Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Синій птах

П’єса-феєрія на шість дій, дванадцять картин

(Скорочено)

Картина перша. Хатина Дроворуба.

Картина друга. У Феї.

Картина третя. Країна Спогадів.

Картина четверта. Палац Ночі.

Картина п’ята. Ліс.

Картина шоста. Перед завісою.

Картина сьома. Кладовище.

Картина восьма. Перед завісою, що зображує гарні хмарини.

Картина дев’ята. Сади Блаженств.

Картина десята. Царство Майбутнього.

Картина одинадцята. Прощання.

Картина дванадцята. Пробудження.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

(у порядку їх виходу на сцену)

Мати Тіль.

Тільтіль.

Мітіль.

Фея.

Душі Годинників.

Хліб.

Вогонь.

Пес.

Кішка.

Вода.

Молоко.

Цукор.

Душа Світла.

Тато Тіль.

Бабуся Тіль.

Дідусь Тіль.

П’єро.

Робер.

Жан.

Мадлена.

П’єретта.

Поліна.

Рикетта.

Ніч.

Сон.

Смерть.

Примари.

Нежить.

Духи Темряви.

Жахи.

Зорі.

Дух Дуба.

Дух Бука.

Дух В’яза.

Дух Тополі.

Дух Сосни.

Дух Кипарису.

Дух Липи.

Дух Каштану.

Дух Берези.

Дух Верби.

Дух Дубка.

Кролик.

Дух Плюща.

Кінь.

Бик.

Віл.

Корова.

Вовк.

Баран.

Свиня.

Півень.

Коза.

Осел.

Ведмідь.

Ситі Блаженства.

Найситіше Блаженство.

Рабині.

Великі Радощі.

Дитячі Блаженства.

Домашні Блаженства.

Блакитні Діти.

Охоронниці Дітей.

Король Дев’яти Планет.

Час.

Сусідка Берленго.

Її онучка.

КОСТЮМИ:

Тільтіль - костюм Хлопчика-з-Пальчик із казок Перро: темно-червоні панталони, коротенька курточка ніжно-голубого кольору, білі панчохи, жовті черевики.

Мітіль - костюм Гретель або Червоної Шапочки.

Душа Світла - серпанкова сукня місячного кольору, тобто блідо-золотиста із сріблястими блискітками; ця сукня ніби випромінює сяйво. Крій новогрецький чи англо-грецький у дусі Вальтера Крена або ж близький до ампіру. Висока талія, оголені руки. Зачіска - нагадує чи то діадему, чи навіть легку корону.

Фея Берилюна, вона ж сусідка Берленго - традиційний костюм жебрачок із чарівних казок. Перетворення Феї на принцесу в першій дії можна проминути.

Тато Тіль, Мати Тіль, Дідусь Тіль, Бабуся Тіль - костюми дроворубів і німецьких селян із казок братів Грімм.

Брати й сестри Тільтіля - варіанти костюма Хлопчика-з-Пальчик.

Час - класичний костюм бога часу: широка чорна або темно-синя мантія, довга сива борода, коса, пісочний годинник.

Материнська Любов - костюм, що нагадує одяг Душі Світла, а саме: легкі, білосніжні, майже прозорі покриви грецької статуї. Перлин і коштовного каміння на ній може бути скільки завгодно, навіть найяскравіших, тільки б те не порушувало чистої й цнотливої гармонії цілого.

Великі Радощі - як сказано у п’єсі, яскравий одяг тонких і ніжних відтінків: троянди, що ряхтять на сонці вод, янтарної роси, ранкової блакиті і т.д.

Домашні Блаженства - різноколірні сукні або, якщо бажаєте, костюми селян, пастухів, дроворубів і т.п., одначе прикрашені, феєрично змінені.

Найситіші Блаженства - до перевтілення: просторі важкі мантії з червоної й жовтої парчі, великі, масивні коштовності і т.д.; після перевтілення: трико шоколадного або кофейного кольору, немов у картонних паяців.

Ніч - широка, чорна, з вогненно-золотистим відтінком риза, всипана зірками, що таємничо виблискують. Вуаль, темно-червоні маки і т.д.

Онучка сусідки - золотисте волосся, довга біла сукня.

Пес - червоний фрак, білі панталони, лаковані чобітки, клейончатий капелюх - костюм частково схожий на вбрання Джона Буля1.

1 Джон Буль - узагальнене прізвисько англійського буржуа.

Кішка - трико з чорного шовку з блискітками. Голови Пса і Кішки повинні лише візуально нагадувати голови тварин.

Хліб - розкішне вбрання паші: широкий халат із шовку або з кумачевого, шитого золотом оксамиту. Високий тюрбан, ятаган, величезний живіт, надзвичайно повні рум’яні щоки.

Цукор - шовковий одяг, схожий на той, який носять євнухи, синє з білим, наче обгортковий папір на цукрових грудках. Головний убір, як у охоронця сералю.

Вогонь - червоне трико, багряний, на золотій підкладці, що переливчасто поблискує, плащ. Капелюх прикрашений султаном із барвистих вогненних язиків.

Вода - одяг кольору часу з казки «Осляча шкура», тобто голубувато-зеленкувате, з прозорим відтінком, і серпанку, що немовби струменить; крій одягу також новогрецький або ж англо-грецький, тільки він ширший і неначе зітканий з повітря. Головний убір з квітів і водоростей або ж з очеретяних волотей.

Тварини - костюми селян, простолюдинів.

Дерева - одяг зеленого кольору найможливіших відтінків або ж кольору кори дерева. Їх можна відрізняти за листям та гілками.

Перед читанням

  • 1. Які дійові особи у загальному переліку привернули вашу увагу? Чому?
  • 2. Знайдіть у цьому переліку відбиток символістських ідей.
  • 3. Схарактеризуйте авторські рекомендації щодо костюмів персонажів. Яку атмосферу має, за задумом драматурга, створювати такий одяг? Чому, на вашу думку, автор приділяє велику увагу цьому питанню?

• На початку драми зображується бідна хатина Дроворуба. Напередодні Різдва до дітей Дроворуба - хлопчика Тільтіля та дівчинки Мітіль - завітала Фея Берилюна (в якій вони впізнали свою сусідку пані Берленго) з проханням дістати для її хворої онуки Синього Птаха. В хатинці Дроворуба є птах, але, на думку Феї, «недостатньо синій». Аби допомогти хворій дівчинці стати щасливою, Тільтіль і Мітіль вирушають у путь. Фея дає їм з собою шапочку з чарівним алмазом, у світлі якого можна побачити те, «що приховують у собі різноманітні предмети, наприклад, душі хліба, вина, перцю» й інших речей та істот. І справді, тільки-но Тільтіль повернув алмаз, як у хатині сталися чудові зміни: «матеріалізувалися» Душі Короваїв, Вогню, Води, Цукру, Світла та інших повсякденних супутників людини. Деякі з них вирішують супроводжувати дітей у небезпечній подорожі Країною Невідомого.

Спочатку мандрівники потрапили до Країни Спогадів. Там діти зустрілися з померлими рідними, які подарували їм синього дрозда. Однак він почорнів відразу ж після того, як його винесли з Країни Спогадів.

Отже, подорож було продовжено.

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

ПАЛАЦ НОЧІ

Широка пишна зала, що дихає суворою величавістю, яка відгонить холодом металу, холодом склепу, яка нагадує чи то грецький, чи то єгипетський храм з колонами. Зала має форму трапеції. Базальтові східці майже на всю ширину ділять її на три плани, причому кожний наступний план вищий попереднього. Праворуч і ліворуч, між колонами, двері з темної бронзи.

Углибині величезні мідні двері. Тьмяно поблискує мармур і чорне дерево, і лише це розсіяне сяйво освітлює залу. Припідняті завіси. Ніч в образі чудової жінки у довгому чорному одязі сидить на східцях другого плану, між двома малюками, один з яких, майже голий, наче Амур, усміхається уві сні, а другий стоїть непорушно, закутаний з голови до ніг. Праворуч, на передньому плані з’являється Кішка.

Ніч. Хто йде?

Кішка (безсило опускається на мармурові східці). Це я, матінко Ніч!.. Я геть знемагаю!..

Ніч. Що з тобою, моя дитино?.. Ти бліда, худа, по самісінькі вуса у бруді... Знову билася на даху під дощем та снігом?..

Кішка. Мені тепер не до дахів!.. Йдеться про нашу таємницю!.. Це початок кінця!.. Я вирвалася на хвилинку, щоб тебе попередити. Боюся лише, що тепер нічого вже не можна буде зробити...

Ніч. Що таке?.. Що трапилося?..

Кішка. Я вже тобі говорила про маленького Тільтіля, сина Дроворуба, і про чарівний алмаз... Ну так ось, він іде до тебе за Синім Птахом...

Ніч. Поки що у нього його нема...

Кішка. Якщо ми не вдамося до яких-небудь незвичайних хитрощів, то він скоро ним заволодіє... Річ ось у чому: Душа Світла всіх нас зрадила і остаточно переметнулася на бік Людини, і тепер вона, дізнавшись, що справжній Синій Птах, - єдиний, хто витримує денне світло, ховається тут, серед Синіх Птахів Сновидіння, котрі харчуються місячним сяйвом і вмирають на сонці, - веде Тільтіля сюди... Переступати поріг твого Палацу їй заборонено, тому вона посилає сюди дітей. Перешкодити Людині відчинити ворота твоїх таємниць ти не владна, ось і я не знаю, що тепер буде... У всякому випадку, якщо на наше нещастя Людина злапає справжнісінького Синього Птаха, то ми всі загинемо...

Ніч. Усемогутній Боже! Усемогутній Боже!.. В який жахливий час ми живемо! Ні хвилини спокою... За останні роки я перестала розуміти Людину... До чого це дійде?.. Невже з часом вона довідається про все?.. Вона і так уже заволоділа третиною моїх Таємниць, усі мої Жахи тремтять од страху і не наберуться сміливості вийти назовні. Примари порозбігалися, більшість Хвороб нездужає...

Кішка. Знаю, матінко Ніч, знаю, часи суворі, лише ти та я й ведемо зараз боротьбу з Людиною... Ось вони йдуть!.. Я знаю лише один засіб: адже це все-таки діти, ми їх налякаємо, і вони не наполягатимуть, щоб ми відімкнули головні ворота у глибині, за якими мешкають місячні птахи... Таємниці інших печер відвернуть їхню увагу і настрахають...

Ніч (прислуховується до шуму зовні). Що я чую?.. Хіба їх багато?..

Кішка. Це не повинно тебе непокоїти: з ними йдуть наші друзі - Хліб і Цукор... Вода занедужала, а Вогонь не міг прийти, тому що він у родинних зв’язках з Душею Світла... Лише Пес супроти нас, але від нього не здихаєшся...

Праворуч на попередньому плані з’являються несміливі постаті Тільтіля, Мітіль, Хліба, Цукру і Пса.

Кішка (біжить назустріч Тільтілю). Сюди, сюди, мій маленький повелителю!.. Я сповістила Ніч, вона рада тебе бачити... Тільки вона просить її вибачити, що не вийшла тебе зустріти - їй нездужається...

Тільтіль. Доброго дня, пані Ніч!..

Ніч (ображена). Доброго дня? Не розумію, що це означає... Ти повинен був мені сказати: «Доброї ночі» або в крайньому випадку: «Доброго вечора»...

Тільтіль (зніяковілий). Вибачте, добродійко... Я не знав... (Показує на малюка.) Це ваші діти?.. Які славні!..

Ніч. Так. Оцей ось - Сон...

Тільтіль. Чому він такий товстий?..

Ніч. Тому, що добре спить...

Тільтіль. А той, що кутається?.. Навіщо він ховає обличчя?.. Він хворий?.. Як його звуть?..

