Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Із роману «Пан»

VIII

Минуло ще кілька днів, єдиними моїми товаришами були ліс і власна самотність. Всемогутній Боже, ще ніколи мені не було так тужно, як того першого дня. Весна буяла, мені вже траплялися ромашки і крвавник, з’явилися щиглики й коноплянки, я знав геть усіх птахів. Часом я виймав з кишені дві монетки і дзвенів ними, щоб розвіяти самотину. Я думав: от якби з’явилися Дідерік з Ізеліною!

Ніч пропала, сонце на мить пірнало у море й одразу ж вигулькувало знову, червоне, свіже, ніби напилося досхочу води в морській глибіні. Ночами зі мною відбувалося щось незвичайне, ніхто б і не повірив мені. Чи не Пан там сидить на дереві і пильнує, що я роблю і куди йду? А у нього розпанахане черево, і він сидить, скоцюрбившись, наче п’є з власної утроби? Однак він просто прикидався, підглядаючи з-під лоба за мною, і дерево аж трусилося від його нечутного сміху, бо ж від його ока не сховалося, як утікали від мене навсібіч мої думки. Ліс шемротів. Сопіла звірина, птахи перекликалися між собою, пташине різноголосся лунало по всіх усюдах. Того року хмарами налетіли хрущі, їхньому дзижчанню вторував шелест крилець нічних метеликів; здавалося, наче ліс повниться шепотами. Чого лиш не почуєш! Три ночі я не спав, усе думав про Дідеріка та Ізеліну.

Зажди-но, думав я, ось вони прийдуть, Ізеліна заманить Дідеріка до дерева і скаже:

- Стій тут, Дідеріку, уважно дивись і пильнуй Ізеліну, а я попрошу он того мисливця, щоб зав’язав мені черевичок.

А той мисливець - то я, а вона по-змовницьки підморгне мені оком. І коли підійде, моє серце усе збагне, і не битиметься більше, а гатитиме, немов у дзвін. Під сукнею вона гола-голісінька, від голови до п’ят, і я торкаюся її рукою.

- Зав’яжи мені черевичок! - велить вона, а щічки аж палахкотять, а за мить шепоче біля самого рота, біля самих моїх уст: - Чому ти не зав’язуєш мені черевичок, о, коханий мій, ти не зав’язуєш... не зав’язуєш...

Сонце пірнає у море і знову вигулькує з хвиль, червоне, свіже донесхочу, напоєне глибочінню донесхочу. А повітря повниться шепотами.

Потім вона каже, нахилившись до самих моїх вуст:

- Я мушу покинути тебе, мені вже час.

Вона махає мені рукою на прощання, личко її палахкотить, воно у неї ніжне і пристрасне. Вона знову озирається й махає мені рукою.

Дідерік відходить від дерева і каже:

- Ізеліно, що ти робила? Я усе бачив.

Вона відказує:

- Що ж ти бачив, Дідеріку? Я нічого не робила.

- Ізеліно, я бачив, що ти робила, - знову каже він. - Я бачив.

І тоді її дзвінкий, веселий сміх лине по всьому лісі, вона йде за Дідеріком, горда і грішна від голови до п’ят. Куди ж вона йде? До іншого парубка, лісового мисливця. (...)

XII

(...) Ми гуляємо удвох дорогою.

- Скажи, чи подобається тобі, як я поводжуся? - каже вона. - Може, я надто багато говорю? Ні? Але ти повинен сказати свою думку. Часом мені здається, що все це не може скінчитися добром...

- Що саме не може скінчитися добром? - запитую я.

- У нас з тобою. Таке добром не закінчується. Віриш чи ні, а мені зараз холодно; мені аж холоне спина, тільки-но я підходжу до тебе. Це від щастя.

- Мені також холоне спина, як я тебе бачу. Усе буде гаразд. Я можу поплескати тебе по спині, і ти зігрієшся.

Едварда дуже неохоче погодилася на те, я трохи надміру приклав руку, просто в жарт, я засміявся і поцікавився, чи їй вже стало тепліше.

- О ні, будь такий ласкав, не гамсели мене більше по спині, - сказала вона.

Лише кілька слів. Вони прозвучали так безпомічно: будь такий ласкав.

