Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Пригоди Олівера Твіста

(Скорочено)

ПЕРЕДМОВА

Свого часу вважалося, що я допустився великої непристойності, вивівши на сторінках цього твору деяких найогидніших представників злочинного лондонського світу.

Оскільки, працюючи над цією книжкою, я не бачив ніякої причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню (коли не дозволяти того, щоб їхня мова вражала наш слух) так само, як і його піна й вершки, я насмілився повірити, що цей самий «свій час», можливо, не означає «повсякчас» або навіть «тривалий час». У мене були вагомі причини йти саме цим шляхом. Я прочитав десятки книжок про злодіїв: хвацькі хлопці (здебільшого приємні в поводженні), бездоганно вдягнені, грошей повні кишені, знаються на конях, тримаються так, наче їм сам чорт не брат, серцеїди, уміють і заспівати, і чарку випити, і в карти чи кості пограти, - одне слово, товариство, гідне справжніх чоловіків. Але я ніколи не зустрічався (окрім як у Хогарта1) з жалюгідною дійсністю. Мені здавалося, що змалювати гурт таких злочинців у всій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, які вони є насправді, - пацюками, які ховаються в найбрудніших закутках життя, і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця, - мені здавалося, що показати це необхідно і що я зроблю користь суспільству. І я це виконав, наскільки мені стало уміння. (...)

1 Хогарт Вільям (1697-1764) - англійський художник. Реалістично змальовував у серіях гравюр побут і звичаї сучасного йому суспільства Англії.

РОЗДІЛ І

оповідає про місце, де народився Олівер Твіст, і про те, за яких обставин це сталося

Серед громадських закладів одного міста, яке з багатьох причин я краще не називатиму ні його справжньою, ні вигаданою назвою, є заклад, що віддавна існує майже у всіх містах, великих та малих, а саме - робітний дім; і в цьому робітному домі, дня, місяця й року, що їх я теж не збираюся повідомляти, бо для читача вони, принаймні поки що, не мають ніякого значення, народився смертний, чиє ім’я ви бачите у назві цього розділу.

І ще довго по тому, як парафіяльний2 лікар ввів прибульця у наш світ жалю й скорботи, питання про те, чи він виживе і чи одержить хоч яке-небудь ім’я, лишалося вельми сумнівним; якби ні, то, мабуть, і життєпис цей не з’явився б, а коли б і з’явився, то, складаючись із однієї-двох сторінок, безперечно, уславився б як взірець найстислішої і найправдивішої біографії в літературі всіх часів та народів.

2 Парафія - тут: адміністративний, а не церковний, як було раніше, район в Англії, створений спеціально для впровадження закону про бідних, прийнятого 1834 р. Згідно з цим законом офіційна допомога біднякам могла здійснюватися тільки через робітний дім, тобто притулок для злидарів, де були заведені справді тюремні порядки.

Хоч я зовсім не схильний твердити, що поява на світ у робітному домі є найбільшим, найзавиднішим щастям, яке тільки може випасти на долю людини, мені все ж таки хочеться підкреслити, що для Олівера Твіста така обставина була найкраща з усіх можливих. Річ у тім, що Олівера дуже важко було змусити до того, щоб він дихав самостійно, - щоправда, це діло досить марудне, але, внаслідок звички, воно стало вкрай необхідне для нашого існування. Тож деякий час він лежав, хапаючи ротом повітря, на повстяному матрацику, перебуваючи в нестійкій рівновазі між світом цим та потойбічним, причому до останнього явно ближчий. Якби протягом цього короткого проміжку часу Олівера оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемудрі лікарі, то йому напевне й неминуче настав би кінець. Та що поряд не було нікого, крім старчихи, в голові якої туманилося від кількох кухлів пива, і лікаря, який виконував свої обов’язки за угодою з парафією, то Олівер і Природа боролися сам на сам. Поборсавшись ще трохи, Олівер нарешті вдихнув повітря, чхнув і сповістив мешканців робітного дому про появу в парафії ще одного зайвого рота криком таким гучним, якого тільки можна було сподіватись від немовляти чоловічої статі, що більше ніж три з чвертю хвилини було позбавлене такого корисного знаряддя, як голос.

Тільки-но Олівер подав цей перший доказ справної діяльності своїх легенів, клаптяна ковдра, абияк накинута на металеве ліжко, заворушилася, бліде обличчя молодої жінки насилу підвелося з подушки, й кволий голос, затинаючись, вимовив:

- Дайте мені глянути на дитину і вмерти.

Лікар сидів обличчям до каміна, то гріючи, то потираючи руки. Коли молода жінка заговорила, він підвівся і, ставши в головах ліжка, сказав тепліше, ніж від нього можна було сподіватись:

- Отакої! Вам ще рано говорити про смерть.

- Та що це вона, Господь з нею! - озвалася й бабка, квапливо ховаючи до кишені зелену пляшку, до якої з видимою насолодою прикладалась у кутку кімнати. - Господь з нею! От коли вона проживе стільки, як я, та приведе тринадцятеро діточок, та з них виживуть лише двоє, та й ті скнітимуть, як і мої, з матір’ю в робітному домі, отоді їй буде не до смерті! Господь з нею! Візьми себе в руки, ластівко, ти ж тепер мати!

Певно, така принадлива картина майбутнього материнства не справила належного враження. Хвора похитала головою й простягнула руку до дитини.

Лікар подав їй немовля. Вона палко притисла холодні безкровні уста до його чола, провела руками по своєму обличчю, безтямно озирнулася довкола, здригнулась, упала на подушку - і вмерла. Їй розтирали груди, руки, скроні, але даремно - серце зупинилося назавжди. Їй говорили про надію й утіху. Але вона давно їх утратила.

- Ні, це кінець, місіс ...не знаю, як вас звати, - мовив нарешті лікар.

- Атож, кінець. Бідолашна жіночка! - підтвердила бабка, підхоплюючи корок від зеленої пляшки, що впав на подушку, коли вона нахилилася, щоб узяти дитину. - От бідолашна!

- Не посилайте по мене, якщо немовля кричатиме, - сказав лікар, дбайливо натягаючи рукавички. - Цілком можливо, воно ще завдасть чимало клопоту. Якщо розкричиться, дайте йому кашки. - Він надів капелюха і рушив був до дверей, але біля ліжка зупинився й додав:

- А була вродлива... Як вона тут опинилася?

- Її принесли вчора ввечері, - відповіла стара, - за наказом наглядача. Підібрали на вулиці, непритомну. Прийшла вона, певно, здалеку - черевички геть стоптані, але звідки саме й куди простувала, не знає ніхто.

Лікар схилився над небіжчицею й підняв її ліву руку.

- Знайома історія! - мовив він, хитаючи головою. - Нема обручки. Ох-ох-ох. Ну, добраніч.

Поважний медик пішов обідати, а бабка, ще раз хильнувши із зеленої пляшки, вмостилася на ослінчику біля каміна й почала сповивати дитину.

Який чудовий доказ могутності одягу подав малий Олівер Твіст! Ще хвилину тому, загорнутий у ковдру, він міг бути і сином вельможі, і сином жебрака; найвисокопоставленіша людина навряд чи зуміла б визначити його суспільний стан. А тепер, коли його убрали у благеньку, пожовклу від неодноразового вжитку коленкорову сорочину, вона, мов та наліпка чи бирка, відразу засвідчила, що він - парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто.

Олівер щосили кричав. Якби він міг знати, що він сирота, полишений на милість парафіяльних титарів і наглядачів, то, певно, кричав би ще дужче.

РОЗДІЛ II

оповідає, як Олівер Твіст зростав, виховувався й харчувався

Протягом наступних восьми-десяти місяців Олівер був жертвою систематичного шахрайства й облуди. Годували його соскою. Керівництво робітного дому належним чином повідомило парафіяльне керівництво про те, що голодне немовля от-от віддасть Богу душу. Парафіяльне керівництво офіційно запитало в керівництва робітного дому, чи нема «в закладі» мешканки, що могла б забезпечити Олівера Твіста необхідним живленням і доглядом. Керівництво робітного дому поштиво відповіло: ні, на жаль, нема. Тоді парафіяльне керівництво великодушно й гуманно ухвалило: відправити Олівера на «ферму», тобто до відділення робітного дому, розташованого за три милі від містечка, де два-три десятки інших малих порушників закону про бідних1 вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі, під материнським доглядом літньої жінки, яка брала до себе цих злочинців за сім з половиною пенсів з рота на тиждень.

1 ...малих порушників закону про бідних... - Оскільки в законі 1834 р. парафіяльній владі лише у виняткових випадках дозволялося віддавати дітей-сиріт не в робітні доми, а на ферми, де за ними, треба сказати, так само, як і в робітному домі, не було ніякого нагляду, то Діккенс і називає Олівера та інших дітлахів на фермі «малими порушниками закону».

Сім з половиною пенсів на тиждень - це чималі гроші на утримання дитини; за сім з половиною пенсів можна купити стільки харчів, що вони, чого доброго, переобтяжать дитячий шлунок. Стара вихователька була жінка мудра і досвідчена; вона знала, що корисно дітям, а ще краще розуміла, що корисно їй самій. Тим-то більшу частину тижневої платні вона вживала на власні потреби, а підростаючому парафіяльному поколінню залишала мізерію навіть від тієї дещиці, яка йому призначалася. Отже, в найглибших глибинах вона відкрила ще більшу глибину і тим самим виявила себе великим філософом-експериментатором.

Мабуть, усі читачі чули про іншого філософа-експериментатора, який створив знамениту теорію про те, що кінь здатен жити без корму, й успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон своєї коняки до однієї соломини на день; безперечно, він зробив би з неї баского скакуна, якби вона не здохла за день до того, як мала перейти на споживання самого тільки свіжого повітря. На жаль, практичне застосування філософської системи жінки, якій доручено було опікуватись Олівером Твістом, призводило до таких самих наслідків, бо тільки-но дитя призвичаювалося до наймізернішої пайки найпісніших харчів, як із ним у восьми з половиною випадках з десяти щось траплялось: воно чомусь або занедужувало з голоду чи холоду, або, недоглянуте, падало у вогонь, або примудрялося вчадіти. У всіх цих випадках сердешні малюки звичайно відходили в інший світ, щоб там з’єднатися з батьками, яких у цьому світі вони не знали.

Іноді, коли провадилось особливо доскіпливе слідство з приводу загибелі занедбаної парафіяльної дитини, яка перекидалася разом з колискою або яку ненароком ошпарили окропом під час прання білизни - хоч останнє траплялося досить рідко, бо щось бодай трохи схоже на прання влаштовувалося на фермі вряди-годи, - присяжні починали присікуватися зі своїми уїдливими запитаннями, або ж парафіяни бунтувалися й писали скаргу.

Але цим зухвалим вибрикам відразу клали край свідчення лікаря та показання парафіяльного бідла1; перший розтинав труп і звичайно нічого не знаходив усередині (що було вельми правдоподібно), а другий незмінно присягався в тому, що хотіла почути від нього парафіяльна рада (що було вельми похвально). Крім того, члени ради час від часу відвідували ферму, напередодні завжди відряджаючи бідла сповістити про свій прихід. Коли вони з’являлися, діти були чистенькі й охайні, а чого ж іще треба!