Ніч. Це сестра Сна... Краще не називати її ім’я...

Тільтіль. Чому?..

Ніч. Тому, що її ім’я неприємне для слуху... Побалакаємо краще про інше... Кішка мені сказала, що ви прийшли сюди за Синім Птахом,- це правда?..

Тільтіль. Так, добродійко, але дозвольте... Будь ласка, скажіть, де він?..

Ніч. Не знаю, серденько... Одне можу сказати напевне: тут його нема... Я жодного разу його не бачила...

Тільтіль. Ні, ні!.. Душа Світла мені сказала, що він тут, а Душа Світла дарма не говоритиме... Дайте мені, будь ласка, ключі...

Ніч. Ні, серденько, зрозумій: як я можу віддати ключі першому стрічному?.. Я - охоронниця всіх Таємниць Природи, я за них відповідаю, мені суворо-пресуворо заборонено розкривати їх кому б то не було, особливо дитині.

Тільтіль. Ви не маєте права відмовляти Людині... Я це знаю...

Ніч. Хто тобі сказав?..

Тільтіль. Душа Світла...

Ніч. Знову Душа Світла!.. Вічно Душа Світла!.. І чому вона суне носа до чужого проса?..

Пес. Моє маленьке божество, хочеш, я заберу в неї ключі?..

Тільтіль. Мовчати. Поводь себе пристойно!.. (До Ночі.) Будьте ласкаві, добродійко, дайте мені ключі...

Ніч. А знак у тебе є?.. Де він?..

Тільтіль (торкається шапочки). Ось алмаз...

Ніч (скоряючись перед неминучістю). Ну що ж... Ось ключ від усіх дверей у цьому чертозі... Коли щось трапиться, то нарікай уже на себе... Я ні за що не відповідаю.

Хліб (схвильовано). А це небезпечно?..

Ніч. Ще б не небезпечно!.. Я й за свою долю не поручуся на випадок, якщо відчиняться деякі з бронзових дверей, бо за ними - безодня. У кожній з базальтових печер, що розміщені довкіл цього чертога, заховані всі біди, всі нагаї, всі недуги, всі жахи, всі катастрофи, всі таємниці, які споконвіку засмучують життя Людини... Навіть при сприянні Долі мені ледве-ледве пощастило замкнути їх там. Запевняю вас, з великими труднощами втихомирюю я ці непокірні істоти... Лихо, якщо хто-небудь з них вирветься і з’явиться на Землі... (...)

За дверима першої кімнати ховалися Примари. Насилу заштовхнувши їх назад, Тільтіль підійшов до дверей, за якими причаїлися Хвороби.

Тільтіль навстіж розчиняє двері. Нікого не видно.

Тільтіль. Чому вони не виходять?..

Ніч. Я ж тобі сказала: вони майже всі хворіють, нудять світом...

Лікарі їх замучують... Увійди туди на хвилинку - побачиш...

Тільтіль (заходить до печери і тут же вертається). Синього Птаха там нема... У ваших Хвороб дуже нездоровий вигляд... Вони навіть голів не підводять...

Одна маленька Хвороба у домашніх капцях, накидці і нічному ковпаці вистрибує з печери і починає бігати по залі.

Ой!.. Якийсь малюк вислизнув... Хто він?..

Ніч. Це не страшно... Перед тобою найм’якіша з хвороб - Нежить... Таких, як вона, не особливо жорстоко переслідують, тому вона тримається сміливіше... (Підкликає Нежить.) Іди сюди, малюк!.. Надто рано ти вибіг, зачекай до весни...

Нежить, чхаючи, кашляючи і сякаючись, вертається в печеру, і Тільтіль замикає за нею двері.

Тільтіль (іде до наступних дверей). Тепер відімкнемо ці... що там?..

Ніч. Бережися!.. Там - Війни... Ніколи вони ще не були такі жахливі і дужі, як тепер... Не доведи, Господи, якщо одна з них вирветься!.. На щастя, всі вони досить ситі, неповороткі... А все-таки ми мусимо бути насторожі: ти лише зазирни - і ми зараз же зачинимо двері...

Тільтіль (з великою обережністю прочиняє двері і, зазирнувши крізь крихітну щілину в печеру, тут же відсахується). Зачиняйте!.. Швидше, швидше!.. Вони мене побачили!.. Вони йдуть сюди!.. Ломляться в двері!..

Ніч. Ану, всі гуртом!.. Натиснемо на двері!.. А ти, Хлібе, чому не допомагаєш? Натиснемо всі гуртом... І дужі ж вони!.. Ага!.. Ну, ось і все... Здалися... А ще б секунда... Ти їх бачив?..

Тільтіль. Як же не бачив!.. Величезні, страхітливі!.. Я гадаю, Синього Птаха у них немає... (...)

Не побачив Тільтіль Синього Птаха і в наступній кімнаті - захистку Жахів.

Тільтіль (іде до наступних дверей). А ці двері темніші за інші... Це чому?..

Ніч. За ними - Таємниці... Відмикай, якщо вже тобі так хочеться... Але не заходь... Відмикай обережно, а ми будемо напоготові, і, як тоді, з Війнами, тут же зачинимо двері...

Тільтіль (вкрай обережно привідчиняє двері і боязко просовує голову). О, як холодно!.. Навіть за очі пощипує!.. Зачиняйте швидше!.. Натискайте всі гуртом!.. Звідти насідають!..

Ніч, Пес, Кішка і Цукор зачиняють двері.

Що я там бачив!..

Ніч. Що ж саме?..

Тільтіль (приголомшений). Не знаю. Щось жахливе!.. Там сиділи якісь безокі чудовиська... Як отой велетень, котрий ледь було мене не схопив!..

Ніч. Можливо, Мовчання. Воно охороняє ці двері... Ну що, злякався?.. Ти все ще блідий і весь тремтиш...

Тільтіль. Я й не підозрював... Я ніколи нічого подібного не бачив... У мене змерзли руки...

Ніч. Якщо не вгамуєшся, то й не таке буде...

Тільтіль (простує до наступних дверей). Ну, а ці?.. Такі саме страшні?..

Ніч. Ні, тут усього потрошку... Тут я помістила зайві Зірки, мої улюблені Аромати і Світочі, що належать особисто мені, - Блукаючі Вогні, Світляки. Разом з ними знаходяться Роса, Солов’їний Спів і ще дещо...

Тільтіль. От-от: Зірки, Солов’їний Спів... напевне, він там.

Ніч. Що ж, відмикай, якщо хочеш. Усі вони не здатні на образи...

Тільтіль розчиняє навстіж двері. У ту саму мить із темниці вибігають Зірки в образі дівчат, закутаних у покривала, що сяють барвистими вогнями; вони розсипаються по залі і у вогнистих сутінках починають вести на східцях і між колонами стрункі хороводи. Майже невидимі Нічні Аромати, Блукаючі Вогні, Світляки і прозора Роса приєднуються до них. Водночас з печери потоками ллється Солов’їний Спів, і цими звуками повниться весь Палац Ночі.

Мітіль (захоплено плеще в долоні). Ох, які вродливі дівчата!..

Тільтіль. А як вони гарно танцюють!..

Мітіль. А як вони чудово пахнуть!..

Тільтіль. А як вони чудово співають!..

Мітіль. А оті хто, котрих майже не видно?..

Ніч. Це Аромати моєї тіні...

Тільтіль. А ті, ген там, мовби зіткані із світла?..

Ніч. То Роса лісів і долин... Ну, годі!.. А то це ніколи не закінчиться... Вони як розтанцюються, то їх потім уже ніякими силами не заженеш... (Плеще в долоні.) Ану, Зірки, швидше!.. Зараз не час танцювати... Все небо у хмарах... Швидше, швидше на місце, а то я піду за сонячним променем!..

Налякані Зірки, Аромати і всі інші ховаються в печері, двері за ними зачиняються. Водночас стихає Солов’їний Спів.

Тільтіль. Ось великі середні двері...

Ніч (багатозначно). Не відчиняй їх...

Тільтіль. Чому?..

Ніч. Тому, що це заборонено...

Тільтіль. Виходить, Синій Птах тут... Душа Світла мені казала...

Ніч (по-материнському лагідно). Послухай, моя дитино... Я була з тобою привітна і люб’язна... Я ні перед ким не поступалася так, як перед тобою... Я розкрила перед тобою всі свої таємниці... Я дуже тебе люблю, мені тебе шкода - ти молодий і недосвідчений; я розмовляю з тобою, як мати... Довірся мені, послухайся мене, моя дитино: відступися, не ходи далі, не випробовуй Долю, не відмикай ці двері...

Тільтіль (повагавшись). Але чому?..

Ніч. Тому, що я не хочу твоєї загибелі... Тому, що ніхто з тих - розумієш? - ніхто з тих, хто їх відчиняв хоча б на волосинку, не вертався живим... Тому, що все найкошмарніше, всі страхи, всі жахи, все, чого бояться у вас на Землі, не йде у жодне порівняння з найсумирнішими з тих, котрі кидаються на людину, ледве її зір торкнеться певних грізних видінь безодні, якій ще ніхто не наважився дати назву... Це настільки страшно, що коли ти наполягатимеш, я піду в мою вежу без вікон, - відмикай без мене... А тепер думай сам, вирішуй сам...

Мітіль з нерозбірливими вигуками жаху намагається відтягнути Тільтіля від дверей. (...)

Ніч, Мітіль, Хліб, Цукор і Кішка ховаються за колонами на протилежному кінці зали. Перед величезними дверима стоять Тільтіль і Пес.

Пес (важко дихає від ледве стримуваного страху). Я залишаюся, я залишаюся... Мені не страшно... Я залишаюся... Я залишаюся з моїм маленьким божеством... Я залишаюся... Я залишаюся...

Тільтіль (пестить Пса). Молодець, Тіло, молодець!.. Удвох не страшно... А тепер, братухо, бережися!..

Тільтіль вставляє ключа в щілину замка. На протилежному кінці зали у втікачів виривається вигук жаху. Як тільки ключ торкнувся дверей, її високі половини розчиняються, рухаються врізнобіч і щезають у товщі стін, а за половинками зненацька відкривається дивовижний безкінечний, невимовно-казково чудовий сад - сад мрії і нічного світла, де серед зірок і планет, осяваючи все, до чого б не доторкнулися, невтомно пурхаючи з одного коштовного каменя на інший, з одного місячного променя на другий і щезаючи вдалині, чарівні сині птахи направляють свій безперервний і плавний політ, і їх тут так багато, що здається, ніби то вже не птахи, а дихання, смарагдове повітря, душа чудового саду.

Тільтіль (засліплений, спантеличений, стоїть так, що світло саду спадає прямо на нього). О, яке дивовижне небо!.. (До втікачів.) Швидше сюди!.. Вони тут!.. Це вони!.. Це вони!.. Нарешті ми їх знайшли!.. Тут тисячі Синіх Птахів!.. Мільйони!.. Мільярди!.. Не злічиш!.. Підійди сюди, Мітіль!.. Підійди сюди, Тіле!.. Йдіть сюди всі!.. Допоможіть мені!.. (Кидається до птахів.) Їх можна брати голими руками!.. Вони ручні!.. Вони нас не бояться!.. До мене!.. До мене!..

Підбігають Мітіль та інші. Всі вони за винятком Ночі і Кішки, заходять до сліпучого саду.

Погляньте!.. Їх тут сила-силенна!.. Вони самі летять до мене в руки!.. Дивіться: вони харчуються місячними променями!.. Мітіль, де ж ти?.. Скільки синіх крил, стільки спадає пір’я, що за ним нічого не видно!.. Тіле, не кусай їх!.. Не ображай їх!.. Бери обережно!..