Ми рушили далі дорогою. Чи не розсердив її мій жарт? - не давала мені спокою думка, і я вирішив: побачимо. Я сказав:

- Знаєш, я пригадав один випадок. Якось я возився на санках з однією молодою дамою, вона зняла свою білу шовкову хустину і пов’язала мені на шию. Увечері я їй сказав: «Я поверну Вам Вашу хустину завтра, спершу віддам її випрати». «Ні, - заперечила вона, - поверніть зараз. Я хочу зберегти її такою, як вона є зараз». І я повернув їй хустину. Через три роки я знову зустрів ту даму. «А хустина?» - запитав я. Вона принесла хустину, загорнену у папір, непрану, я сам бачив.

Едварда глипнула на мене.

- Так? А що далі?

- Нічого більше й не було, - відповів я. - Але мені здається, то був гарний вчинок.

Пауза.

- Де та дама тепер?

- За кордоном.

Більше ми про це не розмовляли. Однак перед тим, як попрощатися, Едварда сказала:

- Що ж, на добраніч. І не думай про ту даму, добре? Я ні про кого не думаю, окрім тебе.

Я вірив їй, я бачив, що вона говорила щиро, те, що думала. А якщо так, то нічого більше у житті мені й не треба було. Я наздогнав її.

- Дякую, Едвардо, - сказав я. І додав від усього серця: - Я не вартий тебе, та все ж вдячний тобі за те, що ти обрала саме мене. Бог винагородить тебе за це. Є ж достойніші за мене, готові впасти до твоїх ніг. Але я зовсім твій, я до решти належу тобі, усією своєю невмирущою душею. Що ти скажеш на це? У тебе на очах сльози...

- Ні, ні, нічого, - мовила Едварда. - Це прозвучало так дивно, ото, що Бог винагородить мене. Ти так говориш, ніби... Я так тебе кохаю!

Вона обійняла мене за шию просто посеред дороги і пристрасно припала до уст.

Коли Едварда пішла, я звернув у ліс, щоб заховатися від усіх, побути наодинці зі своїм щастям. Та враз захвилювався, кинувся назад до дороги, подивитися, чи ніхто мене не бачив. Але там нікого не було.

XIII

Літні ночі, тиха вода і безмежна тиша лісів. Ні звуку, ні кроків на дорозі, моє серце, немов переповнене темним вином.

Нетлі й мошкара нечутно залітають крізь моє вікно, приваблені світлом з грубки на пахощами смаженої птиці. Вони глухо вдаряються у стелю, дзижчать мені над вухом, аж мурашки йдуть поза шкіру, і обліплюють мою білу порохівницю, що висить на стіні. Я спостерігаю за ними, вони сидять, тріпочучи крильцями, і дивляться на мене - нетлі, комарі та шовкопряди. Деякі з них схожі на літаючі квітки братків.

Я виходжу на поріг хатини й прислухаюся. Нічого, ані звуку, усе спить. Повітря ясно мерехтить від комашні, від міріадів тріпотливих крилець. Віддалік, на узліссі, буяє папороть, вишикувався борець та кущики глоду, я так люблю його дрібний цвіт. Дякую Тобі, Боже, за кожну квіточку вереску, яку мені було дано побачити; вереском, замість троянд, був устелений мій шлях, і я плачу з любові до нього. Десь неподалік цвіте дика гвоздика, я не бачу її, але відчуваю її духмян.

А вночі зненацька розквітають у лісі великі білі квіти, їхні пелюстки розтулені, вони дихають. Волохаті нічні метелики сідають на них, і вони тремтять. Я ходжу від квітки до квітки, вони, мов одурманені; квіти, одурманені коханням, я бачу, як вони хмеліють.

Легкі кроки, людський подих, радісне «Добривечір!»

Я відповідаю на привітання, падаю ниць посеред путівця і обнімаю її коліна та благеньку суконку.

- Добривечір, Едвардо! - кажу я ще раз, розімлілий від щастя.

- Як же ти любиш мене! - шепоче вона.

- Я такий вдячний! - відказую я. - Ти моя, і моє серце завмирає, цілими днями тільки й думає про тебе. Ти найвродливіша дівчина на цій землі, і я тебе цілував. Я заливаюся рум’янцем утіхи на саму лише згадку про ті поцілунки.

- Чому ти кохаєш мене так безмежно саме нинішнього вечора? - питає вона.

