Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Портрет Доріана Грея

(Скорочено)

ПЕРЕДМОВА

Митець - творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця - цього прагне мистецтво.

Критик - це той, хто спроможний передати в інший спосіб або в іншому матеріалі своє враження від прекрасного.

Найвища, як і найнижча, форма критики - це різновид автобіографії.

Ті, що в прекрасному вбачають бридке, - люди зіпсуті, які, однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні добачити прекрасне, - люди культурні. На них є надія.

Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу1.

1 Краса - для підкреслення філософсько-пізнавальної чи мистецької вагомості таких слів, як Краса, Реалізм, Романтизм, Доля, Геній, Душа, Кохання тощо, О. Вайльд часто вживав їх з великої літери.

Немає книжок моральних або неморальних. Є книжки добре написані або погано написані. Ото й усе.

Ненависть XIX сторіччя до Реалізму - це лють Калібана2, що побачив свою подобу в дзеркалі.

2 Калібан - образ напівзвіра-напівлюдини в трагедії В. Шекспіра «Буря».

Ненависть XIX сторіччя до Романтизму - це лють Калібана3, що не побачив своєї подоби в дзеркалі.

3 О. Вайльд сприймав цей образ із п’єси В. Шекспіра «Буря» як втілення антилюдської брутальності й безчестя.

Моральне життя людини - для митця лише частина об’єкта. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безперечні істини.

Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових нахилів. Йому дозволено зображувати все.

Думка і мова для митця - знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця - матеріал мистецтва.

З погляду форми за взірець усіх мистецтв править мистецтво музики. З погляду почуття - вмілість актора.

У будь-якому мистецтві є і прямозначність, і символ.

Ті, що силкуються сягнути поза прямозначність, ризикують.

Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя - ось що, власне, відображує мистецтво.

Суперечки з приводу мистецького твору свідчать, що цей твір новий, складний і життєздатний.

Коли критики розходяться в думках - значить митець вірний собі.

Можна дарувати тому, хто робить корисну річ, - доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання того, хто робить некорисну річ, - його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

Оскар Вайльд

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. Спираючись на текст передмови, сформулюйте головні тези естетичної програми О. Вайльда.
  • 2. Як тут осмислюються митець та завдання мистецтва, категорії «прекрасного» й «морального»?

Поглиблений філологічний аналіз

  • Знайдіть у передмові відлуння полеміки письменника з реалістичним мистецтвом та його прихильності до «естетизму».

Дискусійне обговорення

Висловте свою думку з приводу таких тверджень, викладених у передмові:

«Митець - творець прекрасного».

«Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані».

«Митець не має етичних уподобань».

«Будь-яке мистецтво не дає жодної користі».

РОЗДІЛ І

Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п’янкий запах бузкового цвіту, то погідніший аромат рожевих квіток шипшини.

З перського дивана, де лежав лорд Генрі Воттон, курячи своїм звичаєм одну по одній незчисленні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу, чиє тремтливе віття, здавалося, насилу витримувало тягар полум’яної краси. Зрідка на довгих шовкових шторах величезного вікна миготіли химерні тіні птахів, утворюючи на мить щось подібне до японського малюнка, і тоді лорд Генрі думав про блідолицих художників із Токіо, які засобами мистецтва, з природи своєї статичного, намагалися передати відчуття швидкості й руху. Ще більш угнічувало тишу сердите гудіння бджіл, що пробиралися високою невикошеною травою чи монотонно й настійливо кружляли біля покритих золотистим пилком вусиків розлогої жимолості. Невиразний клекіт Лондона долинав, наче басова нота далекого органа.

Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і викликало чимало найрозмаїтіших здогадок.

Художник дивився на прегарну юнакову постать, що її він так майстерно виобразив на полотні, і обличчя йому опромінював задоволений усміх. Раптом він схопився і, заплющивши очі, притис пальці до повік, наче силкуючись утримати в пам’яті якийсь чудовий сон і боячись пробудитись.

- Це твоя найкраща робота, Безіле, найкраща з усіх, що ти створив, - мляво сказав лорд Генрі. - Ти конче повинен надіслати її наступного року на виставку в «Гровнер»1. Тільки не до академії - зали академії занадто великі й вульгарні. Там вічно або так багато людей, що за ними не видно картин, або так багато картин, що за ними не видно людей. Одне жахливе, а друге ще гірше. Ні, Гровнер - це єдине відповідне місце.

1 «Гровнер » - картинна галерея в Лондоні, заснована 1877 р.

- Я взагалі не збираюсь її виставляти, - відгукнувся Безіл, кумедно закидаючи голову - характерний рух, з якого кпили його приятелі ще в Оксфорді2. - Ні, я не виставлятиму її ніде.

2 Оксфорд - місто на р. Темза, в якому існує найдавніший в Англії університет, заснований у XII ст.

Лорд Генрі здивовано звів брови і поглянув на нього крізь примхливі кільця голубого диму від заправленої опієм цигарки.

- Ніде не виставлятимеш? Мій любий, чому? Ти маєш якісь підстави? (...) А цей портрет підніс би твоє ім’я, Безіле, далеко над усіма молодими художниками в Англії і примусив би старих запалитись ревнощами, коли вони ще здатні на емоції.

- Я знаю, ти будеш сміятися з мене, але я справді не можу виставити цього портрета, - повторив художник. - Занадто багато самого себе я вклав у нього.

Лорд Генрі засміявся, випростуючись на дивані.

- Ну от, я ж знав, що ти сміятимешся. Але це таки щира правда. (...)

- Занадто багато самого себе! Слово честі, Безіле, я не думав, що в тобі стільки марнославства. Ти, з твоїм суворим обличчям і чорним як вугіль волоссям, - і цей юний Адоніс3, наче зроблений із слонової кості й трояндових пелюсток! Не бачу найменшої схожості між вами!.. Адже він Нарцис4, мій любий, а ти... Ну, звичайно, в тебе одухотворене лице і таке інше... Але Краса, справжня Краса, кінчається там, де починається одухотвореність. Інтелект - уже сам собою щось диспропорційне. Він нівечить гармонію обличчя. Ту ж мить, як хтось береться думати, у нього або видовжується ніс, або розширюється чоло, або щось інше псує обличчя. Візьми першого-ліпшого з цих визначних учених мужів і подивись, до чого вони всі відразливі! (...)

3 Адоніс - у грецькій міфології надзвичайної вроди юнак, в якого закохалася богиня Афродіта.

4 Нарцис - самозакохана людина. У грецькій міфології це вродливий юнак, що помер від кохання до самого себе, коли побачив відображення своєї вроди у річці.

Судячи з портрета, твій таємничий юний друг, імені якого ти не хочеш назвати, має чарівну вроду, отже, він ніколи не думає. Я таки цілком певен того. Він - прекрасне бездумне створіння, яке мусить бути з нами завжди: і взимку, коли ми не маємо квіток, щоб милуватись ними, і влітку, коли ми потребуємо чогось, що остудило б мозок. Не лести собі, Безіле: ти ані крихти не схожий на нього.

- Ти не розумієш мене, Гаррі, - відказав митець. - Звичайно, я не схожий на нього. Я знаю це дуже добре. Як на правду, то я б навіть жалкував, якби став на нього схожим. Ти знизуєш плечима? Я щиро кажу. Всіма, хто має непересічний розум чи красу, правує в житті лихий фатум, - той самий, що спрямовував непевну ходу монархів протягом усієї історії. Краще не виділятися над своїм середовищем. Бо на цім світі виграють лише потвори й нездари. Вони можуть невимушено сидіти і позіхати на виставі життя. Якщо їм нічого не відомо про радість перемоги, але ж зате вони обходяться й без гіркоти поразки. Вони живуть так, як ми всі мали б жити: байдужно, без турбот, без хвилювань. Вони не завдають руїни іншим і не зазнають її самі від чужих рук. Твоя знатність і багатство, Гаррі; мій розум і хист, хоч які вони є; врода Доріана Грея - за все це, чим боги нас наділили, ми відпокутуємо, тяжко відпокутуємо... (...)

Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву в тіні високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, в траві легенько погойдувались білі стокротки.

Якусь хвилю обоє сиділи мовчки. (...)

- Ти розумієш, Гаррі, - Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, - кожен портрет, намальований з натхненням, - це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник - то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета - я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі. (...)

Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене. «Мрія про форму, плекана в дні панування думки...»1 Забув, чиї ці слова... От саме цим став для мене Доріан Грей. Сама лише присутність цього хлопця - мені він здається ледь більшим за хлопця, хоч насправді йому вже минуло двадцять, - сама лише присутність... А! Чи ж ти можеш збагнути, що все це значить? Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи - школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла - які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз’єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. (...)

1 «Мрія про форму, плекана в дні панування думки...» - Цей вислів певною мірою перегукується з теорією давньогрецького філософа Платона (бл. 427-347 рр. до н. е.), викладеною, зокрема, у праці «Світ ідей».

- Безіле, це таки справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Грея.

• Голворд відповів на це, що не хоче, аби лорд Генрі зустрівся з Доріаном. Коли ж слуга доповів, що Доріан вже чекає у студії, художник звернувся до Генрі з такими словами:

« - Доріан Грей - мій найдорожчий друг... душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє як художника залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе».

РОЗДІЛ II

Увійшовши, вони побачили Доріана Грея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки «Лісових сцен» Шумана1.

1 Шуман Роберт (1810-1856) - німецький композитор.

- Це ж чудові речі, Безіле! - вигукнув Доріан. - Ви повинні позичити мені ці ноти, я хочу їх вивчити!

- Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.

- Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, - з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на дзиґлику. Завваживши незнайомого, він ледь почервонів і схопився на ноги. - Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.

- Знайомтесь, Доріане, - це мій давній друг, ще з Оксфорда. Я тільки-но говорив йому, як добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все.

- Але ви не зіпсували мого задоволення від зустрічі з вами, містере Грей, - сказав лорд Генрі, виступивши наперед і простягаючи Доріанові руку. (...)

Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак - з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима, золотавими кучерями - був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось - життєвий бруд ще не позначйв його своїм тавром. Чи ж дивина, що Безіл обожнював Доріана!

- Ви занадто чарівні, щоб віддаватися філантропії, містере Грей, занадто чарівні.

Лорд Генрі вмостився на дивані і розкрив портсигар. Художник тим часом заклопотано змішував фарби і готував пензлі. Почувши останнє зауваження лорда Генрі, він глянув на нього, хвильку повагався, а тоді сказав:

- Гаррі, я хотів би сьогодні закінчити портрет... Ти не образишся, коли я попрошу тебе піти? (...)

- Безіле! - скрикнув Доріан Грей. - Якщо лорд Генрі піде, я також піду. За роботою ви ніколи й уст не розтуляєте, а мені тут стій і ще показуй приємну міну! Це жах як набридає! Попросіть його залишитись - я так хочу!

- Залишись, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, - сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. - Доріан каже правду - я ніколи сам не говорю, працюючи, і не слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно докучливо моїм бідолашним натурникам. Я прошу тебе, залишись. (...)

Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, що дуже йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома - разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..

Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:

- Справді ви маєте поганий вплив, лорде Генрі?

Аж настільки поганий, як каже Безіл?

- Доброго впливу взагалі не існує, містере Грей.

Будь-який вплив неморальний - неморальний з наукового погляду.

- Чому це?

- Тому що впливати на когось - означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи - коли є така річ, як гріх, - запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя - розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство - ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків - обов’язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є таїною релігії, - ось що владує нами. А проте...

- Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, - сказав художник. Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

- А проте, - низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону1, - я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, - тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу2, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо вже чинячи гріх - людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси - піддатись їй. А опирайтеся спокусі - і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозкові. І так само слушно, що найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові і тільки в мозкові. Та й ви самі ж, містере Грей, - і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності - не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які - і то може спопелити вам щоки соромом...

1 Ітон - відомий англійський коледж для хлопчиків з аристократичних родин.

2 Еллінський ідеал - ідеться про те, щоб духовну скутість і аскетизм середньовічного мистецтва й літератури заступити проявами реального людського буття, як то було в добу еллінізму (III ст. до н. е. - І ст. н. е.).

- Годі-бо! Годі! - затинаючись, пробелькотів Доріан Грей. - Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь на ваші слова має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати... Чи ні - краще, мабуть, не думати про це...

Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, - слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, - торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами. (...)

Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здавалось, він іде крізь полум’я... І чому він не відчував цього досі?

З ледь помітним усміхом лорд Генрі слідкував за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість. І він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцять літ, - вона відкрила перед ним чимало невідомого раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Грей переживає цієї миті щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак! (...)

- Адже перед вами чудова юність, а юність - це єдина річ у світі, що варто мати!

- Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

- Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами і пристрасть опече вам уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер, куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди буде так? У вас на диво прегарне обличчя, містере Грей. Не хмурте брів, - справді прегарне! А Краса є прояв Генія - ба навіть вище за Генія, і то остільки, що це не потребує пояснення. Краса - це одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса - це поза всякими сумнівами. Їй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли настане час її втратити, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса - це тільки тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити із зовнішності. Справжня таїна життя - це видиме, а не невидиме... Так, містере Грей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли ваша юність мине і врода разом з нею, - тоді ви раптом відкриєте, що для вас не лишилося перемог, або ж змушені будете вдовольнятись мізерними перемогами, що їх пам’ять про минуле зробить ще гіркішими, ніж поразки. Кожен місяць ви все ближче до того жахливого майбутнього. Час - ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати... О! Розкошуйте часом, доки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік, вдосконалюючи безнадійних невдах, покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем. Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними ідеями. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є в вас! Нічого не проминіть, шукайте всякчас нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм1 - ось що потрібне нашому вікові. Ви могли б стати його наочним символом. 3 такою зовнішністю - все у ваших руках! (...) Юність, юність! Нічого чисто немає в світі, крім юності!

1 Гедонізм - напрям в естетиці, що стверджує насолоду як вищий сенс існування.

Доріан Грей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на рінь. Підлетіла пухнаста бджола, з гудінням покружляла над гілкою і рушила в мандри по опальній зоряній китиці крихітних квіточок. Він спостерігав її з тією дивною зацікавленістю в буденних речах, яку ми намагаємось пробудити в собі, коли нас страхає щось дуже важливе, або коли нас бентежать нові, непевні ще почуття, або коли якась моторошна думка несподівано облягає мозок і закликає здатись... За хвилину бджола полетіла далі. Доріан бачив, як вона заповзла в барвисту трубку берізки. Квітку немовби стрепенуло, і стебельце плавно колихнулось. (...)

Тим часом Голворд завершив портрет. Генрі привітав його з блискучим витвором. Підійшов до портрета й Доріан.

Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби - він слухав їх, сміявся і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон із своїм дивним панегіриком юності, із своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це одразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто і понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золотінь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме його тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.

На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і зайшли слізьми. На серце ніби лягла крижана рука.

- Хіба портрет вам не подобається? - вигукнув нарешті Голворд, трохи збентежений незрозумілою мовчанкою Доріана.

- Певна річ, йому подобається, - зауважив лорд Генрі. - Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один з вершинних творів у сучасному малярстві! Я ладен віддати за нього скільки ти скажеш, Безіле. Я мушу придбати його.

- Це не моя власність, Гаррі.

- А чия ж?

- Доріанова, звичайно, - відповів художник.

- Йому таки пощастило.

- Який жаль! - пробурмотів Доріан Грей, усе ще не зводячи очей з картини. - Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня... О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав - портрет! За це... за це... я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу!

- Ти, Безіле, навряд чи пристав би на таку угоду, - засміявся лорд Генрі. - Вона б не дуже принадно позначилась на твоїй роботі!

- Авжеж, Гаррі, я рішуче б заперечив, - сказав Голворд.

Доріан Грей обернувся до нього.

- Я цього певен, Безіле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзів. Я для вас не більше, ніж позеленіла бронзова статуетка! А може, й того навіть не вартий.

Художник у подиві розширив очі. Це було так несхоже на Доріана. Що сталось? Він увесь аж мало не кипів від роздратування, вид його палав.

- Так, - вів далі Доріан. - Я для вас менше, ніж срібний Фавн1 чи отой Гермес2 із слонової кості. Вони вам подобатимуться завжди. А доки я подобатимусь? Мабуть, до першої зморшки на моєму обличчі!.. Тепер я знаю, що, втрачаючи вроду, яка вона не є, людина втрачає все. Ваш портрет навчив мене цього. Лорд Генрі Воттон має цілковиту рацію. Юність - це єдине, що варто мати. Коли я побачу, що старію, то заподію собі смерть.

1 Фавн - у римській міфології бог лісів, нив, пасовиськ. Зображувано його як юнака з козячими рогами, ногами й вухами.

2 Гермес - у грецькій міфології первісно бог пасовиськ і стад, далі бог шляхів і торгівлі, вісник олімпійських богів.

Голворд пополотнів і схопив його за долоню.

- Доріане, Доріане! Не кажіть цього! Адже я ніколи не мав такого друга, як ви, і ніколи не матиму! Невже ж ви заздрите цим мертвим речам, - ви, красивіші за будь-яку з них?!

- Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби це портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, о, і як жорстоко глузуватиме!

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

- Це все ти накоїв, Гаррі, - гірко мовив художник.

Лорд Генрі знизав плечима.

- Це справжній Доріан Грей, і тільки.

- Ні, він не такий.

- Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?

- Тобі треба було піти, коли я просив тебе, - пробурмотів Безіл Голворд.

- Я залишився тому, що ти попросив мене, - заперечив лорд Генрі.

- Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Та й що він, власне, крім полотна й фарб? Я не дозволю йому стати поміж наші троє життів і скалічити їх!

Доріан Грей, звівши од подушки золотаву голову з поблідлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном. Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. A-а, ножика з гнучкої сталі, яким чистять палітру... Ось він, нарешті, знайшов його. Він хоче порізати картину!

З придушеним риданням юнак схопився з дивана і, підбігши до художника, вирвав у нього з рук ножа і шпурнув у куток кімнати.

- Не смійте, Безіле, не смійте! - закричав він. - Це було б убивство!

- Я радий, що ви кінець кінцем оцінили мою роботу, - холодно озвався Голворд, приходячи до тями. - Я вже не думав, що вас на це стане.

- Оцінив? Я закоханий у неї! Це ж ніби частка мене самого! (...)

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. Перекажіть зміст прочитаного розділу, визначте його тематичні зв’язки з передмовою до роману.
  • 2. Чим зацікавив лорда Генрі портрет Доріана Грея?
  • 3. Чому художник не хотів демонструвати публіці цю роботу?
  • 4. Яку роль відіграв юний Доріан у його житті?
  • 5. Чому Безіл був проти знайомства лорда Генрі з Доріаном?
  • 6. Як поводився юнак під час сеансу малювання? Схарактеризуйте його ставлення до художника.
  • 7. Яке враження на Доріана справив Генрі?
  • 8. Які думки, висловлені дотепним лордом, запали в душу юнака? Прокоментуйте реакцію Доріана на власний портрет.
  • 9. Які висловлювання цього героя свідчать про те, що він вже піддався впливові свого нового знайомого?

Поглиблений філологічний аналіз

  • Перечитайте опис студії Голворда. Як у ньому відбилася атмосфера «естетизму», що панує у творі?

Дискусійне обговорення

1. Чи згодні ви з наведеними нижче «парадоксами» лорда Генрі?

«Краса кінчається там, де починається одухотвореність».

«Доброго впливу взагалі не існує...»

«Мета життя - розвиток власного “я”. Повністю реалізувати своє єство - ось для чого існує кожен з нас».

«...вчиняючи гріх, людина очищується».

«Єдиний спосіб збутися спокуси - піддатися їй».

2. У чому полягає небезпечність цих думок?

3. А як би ви сформулювали головну мету людського життя? Чи обов’язково, на вашу думку, самореалізація особистості пов’язана з «гедонізмом», що його проповідує Генрі?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Пофантазуйте на тему того, як надалі складатиметься доля портрета.

• Наступного дня лорд Генрі довідався про подробиці життя Доріана Грея. Мати юнака, що була надзвичайно вродливою жінкою, колись втекла з батьківського дому разом з бідним офіцером, якого покохала. За кілька місяців після одруження офіцер загинув на дуелі, а незабаром після цього померла й молода жінка. Вона залишила маленького сина - Доріана. Хлопчика виховував дід-аристократ.

Ця романтична історія ще більше підігріла інтерес Генрі до юнака. Він вирішив за будь-яку ціну завоювати прихильність Доріана, підкорити його душу своєму впливові.

РОЗДІЛ IV

Доріан сказав лорду Генрі, що покохав юну акторку Сібіл Вейн і розповів подробиці свого знайомства з нею.

(...) Жахливий оркестр під орудою молодого єврея, що сидів за деренчливим піаніно, мало не примусив мене втекти, та ось нарешті завіса піднялась і почалася вистава. Ромео грав гладкий, як барило, літнього віку добродій з підкоркованими бровами і хрипким трагічним голосом. Ледве чи кращий був і Меркуціо. Його роль виконував якийсь комік з фарсовими вибриками власної руки. Він явно звик бути запанібрата з гальоркою. І актори, і декорації - все це виглядало гротескно, нагадуючи ярмарковий балаган. Але Джульетта!.. Гаррі, уявіть собі дівчину літ сімнадцяти, обличчя в неї - наче квітонька, голівка грекині, а на голівці тій вінок темно-каштанових кіс. Очі її - немов бузкові плеса пристрасті, а вуста - пелюстки троянди... Такої прегарної краси я ніколи в житті не бачив! Якось ви сказали, що пафос полишає вас байдужим, але краса - і тільки краса - може викликати сльози на очах. От і я кажу вам, Гаррі: вона так вразила мене, що я ледве міг її бачити через поволоку сліз, що застували мені зір. А її голос! Я зроду не чув такого! Спочатку дуже тихий, з глибокими лагідними нотками, що, здавалося, просто самі западають у вухо. Потім він посилився і зазвучав, наче флейта або далекий гобой. У сцені в садку цей голос забринів усім тим трепетним екстазом, що ми чуємо в досвітньому співі соловейка. Ще далі бували моменти, коли в ньому промовляла шалена пристрасть скрипки... Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн - їх мені повік не забути! Заплющивши очі, я чую їх, і кожен з них каже щось одмінне. І я не знаю, котрого слухатись. Як же я міг не закохатись у неї? Гаррі, я кохаю її! Вона для мене все в житті. Вечір за вечором я ходжу дивитися на її гру. Сьогодні вона - Розалінда1, завтра - Імогена2. Я бачив, як вона вмирала в похмур’ї італійського склепу3, випивши поцілунком отруту з уст коханого. Я стежив, як вона блукала в Арденнському лісі, прибрана ладним хлопчиною, - у короткому камізелку, рейтузах і чепурненькій шапочці. Причинною вона приходила4 до короля-провинця і давала йому рути й гірких трав. (...) Вона була безневинна5, і чорні руки ревнощів душили її тонку, як очеретина, шийку. Я бачив її в усіх віках і в усіх убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніяким чудесам несила змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, - жодних зусиль на те не треба. В них нема ніякої таємниці. Вранці вони проїжджають по Гайд-парку, а пополудні плещуть язиками за чаєм. У них стандартні усмішки і модні манери. Вони геть в усьому ясні. Але актриса!.. О, актриса - це щось зовсім інше! Чого ви не сказали мені, Гаррі, що з усіх жінок варто кохати тільки актрис?

1 Розалінда - персонаж із п’єси В. Шекспіра «Як вам це подобається». Дія цієї п’єси відбувається в Арденнському лісі на півночі Франції.

2 Імогена - персонаж із п’єси В. Шекспіра «Цимбелін».

3 «...вона вмирала в похмур’ї італійського склепу...» - йдеться про смерть Джульєтти, головної героїні трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта».

4 Причинною вона приходила... - йдеться про Офелію («Гамлет» В. Шекспіра).

5 «Вона була безневинна...» - йдеться про Дездемону («Отелло» В. Шекспіра).

- Бо я кохав дуже багатьох їх, Доріане.

- Атож, бридких істот з пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями!

- Не гребуйте так дуже пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями. Деколи в них надзвичайні чари, - сказав лорд Генрі.

- Тепер я шкодую, що розповів вам про Сібіл Вейн!..

- Ви не могли не розповісти мені, Доріане. Усе своє життя, хоч би що вам випало робити, ви розповідатимете мені.

- Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.

- Такі люди, як ви, Доріане, - це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент красно дякую!.. А скажіть-но тепер... подайте, будь ласка, мені сірники, дякую... які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?

Доріан Грей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.

- Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!

- Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатися, Доріане! - прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. (...)

- О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві - вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей, осміхаючись, стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатини і просторікував перед нами, а ми обоє собі дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене «мілордом», тож я мусив запевнити Сібіл, що я зовсім не лорд. А вона сказала мені просто: «Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас «Чарівний Принц».

- Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..

- Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой з п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. (...) Вона - це всі великі героїні світу заразом. Вона - щось більше, ніж просто окрема особа. Смієтеся? А я вам кажу - вона геній. Я кохаю її і зроблю все, щоб вона покохала мене! Гаррі, ви осягли всі таємниці життя, скажіть же мені - як можна причарувати Сібіл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Я хочу, щоб усі закоханці минулого почули наш сміх і посмутніли; я хочу, щоб подих нашої пристрасті розворушив їхній порох, розбудив їхній тлін і примусив його страждати! Ви й не повірите, Гаррі, як я її обожнюю!

Кажучи це, Доріан схвильовано ходив по кімнаті. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.

