Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Із роману «Домбі і син»

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Сутеніло. У великім кріслі край ліжка в кутку кімнати сидів Домбі, а тепло сповитий Син лежав у маленькій плетеній колисці, дбайливо примощеній на низенькій канапі перед самісіньким каміном, - здавалося, його щойно зліпили з тіста, а тепер мають підпекти на вогні.

Домбі прожив майже сорок вісім років. Син - лише сорок вісім хвилин. Домбі - червонястий на виду, гарний, поставний чоловік, - проте занадто суворий та бундючний, щоб можна було відчути до нього прихильність, - почав уже лисіти. Натомість Син, - звичайно, чудовий хлопчик, - ще зовсім не мав волосся, був геть червоний, зморщений і вкритий плямами. На обличчі Домбі вже зробили позначки безжальні близнюки - Час і брат його Клопіт, що, простуючи людським лісом, карбують людей, мов зрілі дерева на зруб. - А на синовім обличчі тяглись і схрещувалися сотні малесеньких брижиків, які той же зрадливий Час мав ще з утіхою розгладити пласким боком своєї коси, ніби готуючи поверхню для подальших, куди глибших, утручань.

Домбі, щасливий, що нарешті справдилось його палке бажання, побрязкував важкеньким золотим годинниковим ланцюжком, що звисав з-під його бездоганного синього фрака з ґудзиками, які фосфорично мерехтіли, відбиваючи полум’я каміна. А Син, затиснувши і скрутивши кулачата, зібравши всю свою кволу силу, неначе сердився на життя, що дісталось йому так несподівано.

- Місіс Домбі, наш торговельний дім уже не тільки зватиметься, а й насправді буде знову «Домбі і Син», - сказав містер Домбі. - «Дом-бі і Син»!

Від цих слів він полагіднішав і (правда, не без вагань, як чоловік, що не звик так звертатися) додав до імені місіс Домбі пестливий епітет:

- Місіс Домбі... е-е... моя... моя люба.

Недужа подивилась на нього, і на її обличчі спалахнув рум’янець легкого подиву.

- А охрестимо його, моя... місіс Домбі, охрестимо його, звичайно, - Поль.

- Звичайно, - ледь чутно проказала вона або радше лише ворухнула губами і знову заплющила очі.

- Місіс Домбі, так звали його батька і діда. Як було б добре, якби його дід дожив до цього дня! - І він ще раз, точнісінько тим же тоном повторив: «Дом-бі і Син»!

Ці три слова були єдиним сенсом життя містера Домбі. Адже землю створено, щоб Домбі і Син могли на ній торгувати, сонце і місяць, - щоб світили їм. Річки потекли і моря простерлись, щоб було де плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри тільки або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на орбітах, щоб не зрушився світ, центром якого був торговельний дім «Домбі і Син». Загальновживані скорочення набували для містера Домбі іншого змісту й стосувалися лише їхньої фірми: A. D. було вже не Anno Domini1, а Anno Dombei2... і Сина.

1 Року Божого (лат.).

2 Року Домбі (лат.).

Як перед тим і його батько, в потоці життя і смерті він теж колись виріс від Сина до Домбі і майже двадцять років був єдиним представником фірми. З тих двадцяти десять років він був одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в минулому, і вдовольнялася тим, що покірно й віддано слугувала подружнім обов’язкам, давши нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці пусті балачки найдужче зачіпали містера Домбі, навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм віри. Фірма «Домбі і Син» добре розумілася на шкірах, а на серці людському - ні. Нехай цими химерами морочать собі голови юнаки і дівчата, вчителі та писаки. Містер Домбі міркував, певне, так, що за самою природою речей матримоніальний союз із ним має бути приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового компаньйона такої славетної фірми не могла не зродити честолюбства у грудях навіть найменш честолюбної особи її статі. Що місіс Домбі підписала свій шлюбний контракт - майже необхідний додаток до пристойного становища в суспільстві, - вже й не кажучи про увічнення родинної фірми, - добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище містера Домбі в суспільстві вона могла бачити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на чільному місці і своєю люб’язністю і напрочуд аристократичними манерами підтримувала честь його дому. Місіс Домбі мусила бути щаслива. Бо дітись їй було нікуди.

