцями на бабках. Вона, дарма що чвалала, понуривши морду нижче колін, так що вершникові марно було натягувати вудила, - ще вільно долала вісім льє¹ за день. На нещастя, ці добрі якості шкапини були так приховані за її химерною мастю та дивною ходою, що на ті часи, коли всяк добре знався на конях, поява її в Мензі, куди вона ступила чверть години тому (...), викликала справжню сенсацію, яка кинула тінь і на вершника.

¹ Льє - старовинна французька міра довжини, що дорівнює приблизно 4,5 км.

І ця сенсація була тим прикріша для юного д’Артаньяна (...), що й сам юнак, хоч як вправно тримався в сідлі, не гірше за інших розумів, наскільки він смішний на своєму коні. Недарма наш герой так тяжко зітхнув, приймаючи від пана д’Артаньяна-батька його подарунок. (...)

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

- Сину мій! - сказав гасконський дворянин (...) - Сину мій, цей кінь народився в господі вашого батька майже тринадцять років тому і весь час залишався в ній, так що ви повинні любити його. Ні в якому разі не продавайте його і дайте йому змогу спокійно й гідно померти від старості; якщо вам доведеться вирушити з ним у похід, доглядайте його, як доглядали б старого слугу. При дворі, - вів далі пан д’Артаньян-батько, - якщо ви матимете честь бути там, - до речі, честь, на яку вам дає право давність вашого роду, - бережіть, пам’ятаючи не тільки про себе, а й про своїх близьких, гідність нашого дворянського імені, яке ось уже понад п’ятсот років ніхто з ваших предків нічим не заплямував. Кажучи «близькі», я маю на увазі ваших рідних і друзів. Ніколи й нікому не коріться, крім пана кардинала й короля. Тільки мужністю - чуєте, тільки мужністю! - дворянин здатен у наші дні прокласти собі дорогу! (...)

Батько порадив юнакові податься у Парижі до капітана мушкетерів, пана де Тревіля, якого побоювався навіть сам кардинал Рішельє.

Того самого дня юнак пустився в мандри з трьома батьковими подарунками: п’ятнадцятьма екю, конем та листом до пана де Тревіля; поради, зрозуміло, дісталися йому на додачу. (...)

Так, зберігаючи незалежний вигляд і пильно придивляючись до того, що діється довкола, д’Артаньян і доїхав аж до злощасного Менга.

Але тут (...) наш юнак помітив крізь прочинене вікно долішнього поверху високого пихатого дворянина з непривітним обличчям, який розмовляв з двома чоловіками, що шанобливо слухали його. Д’Артаньян, звичайно, подумав, що говорять про нього, і прислухався.

Цього разу він помилився тільки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, мабуть, перелічував усі його яскраві прикмети, і оскільки співрозмовники, як ми вже сказали, вельми шанобливо ставились до оповідача, то весь час голосно сміялися. А що ледь помітної посмішки було досить, аби розбурхати запальність молодого гасконця, то легко собі уявити, як обурив його цей регіт. (...)

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Тепер уже сумнівів не було: з д’Артаньяна глузували. Певний своєї правоти, він насунув берет на самісінькі очі й, намагаючись наслідувати манери придворних, що їх підмітив ще в Гасконі у приїжджих вельмож, поклав одну руку на ефес¹ шпаги, а другою взявся в бік. (...) - Гей, добродію! - вигукнув д’Артаньян. - Шановний, авжеж, ви, що ховаєтесь за цією віконницею! Скажіть лишень, з чого ви смієтесь, і ми посміємося разом.

¹ Ефес - руків’я холодної зброї.

Дворянин неквапом перевів погляд з коня на вершника, (...) і, помовчавши, відповів д’Артаньянові тоном, сповненим невимовної іронії та зухвалості:

- Я не з вами розмовляю, добродію.

- Але я розмовляю з вами, я! - вигукнув юнак, доведений до нестями цим поєднанням нахабства й вишуканості, пристойності й зневаги.

Незнайомець ще раз глянув на д’Артаньяна й ледь помітно всміхнувся. Він відступив од вікна, неквапно вийшов з дверей заїзду й зупинився за два кроки від д’Артаньяна, саме проти його коня. Спокійна манера та глузливий вираз обличчя дворянина ще дужче розвеселили його співрозмовників, що залишилися стояти біля вікна.

Побачивши незнайомця перед собою, д’Артаньян на цілий вершок витяг шпагу з піхов. (...)

- Лише той може кепкувати з коня, хто не зважується кепкувати з його хазяїна! - вигукнув розгніваний наслідувач пана де Тревіля.

- Я не часто сміюся, добродію, - відповів незнайомець, - про що ви можете судити з виразу мого обличчя; проте я сподіваюсь зберегти за собою право сміятися тоді, коли мені заманеться.

- А я, - крикнув д’Артаньян, - не бажаю, щоб сміялися тоді, коли мені це не до вподоби!

- Справді, добродію? - спитав незнайомець ще спокійніше. - Ну, що ж! Це вельми слушно. - І, повернувшись на підборах, він рушив до воріт заїзду, біля яких д’Артаньян із самого початку помітив верхового коня.

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Та не такий був д’Артаньян, аби відпустити людину, що мала зухвалість насміятися з нього. Він вихопив шпагу з піхов і кинувся за незнайомцем, вигукуючи:

- Оберніться, та оберніться ж, пане жартівнику, щоб я, бува, не зачепив вас ззаду!

- Зачепити мене? - перепитав той і, рвучко повернувшись, глянув на юнака скоріше здивовано, ніж неприязно. - Та годі, годі ж бо, мій любий, ви з глузду з’їхали!

Потім тихо, наче звертаючись до самого себе, додав:

- От біда! А яка б це була знахідка для його величності, котрий скрізь шукає хоробрих людей, щоб поповнити лави своїх мушкетерів!

Та ледве він договорив ці слова, як д’Артаньян зробив такий несамовитий випад шпагою, що, коли б незнайомець вмить не відскочив назад, це був би його останній жарт. Збагнувши, що жартом тут не відбутися, дворянин вихопив свою шпагу, вклонився супротивникові й почав захищатися. Але враз обидва його співрозмовники вкупі з корчмарем накинулись на д’Артаньяна й заходилися безжально лупцювати його кийками, лопатами та камінними щипцями. (...)

Але незнайомець не знав, з яким упертюхом має справу; д’Артаньян був з тих людей, котрі ніколи не просять пощади. Бій тривав ще кілька секунд; нарешті знеможений д’Артаньян випустив з рук шпагу, яка переламалася навпіл від удару кийка. Мало не в ту ж мить другий удар прийшовся йому по лобі, і юнак, скривавлений, майже непритомний, упав на землю.

До місця події збігалися люди. Боячись скандалу, корчмар разом зі слугами вніс пораненого до кухні, де йому надали першу допомогу.

Тим часом дворянин знову підійшов до вікна й нетерпляче, ба навіть трохи невдоволено, став спостерігати за натовпом. (...)