1 Бідл - найнижчий урядовець у різних англійських установах, який мав стежити тільки за порядком та виконанням розпоряджень начальства. Парафіяльний бідл безконтрольно розпоряджався долею бідняків як у робітному домі, так і за його межами.

Годі було б сподіватися, щоб така система виховання давала надто щедрі ужинки. В день свого дев’ятиліття Олівер Твіст був блідий, хирлявий хлопчик, замалий на зріст і худий, як скіпка. Але природа чи спадковість наділили Олівера здоровим, стійким духом, який завдяки порожньому шлунку мав досить місця, щоб розвиватися в його тілі. І, може, саме цією обставиною й пояснюється, що хлопець дожив до свого дев’ятиліття. Так чи так, цей день настав, і Олівер відзначав його у вугільному льосі в добірному товаристві двох інших юних джентльменів - усіх трьох після доброї прочуханки посадили під замок за те, що їм стало зухвальства поскаржитися: вони, мовляв, голодні, - коли раптом за парканом появився парафіяльний бідл містер Бамбл і почав торгати хвіртку, намагаючись її відчинити. Місіс Менн, статечна господиня цього закладу, обмерла від несподіванки.

- Боже праведний! Невже це ви, містере Бамбл? - вистромивши голову з вікна, вигукнула вона, вміло вдаючи величезну радість. - (Сьюзен, мерщій забери нагору Олівера й тих двох шибеників та обмий їх!) Світе ясний! Містере Бамбл, яка я рада, що ви завітали до нас!

Містер Бамбл був чоловік опасистий і дратівливий; а тому, замість того щоб відповісти на це щиросерде привітання приязним словом, він іще дужче шарпонув хвіртку, а потім копнув її ногою так, як може дозволити собі лише парафіяльний бідл.

- Господи, як же це я! - скрикнула місіс Менн, вибігаючи надвір, бо тим часом трьох хлопчаків було вже припроваджено нагору. - Як же я могла забути, що заради наших любих діток хвіртку замкнено зсередини! Заходьте, сер, прошу, заходьте, містере Бамбл, прошу, сер!

Хоч це запрошення було підкріплене реверансом, який розчулив би навіть титареве серце, на бідла він не подіяв.

- Це ви називаєте повагою, це ви називаєте поштивістю, місіс Менн? - вигукнув містер Бамбл, стискаючи свій ціпок. - Парафіяльні урядовці з’являються до вас у парафіяльних справах, пов’язаних з парафіяльними сиротами, а ви примушуєте їх стовбичити під ворітьми! Чи пам’ятаєте ви, місіс Менн, що ви, так би мовити, служите парафії й одержуєте від неї платню?

- Далебі, містере Бамбл, я тільки затрималася, аби сказати нашим любим діточкам, які вас просто обожнюють, що ви прийшли, - сказала місіс Менн, винувато потупившись.

Містер Бамбл був високої думки про свій ораторський хист і про свою важливість. Він уже довів перше й ствердив друге. Тож тепер він полагіднів.

- Гаразд, місіс Менн, - мовив він спокійніше. - Може, воно й справді так, як ви кажете. Можливо. Ведіть мене до хати, місіс Менн. Я до вас у справі й маю дещо повідомити.

Місіс Менн завела бідла до невеличкої вітальні, вимощеної цеглою, подала йому стільця й запобігливо поклала на стіл перед ним його трикутного капелюха й ціпок. Містер Бамбл стер з чола піт, що виступив після довгої дороги, самовдоволено глянув на капелюха й усміхнувся. Так, він усміхнувся. Парафіяльні бідли, зрештою, теж люди, - і містер Бамбл усміхнувся.

- А тепер не ображайтеся на те, що я вам скажу, - мовила місіс Менн медовим голосом. - Ви втомилися з дороги, а то б я вам цього не казала. Містере Бамбл, може, вип’єте крапелиночку?

- Ні краплі. Ні краплі, - відповів містер Бамбл, відмахнувшись правицею з почуттям власної гідності, але благодушно.

- А може, все ж таки вип’єте? - провадила місіс Менн, зауваживши тон відмови й жест, який її супроводив. - Тільки крапелиночку, з холодною водичкою та грудочкою цукру.

Містер Бамбл кахикнув.

- Тільки крапельку-крапелиночку, - умовляла його місіс Менн.

- А чого саме? -- поцікавився бідл.

- Господи, та того, що я завжди тримаю в домі для любих малюків, щоб додавати в еліксир Даффі, як хтось із них занедужає, містере Бамбл, - відповіла місіс Менн, відчиняючи буфет і дістаючи пляшку та склянку. - Це джин. Я не буду вас обманювати, містере Бамбл. Це джин.

- То ви даєте дітям еліксир Даффі, місіс Менн? - спитав містер Бамбл, зацікавлено спостерігаючи, як вона готує суміш.

- Так, благослови їх, Господи, даю, хоч це й страшенно дорого коштує, - відповіла вихователька. - Розумієте, сер, я просто не можу дивитись, як вони страждають у мене на очах.

- Розумію, - схвально мовив містер Бамбл. - Я вас розумію. У вас добра душа, місіс Менн. - Вона поставила склянку на стіл. - При першій же нагоді я доповім про це раді, місіс Менн. - Він присунув до себе склянку. - Для цих сиріт ви, мов мати рідна, місіс Менн. - Він поколотив ложкою у склянці. - Я... я з приємністю вип’ю за ваше здоров’я, місіс Менн.

І він за одним духом вихилив півсклянки.

- А тепер до діла, - промовив бідл, дістаючи записника в шкіряній оправі. - Хлопчикові Твісту, охрещеному Олівером, сьогодні виповнюється дев’ять років.

- Благослови його, Господи! - докинула місіс Менн, натираючи краєчком фартуха ліве око до сліз.

- І незважаючи на обіцяну винагороду в десять фунтів стерлінгів, згодом збільшену до двадцяти фунтів, незважаючи на великі, я б навіть сказав, надлюдські зусилля з боку нашої парафії, - провадив далі Бамбл, - ми так і не змогли довідатися, ні хто його батько, ні де проживала, як іменувалась і якого стану була його мати.

Місіс Менн здивовано розвела руками і, трохи поміркувавши, спитала:

- Звідки ж тоді в нього взялося прізвище?

Бідл гордо випростався й відповів:

- Його придумав я.

- Ви, містере Бамбл?

- Я, місіс Менн. Ми даємо прізвища нашим підкидькам за абеткою. Перед ним був на літеру «С» - я назвав його Сваблем. На цього припала «Т» - і я назвав його Твістом. Наступний буде Унвіном, а за ним піде Філкінс. У мене заготовлено прізвища до кінця абетки, а як дійдемо до останньої літери, я знову почну з «А».

- Та ви ж справжній письменник, сер! - вигукнула місіс Менн.

- Гм, гм, може, й так, - відказав бідл, якому комплімент явно припав до вподоби. - Може, воно й справді так, місіс Менн. - Він допив джин з водою й додав: - Оскільки Олівер уже дорослий хлопець і тут залишатися не може, рада вирішила перевести його назад до робітного дому. Я прийшов, щоб особисто відвести його. Тож давайте його швиденько сюди.

- Зараз приведу, - сказала місіс Менн, виходячи з кімнати.

Обличчя й руки Олівера були на той час очищені від верхнього шару бруду, наскільки це можливо за одне вмивання, і добросерда наглядачка привела хлопця до кімнати. (...)

Після короткої розмови містер Бамбл привів Олівера у робітний дім, де його мали, за словами бідла, «...вивести в люди й навчити хорошого ремесла». Однак насправді тут хлопчик зіткнувся ще з більшою жорстокістю, ще з гіршим цинізмом та лицемірством. Члени наглядацької ради притулку, як іронічно зауважує автор, вирішили надати тамтешнім мешканцям дві можливості: «...або повільно конати з голоду в робітному домі, або померти швидкою смертю поза його мурами».

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. На що націлює читача авторська передмова до роману?
  • 2. За яких обставин Олівер з’явився на світ? Як він отримав своє прізвище?
  • 3. Які деталі свідчать про те, що з першого свого подиху хлопчик був змушений боротися за існування?
  • 4. Розкажіть про перші роки дитинства Олівера.
  • 5. Які порядки панували на «фермі» та у робітному домі?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Як ви гадаєте, чому оповідач не називає заклад, в якому народився Олівер Твіст, «ні його справжньою, ні його вигаданою назвою»?
  • 2. В яких деталях сцени народження героя розкривається байдуже ставлення до нього оточуючих?
  • 3. Як у прочитаному вами уривку реалізується прагнення автора «правдиво показати геть усе»?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • 1. Спробуйте уявити обставини, які привели матір Олівера у притулок для бідних.
  • 2. Спрогнозуйте пригоди, які чекають на головного героя.

Олівер Твіст і його товариші протягом трьох місяців терпіли дедалі страшніші муки голоду; врешті вони зовсім здичавіли з відчаю, і один хлопець, рослявий як на свій вік і не звиклий до таких мізерних порцій (його батько тримав колись невелику харчевню), похмуро натякнув товаришам, що, коли йому не даватимуть щодня додаткової миски каші, він, чого доброго, з’їсть уночі сусіда - кволого й ще зовсім малого хлопчика. Очі в хлопця були дикі, несамовиті, й товариші беззастережно йому повірили. Порадившись, вони кинули жеребок, кому сьогодні ж після вечері йти до наглядача просити добавки. І жеребок випав Оліверу Твісту.

Настав вечір; хлопці посідали за стіл. Наглядач у куховарському вбранні зайняв своє місце коло казана, його помічниці-богаділки стали в нього за спиною; кашу було розподілено, і довгу молитву перед короткою трапезою проказано.

Мисочки спорожніли вмить; хлопці перешіптувалися між собою й підморгували Оліверові, а найближчі сусіди штовхали його ліктями. І він, малий хлопчина, охоплений відчаєм, не тямлячи себе від голоду, підвівся з-за столу, підійшов з мискою й ложкою в руці до наглядача і сказав, трохи наляканий власного зухвалістю:

- Будь ласка, сер, дайте мені ще.

Наглядач був огрядний здоровань, але він сполотнів. Кілька секунд він приголомшено витріщався на малого бунтівника, а потім, щоб не впасти, вхопився за казан. Богаділки заціпеніли від подиву, хлопці - від страху.

- Що ти сказав? - кволим голосом вимовив нарешті наглядач.

- Будь ласка, сер, - повторив Олівер, - дайте мені ще.

Наглядач торохнув Олівера черпаком по голові, скрутив йому руки і зарепетував, кличучи бідла.

Рада саме урочисто засідала в повному складі, коли геть схвильований містер Бамбл ускочив до кімнати і вигукнув, звертаючись до джентльмена у високому кріслі:

- Містере Лімкінс, прошу пробачення, сер! Олівер Твіст щойно попросив ще!

Члени ради остовпіли. Їхні обличчя скривилися від жаху.

- Ще каші? - перепитав містер Лімкінс: - Візьміть себе в руки, Бамбле, і відповідайте мені чітко. Чи правильно я вас зрозумів: він попросив ще після того, як з’їв свою порцію каші?

