Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Літературний гід

Авангардизм (франц. avant-gardisme, від avant-garde - передовий загін) - умовний термін, який позначає ряд художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. й рішуче поривали з реалістичною традицією. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору й «норми» смаку публіки. Авангардистське мистецтво вирізняють життєбудівничий пафос, утвердження позиції соціального активізму, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу, настанова на руйнування естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.

Алегорія (від грец. alegoria - інакомовність) - літературний прийом чи тип образності, що ґрунтується на однозначному інакомовленні. В ролі алегорії можуть виступати певні моральні якості, абстрактні поняття, типові явища, міфологічні персонажі тощо. Наприклад, жінка із зав’язаними очима та терезами в руках є алегорією правосуддя, осел - упертості, лисиця - хитрощів тощо. Алегоричними бувають не лише образи, а й сюжети художніх творів (наприклад, байки, притчі).

Анафора (від грец. anaphora, букв. - винесення) - повтор звуків, слів або групи слів на початку кількох рядків, строф або фраз.

Асоціація (від лат. associatio - сполучення, з’єднання) - засіб досягнення художньої виразності, що ґрунтується на зв’язку чуттєвих образів, які виникають у процесі відтворення дійсності, з уявленнями, котрі зберігаються в пам’яті.

Верлібр (від франц. vers libre - вільний вірш) - вірш, який не має метра й рими і відрізняється від прози лише наявністю поділу на віршовані відрізки.

Гіпербола (від грец. hyperbolé - перебільшення) - художній прийом, який ґрунтується на перебільшенні тих чи тих властивостей предмета чи явища, що змальовуються. Гіпербола є художньою умовністю; у художню тканину твору вона вводиться задля більшої виразності.

Гротеск (від франц. grotesque; італ. grottesco - примхливий, від grotta - грот) - тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного й реального, прекрасного й потворного, трагічного й комічного, життєподібного й карикатурного. За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ - світ дивний і неймовірний, в якому реальне та ірреальне несподівано постають в органічній єдності. Нерідко гротеск перетинається із сатирою (наприклад, у Дж. Свіфта, М. Гоголя, М. Булгакова, Ф. Кафки та ін.).

Декаданс (франц. decadence, від пізньолат. decadentia - занепад) - загальна назва кризових явищ кінця XIX - початку XX ст., що характеризувалися настроями безнадії, розчарування, відчуттям занепаду життєвих сил, а також культом естетизму. Песимістичні настрої, характерні для цієї епохи, були пов’язані з дефіцитом духовності у прагматичному буржуазному суспільстві та передчуттям соціоісторичних катастроф - революцій, масштабних війн, - що спіткали людство на початку XX ст. За доби декадансу зародилися нові напрями й течії у мистецтві та літературі: натуралізм, імпресіонізм, символізм, неоромантизм. Саме цієї епохи сягають витоки модернізму - одного з провідних художньо-літературних напрямів XX ст.

Впливом декадентських настроїв позначена творчість О. Вайльда, П. Верлена, С. Малларме, раннього М. Метерлінка, Д. Мережковського, Ф. Сологуба та ін.

Експозиція (від лат. expositio - викладення, пояснення) - компонент сюжету, що безпосередньо передує зав’язці конфлікту.

Експресіонізм (від лат. expressio - вираження) - авангардистська течія у мистецтві та літературі, що розвивалася переважно в німецькомовних країнах й сягнула свого розквіту в період від 1905 до 1925 р. Виникла як своєрідна відповідь на гостру соціоісторичну кризу, що призвела до Першої світової війни, революцій та падіння імперій на початку XX ст. Представниками експресіонізму в поезії були Г. Тракль, Г. Гайм, Ф. Верфель, Г. Бенн та ін.; у драмі - Г. Кайзер, В. Газенклевер, Л. Рубінер та ін.; в образотворчому мистецтві - О. Кокошка, Е. Гекель, П. Клеє, Е. Мунк, Е. Нольде та ін.; у кінематографі - Ф. Мурнау, Р. Вінс, Ф. Ланг та ін. Провідні мотиви експресіоністської лірики утворюються настроями жаху та відчаю, станом очікування катастрофи, напруженим пошуком духовних і моральних засад буття.