Мітіль (у вихорі синіх птахів). У мене вже семеро!.. Ой, як вони тріпочуть крильми!.. Мені їх не втримати!..

Тільтіль. Мені також!.. Я надто багато набрав!.. Вони вириваються!.. Вони відлітають геть!.. У Тіло також багато!.. Вони заберуть нас з собою!.. Піднімуть у повітря!.. Ідемо звідси!.. Нас чекає Душа Світла!.. От уже вона буде задоволена!.. Сюди!.. Сюди!..

Тільтіль, Мітіль і Пес виходять із саду, в їхніх руках б’ються птахи; так, під несамовите тріскотіння блакитних крил, вони перетинають усю залу і разом з Хлібом та Цукром, у яких птахів нема, йдуть праворуч - туди, звідки вони прийшли. Ніч і Кішка, зоставшись одні, піднімаються в глибину зали і з тривогою зазирають у сад.

Ніч. Її вони не спіймали?..

Кішка. Ні... Он вона сидить на місячному промені... Надто високо, вони до неї не дотягнулися.

Спадає завіса. Зразу після того, як опустилася завіса, зліва входить Душа Світла, а справа водночас вбігають Тільтіль, Мітіль і Пес.У всіх трьох у руках повно щойно зловлених синіх птахів, та у птахів уже безвільно звішуються голівки, крила опущені, - діти принесли неживу здобич...

Душа Світла. Ну що, зловили?..

Тільтіль. Зловили, зловили!.. Ось скільки!.. Там їх тисячі!.. Ось вони!.. (Підносить птахів до Світла і раптом завважує, що вони мертві.) Ой!.. Та вони мертві!.. Хто ж їх умертвив?.. І твої, Мітіль, також!.. І у Тіло теж. (Розлютовано кидає мертвих птахів додолу.) Ох, яка підлість!.. Хто ж їх убив?.. Чому я такий нещасний?! (Затуляє обличчя руками; все його тіло здригається від ридань.)

Душа Світла (з материнською ніжністю пригортає його до себе). Не плач, моя дитино... Того єдиного Синього Птаха, який витримує денне світло, ти ще не зловив... Він полетів ще куди-небудь... Та ми його відшукаємо...

Пес (дивиться на мертвих птахів). А цих можна з’їсти?..

Усі йдуть ліворуч.

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. Як зображена Ніч та її володіння?
  • 2. Назвіть мешканців Палацу. Схарактеризуйте їхні взаємини з людством.
  • 3. Що має на увазі Ніч, коли скаржиться на Людину?
  • 4. Що символізує тут Мовчання? Чому воно персоніфіковане в образі велетня? Чи означає це, що воно могутніше за людину?
  • 5. Які властивості характеру Тільтіля розкриваються у даному уривку?

Поглиблений філологічний аналіз

  • Розкрийте символічні значення образу Ночі.

Дискусійне обговорення

  • Що символізують птахи, знайдені дітьми в Царстві Ночі? Як ви вважаєте, чому вони виявилися «несправжніми»?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Де, на вашу думку, слід шукати Синього Птаха?

КАРТИНА П’ЯТА

ЛІС

Ліс. Ніч. Місячне світло. Старі дерева різних порід - дуб, бук, в’яз, тополя, сосна, кипарис, липа, каштан та інші. Входить Кішка.

• Вона попереджає Душі Дерев про те, що до них наближаються Тільтіль і Мітіль, які хочуть забрати Синього Птаха, а разом з тим відібрати головну Таємницю у природи. Кішка потайки пропонує деревам знищити маленьких людей - одвічних ворогів природи.

Входять Тільтіль, Мітіль і Пес. Кішка вдає, ніби вона їхній відданий друг.

Тільтіль повертає алмаз - гілки і листя відповідають на це довгим тріпотінням. Стовбури найстаріших і найвеличніших Дерев розкриваються і випускають Душі, що були в них сховані. Зовні кожен Дух відповідає зовнішності і характеру того дерева, яке він утілює. Так Дух В’яза нагадує собою щось на зразок сердитого, пузатого гнома, що страждає задишкою; Дух Липи миролюбивий, простодушний, життєрадісний; Дух Бука витончений і спритний; Дух Берези білий, потайний, неспокійний; Дух Іви приземкуватий, скуйовджений, плаксивий; Дух Сосни довгоногий, мовчазний; Дух Каштана - претензійний, крутійоватий; у Тополі - Дух веселий, невгамовний, балакучий. Одні виходять зі своїх стовбурів повільно, розминаючись, потягуючись, ніби після тривалого сну, інші проворні, спритні, вистрибують моментально, і всі одразу оточують дітей, причому кожний з них намагається триматися якомога ближче до рідного Дерева.

Дух Тополі (вибігає перший і щосили кричить). Люди!.. Маленькі Люди!.. З ними можна буде погомоніти!.. Кінець мовчанню!.. Кінець!.. Звідки вони?.. Хто вони?.. Хто такі?.. (До Духа Липи, який наближається, незворушно попихкуючи люлькою.) Ти їх знаєш?..

Дух Липи. Щось вони мені незнайомі... (...)

Повільно наближається Дух Дуба. Він вочевидь старий, на голові в нього вінок з омели, на ньому довгий зелений одяг, розшитий мохом і лишайником. Він сліпий. У нього довга сива борода. Однією рукою він спирається на сучкуватий костур, другою - на молодий Дубок, який служить йому поводирем. На плечі в нього сидить Синій Птах. З його наближенням Дерева вишикуються в шеренгу і шанобливо йому вклоняються.

Тільтіль. У нього Синій Птах!.. Швидше, швидше до мене... (До Духа Дуба.) Дайте його мені!..

Дерева. Мовчати!..

Кішка (до Тільтіля). Зніми шапочку - це Дуб!..

Дух Дуба (до Тільтіля). Хто ти?..

Тільтіль. Я - Тільтіль, добродію... Можна взяти у вас Синього Птаха?..

Дух Дуба. Тільтіль, син Дроворуба?..

Тільтіль. Так, добродію...

Дух Дуба. Твій батько накоїв мені багато лиха... Лише в одній моїй сім’ї він перебив шістсот моїх синів, чотириста сімдесят п’ять дядьків і тіток, тисячу двісті двоюрідних братів і сестер, триста вісімдесят невісток і дванадцять тисяч правнуків!..

Тільтіль. Мені це невідомо, добродію... Гадаю, що він не навмисно...

Дух Дуба. Навіщо ти сюди прийшов? Навіщо ти викликав наші Душі з їхніх помешкань?..

Тільтіль. Вибачте за турботу, добродію... То Кішка мені сказала, що ви нам повідаєте, де знаходиться Синій Птах...

Дух Дуба. Знаю, знаю: ти шукаєш Синього Птаха, тобто ти хочеш розгадати найвеличнішу таємницю Буття, Таємницю щастя, - розгадати для того, щоб Люди нас потім остаточно уярмили...

Тільтіль. Зовсім ні, добродію! Я його шукаю для внучки Феї Берилюни - дівчинка важко хвора...

Дух Дуба (перебиває його). Годі!.. Я не чую тварин... Де вони?.. Це їх також стосується... Ми, Дерева, не повинні нести всю відповідальність за ті круті заходи, яких нам доведеться вжити... Коли люди дізнаються, що ми чинимо, вони застосують до нас найжорстокіші покарання... Наше рішення мусить бути одностайним, щоб потім усі берегли мовчання...

Дух Сосни (дивиться понад верхівками інших Дерев). Підходять Тварини... Їх веде Кролик... Ось Душі Коня, Бика, Вола, Корови, Вовка, Барана, Свині, Півня, Кози, Осла і Ведмедя...

У міру того, як Сосна називає Душі Тварин, вони заходять одна за одною і всідаються між деревами. Лише Душа Кози все ще тиняється лісом та Душа Свині підриває коріння. (...)

Тим часом Кішка вмовляє Тільтіля прив’язати Пса.

Дух Плюща і Дух Тополі відносять Пса за стовбур Дуба.

Дух Дуба. Віднесли? Добре. Нарешті ми позбулися цього небажаного свідка, цього відступника і тепер можемо прийняти рішення, яке нам підказує істина і справедливість... Не приховую від вас: я схвильований до глибини душі... Вперше нам надано право судити Людину і дати їй відчути нашу силу... Вона завжди була з нами настільки жорстока, так жахливо несправедлива, що, як на мене, не може бути двох думок стосовно того, який винести їй вирок...

Дерева і Тварини. Не може бути двох думок!.. Не може!.. Не може!.. Не може!.. Не може!.. Повішати!.. Смерть йому!.. Надто він був несправедливий!.. Надто зловживав своєю владою... Розчавити його!.. З’їсти його!.. Зараз же!.. Зараз же!..

Тільтіль (до Кішки). Що це вони?.. Чимось незадоволені?..

Кішка. Не хвилюйся... Вони трішки не в дусі тому, що цього року пізня весна... Покладися на мене - я все владнаю... (...)

Дуб пропонує стратити дітей. Однак Душі Дерев, начебто також налаштовані проти людей, відмовляються виконати цей наказ.

Дух Дуба (гнівно). Ви боїтеся Людини!.. Навіть безпомічні, беззахисні діти навіюють вам отой незрозумілий страх, який і робить вас усіх рабами Людини!.. Та ні!.. Годі!.. Подібна нагода нам більше не випаде, і ось я, старий, немічний, що весь тремчу, сліпий, один піду на споконвічного ворога!.. Де він?.. (Намацуючи дорогу костуром, направляється до Тільтіля.)

Тільтіль (дістає з кишені ножа). Так це ти на мене, старий, зі своєю довбнею?..

Усі Дерева при вигляді ножа - таємничої і незборимої зброї Людини, - скрикнувши від жаху, стають між Тільтілем і Духом Дуба й намагаються стримати старого.

Дерева. У нього ніж!.. Бережися!.. У нього ніж!..

Дух Дуба (вириваючись). Пустіть!.. Чи ніж, чи сокира - не все одно?.. Хто мене тримає?.. Як, ви всі мене не пускаєте?.. (Кидає на землю костура.) Ну, що ж!.. Сором і ганьба нам, Деревам!.. Хай нас визволяють Тварини... (...)

Тепер на Тільтіля та Мітіль нападають тварини: Осел, Баран, Кінь, Свиня, Вовк. Хлопчик хоробро відбиває їхні удари.

Тягнучи за собою шматки мотуззя, з-за стовбура Дуба вискакує Пес і, розштовхавши Дерева і Тварин, кидається до Тільтіля, люто захищає його.

Пес (несамовито кусає всіх підряд). Ось тобі! Ось тобі!.. Не бійся, моє маленьке божество!.. Я їм задам!.. Зуби в мене гострі!.. Так, так! На Букові штани порвав, а на Дубові - спідницю!.. Сосна дременула!.. А все-таки бій іще запеклий!..

Тільтіль (знеможено). Я більше не можу... Кипарис щосили врізав мене по голові...

Пес. Ой! Іва мене так... Лапу мені перебила...

Тільтіль. Вони знову наступають!.. Усі одразу!.. Тепер Вовк!..

Пес. Зачекай, зараз я його скубну!..

Вовк. Дурень!.. Адже ти наш брат!.. А його батьки потопили твоїх дітей!..

Пес. І добре зробили!.. Туди їм і дорога!.. Вони були схожі на тебе...

Дерева і Тварини. Відступник!.. Нерозумний!.. Зрадник!.. Підступна душа!.. Набитий дурень!.. Перевертень!.. Кинь Людину!.. Вона несе тобі загибель! Іди до нас!..