- Це не хлопець, а диявол! - вигукнув незнайомець.

- Ба ні, ваша світлосте, це зовсім не диявол, - заперечив хазяїн, зневажливо усміхнувшись. - Поки він був без тями, ми обшукали його і знайшли в його клуночку одну-єдину зміну білизни, а в гаманці - всього-на-всього одинадцять екю. Проте це не завадило йому сказати, непритомніючи, що, коли б щось подібне сталося з ним у Парижі, ви пожалкували б одразу, хоч і тут пожалкуєте, тільки трохи згодом.

- Тоді, - холодно зауважив незнайомець, - це якийсь перевдягнений принц крові.

- Я вам сказав це, ваша світлосте, - відповів хазяїн, - щоб ви були насторожі. (...)

- Я певен, мій любий хазяїне: поки ваш юнак лежав нестямний, не обійшлося без того, щоб ви не обшукали й цю кишеню. Що там було?

- Лист до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

- Справді?

- Щира правда, як те, що я з вами маю честь говорити, ваша світлосте.

Не дуже спостережливий корчмар не помітив, яке враження справили його слова на незнайомця. Той відійшов од вікна, на яке досі спирався ліктем, і стурбовано насупив брови.

- Хай йому чорт! - пробурмотів він крізь зуби. - Чи не підіслав Тревіль до мене цього гасконця? Щоправда, він надто молодий! Але удар шпагою - це удар шпагою, хоч би скільки років було тому, хто його завдає, і до того ж завжди менше остерігаєшся хлопчиська, ніж когось іншого. Іноді досить дрібної перешкоди, щоб зіпсувати велику справу.

І незнайомець глибоко й надовго замислився. (...)

Напівоглушений, напівроздягнений, із замотаною ганчір’ям головою, д’Артаньян підвівся, і хазяїн допоміг йому спуститися вниз. Та, опинившись на кухні, юнак знову побачив свого кривдника: стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої двома здоровими нормандськими кіньми, той спокійно з кимось розмовляв.

Його співбесідницею, чию голівку можна було побачити у віконечку карети, була молода жінка років двадцяти - двадцяти двох. Ми вже казали, з якою швидкістю д’Артаньян схоплював усі деталі незнайомого обличчя; тож із першого погляду він побачив: жінка була молода та вродлива. Її краса вразила д’Артаньяна тим більше, що то була краса, зовсім незвична для південних країв, де юнак жив донедавна. Жінка була бліда; довгі біляві кучері падали їй на плечі; в неї були великі млосні голубі очі, рожеві вуста й сніжно-білі руки.

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Жінка дуже жваво розмовляла з незнайомцем.

- Отже, його високопреосвященство наказує мені... - говорила вона.

- Негайно повернутися до Англії й відразу повідомити, якщо герцог виїде з Лондона.

- Інших розпоряджень не буде? - спитала красуня.

- Вони у цій скриньці, яку ви маєте відкрити лише по той бік Ла-Маншу¹.

- Гаразд; а що робитимете ви?

- Я повертаюсь до Парижа. (...)

¹ Ла-Манш - протока між островом Великою Британією та материковою частиною Франції.

Запитання і завдання до прочитаного уривка

• 1. Перечитайте портрет д’Артаньяна. Яке враження справила на вас зовнішність героя? Які риси вдачі персонажа розкриваються в його портреті?
• 2. Що змусило д’Артаньяна вирушити до Парижа? Чого він прагнув?
• 3. Які настанови та подарунки отримав д’Артаньян від батька перед своєю подорожжю до Парижа? Чи дослухався він до батьківських порад?
• 4. Чому спалахнув конфлікт між д’Артаньяном та незнайомцем? Як поводився кожен з них під час двобою? Які риси характеру обох персонажів проявилися в цій сцені?
• 5. Якою постає в поданому уривку міледі? Чим вона вразила д’Артаньяна? Яке доручення від кардинала вона мала виконати?
• 6. Робота в парах. Визначте комічні деталі в описі сутички д’Артаньяна з незнайомцем.

Д’Артаньян дістався Парижа й поквапився до капітана де Тревіля, який у цей момент давав прочухана своїм улюбленцям - королівським мушкетерам Атосу, Портосу та Араміcy. Напередодні вони вчинили бійку з гвардійцями кардинала Рішельє, після якої були заарештовані. Де Тревіль був обурений тим, що вони дозволили себе заарештувати й тим самим заплямували честь мушкетерів. Ситуацію врятувало лише те, що Атос, важко поранений у нерівному бою з гвардійцями, знепритомнів.

До д’Артаньяна де Тревіль поставився з симпатією, але їхня розмова раптом перервалася: побачивши через вікно свого образника, з яким він щойно боровся в місті Мензі, д’Артаньян стрімголов кинувся на вулицю. Юнак і гадки не мав про те, що цей чоловік є графом Рошфором, найнебезпечнішим авантюристом на службі в кардинала Рішельє.

IV. Плече Атоса, перев’язь Портоса й хусточка Араміса

Д’Артаньян, нетямлячи себе від люті, в три стрибки проминув передпокій і вибіг на терасу, певний, що зможе так само швидко проскочити й сходи. Аж тут він налетів знов на мушкетера, що виходив од пана де Тревіля через бічні двері, і, зачепивши головою його плече, примусив того скрикнути, або, точніше, завити від болю.

- Вибачте, - сказав д’Артаньян, намагаючись проскочити далі, - вибачте, але я поспішаю.

Та не встиг він ступити й кроку, як залізна рука схопила його за перев’язь і примусила зупинитись.

- Ви поспішаєте! - вигукнув мушкетер, білий, немов саван. - І тому ви штовхаєтесь, кажете «вибачте» й гадаєте, що цього досить? Ба ні, юначе! Чи, може, ви думаєте, що коли були свідком того, як пан де Тревіль сьогодні не дуже чемно розмовляв з нами, то так само з нами можуть говорити й інші? Помиляєтеся, приятелю; адже ви не пан де Тревіль.

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

- Слово честі, - відповів д’Артаньян, упізнавши Атоса, який повертався після перев’язки додому, - слово честі, я це зробив ненавмисне, тож і сказав: «Вибачте». Гадаю, цього цілком досить. А втім, я повторюю, хоч, можливо, роблю це даремно: я поспішаю, повірте мені, дуже поспішаю. Прошу вас, не затримуйте мене - я маю дуже нагальні справи.

- Добродію, - сказав Атос, відпускаючи його, - ви погано виховані. Видно, що ви приїхали здалеку.

Д’Артаньян уже був проскочив кілька сходинок, але, почувши це зауваження, миттю зупинився.

- До біса, добродію! - гукнув він. - Хоч би як здалеку я приїхав, не вам учити мене гарних манер, попереджаю вас.

- Можливо, - кинув Атос.

- О, коли б я не так поспішав, - вигукнув д’Артаньян, - і коли б я не гнався за цим незнайомцем...