Тих причин не перелічити, мені досить лише однієї думки про неї, і я уже щасливий. О, цей погляд з-під високо вигнутих брів, і ця смаглява ніжна шкіра!

- Як же мені не кохати тебе! - кажу я. - Я дякую кожному дереву за те, що ти бадьора й здорова. Одного разу на балу я зустрівся з молодою дамою, усі танцювали, а вона сиділа, ніхто не запрошував її до танцю. Я не знав її, але вона привернула мою увагу, я підійшов і поклонився. І що гадаєш? Вона заперечно похитала головою. «Фрекен не танцює?» - запитав я. «Розумієте, - відповіла вона, - мій тато вродливий чоловік, а мама - просто неперевершена красуня, і батько мій кохав її шалено. А я народилася калікою».

Едварда глянула на мене.

- Присядьмо на хвильку, - сказала вона.

Ми сіли просто у вереск.

- Знаєш, що каже про тебе моя подруга? - почала вона. - У тебе погляд звіра, каже вона. Коли ти дивишся на неї, вона мало не божеволіє. Їй здається, ніби ти торкаєшся її.

Серце моє тріпоче від радості при цих словах, але не за себе, а за Едварду, і я думаю: мені потрібна лише одна-єдина; що вона казала про мій погляд? Я запитав:

- Що то за подруга?

- Цього я тобі не скажу, - сказала вона. - Одна з тих, що були разом з нами на островах біля сушарок.

- Он воно що, - мовив я.

І ми перевели розмову на інше. (...)

XV

Два човни колихалися на воді, ми розташувалися в них. Ми співали і перегукувалися. Кургольми лежать далеко в морі, за островами, до них добру годину веслувати, тож ми тим часом перегукувалися з човна на човен. Доктор одягнувся в усе світле, як і наші дами. Ніколи ще мені не доводилося бачити його таким задоволеним, він жваво розмовляв і сміявся, від мовчазного пасивного слухача не зосталося й сліду. Мені навіть видалося, що він хильнув і був трохи напідпитку. Коли ми зійшли на берег, доктор на мить попросив нашої уваги, проголосивши «Ласкаво просимо». Я подумав: поглянь-но, Едварда вибрала його розпорядником свята. (...)

Едварда стежила за ним поглядом. Я сів коло неї і сказав:

- Сьогодні будемо бавитися в хованки?

Дівчина здригнулася і встала з місця.

- Пам’ятай, що нам не слід на людях звертатися один до одного на «ти», - шепнула вона.

Я й наміру не мав казати їй «ти» і відійшов убік.

Минула ще година. День тягнувся нестерпно довго. Якби я мав свого човна, то уже б давно подався додому. Езоп сидів у хатині на припоні і, мабуть, тужив за мною. Едвардині ж думки витали, вочевидь, десь далеко від мене. Вона розповідала, яке б то було щастя поїхати світ за очі, у незнані краї, її щоки пашіли, і вона знову припустилася помилки:

- Того дня не було би людини більше щасливішої, ніж я...

- Більше щасливішої, - сказав доктор.

- Що? - запитала вона.

- Більше щасливішої.

- Не розумію.

- Ви сказали «більше щасливішої», оце й усе.

- Справді? Даруйте. Того дня, коли я стоятиму на палубі корабля, не буде людини більш щасливої, ніж я. Часом мене так нестримно вабить кудись, й сама не знаю, куди.

Її вабить кудись, про мене вже й не згадує. Я стояв осторонь і бачив з виразу її обличчя, що вона забула про мене. Ні слова не було мовлено, але я бачив це по ній. І так пекельно довго тягнулися хвилини. Я підходив мало не до кожного і все запитував, коли ж нарешті ми поїдемо додому. Уже пізно, казав я, та й Езоп прив’язаний у хижці. Однак нікому додому не хотілося.

Я втретє підійшов до доньки пароха й подумав: певно, то саме вона говорила про мій погляд звіра. Ми випили разом; вона мала дуже неспокійні очі, які ні на мить не переставали бігати - ковзне по мені поглядом і знову дивиться кудись убік.

- Скажіть мені, фрекен, - звернувся я до неї, - чи не здається Вам, що люди у своїй суті схожі чимось на наше коротке північне літо? Такі ж мінливі й чарівні.