Пес (у бойовому запалі й жертвенному пориві). Ні, ні!.. Один проти всіх!.. Ні, ні!.. Я вірний божествам!.. Божествам Найкращим і Найвеличнішим!.. (До Тільтіля.) Бережися, на тебе суне Ведмідь... А он Бик!.. Зараз я схоплю його за горло... Ой!.. Він мене ногою... Осел вибив мені два зуби...

Тільтіль. Тіло, я більше не можу!.. Ой!.. Це В’яз мене вдарив... Глянь: на руці кров... Це Вовк або Свиня...

Пес. Моє маленьке божество, зачекай... Дай я тебе поцілую... і все заживе... Сховайся за мене... Тепер вони вже не насміляться... Та як би не так!.. Знову наступають!.. Оце удар, так удар!.. Тримайся!..

Тільтіль (падає на землю). Ну, клямка!..

Пес. Хтось іде!.. Я чую, я відчуваю!..

Тільтіль. Де?.. Хто?..

Пес. Там, там!.. Це Душа Світла!.. Вона нас розшукала!.. Мій королевичу, ми врятовані!.. Дивися!.. Вони злякалися!.. Вони тікають!.. Вони злякалися!..

Тільтіль. Душа Світла!.. Душа Світла!.. Йди сюди!.. Швидше!.. Вони повстали!.. Вони всі проти нас!..

Входить Душа Світла. А тим часом над лісом займається зоря.

Душа Світла. Що таке? Що тут коїться?.. Дурненький!.. Як же ти не здогадався?.. Поверни алмаз - вони тієї ж миті зануряться у Морок та Мовчання, і ти вже не бачитимеш їхніх почуттів...

Тільтіль повертає алмаз. Тієї ж миті Душі Дерев кидаються до своїх стовбурів, і стовбури за ними зачиняються .Душі Тварин також зникають. Вдалині видно, як мирно пасуться на галявині Корова і Баран. Ліс знову прибирає цілком безневинного вигляду. Тільтіль вражено роззирається навсібіч.

Тільтіль. Вони всі повтікали?.. Що це з ними було?.. Напевне, збісилися?..

Душа Світла. Та ні, вони завжди такі, тільки звичайно цього не видно... Я тебе попереджувала: коли мене нема, будити їх небезпечно...

Тільтіль (витирає ножа). Що б я робив без Пса, ножа!.. Я не уявляв собі, що вони такі люті!..

Душа Світла. Тепер ти розумієш, що в цьому світі Людина - одна супроти всіх... (...)

Всі виходять.

Завіса. (...)

Пошуки Синього Птаха приводять героїв на нічний цвинтар. Дівчинка тремтить, чекаючи, що після того, як її брат поверне чарівний алмаз, мерці вийдуть із могил. Однак натомість перед дітьми розгортається дивовижно прекрасне видовище:

«... з усіх розкритих могил повільно піднімаються цілі снопи квітів спочатку неясні, невловимі, ніби хмари диму, ці квіти поступово наливаються чистою білизною, ростуть, ваблять зір своєю пишністю, багатством, неповторністю і, врешті-решт заповнивши все кладовище, перетворюють його в якийсь чарівний, чистий, немов весільне вбрання, сад, а водночас над садом здіймається Зоря. Виблискує роса, розпускаються квіти, а у гіллі шелестить вітер, гудуть бджоли, прокидаються пташки і наповнюють простір першими піднесеними гімнами Сонцю і Життю. Приголомшені, ошелешені, Тільтіль і Мітіль, тримаючись за руки, ходять серед квітів і не можуть знайти слідів могил.

Мітіль (нишпорить у траві). Де ж мертві?

Тільтіль (також шукає). Мертвих нема...»

Після цього діти прийшли в Сади Блаженств.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

КАРТИНА ДЕВ’ЯТА

САДИ БЛАЖЕНСТВ

Коли завіса розсувається, то перед входом до Садів відкривається щось схоже на високі мармурові колони, між якими, заступаючи глибину сцени, висять на золотих шнурах важкі пурпурові портьєри. Убранство зали нагадує мистецтво найбільш чутливих і найбільш пишних художників венеціанського і фламандського Відродження (Веронезе, Рубенса). Гірлянди квітів, роги достатку, вази, статуї, скрізь маса позолоти. Посередині важкий розкішний стіл з яшми і позолоченої міді, заставлений канделябрами, кришталем і срібними тарелями з дивовижними наїдками. За столом і довкіл стола їдять, п’ють, викрикують, співають, розмахують руками, валяються на підлозі, сплять серед недоїдків дичини, плодів, глеків і перекинутих келихів Найситіші Земні Блаженства. Вони величезні, неймовірно важкі, одягнені в оксамит і парчу, на голові в них золоті вінки, прикрашені перлами й коштовним камінням. Вродливі рабині розносять одне за одним прикрашені китицями страви і пінисті напої. Вульгарна, бравурна, груба музика, де переважають мідні інструменти. Сцену заливає важке червоне світло. Тільтіль, Мітіль, Пес, Хліб і Цукор на передньому плані, праворуч, боязко горнуться до Душі Світла, Кішка мовчки проходить тим самим боком у глибину сцени, відхиляє якусь важку завісу й зникає за нею...

Тільтіль. Що це за товстуни веселяться і їдять такі смачні речі?..

Душа Світла. Це Найситіші Земні Блаженства, їх легко впізнати. Можливо, Синій Птах випадково залетів до них на хвилинку, та, втім, це малоймовірно. Тому поки що не повертай алмаза. Для заспокоєння совісті давай обстежимо цю частину зали.

Тільтіль. А підійти до них можна?..

Душа Світла. Ясна річ. Вони не злі, проте вони пошляки, та ще, до того ж, дуже погано виховані пошляки!..

Мітіль. Які у них дивовижні тістечка!..

Пес. А дичина! А ковбаси!.. А баранина! А теляча печінка!.. (Урочисто.) Найтонший гурман не знайде нічого кращого за телячу печінку!..

Xліб. Крім хіба що короваю з найкращої пшениці! Він у них божественний!.. До того смачнючий, до того смачнючий!.. І товстіший за мене!..

Цукор. Даруйте, даруйте! Даруйте, будь ласка!.. Дозвольте, дозвольте... Я нікого не хочу образити, одначе не забувайте, що краса і гордість цього столу - солодощі - своїм блиском і розкішшю затьмарюють все, що є кращого в оцій залі, а, можливо, й у всьому світі...

Тільтіль. Який у них задоволений і щасливий вигляд!.. Галасують! Регочуть! Співають!.. Здається, вони нас помітили...

Справді, близько десятка Блаженств підводяться з-за столу і, насилу підтримуючи руками животи, йдуть до дітей.

Душа Світла. Не бійся, вони дуже ґречні... Напевне, вони хочуть почастувати тебе обідом... Не згоджуйся, у жодному випадку не згоджуйся, інакше ти забудеш, що тобі доручено...

Тільтіль. Як, не можна спробувати жодного тістечка? А вони на вигляд такі смачні, свіжі, политі цукром, варенням, кремом!..

Душа Світла. Вони шкідливі - вони розслабляють волю. В ім’я обов’язку треба жертвувати всім. Відмовся ввічливо, проте категорично. Ось вони...

Найситіше Блаженство (простягує Тільтілю руку). Здрастуй, Тільтіле!..

Тільтіль (вражено). Звідки ви мене знаєте?.. Ви хто?..

Найситіше Блаженство. Я - Найситіше з Блаженств: Блаженство Бути Багатим. Я прийшло від імені моїх братів просити вас і ваших близьких вшанувати своєю присутністю нашу нескінченну трапезу. Ви попадаєте в товариство кращих представників істино Ситих Земних Блаженств. Дозвольте вас познайомити з найголовнішими з них. Ось мій зять, Блаженство Бути Власником, - у нього живіт у вигляді груші. Ось Блаженство Вгамованого Честолюбства - воно відрізняється гарною закругленістю щік.

Блаженство Вгамованого Честолюбства схиляється у бундючному поклоні.

Ось Блаженство Пити, Коли Вже Не Відчуваєш Спраги, і Блаженство їсти, Коли Вже Не Відчуваєш Голоду, - вони близнюки й ноги у них заплітаються.

Обидва Блаженства, похитуючись, вклоняються.

Ось Блаженство Нікого Не Знати - воно глухе, мов стіна, і Блаженство Нікого Не Розуміти - воно сліпе, наче кріт. Ось Блаженство Нічого Не Робити і Блаженство Спати Більше, Ніж Потрібно,- руки у них - неначе хлібна м’якіть, а очі, немов желе з персиків. Ось, нарешті, Утробний Сміх - рот у нього до вух, перед цим Сміхом ніхто не втримається...

Утробний Сміх, заливаючись реготом, вклоняється.

Тільтіль (показує пальцем на одне із Ситих Блаженств, котре тримається осторонь). А он те, що не наважується підійти і стоїть до нас спиною, - хто це?..

Найситіше Блаженство. Не кличте його - воно трохи зніяковіле, йому незручно показуватися дітям... (Бере Тільтіля за обидві руки.) Ходімте! Банкет починається знову... Це вже дванадцятий за сьогодні... Ми чекаємо тільки вас.. Чуєте вигуки?.. Це вас кличуть учасники банкету... Я не маю змоги познайомити вас з усіма - їх безліч... (Простягує дітям руки.) Дозвольте посадити вас на почесні місця...

Тільтіль. Дякую Вам, глибокошановне Сите Блаженство. Мені їй-бо дуже шкода... але зараз я аж ніяк не можу... Ми поспішаємо... Ми шукаємо Синього Птаха... Ви, випадково, не знаєте, де він ховається?..

Найситіше Блаженство. Синій Птах?.. Зачекайте... Так, так, так, я пригадую... Десь я про нього чуло... По-моєму, він неїстівний... У всякому випадку, в нас за столом його ніколи не подавали... Це означає, що він тут не дуже високо цінується... Та ви не хвилюйтеся: у нас є дещо смачніше... Ось поживете з нами - побачите, чим ми тут займаємося...

Тільтіль. Чим же ви займаєтеся?..

Найситіше Блаженство. Ми тільки те й робимо, що нічого не робимо... Відпочивати ми ніколи не відпочиваємо... Треба пити, треба їсти, треба спати. На це витрачаємо весь час...

Тільтіль. І вам не скучно?..

Найситіше Блаженство. Ні, не скучно!.. До того ж на Землі все одно не знайдеш іншого заняття...

Душа Світла. Ви так гадаєте?.. (...)

Тим часом Пес, Хліб і Цукор приєдналися до розкішного столу.

Ситі Блаженства з радісними вигуками, пустуючи і граючись, тягнуть дітей, котрі відбиваються, до столу, а цієї миті Утробний Сміх намагається схопити Душу Світла в свої могутні обійми.

Душа Світла. Поверни алмаз! Швидше!..

Тільтіль виконує наказ Душі Світла. Тієї ж миті сцену заливає невимовно чисте, божественно ніжне рожеве сяйво, що милує погляд. Важкі прикраси переднього плану, щільні червоні портьєри спадають і щезають, а за ними відкривається чарівний тихий сад бездумного, погідного спокою, щось подібне до храму зелені з прямими алеями, сад, де могутні, пишні дерева ростуть розкуто і водночас висаджені в певному порядку, з яких звисає яскраво-зелене листя, де цнотливо чутливі квіти і тріумфуюча свіжість вод, що течуть, струменіють і б’ють звідусіль і немовби розносять далеко довкіл звістку про щастя. Банкетний стіл зникає. Від світлоносного подмуху, що проноситься над сценою, оксамит, парча, вінки і смішні маски Ситих Блаженств напинаються, рвуться на шматки й спадають до ніг ошелешених співтрапезників. Самі Блаженства моментально зморщуються, ніби проколоті міхурі, перезираються, мружаться від незвичного для них, що дратує їхні очі, світла. Поставши нарешті один перед одним у своєму справжньому вигляді, роздягнуті, бридкі, зів’ялі, жалюгідні, вони із сорому і страху починають дико кричати, причому Блаженство Нічого Не Розуміти зберігає повний спокій тоді, коли його приятелі перелякано розбігаються, намагаються втекти й ховаються по закутках, гадаючи, що там їх не видно. Та у яскраво освітленому саду тіней нема. Тому більшість із рішучою відчайдушністю намагається прослизнути за грізну завісу, що в правому кутку прикриває вхід до Печери Нещасть. Щоразу, коли хтось із них у паніці відхиляє край цієї завіси, в глибині Печери вибухає буря лайки, погроз і проклять. Пес, Хліб і Цукор з провинним виглядом підходять до дітей і жалісливо ховаються за їхніми спинами.