Лорд Генрі стежив за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився від того сором’язкого, несміливого хлопця, що його він здибав у робітні Безіла Голворда! Вдача його немовби тільки-но розквітла і вже викинула пломенистий цвіт. З потайного сховища вийшла Душа, і Бажання постало, щоб зустріти її в дорозі. (...)

Лорд Генрі розумів - і на цю думку його карі агатові очі радісно зблиснули, - що всі ті зміни в Доріані спричинив він, що це музика його мелодійних слів навернула Доріанову душу до тієї білявої дівчини і примусила юнака уклінно схилитись перед нею. Так, Доріан великою мірою був його, Генрі, творінням, і тому так рано зміг цей юнак уздріти суть життя. Пересічні люди чекають, поки саме життя явить їм свої таємниці, але кільком, обраним, життєві тайни розкриваються ще до того, як запону відслонено. Часом це наслідок впливу мистецтва і, головне, літератури, що діє безпосередньо на почуття та розум. Але вряди-годи функції мистецтва перебирає складна індивідуальність, котра, власне, й сама є витвором мистецтва, - життя-бо також виплекує шедеври, як творять їх поезія, скульптура, малярство. (...)

Доріан Грей заручився із Сібіл. Радість дівчини була величезною. Мати та брат, який саме збирався від’їхати до Австралії, закликали її бути обережною з «Чарівним Принцом», про якого вона майже нічого не знала. Втім, переповнена щастям дівчина не дослухалася до їхніх порад. З важким серцем брат залишав рідну домівку...

Незабаром Доріан запросив лорда Генрі та художника Голворда, на виставу, в якій Сібіл Вейн мала виконувати роль Джульєтти.

Увечері друзі зібралися в театрі. Однак дівчину наче підмінили: вона грала так механічно й неусвідомлено, що у Генрі та Голворда склалося враження, що як акторка вона безнадійно бездарна. Обидва приятелі поквапилися з театру. Доріан вирішив дочекатися кінця жалюгідної вистави.

РОЗДІЛ VII

(...) Ледве було по виставі, як Доріан Грей метнувся за лаштунки, до кімнатинки Сібіл Вейн. Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лиш їй одній знаній таємниці.

Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.

- Як погано я сьогодні грала, Доріане! - вигукнула вона.

- Дуже погано! - ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. - Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте собі, яка це була мука і як я страждав.

Дівчина усміхнулася.

- Доріане, - з наспівним протягом промовила вона його ім’я, наче воно було солодше меду для червоних пелюсток її уст. - Доріане, ви ж повинні були зрозуміти. Але зараз ви вже розумієте, правда?

- Що зрозуміти? - сердито перепитав він.

- Чому я сьогодні так погано грала. І чому я тепер завжди погано гратиму. Чому я ніколи вже не зможу добре грати.

Він знизав плечима.

- Ви, мабуть, хворі. Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом. Моїм друзям було нудно. І мені теж.

Сібіл мовби не слухала його. Радість невпізнанно змінила її - вона вся була в екстазі щастя.

- Доріане, Доріане! - скрикувала вона. - Перед тим як я познайомилася з вами, я знала в житті лише мистецтво, - я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. Один вечір я була Розалінда, інший - Порція1. Радість Беатріче1 була моя радість, горе Корделії1 - моє горе. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена - то був цілий мій світ. Я знала самих лише привидів і вважала їх за живих істот. А прийшли ви, мій прекрасний коханий, - і визволили мою душу, ви показали мені справжнє життя. Сьогодні вперше за весь час я побачила нещирість, бутафорність, глупоту цих пустих видовищ, в яких я граю. Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, і старий, і підфарбований, що місячне світло в саду підробне, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то не мої слова, не те, що я хотіла б сказати... Ви дали мені щось вище за мистецтво - ви дали мені пізнати справжнє кохання! А мистецтво - лише бліда тінь кохання. О мій коханий! Чарівний мій Принце! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? Почавши сьогодні грати, я ніяк не могла збагнути, чому це мені нічого не дається. Я хотіла зачарувати всіх, а виявилось - я зовсім ні на що не здатна. І раптом я все зрозуміла - чому це. І мені стало так радісно! Я чула їхні шики - і тільки всміхалася. Бо що вони знають про таке кохання, як наше? Заберіть мене звідси, Доріане, заберіть куди-небудь, де б ми були самі-самісінькі! Я тепер ненавиджу театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона пече мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ви розумієте, що все це означає? Навіть якби я могла грати, то це було б глумом над коханням - грати закохану, коли ти сама насправді закохана. Завдяки вам я побачила це.

1 Порція, Беатріче, Корделія - персонажі з п’єс В. Шекспіра «Венеційський купець», «Багато галасу з нічого», «Король Лір».

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.

- Ви вбили моє кохання... - промурмотів він. Сібіл у подиві глянула на Доріана і засміялась. Він не озивався. Вона підійшла до нього і своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді, ставши на навколішки, торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав від неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.

- Так! - вигукнув він. - Ви вбили моє кохання. Раніш ви розпалювали в мені уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер мені до вас просто байдуже. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас хист і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров примарні образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви порожнє, бездарне створіння, та й годі. О Господи! Який божевільний я був, що покохав вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи більше не думатиму про вас, ніколи не згадуватиму вашого імені. Ви й не уявляєте, чим недавно ще були для мене... О, недавно!.. Тепер мені боляче навіть згадувати про те. І навіщо тільки ви трапили мені на очі! Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу і велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім’я... А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким обличчям, та й ото!

Сполотнівши, дівчина вся затряслась дрібним дрожем. Вона стиснула руки і насилу пробелькотіла, немовби слова застрявали їй у горлі:

- Ви ж це не серйозно, Доріане? Ви так наче граєте...

- Граю! Це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить, - уїдливо кинув Доріан.

Сібіл підвелась і підступила до нього. Болісно скулившись лицем, вона поклала руку йому на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її.

- Не торкайтесь мене!

Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлась ниць, наче стоптана квітка.

- Доріане, Доріане, не кидайте мене! - шепотіла вона. - Простіть мені, що я сьогодні так погано грала, - адже ввесь час тільки ви один були в мене на думці!.. Але я спробую... Я все зроблю, щоб грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання... Мабуть, я б його й не відчула, якби ви не поцілували мене... якби ми не поцілувались тоді... Поцілуй мене ще раз, мій коханий! О Доріане! Не кидай мене, бо... Мій брат... Ні, ні, то дурниці! Він лиш пожартував... Але ви, Доріане... Невже ви не простите мені сьогоднішній вечір? Я вперто працюватиму, я всіх сил докладу!.. Не будьте такий жорстокий зі мною, я ж люблю вас над усе на світі. Адже тільки однісінький раз моя гра не сподобалась вам! Ви праві, Доріане, - мені не слід було забувати, що я актриса. Я знаю, це в мене по-дурному вийшло, але я нічого не могла з собою подіяти. О, не кидайте мене, Доріане, не кидайте!..

Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звірятко, а Доріан Грей дивився на неї згори своїми прегарними очима, і його виточені уста кривились у пиховитій зневазі. Почуття людей, яких розлюбили, завжди чимось смішні. І слова, і ридання Сібіл видавались Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки осоругу.

- Я йду, - сказав він нарешті спокійно й чітко. - Я не хотів би бути недобрим, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.

Вона тихо плакала і не озивалася, лише підповзла трошки ближче. Її маленькі руки простерлись навмання, немовби шукаючи його. Доріан обернувся і вийшов з кімнати. За кілька хвилин він був уже на вулиці. (...)

Після виснажливої прогулянки містом Доріан повернувся додому.

У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар, здобич із барки якогось венеційського дожа. Три газових ріжки ще мигтіли у ньому голубими пелюстками в облямівці білого полум’я. Доріан загасив ліхтаря і, кинувши на стіл капелюха й плаща, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому поверсі. Охоплений новим для нього потягом до розкоші, він недавно все переладнав на власний смак у цьому покої і порозвішував на стінах рідкісні гобелени часів Ренесансу, що їх видобув із закинутої мансарди свого будинку в Селбі. Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. Він враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою. До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши квітку з петельки, він мовби завагався в нерішучості. Зрештою таки вернув назад і, наблизившись до портрета, уважно приглянувся. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Інакшим став вираз, щось жорстоке з’явилося в обрисах рота. Дивна річ!

Доріан одвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. В кімнату ступив променистий світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках, де вони, здригаючись, уляглися. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став іще чіткішим. Трепетливе й яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось жахливе. Його аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі з слонової кості - один з численних подарунків лорда Генрі, - він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, ніяка така складка не викривлювала йому червоних уст. Що ж би це значило?

Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакший. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна!

Доріан важко сів у крісло й задумався. І от нараз йому на пам’ять спливло те, що він був промовив у робітні Безіла Голворда того дня, коли портрет було закінчено. Так, він пригадував тепер усе геть до слова. У нього тоді прихопилося химерне бажання, щоб він сам залишався повік молодим, а старішав його портрет, і щоб його власна врода ніколи не марніла, а весь тягар його пристрастей та вад лягав на обличчя портретові; щоб цю намальовану його подобизну зорали зморшки страждань і мислі, а він сам щоб зберіг назавжди ніжний рум’янець і миловидість своєї щойно тоді усвідомленої юності. Невже його бажання справдилось? Та ні, це ж неможливо! Жах навіть подумати про таке. А проте ж - осьде портрет, і на ньому складка жорстокості біля уст.

Жорстокість! Хіба він був жорстокий? Це вона завинила, а не він! Вона уявлялась йому великою артисткою, і за це він її покохав. А вона його розчарувала. Вона виявилась нікчемністю, не вартою його кохання... І все ж тепер він з почуттям безмежного жалю згадував, як Сібіл приклякла була коло його ніг, ридаючи немов мале дитя. Як твердосерде він дивився тоді на неї! І чого він такий? Чого йому дано таку душу?..

Однак хіба й він не страждав? За ті три жахітливі години, поки тривала вистава, він пережив цілі століття мордувань, цілу вічність муки! А його життя так само ж цінне, як і її! В усякому разі, коли він поранив її на все життя, то й вона на якийсь час завдала йому болю. Але жінки вміють легше зносити горе, ніж мужчини, - вони ж бо тільки й живуть почуттями, тільки й думають, що про почуття. І коханців вони собі вибирають лише на те, щоб мати кому влаштовувати сцени. Так каже лорд Генрі, а він знає, що таке жінота... Отож навіщо йому мордуватись думками про Сібіл Вейн? Тепер вона для нього ніщо.

Але портрет! Як з ним бути? Портрет містить секрет його життя і виповідає усім правду. Портрет навчив його любити власну вроду. Тож невже він навчить його ненавидіти власну душу? Як же тепер і дивитись на цей портрет?

Ні, ні, то просто ілюзія, породження втомленої уяви. Це жахлива ніч, що він пережив, лишила по собі примари... Раптом у його мозкові блимнула та крихітна ясно-червона цяточка, що призводить людину до божевілля. Портрет анітрохи не змінився, безглуздя навіть думати про це!

Але ж ось портрет, втуплений у нього з жорстоким усміхом, що нищить усю принадність обличчя. Яскраве волосся сяє під вранішнім сонцем, блакитні очі втоплені в очі живого Доріана Грея. Безмежний жаль, - не за собою, а за намальованим своїм образом - пойняв юнака. Портрет уже змінився і змінюватиметься далі й далі. Золотавість його кучерів візьметься сивизною, поблякнуть ніжні троянди його юного обличчя. За кожен гріх, який він, Доріан, вчинить, лягатиме пляма ганьби на портрет і нівечитиме його красу... Але ні, він не грішитиме більше! Портрет - змінений він чи незмінений - стане для нього наочним втіленням його сумління. Він опиратиметься спокусі. Він не бачитиметься більше з лордом Генрі - принаймні не слухатиме його невловно-отруйних теорій, які колись у Безіловому садку вперше розворушили в ньому, Доріані, жагу неможливого... Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею, спробує знов її полюбити. Це його обов’язок. Вона ж, бідолашна, вистраждала, мабуть, більше за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте. (...)

РОЗДІЛ VIII

(...) Врешті він підійшов до столу і заходився писати палкого листа до коханої дівчини, благаючи її простити його і звинувачуючи себе у божевіллі. Сторінку за сторінкою він вкривав виразами пристрасного каяття і ще пристраснішого болю. Самоосуд нам дарує незрівнянну насолоду: коли ми ганимо самі себе, то відчуваємо, що ніхто інший не має права ганити нас. Відпущення гріхів дає нам не священик, а сама сповідь. Закінчивши листа, Доріан відчув себе вже прощеним.

Раптом у двері постукали і почувся голос лорда Генрі:

- Мій любий, я конче мушу вас бачити. Мерщій впустіть мене! Що це ви сидите так, замкнувшись?