Я зумисне говорив голосно, дуже голосно. Не притишуючи голосу, я знову запросив фрекен відвідати мене і подивитися на мою хатину.

- Бог благословить Вас за Вашу доброту, - благав я, а водночас думав, чим же її здарувати, якщо вона таки прийде. Окрім порохівниці, нічого більше й не знайдеться.

І фрекен пообіцяла прийти.

Едварда сиділа, відвернувшись, і не звертала на мене жодної уваги. Вона прислухалася до того, що говорять інші, час від часу докидаючи якесь слово. Доктор ворожив дамам на долоні, і рот йому не затулявся ні на мить. У нього були невеличкі витончені руки, а на одному з пальців - перстень.

Я почував себе зайвим, тож сів на камені осторонь. Починало смеркатися. Ось сиджу я сам-самісінький на камені, сказав я сам до себе, і єдина людина, яка здатна розвеселити мене, досить їй лише гукнути, навіть не помічає моєї присутності. (...)

Ми сіли в човен, вона примостилася на лавці коло мене, її коліно торкалося мого. Я глянув на неї, і вона відповіла на мій погляд. Мені аж млосно стало від її дотику, я відчув себе винагородженим за той прикрий день, душа моя готова була знову заспівати від щастя, та враз Едварда повернулася до мене спиною і завела розмову з доктором, який сидів за стерном. Цілу чверть години я ніби й не існував для неї. І тоді я вчинив таке, про що шкодую донині і ніяк не можу забути свого вибрику. З ноги Едварди спав черевичок, я схопив його і пожбурив далеко у воду. Навіщо я так зробив - чи то від радості, що вона поруч, чи, може, прагнучи привернути до себе увагу, нагадати про свою присутність - не знаю. Усе відбулося так швидко, що я й подумати не встиг, просто на мене щось найшло. Дами здійняли лемент, а я сидів, мов громом прибитий. Але що тепер вдієш? Зробленого не повернути назад. Доктор прийшов мені на допомогу, він закричав:

- Веслуйте назад! - і спрямував човна до черевичка.

За мить, коли черевичок уже почав занурюватися, зачерпнувши води, весляр підхопив його. При цьому в нього намок рукав. Багатоголосе «Ура!» на честь врятованого черевичка пролунало з обох човнів.

Я горів зі встиду, відчував, як перекосилося й почервоніло моє обличчя, доки я витирав хусточкою черевик. Едварда мовчки забрала його в мене. І щойно за якийсь час обізвалася:

- Зроду такого не бачила.

- Справді, не бачили? - я усміхався й хорохорився, вдавав, що вчинок мій був вмотивований, що зробив я це не просто так, а з певних причин. Та які там вже мотиви? Доктор вперше кинув на мене зневажливий погляд.

Минав час, човни борознили воду у напрямку рідного берега, неприємне враження від мого вчинку згладилося, усі співали, ми підходили до причалу. Едварда сказала:

- Послухайте, ми не допили вино, ще багато зосталося. Влаштуймо собі ще одне свято, бал, потанцюємо у нашій вітальні.

Коли ми зійшли на берег, я попросив вибачення в Едварди.

- Як мені хочеться якнайшвидше повернутися до своєї хатини, - сказав я. - Цей день так мене втомив.

- Вас утомив нинішній день, пане лейтенанте?

- Я маю на увазі, що зіпсував усім настрій, і собі, і всім іншим. Кинув Вашого черевичка у воду...

- Так, то була дивна ідея.

- Вибачте мені! - сказав я.

XVII

(...) З рибалки я повернувся, як завжди, і одразу ж прибув на «бал», з рушницею та торбою, ось тільки одягнув свою кращу шкірянку. Коли я прийшов у Сірілунн, було вже пізно. Я чув, що у вітальні танцюють, трохи згодом хтось крикнув: «Мисливець з’явився, лейтенант!» Кілька молодиків оточили мене, їм конче кортіло побачити мою здобич. Я застрелив кількох морських птахів і наловив риби, пікші. Едварда з приязним усміхом на устах запросила мене до господи, вона танцювала, вся розпашілася.

- Перший танець зі мною! - розпорядилася вона.