- Саме так, сер, - відповів Бамбл.

- Цей хлопець скінчить життя на шибениці, - озвався джентльмен у білому жилеті. - От побачите, його повісять.

Ніхто не поставив цього пророцтва під сумнів. Зав’язалося жваве обговорення. Олівера наказано було негайно кинути в карцер, а наступного ранку на ворота робітного дому приліпили оголошення, що обіцяло п’ять фунтів винагороди кожному, хто згодиться звільнити парафію від Олівера Твіста. Інакше кажучи, п’ять фунтів і Олівер Твіст пропонувалися будь-якому торговцю, реміснику чи ще комусь, хто потребував учня.

- Ніколи і ні в чому не був я такий певний, - мовив джентльмен у білому жилеті, стукаючи наступного ранку у ворота й перечитуючи оголошення, - як у тому, що цей хлопець скінчить життя на шибениці.

Збираючись на подальших сторінках показати, мав чи не мав слушність джентльмен у білому жилеті, я не стану послабляти інтерес читачів до своєї оповіді (якщо вона взагалі когось зацікавила) навіть найменшим натяком на те, чи спіткала Олівера Твіста така страшна смерть.

Прагнучи якомога швидше позбутися непокірного хлопчика, містер Бамбл влаштовує його учнем до трунаря. Там Олівер стає жертвою жорстоких знущань Ноя - ще одного вихованця парафіяльного притулку. Одного разу Ной образливо відгукнувся про його матір. Почувши це, герой накинувся на свого мучителя з кулаками. Після цієї бійки Олівера зачинили у льоху. Тим часом Ной із доносом на маленького бунтівника побіг до Бамбла, а той поквапився до поховального закладу, в якому перебував бідолашний Олівер.

РОЗДІЛ VII

Олівер бунтує далі

(...) Становище там аж ніяк не поліпшилося. Сауербері ще не повернувся, а Олівер і далі з неослабним завзяттям гатив у двері льоху. Почувши від місіс Сауербері й Шарлотти, що Олівер лютує, як дикий вепр, містер Бамбл обачно вирішив спершу провести переговори. З цією метою він спочатку грюкнув ногою в двері, а тоді, наблизивши губи до замкової щілини, промовив басовито й поважно:

- Олівере!

- Випустіть мене! - озвався з-за дверей Олівер.

- Ти впізнаєш, хто з тобою говорить? - запитав містер Бамбл.

- Впізнаю, - відповів Олівер.

- І ти не боїшся? Не тремтиш, чуючи мій голос? - спитав містер Бамбл.

- Hi! - зухвало відповів Олівер.

Ця несподівана відповідь, така не схожа на ту, яку містер Бамбл сподівався почути, його ошелешила. Він позадкував від замкової щілини, випростався на весь зріст і в німому подиві обвів поглядом присутніх.

- Ох, містере Бамбл, він, певно, збожеволів, - сказала місіс Сауербері. - Жоден хлопець, навіть недоумкуватий, не насмілився б так розмовляти з вами.

Глибокодумно помовчавши, містер Бамбл відповів:

- Ні, це не божевілля, моя пані. Це м’ясо.

- Що? - видихнула місіс Сауербері.

- М’ясо, моя пані, м’ясо! - з притиском, суворо відповів Бамбл. - Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому душу й бунтарський дух, яких не годиться мати людині в його становищі. Це вам, місіс Сауербері, підтвердять і члени парафіяльної ради, а вони філософи-практики. Нащо біднякам душа і дух? Досить і того, що ми підтримуємо життя їхнього тіла! Якби ви годували хлопця кашею, пані, цього ніколи б не сталося.

- Боже, Боже! - скрикнула місіс Сауербері, покаянно зводячи очі до кухонної стелі. - От до чого призводить щедрість!

Щедрість місіс Сауербері полягала в тому, що вона великодушно згодовувала Оліверові гидкі недоїдки, яких ніхто інший їсти б не став. Отже, вона виявила неабияку покірність і жертовність, добровільно погодившись прийняти на себе тяжке звинувачення містера Бамбла, яке - віддамо належне цій жінці - було цілком безпідставне, бо вона не заслужила його ні помислом, ні словом, ні ділом.

- Ну, так от! - мовив містер Бамбл, коли жінка знов опустила очі додолу. - Єдине, що можна зараз зробити, єдиний відомий мені засіб - це залишити його на день-два в льоху, щоб він трохи охляв, а тоді випустити й годувати самою тільки кашею, аж поки скінчиться термін навчання. Він з поганої родини, місіс Сауербері. Страшенно запеклі люди! І вихователька, і лікар розповідали, що мати його приволоклася сюди в неймовірно тяжкому стані - на її місці будь-яка порядна жінка була б умерла на кілька тижнів раніше.

Коли містер Бамбл вимовив цю фразу, Олівер, який розчув тільки, що знову згадано його матір, закалатав у двері так люто, аж заглушив усі інші звуки.

І саме в цю мить повернувся містер Сауербері. Вислухавши розповідь про Оліверів злочин - а обидві жінки не шкодували чорної фарби, щоб викликати трунареве обурення, - він одімкнув двері й за комір витяг свого збунтованого учня з льоху.

Одежа Олівера була подерта його мучителями, обличчя - в синцях і подряпинах, чуприна розпатлана, але щоки й досі пломеніли від гніву, і коли хлопця витягли з темниці, він глянув на Ноя з ненавистю, засвідчивши тим, що дух його аж ніяк не зламано.

- Герой, що й казати! - мовив Сауербері і, струсонувши Олівера, дав йому ляпаса.

- Він обзивав мою матір, - відказав Олівер.

- І що з того, невдячний мерзотнику? - вигукнула місіс Сауербері. - Твоя мати заслужила все, що він про неї казав, і навіть більше.

- Ні, не заслужила! - сказав Олівер.

- Заслужила, заслужила! - повторила місіс Сауербері.

- Брехня! - скрикнув Олівер.

Місіс Сауербері залилася сльозами.

Цей потік сліз позбавив містера Сауербері можливості зробити вибір. Тепер він не міг не покарати Олівера, до того ж якнайсуворіше. Бо якби він хоч на мить завагався, він (це, мабуть, знає кожен досвідчений читач), як то ведеться в подружніх сварках, здобув би звання тварюки, недолюдка, гадини, слинька й хтозна-чого ще - таких ласкавих назвиськ існує стільки, що їх не вмістити у межах цього розділу. Слід віддати належне містерові Сауербері: по-своєму - хоч «свого» в нього було обмаль - він ставився до хлопця непогано, - може, в інтересах свого діла, а може, тому, що дружина не любила Олівера. Проте коли вона зайшлася сльозами, йому зосталося тільки одне - відлупцювати хлопця, що він і зробив із запопадливістю, яка задовольнила навіть місіс Сауербері і, зрештою, звільнила містера Бамбла від необхідності вжити свій парафіяльний ціпок. До вечора Олівер просидів під замком у льосі, на хлібі й воді, а коли споночіло, місіс Сауербері, стоячи перед дверима, висловила кілька аж ніяк не схвальних зауважень на адресу його матері, а тоді відімкнула двері й звеліла хлопцеві йти нагору до свого убогого ложа, що він і зробив, супроводжуваний глузами й кепкуванням Ноя і Шарлотти.

Залишившись на самоті в моторошній темряві й тиші трунарні, Олівер нарешті дав вихід почуттям, що після такого дня мусили неминуче постати в його дитячій душі. Він зневажливо вислуховував глузування, він жодного разу не зойкнув, коли його шмагали, бо в хлоп’ячому серці зростала гордість, яка б не дозволила кричати, навіть якби його спалювали живцем на вогнищі. Але тепер, коли його ніхто не бачив і не чув, Олівер упав навколішки й заплакав такими гіркими сльозами, якими, дарма що вони ушляхетнюють душу, не дай Боже ніколи плакати дитині.

Довго стояв Олівер навколішках, не рухаючись. Свічка вже догорала в свічнику, коли він підвівся, сторожко озирнувся довкола, прислухався, а тоді тихенько відімкнув двері й виглянув надвір.

Ніч стояла холодна, темна. Хлопчик подивився на зірки й подумав, що ніколи ще вони не були такі далекі від землі. В безвітряній тиші чорні нерухомі тіні від дерев, що простяглися долі, здавалися мерцями. Олівер обережно замкнув двері, при тьмяному світлі недогарка зав’язав у хустину своє убоге шмаття і сів на лаву дожидати світанку.

Коли перші промені світла пробилися крізь щілини віконниць, Олівер підвівся й знову відсунув засув. Потім боязко озирнувся, постояв ще хвильку, вагаючись, і, причинивши за собою двері, опинився на вулиці.

Він подивився праворуч, потім ліворуч, не знаючи, в який бік тікати. І згадав, що вози, виїжджаючи з міста, піднімаються на пагорб. Тож він обрав саме цей шлях і, дійшовши до стежки, що вела через поле, а далі, як він знав, знову виходила на шлях, звернув на неї і швидко попрямував уперед.

Олівер добре пам’ятав, як цією самою стежкою біг підтюпцем поряд з містером Бамблом, коли той вів його з ферми до робітного дому. Стежка проходила повз добре знаний будинок. Серце його закалатало, і хлопець мало не завернув назад. Але він подолав уже чималу відстань, і щоб повернутися на шлях, довелося б витратити багато часу. До того ж о цій ранній порі навряд чи хтось міг його побачити. І він рушив далі.

Незабаром він дійшов до знайомого будинку. У дворі було порожньо, ані живої душі, певно, всі мешканці ще спали. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь хлопчик полов грядку; ось він звів бліде личко - і Олівер упізнав одного із своїх колишніх товаришів. Олівер зрадів цій нагоді попрощатися з ним, бо хоч хлопчик був молодший за нього, вони дружили й разом гралися. А скільки разів їх обох били, й морили голодом, і садовили в льох.

- Цить, Діку! - сказав Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й простягнув йому між штахетинами свою худеньку руку. - Ніхто ще не встав?

- Крім мене - ніхто, - відповів хлопчик.

- Діку, нікому не кажи, що ти мене бачив, - мовив Олівер. - Я втік. Мене б’ють і кривдять, і тепер я йду шукати долі, сам не знаю куди. Чого ти такий блідий?

- Лікар сказав, що я скоро помру, я сам чув, - кволо всміхнувшись, відповів хлопчик. - Добре, що ми побачилися. А тепер іди собі, тікай!

- Зараз піду, от тільки попрощаюся з тобою, - сказав Олівер. - Ми ще зустрінемося, Діку. От побачиш! І ти будеш здоровий і веселий.

- Так, побачимось, - відповів хлопчик. - Тільки після того, як я помру. Я знаю, лікар каже правду, Олівере, бо мені весь час сниться, ніби я в раю і довкола ангели й такі лагідні люди - насправді я таких людей і не бачив ніколи. Поцілуй мене, - сказав хлопчик, вилазячи на низеньку хвіртку й обнімаючи Олівера за шию худими рученятами. - Прощавай, товаришу! Хай благословить тебе Господь.

Благословення це мовлене було устами дитини, але досі ніхто Олівера не благословляв, і тому в подальшому своєму житті, сповненому боротьби і страждань, злигоднів і поневірянь, він ніколи його не забував. (...)

