Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Із роману «Пані Боварі»

Перед читанням

  • В уривку, що пропонується вашій увазі, любовне освідчення одного з героїв роману вмонтоване в опис сільськогосподарської виставки. Прочитайте наведений нижче текст і спробуйте пояснити, чому автор вдався до такого «монтажу».

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII

(...) На естраді заворушились, про щось говорили пошепки, ніби радились. Нарешті пан радник підвівся. Тепер уже було відоме й переходило з уст в уста його прізвище - Льєвен. Перегорнувши свої папери і пильно вглядаючися в них, він почав:

- Шановне панство!

Дозвольте мені насамперед (тобто перше, ніж я почну говорити з вами про властиву мету наших сьогоднішніх зборів, і я певен, що всі ви поділяєте мої почуття), дозвольте мені, кажу, насамперед висловити щиру подяку нашій верховній владі, нашому монархові, панове, нашому володарю, нашому улюбленому королю, який особисто піклується про всебічне процвітання як усієї країни загалом, так і кожного її жителя зокрема, який твердою і водночас мудрою рукою веде державний корабель серед численних небезпек розбурханого моря, уміючи приділяти належну увагу миру й війні, торгівлі й промисловості, сільському господарству і науці та мистецтву.

- Краще буде, - сказав Родольф, - коли я трохи відсунуся назад.

- А то чому? - спитала Емма. Але саме в цей момент голос радника зазвучав особливо голосно.

- Відійшли в минуле ті часи, панове, - декламував він, - коли громадянські чвари заливали кров’ю площі наших міст, коли власник, негоціант і навіть робітник, засинаючи увечері мирним сном, здригався на саму думку, що він може прокинутися від дзвонів на сполох і криків на ґвалт, коли знахабнілі крамольники своїми підривними гаслами розхитували підвалини...

- Мене можуть побачити знизу, - відповів Родольф, - і тоді доведеться цілих два тижні просити пробачення, а при моїй лихій репутації...

- Ну, ви зводите наклеп на самого себе, - перебила Емма.

- Ні, правда, в мене жахлива репутація, клянуся.

- Але, панове, - вітійствував далі радник, - коли, відвернувшись пам’яттю від цих похмурих картин, я кину оком на сучасний стан нашої прекрасної батьківщини, - що я побачу? Скрізь процвітають торгівля і ремесла; скрізь нові шляхи сполучення, пронизуючи, подібно до нових артерій, організм держави, встановлюють нові зв’язки; відновили свою діяльність наші великі промислові центри, зміцніла релігія всміхається всім серцям; наші порти повніють кораблями, відроджується довіра, і нарешті Франція знову вільно дихає!

- А втім, - додав Родольф, - можливо, з точки зору «світу», люди й мають рацію.

- Як так? - спитала Емма.

- Ах! - зітхнув Родольф. - Хіба ви не знаєте, що є душі, які завжди страждають? Вони шукають то мрії, то дії, то найчистіших почуттів, то найбезумніших насолод, - і так чоловік вдається в різні фантазії та шаленства.

Тоді Емма подивилася на нього, як на мандрівника, що побував у екзотичних краях, і промовила:

- А ми, бідні жінки, не маємо навіть цієї розваги.

- Невесела це розвага - в ній не знайдеш щастя.

- А хіба воно взагалі буває? - спитала Емма.

- Так, колись воно приходить, - відповів Родольф.

- І ви зрозуміли це, - говорив радник, - ви, хлібороби і сільські робітники; ви, мирні піонери цивілізації; ви, поборники прогресу і моральності! Ви зрозуміли, кажу, що політичні завірюхи жахливіші за атмосферні грози...

- Колись воно таки приходить, - повторив Родольф, - приходить несподівано, коли ти вже зовсім зневірився в ньому. Тоді виднокруги враз ніби ширшають і чується якийсь голос: «Ось воно!» І ти відчуваєш потребу довірити цій людині все своє життя, все віддати, всім пожертвувати! Не треба ніяких освідчень - душа душу розуміє й так. Вони вже бачили одне одного у мріях. (Він дивився при цьому на неї.) Ось він, нарешті, той скарб, якого ви так довго шукали! Ось він, перед вами - блищить, грає, міниться! І все-таки ще сумніваєшся, ще не наважуєшся вірити, ще стоїш засліплений, ніби вийшов з темряви на світло...

Вимовивши ці слова, Родольф довершив їх пантомімою. Він провів рукою по обличчю, ніби в нього запаморочилась голова, потім опустив свою руку на Еммину. Вона забрала свою руку. А радник усе читав:

- І хто здивується цьому, панове? Хіба тільки який-небудь сліпий, що з головою загруз - я не боюся вжити цього виразу, - загруз у болоті забобонів старих часів і зовсім не розуміє духу хліборобського населення. Де, справді, ми можемо знайти більше патріотизму, більше відданості спільній справі - одне слово, більше розуму, ніж на селі? Я маю на увазі, панове, не поверховий розум, не жалюгідні брязкальця бездіяльних голів, але той глибокий і поміркований розум, який передусім і понад усе простує до певної корисної мети, сприяючи тим самим вигоді кожної окремої особи, а значить, і загальному добробуту та могутності держави, що є плодом поваги до законів і неухильного виконання обов’язків...

- Ну, завів, - сказав Родольф. - Все обов’язок та й обов’язок - смерть не люблю цієї балаканини. Щось багато їх розвелося, отих старих йолопів у фланелевих жилетах та святенників із чотками і грілками - вони всім уже вуха протуркали тим «обов’язком». Обов’язок... А що таке обов’язок? Обов’язок - це почувати велич, кохати красу, а не схилятися перед суспільними умовностями з усіма їхніми мерзотами.

- Одначе... одначе... - заперечила пані Боварі.

- Та ні ж бо! До чого це - повставати проти пристрастей? Хіба є що прекрасніше на світі? Хіба не пристрасті є джерелом героїзму, ентузіазму, поезії, музики, мистецтва, всього-всього?

- Але ж ми мусимо, - сказала Емма, - хоч трохи зважати на думку світу, коритися його моралі.

- Бачите, існують дві моралі, - відповів Родольф. - Є мораль дрібна, умовна, людська, - вона мінлива, повзуча і криклива, як оце збіговище дурнів, що ви бачите перед собою. Але є й інша, вічна мораль - вона сяє навколо нас, як ця чудова природа, вона ясніє над нами, як це погідне блакитне небо. (...)

Родольф присунувся до Емми і швидко зашепотів:

- Невже вас не обурює ця змова людей? Чи є хоч одне почуття, якого б вони не засуджували? Найблагородніші інстинкти, найчистіші симпатії вони переслідують, обкидають болотом. І якщо двом нещасним душам пощастить нарешті зустрітися, все влаштовано так, щоб вони не могли злитися. Але вони змагатимуть до цього, напружуватимуть свої крила, зватимуть одне одного. Даремні всі перешкоди! Раніше чи пізніше - за півроку а чи за десять літ - кохання таки з’єднає їх, бо так судилося долею, бо вони створені одне для одного.

Він сидів, згорнувши руки на колінах, і, повернувшись обличчям до Емми, пильно дивився на неї. Вона розгляділа в його очах тоненькі золоті промінчики, що снувалися круг чорних зіниць, і навіть чула запах помади від його волосся. Тоді їй стало якось млосно, і чомусь пригадався віконт, з яким вона вальсувала у Воб’єссарі, - від його бороди точився такий же запах ванілі й цитрини; упиваючись ним, вона мимохіть прикрила повіками очі. Та ось вона випросталася на табуретці і побачила вдалині, на обрії, старий диліжанс, - «Ластівка» поволі спускалась по схилу горба Ле, підіймаючи позад себе стовпи куряви. У цій жовтій кареті так часто приїздив до неї Леон; по цій дорозі він поїхав від неї назавжди! їй примрілося його обличчя в вікні; потім усе змішалося, взялося якоюсь туманною поволокою; їй здавалося, що вона все ще кружляє у вальсі при блиску люстр в обіймах віконта, що Леон десь недалеко, що він зараз прийде... І разом з тим вона весь час відчувала поруч себе голову Родольфа. Солодкість цього відчуття навіяла їй колишні бажання, і, як розвихрені вітром піщинки, вони звивалися смерчем між хвиль тонкого аромату, що сповивав їй душу. Емма широко роздимала ніздрі, вдихаючи свіжі пахощі плюща, який вився по карнизу. Вона зняла рукавички, витерла руки, потім стала обмахуватись хусточкою, і крізь биття крові у скронях їй чувся гомін юрби та голос радника, який все ще харамаркав свою промову.

Він говорив:

- Працюйте й далі! Трудіться й далі! Не зважайте ні на підшепти рутинерів, ні на галас скороспілих експериментаторів! Ненастанно турбуйтеся про меліорацію ґрунтів, про добре угноєння, про плекання племінної худоби: коней і корів, овець і свиней! Нехай ці виставки будуть для вас ніби мирними аренами, де переможець, покидаючи змагання, подає руку переможеному і братається з ним, обнадіюючи його в майбутніх успіхах! А ви, шановні робітники, ви, скромні слуги! Досі жоден уряд не цінував ваших тяжких трудів! Одержуйте ж тепер нагороду за ваші мирні чесноти і будьте певні, що віднині держава дбає про вас, підтримує вас, захищає вас, що держава задовольнить ваші справедливі вимоги і, наскільки це буде можливо, полегшить тягар ваших тяжких жертв.

Виголосивши це, пан Льєвен сів на місце; встав і заговорив пан Дерозере. Промова його була, може, не така кучерява, як у радника, зате відзначалася більш позитивними якостями стилю - більш спеціальними знаннями та більш посутніми міркуваннями. Так, у ній далеко менше місця займали похвали на честь уряду, зате більше уваги приділялося сільському господарству й релігії. Промовець указав на їх взаємозв’язок та на способи, якими вони завжди прислужувались справі цивілізації. Родольф розмовляв з пані Боварі про віщі сни та передчуття, про магнетизм. Сягаючи думкою до колиски людства, пан Дерозере змальовував слухачам ті дикі часи, коли люди, тиняючись по лісових нетрях, живилися жолудями. Потім вони скинули звірині шкури і одяглися в сукно, розорали землю, посадили виноградники. Чи було це справжнім благом, чи не повели ці винаходи за собою більше лиха, ніж добра? Таке питання ставив перед собою пан Дерозере. Від магнетизму Родольф перейшов помалу до спорідненості душ; і, поки пан голова наводив у приклад Цинцинната, що ходив за плугом, Діоклетіана, що садив капусту, та китайських імператорів, які засівали на Новий рік свячене зерно, Родольф з’ясовував молодій жінці, що непереможний взаємний потяг двох душ сягає глибоко в їхнє попереднє існування.

- Ось хоч би й ми, -- казав він. - Як ми познайомились? Який випадок звів нас докупи? Не інакше, як самі наші природні нахили тягли нас одне до одного, долаючи простір: так дві річки, що стікають по різних схилах, зливаються врешті в одно.

Він схопив Емму за руку; вона її не відняла.

- «За успіхи у вирощуванні цінних культур... - кричав голова.

- Наприклад, тоді, коли я прийшов до вас уперше...

- ...панові Бізе з Кенкампуа...

- ...чи я знав, що супроводжуватиму вас сьогодні?

- ...сімдесят франків!»

- Сто разів я збирався іти звідси, а проте пішов за вами, залишився з вами...

- «За угноєння...

- ...як залишусь і сьогодні, і завтра, і на всі дні, і... на все життя.

- ...панові Карону з Аргея - золота медаль!»

- Бо ніколи, ні в чийому товаристві я не знаходив такого всевладного зачарування...

- «Панові Бену із Жіврі-Сен-Мартен!

- І тому спогади про вас назавжди залишаться в моїй душі.

- За барана-мериноса...»

- Але ви забудете мене, я промайну в вашому житті, як тінь.

- «Панові Бело із Нотр-Дам...»

- О ні! Якесь місце я все-таки займу у ваших думках, у вашому житті!

- «За розведення племінних свиней приз ділиться ex aequo1 між панами Лееріссе та Кюлламбуром: шістдесят франків!»

1 Порівну (лат.).

Родольф тиснув руку Еммі й відчував, що долоня її горить і тріпонеться, як спіймана горлиця, що рветься на волю; але тут - чи вона намагалась випручатись, чи хотіла відповісти на його потиск, - досить, що вона поворушила пальцями.

- О, дякую вам! - скрикнув він. - Ви не відштовхуєте мене! Щира душа! Ви розумієте, що я весь ваш! Дайте мені дивитись на вас, дозвольте мені милуватись вами!

Вітер вдерся крізь вікно, і сукно на столі почало жужмитися; а внизу, на площі, у всіх селянок затріпотіли оборки високих чепчиків, ніби метелики білими крильми.

- «За використання макухи...» - читав далі голова. Він квапився:

- «За застосовування фламандських добрив... за вирощування льону... за осушування ґрунту при довготерміновій оренді... за службу в хазяїна...»

Родольф мовчав. Вони дивились одне на одного, їхні снажні уста тремтіли від жаги; їхні пальці сплелися в томливій знемозі.

- «Катерині-Нікезі-Елізабеті Леру із Сассето-Лагер’єр за п’ятдесятчотирирічну службу на одній фермі - срібна медаль вартістю двадцять п’ять франків!»

- Де ж Катерина Леру? - перепитав радник. Вона не виходила. По юрбі перекотився шепіт:

- Та йди вже!

- Не туди!

- Ліворуч!

- Не бійся!

- Тю, дурна!

- Та де ж вона, кінець кінцем? - закричав Тюваш.

- Ось! Осьдечки!

- То нехай підійде.

Тоді на естраду несміливо вийшла низенька бабуся - якась ніби скорчена у своїй убогій одежині. Вона була запнута широким синім фартухом і взута в грубі дерев’яні черевики. Худе обличчя, облямоване чепчиком без оборки, взялося дрібними зморшками, як печене яблуко, а з рукавів червоної кофти виглядали довгі руки з вузлуватими суглобами. Від гризючого пороху на токах, від їдкої золи в жлукті, від масної овечої шерсті її руки так зашкарубли, порепалися, огрубіли, що здавалися брудними, дарма що бабуся довго полоскала їх у чистій воді; натруджені ненастанною роботою пальці весь час були розчепірені, ніби смиренно свідчили про всі перебуті поневіряння. У виразі її обличчя була якась чернича суворість. Ані сум, ані розчуленість не пом’якшували її байдужого погляду. Возившись постійно із свійськими тваринами, бабуся набралася од них німоти і спокою. Уперше на віку потрапила оце вона в таке багатолюдне товариство, і, налякана в глибині душі всіма цими прапорами, барабанами, панами в чорних фраках і орденом радника, вона стояла нерухомо, не знаючи, чи їй підходити, чи втікати, не розуміючи, чого підштовхує її юрба, чого всміхаються їй члени жюрі. Так стояло перед квітучими буржуа це живе півстоліття рабства.

- Підійдіть, шановна Катерино-Нікезо-Елізабето Леру! - сказав пан радник, узявши з рук голови список премійованих.

І, поглядаючи то на папір, то на стареньку, він усе повторював батьківським голосом:

- Підійдіть, підійдіть!

- Та чи ви глуха, чи що? - сказав Тюваш, підскакуючи в кріслі.

І почав кричати їй над саме вухо:

- За п’ятдесятчотирирічну службу! Срібна медаль! Двадцять п’ять франків! Вам, вам!

Одержавши нарешті свою медаль, стара почала її розглядати. Тоді по її обличчю розлилась блаженна усмішка, і, сходячи з естради, вона пробурмотіла:

- Віддам оце нашому панотцю, нехай відправить за мене службу Божу.

- Який фанатизм! - вигукнув аптекар, нахилившись до нотаріуса.

Засідання скінчилось, юрба розійшлась; всі промови були виголошені, і все знову стало на свої місця, все пішло по-старому: хазяїни знову лаяли наймитів, а ті взялися бити тварин - байдужих тріумфаторів, що верталися до своїх хлівів з зеленими вінками на рогах.

Тим часом національні гвардійці, настромивши на багнети булки, піднялись на другий поверх мерії; попереду йшов батальйонний барабанщик з повним кошиком пляшок. Пані Боварі взяла Родольфа під руку, він провів її додому, вони попрощалися коло дверей; потім він пішов погуляти перед бенкетом на лузі. (...)

Переклад М. Лукаша

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Як Родольф завойовує прихильність Емми?
  • 2. Знайдіть у тексті місця, в яких «стики» реплік закоханих і фрагментів, що стосуються сільськогосподарської виставки, видаються особливо комічними. Чому, на вашу думку, автор «знижує» піднесений пафос промови Родольфа?
  • 3. Які думки, висловлені цим героєм, обіграють романтичні уявлення? Чи вірить герой у проголошувані ним «істини»?
  • 4. Розкрийте смисл сцени вручення медалі старій жінці. Як нагороджена ставиться до цієї відзнаки? Як ця сцена співвідноситься з розмовою Родольфа та Емми?
  • 5. Як у прочитаному вами уривку виявляється іронія автора?