Тільтіль (продовжуючи поглядом). Які ж вони гидотні!.. Куди це вони?..

Душа Світла. Вони від страху збожеволіли... Шукають прихистку в Нещасть, а вже звідти їх навряд чи коли-небудь випустять...

Тільтіль (роззирається довкіл, захоплено). Ох, який гарний сад, який гарний сад!.. Де ми?..

Душа Світла. Усі ми на тому ж місці, змінилося лише твоє сприйняття речей... Тепер ми бачимо істинний стан речей, а невдовзі нашому зорові відкриються Душі тих Блаженств, котрі витримують світло алмаза...

Тільтіль. Як гарно!.. Яка краса!.. Таке враження, ніби зараз літо... Ой, погляньте: до нас ідуть! Певне, нас помітили!..

Справді, Сади починають заповнювати ангелоподібні істоти, котрі мовби попрокидалися від тривалого сну, - вони плавно рухаються між деревами. На них сяючий одяг витончених і ніжних відтінків: розквітаючих троянд, води, що іскриться на сонці, вранішньої блакиті, бурштинової роси і т.д.

Душа Світла. До нас ідуть малі й забавні Блаженства, вони нам усе розкажуть.

Тільтіль. Ти з ними знайома?..

Душа Світла. Так, я їх усіх знаю. Я до них часто навідуюся. Хоч вони того й не підозрюють...

Тільтіль. Ой, скільки їх, скільки їх!.. Зусібіч!.. Зусібіч!..

Душа Світла. Раніше їх було ще більше, їм дуже нашкодили Ситі Блаженства.

Тільтіль. Та їх і тепер чимало...

Душа Світла. Коли вплив алмаза розповсюдиться на всі Сади, ти побачиш велику кількість Блаженств. На Землі їх значно більше, ніж прийнято вважати, проте значна кількість Людей не вміє їх знаходити...

Тільтіль. А ондечки малявки!.. Біжімо їм назустріч!..

Душа Світла. Не варто. Ті, що нас цікавлять, самі підійдуть. А з усіма підряд у нас немає часу знайомитися...

Зграйка Маленьких Блаженств голосним сміхом вибігають, підстрибуючи, з гущавини і починають водити довкіл дітей хоровод.

Тільтіль. Які вони гарненькі, які вони милесенькі!.. Звідки вони? Хто вони?..

Душа Світла. Це Дитячі Блаженства...(...)

Ще одна група Блаженств трішки вищих зростом за попередніх вривається до Саду, співаючи на все горло: «Вони тут! Вони тут! Ось і ми! Ось і ми!..» - і починають танцювати довкіл дітей веселу фарандолу. По закінченні танцю Блаженство, котре, очевидно, командує цим маленьким загоном, підходить до Тільтіля і подає йому руку.

Блаженство. Здрастуй, Тільтіле!..

Тільтіль. Ще один знайомий!.. (До Душі Світла.) Куди не прийдеш - скрізь мене знають... Хто ти?..

Блаженство. Ти мене не впізнав?.. Б’юся об заклад, що ти нікого з нас не впізнаєш...

Тільтіль (трохи зніяковілий). Ні... Я вас не знаю... Не пам’ятаю, щоб я вас коли-небудь зустрічав...

Блаженство. Чуєте?.. Так я і знав!.. Він ніколи нас не бачив!..

Блаженства регочуть.

Що з тобою, Тільтіле? Ти нас чудово знаєш!.. Ми завжди з тобою!.. Ми їмо, п’ємо, прокидаємося, дихаємо, живемо разом з тобою!..

Тільтіль. Так, так, цілком вірно, тепер я пригадую... А скажіть, як вас звати?..

Блаженство. Нічого ти не тямиш!.. Я - начальник Блаженств твого будинку, а це всі Блаженства, що мешкають у твоєму будинку...

Тільтіль. Виходить, у нашому будинку мешкають Блаженства?..

Блаженства регочуть.

Блаженство. Ви чули?.. І ти ще питаєш, чи у твоєму будинку мешкають Блаженства!.. Ох і дурненький же ти!.. Та нас там хоч греблю гати!.. Ми сміємося, співаємо, у нас такі бувають веселощі, що стіни тремтять, стеля от-от упаде, а ти все-одно нічого не бачиш і не чуєш... Ну, та з роками, можливо, порозумнішаєш... А зараз привітайся з найшановнішими з нас... Потім легше нас упізнаватимеш... А коли-небудь, одного чудового дня, ти навчишся підбадьорювати нас усмішкою, вітати нас, дякувати - адже ми все робимо для того, щоб життя твоє було чудовим і легким... Ось перед тобою я, твій покірний слуга, Блаженство Бути Здоровим: я не дуже вродливе, проте я найповажніше. Тепер пізнаватимеш мене?.. Ось Блаженство Дихати Повітрям - воно майже прозоре... Ось Блаженство Любити Батьків - воно в усьому сірому, і йому завжди трішки-трішки сумно, тому що на нього ніхто не звертає уваги... Ось Блаженство Блакитного Неба - воно, зрозуміло, в голубому... Ось Блаженство Лісу - воно, знову ж таки, природно, в зеленому, його ти побачиш щоразу, як тільки визирнеш у вікно... А ось миле Блаженство Сонячних Днів - в одязі кольору алмазу і Блаженство Весни - в одязі смарагдового кольору...

Тільтіль. А ви завжди такі гарні?..

Блаженство. Ну, звичайно! У кожному будинку, де вміють бачити, всі дні тижня - неділя!.. А ледь звечоріє - з’являється Блаженство Призахідного Сонця. Дивися - воно прекрасніше за всіх зелених царів. За ним іде Блаженство Бачити Того, Хто Засвічує Зірки, все у золоті, мов стародавній ідол!.. У непогоду з’являється Блаженство Дощу, все нанизане перлами, а за ним іде Блаженство Зимового Вогнища - воно ховає руки від холоду в свій пурпуровий плащ... А ось і краще з нас - краще, бо воно близький родич великих і чистих Радощів: це Блаженство Безневинних Думок, найсвітліше серед нас... А ось іще... ні, аж надто їх багато!.. Ми так ніколи не закінчимо, а я ж повинно повідомити про ваш прихід Великі Радощі, вони там, нагорі, углибині, біля небесних воріт, і ще нічого не знають... Я пошлю за ними Блаженство Бігати По Росі Босим - воно у нас найпрудкіше... (Звертається до щойно названого Блаженства, котре підбігає, підстрибуючи.) Іди!..

Цієї хвилини якесь Бісеня в чорному трико, розштовхуючи всіх і викрикуючи щось незрозуміле, наближається до Тільтіля, виконуючи довкіл нього дикий танець, воно нагороджує всіх градом щиглів, потиличників і стусанів.

Тільтіль (ошелешений і глибоко обурений). Хто цей дикун?..

Блаженство. Ох ти! Знову Блаженство Бути Неможливим вирвалося з Печери Нещасть! Уже не знаєш, куди б це його краще заховати! Воно тікає звідусіль. Навіть Нещастя і ті не хочуть утримувати його в себе...

Бісеня все ще пристає до Тільтіля, і той ніяк не може від нього відчепитися. Та ось Бісеня з голосним реготом щезає так само несподівано, як і появилося.

Тільтіль. Що це з ним? На нього находить?..

Душа Світла. Не знаю. Мабуть, і ти буваєш таким же, коли не слухаєшся. Одначе треба спитати про Синього Птаха. Можливо, ватажок Блаженств твого будинку знає, де він...

Тільтіль. Де Синій Птах?..

Блаженство. Він не знає, де Синій Птах!..

Домашні Блаженства регочуть.

Тільтіль (зачеплений за живе). Так, не знаю... Нічого у цьому смішного нема...

Новий вибух реготу.

Блаженство. Гаразд, не сердься!.. А ви перестаньте сміятися... Не знає - то й не знає, нічого тут не вдієш! Не він перший, не він останній... Але ось Мале Блаженство Бігати По Росі Босим сповістило Великі Радощі, і вони направляються до нас.

Справді, до них повільно наближаються високі, чудові ангелоподібні істоти в блискучому одязі.

Тільтіль. Які вони гарні!.. Але чому вони не сміються?.. Вони нещасні?..

Душа Світла. Не в сміхові щастя...

Тільтіль. Але хто вони?..

Блаженство. Це Великі Радощі...

Тільтіль. Ти їх знаєш поіменно?..

Блаженство. Звичайно. Ми з ними часто граємось... Ось попереду всіх - Велика Радість Бути Справедливим, вона посміхається щоразу, коли порушена справедливість відновлюється. Я ще молоде, і мені поки що не доводилося бачити її посмішку. За нею іде Радість Бути Добрим - найщасливіша, проте і найзасмученіша. Її так і тягне до Нещасть, її все кортить їх утішити, і стримати її варте великих зусиль. Праворуч - Радість Завершеної Праці, а поруч з нею - Радість Мислити. Далі - Радість Розуміти, вона вічно розшукує свого брата - Блаженство Нічого Не Розуміти...

Тільтіль. А я бачив її брата!.. Він разом із Ситими Блаженствами пішов до Нещасть!..

Блаженство. Я так і знало!.. Він на хибному шляху, нездорове товариство геть його зіпсувало. Тільки не треба говорити про це його сестрі. Вона заходиться його розшукувати, і ми втратимо одну з найчудовіших Радощів... А ось серед найвищих - Радість Споглядати Прекрасне, вона щоденно додає по кілька променів до того сяйва, що владарює тут...

Тільтіль. А хто це там, далеко-далеко, у золочених хмарах?.. Я ледве бачу її, навіть коли підводжуся навшпиньки...

Блаженство. Це Велика Радість Любити... Але ти даремно пнешся - ти ще дуже малий, щоб бачити її всю...

Тільтіль. А хто он ті, у самісінькій глибині, оті, що закутані в покривала і тримаються на відстані?..

Блаженство. То невідомі ще Людям Радощі...

Тільтіль. А чому ось ці розсердилися на нас?.. Чому вони розступаються?..

Блаженство. Вони звільняють шлях ще одній Радості, можливо, найчистішій з усіх, які тут знаходяться...

Тільтіль. Що це за Радість?..

Блаженство. Невже ти її досі не впізнав?.. Придивись уважніше, зазирни до найглибших глибин своєї душі!.. Вона тебе побачила, вона тебе побачила!.. Простягає руки й біжить до тебе!.. Це Радість твоєї матері, Радість неповторна, Радість Материнської Любові!..

Інші Радощі, що позбігалися звідусіль, вітають Радість Материнської Любові, а потім мовчки перед нею розступаються.