І ми танцювали. Обійшлося без пригод, мені замакітрилося в голові, але я не впав. Мої грубі чоботи гупали по підлозі, я звернув увагу на той тупіт і вирішив більше не танцювати, а ще я подряпав пофарбовану підлогу. Та як я тішився, що не наробив більшої біди! (...)

Уже й не пригадую, як минули перші години, зате добре пам’ятаю апогей нічної забави. Сонце увесь час сяяло багрянцем крізь віконні шибки, спало морське птаство. Нам подали вино і тістечка, ми голосно розмовляли і співали, безтурботний, веселий сміх Едварди лунав у залі. Та чому вона більше ні словом не обізвалася до мене? Я підійшов до неї і хотів сказати їй щось приємне, хоч я ж не мастак до компліментів. На ній була чорна сукня, у якій вона, мабуть, йшла до першого причастя, бо та стала надто короткою. Однак, коли Едварда танцювала, сукня їй навіть личила. Ось це я їй і хотів сказати.

- Як чорна сукня... - почав я.

Але Едварда підвелася, обняла за талію котрусь із своїх подруг і відійшла геть разом з нею. Так повторилося кілька разів. Гаразд, подумав я собі, нічого не поробиш! Та чому ж вона тоді стоїть біля вікна і сумно дивиться услід, коли я покидаю її? Чому?

Якась дама запросила мене до танцю. Едварда сиділа поблизу, і я голосно відповів:

- Ні, мені вже час іти.

Едварда кинула в мій бік запитальний погляд й мовила:

- Час іти? О ні, нікуди Ви не підете.

Я оторопів і прикусив губу. Я встав.

- Ваші слова сповнені для мене великого сенсу, йомфро Едвардо, - сказав я понуро і зробив кілька кроків до дверей.

Доктор заступив мені дорогу, і Едварда також підбігла.

- Ви хибно мене зрозуміли, - сказала вона лагідно. - Я просто сподівалася, що Ви підете останнім, коли вже всі розійдуться. До того ж, зараз лише перша година... Послухайте, Ви ж дали нашому весляреві п’ять далерів за те, що він врятував мого черевичка. То була надто велика винагорода, - вона щиро засміялася і обернулася до товариства.

Я розгубився, аж рота роззявив з несподіванки.

- Ви певно жартуєте. Не давав я Вашому весляреві ніяких далерів.

- Не давали? - вона відчинила двері до кухні і покликала весляра. - Пам’ятаєш нашу прогулянку на Кургольми, Якобе? Ти врятував мого черевичка, який впав у воду?

- Так, - відповів Якоб.

- Ти одержав за те п’ять далерів?

- Так, Ви дали мені...

- Добре, можеш іти.

Що це в неї за вибрики? - подумав я. Хоче виставити мене на посміховисько? Нічого не вийде, я не дам себе осоромити. І я сказав голосно й чітко:

- Хочу довести до відома усіх, що це або якась помилка, або брехня. Мені й на гадку не спадало давати весляреві п’ять далерів за Ваш черевичок. Можливо, й пасувало так вчинити, але поки що я цього не зробив.

- Нумо танцювати, - сказала Едварда, насупивши чоло. - Чому ми не танцюємо?

Вона повинна мені усе пояснити, сказав я сам собі, і почав ходити за нею слід у слід. Едварда увійшла до бічної кімнати, я подався за нею.

- Будьмо! - сказав я до неї, пропонуючи випити разом.

- Мій келих порожній, - відповіла вона коротко, хоча перед нею стояв келих з вином.

- Я думав, це - Ваш келих.

- Ні, не мій, - сказала вона і, відвернувшись, заговорила зі своїм сусідом.

- У такому разі, вибачте.

Багато хто з гостей помітив це маленьке непорозуміння. Серце мені стиснулося, і я ображено мовив:

- Я не відступлюся, доки Ви не поясните...

Вона підвелася, взяла мене за обидві руки і благально сказала:

- Тільки не сьогодні, не зараз. Мені так сумно. Боже мій, як Ви дивитеся на мене! А ми ж були колись друзями...

Я сторопіло повернувся праворуч і вернувся до гурту. За якийсь час увійшла й Едварда, стала біля фортепіано, за яким грав до танцю мандрівний комівояжер, її обличчя у цю мить затьмарилося загадковою печаллю.

- Я ніколи не вчилася музики, - каже вона і дивиться на мене потьмянілим поглядом. - Якби ж то я уміла грати!