Відтак хлопчик опинився у Лондоні, де познайомився з юним Джеком Докінсом, на прізвисько Спритний Пройда, який увів його до банди, очолюваної старим скнарою Фейгіном. Той відразу ж зацікавився Олівером, зметикувавши, що тендітного хлопчика з «ангельським обличчям» можна вдало використовувати у злочинах. Не розуміючи, про що йдеться, Олівер здивовано спостерігав за чудернацькими «іграми» старого Фейгіна з його юними «вихованцями». Зокрема - за «відпрацюванням» навичок витягування з кишені дрібних речей.

РОЗДІЛ X

Олівер ближче знайомиться із своїми новими приятелями й дорогою ціною набуває досвіду. Короткий, але дуже важливий розділ цієї оповіді

Багато днів Олівер не виходив із кімнати Фейгіна - то випорював мітки з носовиків (а їх приносили силу-силенну), то брав участь у вже згаданій грі, в яку старий джентльмен і двоє хлопців бавилися щоранку. Нарешті йому набридло скніти без свіжого повітря, і він почав просити старого, щоб той дозволив йому піти на роботу разом з двома його приятелями.

Оліверові кортіло взятися до якогось діла ще й тому, що він уже не раз переконувався, яких твердих чеснотливих принципів дотримувався старий джентльмен. Якщо Пройда і Чарлі Бейте поверталися ввечері додому з порожніми руками, Фейгін виголошував палкі промови про злочинність ледарства та неробства і прищеплював їм любов до праці, залишаючи їх без вечері. Одного разу старий навіть спустив обох зі сходів, хоч, може, тут він надто далеко зайшов у своєму праведному гніві.

Нарешті одного ранку Олівер дістав дозвіл, якого так домагався. Кілька днів хустки не надходили, робити йому було нічого, й обіди стали пісніші. Можливо, саме тому старий джентльмен дав свою згоду. Так чи так, але він дозволив Оліверові вийти, доручивши Чарлі Бейтсу й Пройді опіку над ним.

Хлопці втрьох вирушили з дому. В Пройди рукави були, як завжди, закасані, капелюх збитий набакир; юний Бейте простував, засунувши руки в кишені. Ідучи між ними, Олівер розмірковував, куди вони його ведуть і з чого почнеться його навчання швацького ремесла.

Вони чвалали так недбало й повільно, що в Олівера незабаром виникла підозра, чи не збираються його приятелі обдурити старого джентльмена й не піти сьогодні на роботу. До того ж Пройда мав погану звичку зривати у дітлахів шапки і закидати їх через паркан, а Чарлі Бейте явно не вмів відрізняти своє від чужого: на ходу він крав з яток яблука й цибулю і розпихав їх по кишенях, таких просторих, що, здавалося, весь його одяг складається з них. Це дуже не подобалось Оліверові, й він уже ладен був якнайчемніше заявити про свій намір повернутися додому, коли раптом увагу його привернула загадкова зміна в поведінці Пройди.

Вони саме вийшли з вузького завулка неподалік від площі в Кларкенвелі, яка чомусь і досі зветься «Моріжком», аж зненацька Пройда зупинився, приклав пальця до губ і дуже обережно позадкував, тягнучи за собою товаришів.

- Що сталося? - спитав Олівер.

- Цить! - відказав Пройда. - Ти бачиш отого старого шкарбана біля книжкового рундука?

- Отого старого джентльмена? - перепитав Олівер. - Бачу.

- Він нам підходить, - мовив Пройда.

- Те, що треба! - зауважив юний Чарлі Бейте.

Олівер оторопіло переводив погляд з одного на другого, але нічого з’ясувати не встиг, бо обидва хлопці шмигнули через вулицю й підкралися ззаду до старого джентльмена. Олівер рушив був слідом, а тоді розгублено зупинився, стежачи за ними в німому подиві.

Старий джентльмен мав вельми поважний вигляд: напудрене волосся, золоті окуляри, темно-зелений сюртук з чорним оксамитовим коміром і білі штани, під пахвою - елегантний бамбуковий ціпок. Він читав узяту з рундука книжку з такою увагою, наче сидів у кріслі в своєму кабінеті. Можливо, йому й справді здавалося, що він у своєму кабінеті, бо, судячи з його зосередженого вигляду, він не бачив ні рундука, ні вулиці, ні хлопчаків - одне слово, нічого, крім книжки, яку він, очевидно, мав намір прочитати тут-таки, на місці; дійшовши до кінця сторінки, він перегортав її, починав з верхнього рядка наступної сторінки і так далі - з непослабною цікавістю й увагою.

І тут Олівер, який, стоячи за кілька кроків, дивився на цю сцену широко розплющеними очима, з невимовним жахом побачив, що Пройда сунув руку в кишеню старого джентльмена, витяг звідти хусточку, передав її Чарлі Бейтсу, після чого вони удвох дременули й зникли за рогом.

В одну мить хлопчикові спала з очей полуда: то ось звідки беруться і хусточки, і годинники, і коштовності, ось чим займається Фейгін! Ще секунду він стояв, відчуваючи, як здіймається й вогнем обпікає його гаряча хвиля жаху, а тоді, геть розгублений, переляканий, він, сам не знаючи, що робить, щосили, щодуху кинувся тікати.

Все це відбулося за одну хвилину. Ту ж мить, як Олівер побіг, старий джентльмен сунув руку до кишені і, не знайшовши хусточки, рвучко озирнувся. Побачивши хлопця, який тікав, він, ясна річ, зробив висновок, що це і є крадій, і, вигукнувши: «Лови злодія!» - погнався за ним із книжкою в руці.

Та не тільки старий джентльмен кричав на ґвалт. Пройда і юний Бейте, аби не привертати до себе увагу, не стали бігти вулицею, а сховались у першому ж під’їзді за рогом. Почувши крик і побачивши Олівера, вони відразу зметикували, що сталося, вискочили із своєї схованки і, горлаючи «Лови злодія!», теж погналися за ним, як і належить добрим громадянам.

Хоч Олівера виховували філософи, йому бракувало знання чудової аксіоми, що самозбереження - найголовніший закон природи. Якби він цю аксіому знав, то, можливо, був би підготовлений і до такої несподіванки. А так вона заскочила його зненацька, і він злякався ще більше, а тому мчав, наче вихор, а за ним, галасуючи, гналися старий джентльмен і двоє хлопчаків.

«Лови злодія! Лови злодія!» Слова ці мають магічну силу. Крамар кидає крамницю, візник - свого воза, м’ясник шпурляє свій лоток, пекар - коша, молочник - відро, розсильний - пакунки, школяр - свої мармурові кульки1, каменяр - кайло, дитина - свій волан. І всі вони біжать купою, в сум’ятті, стрімголов, штовхаються, ревуть, верещать, збивають з ніг перехожих на розі, лякають собак, розполохують курей, і вулиці, площі, подвір’я луною віддають той галас.

1 Мармурові кульки - дитяча гра.

«Лови злодія! Лови злодія!» Той крик підхоплює сотня горлянок, і юрба збільшується за кожним поворотом. І мчить вона, розбризкуючи грязюку, і під ногами у неї гуде тротуар, а зусібіч розчиняються вікна, вискакують з дверей люди, юрба мчить уперед, глядачі покидають Панча2 в найцікавішому місці вистави і, приєднавшись до розбурханої юрби, підхоплюють крик і з новою силою горлають: «Лови злодія! Лови злодія!»

2 Панч - герой англійського лялькового театру, схожий на російського Петрушку.

«Лови злодія! Лови злодія!» В людській вдачі глибоко вкоренилося прагнення кого-небудь цькувати. Нещасна захекана дитина знесилюється, обличчя її нажахане, в очах розпач, важкі краплі поту струмують по щоках; вона напружує кожен нерв, щоб відірватися від переслідувачів, а вони женуться за нею, щомиті скорочуючи відстань, бачать, що сили покидають її, і горлають ще голосніше, ревуть переможно: «Лови злодія!» Та зловіть же ви його, Бога ради, хоча б з жалості до нього!

Нарешті зловили! Влучний удар. Злодій лежить на бруківці, й натовп оточує його з жадібною цікавістю. Ті, що відстали, штовхаються й протовплюються вперед, аби на нього глянути. «Розступіться!» - «Дайте йому дихнути повітрям!» - «Ет, обійдеться і без повітря. Він його не заслужив». - «Де той джентльмен?» - «Онде він іде». - «Пропустіть джентльмена!» - «Це той хлопець, сер?» - «Так».

Олівер лежав, вкритий порохом і брудом, з роз’юшеними губами, обводячи нестямним поглядом обличчя людей, що з’юрмилися над ним. І тут найпрудкіші його переслідувачі безцеремонно схопили за руки й затягли в коло старого джентльмена.

- Так, - мовив джентльмен. - Боюся, що це той самий хлопчик.

- Він боїться! - пробурмотіли в натовпі. - Комедія!

- Бідолашний! - вигукнув джентльмен. - Він забився.

- Це моя робота, сер, - озвався, виступаючи наперед, дебелий чолов’яга. - Мало не розбив кулака об його зуби. Це я його зловив, сер.

Здоровань доторкнувся до капелюха й вишкірився, сподіваючись дістати винагороду за свій подвиг, але літній джентльмен тільки неприязно глянув на нього й озирнувся, неначе й сам би залюбки втік. Можливо, він і справді кинувся б тікати і почалася б нова гонитва, якби в цю мить крізь натовп не проштовхався полісмен (який завжди в таких випадках з’являється останній). Схопивши Олівера за комір, він гаркнув:

- Ану, вставай!

- Їй-богу, це не я, сер. Їй-бо, їй-бо, це двоє інших хлопців! - вигукнув Олівер, благально складаючи руки й оглядаючись довкола. - Вони десь тут.

- Тут їх нема. - Полісмен мовив це іронічно, але в словах його була правда: Чарлі з Пройдою давно вже накивали п’ятами, звернувши в перший прохідний двір.

- Не кривдьте його, - лагідно попросив старий джентльмен.

- Та не кривдитиму, - відказав полісмен і на доказ цього струсонув Олівера так, що мало не зірвав з нього куртку. - Ходім, я тебе знаю. Мене ти не обдуриш. Ану, ставай на ноги, бісова душа!

Олівер спробував підвестись і упав би знову, але полісмен сіпнув його за комір і потяг вулицею. Старий джентльмен ішов поруч, а ті, що були прудкіші, вибігли наперед і раз у раз озиралися на Олівера. Хлопчаки переможно горлали, і в такий спосіб уся процесія прямувала до суду.

РОЗДІЛ XI

оповідає про поліційного суддю містера Фенга й дає певне уявлення про те, як він вершить правосуддя

Правопорушення було вчинене в районі й навіть у безпосередній близькості від одного вельми відомого поліційного відділка столиці. Тож натовп недовго тішився можливістю лицезріти Олівера: проминувши два-три квартали і сквер, відомий під назвою Маттон-Хілл, полісмен через низьке підворіття завів його на брудне подвір’я будинку, в якому вершився швидкий і правий суд. На тому малому брукованому подвір’ї їх зустрів огрядний чоловік з бакенбардами віялом і низкою ключів, що так само віялом звисали з кільця в його руці.