Материнська Любов. Тільтіль! І Мітіль!.. Чи це вас, чи вас я тут бачу?.. Ото несподіванка!.. Я дома була одна, і раптом ви обоє злітаєте до неба, де сяють у радощах Душі всіх матерів!.. Одначе спершу я цілуватиму, скільки стачить сил!.. Пірнайте в мої обійми -- на світі нема більшого щастя!.. Тільтіле, чому ж ти не радієш? ..І ти, Мітіль?.. Ви не впізнаєте любові вашої матері?.. Та подивіться ж на мене: хіба це не мої очі, не мої губи, не мої руки?..

Тільтіль. Так, тепер я впізнаю... Ти схожа на маму, тільки значно вродливіша за неї...

Материнська Любов. Це природно - адже я не старію... Кожний день додає мені сил, юності, щастя... Кожна твоя посмішка молодить мене на рік... Дома цього не видно, а тут видно все: це і є істина...

Тільтіль (захоплено дивиться на неї і час від часу цілує її). А з чого зіткана твоя чудова сукня?.. З шовку, срібла чи перлів?..

Материнська Любов. Ні, вона з цілунків, поглядів, з пестощів... Кожний поцілунок вплітає в неї по місячному або по сонячному променю...

Тільтіль. Дивно! Я й не знав, що ти така багата... Де ж ти ховала цю сукню?.. Чи не у тій шафі, ключ од якої у батька?..

Материнська Любов. Ні, ні, вона завжди на мені, та тільки її не видно, тому, що із заплющеними очима нічого не можна побачити... Всі матері багаті, якщо вони люблять своїх дітей... Немає ні бідних матерів, ні некрасивих, ні старих... Їхня любов постійно є найкращою з усіх Радощів... Коли ж вони сумують, варто їм поцілувати дитину, варто дитині поцілувати їх - і всі сльози, що підступають до їх очей, перетворюються на зірки...

Тільтіль (вражено дивиться на неї). Так, так, вірно, твої очі наповнені зірками... Це твої очі, але вони стали набагато гарніші... І рука твоя також - на ній обручка... Навіть зостався слід від опіку - пам’ятаєш, ти якось, коли запалювала лампу, обпекла собі руку?.. Тільки зараз вона у тебе біліша... І яка ніжна шкіра!... Ніби наскрізь просвічується... Працює та, що дома, а ця, мабуть, не працює?..

Материнська Любов. Це та ж сама рука. Хіба ти не помітив, як вона біліє і світиться щоразу, коли голубить тебе?..

Тільтіль. Дива!.. І голос, мамо, також твій, тільки говориш ти значно мелодійніше, ніж там, у нас...

Материнська Любов. Там, у нас, я дуже зайнята, мені завжди ніколи. Проте і недомовлене можна почути... Ну, а після нашої сьогоднішньої зустрічі ти пізнаєш мене завтра в нашій хатині, коли я постану перед тобою у моїй подертій сукні?..

Тільтіль. Я не хочу додому... Якщо ти тут, я залишуся з тобою...

Материнська Любов. Але ж я мешкаю там, ми всі там мешкаємо, нема ніякої різниці... Ти прийшов сюди лише для того, щоб навчитися мене бачити, коли ти дивишся на мене там... Розумієш, Тільтіле?.. Тобі здається, що ти на небі, а насправді небо скрізь, де ми з тобою голубимо одне одного... Двох матерів не буває ні в кого, у тебе тільки одна мати... У кожної дитини є одна-єдина, завжди одна і та сама мати, кращої за яку нема ні в кого... Треба лише добре її знати і вміти на неї дивитися... (...)

Завіса.

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Розкажіть про пригоду дітей у лісі.
  • 2. Розкрийте символічне значення їхньої сутички з Душами Дерев та Тварин.
  • 3. Чому Дерева бояться того, що Синій Птах може потрапити до рук людей?
  • 4. Які проблеми людського існування порушує автор у картині «Сади Блаженств»?
  • 5. Які примарні Блаженства вам запам’яталися?
  • 6. Як відгукуються примарні Блаженства про Синього Птаха? Про що свідчать їхні відгуки?
  • 7. А які істинні Блаженства та Радощі привернули вашу увагу? Чи є серед них ваші «знайомці»? Назвіть їх.

Дискусійне обговорення

  • 1. Що мала на увазі Душа Світла, коли після конфлікту дітей з Душами Дерев та Тварин резюмувала: «Тепер ти розумієш, що в цьому світі Людина - одна супроти всіх...»?
  • 2. Чому до товариства примарних Блаженств потрапили Блаженство Нікого Не Знати та Блаженство Нічого Не Розуміти?

Поглиблений філологічний аналіз

  • Розкрийте символіку кольорової гами Садів Блаженств.

ДІЯ П’ЯТА

КАРТИНА ДЕСЯТА

ЦАРСТВО МАЙБУТНЬОГО

Неосяжні зали Блакитного Палацу, де Діти чекають на своє народження. Безкінечні ряди сапфірних колон, які підтримують бірюзове склепіння. Все тут, починаючи зі світла, починаючи з плит із ляпіс-лазурі і закінчуючи глибиною сцени, яку ледве видно, і в якій губляться останні арки, - все до найменшої дрібниці яскраво-голубого, казково-голубого, чарівно-голубого кольору. Лише капітелі й цоколі колон, замки склепіння, кільця крісел і круглих лавок виготовлені з білого мармуру й алебастру. Праворуч, між колонами, великі опалові двері. За цими дверима, які в кінці картини відчиняє Час, знаходяться Земне Життя і Гавань Зорі. Залу доповнюють, утворюючи гарні групи, Діти в довгому, блакитному одязі. Одні граються, другі гуляють, треті розмовляють або мріють. Багато хто спить. Багато хто, розташувавшись під колонами, працює над своїми майбутніми винаходами, їхні знаряддя, інструменти, прилади, які вони виготовляють, рослини, квіти й плоди, які вони вирощують або ж зривають, такої ж надприродної яскравості, голубого кольору, як і все повітря Палацу. В юрбі дітей снують туди-сюди високі постаті, яких відрізняє величава і сувора краса; їхній одяг також голубий, проте значно блідіших тонів і більш прозоріший, - вони нагадують ангелів. Ліворуч, на передньому плані, ніби ховаючись за колонами, з’являються Тільтіль, Мітіль і Душа Світла, їхній прихід викликає рух серед Блакитних Дітей. Вони збігаються звідусіль, обступають нежданих гостей і з цікавістю їх розглядають.

(...) Тільтіль. А де ж ми?..

Душа Світла. У Царстві Майбутнього, серед дітей, котрі ще не народилися. Люди не підозрюють про існування цієї країни, нам же завдяки алмазу все буде видно, як на долоні, й, напевне, ми тут і знайдемо Синього Птаха...

Тільтіль. Він неодмінно буде Синім - тут усе таке синє!.. (Роззирається довкіл.) Яка краса!..

Душа Світла. Поглянь - звідусіль збігаються Діти...

Тільтіль. Вони незадоволені, що ми прийшли?..

Душа Світла. Аніскілечки... Ти ж бачиш: вони посміхаються, вони лише здивовані...

Юрба Блакитних Дітей усе зростає.

Тільтіль. Що ж вони роблять?..

Душа Світла. Чекають, коли прийде час їхнього народження...

Тільтіль. Час їхнього народження...

Душа Світла. Так, Діти, що народжуються в нас на Землі, приходять звідси. Кожний жде своєї черги... Коли тати й мами бажають мати дітей, он ті великі двері праворуч відчиняються і малюки спускаються на Землю...

Тільтіль. Скільки їх тут!.. Скільки їх тут!..

Душа Світла. Їх значно більше... Зараз усіх не видно... Ти лише подумай - треба ж чим-небудь заповнити Землю до кінця віків... Їх не перелічиш...

Тільтіль. А що то за високі голубі постаті?..

Душа Світла. Точно невідомо... Вважають, що то Охоронці Дітей... Кажуть, ніби вони зійдуть на Землю після Людей... Але розпитувати їх не дозволяється...

Тільтіль. Чому?

Душа Світла. Тому, що це Таємниця Землі...

Тільтіль. А з малюками можна розмовляти?..

Душа Світла. Звичайно!.. Вам неодмінно треба з ними познайомитися... Ось цей, по-моєму, буде цікавіший за інших... Іди, погомони з ним... (...)

Тільтіль. У що це ти граєшся? Що це за великі голубі крила?..

Дитина. Це?.. Це для винаходу, який я зроблю на Землі... Тільтіль. Який винахід?.. Ти хіба що-небудь винайшов?..

Дитина. А хіба ти не знаєш?.. На Землі я повинен буду винайти Машину Щастя...

Тільтіль. Вона їстівна?.. Вона гримить?..

Дитина. Та ні, її зовсім не чутно...

Тільтіль. Шкода...

Дитина. Я працюю над нею щодня... Вона майже готова... Хочеш подивитися?..

Тільтіль. Звичайно... Де вона в тебе?..

Дитина. Отам, між колонами, її звідси видно...

Друга Блакитна Дитина (підходить до Тільтіля й починає тягнути його за рукав). А на мій винахід хочеш глянути?..

Тільтіль. Із задоволенням. А що це таке?..

Друга Дитина. Тридцять три способи продовження життя... Он там, у голубих склянках...

Третя Дитина. А я несу на Землю світло, поки що їй невідоме!.. (Вся спалахує небувалими, сяйвом.) Правда, цікаво?..

Четверта Дитина (тягне Тільтіля за руку). Іди глянь на мою машину - вона літає в повітрі, наче птах, тільки без крил!..

П’ята Дитина. Ні, ні, спершу мою - вона відшукає скарби, заховані на Місяці!..

Блакитні Діти юрмляться довкіл Тільтіля й Мітіль і кричать усі зразу: «Ні, мій!», «Ні, мій кращий!..», «Мій - це щось потрясне!..», «Мій весь із цукру!», «Його машина не цікава...», «Він украв у мене ідею!..» і т.д. Під ці вигуки Діти тягнуть Тільтіля і Мітіль до блакитних майстерень, і там кожний винахідник приводить у рух свою ідеальну машину. Здіймається голуба круговерть дисків і маховиків, шестерень, блоків, привідних ременів і якихось дивних, які ще не мають назви, предметів, огорнутих блакитнуватим димом незвичайного. Велика кількість цікавих і загадкових літальних апаратів піднімається в повітря, кружляє під самим склепінням або повзає біля підніжжя колон, а тим часом Діти розгортають карти і креслення, розкривають книги, знімають покривала з блакитних статуй, приносять величезні квіти й плоди, що відливають сапфіром і бірюзою. (...)

Двійко Блакитних Дітей несуть на жердині схоже на люстру гроно винограду небувалої величини; кожна виноградинка більша за грушу.

Одне з дітей, котрі несуть гроно винограду. Як тобі сподобався мій виноград?..

Тільтіль. Ціле гілля груш!..

Дитина. Та ні, це виноград!.. Коли мені мине тридцять років, він буде точно такий... Я винайшов спосіб...

Друга Дитина (згинаючись під вагою кошика, наповненого голубими яблуками завбільшки з диню). А ось і я!.. Глянь, які у мене яблука!..

Тільтіль. Та це дині!..

Дитина. Ні, не дині!.. Це яблука, до того ж не найбільші!.. Коли я житиму на Землі, яблука будуть такими... Я винайшов систему...

Третя Дитина (везе на голубому візку голубі дині більші за гарбуза). Як мої диньки?..

Тільтіль. Та це ж гарбузи!..

Дитина (з динями). Коли я зійду на землю, моїм диням буде чим гордитися!.. Мене візьме садівником Король Дев’яти Планет...

Тільтіль. Король Дев’яти Планет?.. А де він?..

Король Дев’яти Планет гордо виступає вперед. На вигляд йому років чотири, він ледве тримається на своїх кривих ніжках.

Король Дев’яти Планет. А ось і я!..

Тільтіль. Ну, зросту ти невеликого...