Доріан спершу не відповідав, усе не рушаючи з місця. Але стукіт у двері не припинявся, а ставав дедалі чутніший. Так, мабуть, краще впустити лорда Генрі, пояснити йому, що він збирається почати нове життя, - він навіть посвариться, якщо інакше не обійдеться, або й взагалі порве з ним, коли вже це виявиться неминучим. Він скочив на ноги, квапливо заслонив портрет ширмою і відімкнув двері.

- Дуже прикро, що воно так сталося, Доріане, - ввійшовши, сказав лорд Генрі, - але вам не слід багато про це думати.

- Ви про Сібіл Вейн? - спитав Доріан.

- Атож, - відповів лорд Генрі, сівши в крісло і повільно стягуючи жовті рукавички. - Це жахливо, як з одного боку подивитись, але ж ви не винні... Скажіть-но, а після вистави заходили ви до неї за куліси?

- Аякже!

- Ну певно, певно. І ви посварилися?

- Я був неможливий, Гаррі! Просто неможливий! Але тепер уже все гаразд. Я не жалкую за цим усім - воно навчило мене краще розуміти самого себе.

- Ах, Доріане, я дуже радий, що ви так поставились до цього! Я боявся, щоб ви не мучили себе докорами сумління і не рвали в розпачі свої гарні кучері.

- Я вже пройшов через усе це, - мовив Доріан, усміхнено киваючи головою. - І зараз я безміру щасливий. Хоча б тим, що я пізнав, що таке совість. Це не те, що ви мені казали. Ні, це найбожественніше в нас! Більше не глузуйте з неї, Гаррі, - принаймні переді мною. Я хочу бути доброчесним. Я не можу й думки припустити, щоб моя душа стала потворна.

- Поздоровляю вас, Доріане, це чарівна мистецька підстава для етики! А чим же ви гадаєте почати?

- Одруженням із Сібіл Вейн.

- Одруженням із Сібіл Вейн! - скрикнув лорд Генрі, підводячись і спантеличено дивлячись на Доріана. - Але ж, мій любий Доріане...

- А так, одруженням. Я знаю, що ви хочете сказати - якусь неподобу про шлюб. Не треба! І взагалі ніколи більше не кажіть мені таких речей. Два дні тому я просив Сібіл одружитись зі мною. І я не збираюся порушувати свого слова. Вона буде моєю дружиною.

- Вашою дружиною?! Доріане!.. Так ви не одержали мого листа? Я написав вам записку сьогодні вранці і переслав через свого служника.

- Вашого листа? A-а, пригадую... Я, Гаррі, ще не читав його. Я боявся знайти там що-небудь мені неприємне. Своїми епіграмами ви роздираєте життя на шматки!

- Отже, ви нічого не знаєте?

- Що ви маєте на увазі?

Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і міцно стис його руки.

- Доріане, - сказав він, - у своєму листі... не лякайтесь... я написав вам, що Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місця, вирвавши руки.

- Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте це говорити!

- Це щира правда, Доріане, - серйозно сказав лорд Генрі. - Про це сповіщають усі ранкові газети. Я написав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутали. Такі справи прославляють людину в Парижі, але в нас у Лондоні публіка ще надто забобонна. Тут ніяк не годиться починати кар’єру скандалом. (...)

- Я не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не звичайний нещасливий випадок, хоч саме в такому вигляді треба цю подію піднести публіці. А справа виглядала приблизно так: коли вони вдвох із матір’ю виходили з театру десь о пів на першу ночі, дівчина сказала, що забула щось нагорі. Її чекають, але вона не повертається. Кінець кінцем її знаходять мертвою на підлозі в акторській кімнаті. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є у театрах. Не знаю, що саме, але, в усякому разі, щось із синильною кислотою чи свинцевими білилами. Певніше, з кислотою, бо померла вона одразу.

- Гаррі, Гаррі, це ж такий жах! - скрикнув Доріан.

- Звісна річ, це дуже трагічно, але не треба, щоб вас було вплутано у цю історію. Я читав у «Стандарт», що Сібіл Вейн мала сімнадцять років. А мені вона здалася ще молодшою, наче справжнім дитям. Та й грала вона так невправно... Доріане, ви не повинні брати цього надто близько до серця. Краще їдьмо зі мною на обід. А пізніш ми заглянемо до опери. Сьогодні співає Патті1, все товариство збереться там. Ви зможете зайти в ложу моєї сестри. З нею буде кілька цікавих жінок.

1 Патті Аделіна (1843-1919) - відома італійська співачка.

- Отже, це я убив Сібіл Вейн!.. - сказав Доріан Грей мовби сам до себе. - Вбив! Це так же певно, коли б я встромив їй ножа у горло! І однак троянди через це не прив’яли, а пташки все так само радісно виспівують у моєму саду. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, їхати в оперу, а потім, мабуть, ще кудись вечеряти. Яке життя надзвичайне і драматичне! Якби я прочитав це в книжці, я ридав би над ним. А ось тепер, коли це сталося у дійсності, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози. (...)

Я зрозумів, що був несправедливий з нею. А тепер - вона мертва. О Боже, Боже! Гаррі, що мені робити? Ви не знаєте, в якій я небезпеці, і ніщо не може втримати мене від падіння. Але вона допомогла б мені! Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично з її боку! (...)

- Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, і не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживлював Шекспірові п’єси, сопілкою, через яку Шекспірова музика звучала багатше і життєрадісніше. І досить їй було тільки торкнутися реального життя, як вона ранила його, воно ранило її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелією, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо1, але не проливайте сліз над Сібіл Вейн. Вона була менш реальна, ніж усі вони.

1 Брабанціо - персонаж із трагедії В. Шекспіра «Отелло», Дездемонин батько.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З садка нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

За хвилину Доріан Грей звів очі.

- Ви, Гаррі, допомогли мені зрозуміти себе самого, - пробурмотів він, полегшено зітхаючи. - Я й сам відчував усе те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не всьому міг дати раду... Як добре ви знаєте мене! Але ми не розмовлятимем більше про те, що сталося. То було незрівнянне переживання - і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені що-небудь таке ж надзвичайне...

- Все ваше - ще попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі. (...)

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, камердинер порається неймовірно мляво.

Тільки-но Віктор вийшов з кімнати, як Доріан метнувся до ширми і відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, до портрета звістка про смерть Сібіл Вейн дійшла раніше, ніж до нього самого. Портрет сприймав події відразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота в ту ж мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було... А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі у живого Доріана? Юнак розмірковував над цим, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, і аж здригався від самої цієї думки. (...)

РОЗДІЛ IX

Вранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього зайшов Безіл Голворд.

- Я такий радий, що застав вас, Доріане! - повагом почав художник. - Я заходив учора ввечері, але мені сказали, що ви в опері. Звичайно, я знав, що це неможливе. Ви хоча б домашнім сказали, куди насправді йдете! Я весь вечір перебув у жахливій тривозі, побоюючись, щоб за однією трагедією не сталося іншої. Ви ж могли б сповістити мене телеграмою, скоро тільки дізналися. Я про це прочитав цілком випадково у вечірньому випуску «Глобу», що потрапив мені на очі в клубі, і враз кинувся сюди, але, на превеликий жаль, не застав вас. Я не можу й передати вам, як приголомшило мене це нещастя! Розумію, як ви мусите страждати. Але де ж ви були? Мабуть, до її матері їздили? Я зразу був подумав і собі податися слідом за вами - адреса є в газеті, це десь ніби на Юстон-род, чи що. Але чим би я міг зарадити такому лихові? То й пощо було втручатися?.. Нещасна мати! Як їй зараз важко! Адже ж то єдине її дитя. Що вона каже про все це?

- Любий Безіле, звідки я маю знати? - знудьговано пробурмотів Доріан Грей, потягуючи жовтаве вино з добірного венеційського келиха в золотих бусинах. - Я був в опері. І вам треба було б туди приїхати. Я познайомився з леді Гвендолен, сестрою Гаррі, - ми сиділи в її ложі. Вона дуже чарівна жінка, та й Патті співала просто божественно! Не говоріть про бридкі речі, Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має рацію - лише слова надають явищам реальності. А матір Сібіл, між іншим, не сама - вона має й сина; вродливий, певно, хлопець! Але він не виступає на сцені. Він чи не моряк... Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер працюєте...

- Ви були в опері?.. - повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. - Ви були в опері у той час, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у жалюгідній халупі? Ви можете казати мені, що інші жінки виглядали чарівно і що Патті співала божественно, - і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? І-і, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!

- Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! - вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. - Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що минуло, те минуло.

- Для вас учорашній день уже минувшина?

- До чого тут час? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може спекатись жури, так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, - але щоб вони були мені підвладні!

- Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. Виглядаєте ви все тим самим чудовим хлопчиком, що день у день приходив до мене в робітню позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім, ніжним, ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз... Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите, як людина без жалю в серці... Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилинку дивився на колихке зело саду, заллятого сонцем.

- Я, Безіле, багато що завдячую Гаррі, - озвався він урешті, - і то більше, ніж вам. Ви тільки навчили мене марнославства.

- І я вже покараний за це, Доріане... Або колись буду покараний.

- Не розумію, до чого це ви, Безіле, - обернувся Доріан. - І чого ви хочете від мене? Ну, чого?

- Я хочу того Доріана Грея, що я малював, - сумно промовив художник.

- Безіле, - сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече. - Ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн збавила себе віку...

- Збавила себе віку! О Боже! Невже це правда? - аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.

- А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був просто нещасливий випадок? Ясна річ, ні! Вона сама збавила себе віку!

Художник затулив обличчя руками.

- Оце жах! - пробурмотів він, здригнувшись.

- Ні, - мовив Доріан Грей, - ніякого жаху тут нема. Навпаки, це велика романтична трагедія нашої доби. У пересічних акторів справжнє життя звичайно найбанальніше. З них виходять зразкові чоловіки, вірні дружини, - словом, сама нудота. Ви розумієте, що я маю на увазі, - оту буржуазну доброчесність і таке інше. Але Сібіл і на крихту не була схожа на них. Вона й у власному житті зазнала високої трагедії. Вона завжди була героїня. Того останнього вечора, коли ви бачили її, вона грала погано, бо спізнала реальність кохання. А дізнавшись про його примарність, вона померла - так, як померла б і Джульетта. Вона просто повернулася назад, у царину мистецтва. Її доля має щось від мучеництва. Така сама зворушливість безплідних мук, така сама намарно втрачена краса... Але не думайте, Безіле, що я не страждав. Був такий момент! Якби ви прийшли вчора так приблизно о пів на шосту чи за чверть до шостої, - то застали б мене в сльозах. Навіть Гаррі, котрий, власне, й приніс мені цю звістку, не мав ані гадки про те, що я пережив. Я страждав неймовірно! А потім це минуло. Не можу ж я те саме почуття переживати вдруге. Та й ніхто не може, крім сентиментальних людей... Ви страх як несправедливі до мене, Безіле. Ви прийшли мене заспокоїти, - це дуже люб’язно з вашого боку, - а побачивши, що я спокійний, розпалюєтесь гнівом. Ото маєте людську співчутливість! (...)

Стати глядачем власного життя - це, як каже Гаррі, значить уникнути життєвих страждань. Я знаю, вас дивують мої слова. Ви ще не збагнули, наскільки я розвинувся. Коли ми з вами познайомились, я був хлопчак. Тепер я дорослий. У мене нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим. Але мені не хотілося б, щоб ви розлюбили мене. Я змінився, так, але ви повинні завжди бути моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж я знаю: ви кращі за нього. Ви не сильніший - ви занадто боїтеся життя, - але ви таки кращий. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут поробиш?

Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому - адже Доріанів образ позначив якісний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб ізнов йому дорікати. Та й кінець кінцем байдужість юнакова - лише скороминущий настрій. В Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного...

- Гаразд, Доріане, - сказав нарешті Голворд з сумною усмішкою. (...)

• Тут Безіл згадав про написаний ним портрет Доріана й висловив бажання поглянути на нього. Однак Доріан грубо відмовив йому. Після того, як художник пішов, герой розпорядився сховати портрет у старій класній кімнаті, до якої ніхто, крім нього самого, не міг доступитися.

Потім він узявся за книжку, надіслану лордом Генрі.

РОЗДІЛ X

(...) Що б то могло бути? Підійшовши до перламутрового столика, що завжди здавався йому виробом дивних єгипетських бджіл, які ліпили срібні стільники, він зручно вмостився у кріслі і розгорнув книжку. Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша1 з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одіннях гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах.

1 «Книжка ця була найдивніша...» - йдеться про роман французького письменника Ж.К. Гюїсманса (1848-1907) «Навпаки».

Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Твір цей являв собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, який у половині XIX сторіччя намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які в різні часи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само - природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і неврозумливим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів2. Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати - чи знайомишся з духовними екстазами якогось середньовічного святого, чи з похмурою сповіддю сучасного грішника. Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманив мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їх музики, ускладнені рефрени і вмисні повтори - усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії. Він поглинав розділ по розділу, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні... (...)