Тут я нічим не міг зарадити. Серцем знову потягнувся до неї і запитав:

- Чому Ви раптом так посмутніли, Едвардо? Якби Ви знали, якої муки мені це завдає.

- Не знаю, - відповіла вона. - Мабуть, тому, що все навалилося враз. Хай би уже всі ці люди розходилися, усі до єдиного. Окрім Вас! Пам’ятайте, Ви підете останнім.

І знову від цих слів розквітла моя душа, і просвітлілим поглядом я оглядав осяяну сонцем залу. (...)

Коли гості почали розходитися, я заховався у сусідній кімнаті і налаштувався чекати. Я чув їхнє «на добраніч» на парадних сходах будинку. Доктор також попрощався й пішов. Усе стихло. Моє серце шалено калатало в очікуванні.

Повернулася Едварда. Зауваживши мене, вона на мить завмерла від здивування, а тоді мовила, усміхаючись:

- Ах, це Ви! Як мило, що Ви зачекали. Але я смертельно втомилася.

Вона й далі стояла.

Я також підвівся і сказав:

- Вам справді треба відпочити. Сподіваюся, Ваш смуток минувся, Едвардо. Ви були така зажурена, це завдавало мені болю.

- Я висплюся, і все буде гаразд.

Що мені було казати, я рушив до дверей.

- Дякую за вечір, - мовила Едварда і подала мені руку. Вона вирішила провести мене до виходу, хоча я й відмовлявся.

- Немає потреби, - казав я, - не завдавайте собі клопоту, я й сам...

Однак Едварда наполягла на своєму. Вона стояла у передпокої і терпляче чекала, доки я знайшов картуза, взяв рушницю та торбу. У кутку стояв ціпок, я добре бачив того ціпка, прискіпливо розглядав його і врешті упізнав: він належав докторові. Помітивши, куди спрямований мій погляд, Едварда густо почервоніла, зашарілася від ніяковості, з виразу її обличчя чітко було видно, що про ціпок вона нічого не знала. Минула ціла хвилина. Урешті вона не витримала, нетерплячка взяла гору, голос її майже зривався:

- Он - Ваш ціпок. Не забудьте Вашого ціпка.

І оком не кліпнувши, вона простягнула мені палицю доктора.

Я дивився на неї, Едварда все ще тримала палицю, і руки її тремтіли. Щоб покласти тому край, я забрав у неї ціпок і поставив назад, у куток, сказавши:

- Він належить докторові. Не розумію, як кульгавий чоловік міг забути свого ціпка.

- Та що Ви усе торочите: кульгавий, кульгавий! - скрикнула вона гірко і підступила на крок ближче. - Добре Вам казати, Ви ж не кульгаєте! А навіть якби й кульгали, то Вам далеко до доктора, Ви не вартуєте його і ніколи не будете вартувати. Ось так!

Я не міг спромогтися на відповідь, усі слова кудись поділися, тож промовчав. Схилившись у глибокому поклоні, я позадкував до дверей і далі на сходи. Тут я спинився на хвильку, дивлячись просто поперед себе, а тоді поквапився геть. (...)

Невдовзі чується стукіт у двері.

Це прийшов доктор.

- Вибачте, якщо я потурбував Вас, - почав він. Ви так швидко пішли. Я подумав, що нам не завадило би порозмовляти. Тут наче пахне порохом?

Він був цілком тверезий.

- Ви побачилися з Едвардою? Забрали свого ціпка? - поцікавився я.

- Так, я забрав ціпка. Едварда уже лягла... Та що це? На Бога! У Вас тече кров!

- Нічого страшного. Я хотів поставити рушницю, а вона вистрілила. Нічого надзвичайного не трапилося. До дідька Ваші розпитування, чого це я повинен звітуватися перед Вами за свої вчинки?.. Отже, Ви забрали свого ціпка?

Доктор уперто не зводив погляду з мого простреленого чобота і з цівки крові, що витікала з нього. Він швидким рухом відклав убік ціпок і скинув рукавиці.

- Не ворушіться, треба скинути чобіт. Постріл, виявляється, мені не причувся.

XVIII

(...) Десь згодом доктор знову заговорив про Едварду, і я знову перевів розмову в інше русло. Що я так боявся почути, лише Бог знає. (...)