- Пане Поспішайле, мене ви знайдете, не ганяючись за мною, чуєте?

- Де саме, прошу?

- Біля монастиря Дешо.

- Коли?

- Ополудні.

- Гаразд, я буду там ополудні.

- Не примушуйте мене чекати, бо о чверть на першу я вас наздожену й відріжу вуха.

- Домовились! - вигукнув д’Артаньян. - Я буду там за десять хвилин до дванадцятої.

І, все ще сподіваючись розшукати свого незнайомця, який мав бути десь недалеко, бо йшов дуже повільно, юнак кинувся бігти так, наче за ним гнався сам чорт.

Але біля воріт д’Артаньян побачив Портоса, який розмовляв з вартовим. Між співрозмовниками було саме стільки місця, щоб могла пройти людина. Д’Артаньян вирішив: цього простору для нього цілком досить, - і поспішив уперед, сподіваючись проскочити проміж них. Але наш юнак не врахував сили вітру. Коли д’Артаньян був уже певен, що йому пощастило проминути мушкетерів, порив вітру розвіяв довгого Портосового плаща, і юнак заплутався в ньому. Певно, у Портоса були якісь причини, щоб не скидати із себе цю важливу частину свого вбрання, бо, не випускаючи з рук поли, він рвонув її до себе з такою силою, що д’Артаньян, обкрутившись навколо самого себе, геть заплутався в плащі. Почувши лайку мушкетера, д’Артаньян вирішив вибратися з-під плаща і заборсався серед його складок. Він дуже боявся відчути рукою холодок чужої перев’язі, про яку ми вже стільки чули; і от, розплющивши очі, юнак побачив, що впирається носом у Портосову спину - саме в те місце, де мала бути перев’язь.

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

На лихо, як і більшість речей цього світу, що блищать тільки зовні, перев’язь була золотою лише спереду; ззаду вона була зшита з простої буйволячої шкіри. Гордий Портос, не маючи змоги купити перев’язь із суцільного золотого шитва, вибрав таку, яка була золотою наполовину. Тож зрозуміло тепер, чому він скаржився на нежить і не знімав із себе плаща.

- Хай йому чорт! - вигукнув Портос, з усіх сил намагаючись визволитися від д’Артаньяна, який ледве ворушився у нього за спиною. - Ви, мабуть, збожеволіли, що так кидаєтесь на людей!

- Вибачте, - сказав д’Артаньян, визираючи нарешті з-за плечей велетня, - але я дуже поспішаю, бо женусь за одним незнайомцем і...

- А чи не забуваєте ви десь свої очі, коли кидаєтесь у погоню? - спитав Портос.

- Ні, - ображено відповів д’Артаньян, - бо саме завдяки моїм очам я бачу те, чого не бачать інші.

Зрозумів чи не зрозумів Портос цей натяк, але він дав волю гнівові.

- Добродію, - сказав він, - попереджаю, що ви колись діждетесь добрячого прочухана, якщо будете так зухвало поводитися з мушкетерами.

- Добрячого прочухана, добродію? - перепитав д’Артаньян. - Чи не надто гостре слово?

- Зате його сказала людина, яка має звичку дивитися своїм ворогам просто в обличчя.

- Ще б пак! Я ж бо знаю, що ви ні до кого не повернетеся спиною...

І, в захваті від свого дотепу, юнак побіг далі, голосно сміючись. Портос осатанів од люті й мало не кинувся битися навкулачки.

- Тільки не зараз! - вигукнув д’Артаньян. - Згодом, коли ви будете без плаща.

- Отже, о першій годині за Люксембурзьким палацом!

- Чудово, о першій, - відповів д’Артаньян, повертаючи за ріг.

Та ні на тій вулиці, де він щойно був, ні на тій, на яку вибіг, юнак не побачив нікого. Хоч як повільно йшов незнайомець, він усе-таки встиг зникнути (...)

Д’Артаньян вирішив спокійно обміркувати події; їх було немало, і всі вони виявилися фатальними: звернуло тільки на дванадцяту годину, а ранок уже приніс йому немилість пана де Тревіля, який не міг не вважати трохи розв’язним спосіб, обраний д’Артаньяном, щоб залишити його.

А ще він наразився на дві дуелі з бійцями, кожен з яких був здатен убити трьох д’Артаньянів, - та що й казати, адже це були мушкетери, а він поважав їх так беззастережно, що не тільки в думках, а й у серці ставив понад усіх людей.

Обставини складалися справді кепсько. Не сумніваючись, що його вб’є Атос, юнак, цілком зрозуміло, не дуже турбувався про дуель з Портосом. Проте, оскільки надія завжди останньою згасає в людському серці, д’Артаньян врешті-решт став думати, що він виживе, хоч, ясна річ, буде тяжко поранений в обох дуелях, і, зупинившись на цій думці, почав докоряти собі на майбутнє:

«Який же я йолоп! Адже хоробрий Атос поранений саме в те плече, в яке я його буцнув, мов той баран. Дивно, чому він не порішив мене на місці, - адже у нього були для цього всі підстави: біль, якого я йому завдав, напевно, витерпів би не кожний. Але з Портосом... О! З Портосом вийшло справді кумедно, слово честі!» (...)

Отак розмовляючи сам із собою, д’Артаньян (...) побачив Араміса, який балакав з трьома королівськими гвардійцями. Араміс теж помітив д’Артаньяна; але через те, що він ще не забув, як саме перед цим юнаком пан де Тревіль давав їм уранці прочухана, і через те, що свідок цієї неприємної розмови таки й справді викликав у нього досаду, - Араміс удав, ніби не бачить юнака. Проте д’Артаньян, який прагнув будь-що довести свої миролюбні наміри, чемно підійшов до чотирьох молодиків і з найприязнішою усмішкою ввічливо до них вклонився. (...)

Міркуючи, як би відступити, він раптом помітив, що Араміс упустив додолу хусточку і, поза всяким сумнівом, ненароком наступив на неї ногою. У д’Артаньяна майнула думка, що наспів час виправити похибку; він нахилився і з найлюб’язнішим виглядом витяг хусточку з-під ноги мушкетера, хоч і відчув - той силкується її втримати. Простягнувши хусточку Арамісові, юнак сказав:

- Гадаю, добродію, вам було б дуже прикро загубити цю хусточку.

Вона й справді була розкішно вигаптувана, та ще й мала на одному з ріжечків корону і герб.

Араміс почервонів по самісінькі вуха і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

- Оце так, скромняго Арамісе! - вигукнув один з гвардійців. - І ти будеш нам доводити, що посварився з пані де Буа-Трасі, ще й тепер, коли ця прекрасна дама люб’язно позичає тобі свої хусточки!

Араміс кинув на д’Артаньяна один з тих поглядів, які ліпше за будь-які слова дають зрозуміти людині, що в неї з’явився смертельний ворог; потім, опанувавши себе, він солодкаво відповів:

- Ви помиляєтеся, панове. Це не моя хусточка, і я не знаю, навіщо цьому добродієві заманулося дати її саме мені, а не комусь із вас. На доказ того, що я сказав правду, - ось моя хусточка, у мене в кишені.