- А цей що накоїв? - байдужно спитав він.

- Цупив носовики, - відповів полісмен, що привів Олівера.

- А ви потерпіла сторона, сер? - запитав чоловік з ключами.

- Так, - відповів джентльмен. - Але я, власне, не певен, чи саме цей хлопчик украв мою хусточку. Я... я не хотів би давати ходу цій справі.

- Тепер уже без судді не обійтися, сер, - відказав тюремник, відмикаючи двері. - Його честь за хвилину звільниться. Ну, шибенику, марш сюди!

І він одімкнув двері, що вели до камери з кам’яними стінами. Там Олівера обшукали і, не знайшовши нічого, замкнули.

Камера ця і виглядом, і розмірами скидалася на льох, але освітлювалася гірше. Вона була неймовірно брудна, як завжди в понеділок, бо з суботи в ній побувало з півдесятка п’яниць, яких на цей час перевели до в’язниці. До цього слід додати, що в наших поліційних відділках щовечора замикають чоловіків та жінок по недоведених обвинуваченнях - зверніть увагу: недоведених! - у темницях, проти яких камери в Ньюгетській тюрмі1, де тримають найнебезпечніших злочинців, котрих судили, визнали винними й присудили до страти, - справжні палаци. Нехай той, хто сумнівається в цьому, порівняє їх сам!

1 Ньюгетська тюрма - кримінальна в’язниця Лондона.

Коли ключ заскреготав у замку, обличчя старого джентльмена скривилося майже так само болісно, як Оліверове.

Зітхнувши, він перевів погляд на книжку, через яку, власне, і збилася вся ця буча.

- В обличчі цього хлопчика, - задумливо мовив джентльмен, повільно відходячи від дверей і постукуючи себе книжкою по підборіддю, - є щось таке, що і зворушує, і цікавить мене. Може, він і справді не винний? Він схожий на... Отож-бо! - вигукнув джентльмен, раптом зупиняючись і зводячи очі до неба. - Господи! Кого він мені нагадує?

По кількох хвилинах роздумів старий джентльмен з тим самим зосередженим виглядом увійшов знадвору до судової чекальні і там, ставши в кутку, спробував викликати в уяві галерею образів, що давно вже позникали в імлі років.

- Ні! - нарешті мовив він, похитуючи головою. - Певно, це мені просто здалося.

Але тепер ті обличчя стояли перед його очима, і нелегко було знов опустити завісу забуття. То були обличчя друзів, ворогів, людей ледь знайомих, що настирливо визирали з натовпу; то були обличчя молодих квітучих дівчат, що тепер уже стали бабусями; то були обличчя людей, яких давно забрала смерть і перетворила на прах, але яких уява - сильніша за смерть - і досі наділяла свіжістю і вродою, викликаючи в пам’яті блиск очей, осяйність усмішки, промінь живої душі, що сяє крізь тлінну оболонку, весь той образ краси, що, ставши неземною, кидає, мов та зоря, ясне лагідне світло на стежину до неба.

Але старий джентльмен не міг пригадати жодного обличчя, яке хоч трохи скидалося б на Оліверове. І, тяжко зітхнувши, він попрощався із своїми спогадами і, на щастя, маючи властиву для старої людини здатність забувати, поховав їх серед пожовклих сторінок книжки.

Він повернувся до дійсності, коли ключар торкнувся його плеча, запрошуючи до судової зали. Квапливо згорнувши книжку, він увійшов і став перед лицем славнозвісного містера Фенга.

Судова зала була обшита панеллю й виходила вікнами на вулицю. Містер Фенг сидів у глибині її, за бар’єром, а за дерев’яною загородкою біля дверей уже помістили бідолашного малого Олівера, який від страху тремтів усім тілом.

Містер Фенг був невисокий худий чоловік з вузькою спиною, негнучкою шиєю та рідким волоссям, що росло переважно на потилиці й скронях. З бурякового обличчя його не сходив похмурий вираз. Якби він і справді не мав звички зловживати спиртним, то міг би подати на свою фізіономію скаргу за наклеп, і суд, певно, присудив би йому чимале відшкодування.

Старий джентльмен чемно вклонився, підійшов до столу судді і сказав, подаючи свою візитну картку:

- Ось моє прізвище й адреса, сер. - Потім відступив на два кроки, ще раз, як годиться джентльмену, ввічливо вклонився й почав чекати допиту.

Сталося так, що містер Фенг саме читав у ранковій газеті передову статтю, в якій ішлося про один з його недавніх вироків і в триста п’ятдесятий раз рекомендувалося міністрові внутрішніх справ звернути на нього особливу і пильну увагу. Настрій у містера Фенга був геть зіпсований, а тому, похмуро глянувши на старого джентльмена, він грубо спитав:

- Ви хто такий?

Старий джентльмен здивовано показав на свою візитну картку.

- Полісмене! - вигукнув містер Фенг, зневажливо відкидаючи картку разом з газетою. - Що це за суб’єкт?

- Моє прізвище, сер, — поважно, як належить джентльмену, мовив старий джентльмен, - моє прізвище, сер, Браунлоу. Дозвольте і мені поцікавитись, як звуть суддю, що дозволяє собі, користуючись своїм високим становищем, завдавати незаслуженої, нічим не виправданої образи порядній людині. - Мовивши це, містер Браунлоу озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б міг відповісти на його запитання.

- Полісмене! - гаркнув містер Фенг, змітаючи газету зі столу. - В чому обвинувачується цей суб’єкт?

- Він ні в чому не обвинувачується, ваша честь, - відповів полісмен. - Він позиває цього хлопчика, ваша честь.

Його честь чудово це знав; але ж він не міг оминути такої слушної і до того ж цілком безпечної нагоди позбиткуватися з містера Браунлоу.

- Позиває хлопчика, он як? - перепитав містер Фенг, змірявши містера Браунлоу з голови до ніг зневажливим поглядом. - Приведіть його до присяги!

- Перше ніж присягати, я прошу дозволу сказати одне слово, - почав містер Браунлоу, - а саме: я б нізащо не довірив, якби не побачив на власні очі, що...

- Припніть язика, сер! - гримнув містер Фенг.

- Ні, я скажу, сер! - відповів старий джентльмен.

- Припніть язика, поки я не звелів виставити вас за двері! - вигукнув містер Фенг. - Ви нахаба! Як ви смієте грубіянити судді!

- Що-о? - скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.

- Приведіть його до присяги! - звелів Фенг писареві. - Я не хочу більше чути жодного слова. До присяги його!

Містер Браунлоу був украй обурений, але, збагнувши, що тільки зашкодить хлопчикові, коли дасть волю своїм почуттям, він стримався і, не сперечаючись далі, дав присягу.

- Ну, - мовив Фенг, - у чому ж обвинувачують цього хлопчика? Що ви маєте сказати, сер?

- Я стояв коло книжкового рундука... - почав містер Браунлоу.

- Припніть язика, сер, - перебив його містер Фенг. - Полісмене! Де полісмен? Ага, ось він. Приведіть до присяги полісмена. Ну, полісмене, про що йдеться?

Полісмен з належною поштивістю доповів, як він затримав Олівера, як обшукав його й нічого не знайшов; а більше, мовляв, він нічого не знає.

- Свідки є? - спитав містер Фенг.

- Немає, ваша честь, - відповів полісмен.

Містер Фенг кілька хвилин мовчав, а тоді, повернувшись до позивача, люто вибухнув:

- То скажете ви нарешті, чоловіче, в чому полягає ваша скарга, чи ні? Ви заприсягнули. Якщо ви відмовляєтеся давати свідчення, я покараю вас за неповагу до суду, я вам...

Чим він пригрозив старому джентльменові - невідомо, бо саме в цю мить на писаря й тюремника напав нестримний кашель і до того ж перший упустив на підлогу - ясна річ, ненароком - важенну книгу, внаслідок чого останніх слів неможливо було розібрати.

Врешті містер Браунлоу, якого суддя раз у раз перебивав і щохвилини ображав, спромігся-таки викласти суть справи, пояснивши, що за хлопчиком він побіг, власне, зопалу, бо той тікав; а тоді висловив надію, що в разі, коли хлопчика буде визнано винним - ні, не в злодійстві, а тільки в спільництві із злодіями, - то суддя призначить йому найм’якше покарання з усіх, передбачених законом.

- Йому й так уже дісталося, - сказав на закінчення старий джентльмен. - І боюся, - додав він з притиском, глянувши на суддю, - дуже боюся, що він занедужав.

- Аякже, аякже, ну, звісно! - глузливо посміхаючись, сказав містер Фенг. - Ану, ти, волоцюго малий, кинь прикидатися. Мене не обдуриш. Як тебе звати?

Олівер спробував відповісти, але так і не здобувся на слово. Він був блідий як смерть, і йому здавалося, що все в кімнаті кружляє перед його очима.

- Як тебе звати, злодійська твоя душа? - спитав містер Фенг. - Полісмене, як його звати?

Ці слова були звернені до підстаркуватого, грубуватого на вигляд тюремника в смугастому жилеті, який стояв біля бар’єра. Він нахилився до Олівера й перепитав його, але, бачачи, що той справді не спроможний нічого зрозуміти, і знаючи, що мовчання хлопчика тільки ще більше розлютує суддю, який і так ладен винести суворий вирок, він наважився відповісти навздогад.

- Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша честь, - мовив цей добросердий вартовий закону.

- То зі мною він не бажає говорити? - мовив Фенг. - Чудово, чудово. Де він мешкає?

- Де трапиться, ваша честь! - відповів полісмен, знов удаючи, ніби переказує слова Олівера.

- Батьків має? - спитав містер Фенг.

- Каже, вони померли, коли він був зовсім малий, ваша честь, - навмання дав звичайну в таких випадках відповідь полісмен.

Цієї миті Олівер підвів голову і, обвівши присутніх благальним поглядом, ледь чутно попросив води.

- Ще чого! - вигукнув містер Фенг. - Розжалобити захотів? Не вийде!

- По-моєму, хлопець і справді хворий, ваша честь, - зауважив полісмен.

- Мені краще знати, - відказав містер Фенг.

- Допоможіть йому, полісмене, - мовив старий джентльмен, мимоволі простягаючи руки, - він зараз упаде.

- Назад, полісмене! - скрикнув Фенг. - Нехай падає, коли йому хочеться.

Олівер скористався з ласкавого дозволу і, знепритомнівши, впав на підлогу. Присутні перезирнулись, але жоден не насмілився зрушити з місця.

- Я знав, що він прикидається, - сказав Фенг так, наче Оліверове падіння остаточно це підтвердило. - Нехай валяється, поки не набридне.

- Яке буде ваше рішення, сер? - стиха запитав писар.

- Дуже просте, - відповів містер Фенг. - Присуджую його до трьох місяців ув’язнення. Звісно, у каторжній тюрмі. Звільнити приміщення!

Двері було розчинено, й двоє вартових уже стали над зомлілим хлопчиком, готові віднести його до камери, коли раптом до зали вбіг якийсь бідно вдягнений, але пристойний з вигляду літній чоловік у приношеному чорному костюмі й кинувся до судді.