- Скажіть, - мовив я, - яка Ваша думка про йомфру Едварду? Мені цікаво це знати.

Доктор підозріло глянув на мене.

- Моя думка?

- Може, Ви принесли мені сьогодні свіжі новини. Може, Ви посваталися і одержали згоду? Привітати Вас? Ні? Та ну, не повірю! Ха-ха-ха!

- То ось чого Ви боялися?

- Боявся? Любий докторе!

Пауза.

- Ні, я не сватався і згоди не одержував. Це більше було би схоже на Вас. До Едварди не сватаються, вона сама бере того, кого схоче. Гадаєте, вона - звичайна селючка? Та Ви й самі знаєте, яка вона, бо ж тут, на краю світу, у Нурланні, зустріли цю кралю. Доброї різки вона не знала, то - дитя й водночас примхлива жінка. Холодна? Не на ту натрапили! Гаряча? Крига, скажу я Вам. Хто ж вона така насправді? Маленька, шістнадцяти-сімнадцятирічна дівчинка, чи не так? Але не намагайтеся її виховувати, марні Ваші зусилля. Навіть батько не може дати собі з нею ради; вона начебто й слухається його про людське око, та насправді усім заправляє сама. Каже, що у Вас погляд звіра...

- Ви помиляєтеся, це інша каже, що у мене погляд звіра.

- Інша? Хто ж?

- Не знаю. Котрась із її приятельок! Ні, це не Едварда. Заждіть-но, а може, й справді...

- Коли Ви дивитеся на неї, це ось так і так діє на неї, каже вона. Та гадаєте, це хоч на йоту робить Вас ближчим до неї? Зовсім ні. Пригляньтеся до неї, розплющіть очі. Як тільки Едварда відчує, що потрапляє під Ваш вплив, вона одразу ж скаже собі: «Гм, ген он там стоїть чоловік, не зводить з мене очей і думає, що все в його руках!» А тоді лише одним поглядом чи холодним словом відштовхне Вас так далеко, що Вам і не снилося. Думаєте, я її не знаю? Скільки їй років, на Вашу думку?

- Вона ж народилася у тридцять восьмому...

- Брехня! Я поцікавився цим, просто так. Їй сповнилося двадцять, хоча ніхто й ніколи не дав би їй більше п’ятнадцяти. Вона - нещасна душа, купа суперечностей розпирають її маленьку голівку. Коли вона стоїть і дивиться на гори та на море, у неї така болісна скорбота на обличчі, вона така нещаслива, та водночас дуже горда, ніколи не заплаче. Едварда авантюристка за натурою, у неї багата фантазія, і сподівається вона зустріти принца. Що там насправді було з тими п’ятьма далерами, які Ви буцімто дали весляреві?

- Жарт. Нічого особливого.

- Помиляєтеся. Щось подібне вона якось витворила й зі мною. Десь рік тому. Ми стояли на палубі поштового пароплава, він ще не віддав швартові. Падав дощ, і було холодно. Якась жінка з малою дитиною сиділа на палубі і мерзла. Едварда запитала у неї: «Вам не холодно?» Так, жінці було холодно. «А Вашому малюкові?» І йому також холодно. «Чому ж Ви не підете до каюти?» - знову запитала Едварда. «У мене квиток на палубу». Едварда глянула на мене. «У неї квиток на палубу», - каже вона. «І що з того?» - кажу я про себе. Та я розумію Едвардин погляд. Я не вродився у родині багача, а тяжко гарував, щоб заробити гріш, я не звик пускати гроші на вітер. Тож я відходжу геть від жінки й думаю: якщо Едварді так кортить заплатити за цю жінку, то хай сама й платить, у неї з батьком більше статків, аніж у мене. І справді, Едварда заплатила за квиток. Їй слід віддати належне - у неї щире серце. Але у тому конкретному випадку вона сподівалася, що саме я заплачу за каюту для жінки та її дитини, я бачив це по її очах. Що ж було далі? Жінка підвелася і подякувала за таку несподівану щедрість. «Дякуйте не мені, а он тому панові», - із незворушною міною відказала Едварда, показавши на мене. І що Ви думаєте? Жінка дякує і мені, а я не можу нічого відповісти, бо що тут відповіси. Це лише один випадок, я міг би розповісти й більше. Що ж стосується п’ятьох далерів, то вона, ясна річ, сама їх дала весляреві. Учинили б так Ви, вона б кинулася Вам на шию. Ви одразу ж би стали героєм у її очах, який не пошкодував чималої суми грошей за стоптаний черевичок. Такий вчинок уписувався би в її уявлення про справжнього мужчину, така вже вона є. Однак Ви не виправдали її сподівань, тож вона зробила усе сама від Вашого імені. Ось така вона - нерозсудлива і вирахувана в той же час.