Король Дев’яти Планет (поважно і багатозначно). Зате я звершу великі діла.

Тільтіль. Які ж такі діла?

Король Дев’яти Планет. Я створю Всезагальну Конфедерацію Планет Сонячної Системи.

Тільтіль (не зрозумівши). Та он воно що!

Король Дев’яти Планет. До її складу ввійдуть всі Планети, за винятком Сатурна, Урана, Нептуна - нас з ними розділяє величезний, безкінечний простір. (З гідністю йде.)

Тільтіль. Цікавий!..

Блакитна Дитина. А отой?..

Тільтіль. Який?

Дитина. Отой малюк, що стоїть біля колони...

Тільтіль. Ну то й що?..

Дитина. Він принесе на Землю нічим не захмарену радість...

Тільтіль. Яким чином?..

Дитина. Через думки, які ще нікому не приходили в голову...

Тільтіль. А що зробить отой карапуз, що колупається у носі?..

Дитина. Він повинен винайти вогонь, який зігріватиме Землю, коли вистигне Сонце...

Тільтіль. А ті двоє, що тримаються за руки й щохвилини цілуються, - це брат і сестра?..

Дитина. Та ні!.. Вони дуже смішні... Це Закохані...

Тільтіль. А що це означає?

Дитина. Хіба я знаю... То Дідуган Час приклеїв їм таке жартівливе прізвисько... Вони не можуть надивитися одне на одного, все цілуються і прощаються...

Тільтіль. Навіщо?..

Дитина. Здається, їм не можна буде піти звідси разом...

Тільтіль. А хто той червонощокий карапуз, що з таким серйозним виглядом смокче пальця?..

Дитина. Наскільки відомо, він мусить знищити на Землі Несправедливість.

Тільтіль. Он як!..

Дитина. Кажуть, що це жахливо важко...

Тільтіль. А той рудий хлопчисько, що ходить так, ніби він не бачить, - він що, незрячий?..

Дитина. Поки що ні, але потім осліпне. Придивися до нього уважніше... Здається, він повинен перемогти Смерть...

Тільтіль. Що це означає?..

Дитина. До пуття не відаю, але кажуть, що це дуже важливо...

Тільтіль (показуючи на безліч Дітей, котрі сплять біля колон, на східцях, лавках і т. д.). А ті, що сплять, - ой скільки їх! - вони нічого не винайдуть?

Дитина. Вони розмірковують...

Тільтіль. Над чим?..

Дитина. Вони самі того поки не знають, але вони неодмінно повинні з чим-небудь прийти на Землю - з порожніми руками туди не пускають...

Тільтіль. Хто не пускає?..

Дитина. Біля дверей стоїть дідуган на ім’я Час. Коли він відчинить двері, ти його побачиш... Він такий упертюх... (...)

Великі опалові двері повільно відчиняються. Із Землі, немовби далека музика, долинає неясне гудіння. Залу заповнює червоне і зелене сяйво, і на порозі виростає Час, високий бородатий дідуган з косою і піщаним годинником, а вдалині проглядаються білі й золотаві вітрила корабля, що стоїть у гавані з передранкового рожевого туману.

Час (на порозі). Чи готові ті, чий час настав?..

Блакитні Діти (збігаються звідусіль і пробиваються вперед). Ми тут!.. Ми тут!.. Ми тут!..

Час (буркочучи до Дітей, що проходять повз нього). По одному!.. Завжди вас більше, ніж треба!.. Знову та сама історія!.. Ну, одначе мене не проведеш! (Відсторонює Дитину.) Твоя черга ще не настала!.. Приходь завтра... А ти приходь через десять років... Ти вже тринадцятий пастух. А потрібно всього дванадцять - часи Феокрита і Вергілія давно минули... Знову лікарі?.. На Землі скаржаться, що їх і так нема куди дівати... А інженери є?.. Ще потрібна чесна людина, бодай одна, в якості надзвичайно рідкісного феномена... Є чесна людина?.. Хто, ти?..

Дитина ствердно киває.

Надто ти вже кволий... Довго не протягнеш!.. Егей, ви там, спокійно, спокійно!.. А ти що несеш?.. Нічого? Голіруч?.. Так не пройдеш... Приготуй хоча б що-небудь - ну, скажімо, непростий злочин або хворобу, мені все одно... Тільки неодмінно щось потрібно... (Помічає, як одного Малюка підштовхують інші, а він пручається.) Ну, ну, що там таке?.. Ти ж знаєш, що твій час настав!.. Потрібний герой, щоб здолати Несправедливість. Це ти. Виходь, треба йти...

Блакитні Діти. Дідусю, він не хоче!..

Час. Як це - не хоче?.. Що це ти надумав, недоноску? Ану без зайвих слів! Час не жде...

Малюк (котрого підштовхують). Ні, ні!.. Не хочу!.. Я не хочу народжуватися!.. Я краще залишуся тут!..

Час. Тебе ніхто не питає... Пора - виходить, пора!.. Ану мерщій уперед!..

Ще одна Дитина (пробравшись уперед). Пропустіть мене!.. Замість нього!... Кажуть, мої батьки старі й заждалися мене!..

Час. Нічого, нічого!.. Усьому своя черга і свій час... З вами так ніколи не закінчиш... Один хоче, інший навпаки, тому надто рано, цьому надто пізно... (Відштовхує Дітей, котрі скупчилися біля порога.) Дітлашня, ану не напирати!.. Які цікаві, геть звідси!.. Хто не хоче на Землю, тому тут нічого робити... Коли вас не кличуть, ви всі пнетеся вперед, а коли до діла, то вас нема: злякалися... А ті четверо тремтять, немов осикові листки... (До одного з чотирьох, що було зібрався переступити поріг і раптом позадкував.) Ну, ну?.. Що з тобою?..

Дитина. Я забув коробку з двома злочинами, що їх мені належить вчинити...

Друга Дитина. А я забув флакончик з ідеєю, яка повинна просвітити народи...

Третя Дитина. А я забув живець від моєї найкращої груші...

Час. Змотайтеся!.. Нам залишилося всього шістсот двадцять секунд... Уже тріпочуть вітрила на кораблі Зорі - це знак, що вас там ждуть... Запізнитесь - тоді вже не народитесь... Хутчій, хутчій на корабль!.. (Хапає Дитину, що хотіла прошмигнути в нього між ногами і вибігти на пристань.) Ти куди?.. Втретє намагаєшся народитися поза чергою... Дивись, більше не попадайся, а то довічно чекатимеш у царстві моєї сестри - Вічності, а це, щоб тобі було відомо, не дуже весело... Ну як, усі готові?.. Всі на своїх місцях?.. (Обводить поглядом дітей, що зібралися на пристані і позаймали місця на кораблі.) Одного не вистачає... Не ховайся, не ховайся, я все одно тебе бачу!.. Мене не проведеш... Ну, так званий закоханий, прощайся зі своєю красунею!..

Двійко дітей, котрих називають Закоханими, з помертвілими від горя обличчями, ніжно обнявшись, підходять до Часу і кидаються йому до ніг.

Перша Дитина. Дідусю Час, дозволь мені залишитися з нею!..

Друга Дитина. Дідусю Час, дозволь мені піти з ним!..

Час. Не можна!.. У вашому розпорядженні всього триста дев’яносто чотири секунди...

Перша Дитина. Краще б мені зовсім не народжуватися...

Час. Це не від тебе залежить...

Друга Дитина (благально). Дідусю Час, я прийду надто пізно!..

Перша Дитина. Коли вона спуститься на Землю, мене вже не буде!

Друга Дитина. Я його там не побачу!..

Перша Дитина. Ми будемо такі самотні!..

Час. Мене це не стосується... Звертайтеся до Життя. Я з’єдную і роз’єдную, як мені велено... (Хапає Першу Дитину.) Йди!..

Перша Дитина (боронячись). Не хочу, не хочу, не хочу!.. Тільки з нею!..

Друга Дитина (вчепившись за Першу). Не забирай його у мене!.. Не забирай його у мене!..

Час. Адже він не вмирати йде, а жити!.. (Підштовхує Першу Дитину.) Йди, йди!..

Друга Дитина (у відчаї простягує руки до Першої). Подай мені знак!.. Бодай якийсь знак!.. Скажи, як тебе знайти!..

Перша Дитина. Я завжди кохатиму тебе!..

Друга Дитина. А я буду найсмутнішою!.. Так ти мене і впізнаєш... (Непритомніє.)

Час. Замість відчаю ви краще сподівалися б... Ну все... (Дивиться на годинника.) Залишається шістдесят три секунди...

Востаннє дужа хвиля хвилювання пробігає по юрбі Дітей - тих, котрі йдуть, і тих, що залишаються. Чути, як вони квапливо прощаються: «Бувай, П’єре!.. Бувай, Жане!.. Ти все взяв?.. Возвісти мою ідею!.. Ти нічого не забув?.. Спробуй мене впізнати!.. Я тебе розшукаю!.. Не розгуби своїх ідей!.. Не нахиляйся надто низько над безоднею Безкінечності!.. Дай про себе знати!.. Кажуть, не можна!.. Можна, можна, ти вже постарайся!.. Повідом, чи добре там!.. Я тебе зустрічатиму... Мені випало народитися на троні!..» - і т.д. і т.д.

Час (розмахуючи ключами та косою). Досить! Досить!.. Якір піднято!

Вітрила пропливають і зникають. Чути даленіючі вигуки Дітей: «Земля!.. Ось вона! Яка вона гарна!.. Яка вона світла!.. Яка вона велика!..» Потім мовби з надр Землі долинає далекий-далекий спів, і в ньому звучить радість швидкої зустрічі.

Тільтіль (до Душі Світла). Хто це співає?.. Це не Діти... У них не такі голоси...

Душа Світла. Їх зустрічають Матері, це вони співають... (...)

Завіса. (...)

Душі Речей, Тварин та Стихій прощаються з дітьми й поринають у Мовчання.

ДІЯ ШОСТА

КАРТИНА ДВАНАДЦЯТА

ПРОБУДЖЕННЯ

Та сама обстановка, що і в першій картині, тільки стіни, повітря - одне слово, все тут чарівно перевтілилось, стало незрівнянно новіше, радісніше, веселіше. Веселкове денне світло зазирає у всі щілини зачинених віконниць.

У глибині сцени, праворуч, Тільтіль і Мітіль солодко сплять на своїх ліжечках. Собака, Кішка і всі предмети на своїх місцях, як і в першій картині, перед приходом Феї. Входить Мати Тіль.

Мати Тіль (з робленою суворістю). Ледарі, вставайте, вставайте!.. Як вам не соромно?.. Восьму годину пробило, сонце з-за лісу вже визирнуло!.. Господи! Ну й сплять, ну й сплять!.. (Нахиляється й цілує дітей.) До чого ж гарні діти!.. А все-таки не дам я їм спати до дванадцятої години... а то розледачіють... та й, кажуть, це шкідливо для здоров’я... (Легенько тормосить Тільтіля.) Досить, досить, Тільтіле!..

Тільтіль (прокидається). Це ти, Душе Світла?.. Де вона?.. Ні, ні, не йди...

Мати Тіль. Світло?.. Звичайно, вже розвиднілося... І давно... Хоча віконниці зачинені, а видно, наче вдень... Зачекай, я зараз відчиню... (Відчиняє віконниці.)

Сліпучо яскраве денне світло заливає кімнату.

Ось бачиш!.. Ну що з тобою?.. Ти немов з місяця впав...

Тільтіль (протирає очі). Мамо, мамо!.. Це ти!..

Мати Тіль. Ну, звичайно, я... А хто ж іще?..

Тільтіль. Це ти... Так, так, це ти!..