Хіба що в одному пункті не все було гаразд. Так! Це і він мусив визнати. Тільки в одному, але у вельми істотному. Вони побралися десять років тому і аж до сьогодні - дня, коли містер Домбі, побрязкуючи важкеньким золотим ланцюжком від годинника, сидів у великому кріслі біля її ліжка, аж до сьогодні їхній шлюб не мав наслідків.

До речі, наслідок був, але не вартий згадки. Років шість тому в них народилася дівчинка, - тепер вона непомітно пробралась у кімнату і зіщулилась у кутку, з якого могла бачити материне обличчя. Та що там якесь дівча для «Домбі і Сина»! В капіталі фірми з такою гучною назвою дівчисько - лише низькопробна монета, яку ніхто не бере, - нікудишній хлопець, та й годі. (...)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

де на кону пригод уперше з’являються деякі нові дійові особи

Хоч контора фірми «Домбі і Син» містилася в самому центрі лондонського Сіті, де, якщо їх не заглушував вуличний гамір, було чути дзвони церкви Боу, однак дещо в цій околиці й досі зберігало сліди романтичної, повної пригод минувшини. У п’яти хвилинах ходи звідси лежало царство Гога й Магога; Королівська біржа була на відстані руки, а з нею велично сусідив Англійський банк, з його повними золота й срібла підземеллями Аїду. Зараз же за рогом стояв розкішний будинок Ост-Індської компанії, - в уяві перехожих одразу поставали коштовні тканини, самоцвіти, тигри, слони, балдахіни, кальяни, парасолі, пальмові дерева, паланкіни й смагляві принци, які в своїх шпичастих, із заломленими носками капцях порозсідалися на дорогих килимах. Скрізь було повно мальованих кораблів, що під усіма вітрилами пливли до всіх країн світу, величезних крамниць, де за якихось півгодини будь-хто міг запастися усім необхідним для будь-якої подорожі, і маленьких дерев’яних мічманів у старомодних уніформах, що пантрували над дверима крамничок з різним морським причандаллям, спостерігаючи за рухом кебів.

Єдиний господар і власник однієї з цих фігур (ми по-дружньому назовемо її найдерев’янішою), - а саме тієї, що нависала над хідником, якнайбезпардонніше виставивши праву ногу, що мала якнайнесумісніші з людським глуздом пряжки на черевиках та кишені на жилеті і приставляла до правого ока просто-таки разюче непомірний пристрій, - отож єдиний господар і власник цього мічмана (ще й гордий з нього, на додачу), літнього віку джентльмен у картузі, платив за цей будинок комірне та різні інші податки так багато років, що більшість справжніх, живих мічманів навіть не сягали цих літ. А мічманів більш ніж дозрілого віку в англійському флоті не брак.

Предметами торгівлі цього старого джентльмена були хронометри, барометри, підзорні труби, компаси, мапи, секстанти, квадранти й найрізноманітніші інструменти, що їх уживають для визначення курсу корабля, чи для ведення обчислень на кораблі, чи для роблення відкриттів з корабля. В шухлядах і на полицях лежали бронзові та скляні штуковини, що у них знайти верх чи низ, здогадатись про їхнє призначення або, розглянувши їх, без сторонньої допомоги вкласти назад у відповідну коробочку червоного дерева, зуміли б лише посвячені в таємниці цієї науки. Кожна річ була увіпхнута у якнайщільніший футляр, втиснена у якнайтісніший закуток, обкладена якнайсміховиннішими подушечками або заплішена якнайгострішими клинцями, щоб вберегти від морської хитавиці її філософічний спокій. Таких надзвичайних застережних заходів було вжито, щоб заощадити і якомога компактніше використати простір. Усю цю практичну навігацію було так добре припасовано, пригвинчено та вкладено в коробочки (деякі з них були, як штабини, інші - як щось середнє між перехнябленим капелюхом і морською зіркою, ще інші - цілком помірковані, скромні коробочки), що вся крамниця набула затишного, корабельного вигляду, і, гадалося, бракує лиш простору моря, щоб вона, щасливо відчаливши, могла впевнено поплисти до хоч і найдальшого в світі острова.