2 Французька школа символістів - літературна течія другої половини XIX ст. (П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме та ін.), яка прагнула відображати навколишній світ через символіку художніх образів.

РОЗДІЛ XI

Довгі роки Доріан Грей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А вірніше, то ніколи того й не прагнув. Із Парижа він замовив собі аж дев’ять розкішно виданих її примірників і оправив кожен у інший колір, так щоб вони відповідали його мінливим настроям і примхливій уяві, яка часом уже трохи не зовсім виходила з-під його влади. Герой цієї книжки, чарівний молодий парижанин, що в ньому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прототипом його самого. Та й цілий роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще до того, як він прожив це життя в дійсності.

Але в одному Доріан був щасливіший за фантастичного героя роману. Він ніколи не зазнавав - і йому не судилося ніколи зазнати - того моторошного жаху перед дзеркалами, перед гладкою металевою поверхнею, перед спокійною гладінню води, жаху, що так рано дався взнаки юному парижанинові, коли він раптом згубив свою чудову вроду. З почуттям, подібним до зловтіхи, - адже мало не завжди радість, а насолода й поготів, мають у собі дрібку жорстокості, - перечитував Доріан останню частину книжки, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе і розпач людини, яка втратила те, що цінувала найдорожче в інших людях і взагалі у світі.

А Доріан мав чим тішитись, бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Голворда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув найчорніші поголоси про Доріана - чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах, - не могли пойняти віри у його безчестя, коли бачили Доріана в живі очі. Він завжди виглядав людиною, якої не діткнув житейський бруд. Люди, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли він заходив, наче сама незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він мовби нагадував їм про втрачену чистоту. Їх брало подивом, як це така чарівна з лиця людина спромоглась уникнути тавра нашого віку, ницого і сластолюбного воднораз.

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди мав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все юне ще лице, що всміхалося до нього з люстра. Чим гострішав контраст, тим своєрідніша була насолода. Він усе дужче закохувався у власну красу і все більш зацікавлено спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а бува з моторошним і жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що зорювали зморшкувате чоло і облягом обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше - ознака розбещеності чи ознака віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук на портреті і осміхався. Він брав на глум це спотворене й понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений і під чужим ім’ям, Доріан Грей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було чисто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони були сиділи в садку їхнього друга, зростала тим швидше, чим заповзятливіш він її заспокоював. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала все невситимішою.

Попри все це, він не був настільки нерозважливий, щоб нехтувати правила світського життя. Раз чи двічі на місяць протягом зими і щосереди під час літнього сезону двері його чудового будинку широко розчинялися перед гістьми, які мали собі до послуг чари мистецтва найславетніших музик дня. Його обіди, що в опорядженні їх йому завжди допомагав лорд Генрі, відзначались як дбайливим добором і розташуванням гостей, так і витонченим смаком в оздобленні столу: екзотичні квітки, розкішно вишиті скатертини, старовинний срібний та золотий посуд гармонійно зливались у справжню симфонію. І було чимало таких - надто серед зеленої молоді, - що бачили в Доріані Греї втілення ідеалу, яким вони часто марили за студентських років у Ітоні чи Оксфорді, ідеалу, який мав сполучити в собі високу культурність ученого з грацією та досконалими манерами світської людини. Доріан Грей їм видавався одним з тих, що, як мовляв Данте1, намагаються «осягти досконалість, поклоняючись красі». Кажучи словом Готьє, він був тим, для кого «існує видимий світ».

1 Данте Аліг’єрі (1265-1321) - італійський поет, автор «Божественної комедії» та ліричних поезій, що започаткували гуманістичне письменство доби Відродження.

І, безперечно, для Доріана саме Життя було перше і найвеличніше з мистецтв, що перед ним усі інші мистецтва - лише підготовчі щаблі. Не гребував він і Модою, яка може на часину зреалізувати й найфантастичніше, вабив його і Дендізм, який пробує по-свойому утвердити абсолютність відносного розуміння краси. Його манери одягатись, ті моди, що їм він вряди-годи віддавав данину, справляли помітний вплив на молодих чепурунів на балах у Мейфері і в клубах на Пел-Мел2. Вони мавпували його в усьому, силкуючись і собі бути такими ж вишуканими та чарівними навіть у дрібницях, які для самого Доріана не мали жодної ваги.

2 Пел-Мел - вулиця в Лондоні, на якій була зосереджена більшість аристократичних клубів.

Він залюбки посів те становище в світі, що було йому надане по його повнолітті, і мав утіху від думки, що він і справді може стати для сьогочасного Лондона тим, чим автор «Сатирикону»3 був для Рима доби Нерона. А проте у глибині душі він бажав бути чимось більшим, аніж тільки arbiter elegantiarum, що з ним радяться, які добрати коштовності, як зав’язати краватку або як носити тростину. Він прагнув виробити цілий новий спосіб життя, що виходив би з розумних філософських засад, що мав би свої упорядковані принципи, - і найвищий сенс існування бачився йому в одуховленні почуттів. (...)

3 «Сатирикон» - твір, що приписують римському письменнику Петронію (І ст. н. е. ), організаторові видовищ при дворі Нерона. Тацит називає Петронія «arbiter elegantiarum», тобто суддею в питаннях смаку, такту тощо.

Так, потрібен, як і завбачав лорд Генрі, новий Гедонізм, що має заново перебудувати життя, вирятувавши його від суворої і огидної пуританщини, яка на превелике диво ожила в наші дні. Певна річ, цей гедонізм не буде нехтувати інтелект, однак він не пристане ні на яку теорію чи вчення, що вимагають пожертви бодай часткою чуттєвого досвіду. Адже мета гедонізму - якраз самий досвід, а не плоди досвіду, солодкі чи там гіркі. Ні з аскетизмом, що омертвлює почуття, ні з вульгарною розпустою, що притуплює їх, він не мав би анічого спільного. Новий гедонізм навчив би людину розкошувати кожною миттю життя, яке й саме є тільки скороминуща мить. (...)

• Далі детально описуються естетські захоплення Доріана Грея: він брався за вивчення ароматичних речовин, коштовного каміння, гобеленів та фресок, колекціонував чудернацькі музичні інструменти та культове вбрання. Проте весь час герой носив у собі страх перед власним портретом.

Часом, розважаючи гостей у своєму буднику в Нотінгемширі - аристократична молодь була його звичайним товариством - і приголомшуючи ціле графство марнотратними розкошами й бучною пишнотою свого способу життя, він раптом в самому розпалі кидав веселощі і стрімголов мчав до Лондона переконатись, чи не висадив хто дверей до тієї кімнати і чи на місці портрет. На саму тільки думку про це Доріана оперізував холодний жах. Тоді ж бо світ дізнається про його таємницю! А може, дехто вже й тепер підозрює щось?

Бо, хоч він і зачаровував багатьох, не обмаль було й таких, що не клали в ньому віри. Його ледве не забалотували в одному вест-ендському клубі, бути членом якого він мав цілковите право з огляду на своє походження і становище. Розповідали також, що коли один Доріанів приятель привів його до курильної кімнати в клубі «Черіл», герцог Бервік та ще якийсь добродій демонстративно підвелись і вийшли. Доріан мав уже років двадцять п’ять, коли про нього почали ширитись поголоски. Подейкували, що хтось бачив його в якомусь брудному притоні аж край Вайтчепелу, де він зчепився з чужоземними матросами; поговорювали, що він приятелює із злодіями та фальшивниками грошей і знається на секретах їхнього ремесла. Лиха слава оточувала його дивні відлуки, і щоразу, коли він знову з’являвся в світі, чоловіки шепотілися по кутках, а проходячи повз нього, зневажливо посміхались або кидали холодні допитливі погляди, мовби заповзявшися вивідати його таємницю.

На прояви такої зухвалості й неповаги Доріан, звичайно, не зважав, а його щира товариськість, чарівний, сливе хлоп’ячий усміх, принадність чудесної юності, що, здавалося, ніколи не облишить його, для більшості людей були самі з себе достатньою відповіддю на обмови, як вони називали ті чутки про Доріана. Однак зауважили й те, що дехто з найближчих Доріанових друзів згодом став обминати його. Жінки, що перше безтямно кохали Доріана, заради нього знехтувавши пристойність та громадську думку, тепер блідли з сорому й жаху, тільки Доріан Грей увіходив до кімнати.

Але в очах багатьох поговори про Доріана лише збільшували його надзвичайні й небезпечні чари. (...)

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Розкажіть про обставини знайомства головного героя із Сібіл Вейн. Чим ця дівчина привернула його увагу?
  • 2. Розкрийте зв’язок між характером закоханості Доріана та «естетизмом» і «гедонізмом», вихованими в ньому лордом Генрі.
  • 3. Як поставився Генрі до кохання свого друга?
  • 4. Чим був зумовлений акторський провал Сібіл? Як на нього відреагували Доріан, Генрі та Голворд?
  • 5. Що саме зруйнувало кохання Доріана до дівчини?
  • 6. А чому він згодом вирішив виправити свою помилку? Чи був цей намір продиктований щирим каяттям?
  • 7. Порівняйте реакцію Генрі та Голворда на звістку про загибель Сібіл. Якими аргументами лорд Генрі «заспокоїв» совість Доріана? Яку роль він відіграв у житті головного героя на цьому етапі?
  • 8. Як склалося подальше життя Доріана?
  • 9. Як вплинула на молодого чоловіка надіслана лордом Генрі книжка?

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи кохав Доріан юну акторку?
  • 2. Чому, на вашу думку, цей герой став кумиром нового покоління?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • 1. Як ви гадаєте, чи міг би Доріан Грей спокутувати свою провину, якби Сібіл залишилася жити?
  • 2. Спрогнозуйте подальший розвиток подій.

• Одного осіннього вечора до Доріана завітав Безіл, вражений жахливими чутками про нього. Вимагаючи відповіді на свої дорікання, художник у запалі вигукнув: «Але чи я знаю вас? Я запитую себе - і не можу скласти відповіді. Для того я перше мав би побачити вашу душу!» Глумливо розсміявшись, Доріан повів Безіла до кімнати, в якій був схований чарівний портрет.

РОЗДІЛ XIII

Вийшовши з кімнати, Доріан рушив сходами нагору. Безіл Голворд ступав позаду. Ішли вони знишка, як інстинктивно ходять люди поночі. Химерні тіні від лампи падали на стіни та східці. Прорвався вітер і дзеленькнув десь шибкою.

Коли вони добулися горішньої площадинки, Доріан поставив лампу долі і встромив ключа в замковий отвір.

- Отже, ви наполягаєте, Безіле? - тихо спитав він.

-Так.

- Чудово! - Доріан посміхнувся, а тоді додав уже різким тоном: - Ви тільки один у світі маєте право знати все про мене. Ви куди більше, ніж гадаєте, причетні до мого життя.

Піднявши лампу, він одімкнув двері й увійшов. Зсередини війнуло холодне повітря, і вогонь у лампі спалахнув на мить темно-оранжевим світлом. Доріан здригнувся.

- Зачиніть двері за собою, - пошептом кинув він Голвордові, ставлячи лампу на стіл.

Художник ошелешено роздивлявся довкола. Знати було, що кімната вже довгі роки стоїть пустою. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня, напівпорожня книжкова шафа та ще стілець і стіл - оце ніби й усе тут. Поки Доріан Грей запалював недогарок свічки на каміні, Голворд спостеріг, що все навкруг припало порохом і що килим дірявий. За панелями з шурхотом пробігла миша. Вогкий пліснявий дух витав у кімнаті.

- То ви гадаєте, Безіле, самий тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і ви побачите мою душу!

Голос Доріанів звучав холодно і жорстоко.

- Доріане, ви що, з глузду з’їхали чи дурня клеїте? - насуплено мовив Голворд.

- Не хочете? Тоді я сам це зроблю, - сказав Доріан і, шарпнувши покривало, зірвав його з прутини і пошпурив на підлогу.

Зойк жаху вихопився у художника, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні бридотно вишкірене обличчя. Вираз портрета викликав лише презирство й огиду. Боже милостивий, адже перед ним портрет Доріана Грея! Лице, хоч як жахливо знівечене, все ще зберігало часточку його чудесної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, і ясною барвою ще горіли сластолюбні уста. В припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів та стрункої шиї. Так, це сам Доріан. Але хто ж намалював його такого? Художник наче впізнавав свою руку, та й рама була знайома, роблена за його ескізом. Здогад - моторошно неймовірний, а все ж Голвордові зробилося страшно. Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. У лівому кутку видніли довгі літери - його ім’я, виведене циноброю.

Це мерзенна пародія, це якась безчесна й підла сатира! Він ніколи не малював такого!.. І все-таки цей портрет - його робота. Голворд упізнав портрет, і враз гаряча кров немов застигла у нього в жилах. Його робота! Але ж бо що це значить? Чому портрет змінився?.. Він обернувся і безтямними очима втупився в Доріана. Губи його нервово сіпались, пересохлим язиком несила було ворухнути. Він провів рукою по чолу, вкритому холодним потом.