З цими словами він витяг власну хусточку, не менш елегантну і також з тонкого батисту, який був дуже дорогий за тих часів, але не вишивану й без герба, а прикрашену тільки монограмою¹ власника.

¹ Монограма - позначка перших літер імені та прізвища особи.

На цей раз д’Артаньян не сказав ні слова - він зрозумів свою помилку. (...)

- Як по правді, - несміливо обізвався д’Артаньян, - я не бачив, що хусточка випала саме з кишені пана Араміса. Він просто наступив на неї, от я й подумав, що хусточка належить йому.

- І ви помилилися, мій любий пане, - холодно відповів Араміс, мовби не почувши вибачення. (...)

Молоді люди голосно зареготали, і справа на тому скінчилася. За хвилину розмова урвалась, троє гвардійців та мушкетер дружньо потисли один одному руки й розійшлися: гвардійці - в один бік, Араміс - у другий.

«Ось нагода помиритися з цією вихованою людиною», - сказав сам до себе д’Артаньян, який під час останньої частини розмови стояв трохи осторонь. Сповнений найкращих намірів, він наздогнав Араміса (...)

- Добродію, - відповів Араміс, - я сказав це не для того, щоб шукати з вами сварки. Хвала Богові, я не забіяка, і, хоч я й мушкетер - щоправда, тільки на якийсь час, - але б’юся на дуелях лише тоді, коли мене до цього змушують, до того ж завжди з великою відразою. Проте цього разу справа здається мені значно серйознішою, бо ви скомпрометували даму.

- Ви хочете сказати - ми скомпрометували! - вигукнув д’Артаньян.

- Навіщо ви так необачно віддали мені хусточку?

- А навіщо ви її так необачно впустили?

- Ще раз повторюю: ця хусточка не випадала з моєї кишені.

- Он воно як! Але тоді ви, добродію, збрехали двічі, бо я на власні очі бачив - хусточка випала саме з вашої кишені.

- Що це за тон, пане гасконцю? Гаразд! Я вас навчу жити!

- А я відправлю служити вашу месу¹ вас, пане абате²! До шпаги! Негайно!

¹ Меса - традиційна назва богослужіння в римо-католицькій церкві.

² Абат - священник католицької церкви у Франції.

- Ні, мій любий, не тут і не зразу. (...) Я вас уб’ю, можете бути певні, але вб’ю тихо, десь у безлюдному місці, там, де ви не зможете ні перед ким похвалитися своєю смертю. (...) О другій пополудні я матиму честь чекати на вас біля палацу пана де Тревіля. Там я призначу вам місце.

Вклонившись, молоді люди розійшлися в різні боки - Араміс пішов угору по вулиці (...), а д’Артаньян, боячись запізнитися, попрямував до монастиря Дешо, говорячи сам до себе: «Безперечно, я нічого не можу змінити; але якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні рукою мушкетера».

V. Королівські мушкетери й гвардійці пана кардинала

Д’Артаньян нікого не знав у Парижі. Тому він пішов на місце зустрічі з Атосом без секунданта³ і вирішив задовольнитися тими, яких обере його супротивник. Єдине, що він заздалегідь вирішив зробити, - це гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, боячись, аби його дуель, як це трапляється у випадках, коли молодий і дужий супротивник стає до бою з пораненим і кволим, не спричинилася до згубних наслідків: якщо він зазнає поразки, це подвоїть тріумф його ворога; якщо ж він переможе, його звинуватять у злочині й зухвальстві.

³ Секундант - свідок і посередник, який супроводжує кожного з учасників дуелі.

Проте або ми погано змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач уже помітив, що д’Артаньян - юнак не зовсім звичайний. Тож, навіть твердо переконаний у тому, що його смерть неминуча, він не хотів умирати спокійно й тихо, як це зробив би на його місці хтось не такий хоробрий і стійкий. (...)

Коли д’Артаньян підійшов до невеличкого пустиря біля підніжжя монастирської стіни, Атос уже чекав на нього, але не більше п’яти хвилин, - саме в ту мить пробило дванадцяту. (...) Побачивши д’Артаньяна, він ввічливо підвівся і зробив кілька кроків назустріч. Д’Артаньян і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо торкалося землі.

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

- Добродію, - сказав Атос, - я послав попросити двох моїх друзів бути мені за секундантів, але вони ще не прийшли. Я дуже збентежений з їхнього запізнення: це не в їхніх звичках.

- У мене немає секундантів, добродію, - відповів д’Артаньян, - бо, приїхавши до Парижа тільки вчора, я не встиг зазнайомитися ні з ким, крім пана де Тревіля, котрому мене рекомендував мій батько, який мав честь бути колись його другом.

Атос на мить замислився. (...)

- Ви неабияк мене збентежили, - відповів Атос з притаманною йому шляхетністю. - Але прошу, змінімо тему розмови, якщо, звичайно, на те ваша ласка. Ах! Хай йому грець! Якого болю ви мені завдали! Плече просто горить.

- Якби ви дозволили... - несміливо мовив д’Артаньян.

- Що, добродію?

- У мене є чудодійний бальзам для лікування ран; цей бальзам дала мені моя мати, і я вже випробував його на собі.

- Ну й що з того?

- А те, що за три дні від цього бальзаму загоїться ваша рана, я певен цього; а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму високу честь бути до ваших послуг.

Д’Артаньян сказав це з простотою, яка робила честь його ввічливості й водночас анітрохи не ставила під сумнів його хоробрість.

- Бог свідок, добродію, - відповів Атос, - ваша пропозиція мені до вподоби. Я, правда, не можу на неї пристати, але за тим, що ви сказали, на цілу милю видно чесну людину. (...) От тобі й маєш! Ці гультяї не збираються приходити, чи що?

- Якщо ви поспішаєте, добродію, - мовив д’Артаньян до Атоса з тією ж простотою, з якою тільки-но пропонував йому відкласти дуель на три дні, - якщо ви поспішаєте і якщо вам буде приємно відправити мене на той світ негайно, не церемоньтеся, прошу вас.

- Ці слова мені теж до вподоби, - сказав Атос, прихильно вклонившись д’Артаньянові. - Так може сказати тільки розумна і водночас благородна людина. Добродію, я люблю людей вашого гарту і певен, що коли ми не вб’ємо один одного, то згодом мені буде дуже приємно розмовляти з вами. Почекаймо моїх друзів, прошу вас, я маю час, і до того ж так буде пристойніше. А! Здається, один з них уже йде.

Справді, в кінці вулиці (...) з’явилася велетенська постать Портоса.

- Як! - вигукнув д’Артаньян. - Ваш перший секундант - пан Портос?

- Так, а хіба вам це неприємно?

- Ні, чому ж...

- А ось і другий.