Епопея (від грец. épopoïa, від epos - слово, оповідь і poiéо - творю) - значний за обсягом і монументальний за формою твір епічного змісту, в якому широко й багатоаспектно відображається епохальний злам у духовному та соціоісторичному житті нації (або навіть кількох націй). Прикладами найвидатніших епопей у зарубіжній літературі XIX ст. є «Людська комедія» О. де Бальзака, «Війна і мир» Л. Толстого, «Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї родини в епоху Другої Імперії» Е. Золя. Перша половина XX ст. ознаменувалася створенням таких великих епопей, як «У пошуках утраченого часу» М. Пруста, «Будденброки» Т. Манна, «Тихий Дон» М. Шолохова та ін.

Імпресіонізм (франц. impressionnisme; від impression - враження) - напрям у мистецтві останньої третини XIX ст. Зародився у французькому живописі 60-70-х років (К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега, А. Сіслей, Е. Мане та ін.), згодом поширився на скульптуру (О. Роден), музику (К. Дебюссі, М. Равель, О. Скрябін, І. Стравінський та ін.) і театр (А. Шніцлер, Г. фон Гофмансталь). У літературному процесі імпресіоністичним впливом була позначена творчість Кнута Гамсуна, Джозефа Конрада, П. Верлена, братів Гонкурів, М. Пруста та ін.; окремі імпресіоністичні елементи простежуються у творах Дж. Джойса, А. Чехова, І. Буніна та ін. Стрижнем імпресіоністичного художнього бачення є «культ враження» з притаманною йому самоцінністю безпосередніх мінливих відчуттів. Художній образ будується на недомовках і натяках; замальовкам властиві фрагментарність і етюдність; оповідь забарвлена ліричною стихією. Д. Наливайко наголошує, що «...літературний імпресіонізм зазнав значного впливу живописного, але слід уточнити, що стосується це, головним чином, імпресіоністичної прози, яка справді вчилася у живопису і перекладала його художню мову своєю - словесною, тимчасом як імпресіоністична поезія більше орієнтувалася на музику і музичність».

О. Ренуар. Дівчина з віялом

Іронія (від грец. eirоnéia, букв. - удавання, коли людина прикидається дурником) - різновид інакомовності, що виражає насмішку, лукавство та надає вислову протилежного значення. Характерною рисою іронії як виду комічного є маска серйозності, що відрізняє її від гумору та сатири.

«Мистецтво для мистецтва» («чисте мистецтво») - назва низки естетичних концепцій, що стверджували самоцінність художньої творчості, її незалежність від політичних, ідеологічних, соціальних та інших зовнішніх чинників. Теорія «чистого мистецтва» сформувалася у середині XIX ст. як реакція на прагматичну ідеологію буржуазного суспільства, з одного боку, та естетичні концепції, які спиралися на ідею соціальної детермінованості художньої творчості, з іншого. Значною мірою теорія «мистецтва для мистецтва» була пов’язана із системою романтичних уявлень: так само, як і романтики, представники названої течії протиставляли буржуазній дійсності ідельний світ краси, спрямованість у царину «вічних» тем буття. Ідеї «мистецтва для мистецтва» набули поширення у Франції в 30-і роки XIX ст. Вони створили підґрунтя таких яскравих явищ французької поезії, як творчість «парнасців» та символістів. У 50-60-і роки школа «чистого мистецтва» активно утверджувалася у російській літературі. Приблизно на цей час припадає розвиток аналогічних тенденцій в англійській літературі. Широкого розповсюдження концепції «мистецтва для мистецтва» набули за доби декадансу.