А молодик, прихилившись до полички над каміном, зосереджено стежив за ним - з таким виразом, як у людини, захопленої грою великого артиста. На його обличчі ні справжнього страждання, ані справжньої радості - просто гостра цікавість глядача та ще, може, очі поблискують переможисто. Вийнявши квітку з петельки, він мовби нюхав її.

- Що ж це таке? - спромігся нарешті на слово Голворд. Власний голос пролящав незвично різко, немов чужий, у його вухах.

- Багато років тому, коли я був ще зеленим хлопцем, - почав Доріан Грей, розминаючи пальцями квітку, - ви побачили мене. Ви взялися лестити мені і навчили пишатися власною вродою. Одного дня ви познайомили мене із своїм другом, і він пояснив мені, яке це диво - юність, і тоді ж ви скінчили мого портрета, що відкрив мені інше диво - красу. В якусь божевільну мить - я й досі не знаю, чи жалкую за тим, чи ні, - я висловив бажання... ви, мабуть, назвали б його молінням...

- Я пам’ятаю! О, ще й як пам’ятаю!.. Та ні, це ж неможливо! Просто тут вогко і полотно зайшло пліснявою. Чи, може, фарби мали в собі якийсь роз’їдливий матеріал... Ну певно ж! Бо щось інше - це річ неможлива!

- А хіба взагалі є що-небудь неможливе? - пробурмотів Доріан Грей, підійшовши до вікна і притулившись чолом до холодної змокрілої шибки.

- Ви ж казали мені, то знищили картину!

- Я помилився. Вона знищила мене.

- Я не вірю, що це моя робота!

- Недобачаєте в ній свого ідеалу? - гірко мовив Доріан.

- Свого ідеалу, ви кажете?..

- Ні, це ви так казали.

- У цьому нічого не було поганого і нічого ганебного. Такого ідеалу, який у вашому образі я бачив, я ніколи вже не знайду. А це - обличчя сатира1!

1 Сатир - у грецькій міфології сатири - це лісові божества, супутники Діоніса, ледачі, хтиві, часто п’яні створіння.

- Це обличчя моєї душі.

- О Боже! І кому я поклонявся! Воно ж має очі диявола!..

- У кожнім із пас - і Небо, і Пекло, Безіле! - скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.

Голворд повернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.

- Боже мій! Таж коли ви й справді так опоганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший, ніж гадають ваші ненависники!

Він підніс свічку ближче і почав пильно придивлятись до полотна. Поверхня виглядала точнісінько такою ж, як вона вийшла у нього з рук. Це жахливе зіпсуття явно прийшло знутра. Якась потайна імпульсивність портретового життя спричинила те, що його повільно роз’їдає проказа розбещеності. Розклад тіла у вогкій могилі не такий моторошний!

Рука художника так дрижала, що свічка випала із ставника і, шиплячи, догорала на підлозі. Він ногою загасив її і, знесилено сівши на хисткого стільця при столі, затулив обличчя руками.

- Боже милосердний! Яка це кара! Яка жахлива кара, Доріане! - Відповіді не було, від вікна чулося лише ридання Доріанове. - Моліться, Доріане, моліться, - пробелькотів Голворд. - Як це нас навчали в дитинстві? «Прости нам провини наші... Не введи нас у спокусу і збав нас од лукавого...» Кажім разом! Молитву ваших гордощів було почуто. Тож буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто обожнював вас - і я за це зазнав покари. Ви теж занадто себе обожнювали. Обох нас покарано.

Доріан Грей повільно обернувся і глянув на Голворда стуманілими очима.

- Запізно, Безіле, - насилу він вимігся.

- Покаятись ніколи не запізно, Доріане. Станьмо на коліна і спробуймо пригадати хоч якусь молитву. Хіба ж не сказано десь у Святому Письмі: «Хоч би гріхи ваші були як кров, я зроблю їх білими як сніг»?..

- Тепер для мене ці слова - порожній звук.

- Цитьте, не кажіть так! Ви й без того досить накоїли в житті лиха. Боже мій! Хіба ви не бачите, як глумливо ця клята штука щириться до нас?

Доріан Грей глянув на портрета, і враз - наче навіяна тим образом на полотні чи нашептана тими вишкіреними устами - в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голворда. Скаженість зацькованої тварини пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ніколи й нікого ще в житті.

Він дико озирнувся круг себе. В око йому впало щось блискуче на розмальованому віку скрині просто нього. Він пригадав - то ніж, що він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стіл, він помалу зближався до скрині. Опинившись позад Голворда, він схопив ножа і обернувся. Голворд ворухнувсь, наче маючи підвестися. Доріан миттю підскочив до нього, втопив ніж у випнуту артерію за вухом і, придавивши Безілеві голову до столу, став ще й ще штрикати її ножем.

Почувся глухий стогін і жахітний кавкіт людини, що захлинається в крові. Простягнені вперед руки тричі конвульсійно шарпнулись угору, пальці, дубіючи, по-чудернацькому тріпотнули в повітрі. Доріан ще два рази встромив ножа - Голворд уже був непорушний. Щось почало скапувати на підлогу. Доріан почекав хвильку, все ще притискуючи голову жертви. Потім кинув ножа на стіл і прислухався.

Ніде ані шелесне, тільки чути «крап, крап» на витертий килим. Доріан відчинив двері і вийшов на сходи. Дім облягала мертва тиша. Всі спали. Кілька секунд він стояв, перехилившись через бильця, і вдивлявся в чорну навислу пітьму. Тоді вийняв ключа з дверей і, повернувшись до кімнати, замкнувся зсередини.

Мрець сидів, усе так само згорбатілий, припавши головою до столу, розпростерті руки здавалися неприродно довгими. Коли б не червоний нерівний проріз на потилиці та не темна, трохи вже застигла калюжка, що поволі ширшала на столі, подумалося б, що людина просто заснула.

Як швидко все це сталося! На диво спокійний, Доріан підійшов до засклених дверей, відчинив їх і ступив на балкон. Вітер уже розігнав туман, і небо скидалося на велетенський павичів хвіст, унизаний міріадами золотих очей. Внизу він побачив полісмена, що, обходячи свою дільницю, освітлював довгим променем ліхтарика двері поснулих будинків. (...)

Замкнувши за собою двері, Доріан став тихцем спускатися. Дерев’яні східні поскрипували під ним, наче видаючи болісний стогін. Кілька разів він заклякав на місці й чекав. Ні, все спокійно. Це лише відлунок його ходи.

Діставшись до бібліотеки, Доріан помітив у кутку валізку й пальто. Їх треба було десь сховати! Він відімкнув потайну шафу в стіні, де лежало вбрання для його походеньок, і поклав туди художникові речі. Пізніше він любісінько їх спалить. Тоді витягнув годинника. За двадцять хвилин друга.

Він сів і задумався. Щороку - ба навіть чи не щомісяця - в Англії вішають людей за таке. Немов саме повітря під’юджує їх на вбивства! Мабуть, якась кривава зірка занадто наблизилася до землі... А втім, хіба є докази проти нього? Безіл Голворд вийшов з його будинку об одинадцятій годині. Ніхто не бачив, як він сюди повернувся: челядь майже вся в Селбі, камердинер спить... Париж!.. Ну ясно. Безіл нічним поїздом виїхав до Парижа, як і лагодився. Всі знають його затвірницьку вдачу, отож мине добрих кілька місяців, перше ніж зродяться які-небудь підозри. Кілька місяців! Усі сліди можна буде знищити куди раніше.

Раптом йому спала на думку одна річ. Надягнувши хутряне пальто й капелюха, він вийшов у передпокій. Там постояв, прислухаючись до неквапної важкої ходи полісмена вулицею і дивлячись, як промінець його ліхтарика поковзнув по вікну. Затамувавши віддих, він чекав.

Трохи згодом він одсунув засув і обережно вийшов надвір, тихенько замкнувши за собою двері. Потім почав дзвонити. Минуло хвилин п’ять, поки з’явився напівзодягнений і заспаний камердинер.

- Перепрошую, що розбудив вас, Френсісе, - входячи, сказав Доріан. - Я забув свого ключа. Котра зараз година?

Кліпаючи очима, служник глянув на годинника:

- Десята хвилина на третю, сер.

- Десята на третю? Так пізно!.. Вранці розбудите мене о дев’ятій годині. Я маю одну справу.

- Гаразд, сер.

- Хто-небудь заходив увечері?

- Був містер Голворд, сер. Він чекав на вас до одинадцятої години, а тоді пішов, щоб устигнути на поїзд.

- A-а! Шкода, що ми не побачились. Він нічого не переказував?

- Ні, сер, він тільки сказав, що напише вам із Парижа, коли не застане вас сьогодні в клубі.

- Ну що ж, добре, Френсісе. То не забудьте розбудити мене вранці о дев’ятій.

- Не забуду, сер.

Слуга рушив по коридору, човгаючи капцями. Доріан Грей кинув капелюха й пальто на стіл і пройшов до бібліотеки. Якусь чверть години він у задумі ходив з кутка в куток, кусаючи губи. Тоді взяв з полички Синю книгу і почав гортати. «Алан Кемпбел. Мейфер, Гертфорд-стріт, 152». Так, це саме та людина, що йому потрібна.

РОЗДІЛ XIV

Вранці Доріан надіслав листа своєму колишньому приятелеві Алану Кемпбелу.

(...) Колись, років п’ять тому, Доріан і Алан були великими друзями - вони були майже нерозлучні. Потім їхня приязнь нараз урвалася. І тепер, як вони здибалися де в товаристві, усміхався лише Доріан Грей; Алан Кемпбел - ніколи.

Кемпбел був надзвичайно здібний юнак, дарма що не розумівся на образотворчості, а тією дрібкою смаку до поезії, яку він мав, цілковито завдячував Доріанові. Найбільшою його пристрастю була наука. У Кембриджі1 він дуже багато часу працював у лабораторії і з відзнакою склав іспит з природничих наук. Ось і тепер він усе цікавився хімією, завів собі власну лабораторію, де замикався цілими днями на велику прикрість своїй матері, - вона жадала синові парламентської кар’єри, а про хіміка уявляла, що це щось на рівні простацького аптекаря. Водночас Алан став також непересічним музикантом: на скрипці та роялі він грав краще, ніж більшість аматорів. Власне, музика й звела їх, його і Доріана Грея, - музика і та незбагненна принадність, що нею Доріан міг при бажанні, а часто й несвідомо, зачаровувати всіх, із ким стикався. Вони познайомились у леді Беркшир - того вечора, коли там грав Рубінштейн2, і опісля їх завжди бачили разом в опері й усюди, де можна було почути гарну музику.

1 Кембридж - місто в Англії на північ від Лондона; Кембриджський університет, заснований у XIII ст., один із найвідоміших в Англії.

2 Рубінштейн Антон (1829-1894) - російський піаніст і композитор.

Дружба їхня тривала півтора року. Кемпбел часто бував або в Селбі, або в будинку на Гровнер-сквер. Для нього, як і для багатьох інших, Доріан Грей був взірець усього прекрасного й чарівного в житті. Чи сталася між ними яка сварка - ніхто ніколи так і не дізнався. Але раптом зауважено, що при зустрічі вони заледве одним словом обмінюються і що Кемпбел щоразу рано покидає будь-яку гостину, де присутній Доріан Грей. Та й на вдачу він змінився - ставав часами на диво понурим, видимо знеохотився слухати музику і сам ніколи вже не грав, - мовляв, наукові студії не дають йому змоги музикувати. І певно, що так: що не день він усе більше поринав у біологію, і його прізвище вже деколи згадувано в наукових журналах - у зв’язку з його цікавими дослідами.

Ось на цю людину й чекав Доріан Грей, раз у раз позираючи на годинника. З кожною хвилиною тривога його зростала. Нарешті він підвівся і заходив туди-сюди по кімнаті, нагадуючи виглядом прегарну звірину, що кидається в клітці. Хода його була широка й безгучна, а руки навдивовижу холодні. (...)

Нарешті двері відчинились і ввійшов камердинер. Доріан обернув до слуги потьмянілий зір.

- Містер Кемпбел, сер, - доповів той.

З пошерхлих губ Доріана зірвався віддих полегкості, обличчя його знову ожило.

- Просіть же його швидше, Френсісе!

Доріан помалу приходив до тями. Перестрах його минув.

Слуга вклонився і вийшов. За які півхвилини з’явився Алан Кемпбел, суворий та блідий на вигляд - вугільно-чорне волосся й темні брови ще виразніше відтінювали його блідість.

- Ви вельми ласкаві, Алане! Я вам дуже вдячний.

- Грею, я зарікся ступати ногою на ваш поріг. Але ви написали, що це справа життя й смерті...

Говорив Кемпбел повільно, твердим і холодним голосом. Зневагою світився його незворушний допитливий погляд на Доріана. Рук він не вийняв з кишень каракулевого пальта і начебто не помітив жесту, що ним його вітали.