Д’Артаньян обернувся туди, куди вказував Атос, і впізнав Араміса.

- Як! - вигукнув він іще з більшим подивом. - Ваш другий секундант - пан Араміс?

- Звичайно. Хіба ви не знаєте, що нас ніхто й ніколи не бачить поодинці і що серед мушкетерів та гвардійців, при дворі й у місті нас усі називають «Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних друзів»? (...)

- Слово честі, панове, - вигукнув д’Артаньян, - вас прозвали влучно! Й історія зі мною, якщо тільки про неї почнуть говорити, беззаперечно доведе: ваш союз походить принаймні не від різниці у вдачах.

Портос, який тим часом підійшов ближче і привітав помахом руки Атоса, обернувся до д’Артаньяна і, впізнавши його, занімів, вражений до краю.

- Гм... - пробурмотів він. - Що це таке?

- У мене дуель з цим добродієм, - сказав Атос, показуючи на д’Артаньяна так, наче він вітав його.

- Але в мене теж дуель з цим паном, - мовив Портос.

- Тільки о першій годині, - відповів д’Артаньян.

- І в мене дуель з цим добродієм, - зауважив Араміс, і собі виходячи на галявину.

- Та тільки о другій годині, - так само спокійно сказав д’Артаньян.

- Але з якого приводу б’єшся ти, Атосе? - спитав Араміс.

- Правду кажучи, я й сам до пуття не знаю. Він боляче штовхнув мене в плече. А ти, Портосе?

- А я, правду кажучи, б’юсь тільки тому, що б’юсь, - відповів Портос, почервонівши.

Атос, повз увагу якого ніщо не проходило непоміченим, побачив тонку усмішку на губах гасконця.

- Ми засперечалися з приводу вбрання, - пояснив юнак.

- А ти, Арамісе? - спитав Атос.

- Я б’юсь через суперечку з приводу одного теологічного¹ питання, - відповів Араміс, знаком попереджаючи д’Артаньяна, щоб той не виказав справжню причину їхньої дуелі.

¹ Теологічне питання - питання викладу й тлумачення будь-якого релігійного вчення.

Атос помітив, що д’Артаньян знов усміхнувся. (...)

- А зараз, коли ви всі зібралися, панове, - мовив д’Артаньян, - дозвольте мені вибачитися перед вами.

При слові «вибачитися» легка тінь набігла на чоло Атоса, гордовита посмішка торкнулася губів Портоса, й Араміс заперечливо похитав головою.

- Ви не зрозуміли мене, панове, - провадив д’Артаньян, підводячи голову; в цю мить золотий промінь сонця впав на його чоло, підкресливши тонкі й сміливі риси обличчя. - Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право вбити мене першим, що не дозволить мені заплатити свій борг честі вам, пане Портосе, а тим більше вам, пане Арамісе. А тепер, панове, кажу ще раз: вибачте мені, але тільки за це, - і до бою!

І д’Артаньян сміливо вихопив шпагу з піхов. (...)

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з’явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком. (...)

- Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою! - вигукнув він.

- Їх п’ятеро, - прошепотів Атос, - а нас тільки троє; ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці, бо, кажу вам по щирості, переможений я більше не з’явлюсь перед капітаном. (...)

Д’Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини, - він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. Битись - означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. Обернувшись до Атоса та його друзів, він мовив:

- Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.

- Але ж ви не наш, - заперечив Портос.

- Так, - відповів д’Артаньян, - я не маю мушкетерського вбрання, але я маю душу мушкетера. Серце моє - серце мушкетера, я щиро відчуваю це, панове, і керуюсь цим почуттям. (...)

- Як вас звати, хоробрий юначе? - спитав Атос.

- Д’Артаньян, добродію.

- Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і д’Артаньяне, вперед! - вигукнув Атос. (...)

Атос узяв на себе Каюзака, улюбленця кардинала, Портос бився з Бікара, Араміс - з двома супротивниками водночас. Що ж до д’Артаньяна, то він напав на самого Жюссака.

Серце в молодого гасконця калатало так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей, але, хвала Богові, не від страху - він і тіні страху не відчув, - а від збудження; д’Артаньян бився, як розлючений тигр, наскакував на супротивника спереду і ззаду, раз у раз міняючи прийоми й місце бою. (...)

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Згідно з тогочасними правилами дуелі, д’Артаньян міг прийти на поміч будь-кому з товаришів; поки він шукав очима, хто з них якнайбільше цього потребує, його погляд раптом вловив погляд Атоса. Очі мушкетера були вельми красномовні. Атос швидше погодився б умерти, ніж покликати на допомогу; але він міг дивитись і, отже, поглядом просити підтримки. Д’Артаньян відгадав цей погляд, підхопився і збоку напав на Каюзака, вигукуючи:

- До мене, пане гвардійцю, або я вб’ю вас!

Каюзак обернувся. І саме вчасно. Атос, якого підтримувала хіба тільки його надзвичайна хоробрість, тут же впав на одне коліно. (...)

Короткого перепочинку, що його дав Атосові д’Артаньян, виявилося цілком досить; мушкетер, боячись, що ворога вб’є д’Артаньян, а не він, знову кинувся в бій.

Д’Артаньян зрозумів: Атосові буде прикро, якщо йому стануть на перешкоді. Три мушкетери й д’Артаньян виграли бій. Горді й щасливі, вони вирушили до капітана мушкетерів де Тревіля. (...)

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Відтак д’Артаньян придбав нових друзів. Бійка мушкетерів із гвардійцями кардинала мала скандальний розголос, насамперед завдяки самому Рішельє, який був обурений зухвалістю чотирьох товаришів. Натомість Людовик XIII зрадів перемозі своїх мушкетерів і похвалив їх під час зустрічі з ними. Особливу увагу Людовик звернув на д’Артаньяна, якому він на знак своєї прихильності подарував чималу суму грошей. Друзі вирішили витратити ці гроші на спільну вечерю та оплату слуги, якого для д’Артаньяна знайшов Портос.

Запитання і завдання до прочитаних уривків

1. Як д’Артаньян наразився на двобій з Атосом, Портосом та Арамісом? Чому їхню сутичку можна було вирішити лише дуеллю?

2. Як поводився д’Артаньян перед запланованими дуелями з мушкетерами?

3. Як дуелянти стали спільниками в сутичці з гвардійцями кардинала? Які риси вдачі д’Артаньяна проявилися в цьому бою?

4. Двобій на шпагах був улюбленим мотивом творів Дюма. Пригадайте з уроків історії або інших джерел, яке значення надавали такому двобою сучасники. Які правила мушкетерської дуелі описуються в прочитаному вами уривку роману Дюма?

5. Знайдіть у тексті описи мушкетерів. Які з рис кожного з мушкетерів є визначальними в їхній характеристиці? Розгляньте ілюстрації до роману Дюма, створені талановитим українським графіком¹, майстром книжкової ілюстрації Сергієм Якутовичем. Визначте, хто з мушкетерів зображений на кожній з них. За допомогою яких деталей ілюстратор підкреслює індивідуальність змальованих персонажів?