- Заждіть, заждіть! Не забирайте його! Ради Бога, заждіть хвилинку! - захекано вигукнув незнайомець.

Хоч вершителі закону, що порядкують у таких місцях, мають цілковиту й необмежену владу над свободою, добрим ім’ям, долею і навіть життям підданих її величності, особливо підданих з бідніших класів, і хоч у цих стінах щодня чиняться несправедливості такі кричущі, що ангели, якби вони заглядали сюди, повиплакували б собі очі, - громадськість не має доступу сюди, за винятком хіба газетярів1. Тому містер Фенг не на жарт обурився, коли непроханий гість так зухвало порушив заведений порядок.

1 Принаймні так було за тих часів. (Прим. авт.)

- Це що таке? Це хто такий? Ану виженіть його звідси! Звільнити приміщення! - закричав він.

- Ні, ви мене вислухаєте! - вигукнув чоловік. - І вам не вдасться мене вигнати. Я все бачив. Я власник книжкового рундука. Негайно приведіть мене до присяги! Ви не заткнете мені рота. Містере Фенг, ви повинні мене вислухати. Це ваш обов’язок, сер.

Чоловік цей знав, що право на його боці. Вигляд він мав рішучий, а справа пахла скандалом, і затерти її було вже неможливо.

- Приведіть його до присяги, - неохоче пробурчав містер Фенг. - Ну, кажіть, що там у вас.

- Ось що: я бачив, як троє хлопців - ось цей затриманий і ще двоє - тинялися по той бік вулиці, поки цей джентльмен стояв і читав книжку. Крадіжку вчинив інший хлопець. Я бачив, як це сталось, і бачив, що оцей хлопчик був украй приголомшений, ошелешений.

На цей час достойний власник книжкового рундука трохи відсапався і вже докладніше розповів, як саме було вчинено крадіжку.

- Чому ж ви не з’явилися сюди раніше? - помовчавши, спитав Фенг.

- Бо не було на кого залишити крамницю, - відповів той. - Всі погналися за хлопчиком. Лише п’ять хвилин тому я знайшов собі нарешті заміну й щодуху побіг сюди.

- То позивач, кажете, читав книжку? - знову помовчавши, спитав Фенг.

- Атож, - відповів власник рундука. - Оту саму, яка у нього в руці.

- Ага, оту саму? - перепитав Фенг. - А він заплатив за неї?

- Ні, не заплатив, - усміхаючись, відповів книгар.

- О Господи, як же це я! - простодушно вигукнув забудькуватий старий джентльмен.

- І у нього ще вистачає совісті подавати позов на нещасного хлопчика! - мовив Фенг, силкуючись стати в позу оборонця покривджених. - Я вважаю, сер, що ви заволоділи цією книжкою в дуже підозрілий і ганебний спосіб, і ваше щастя, що власник її не має наміру оскаржити ваші дії. Нехай це буде вам пересторогою, чоловіче, бо вдруге вам не уникнути покарання... Хлопчика виправдано. Звільнити приміщення!

- Щоб я пропав! - вигукнув старий джентльмен, не спроможний більше стримувати свій гнів. - Щоб я пропав, якщо я не...

- Звільнити приміщення! - гаркнув суддя. - Полісмени, ви чуєте? Звільнити приміщення!

Наказ було виконано. І містера Браунлоу, обуреного й розлюченого до нестями, випровадили геть з книжкою в одній руці й з бамбуковим ціпком у другій. Та тільки-но він вийшов надвір, гнів його зник без сліду. На брукові лежав малий Олівер Твіст. Хтось розстебнув на ньому сорочку, змочив скроні водою, обличчя його було смертельно бліде, тіло тіпалося в корчах.

- Бідолашний хлопчик, бідолашний хлопчик! - сказав містер Браунлоу, схиляючись над ним. - Візника! Будь ласка, хто-небудь гукніть сюди візника! Мерщій!

З’явився візник, і коли Олівера обережно поклали на одне сидіння, старий джентльмен сів навпроти нього.

- Можна мені з вами? - спитав книгар, зазираючи до карети.

- О Боже, звичайно, мій любий друже! - квапливо відповів містер Браунлоу. - Я зовсім забув про вас. Боже мій, Боже мій! Ця злощасна книжка все ще в мене! Сідайте ж! Бідолашне дитя! Не можна гаяти ні хвилини.

Книгар сів у карету, й вони поїхали. (...)

• Досить довго хворий Олівер пролежав у будинку милосердного містера Браунлоу. Завдяки дбалому догляду та любові оточуючих він одужав. У цьому домі хлопчик побачив загадковий портрет жінки, на яку він був схожий. Згодом з’ясується, що то була його мати.

Поки герой насолоджувався щасливими днями в оселі Браунлоу, банда Фейгіна розробила план його викрадення. Велику роль у здійсненні цього плану відіграла Ненсі - коханка закоренілого злодія Сайкса, приятеля Фейгіна. З її допомогою злочинці захопили хлопчика.

Тим часом до Лондона прибув ще один лиходій на ім’я Монкс. Це - єдинокровний брат Олівера, який робив усе, аби його занапастити. Ненависть Монкса пояснювалася тим, що за батьківським заповітом Оліверу належала значна частина спадку, якщо він виросте порядною людиною; якщо ж заплямує себе якимось негідним вчинком, єдиним спадкоємцем має стати Монкс.

Виконуючи доручення Монкса, Фейгін намагався долучити Олівера до чорних справ своєї зграї. Незабаром випала слушна нагода: злодії вирішили пограбувати один будинок, використавши для цього Олівера. Він відчайдушно опирався цьому задуму, однак злочинці змусили його скоритися їхній волі.

РОЗДІЛ XXII

Грабунок

(...) Пришвидшивши ходу, вони звернули на дорогу, що відгалужувалася ліворуч, пройшли нею ще з чверть милі й зупинилися перед муром самотньої садиби. Навіть не передихнувши, Тобі Крекіт миттю видряпався на мур.

- Давай сюди хлопця, - сказав він. - Підсади його, а я підхоплю.

Олівер і незчувся, як Сайкс схопив його попід пахви, й за кілька секунд він лежав уже з Тобі на траві по той бік огорожі. Сайкс переліз за ними, й вони, крадучись, рушили до будинку.

Лише тепер Олівер, мало не збожеволівши від розпачу й страху, зрозумів, що вони прийшли сюди грабувати, а може, й убивати. Він сплеснув руками, і з грудей його вихопився здушений крик жаху. В очах у нього потьмарилося, сполотніле обличчя зросилося холодним потом, ноги підломились, і він упав навколішки.

- Вставай! - засичав Сайкс, тіпаючись від люті й вихоплюючи пістолет. - Вставай, а то розчереплю тобі довбешку!

- Ой, відпустіть мене, ради Бога! - вигукнув Олівер. - Відпустіть, я піду світ за очі й помру десь у полі! Присягаюсь, я ніколи, ніколи не повернуся до Лондона! Ой, згляньтеся на мене, я не хочу бути злодієм! Заради всіх світлих ангелів небесних, згляньтеся на мене!

Чоловік, якого він так ревно благав, виригнув страшне прокляття і звів курок, але Тобі вибив у нього з руки пістолет, затулив Оліверові рота рукою й потяг хлопця до будинку.

- Цить! - гримнув він. - Бо тобі ж гірше буде. Ще раз цявкнеш - і я тебе сам порішу: гахну по голові - й кінець. Ніякого шуму, шито-крито й пристойно. Ану, Білле, підваж віконницю. За хлопця ручуся; буде як шовковий. У нічку темну, та ще й холодну, і не такі хлопці спершу підгинають хвоста - сам бачив.

Сайкс, на всі заставки лаючи Фейгіна за те, що той підсунув йому на таке діло Олівера, обережно наліг на лома. Тобі й собі вчепився у віконницю, незабаром вона піддалась і відчинилась.

Це було заґратоване віконце на висоті п’яти з половиною футів над землею, в тильній частині будинку, в приміщенні чи то посудомийні, чи то домашньої броварні в кінці коридора. Віконце було таке мале, що мешканці будинку не вважали за потрібне зачиняти його надійніше, а проте в нього міг вільно пролізти хлопчик завбільшки з Олівера. Такому мастакові, як Сайкс, відчинити раму з ґратами було за іграшку.

- Тепер слухай, виплодку чортячий! - прошепотів Сайкс, видобуваючи з кишені потайного ліхтарика й спрямовуючи його світло просто в обличчя Оліверові. - Я тебе зараз просуну в це вікно. Бери ліхтарика. Якраз перед собою ти побачиш сходи. Тихенько піднімися ними, пройди через невеликий передпокій до парадних дверей, відімкни їх і впусти нас.

- Вгорі там є засув, тобі до нього не дотягтися, - додав Тобі. - Тож вилізь на стілець. Там у передпокої стоять три розкішних стільці, Білле, з гербом старої на спинках - великим голубим однорогом і золотим тризубцем.

- Та помовч ти! - визвірився на нього Сайкс. - Двері до коридора відчинені?

- Навстіж, - відповів Тобі, для певності зазирнувши досередини. - Кумедія! Вони їх ніколи не зачиняють, щоб собака, який тут ночує, міг походжати по коридору, коли йому не спиться. Ха-ха! А Барні зманив його ще звечора! Чиста робота!

Хоч Тобі Крекіт говорив пошепки, ледь чутно, а сміявся й зовсім беззвучно, Сайкс звелів йому заткнутись і взятися до роботи. Тобі скорився: витяг свій ліхтарик, поставив його на землю, а тоді вперся лобом у стіну під вікном, а руками - об коліна так, щоб спина його правила за приступку. Сайкс виліз на нього, обережно просунув Олівера у віконце ногами вперед і, тримаючи за комір, тихенько опустив на підлогу.

- Бери ліхтарика, - прошепотів Сайкс, зазираючи досередини. - Бачиш перед собою сходи?

Змертвілий од страху Олівер судорожно видихнув:

- Т-так.

Сайкс показав дулом пістолета на парадні двері й коротко застеріг, що він у нього на мушці: один крок убік - і куля в голову.

- Тобі тут роботи на одну хвилину, - провадив Сайкс ледь чутно. - Тільки-но я випущу тебе, зразу ж починай. Стривай!

- Що там таке? - пошепки спитав Тобі.

Обидва насторожили вуха.

- Нічого, - відповів Сайкс, відпускаючи Олівера. - Ну, гайда!

За цю коротку мить хлопчик отямився й твердо вирішив кинутись із передпокою нагору й підняти на ноги мешканців будинку, навіть якщо за це йому доведеться поплатитися життям. З цим наміром він одразу ж тихо рушив до сходів.

- Назад! - зненацька загорлав Сайкс. - Назад! Назад!

Нажаханий шумом, що раптом порушив мертву тишу всередині будинку, й цим голосним криком, Олівер упустив ліхтар і закляк на місці, не знаючи, що робити - бігти до сходів чи до вікна.

Крик пролунав знову, в очі вдарило світло, вгорі на сходах виникли постаті двох напіводягнених переляканих чоловіків, щось блиснуло, бабахнуло, дихнуло димом, озвалося десь позаду виляском, і Олівера відкинуло до стіни.