Модернізм (від франц. moderne - новітній, сучасний) - напрям у літературі та мистецтві, який починає формуватися на межі XIX-XX ст. і набуває розквіту у 10-40-і роки XX ст. Модернізм тяжіє до умовних засобів художнього зображення та вираження, йому властивий дух експериментаторства. У загальному культурному контексті, однак, цей термін набув характеру стрижневого поняття, що фіксує докорінні зміни в мистецтві, філософії і ширше - у світорозумінні людини XX ст. Естетичні витоки модернізму пов’язані з напрямами та течіями, що виникли на межі ХІХ-ХХ ст. - натуралізмом, імпресіонізмом, символізмом. Світоглядне підґрунтя модернізму створили концепції Ф. Ніцше, А. Бергсона, Е. Гуссерля, 3. Фройда, К.Г. Юнга та ін. Найвидатніші представники зазначеного літературного напряму - М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка, В. Вулф, Г. Стайн, Т.С. Еліот, Р.М. Рільке, А. Камю, Ж.П. Сартр, Г. Гессе, Т. Манн та ін. Провідні теми модерністської літератури - ізольованість особистості, її відчуження й приреченість на нездоланну самотність; знеособлення людини; напружене переживання скінченності індивідуального існування та абсурдності життя; змалювання мертвої механістичності сучасної цивілізації, критичне ставлення до історії та зосередженість на метафізичних універсальних засадах буття тощо. Характерними ознаками модернізму є настанова на елітарність мистецтва; абсолютизація суб’єктивного засобу зображення світу та пов’язана з цим відмова від принципів «об’єктивного» аналізу дійсності, які обстоювали письменники-реалісти та натуралісти; особлива увага до художньої форми. Найпоказовішими ознаками модерністського твору є руйнування традиційного сюжету, композиції, засобів зображення персонажів; широке використання елементів умовності та фантастики задля створення ефекту ірреальності світу, модернізація міфів, використання прийому «потоку свідомості» тощо.

Натуралізм (від франц. naturalisme; лат. nature - природа) - літературний напрям, що склався в літературі в останній третині XIX ст. Для нього була характерною настанова на фотографічно точне відображення дійсності (під якою розумілося матеріально-побутове оточення) та осмислення людського характеру крізь призму фатальних зумовленостей (насамперед фізіологічною природою та середовищем). На естетичній програмі цього напряму позначився вплив досягнень природничих наук та позитивістської філософії. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, вони наполягали на тому, що митець має бути у своїй творчій діяльності подібним до вченого. Натуралізм сформувався у Франції, де мав свого теоретика - Е. Золя, який, зокрема, проголошував: «Я не хочу, як Бальзак, розв’язувати питання, яким повинен бути устрій людського життя, бути політиком, моралістом... Картина, яку я малюю, - простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є ».

З-поміж представників натуралізму найяскравішими були, крім згаданого Е. Золя, брати Е. і Ж. Гонкури, А. Доде та ін. Натуралістичні елементи простежуються також у творчості Ф. Кафки, Дж. Джойса, Т. Драйзера, поезії експресіоністів і сюрреалістів.

«Натуральна школа» - умовна назва початкового етапу розвитку реалістичної літератури в Росії у 40-х роках XIX ст. Цей термін був вперше використаний Ф. Булгаріним як зневажлива характеристика молодих послідовників М. Гоголя, а згодом утвердився в новому, позитивному, статусі завдяки відомому літературному критику В. Бєлінському, який у своїх міркуваннях виходив з того, що «натуральне», тобто правдиве й точне зображення дійсності, відповідало естетичним потребам часу. У 50-і роки термін «натуральна школа» позначав «гоголівський напрям» у російській літературі, до якого, зокрема, належали М. Некрасов, О. Герцен, І. Гончаров, Д. Григорович, Ф. Достоєвський (за часів своїх перших кроків у літературі) та ін. Розробляючи принципи критичного художнього осмислення дійсності, «натуральна школа» наближала добу розквіту російської соціально-психологічної прози. Характерними жанрами літератури, що розвивалася в річищі «натуральної школи», були «фізіологічний нарис», повість та роман.