¹ Графік - художник, що створює ілюстрації, рекламні плакати тощо, використовуючи переважно лінії та штрихи.

6. Творча лабораторія. У романі автор створює узагальнений образ мушкетерів, змальовуючи не лише представників цієї спільноти, але і її побут і звичаї. Складіть план колективної характеристики мушкетерів і напишіть за ним твір «Віват, мушкетери!».

Одного разу галантерейник Бонасьє, у якого д’Артаньян винаймав житло, звернувся до юнака з проханням допомогти йому знайти зниклу дружину Констанцію Бонасьє. Як віддана фрейліна¹ Анни Австрійської, Констанція була втаємничена в кохання королеви та герцога Бекінгема, і це стало причиною її викрадення. З’ясувалося також, що Констанцію викрав той самий граф Рошфор, з яким д’Артаньян зіткнувся в Мензі дорогою до Парижа на початку роману.

Юнак охоче погодився вирушити на пошуки молодої жінки. У поміч йому стали Атос, Портос та Араміс. Товариші присяглися один одному бути вірними друзями. Разом вони повторили своє гасло: «Один за всіх і всі за одного!».

Тим часом гвардійці кардинала заарештували галантерейника Бонасьє і влаштували в його будинку пастку для пані Бонасьє. Усіх, хто навідувався до помешкання, вони затримували та допитували. Д’Артаньян підслуховував ці допити через розібрану підлогу у своїй кімнаті. Та ось одного дня в будинку з’явилася сама Констанція Бонасьє. Поліцейські намагалися її заарештувати, але д’Артаньян рішуче вступився за молоду жінку й вигнав їх з оселі.

¹ Фрейліна - дівчина з почту королеви, якій випала честь стати постійною помічницею та вірною супутницею своєї правительки.

X. Мишоловка в сімнадцятому столітті

(...) Залишившись сам з пані Бонасьє, д’Артаньян обернувся до неї; бідолашна жінка сиділа в кріслі майже непритомна. Юнак кинув на неї швидкий допитливий погляд.

Це була чарівна жінка років двадцяти п’яти - двадцяти шести, чорнявка з блакитними очима, маленьким носиком і чудовими зубками. Личко в неї було сніжно-біле з ніжним рум’янцем. На цьому, правда, й вичерпувалися риси, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але досить грубі; ноги також не свідчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна ще не турбували такі дрібниці.

Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши погляд на її ніжках, юнак помітив долі батистову хусточку, машинально підняв її і впізнав вигаптуваний на ріжечку герб - такий самий, що його бачив колись на хусточці, яка мало не спричинилася до дуелі з Арамісом.

А що відтоді д’Артаньян остерігався хусточок з гербами, то він мовчки згорнув її й непомітно поклав до кишені пані Бонасьє.

Тієї ж миті пані Бонасьє опритомніла, розплющила очі, перелякано озирнулась довкола й побачила, що вона сама зі своїм визволителем. Вона простягла до нього руки і всміхнулась. У пані Бонасьє була найпрекрасніша у світі усмішка.

- Ах, добродію! - сказала вона. - Це ви врятували мене; дозвольте вам подякувати.

- Шановна пані, - відповів д’Артаньян, - я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який інший дворянин, і тому вам нема за що мені дякувати.

- О ні, добродію, ні! І я сподіваюсь довести вам, що не лишуся невдячною. Але чого хотіли від мене ці люди, про яких я спочатку подумала, що вони злодії, і чому тут немає пана Бонасьє?

- Ці люди, пані, страшніші за злодіїв, бо вони - агенти пана кардинала; ну, а вашого чоловіка, пана Бонасьє, немає тут тому, що вчора його арештували й відвели до Бастилії.

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

- Мій чоловік у Бастилії! - вигукнула пані Бонасьє. - О Боже! Що він скоїв? Бідолашний! Адже він - сама невинність!

І щось схоже на усмішку осяяло ще й досі перелякане обличчя молодої жінки.

- Що він скоїв, пані? - спитав д’Артаньян. - Я гадаю, єдиний його злочин - це те, що він має водночас щастя і нещастя бути вашим чоловіком. (...)

- Отже, добродію, ви знаєте, що...

- Я знаю, пані, що вас викрали. (...)

- Але хто? Це вам відомо? О, коли відомо, то скажіть мені!

- Але, - вів далі д’Артаньян, - як вам пощастило втекти?

- Мене на хвилинку лишили саму, а що я вже зранку знала про причину мого викрадення, то зв’язала два простирадла й спустилася по них з вікна; сподіваючись застати чоловіка вдома, я відразу ж побігла сюди. (...)

Закоханий у Констанцію д’Артаньян допоміг їй влаштувати потайне побачення королеви Анни з герцогом Бекінгемом. Анна Австрійська відповіла на любовні почуття Бекінгема, але не хотіла порушувати даних нею клятв, а тому переконала його якнайшвидше покинути Францію. Прощаючись із королевою, Бекінгем попросив її подарувати йому будь-яку символічну річ, яка б нагадувала про їхнє кохання. Анна віддала йому дванадцять діамантових підвісок¹, які вона свого часу отримала в подарунок від короля.

Граф Рошфор доповів про це кардиналу Рішельє, і той доручив міледі непомітно зрізати й передати йому дві підвіски з тих, що королева подарувала Бекінгему.

Крім того, кардинал розповів Людовику XIII про візит герцога Бекінгема і тим самим збудив у його серці підозру щодо невірності королеви. Рішельє намовив короля влаштувати бал і висунути вимогу королеві прикрасити себе для цієї події тими самими підвісками, що їх Бекінгем забрав із собою до Англії.

Почувши про це, Анна Австрійська занепала духом. Констанція Бонасьє звернулася до д’Артаньяна з проханням якомога швидше привезти подаровані підвіски назад королеві. Закоханий мушкетер погодився й у супроводі своїх друзів вирушив у небезпечну подорож. Дорогою Атос, Портос та Араміс мусили один по одному залишатися, надаючи д’Артаньяну можливість їхати далі. Зрештою д’Артаньянові вдалося дістатися Англії й пояснити ситуацію Бекінгемові. Та коли герцог приніс підвіски, аби віддати їх юнаку, обидва побачили, що прикрасі бракує двох підвісок: міледі вже встигла виконати доручення кардинала. Аби перешкодити їй, Бекінгем оголосив повну блокаду всіх кораблів в англійських портах і надав наказ відремонтувати прикрасу. Д’Артаньян дивом устиг повернутися до Франції й вручити королеві всі дванадцять підвісок у найнебезпечніший момент.

¹ Підвіска - ювелірна прикраса, що підвішується до чого-небудь.

XXII. Мерлезонський балет

(...) У Парижі тільки й говорили, що про бал, який міські старшини давали на честь короля та королеви і на якому їх величності мали танцювати славнозвісний Мерлезонський балет² - найулюбленіший балет короля. (...)