Сайкс на мить зник, але відразу ж з’явився у вікні знову і, перше ніж дим розвіявся, схопив хлопчика за комір. Він вистрелив навздогін чоловікам, що відбігли назад, і потяг Олівера вгору.

- Притисни руку до боку, - звелів Сайкс, витягаючи його через вікно. - Дай хустку, вони поцілили хлопця. Мерщій! Ач, як з нього юшить кров!

Потім гучно забамкав гонг, залунали постріли, вигуки, й Олівер відчув, що його тягнуть кудись по ріллі. Галас поволі даленів, завмирав; потім смертельний холод стис Оліверове серце, й він уже більше нічого не бачив і не чув. (...)

Тікаючи від переслідувачів, Сайкс кинув пораненого, непритомного хлопчика на землю. Отямившись, Олівер поплентався на нетвердих ногах до першого ж будинку, сподіваючись на допомогу. Це був той самий будинок, де його підстрелили. Добрі люди, що там мешкали, - місіс Мейлі та дівчина на ім’я Роза - пожаліли хлопчика, який став жертвою знущань і злочинних намірів бандитів. Оточений турботою та любов’ю добросердних людей, Олівер поволі одужував.

Тим часом Ненсі, ризикуючи життям, розповіла Розі про намагання Монкса зробити з Олівера справжнього злочинця. Фейгін, який стежив за своєю «вихованкою», все розповів її коханцеві Сайксу.

РОЗДІЛ XLVII

Фатальні наслідки

- Вислухай мене, Білле, - попрохав Фейгін, поклавши руку на замок. - Ти не поведешся з нею...

- Ну? - озвався той.

- Ти не поведешся з нею... надто... круто?

Вже займався ранок і було досить видно, щоб обоє могли розгледіти обличчя один одного. Вони обмінялися швидким поглядом - в очах обох спалахнув вогонь, що непомильно виказував їхні почуття.

- Я хочу сказати, - мовив Фейгін, не приховуючи, що вважає зайвим прикидатися далі, - не надто круто з огляду на нашу безпеку. Дій розважливо, будь обачний.

Сайкс нічого не відповів і, розчинивши навстіж двері, які Фейгін відімкнув, вибіг на безлюдну вулицю.

Ні разу не спинившись, ні на мить не завагавшись, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, не підводячи очей до неба й не опускаючи їх долі, дивлячись просто себе з диким рішучим виглядом і так зціпивши зуби, що під шкірою випнулися вилиці, грабіжник мовчки мчав щодуху, не стишуючи ходи, аж поки опинився біля дверей свого житла. Він тихо відімкнув двері ключем і, безгучно ступаючи, піднявся сходами нагору; ввійшовши до своєї кімнати, він двічі повернув ключ у замку, присунув до дверей важкий стіл і відхилив запону ліжка.

Дівчина лежала напівроздягнена. Прихід Сайкса розбудив її, вона підвелася й поглянула на нього сполоханими очима.

- Вставай! - крикнув він.

- Це ти, Білле? - спитала дівчина, зрадівши його появі.

- Я, - відказав він. - Вставай.

У кімнаті горіла свічка, але Сайкс вихопив її з підсвічника й шпурнув у камін. Помітивши, що вже розвидняється, дівчина встала і хотіла підняти штори.

- Облиш, - сказав Сайкс, заступаючи їй дорогу до вікна. - Для того, що мені треба зробити, і так досить світла.

- Чого це ти так на мене дивишся, Білле? - запитала дівчина тихим, переляканим голосом.

Якийсь час грабіжник сидів, важко дихаючи, з роздутими ніздрями, і пильно дивився на дівчину, а тоді схопив її за голову й за шию, витяг насеред кімнати й, озирнувшись на двері, затулив їй рота своєю важкою лапою.

- Білле, Білле! - хрипіла дівчина, відбиваючись від нього з усією силою смертельного переляку. - Я... я не кричатиму... і не плакатиму... не покличу на поміч... тільки вислухай мене... скажи мені хоч слово... скажи, що я таке зробила?

- Ти сама знаєш, клята відьма! - відказав грабіжник, ледве переводячи подих. - Тебе цю ніч вислідили, підслухали кожне твоє слово.

- Так пощади моє життя - заради Господа Бога, - як я пощадила твоє, - благала дівчина, чіпляючись за його руки. - Білле, голубе, невже в тебе рука підніметься вбити мене? О, подумай про те, від чого я відмовилась задля тебе хоча б цієї ночі. Ще є час подумати й уберегти себе від злочину - я не випущу твоїх рук, ти не зможеш одірватись від мене. Білле, Білле, ради Господа Бога, ради самого себе, ради мене - зупинись, поки не пролив мою кров! Я була вірна тобі, присягаюся своєю грішною душею, я була вірна!

Сайкс робив відчайдушні зусилля, щоб вивільнити руки, однак дівчина міцно обхопила їх, і хоч як він силкувався, але так і не зміг відірвати її від себе.

- Білле! - скрикнула дівчина, намагаючись покласти голову йому на груди. - Сьогодні вночі джентльмен і та добра леді пропонували мені виїхати за кордон, де я могла б тихо й мирно дожити віку. Дозволь мені побачитися з ними ще раз і навколішках благати тієї самої ласки й для тебе; ми покинемо це жахливе місто і далеко одне від одного заживемо кращим життям; ми не згадуватимемо про минуле, хіба що тільки в молитвах, і більше не зустрінемось. Ніколи не пізно покаятися. Так вони мені казали... і я відчуваю тепер, що це правда... Але для цього потрібен час... нам потрібно хоча б трохи часу.

Грабіжник нарешті вивільнив одну руку і вихопив пістолет. Але хоч як засліпила його лють, в голові у нього майнула думка, що його неодмінно схоплять, коли він вистрелить, і він щосили двічі вдарив дівчину пістолетом по зверненому до нього обличчю, що майже торкалось його власного.

Вона похитнулась і впала, заливаючись кров’ю, що линула з глибокої рани на лобі; та відразу якось підвелася на коліна, вийняла з-за пазухи білу хусточку - подарунок Рози Мейлі - і, піднісши її у стулених долонях до неба так високо, як тільки дозволяли їй слабкі сили, останнім своїм подихом звернулася до Творця, благаючи про милосердя.

Страх було дивитися на неї. Вбивця, заточуючись, відступив до стіни і, затуливши очі рукою, схопив важку палицю й ударив її по голові.

РОЗДІЛ XLVIII

Сайксова втеча

З усіх лиходійств, учинених тієї ночі під покровом темряви в цілому Лондоні, це було наймерзенніше. З усіх жахіть, що отруїли смородом ранкове повітря, це було найогидніше і найжорстокіше.

Сонце - ясне сонце, що приносить людині не лише світло, а й нове життя, надію і бадьорість, - в усій своїй ясній, променистій величі зійшло на безхмарному небі над велелюдним містом. Однаково щедро лилось його сяйво крізь дорогі кольорові шибки і заліплені папером віконця, крізь просвіти соборної бані і щілини вбогої оселі. Освітило воно й кімнату, де лежала вбита дівчина... Марно намагався Сайкс затулити світло. І коли це видовище було страхітливе в передранкових сутінках, то яким же було воно тепер, при сліпучому денному світлі!

Убивця не зрушив з місця; він боявся поворухнутись. Аж ось почувся стогін, і рука здригнулась; і тоді, не тямлячи себе від страху та люті, він знов і знов ударив свою жертву, а потім накинув на неї ковдру. Проте уявляти собі її очі й думати, що вони звернені до нього, було ще гірше, ніж бачити, як вони зорять у стелю, ніби розглядаючи там тремтливий сонячний відблиск від калюжі загуслої крові. Він зірвав ковдру. І знову перед ним лежало тіло - лише плоть і кров, не більше, - але яке тіло і скільки крові!

Він запалив вогонь у каміні й застромив туди палицю. На кінець її налипло волосся, воно спалахнуло, вмить перетворилося на легкий попіл і, підхоплене тягою повітря, знялося, кружляючи, у комин. Навіть це злякало Сайкса, який досі ніколи нічого не боявся, але він і далі тримав над вогнем своє знаряддя смерті, аж поки воно переломилось, а тоді згріб головешки докупи, щоб краще перегоріли. Він умився й почистив одежу. Деякі плями ніяк не сходили, і він вирізав клаптики тканини й спалив їх. А скільки плям було по всій кімнаті! Навіть лапи собаки були в крові.

За весь цей час убивця ні разу, ні на одну мить не повертався до мертвого тіла спиною. Закінчивши всі приготування, він позадкував до дверей, тягнучи за собою собаку, щоб той знову не забруднив лап і не виніс на вулицю слідів злочину. Потім тихенько зачинив двері, замкнув їх, поклав ключа в кишеню й вийшов з дому.

Перейшовши на другий бік вулиці, він поглянув на вікно, щоб перевірити, чи не видно чого назовні. Вікно було завішане шторою, яку Пенсі хотіла підняти, щоб впустити денне світло, якого їй так і не судилося більше побачити. Тіло її лежало під тим вікном, він це знав... Боже, а сонце лило своє проміння саме на те місце!

Убивця зразу ж одвів очі. Він відчув полегкість, що вибрався звідти. Свиснувши до собаки, він швидко подався геть.

Він минув Ізлінгтон, зійшов на пагорок біля Хайгета, де стоїть пам’ятник на честь Віттінгтона1, і непевною ходою, ніби не знаючи, куди йти, повернув до Хайгет-Хіллу. Тільки-но почавши спускатись з пагорка, він звернув праворуч, потім рушив стежкою вздовж поля, обігнув Кап-Вуд і вийшов на Хемстед-Хіт. Перетнувши улоговину коло Вейлоф-Хіту, він піднявся на протилежний берег, перейшов шлях, що з’єднував селища Хемстед та Хайгет, попростував пустищем, порослим вересом, до полів Норт-Енду, а там примостився під живоплотом і заснув.

1 Віттінгтон - мер Лондона в XV ст. Камінь, про який тут згадано, встановлено на тому місці, де, за популярною в Англії легендою, юнака Віттінгтона, котрий хотів назавжди покинути Лондон, зупинили дзвони однієї з лондонських церков, які нібито пророкували йому, що він стане мером столиці.

Невдовзі він прокинувся й рушив далі, але цього разу не від Лондона, а навпаки, битим шляхом до міста; потім повернув назад, перейшов з другого боку місцевість, яку вже минав перед тим, і почав блукати полями; він то лягав перепочити край канави, то підхоплювався і шукав іншого місця, знову лягав і знову підводився і йшов далі.

Куди б йому зайти поблизу, де було б не дуже людно, щоб попоїсти і випити? Хендон. Так, це чудова місцинка - недалеко і осторонь від шляху. Отуди й подався Сайкс. Він то пускався бігти, то раптом невідь чому ледь волік ноги, а то й зовсім зупинявся і ліниво збивав ціпком листя з живоплоту. Та коли вже дістався до Хендона, йому почало здаватися, що всі, кого він зустрічав - навіть діти, які гралися біля дверей будинків, - підозріливо оглядали його. Він повернув назад, не зважившись купити собі ні їсти, ні пити, хоча вже стільки годин і ріски в роті не мав, а тоді знову безцільно побрів пустищем, що поросло вересом.