- Невже нікому не під силу переламати її? - запитав я.

- Едварду слід виховувати, - ухильно відповів доктор. - Погано те, що їй надто багато дозволено, вона робить усе, що їй тільки заманеться, вона не любить програвати. Нею захоплюються, вона постійно у центрі уваги, завжди знайдеться хтось поруч, на кому можна випробувати силу своїх чарів. Ви помітили, як я поводжуся з нею? Мов зі школяркою, збиточним дівчиськом, щокроку повчаю її, виправляю її мову, підстерігаю усі її промахи, щоб загнати у пастку. Гадаєте, вона цього не розуміє? Вона горда і вперта; мої слова і поведінка зачіпають її за живе, однак вона настільки горда, що й бровою не поведе; ніхто й не помітить, наскільки їй боляче. Однак тільки такої лінії поведінки й слід дотримуватися. Перш ніж з’явилися Ви, я уже рік її виховував, мої зусилля, можливо, й не були б марними: вона почала уже плакати від болю і люті, почала ставати звичайною людиною. Та ось з’явилися Ви, й усе пішло шкереберть. Ось так. Досить кому одному покинути її, як на його місці уже є інший. А після Вас, очевидно, буде й третій, хтозна.

Ого, подумав я собі, певно, доктор прагне мені помститися. Я сказав:

- Скажіть, зробіть ласку, докторе, чого це Ви завдаєте собі клопоту й так детально усе розповідаєте мені? Може, хочете, аби я допоміг Вам у вихованні Едварди?

- До того ж вона гаряча, немов вулкан, - вів далі доктор, незважаючи на моє запитання. - Ви питали, чи ніхто не може дати собі з нею ради? Чому ж? Вона чекає на принца, а той усе не йде. Вона знову й знову помиляється у своєму виборі. Ось і Вас спершу вважала за принца через Ваш погляд звіра, ха-ха. Знаєте, Вам слід було привезти із собою Ваш військовий однострій. Це справило б на неї враження. Чому ж Ви гадаєте, ніхто не в змозі впокорити її? Я бачив, як вона заламувала руки в очікуванні того, хто прийде і забере її, повезе геть звідси, володітиме її душею і тілом. Так. Але той хтось - незвичайна, неординарна постать - повинен з’явитися звідкись іззовні, несподівано вигулькнути на її видноколі. (...)

Переклад Н. Іваничук

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Які аспекти теми кохання вияскравлюються в романі «Пан»?
  • 2. Схарактеризуйте розвиток любовних взаємин головного героя та Едварди.
  • 3. В яких епізодах та деталях розкривається суперечлива вдача Едварди?
  • 4. Розкажіть про спроби Глана повернути її кохання.
  • 5. Які почуття підштовхнули героя до того, щоб кинути черевичок Едварди у воду? Чи усвідомлює він ці імпульси?
  • 6. Розкрийте емоційно-психологічний підтекст епізоду, в якому Глан навмисне прострелив собі ногу.
  • 7. Як пояснює загадкову вдачу Едварди доктор?

Дискусійне обговорення

  • Чи кохала Едварда Глана?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Як у прочитаному уривку змальована природа? Що надає пейзажам експресивності?
  • 2. Хто такий Пан? Знайдіть у тексті згадку про нього. Що символізує цей античний персонаж у романі Гамсуна? Чому, на вашу думку, його ім’я винесене в заголовок твору?
  • 3. Як пов’язана вставна лірична мініатюра про Ізеліну й Дідеріка з лінією взаємин Глана та Едварди?
  • 4. Порівняйте образи Едварди з гамсунівського «Пана» та Дейзі Міллер з однойменної повісті Г. Джеймса.

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Спрогнозуйте подальший розвиток подій.

М. Врубель. Пан