- Так, це справа життя й смерті, Алане, і не тільки однієї людини. Сідайте.

Кемпбел сів на стілець біля столу, Грей - напроти. Очі їхні зустрілися. Доріанів погляд сповнений був безмежного жалю. Доріан розумів: те, що має він зробити, - річ жахлива.

По кількох хвилинах напруженої мовчанки Доріан нахилився вперед і промовив - дуже тихо, пильнуючи враження, яке справляють на співбесідника його слова:

- Алане, нагорі у цьому будинку, в замкненій кімнаті, куди не має доступу ніхто, крім мене, за столом сидить небіжчик. Він мертвий уже десять годин. Не совайтесь і не дивіться на мене так! Хто ця людина, через що і як вона вмерла - вас не обходить. Вам треба зробити тільки ось що...

- Стривайте, Грею! Я не хочу далі слухати. Мені байдуже, правду ви кажете чи ні. Я навідліг відмовляюся вплутуватись у це. Тримайте при собі свої страхітливі таємниці, мене вони тепер не цікавлять.

- Алане, вони повинні вас зацікавити. І хоч би там як, а в цій таємниці не минеться без вашої участі. Мені страшенно шкода вас, Алане, але іншої ради нема. Тільки ви можете врятувати мене. Я змушений втягнути вас до цієї історії - це єдиний вихід. Алане, ви ж людина вчена, маєте справу з хімією та іншими науками, провадите всілякі досліди. Вам треба тільки знищити оте, що там нагорі, знищити так, щоб жодного знаку по ньому не лишилося. Ніхто не бачив, як цей чоловік увійшов у мій дім. Всі гадають, що він тепер у Парижі. Що він зник - на це звернуть увагу лише через кілька місяців. І треба, щоб на той час тут не було вже найменшого сліду від цього. Ви, Алане, повинні перетворити його й усе на ньому в жменьку попелу, що я б міг розвіяти з вітром.

- Ви збожеволіли, Доріане!

- Ага! Я сподівався, що ви таки назвете мене на ім’я.

- Ви збожеволіли, кажу я вам, коли зізнаєтеся в цих страхіттях переді мною! Хіба нормальна людина може уявити, щоб я бодай пальцем поворухнув для вас? Мені нічого робити в цій справі. Невже ви гадаєте, що я важитиму своєю честю заради вас? Та гетьте зі своїми диявольськими витівками!

- Це було самогубство, Алане.

- Я дуже радий. Але хто призвів до цього? Певно, що ви!

- Отже, ви все-таки не хочете допомогти мені?

- Ясна річ, не хочу. Мені абсолютно нічого робити в цій справі. Мене не обходить, що на вашу голову спаде ганьба. Ви її заслужили. Ваше безчестя мені й трохи не болітиме. І як тільки у вас язик повернувся просити мене, саме мене, встрявати в це страхіття? Я думав, що ви краще знаєтесь на людях. Мабуть, отой ваш лорд Генрі Воттон не дуже навчив вас психології, хоч дечого іншого він вас таки навчив. Я навіть з місця не зрушу, щоб допомогти вам, не на того натрапили. Маєте друзів - до них і звертайтеся.

- Алане, це було вбивство. Я вбив його. Ви не знаєте, скільки я настраждався через цю людину. У моєму житті - зіпсуте воно чи ні - він завинив більше, ніж бідолашний Гаррі. Може, він цього й не хотів, але так уже склалося.

- Вбивство?! О Боже, невже ви аж до цього докотилися, Доріане? Я не донесу на вас - я не з таких. Та вас і без того, безперечно, арештують. Злочинець обов’язково виказує себе якоюсь дурницею. Але я не збираюсь у це втручатися. (...)

- Ви таки відмовляєтесь?

-Так.

- Я благаю вас, Алане!

- Марна річ.

Знову жаль промайнув в очах Доріана Грея. Він простяг руку, дістав клапоть паперу і щось написав на ньому. Потім двічі його перечитав, обережно склав навпіл і кинув через стіл Аланові. Відтак підвівся і підійшов до вікна.

Здивовано глянувши на нього, Кемпбел узяв папірець і розгорнув. Коли він прочитав, лице його пополотніло, і він знеможено відкинувся на стільці. Моторошна нудотність підпирала до горла, серце шалено закалатало, немов у задушливій порожнечі.

Минуло дві-три хвилини гнітючої мовчанки, перше ніж Доріан обернувся і, підійшовши до Кемпбела, поклав руку йому на плече.

- Мені шкода вас, Алане, - упівголоса промовив він, - але ви приневолюєте мене... Листа вже написано - ось він. Бачите адресу? Якщо ви не допоможете мені, я муситиму послати його. І таки пошлю. А який наслідок це матиме - ви добре знаєте... Але ні, ви ж мені допоможете! Зараз вам уже нема як відмовитись. Ви повинні віддати мені належне - я намагався обійтись без крайнощів. А ви були суворий, нечемний, образливий зі мною. Так ставитись до мене жодна людина не насмілювалася - в усякому разі, жодна жива людина. Я все це стерпів. Тепер я маю ставити умови.

Кемпбел затулив обличчя руками, і дрож пройняла його тіло.

- Так, Алане, тепер моя черга ставити умови. Ви їх знаєте вже. Справа зовсім проста. Та візьміть себе в руки! Однак же доведеться це зробити, тож наважуйтесь і починайте.

У Кемпбела вихопився стогін, його всього колотило, наче в лихоманці. Такання годинника на каміні немов розбивало Час на окремі атоми пекучої муки, і кожен такий лютий, що годі його витерпіти. Залізний обруч усе дужче стискував чоло Аланові, наче загрожуване безчестя вже спало на нього. Свинцем тяжіла Доріанова рука на плечі. Це вже було над усяку силу. Здавалося, от-от ця рука розчавить його.

- Ну-бо, Алане, зважуйтесь, та й уже.

- Не можу, - машинально заперечив Кемпбел, наче слова щось могли змінити.

- Ви мусите. У вас нема вибору. Не зволікайте марно!

Кемпбел повагався ще хвилину.

- А камін є в тій кімнаті нагорі?

- Є, газовий з асбестом.

- Тоді мені треба з’їздити додому і взяти дещо з лабораторії.

- Ні, Алане, ви не вийдете звідси. Напишіть записку, і мій служник привезе від вас усе потрібне.

Кемпбел черконув кілька рядків, приклав їх вимочкою і заадресував конверт на ім’я свого помічника. Доріан узяв записку й уважно перечитав, а потім, подзвонивши, віддав її камердинерові з наказом повернутись якнайшвидше і привезти все, що треба.

Коли двері зачинилися за служником, Кемпбел нервово здригнувся і, підвівшись, підійшов до каміна. Його всього колотило. Хвилин двадцять жоден не прохопився ані словом. У кімнаті лишень муха дзижчала та ще годинник такав, немов молотом гупав.

Коли годинник вибив першу, Кемпбел обернувся і, глянувши на Доріана Грея, побачив, що очі йому набігли слізьми. Чистота і витонченість цього зажуреного обличчя чимось розлютили Кемпбела.

- Ви негідник, викінчений негідник, - пробурмотів він.

- Заспокойтесь, Алане. Ви врятували мені життя.

- Ваше життя? Боже милостивий, що це за життя? Ви ж по саму зав’язку в розпусті і от уже докотилися до злочину! Коли я зроблю те, до чого ви мене силуєте, - то не заради вашого підлого життя.

- Ой, Алане, - зітхнув Доріан, - хотів би я, щоб ви мали до мене бодай тисячну частку того жалю, що я маю до вас.

Кажучи ці слова, він одвернувся і став дивитися через вікно в садок. Кемпбел мовчав.

Ще хвилин за десять, постукавши, увійшов камердинер, несучи велику з червоного дерева скриньку із хімічним приладдям, довгий звій сталевого й платинового дроту та дві чудернацькі залізні клямри. (...)

- Ну, Алане, тепер жодної хвилини не можна гаяти. Ого, важенна скринька! Я візьму її, а ви беріть решту.

Доріан говорив швидко й владним тоном, так що Кемпбел мимохіть відчув себе підлеглим його волі. З кімнати вони вийшли разом.

Зійшовши нагору, Доріан витяг ключа й відімкнув двері. Потім зупинився - в очах його з’явилася збентеженість, тіло пойняло дрожем.

- Я не годен туди ввійти, Алане, - пробелькотів він.

- То й не входьте, я вас не потребую, - холодно відповів Кемпбел.

Коли Доріан прочиняв двері, йому у вічі впав хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. Подерте покривало валялося на підлозі. Доріан пригадав, що вчора, вперше за весь час, забув закрити фатальний портрет, і оце вже хотів кинутися до нього - але враз відсахнувся.

Звідки на руці портрета ота огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров’ю? Яке жахіття! Це ще жахніше - промайнуло йому в думці, - ніж те непорушне тіло, яке, він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл: його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що воно не зрушало з місця, що воно там саме, де було й вчора.

Доріан тяжко перевів подих, прочинив ширше двері і шмигнув у кімнату. Приплющивши очі й одвертаючи голову вбік - аби ненароком не глянути на мерця, - він нахилився, підняв пурпурово-золоте покривало і накинув на портрет.

Тоді зупинився і, боячись озирнутися, втупив погляд перед собою у химерний візерунок розшитої тканини. Він чув, як Кемпбел вніс важку скриньку, заліззя та все інше, потрібне для роботи. Доріан запитав себе, чи були знайомі Кемпбел і Голворд, і коли так, то яку думку мали один про одного?

- Тепер можете йти, - прозвучав позад нього суворий голос.

Доріан обернувся й похопливо вийшов, завваживши тільки, що мрець сидить уже прямо на стільці і що Кемпбел вдивляється в його жовтаве лиснюче обличчя. Сходячи вниз, Доріан почув, як нагорі клацнув ключ у замку.

Було вже далеко по сьомій, коли Кемпбел повернувся до бібліотеки. Вид його був блідий, але цілковито спокійний.

- Я виконав те, що ви просили, - тихо промовив він. - Тепер прощавайте. І щоб ми ніколи вже з вами не бачились!

- Ви врятували мене від загибелі, Алане. Я не забуду цього, - сказав Доріан просто.

Ледве Кемпбел вийшов, Доріан поспішився нагору. В кімнаті гидотно смерділо від азотної кислоти. Але мерця, що сидів за столом, уже не було. (...)

• Решту тієї доби Доріан провів спочатку в світській вітальні, а потім - у нічному притоні на окраїні міста. З-поміж відвідувачів притону був брат Сібіл Вейн, що повернувся з далекого морського плавання й розшукав таємничого «Чарівного Принца», через якого його сестра пішла з життя. Випадково довідавшись, що «Чарівний Принц» тільки-но вийшов з приміщення, моряк кинувся за ним.

РОЗДІЛ XVI

(...) Знечулений на все, крім злого, з отруєними чуттями й душею, виголоднілою за бунтом, Доріан Грей хутко йшов далі, щораз наддаючи ходи. Але тільки він завернув у темний прохід під аркою, що ним часто скорочував собі дорогу до того лихославного притону, куди й зараз прямував, як зненацька хтось іззаду схопив його, і не встигши прийти до тями, він уже був припертий до стіни, і чиясь брутальна рука здушила йому горло.

Доріан почав люто боронитись і страшним зусиллям спромігся відірвати від горла чужі пальці. Ту ж мить клацнув спуск і Доріанові в очі блиснула цівка револьвера, націленого просто йому в голову. У темряві він ледь розрізнив перед собою невисоку присадкувату постать.

- Чого вам треба? - прохрипів, задихаючись, Доріан.

- Не руштесь! Бо тільки що - застрелю!

- Ви з глузду з’їхали. Що я вам завинив?

- Ви завинили в смерті Сібіл Вейн, а Сібіл Вейн - моя сестра. Вона наклала на себе руки. Я знаю, її смерть - на вашому сумлінні. І я поклявся вбити вас за це. Скільки років довелося шукати - я ж не мав жодних слідів. Єдині двоє людей, що бачили вас, померли. Я не знав про вас нічого, крім пестливого прізвиська, що вона вам дала. І от сьогодні випадково я почув це ім’я... Моліться, бо тут-таки вам і смерть!

Доріан Грей аж обімлів зі страху.

- Я ніколи її не знав, - пробелькотів він. - Навіть і не чув про неї... Ви з глузду з’їхали!

- Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть - це так само певно, як і те, що я Джеймс Вейн!

Мить була моторошна. Доріан не знав, що казати, що робити.

- На коліна! - гаркнув Джеймс Вейн. - Даю вам на покуту хвилину, не більше. Цю ніч я відпливаю до Індії, але перше мушу розквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.

Доріанові руки безсило обвисли. Скутий жахом, він не знав, що вчинити. Раптом одчайдушна надія зблиснула йому в думці.