Багато дрібниць у щоденному житті майстра корабельних інструментів, що пишався своїм маленьким мічманом, підтверджували та зміцнювали цю гадку. Він водився переважно з торговцями корабельним харчем, тож на столі у нього завжди лежала гора справжнісіньких морських галет. Не переводились там і сушене м’ясо та язик з ароматним присмаком просмоленої линви. Виставлялись на стіл і маринади у великих, оптового продажу бляшанках з написом «Торгівля усіма різновидами корабельних харчів», і спиртні напої - у плетених бутлях без шийки. На стінах висіли старі гравюри кораблів з алфавітним переліком різних їхніх таємниць; на тарілках був намальований фрегат «Тартар» під розвиненими вітрилами; камін прикрашали дивовижні скойки, морські водорості та мохи, а обшита дерев’яними панелями маленька вітальня освітлювалась, наче каюта, вікном у стелі.

Він і жив тут, немов шкіпер на кораблі, сам із своїм небожем Уолтером - хлопчиком років чотирнадцяти, який теж був схожий на мічмана, у згоді із загальним стилем. Але на цьому згода й кінчалася, бо в зовнішності Соломона Джілса (відомого більше як старий Сол) не було анічогісінько морського. Не кажучи вже про його картуз, який був найсухопутнішим і найтвердішим картузом на світі і в якому він аж ніяк не скидався на морського пірата, це був спокійний, розважливий старий, повільний у розмові, з очима, червоними, як два маленькі сонця, що прозирають скрізь туман, і зачудовано-оспалою поведінкою, - начебто він три доби підряд дивився в усі свої оптичні пристрої, а оце щойно скінчив і бачить усе в зеленому світлі. Єдина зміна, яку можна було спостерегти в його незмінній зовнішності, полягала в тому, що подеколи замість костюма-трійки кавового кольору з блискучими ґудзиками він одягав той-таки костюм кавового кольору, тільки штани вже були жовтуваті. Він носив акуратно припасоване до сорочки жабо, пару першорядних окулярів над чолом, а в годинниковій кишеньці - величезного хронометра, чиї дорогоцінні якості він нізащо не взяв би під сумнів, - швидше повірив би, що всі годинники та дзиґарі в Сіті, і навіть саме сонце, змовились проти цієї коштовності. Отакий це був чоловік, і таким він був завжди, багато-багато років - і у своїй крамниці під маленьким мічманом, і у своїй вітальні, і на лункому горищі, де він щовечора облягався спати і де часто-густо ревли гармати в той час, як інші джентльмени, що жили унизу, мали дуже незначне або й не мали жодного уявлення про погоду.

Читач і Соломон Джілс знайомляться о пів на шосту осіннього вечора. Соломон Джілс саме дивиться на свій бездоганний хронометр. Звичайний відплив з Сіті почався вже годину тому, але натовп усе ще котиться в західному напрямку. «Вулиці мов повимітало», - каже містер Джілс. Вночі, напевно, буде дощ. Всі барометри в крамниці впали, і на трикутному капелюсі дерев’яного мічмана уже блищать перші краплі вільги.

- І де ж той Волтер? - мовив Соломон Джілс, обережно поклавши хронометра на місце. - Обід уже півгодини як готовий, а його нема.

Перекрутившись на своєму стільці за прилавком, містер Джілс визирнув поверх усіх своїх інструментів у вікно, сподіваючись побачити, як його небіж переходить вулицю. Ні, не було його між танцюючих парасольок, і, звичайно ж, то не він, а хлопчик-газетяр у непромокальному кашкеті, що нога за ногою йде повз будинок і вказівним пальцем креслить на мідній дощечці своє ім’я поверх імені містера Джілса.