Отак виходив він чимало миль і зрештою знов повернувся на те саме місце. Давно минув ранок, а за ним і день, і вже стало вечоріти, а Сайкс усе ходив то туди, то сюди, кружляючи на одному місці. Нарешті він вимкнувся з того зачарованого кола й попростував до Хетфілда.

Була вже дев’ята година, коли Сайкс, зовсім знесилений, разом із собакою, що плентав за ним, шкутильгаючи після такої незвичної прогулянки, спустилися з пагорка, де стояла церква, і вступили в тихе село; пройшовши короткою вуличкою, вони завернули до невеликої пивнички, тьмяний вогник якої і привів їх сюди. В кімнаті горів камін і коло вогню сиділо кілька селян, попиваючи пиво. Вони посунулися, щоб дати місце новому гостю, але той забився у далекий куток і став їсти і пити на самоті, чи, власне, у товаристві свого собаки, якому часом кидав шматок їжі.

Чоловіки, що зібралися тут, балакали про те, як родить земля в окрузі, про фермерів, а коли ця тема вичерпалась, мова зайшла про вік одного старого чоловіка, якого поховали минулої неділі, причому молодші з присутніх вважали, що небіжчик дожив до глибокої старості, а люди похилого віку, навпаки, твердили, що він помер досить молодим - бо був, як зауважив один сивий дід, не старіший від нього самого й міг би прожити ще принаймні десять, а то й п’ятнадцять років, якби тільки поберігся, атож, якби поберігся. (...)

Він уперто простував уперед, та коли місто лишилося позаду і шлях став безлюдним і темним, усе його єство пройняв непоборний ляк і жах. Усе, що попадалося йому на шляху, стояло воно чи рухалося, було реальним предметом чи тінню, набувало страхітливої подоби; та ці страхіття були нічим у порівнянні з відчуттям, що переслідувало його весь час, - нібито за ним слідом іде понівечене тіло, яке він залишив там уранці. Він розрізняв у темряві страшну постать, уявляв до найменших подробиць її обриси, бачив її розмірену, урочисту ходу. Він чув, як шелестить її одежа, торкаючись листя, і в кожному подиху вітру йому вчувався той тихий передсмертний стогін. Коли він спинявся, спинялась і постать. Коли він біг, вона не відставала від нього - не бігла, ні, це було б для нього полегкістю, а, наче мертве тіло, наділене здатністю механічного руху, летіла на крилах тихого сумного вітру, що не посилювався, але й не вщухав.

Часом він обертався, сповнений відчайдушної рішучості відігнати примару, навіть коли б один її погляд убив його на місці; але волосся на голові в нього ставало сторч і кров холола в жилах, тому що примара оберталася разом в ним і знову опинялася в нього за плечима. Вранці він тримався до неї обличчям, а тепер вона була позаду - весь час позаду! Тоді він прихилився спиною до насипу, але відчув, що вона витає над ним, чітко вирізняючись на тлі холодного нічного неба. Він ліг горілиць посеред шляху. Тоді вона спинилася в нього над головою, німотна, рівна й нерухома - живий надгробок з епітафією, накресленою кров’ю.

Не кажіть, що вбивці часом уникають правосуддя, і не гадайте, що провидіння може задрімати. Одна нескінченна мить того нестерпного жаху варта сотень смертних кар.

У полі, яким він ішов, стояв хлів, де можна було заночувати. Біля воріт росли три гінкі тополі, від них у хліві було ще темніше, і вітер жалібно завивав у гіллі. Сайкс не міг іти далі, доки не розвидниться; і він ліг там, притулившись до стіни, - щоб терпіти нові муки.

Тепер перед ним виникло інше видіння, таке ж невідступне, але ще страхітливіше, ніж те, від якого він щойно врятувався. У темряві з’явилися широко розплющені мертві скляні очі, які він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою, їх було тільки двоє, проте вони були всюдисущі; вони світилися, хоч нічого не освітлювали. Коли він стуляв повіки, в уяві його поставала кімната з усіма добре знайомими речами - про деякі він, звичайно, і забув би, якби пригадував їх з пам’яті, - кожна річ на своєму звичному місці. І тіло теж було там... і очі, якими він їх бачив, виходячи з кімнати. Він підхопився на ноги й вибіг у відкрите поле. Примара гналася за ним по п’ятах. Він повернувся до хліва і знову впав, зіщулившись, на долівку. Очі з’явилися раніше, ніж він устиг лягти. (...)

Жахливі спогади про скоєний злочин переслідували Сайкса, скрізь йому ввижалися очі вбитої Ненсі. Аби сховатися від поліції, він прийшов до старого занедбаного будинку на острові Джекоба, що на околиці Лондона. У ньому знаходилися його знайомі, що також належали до злочинного світу. Вражені звісткою про вбивство, вони були налякані несподіваним візитом Сайкса. Незабаром біля будинку зібралася юрба, яка намагалася схопити вбивцю. Однак Сайкс сподівався уникнути розправи.

РОЗДІЛ L

Погоня і втеча

(...) Натовп знову заревів. Раптом пройшла чутка, що двері будинку нарешті виламано і що той, хто перший кинув клич принести драбину, пробрався в кімнату. Ця звістка враз обійшла весь натовп, і людський потік ринув назад на вулицю, а глядачі у вікнах, бачачи, що люди на містках посунули до фасаду будинку, теж вибігли надвір і влилися в юрбу, яка, тиснячись і штовхаючись, верталася на своє попереднє місце. Напираючи один на одного, задихаючись від нетерплячки, люди пробиралися до дверей, щоб побачити, як поліція виведе душогуба з будинку. Лунали страшні зойки, когось мало не задушили, когось збили з ніг і мало не затоптали. Вузькі проходи були загачені людьми; дехто рвався вперед, щоб пробитися до дверей будинку, дехто силкувався вирватися з тисняви; на мить про вбивцю забули, хоч усім іще дужче - якщо це можливо - хотілося бачити його спійманим.

Убивця знітився й присів; лють юрби приголомшила його, він зрозумів, що порятунку немає; але, помітивши несподівану зміну, враз скочив на рівні ноги, вирішивши зробити останню спробу врятувати життя - спуститися в канаву й з ризиком утопитися в твані вислизнути, користуючися темрявою і сум’яттям.

Відчувши нову силу і завзяття, збуджений галасом у будинку, який свідчив, що туди вже вдерлася юрба, він уперся ногою в димар, міцно обв’язав навколо нього один кінець мотузки і, поспішно орудуючи руками й зубами, зв’язав на другому кінці петлю. По цій мотузці він міг спуститися до канави на відстань меншу, ніж його власний зріст, а потім перерізати мотузку ножем, який тримав напоготові, і стрибнути вниз.

І Сайкс уже накинув петлю собі на голову, збираючись опустити її попід пахви, а згаданий літній джентльмен на містку (який так міцно вчепився в бильця, що його не зрушив тиск юрби) схвильовано скрикнув, попереджаючи сусідів, що душогуб хоче спуститись у канаву, коли, озирнувшись назад, убивця скинув догори руки і зойкнув від жаху.

- Знову ці очі! - вихопився у нього нелюдський крик.

Він заточився, наче вражений блискавкою, і, втративши рівновагу, впав через парапет. Петля була у нього якраз на шиї. Під його вагою мотузка натягнулася, як тятива, і з швидкістю стріли, випущеної з лука, він пролетів тридцять п’ять футів. Тіло його сіпнулося, скорчилось у конвульсіях, і він повиснув з розкритим ножем у задубілій руці.

Старий димар задрижав від поштовху, але доблесно вистояв. Безживне тіло вбивці погойдувалося біля стіни будинку, а Чарлі, відштовхуючи вішальника, що затуляв віконце, благав ради Господа випустити його на волю.

Собака, який досі хтозна-де ховався, раптом вискочив на дах і, тоскно завиваючи, став бігати по парапету; потім він напружився і стрибнув на плечі мерцеві. Не втрапивши, він перевертом полетів у канаву і, вдарившись об каменюку, розчерепив собі голову. (...)

Ганебна смерть спіткала й другого злочинця - Фейгіна.

В останніх розділах роману розкриваються всі таємниці долі Олівера Твіста. З’ясовується, зокрема, що Олівер і Роза - родичі. Долі добрих героїв складаються якнайщасливіше: Олівера, якому дісталася частина батьківського спадку, всиновлює містер Браунлоу, Роза виходить заміж за чоловіка, якого покохала. Отже, у фіналі твору письменник впевнено стверджує ідею перемоги сил добра над силами зла.

Переклад М. Пінчевського, Г. Пінчевської-Чекаль, О. Тереха

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Які риси характеру Олівера розкриваються у його сутичці з Бамблом?
  • 2. Чому хлопчик вирішив втекти з робітного дому?
  • 3. Розкажіть про те, як Олівер став невільним учасником вуличного злочину. Що він відчув, коли збагнув, що саме відбувалося у нього на очах? Як поводилися «нові друзі» Олівера під час його переслідування?
  • 4. Як змальований у романі суд?
  • 5. Яким чином Олівер удруге виявився причетним до злочину?
  • 6. Розкажіть про вбивство, скоєне Сайксом, та його загибель. На яких особливостях внутрішнього стану вбивці наголошує письменник?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Як, на вашу думку, склалася б доля Олівера Твіста в сучасному світі?

Запитання та завдання до твору

  • 1. Як зображений у романі світ знедолених? А світ злочинців?
  • 2. Які властивості душі головного героя розкриваються у поневіряннях, що випали на його долю?
  • 3. У якому контексті звучать слова: «Цей хлопчик скінчить життя на шибениці»? Якого значення вони набувають у процесі розвитку сюжету?
  • 4. Які моральні проблеми порушені у цьому творі?
  • 5. Чому, на вашу думку, Ч. Діккенса називають великим гуманістом?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Як у творі розробляється тема злочину та покарання?
  • 2. Порівняйте розробку цієї теми у романах «Пригоди Олівера Твіста» Ч. Діккенса та «Червоне і чорне» Стендаля.
  • 3. Визначте романтичні та реалістичні елементи у художньому світі роману «Пригоди Олівера Твіста».
  • 4. Знайдіть вияви авторської іронії у тексті.

Дискусійне обговорення

  • 1. Як ви гадаєте, завдяки чому Олівер здобув моральну перемогу над обставинами: завдяки своїй чистій і добрій душі чи дійовій участі у його долі добрих людей?
  • 2. Поміркуйте над тим, чому головним персонажем цього роману є дитина. Чому, на вашу думку, центральна інтрига обертається навколо намагань морально розбестити душу хлопчика?
  • 3. Чи правий письменник, доводячи у фіналі думку про перемогу добра над злом?

Теми для письмових творчих робіт

Напишіть твір на одну із запропонованих тем:

  • 1. «Двобій з долею: випробування й перемоги юного Олівера Твіста».
  • 2. «Протистояння сил добра та зла у романі “Пригоди Олівера Твіста” Ч. Діккенса».
  • 3. «Сила гуманістичного мистецтва Ч. Діккенса (на прикладі роману “Пригоди Олівера Твіста”)».

В. Хогарт. Слуги Хогарта