² Мерлезонський балет - придворний «Балет про полювання на дроздів», що був поставлений особисто королем Франції Людовиком XIII і виконувався членами королівської родини, придворними.

Король був у парадному вбранні (...) Всі помітили, що король був дуже сумний і заклопотаний. (...)

Перш ніж пройти до своєї кімнати, король наказав, щоб його одразу повідомили, коли приїде кардинал.

Через пів години після появи короля знову залунали захоплені вигуки - приїхала королева. Старшини знову заметушилися: пропустивши вперед сержантів, вони поспішили назустріч високій гості.

Королева ввійшла до зали: гості помітили, що вона, як і король, була сумна й, головне, втомлена.

У ту саму мить, коли королева з’явилася в залі, портьєра, що затуляла маленьку ложу, відхилилась, і за нею промайнуло бліде обличчя кардинала, вдягненого іспанським грандом. Він пильно глянув на королеву, і люта, зловтішна посмішка скривила його губи: на королеві не було діамантових підвісок.

Якийсь час королева стояла, приймаючи вітання старшин і відповідаючи на поклони дам.

Аж тут з дверей навпроти вийшов король разом з кардиналом. Король був дуже блідий; кардинал щось тихо йому говорив.

Без маски, з недбало зав’язаними стрічками на камзолі, король проминув натовп і підійшов до королеви.

- Добродійко, - сказав він схвильовано, - чому, дозвольте вас спитати, ви не вдягли діамантових підвісок, хоч і знали, що мені буде приємно бачити їх на вас?

Королева оглянулася й побачила позад себе кардинала, який не міг стримати диявольської посмішки.

- Ваша величносте, - схвильовано відповіла королева, - я боялась, що серед цього велелюдного натовпу з ними може що-небудь трапитися.

- І ви зробили помилку, добродійко! Я подарував вам цю прикрасу для того, щоб ви її носили. Тож кажу вам іще раз: ви зробили помилку.

Голос короля тремтів од гніву; всі здивовано прислухались і придивлялись, не розуміючи, що відбувається.

- Ваша величносте, - сказала королева, - підвіски залишились у Луврі, я можу послати по них, і ваше бажання буде виконане.

- Пошліть, добродійко, пошліть, і якомога швидше: адже за годину почнеться балет.

Анна Австрійська покірно вклонилася й пішла услід за дамами, які мали провести її до приготованої кімнати. (...)

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Кардинал підійшов до короля й підніс йому невеличку скриньку. Король відчинив її й побачив дві діамантові підвіски.

- Що це означає? - спитав він у кардинала.

- Нічого особливого, - відповів той, - тільки якщо королева одягне підвіски, у чому я маю сумнів, полічіть їх, ваша величносте, і коли їх буде лише десять, спитайте в її величності, хто б міг у неї вкрасти ось ці дві.

Король здивовано глянув на кардинала, але розпитати його ні про що не встиг: вигуки захоплення вирвалися всім з уст. Якщо король мав вигляд найшляхетнішого дворянина своєї держави, то королева, безперечно, була найвродливішою жінкою Франції.

Справді, мисливське вбрання напрочуд їй личило: на ній був фетровий капелюшок з голубими перами, оксамитовий корсаж перлово-сірого кольору з діамантовими ґудзиками й блакитна атласна спідниця, вишита сріблом. На лівому плечі, на пишному банті того самого кольору, що й пера та спідниця, сяяли підвіски.

Король затремтів од радості, кардинал - од гніву; а втім, вони стояли надто далеко від королеви й не могли полічити підвісок. Королева їх мала; але скільки було підвісок - десять чи дванадцять?

Цієї миті скрипалі заграли вступ до балету. Король підійшов до дружини конетабля, а його високість герцог Орлеанський - до королеви.

Всі стали на свої місця, і балет почався.

Король танцював навпроти королеви і щоразу, проминаючи її, втуплював погляд у бант з підвісками, але все-таки не міг їх полічити.

Чоло кардинала вкривав холодний піт.

Балет тривав годину; він мав шістнадцять виходів.

По закінченні кожен кавалер, під оплески всієї зали, відвів свою даму на місце; але король, скориставшись дарованим йому привілеєм, залишив свою даму й підійшов до королеви.

- Дякую, добродійко, - сказав він, - за увагу до мого прохання, але мені здається, що у вас бракує двох підвісок, і ось я дарую їх вам знову.

З цими словами він простяг королеві дві підвіски, принесені кардиналом.

- Як, ваша величносте! - вигукнула королева, вдаючи щире здивування. - Ви даруєте мені ще дві? Це вже у мене їх буде чотирнадцять!

Ілюстрація Моріса Лелуара, 1894 р.

Король полічив. Усі дванадцять підвісок мінилися веселкою на плечі її величності.

Король покликав кардинала.

- Що все це означає, пане кардинале? - спитав він суворо.

- Це означає, мій королю, - відповів кардинал, - що я хотів подарувати ці дві підвіски її величності, але не зважився запропонувати їх сам, тож і вдався до такого способу.

- І я тим більше вдячна вашому високопреосвященству, - мовила Анна Австрійська з усмішкою, яка свідчила про те, що награна люб’язність кардинала так і не ввела її в оману, - що ці дві підвіски напевно коштують вам стільки ж, скільки коштували його величності всі дванадцять.

Потім, уклонившися королю й кардиналові, королева пішла до кімнати, де вона вдягала своє маскарадне вбрання і де тепер мала перевдягтися. (...)

Д’Артаньян з великим нетерпінням чекав на побачення з Констанцією, але сталося нове лихо: його кохану викрали люди кардинала. Відтак юнак залишився на самоті, без жодної звістки про кохану та своїх друзів, яких він втратив дорогою до Англії.

Д’Артаньян знаходить вірних друзів і разом з ними повертається до Парижа. Невдовзі він вистежує міледі - загадкову молоду красуню, яка неодноразово своїми підступними інтригами ставала йому на заваді. Зрештою, йому вдається ввести міледі в оману й хитрощами отримати від неї подарунок - перстень із сапфіром. Атос впізнає в цій коштовності власний старовинний родинний перстень, який колись подарував своїй дружині. Інша деталь, яку помітив д’Артаньян, - тавро у вигляді лілії на плечі міледі - остаточно переконує Атоса в тому, що це його дружина, від якої він зазнав страшної зради і яку досі вважав мертвою. Через її зраду колись Атос пішов на мушкетерську службу, приховавши під цим вигаданим іменем своє минуле - життя графа де Ла Фер.

Згодом д’Артаньян та його друзі здійснили чимало воєнних подвигів під час осади фортеці Ла-Рошель.

Тим часом кардинал, прагнучи помститися за історію з підвісками, доручив міледі поїхати до Лондона й убити герцога Бекінгема. Дізнавшись про це, друзі-мушкетери попередили герцога про смертельну небезпеку. Тож міледі було заарештовано, щойно вона ступила на землю Англії. Однак хитрощами й жіночими чарами вона підкорила серце лейтенанта Фельтона, який її охороняв, і той, охоплений пристрастю і сліпою вірою, влаштував її втечу й убив Бекінгема.