- Не знав би я, що він надто любить мене, аби втекти на якомусь кораблі наперекір моїй волі, я б уже занепокоївся, - мовив містер Джілс, постукавши пальцем по двох чи трьох барометрах. - Далебі, занепокоївся б. Усі барометри попадали, га! Оце так дощ! Ну, його саме й треба. Я думаю, - вів далі містер Джілс, здуваючи порохи зі скляної кришки компаса, - я думаю, ти не менш чітко наставлений на вітальню, ніж мій небіж. А вітальня дивиться простісінько на північ, не збочує й на одну двадцяту градуса.

- Привіт, дядечку Сол!

- Привіт, хлопчику! - вигукнув, хутко обернувшись, майстер корабельних інструментів. - А, то ти вже тут?

Уолтер був веселий, бадьорий хлопець, посвіжілий від дощу, під яким він біг додому, гарний з лиця, з блискучими очима й кучерявим волоссям.

- Ну, дядечку, як вам велося без мене цілий день? А обід готовий? Я так зголоднів!

- Щодо того, як мені велося, - добродушно відповів Соломон, - то було б дивно, якби без такого малого цуцика, як ти, мені було б дуже гірше, ніж з тобою. Щодо того, чи готовий обід, то він уже півгодини як готовий і чекає на тебе: щодо голоду, то і я голодний. (...)

- Ну, а тепер, - мовив він, - розкажи нам про фірму.

- Нема про що розказувати, дядечку, - мовив хлопець, у якого аж за вухами лящало. - Кілька геть темних кімнат, а в тій, де я сиджу, є висока камінна решітка, залізний сейф, кілька оголошень про відхід кораблів, календар, кілька столів зі стільцями, пляшка чорнила, кілька книжок, кілька шухляд і купа павутиння. В одній павутині - якраз у мене над головою - висить величезна синя муха, і, по-моєму, висить уже цілу вічність.

- І більше нічого? - спитав дядько.

- Нічогісінько, - крім старої клітки для птахів (цікаво, як вона туди потрапила) і ящика на вугілля.

- Жодної банківської або чекової книжки, жодних векселів чи інших якихось ознак багатства, котрим там обертають день у день? - єлейним голосом спитав старий Сол, пильно вдивляючись у небожа крізь туман, що, здавалося, завжди висів круг нього.

- А, так, - цього добра чимало, - байдужим тоном відповів небіж, - тільки всі ті книжки лежать або в кімнаті містера Турбота, або в містера Морфіна, або в самого містера Домбі.

- А був містер Домбі сьогодні? - поцікавився дядько.

- Атож: цілий день ходив туди-сюди.

- Він, певно, тебе і не помітив?

- Чому ж, помітив. Підійшов до мого місця - надто вже він поважний і суворий, як на мене - і каже: «А, ви син містера Джілса, майстра корабельних інструментів». - «Небіж, сер», - кажу я. А він мені: «Я й сказав - небіж». Але я можу заприсягтися, дядечку, що він сказав «син».

- Ти, певно, помилився. Ну, та це неістотне.

- Це й справді неістотне. Тільки мені здається, він не мав потреби говорити так різко. Адже це ніяка не образа, що він прийняв мене за сина. Потім він сказав, що ви говорили з ним про мене і що він знайшов для мене місце, як обіцявся, і що я повинен працювати пильно та старанно, а тоді пішов. У мене залишилось враження, що я не дуже йому сподобався.

- Ти хочеш сказати, - зауважив майстер корабельних інструментів, - це він тобі не дуже сподобався.

- Може, й так, дядю, - засміявся хлопець. - Я над цим не замислювався. (...)

Переклад М. Іванова

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Що найбільше схвилювало Домбі у факті народження сина?
  • 2. Чим був зумовлений його вибір імені для хлопчика?
  • 3. Якими були стосунки Домбі з дружиною?
  • 4. А як він ставився до доньки?
  • 5. Як зображена контора Домбі?
  • 6. Що цей герой вважав головною метою свого життя?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Який прийом застосовує письменник, описуючи на початку роману Домбі та його сина?
  • 2. Знайдіть у прочитаному фрагменті вияви авторської іронії.

Д. Констебл. Гребля та млин у Дедхемі