Неоромантизм (від грец. néos - новий і романтизм) - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі ХІХ-ХХ ст. На естетику неоромантизму справили вплив філософські концепції А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Неоромантизм формувався у взаємодії з реалістичними тенденціями та течіями декадентської доби. Як і попередники - представники романтизму XIX ст., неоромантики заперечували прозу «обивательського» життя, оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой - непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод. Сюжетові неоромантичного твору притаманна напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або навіть надприродні події. Неоромантичні риси простежуються у творчості таких митців, як Джозеф Конрад, Р. Кіплінг, Р.Л. Стівенсон, А. Конан Дойл, Е.Л. Войнич, Г. Ібсен, Джек Лондон, С. Георге, М. Гумільов та ін.

«Парнас» («Parnasse») - назва групи французьких поетів, що утвердилася після виходу збірки «Сучасний Парнас» (перша збірка вийшла друком 1866 р., друга - 1871 р., третя - 1876 р.). Творчість цих поетів спиралася на принципи, які були викладені Т. Готьє та Ш. Леконтом де Лілем й відповідали естетиці «мистецтва для мистецтва». До складу цієї групи входили Т. де Банвіль, Ж. М. Ередіа, Ф. Коппе, К. Мендес та ін. У виданнях «Парнасу» брали також участь П. Верлен та С. Малларме.

Поліфонія (від грец. polys - численний та phone - звук) - букв. багатоголосся, багатозвучність. Термін «поліфонія» був запозичений з музикознавства М. Бахтіним, який у монографії, присвяченій поетиці Ф. Достоєвського, розробив теорію «поліфонічного» роману й дав характеристику особливого типу художнього мислення, що відрізняється від традиційного «монологічного». Нині цей термін широко вживається для опису найрізноманітніших явищ літератури та мистецтва.

«Потік свідомості» («stream of consciosness») - один з провідних прийомів, притаманних переважно літературі модернізму. Термін належить американському філософу В. Джемсу, який вважав, що свідомість - це потік, ріка, в котрій думки, переживання, асоціації, спогади постійно перебивають одне одного й «нелогічно», спонтанно перетинаються. «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини. Деякі письменники-модерністи прагнули перетворити «потік свідомості» на універсальний засіб художнього зображення. Найяскравіші зразки цього прийому містяться в творах Дж. Джойса («Джакомо Джойс», «Улісс»), В. Вулф («Місіс Деллоуей») та ін. Втім, елементи «потоку свідомості» виявляються не лише в літературі XX ст. Їх знаходять ще у творах, написаних у XVIII ст. (Л. Стерн), середині XIX ст. (Л. Толстой) та на межі XIX-XX ст. (Г. Джеймс, Е. Дюжарден, Ж.К. Гюїсманс, Джозеф Конрад та ін.).

Притча - (давньорус. притьча - те, що приміряється до чогось і таким чином отримує своє значення) - алегоричний твір повчального характеру, насичений моральним чи філософським змістом та символічними образами. Для притчі характерна відсутність розвинутого сюжетного руху.