Повернувшись до Франції, міледі сховалася в монастирі кармеліток, де раніше знайшла собі прихисток після історії з підвісками кохана д’Артаньяна, Констанція Бонасье. Прагнучи помститися д’Артаньянові, міледі отруїла її за кілька хвилин до того, як він зі своїми друзями прибув до монастиря. Загибель коханої стала важким ударом для д’Артаньяна. Невдовзі мушкетери вистежили міледі й засудили її до страти.

На мушкетерів чекало суворе покарання за їхні вчинки. Але кардинал Рішельє, оцінивши заслуги д’Артаньяна й сподіваючись на те, що він стане його сильним союзником у майбутньому, примирився з мушкетерами. На знак своєї симпатії кардинал подарував д’Артаньянові патент на чин лейтенанта мушкетерів. Після закінчення воєнних дій Портос одружився з багатою вдовою, а Араміс подався в ченці. Лише Атос залишився служити мушкетером під командуванням д’Артаньяна. Згодом, отримавши спадщину, він вийшов у відставку.

Переклад Романа Терещенка

Запитання і завдання до прочитаних уривків

1. Перейшовши за посиланнями https://forms.gle/QXeNhdrQgzFpLGbg9, https://forms.gle/s1cybGKnfLxRXf1X9 або QR-кодами, перевірте, як ви запам’ятали героїв і події роману «Три мушкетери», виконавши онлайн-тести.

2. Якою постає в романі Констанція Бонасьє? Чому д’Артаньян вирішив допомогти їй? Який вплив мав його вчинок на історичні події, що їх учасником він став?

3. Що ви дізналися про звичаї та традиції французького королівського двору XVII ст.? Яка атмосфера панувала в Луврі?

4. Як змінюються настрої та інтонації короля, королеви та кардинала під час балету? Чим це пояснюється?

5. Розкрийте зміст мушкетерської присяги: «Один за всіх і всі за одного!». Як мушкетери розуміють справжню дружбу? Які вчинки доводять щирість клятви, яку вони виголошують?

6. Визначте в прочитаних уривках характерні ознаки історико-пригодницького роману. Які події твору, на вашу думку, є вигаданими? Як вони поєднані з історичними фактами?

7. Складіть план характеристики літературного героя д’Артаньяна. Розгляньте ілюстрації Моріса Лелуара, розміщені в підручнику, знайдіть відповідність пунктам свого плану. Схарактеризуйте образ д’Артаньяна за складеним планом.

8. Подискутуймо! Чому роман Дюма називається «Три мушкетери», хоча друзів - четверо?

9. Творча лабораторія. Що означає крилатий вислів «три мушкетери»? Складіть і запишіть історію про щиру дружбу та взаємодопомогу, використавши цей крилатий вислів.

Одним з улюблених романів Дюма для багатьох поколінь читачів став «Граф Монте-Крісто». Це історія помсти марсельського моряка Едмона Дантеса, несправедливо засудженого й ув’язненого в замку Іф на 14 років.

Як Едмон Дантес відшукав скарби й перетворився на загадкового графа Монте-Крісто, ви можете прочитати, скориставшись посиланням https://cutt.ly/jwIHa3uJ або QR-кодом.

До найкращих історико-пригодницьких романів Дюма належить книжка «Королева Марго». У ній зображено події 1670-х років, що припали на добу кривавих громадянських війн у Франції. Карколомні пригоди очікують двох друзів - графа де Ла Моля та графа де Коконнаса, які за примхою долі опиняються в атмосфері придворних інтриг, зради, пророцтв. Пристрастне кохання і незламна дружба в книжці протистоять ненависті, страху та підступності.

Прижиттєве видання роману О. Дюма «Королева Марго», 1855 р.

Які інтриги плелися в королівському палаці, як спалахнуло кохання між графом де Ла Молем і Маргаритою Валуа, ви дізнаєтеся, перейшовши за посиланням https://cutt.ly/dwIHd0YW або QR-кодом до ознайомчого уривка з роману «Королева Марго» О. Дюма.

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

• 1. Як у романі «Королева Марго» розкривається тема віротерпимості? Чи зберігає ця тема своє значення за наших часів? Обґрунтуйте свою думку.
• 2. Порівняйте характери де Ла Моля та де Коконнаса. Знайдіть у тексті цитати, у яких розкриваються душевні властивості обох героїв. Що, на вашу думку, спричинило трагічну розв’язку життя де Ла Моля?
• 3. Порівняйте образи Делоржа з балади «Рукавичка» Ф. Шиллера та де Ла Моля з роману «Королева Марго» О. Дюма.

Нині у світовому кінематографі налічується понад 300 екранізацій творів О. Дюма. Очевидним фаворитом режисерів є роман «Три мушкетери». За ним було знято понад сто екранізацій, включно з німими, мультиплікаційними та аніме-стрічками. Пригодницький бойовик «Мушкетери» Пола Андерсона, знятий у стилі стімпанку¹, є довільною інтерпретацією роману «Три мушкетери»: сюжет розвивається навколо викрадення таємних креслень Леонардо да Вінчі та погоні за прикрасами королеви.

¹ Стімпанк - широкий термін, який служить для означення специфічного напряму у фантастичній літературі, кіно, моді, музиці та комп’ютерних іграх. Характерною рисою цього стилю є використання у творчості атрибутики та технологій XIX ст. в поєднанні з футуристичними механізмами та технологіями.

За посиланням https://cutt.ly/VwIqoSeF або QR-кодом перегляньте уривок з кінофільму «Мушкетери» (Велика Британія, Франція, Німеччина, режисер Пол Андерсон, 2011 р.). Порівняйте сюжети стрічки та роману Дюма. У чому герої схожі на літературних персонажів, а чим відрізняються від них? Які нові технології допомагають героям досягти мети?

Новим словом в екранізаціях роману Дюма став британський серіал «Мушкетери», що його перший сезон вийшов 2014 р. Щоправда, автори фільму не завжди дотримуються тексту Дюма. Так, на початку стрічки д’Артаньян прибуває з Гасконі до Парижа разом зі своїм батьком, який, однак, гине в нічній сутичці, промовляючи в останню мить життя ім’я «Атос». Після його смерті юнак вирушає на пошуки загадкового лиходія, щоб помститися йому...

За посиланням https://cutt.ly/uwIpEvWU або QR-кодом перегляньте уривок із серіалу «Мушкетери» (Велика Британія, режисери Енді Хей, Ніколас Рентон, Фаррен Блекберн, 2014 р.). Порівняйте зовнішність літературних персонажів та їхніх кінематографічних «двійників». Чим, на вашу думку, пояснюються розбіжності між ними? Які мушкетерські риси, уславлені письменником, «зберегли» також екранні герої?