Мати Тіль. Авжеж я... За ніч я не змінилася... Що ти на мене дивишся, як на диво?.. Ніс у мене скособочився, чи що?..

Тільтіль. Який я радий тебе бачити!.. Адже ми так давно, так давно... Дай, я тебе поцілую!.. Ще, ще, ще!.. А це моє ліжечко!.. Я дома!..

Мати Тіль. Та що з тобою?.. Ти ще не прокинувся?.. Може, ти хворий?.. Ану покажи язика!.. Зараз же вставай, одягайся!..

Тільтіль. Е, та ти в одній сорочці...

Мати Тіль. А в чому ж іще?.. Одягай курточку і штанці... отам, на стільці...

Тільтіль. Невже я так і не мандрував?..

Мати Тіль. Мандрував?..

Тільтіль. Так, торік я відправився в мандрівку...

Мати Тіль. Торік?..

Тільтіль. Авжеж!.. Я пішов з дому під Різдво... (...)

Мати Тіль. Пішов з дому?.. Та ти з кімнати не виходив... Вчора ввечері я тебе приспала, а зараз прийшла будити... Тобі все це приснилося?..

Тільтіль. Ти нічого не розумієш!.. Торік я пішов з дому з Мітіль, Феєю, Душою Світла - Душа Світла така добра! З Цукром, Водою і Вогнем. Вода і Вогонь увесь час скублися... Ти на нас не сердишся?.. Ти не дуже скучала?.. А що тато?.. Я не міг відмовитися... Я залишив вам записку і все пояснив...

Мати Тіль. Що ти верзеш?.. Або ти хворий, або ще не прокинувся... (Жартома дає йому ляпаса.) Ану ж прокинься!.. Тепер як, прокинувся?..

Тільтіль. Ні, мамо, запевняю тебе! Це ти спиш, а не я...

Мати Тіль. Тобто як це - я сплю?.. Та я з шостої години на ногах... Поприбирала, грубку розпалила...

Тільтіль. Запитай у Мітіль, якщо не віриш мені... Які у нас з нею були пригоди!.. (...)

Мати Тіль (ніжна і водночас стривожена). Господи, та що ж це з ними?.. Інших втратила, як би ще й цих не загубити. (Охоплена несподіваним страхом, плаче.) Тату Тіль! Тату Тіль!.. Швидше йди! Діти хворі!..

Із спокійним виглядом входить Тато Тіль; в руках у нього сокира.

Тато Тіль. Що таке?..

Тільтіль і Мітіль (весело біжать йому назустріч; цілують його). Ось і тато!.. Це тато!.. Здрастуй, тату!.. Ти славно попрацював цього року?..

Тато Тіль. Та вони не схожі на хворих, у них цілком здоровий вигляд... (...)

Входить Сусідка - старенька, схожа на Фею з першої дії; спирається на костур.

Сусідка. Здрастуйте! Зі святом вас!

Тільтіль. Це Фея Берилюна!

Сусідка. Я прийшла у вас попросити дровець - хочу заради свята зварити смачніший суп... На вулиці сьогодні зимно... Здрастуйте, дітки! Як поживаєте?..

Тільтіль. Пані Фею Берилюно, я не знайшов Синього Птаха...

Сусідка. Що він каже?..

Мати Тіль. Ой і не питайтеся, пані Берленго!.. Вони самі не відають, що мелять... Прокинулися - і все ніяк не можуть прочумитися... Мабуть, з’їли щось несвіже...

Сусідка. Що ж ти, Тільтіле? Хіба ти не впізнаєш тітоньку Берленго, свою сусідку?.. (...)

Мати Тіль. І Мітіль тієї ж - ось що погано...

Тато Тіль. Нічого, нічого! Минеться!.. Ось я їх зараз відлупцюю...

Сусідка. Не треба, це абсолютно зайве... Я здогадуюся, у чому тут річ: це їм примарилося... На них, коли вони спали, мабуть, падало місячне сяйво... З моєю хворою внучкою таке часто трапляється...

Мати Тіль. До речі, як здоров’я вашої внучки?..

Сусідка. Так собі... Не встає... Лікар каже - нерви... А я знаю, що б їй допомогло... Оце вона мене просила подарувати їй на Різдво... От уже вдовбала собі в голову...

Мати Тіль. Так, так, я пам’ятаю: вона все мріє про птаха Тільтіля... Ну то як же, Тільтіле, подаруєш ти його бідолашній дівчинці?..

Тільтіль. Мамо, що їй мені подарувати?..

Мати Тіль. Птаха... Адже тобі він непотрібний... Ти на нього й не глянеш... А дівчинка буквально жити без нього не може!..

Тільтіль. Точно, точно, у мене є птах... Де ж він?.. А, ось і птах!.. Мітіль, поглянь: он клітка!.. Це та, яку носив Хліб... Так, так, та сама, але в ній лише один птах... А другого він з’їв, чи що?.. Зачекай, зачекай!.. Та він же синій!.. Та це ж моя горлиця! Адже, коли я йшов, вона такою синьою не була!.. Та ж це і є той Синій Птах, котрого ми шукали!.. Ми за ним ходили в таку далечінь, а він, виявляється, тут!.. Оце я розумію! Мітіль, ти бачиш птаха?.. От би зраділа Душа Світла!.. Я зараз зніму клітку... (Залізає на стіл, знімає клітку й передає Сусідці.) Ось, будь ласка, пані Берленго... З часом він стане зовсім-зовсім синім, ось побачите... Швидше віднесіть його вашій внучці...

Сусідка. Ні, правда?.. Ти віддаєш його мені? Задарма віддаєш?.. Господи, оце так радість для моєї внучки!.. Дай я тебе поцілую. (Цілує Тільтіля.) Біжу!.. Біжу!.. (...)

Тільтіль (обводить довгим поглядом хатину). Тату, мамо, що ви зробили з нашою кімнатою?.. Все на своєму місці, але тепер усе значно краще...

Тато Тіль. Як це - краще?..

Тільтіль. Атож, усе пофарбовано, поновлено, все сяє, блищить... Торік було не так...

Тато Тіль. Торік?..

Тільтіль (підходить до вікна). А он ліс!.. Який же він великий, який же він гарний!.. І також немовби зовсім новий!.. Як же тут гарно!.. (Зазирає в діжу.) А де Хліб?.. Ти ба навіть не поворухнеться!.. А ось Тіло!.. Тіло, Тіло, здрастуй!.. Пам’ятаєш, у лісі?..

Мітіль. Поглянь на Тілетту!.. Вона впізнала мене, а сказати вже нічого не може... (...)

Тільтіль. Який я щасливий, який я щасливий, який я щасливий!..

Мітіль. І я також, і я також, і я також!..

Мати Тіль. Та чому це вони так розшумілися?..

Тато Тіль. Хай! Не хвилюйся... Вони граються в те, що вони щасливі...

Тільтіль. Найбільше за всіх я люблю Душу Світла... Де її лампа?.. Можна її засвітити?.. (Знову оглядає хатину.) Господи, як у вас тут гарно! Який же я радий!..

Стукіт у двері.

Тато Тіль. Увійдіть!..

Входить Сусідка і веде за руку білявеньку Дівчинку незвичайної вроди; Дівчинка притискає до грудей горлицю Тільтіля.

Сусідка. Перед вами диво!..

Мати Тіль. Бути не може!.. Вона ходить?..

Сусідка. Вона ходить!.. Та де там: вона бігає, танцює, літає!.. Побачила птаха - і стриб до вікна, подивитися при світлі, чи це правда горлиця Тільтіля... А потім на вулицю - і полетіла, мовби ангелочок на крильцях... Я ледве за нею встигла...

Тільтіль (підходить до Дівчинки; вражено). Ой, як вона схожа на Душу Світла!..

Мітіль. Тільки значно менша...

Тільтіль. Зрозуміло!.. Ну, вона ще підросте!..

Сусідка. Що вони кажуть?.. Все ще не прийшли до тями?..

Мати Тіль. Нічого, минеться... Поснідають - усе мов рукою зніме...

Сусідка (штовхає внучку в обійми Тільтіля). Дитинко, подякуй Тільтілеві!

Тільтіль, зніяковілий, задкує.

Мати Тіль. Тільтіле, що це з тобою?.. Злякався дівчинки?.. Ану поцілуй її!.. Тільки міцніше... Ще міцніше!.. Та що з тобою?.. Начеб у тебе очі на мокрому місці?..

Тільтіль невміло цілує Дівчинку. Обоє мовчки дивляться одне на одного.

Тільтіль (гладить горлицю по голівці). Вона достатньо синя?..

Дівчинка. Так, так, я дуже рада...

Тільтіль. Я бачив зовсім синіх... Розумієш: синіх-пресиніх! Одначе їх не зловити!

Дівчинка. Нічого, вона і так гарна...

Тільтіль. Ти її нагодувала?..

Дівчинка. Ще ні... А що вона їсть?..

Тільтіль. Та все: зерно, хліб, кукурудзу, коників...

Дівчинка. А як вона їсть?..

Тільтіль. Вона клює, дзьобом. Ось дивися, я тобі зараз покажу...

Тільтіль хоче взяти в Дівчинки птаха. Дівчинка інстинктивно противиться, а горлиця, скориставшись тим, виривається з рук Дівчинки й тікає.

Дівчинка (у відчаї). Бабусю!.. Вона полетіла!.. (Ридає.)

Тільтіль. Нічого, не плач, я її зловлю!.. (Виходить на авансцену і звертається до глядачів.) Ми вас дуже просимо: якщо хто-небудь з вас її знайде, то хай принесе нам - вона потрібна нам для того, щоб стати у майбутньому щасливими...

Завіса.

Переклад С. Грицюка

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Яким постає у творі Царство Майбутнього?
  • 2. На яких майбутніх винаходах наголошує автор? Чому?
  • 3. Як у картині «Царство Майбутнього» осмислюються теми часу та людської долі?
  • 4. Як змінюється світосприйняття героїв після подорожі до Країни Невідомого?
  • 5. Що символізує Синій Птах?
  • 6. Розкрийте сутність фіналу твору.

Дискусійне обговорення

  • 1. Як ви гадаєте, чому не різноманітним птахам із Країни Невідомого, а звичайній домашній горлиці судилося стати втіленням омріяного щастя?
  • 2. Чому головну роль у п’єсі драматург доручив саме дітям?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Уявіть, що містична подорож у Невідоме відбувається тепер, на початку XXI ст. Якого досвіду у такій мандрівці набули б сучасні Тільтіль та Мітіль?

Запитання та завдання до твору

  • 1. Які проблеми порушено у цьому творі?
  • 2. У чому полягає сенс подорожі героїв до Країни Невідомого?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Як ви вважаєте, чому драматург оздобив текст п’єси детальною інструкцією щодо кольорової гами зображуваних картин?
  • 2. Як співвідноситься з цією гамою синій колір птаха, що його шукають діти?
  • 3. Визначте символістські ознаки п’єси. Розкрийте її зв’язки з відомими вам творами символістів.

Дискусійне обговорення

  • 1. Що, на вашу думку, є найціннішим у духовному досвіді, здобутому героями під час їхньої подорожі Країною Невідомого?
  • 2. Попри всі свої старання, діти так і не змогли принести Синього Птаха зі своєї мандрівки загадковим потойбіччям. Чи можна інтерпретувати їхню невдачу як поразку?

Теми для письмових творчих робіт

Напишіть твір на одну із запропонованих тем:

  • 1. «Де шукати Синього Птаха? (Роздуми над п’єсою М. Метерлінка “Синій птах”)».
  • 2. «Скарби Країни Невідомого: проблематика драми “Синій птах” М. Метерлінка».
  • 3. «Тема мандрівок у літературі символізму (на матеріалі прочитаних творів)».