Реалізм - (франц. rеalisme - матеріальний, предметний) - термін, що позначає певну тенденцію у літературі та мистецтві, пов’язану із створенням життєподібних образів, а також один із основних літературних напрямів XIX ст. Як тенденція реалізм виявляється на різних етапах літературного процесу, починаючи ще від античних часів. Становлення й розвиток реалізму як напряму припадає на середину XIX ст., коли він деякий час співіснував із романтизмом, а згодом, у другій половині XIX ст., набув всебічного поширення. Д. Наливайко зазначає: «...неможливо провести чітку демаркаційну лінію між романтичною і реалістичною літературою, особливо в першій половині XIX ст. У творчості великих письменників 30-40-х років, яких у нас традиційно відносять до реалістів (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Гоголь та ін.), дуже сильний романтичний елемент, їхні індивідуальні стилі, кожен на свій лад, синтезують реалістичні та романтичні структури». Слід зазначити, що до другої половини XIX ст. реалізм не мав чіткої естетичної програми. Наприкінці 40-х років слово «реалізм» було застосоване як лайлива характеристика на адресу літературно-мистецької школи, що її теоретиком був письменник Шанфлері. Прихильники Шанфлері підхопили цей термін; 1857 р. Шанфлері видав збірку під назвою «Реалізм». А згодом цим терміном почали позначати широке коло літературних явищ середини XIX ст. Із реалізмом XIX ст. пов’язані імена таких великих письменників, як Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, Г. де Мопассан, Ч. Діккенс, В. Теккерей, Ш. Бронте, I. Гончаров, I. Тургенев, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов, Т. Фонтане, Марк Твен та ін. Серед численних ознак реалізму слід насамперед назвати тенденцію до типізації (створити «тип» - означає, за словами В. Бєлінського, «зобразити всіх в одному»), наголос на соціальному та психологічному аспектах зображення індивідуальності, наявність соціального аналізу, настанову на «правдиве» відображення світу. Досліджуючи життя, письменники-реалісти XIX ст. відкривали його моральні закони, розглядали найскладніші світоглядні й філософські питання, відтворювали тонкі порухи людської свідомості. Для реалізації цих завдань вони нерідко виходили за межі життєподібності. Висвітлюючи зазначену особливість на прикладі творчості О. де Бальзака, Д. Затонський пише: «Мистецтво Бальзака спрямоване на те, щоб читач повірив у світ, створений письменником, беззастережно його прийняв. Це - художній прийом, незалежно від того, користувався ним письменник свідомо чи несвідомо. І в тіні цього прийому нерідко зменшується інший бік творчості Бальзака - фантастичність ряду сюжетів, гіперболізація образів, мономанія багатьох характерів, нарешті, те надприродне і водночас органічно притаманне авторові «всезнання», яке дозволяє прорвати оболонку життя й зазирнути у його потаємні глибини». Це стосується і ряду інших класиків реалізму, таких як Ч. Діккенс, В. Теккерей, Ф. Достоєвський та ін. На межі ХІХ-ХХ ст. виникають пов’язані з реалізмом течії - імпресіонізм (який вбирає в себе «суб’єктивне» начало реалістичної естетики) та натуралізм (який розвиває ті тенденції реалізму, що пов’язані з настановою на фотографічно точне зображення).

Г. Мясоєдов. Земство обідає

Рефрен - те ж саме, що й приспів, тобто повторювана частина пісні. У поезії строфа, яка повторюється, зазвичай називається приспівом, а повторюваний рядок (здебільшого на прикінці строфи) - рефреном. Рефрен часто використовується в таких поетичних жанрах, як балада, рондо тощо.

Романтизм (франц. romantisme, від icп. romance - ліричний жанр, що виник в іспанській середньовічній літературі) - напрям у літературі та мистецтві, який зародився наприкінці XVIII ст. і набув потужного розвитку в першій половині XIX ст. На межі XVIII-XIX ст. слово «романтизм», яким до того часу називали все дивне або фантастичне, що виходило за межі реальної дійсності, перетворилося на термін, котрим позначали літературний напрям, полемічний щодо класицизму. Однак романтизм з’явився як реакція не лише на канони класицизму, а й на світоглядні та естетичні засади доби Просвітництва (насамперед - на властивий цій добі культ розуму) і став своєрідною відповіддю на породжену цією добою Велику французьку революцію. Заперечення цінностей буржуазного устрою, глибоке розчарування у зумовленій цим устроєм соціальній дійсності були живильним середовищем для поширення тих настроїв відчаю, безнадії, «світової скорботи», жадання ідеалів краси та гармонії, що утворювали світоглядні підвалини мистецтва романтизму. В центрі уваги митців-романтиків - особистість у всій багатогранності її духовних виявів і силі поривань до «безмежного». Для літератури романтизму характерне протиставлення ідеальних уявлень буденній реальності. На ґрунті такого протиставлення сформувалося романтичне «двосвіття». Так, герой німецького письменника-романтика Е.Т.А. Гофмана «здатний вести “подвійне” життя: він існує і в сірому повсякденні, і в світі прекрасної казки» (Є. Васильєв). На тому ж самому ґрунті виникла й так звана романтична іронія, що була притаманна насамперед філософам та письменникам батьківщини літератури романтизму - Німеччини (Ф. Шлегелю, Л. Тіку, Е.Т.А. Гофману, Г. Гайне та ін.). Разом з тим літературі зазначеного напряму був властивий пафос боротьби зі злом та протистояння різним формам соціальної несправедливості (що набув яскравого вираження у творчості Дж.Г. Байрона, П.Б. Шеллі, Ш. Петефі, А. Міцкевича, М. Лермонтова та ін.). Як своєрідні форми бунту романтиків проти буржуазної буденності можна розглядати їхню мистецьку «втечу» до царини містичного, фантастичного, загадкового (К. Брентано, Е.Т.А. Гофман, Е.А. По, В. Жуковський та ін.), до історичного минулого (саме за доби романтизму виник жанр історичного роману, найяскравішими представниками якого були В. Скотт, Ф. Купер, В. Гюго та ін.), а також увагу до народнопоетичної творчості. У XIX ст. романтизм не лише передує реалізмові, а й співіснує з ним. За висловом Д. Наливайка, «...романтизм у європейському масштабі був домінуючим художнім напрямом у першій половині XIX ст., а реалізм - у другій його половині». На межі ХІХ-ХХ ст. романтична традиція виявилася у літературі неоромантизму й почасти - символізму.