- Стривайте! - скрикнув він. - Скільки років тому померла ваша сестра? Кажіть-но!

- Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут час?

- Вісімнадцять років! - переможно засміявся Доріан Грей. - Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте мені на обличчя!

Джеймс Вейн кілька секунд нерішуче стояв, не розуміючи, що б означали ці слова. Потім поволік Доріана з-під темної арки.

Хоч яке було світло ліхтаря тьмаве й непевне під вітром, усе ж його стало Вейнові пересвідчитись у страшній своїй помилці. Обличчя людини, що її він замалим не вбив, сяло квітучою, незаймано чистою юністю. Цьому юнакові, здавалося, ледь більше двадцяти літ. Він виглядав лише трошки старшим - та й то навряд - за його сестру, якою вона була багато років тому, коли Джеймс прощався з нею. Це напевно був не той, хто завинив у її смерті.

Джеймс Вейн відпустив Доріана і відступився назад.

- Боже милостивий! - вигукнув він. - А я ж тільки що не застрелив вас!

Доріан Грей важко перевів подих.

- Так, ви мало не вчинили жахливого злочину, чоловіче, - сказав він, суворо дивлячись на Джеймса. - Хай це буде пересторога для вас: людині не слід переймати на себе помсту.

- Простіть, сер, - пробурмотів Джеймс Вейн. - Мене збили з пантелику. Оте слово, що я випадково почув у цьому триклятому нетрищі, воно звело мене на манівці.

- Ходіть лишень додому, а револьвер цей сховайте, бо інак не минути вам лиха, - сказав Доріан і, повернувшись, повільно рушив своєю дорогою.

Джеймс Вейн, усе ще нажаханий тим, чого ледь-ледь не скоїв, стояв на бруку. Він увесь трусився. Незабаром якась чорна тінь, що скрадалася попід мокрим муром, вийшла на світло і безгучно наблизилась до нього. Він відчув на плечі чиюсь руку і, здригнувшись, повів ошелешеним поглядом. Це була одна з тих двох жінок, що пили за прилавком.

- Чом ти не вбив його? - просичала вона, впритул підсуваючи своє зморене обличчя. - Я так і думала, що ти за ним кинувся, коли вибіг з Дейлі. Йолоп ти! Тре’ було забити його. У нього до біса грошей, і він гірший самого диявола!

- Він не той, кого я шукаю, - відповів Джеймс Вейн. - І не грошей мені треба. Мені треба порішити одного типа. Йому тепер має бути десь під сорок. А цей - ще майже хлоп’я. Дякувати Богові, що я не заплямував своїх рук невинною кров’ю.

Жінка зневажливо засміялась.

- Майже хлоп’я! - перекривила вона. - Га, телепню, та скоро ж буде вісімнадцять років, відколи Чарівний Принц довів мене до такого стану!

- Ти брешеш!

Вона звела руку вгору.

- Як перед Богом присягаюся!

- Присягаєшся?..

- Щоб мені язик заціпило, коли я брешу! Він найгірший з усіх, що шаландаються тут. Кажуть, він продався дияволові за гарне лице... Еге ж, скоро буде вісімнадцять років, як я вперше стрілася з ним, але він не дуже змінився з того часу... Зате я змінилася, - докінчила жінка з тужливим усміхом.

- Ти клянешся в цьому?

- Клянуся! - хриплою луною повторили її плоскі губи. - Тільки не виказуй мене йому, - жалібним тоном додала вона. - Я його боюся. І дай мені трохи грошенят на нічліг...

Круто лайнувшись, він поточився бігти на перехрестя, услід за Доріаном Греєм. Але той уже зник. Коли Джеймс озирнувся, жінки також не стало.

• Невдовзі Доріан помітив, що Джеймс Вейн стежить за ним. Смертельно наляканий цим відкриттям, він кілька днів боявся залишати свою оселю. Лише на третій день герой наважився вийти. Він поїхав через парк, аби приєднатися до мисливців. Один із них, поціливши у зайця, несподівано влучив у чоловіка, що причаївся у гущавині. Це був брат Сібіл. Доріан відчув величезне полегшення, коли зрозумів, що тепер його життю нічого не загрожує.

Після цього випадку він вирішив змінити своє життя на краще. Про один із своїх «добрих вчинків» Доріан розповів лордові Генрі.

«Я пожалів одну дівчину. Хай це й марнославно, та ви мене зрозумієте. Вона прегарна на вроду і на диво нагадує Сібіл Вейн. Мабуть, це спершу й привабило мене до неї. Ви ж пам'ятаєте Сібіл? Як давно те, здається, було!.. Гетті, ясна річ, не з нашого кола. Вона проста сільська дівчина. Але я щиро покохав її. Авжеж, я певний, що таки покохав. Увесь цей чарівний травень я їздив туди, і ми бачилися з нею двічі-тричі на тиждень. Вчора вона зустріла мене в маленькому садку. Яблуневий цвіт падав їй на волосся, і вона сміялася... Сьогодні на світанку ми мали разом виїхати звідти. Але раптом я вирішив залишити її такою ж чистою, як уперше побачив.

- Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, - перепинив Доріана лорд Генрі. - А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили її серце. Такий був початок вашого вдосконалення».

Потім лорд Генрі повідомив Доріана про загадкові події, що обговорювалися у лондонському світському товаристві - зникнення художника Голворда та самогубство хіміка Кемпбела. Далі Генрі знову заходився відмовляти Доріана від планів щодо життєвих змін, запевнюючи, що нині він є «взірцем досконалості».

РОЗДІЛ XX

Стояв тихий погожий вечір, такий теплий, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. Коли він прямував додому, покурюючи цигарку, повз нього пройшло двоє юнаків у вечірніх костюмах. Він почув, як один з них прошепотів другому:

- Оце Доріан Грей!

Він пригадав, як приємно бувало йому, коли в його бік показували пальцем, чи дивилися, або говорили про нього. А тепер йому обридло вічно чути своє ім’я. І половину чарів того маленького села, куди він так часто їздив останніми тижнями, саме те й становило, що там ніхто його не знав. Він не раз казав дівчині, яку закохав у себе, що він бідний, і вона вірила йому. Але коли він зізнався їй, що був страх як зіпсутий, вона тільки засміялася й відмовила, що зіпсуті люди завжди дуже старі і дуже бридкі. А який сміх у неї - чисто мов пташка співає! І сама вона - така гарненька в простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона не знала нічого в житті, але вона мала все те, що він утратив.

Прийшовши додому, Доріан побачив, що камердинер і досі чекає на нього. Він відіслав його спати, а сам, лігши на канапу в бібліотеці, задумався над тим, що почув від лорда Генрі.

Чи й справді воно так, що людині ну зовсім неспромога змінитись? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям... Але невже це все невиправне? І навіть надії не лишилося для нього?

О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів та шаленства з нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його згуби. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої і неомильної кари. Покара очищує душу. Не «прости нам гріхи наші», а «покарай нас за провини наші» - ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.

Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони округ і досі все усміхалися. Доріан взяв дзеркало до рук - як тієї жахливої ночі, коли вперше завважив зміну в портреті, - і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: «Світ змінився, відколи прийшли в нього ви, - ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст переписують наново історію світу». Ці слова постали на пам’яті Доріановій, і він знов і знов подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його - ось що знівечило йому життя, - його врода і його молодість, що він собі виблагав! Якби не вони, його життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість - лише глумом. Та й що таке зрештою молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!

Ні, краще дати спокій минулому. Йому нічим уже не зарадиш. Про власне майбутнє - ось про що він має подумати. Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, накинутої йому. Збуджені пересуди про зникнення Голворда незабаром ущухнуть - до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його - смерть власної душі в живому тілі, ось що найдужче допікало. Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство - це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки - така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, до цього не причетний.

Нове життя! Ось чого він жадав зараз. Ось чого прагнув. Ба навіть він уже й почав це нове життя. В усякому разі, він уберіг одну невинну дівчину. І ніколи більше не спокушатиме невинних. Він стане доброчесним.

Коли Доріан згадав про Гетті Мертон, у нього промайнуло: а чи не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? Певно, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя очиститься від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей... Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подивиться.

Доріан узяв зі столу лампу і покрався сходами вгору. Коли він відмикав двері, його напрочуд юне обличчя засвітилося на хвильку радісною усмішкою. Так, він стане доброчесним, і той огидний портрет, який він переховує, не буде нагонити на нього страху. Він відчув, що жахливий тягар уже не тисне йому на душу.

Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Ніякої зміни він не побачив - хіба тільки в очах з’явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був усе відразливий - навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. Невже саме марнослав’я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше за нас самих? Чи все те разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов якась жахлива хвороба... Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, яка не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?..

Він засміявся. І дика ж думка! Та й повірив би, якби навіть він зізнався? Не лишилося жодного знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з’їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму... А проте це його обов’язок - зізнатись, віддати себе на осудовисько людське, перетерпіти вселюдну покуту... Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах своїх сповідатись перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається у своєму злочині... Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Голворда - то була дрібничка. Він думав про Гетті Мертон. Бо таки цей портрет, нібито дзеркало його душі, - він бреше! Марнославність? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так він гадав. Але - хто може сказати?..

Ні! Нічого іншого там не було. Лише через марнославність він пощадив її. З лицемірства натягнув машкару доброчестя. Заради цікавості спробував ускромити себе. Тепер він ясно бачить усе це.

А те вбивство, невже воно ціле життя ітиме за ним переслідом? Невже тягар минулого довіку гнітитиме його? Чи, може, й справді він повинен зізнатись? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився тільки один доказ, і той непевний. Це - портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей - немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його знищить!

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким було вбито Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником - і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій.

Доріан схопив ножа і прошив ним портрет. Почувся голосний крик і глухий стукіт. Цей передсмертний крик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали із своїх кімнат.

Двоє джентльменів, що саме переходили майданом, зупинилися і подивились на горішні вікна великої кам’яниці. Здибавши трохи далі полісмена, вони привели його до будинку. Той кілька разів подзвонив, але ніхто не виходив. В усьому будинку, крім одного вікна вгорі, було темно. Через деякий час полісмен відійшов від дверей і став стежити з сусіднього портика.

- Чий це будинок, констеблю? - спитав старший віком джентльмен.

- Містера Доріана Грея, сер, - відповів полісмен.

Відходячи, джентльмени зневажливо пересміхнулись. Один з них був дядько сера Генрі Ештона.

А в домі, на тій половині, де жила челядь, стривожено шепотілися напіводягнені люди. Стара місіс Ліф плакала, заламуючи руки. Френсіс був блідий наче смерть.

За яку чверть години він покликав кучера та одного з лакеїв, і всі втрьох вони почали скрадатися нагору. На їхній стукіт ніхто не озивався. Вони давай гукати. Всередині було все тихо. Марно спробувавши висадити двері, вони нарешті вибралися на дах, а звідти дісталися до балкона. Вікна піддалися легко - видно, засувки були старі.

Коли вони ввійшли у кімнату, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря - достоту такого, яким вони востаннє його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у нього на пальцях, челядники упізнали, хто це.

Переклад Р. Доценка

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Як Безіл поставився до портрета, що зазнав жахливих перетворень?
  • 2. Чому Доріан вбив свого друга? Розкрийте символічний смисл цієї сцени.
  • 3. Як йому вдалося уникнути помсти брата Сібіл?
  • 4. Чим було продиктоване його бажання знищити портрет?

Дискусійне обговорення

  • Чому героєві не вдається здійснити бажання змінити своє життя на краще?

Запитання та завдання до твору

  • 1. Яке враження справив на вас роман «Портрет Доріана Грея»?
  • 2. Визначте головні проблеми, що їх порушує письменник у цьому творі.
  • 3. Як у романі розробляється конфлікт естетики та моралі?
  • 4. Які ідеї своєї доби письменник піддає критиці у цьому творі?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Розкрийте символічні значення портрета.
  • 2. Яку роль відіграють у творі фантастичні елементи?
  • 3. Порівняйте життєві долі Фауста, який продав душу дияволу заради досягнення «миті досконалості», та Доріана Грея, який по суті зробив те ж саме заради збереження досконалої краси.

Дискусійне обговорення

  • 1. За що було покарано Доріана Грея?
  • 2. Чи була невідворотною його моральна деградація?
  • 3. Як ви гадаєте, на кому лежить головна провина за зіпсоване життя Доріана - на художнику, лорді Генрі чи на самому Доріані?
  • 4. Що могло б урятувати душу головного героя?
  • 5. Чи доводилося вам спостерігати у сучасному житті вияви гедонізму та естетизму? Які саме?

Теми для письмових творчих робіт

Напишіть твір на одну із запропонованих тем:

  • 1. «Сутність моральної деградації Доріана Грея».
  • 2. «Протистояння Краси й Моралі у романі “Портрет Доріана Грея” О. Вайльда».
  • 3. «Взаємини митця та його витвору в романі “Портрет Доріана Грея” О. Вайльда».