Символізм (від франц. symbolisme; грец. sуmbolon - знак, ознака) - художній напрям у мистецтві та літературі кінця XIX - початку XX ст. Його засадничою особливістю є тотальна «символізація» художнього мислення, внаслідок якої речі матеріального світу перетворювалися у свідомості митця на «знаки» певних душевних станів і вічних ідей, котрі знаходяться поза межами земної реальності, а художні образи - на символи, що тлумачилися як єдиний засіб прорватися через серпанок повсякдення до сутності речей, ідеальної краси та істинного сенсу. Самобутність символістського світобачення була влучно схарактеризована на початку XX ст. А. Товкачевським: «Зазвичай ми блукаємо світом, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немовби замороженими і цілий світ - нерухомим, неживим, як у стереоскопі. Але бувають моменти, коли в нашій душі ніби розвиднюється. Ми зачудовано дивимося навколо себе - і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніше мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий, таємничий зв’язок всіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває для нас незнаного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного». Провідний художній принцип символізму полягає у виявленні «відповідностей» та аналогій між різноманітними явищами предметно-чуттєвого й духовного світів (на підставі уявлення про містичну єдність усього сущого).

Засади символістської естетики формувалися у творчості французьких поетів другої половини XIX ст. - Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, Лотреамона, С. Малларме. Останній започаткував літературний салон, відвідувачами котрого стали молоді поети-символісти. 1886 р. це літературне угруповання виступило з програмним маніфестом (автор - Ж. Мореас), в якому сформулювало принципи нової творчості. Згодом символізм увійшов у літературну моду й за межами Франції. Під його впливом бельгієць М. Метерлінк розробив жанр символістської драми, символістські тенденції простежуються також у творчості О. Вайльда, раннього Р.М. Рільке, Г. фон Гофмансталя та ін. У Росії символізм, який став значним етапом літературного процесу, набув самобутнього національного характеру. Суттєву роль у його становленні відіграло філософське вчення В. Соловйова, яке значно посилило релігійно-містичний компонент символістської естетики.

Сугестія - (лат. suggestiо від suggero - навчаю, навіюю) - навіювання певного емоційного стану.

«Театр абсурду» («драма абсурду») - течія у західній драматургії, що зародилася у 50-і роки XX ст. Найяскравішими її представниками були Е. Йонеско та С. Беккет. Для «театру абсурду» характерні гротескно-комічна демонстрація штучності й безглуздості форм повсякденного існування, метафорична передача емоції потрясіння абсурдністю життя.

Урбаністика (лат. urbanus - міський) - загальна назва творів, у яких зображуються великі міста, відтворюється динаміка їхнього життя.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст