Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Гобсек

(Скорочено)

Баронові Баршу де Паноан

З усіх вихованців Вандомського колежу, здається, тільки ми з тобою трудимося на літературній ниві - недарма ж ми захоплювалися філософією уже в тому віці, коли повинні були захоплюватися тільки «De viris»1. Ми знову зустрілися, коли я писав цю повість, а ти працював над своїми чудовими творами з німецької філософії. Отже, ми обидва не зрадили свого покликання. Сподіваюся, тобі буде так само приємно побачити тут своє ім’я, як мені приємно поставити його.

Твій давній шкільний товариш де Бальзак

• Дія відбувається взимку 1829-1930 рр., у вітальні віконтеси де Гранльє, де зібралося декілька гостей. Після від’їзду одного з них, молодого вродливого графа де Ресто, віконтеса пошепки радить дочці Каміллі, яка йому симпатизує, бути обережнішою. Адже репутація юного графа (який особисто справляє приємне враження) заплямована жахливою поведінкою його матері - жінки, здатної, як твердять у світі, «поглинути й мільйонний статок». «А відтак, - зауважує господиня дому, - “поки його мати жива, в жодній порядній родині батьки не зважаться довірити юному де Ресто майбутнє і посаг своєї дочки”». Почувши таку розмову, друг родини, пан Дервіль, вирішив розповісти історію, яка, за його словами, мала довести, що становище молодого графа не безнадійне.

1 «De viris illustribus» (« Про видатних мужів ») - книжка римського історика Корнелія Непота (І ст. до н. е.), яка складається головним чином із біографій полководців; була посібником для вивчення латинської мови в школах.

(...) - Ця історія пов’язана з романтичною пригодою, єдиною у моєму житті. Ну от, ви й смієтеся, вам здається кумедним, що у стряпчого можуть бути якісь романи. Але й мені було колись двадцять п’ять років, і на той час я вже багато набачився у житті. Розповім спочатку про одного чоловіка, який брав участь у цій історії і якого ви не могли знати. Йдеться про лихваря. Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би «місячним ликом», так його жовтава блідість скидалася на колір срібла, з якого облупилася позолота. Волосся в мого лихваря було гладеньке, акуратно причесане, із сивиною попелясто-сірого кольору. Риси обличчя, незворушного, як у Талейрана1, здавалися відлитими в бронзі. Оченята жовті, як у куниці, були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах Рембрандта і Метсю2. Розмовляв він завжди тихим, лагідним голосом і ніколи не сердився. Вгадати його вік було неможливо: я ніколи не міг збагнути, чи то він завчасу постарів, чи задумав до похилого віку зберегти молодість. Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому столі до килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої дівки, котра зранку до вечора тільки те й робить, що натирає меблі. Взимку головешки у його каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. Від тієї хвилини, коли він прокидався, й до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це була людина-автомат, яку щоранку накручували. Якщо торкнути мокрицю, яка повзе по паперу, вона вмить замре; так і цей чоловік раптово замовкав під час розмови і чекав, поки проїде вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос. За прикладом Фонтенеля3 він заощаджував життєву енергію і пригнічував у собі всі людські почуття. І життя його текло так само безшелесно, як ото сиплеться пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі - а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку. Надвечір людина-вексель перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в її грудях ставав людським серцем. Коли він бував задоволений з того, як минув день, то потирав собі руки, а з глибоких зморшок, які мережали його обличчя, здавалося, курився димок веселості; далебі, важко описати інакше німу гру його лицевих м’язів - вона, либонь, виражала ті самі почуття, що й безгучний сміх Шкіряної Панчохи4. Навіть у хвилини свого торжества говорив він односкладово і всім своїм виглядом виражав незгоду. Отакого сусіда послала мені доля, коли я жив на вулиці Гре, а був я тоді тільки молодшим службовцем адвокатської контори та студентом права на третьому курсі. Біля того похмурого, вологого будинку нема подвір’я, всі вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій: усі вони однакові завбільшки, кожна має одні двері, які виходять у довгий коридор, тьмяно освітлений малесенькими віконцями. Колись цей дім і справді належав до монастирських будівель. У такій похмурій оселі життєрадісність якого-небудь світського гульвіси, синка аристократичної родини, згасала навіть раніше, ніж він заходив до мого сусіда. Дім та його мешканець пасували один до одного - як ото скеля та приліплена до неї устриця. Єдиною людиною, з якою старий, як то кажуть, підтримував взаємини, був я; він приходив до мене попросити вогню, брав почитати книжку або газету, а ввечері дозволяв мені заходити в його келію, і ми розмовляли, коли він був у доброму гуморі. Ці вияви довіри були наслідком чотирирічного сусідства та моєї розважливої поведінки, бо через брак грошей мій спосіб життя вельми скидався на спосіб життя цього старого. Чи мав він родичів, друзів? Багатий він був чи бідний? Ніхто не зміг би відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив грошей у нього в руках. Його багатство, певне, зберігалося десь у підвалах банку. Він сам стягував борги по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухорлявих, як у оленя, ногах. Через свою обачність він одного разу навіть потерпів. Випадково при ньому було золото, і якимсь чином подвійний наполеондор вислизнув з його жилетної кишені. Пожилець, який спускався за старим по сходах, підняв монету й подав йому.

1 Талейран Шарль Моріс, князь (1754-1838) - політичний і державний діяч Франції. Міністр закордонних справ у 1797-1799 рр. за часів Директорії і в 1799-1807 рр. у період Консульства та імперії Наполеона І.

2 Метсю Габріель (бл. 1630-1667) - нідерландський художник-жанрист.

3 ...за прикладом Фонтенеля... - натяк на надзвичайно врівноважений характер французького письменника Бернара ле Бов’є де Фонтенеля (1657-1757), автора оперних лібрето, галантних віршів і пасторалей.

4 Шкіряна Панчоха... - мається на увазі прізвисько мисливця Натті Бумпо, героя серії романів американського письменника Фенімора Купера (1789-1851).

«Це не моя! - вигукнув він, замахавши руками. - Золото? У мене? Та якби я був багатий, то хіба жив би так, як я живу?»

Вранці він сам варив собі каву на залізній пічці, яка стояла в закіптюженому кутку каміна; обід йому приносили з харчівні. Стара воротарка приходила в призначений час прибирати його кімнату. З дивної примхи долі, що її Стерн назвав би вищим присудом, старого звали Гобсек1. Коли я згодом зайнявся його справами, я довідався, що на той час, як ми познайомилися, йому було майже сімдесят шість років. Народився він десь року 1740-го в передмісті Антверпена; мати в нього була єврейка, а батько голландець на ім’я Жан Естер ван Гобсек. Ви, певно, пам’ятаєте, як весь Париж говорив про вбивство жінки, прозваної Прекрасною Голландкою? Коли випадково я згадав про це в розмові зі своїм тодішнім сусідом, він сказав мені, не виявивши найменшого інтересу чи подиву:

«Це моя двоюрідна онука».

Тільки ці слова і вирвала у нього смерть його єдиної спадкоємиці, онуки його сестри. На судовому процесі я довідався, що прекрасну голландку звали Сара ван Гобсек. Я запитав у старого, якими дивними обставинами можна пояснити те, що сестрина онука носила його прізвище.

«В нашому роду жінки ніколи не виходили заміж», - усміхнувшись, відповів він.

Цей дивний чоловік ніколи не побажав побачити бодай одну особу з чотирьох жіночих поколінь, які складали його рідню. Він ненавидів своїх спадкоємців, і думка, що хтось може заволодіти його багатством, навіть по його смерті, була для нього нестерпна. Уже в десять років мати прилаштувала його юнгою на корабель, і він відплив у голландські володіння в Ост-Індії, де й мандрував протягом двадцяти років. Зморшки його жовтавого лоба зберігали таємниці життєвих випробувань, раптових жахливих подій, несподіваних удач, романтичних пригод, незмірних радощів, голодних днів, розтоптаного кохання, нажитого, втраченого і віднайденого багатства, безлічі випадків, коли життя його було в небезпеці й урятуватися щастило тільки завдяки миттєвим, рішучим і часто жорстоким заходам, які виправдовувала необхідність. Він знав адмірала Сімеза, пана де Лаллі, пана де Кергаруета, пана Д’Естена, бальї де Сюффрена, пана де Портандюера, лорда Корнуелса2, лорда Гастингса3, батька Типпо-Саїба4 і самого Типпо-Саїба. З ним провадив справи той савояр, який служив у Делі раджі Мадхаджі-Сіндіахові та сприяв утвердженню могутності династії Махараттів5. Він мав якісь взаємини з Віктором Юзом6 та з кількома славетними корсарами, бо довго жив на острові Сен-Тома. Він перепробував усі засоби, щоб здобути багатство, і навіть намагався знайти знаменитий скарб - золото, яке дикуни закопали десь начебто поблизу Буенос-Айреса. Він брав участь чи не в усіх подіях війни за незалежність Сполучених Штатів Америки. Проте згадував він про своє життя в Ост-Індії чи в Америці тільки в розмовах зі мною, і то дуже рідко, причому щоразу в таких випадках, здавалося, картав себе за нестримність. Якщо людяність, спілкування з ближніми вважати релігією, то Гобсек у цьому відношенні був переконаним атеїстом. Хоча я поставив собі за мету вивчити його, мушу признатися, на свій сором, що до останньої хвилини його душа була непроникна для мене. Іноді я навіть запитував себе, до якої статі він належить? Якщо всі лихварі схожі на нього, то, мабуть, думалося мені, вони належать до розряду безстатевих. Лишився він вірний релігії своєї матері й дивився на християн як на здобич? Чи став католиком, лютеранином, магометанином, послідовником брахманізму? Я нічого не знав про його віросповідання. Він здавався мені радше байдужим до релігії, аніж безбожником.

1 Глитай.

2 Він знав адмірала Сімеза, пана де Лаллі... - Бальзак називає імена військових і політичних діячів Франції, Англії, Індії періоду боротьби між Англією та Францією за владу в Індії (50-60-х років XVIII ст.). Серед них наведено також імена літературних персонажів Бальзака (Кергарует, де Портандюер та ін.).

3 Лорд Гастингс (1754-1826) - англійський генерал. У 1813-1823 рр. - генерал-губернатор Індії.

4 Типпо-Саїб (бл. 1750-1799) - майсорський султан. Після смерті свого батька Гайдара Алі (пом. 1782) продовжив боротьбу з англійськими колонізаторами.

5 До династії Махараттів... - тобто правителів Мархаттських князівств, які утворилися в Індії в 30-40-х роках XVIII - на поч. XIX ст. Боротьбу між мархаттськими правителями використали англійські колонізатори, перетворивши їх на васалів Ост-Індської компанії.

6 Віктор Юз - син марсельського булочника, згодом купець у Порт-о-Пренсі, пірат, політичний авантюрист часів Французької революції та боротьби Гаїті за незалежність.

Якось увечері я зайшов до цього чоловіка, який перетворився на золотого ідола і якого його жертви, що їх він називав «своїми клієнтами», з любові до парадоксів чи для глуму, прозвали «татусь Гобсек». Він сидів у кріслі, нерухомий, мов статуя, втупившись поглядом у камін з таким виразом, ніби перечитував свої боргові розписки та векселі. Закіптюжена лампа на облупленій підставці, що колись була зеленою, відкидала на його обличчя світло, в якому воно здавалося ще блідішим. Він мовчки подивився на мене й показав рукою на стілець.

«Про що думає це створіння? - запитував я себе. - Чи знає воно, що у світі є Бог, почуття, жінки, щастя?»

І мені навіть стало шкода його, наче тяжкохворого. Хоча я добре розумів: якщо в нього мільйон у банку, то подумки він міг володіти усіма тими країнами, які він об’їхав, обнишпорив, зважив, оцінив, пограбував.

«Добрий вечір, татусю Гобсек», - привітався я.

Він обернув голову, і його густі чорні брови ледь зсунулися - цей характерний для нього порух був рівнозначний веселій усмішці південця. (...)

Уперше я заговорив з ним про гроші. Він поглянув на мене і якось насмішкувато ворухнув бровами. Потім своїм тоненьким голоском, схожим на звук флейти, коли в неї забувають вставити мундштук, пропищав:

«Я сьогодні розважаюся».

«То ви іноді й розважаєтесь?»

«А ви гадаєте, тільки той поет, хто друкує вірші?» - мовив він, знизавши плечима і кинувши на мене зневажливий погляд.

«Поезія? В такій голові?» - здивувався я, бо ще не знав тоді нічого про його життя.

«А кому життя може принести стільки радості, як мені? - сказав він, і очі йому спалахнули. - Ви молодий, кров у вас нуртує, ви дивитесь на полум’я в каміні й бачите жіночі личка, а я там бачу одне вугілля. Ви всьому вірите, а я не вірю нічому. Що ж, тіштеся ілюзіями, якщо можете, а я зараз підведу вам підсумок людського життя. Чи мандруєте ви світом, чи ніколи не розлучаєтесь із дружиною, з роками життя для вас неминуче перетворюється на звичку до певних умов існування. І тоді щастя знаходить той, хто вміє застосувати свої здібності за будь-яких обставин. Крім цих двох правил, усе інше омана. Мої погляди змінювались, як і в усіх людей, мені доводилося міняти їх залежно від географічної широти. В Азії карають за те, чим захоплюються в Європі. Те, що у Парижі вважають вадою, за Азорськими островами стає необхідністю. На світі немає нічого постійного. Існують лише умовності - свої для кожного клімату. Для того, хто мусив пристосовуватися до різних суспільних мірок, всякі ваші переконання та правила моралі - пусті слова. Незрушне лише одне почуття, яким нас наділила природа, - інстинкт самозбереження. В суспільствах європейської цивілізації цей інстинкт називають особистим інтересом. Якщо доживете до мого віку, ви зрозумієте: з усіх земних благ варто домагатися тільки... золота. В золоті зосереджені всі сили людства. Я багато мандрував, бачив, що всюди є рівнини або гори. Рівнини знуджують, гори стомлюють - отож байдуже, де саме жити. Ну а щодо звичаїв, то люди скрізь однакові: повсюди точиться боротьба між бідними і багатими, повсюди вона неминуча. Отож краще самому визискувати, ніж дозволяти, щоб визискували тебе. Скрізь люди мускулисті працюють, а люди хирляві мучаться. Та й утіхи всюди однакові, і всюди вони виснажують сили. Найтривкіша з усіх насолод - марнославство. Марнославство - це наше «я». А задовольнити його можна тільки золотом. Потоком золота! Щоб здійснити свої примхи, ми потребуємо часу, засобів і зусиль. Так от, у золоті все це є в зародку, і воно все дає у житті. Тільки божевільні або хворі можуть знаходити щастя в тому, щоб марнувати вечори за грою в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки йолопи можуть марнувати час на пусті роздуми про те, чи якась там дама вляглася на канапу сама, чи в приємному товаристві, і чого в неї більше - крові чи лімфи, темпераменту чи цноти. Лише простаки можуть вірити, ніби вони приносять користь ближньому, створюючи принципи політики, щоб керувати подіями, яких ніколи не передбачиш. Тільки бовдурам приємно базікати про акторів та повторювати їхні дотепи, щодня прогулюватися, кружляючи, наче звірі в клітці, хіба що на трохи ширшому просторі; вдягатися задля інших, влаштовувати бенкети задля інших, вихвалятися конем або екіпажем, який пощастило купити на три дні раніше, аніж сусідові. Ось життя ваших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз, хіба не так? А зараз погляньмо на життя з тієї височини, на яку їм ніколи не піднятися. Щастя або в сильних емоціях, які підточують наше життя, або в розмірених заняттях, які перетворюють його на щось подібне до чудово настроєного англійського механізму. Вище цього щастя стоїть так звана благородна допитливість, прагнення розкрити таємниці природи й навчитися впливати на її явища. Ось вам у двох словах мистецтво й наука, пристрасть і спокій. Ви згодні? Так от, усі людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві, проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість, своєрідну боротьбу, в якій людина завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одне слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади. (...)

Запитання та завдання до прочитаного уривка

Повільне читання

  • 1. Яке враження справила на вас зовнішність лихваря?
  • 2. Через які деталі портрета героя розкривається його жадоба до золота та влади?
  • 3. Які подробиці опису житла Гобсека свідчать про його скупість?
  • 4. Чому Гобсек жив на самоті? Чи страждав він через свою самотність?
  • 5. Розкажіть про минуле героя. Чи можна назвати його молодість романтичною? Що, на вашу думку, спричинило переродження колишнього мандрівника у лихваря?
  • 6. Чому лихвар відмовився визнати своєю монету, що випала з його кишені?

Дискусійне обговорення

  • 1. Розкрийте «життєву філософію» Гобсека. Чим для нього є золото? А щастя? На чому ґрунтується його переконаність у тому, що він володіє світом? Чи є в його міркуваннях раціональне зерно? Що б ви заперечили Гобсекові, якби вам довелося бути присутніми при такій розмові?
  • 2. Чи доводилося вам зустрічатися з людьми, що їх світобачення є близьким до Гобсекової «філософії»? Як ви до неї ставитеся?

Поглиблений філологічний аналіз

1. Знайдіть в образі Гобсека романтичні риси.

2. Ви, мабуть, помітили, що опис зовнішності Гобсека (відтворений у перекладі В. Шовкуна) рясніє порівняннями та метафорами.

Нижче вам пропонуються деякі цитати з відповідного уривка, в яких замість пропусків слід вставити опущені порівняння та метафори (усно). Спробуйте зробити це по пам’яті.

«Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би ..., так його жовтава блідість скидалася на колір ..., з якого облупилася ...».

«Риси обличчя, незворушного, як у Талейрана, здавалися ... . Оченята жовті, як у ..., були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на ..., а губи були тонкі, як у ... або ...».

«Це була людина - ..., яку щоранку накручували. Якщо торкнути ..., вона вмить замре; так і цей чоловік раптово замовкав під час розмови і чекав, поки проїде вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос».

«І життя його текло так само безшелесно, як ...».

«Надвечір людина ... перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в її грудях ставав людським серцем».

3. На яких рисах вдачі героя наголошують ці порівняння та метафори?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Спробуйте створити усний колаж, який би ілюстрував образ Гобсека. Який матеріал ви б використали для такого колажу?

Далі Гобсек розповів про те, як він відвідував двох своїх «клієнток» - графиню де Ресто, що взяла на себе борги свого коханця Максима де Трая, та швачку Фанні Мальво. Ранкові візити лихваря виявилися марними: графиня, яка повернулася з балу о третій годині ранку, ще спала, а Фанні, що до ранку працювала, вже пішла з дому. Відтак за кілька годин Гобсек повторив спробу з ними зустрітися. Рівно ополудні він був у вітальні графині де Ресто.

Із солоденького голосу служниці я зрозумів, що заплатити господиня не має чим. Зате яку красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. На ній був пеньюар, оздоблений білосніжним рюшем - отже, не менше двох тисяч франків на рік тут витрачали тільки на пралю, адже не кожна візьметься за прання такої тонкої білизни. Голова у графині була недбало пов’язана, наче в креолки, яскравою шовковою хустинкою, з-під якої вибивалися пишні чорні кучері. Розкрита зібгана постіль свідчила про тривожний сон. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин у такій спальні. Від складок запони віяло солодкою млістю, пом’ята подушка на голубій пуховій перині, що чітко вирізнялася на лазуровому тлі білосніжним мереживом, здавалося, ще зберігала відбиток досконалих форм, які збуджували уяву. На ведмежій шкурі, розстеленій під левами, вирізьбленими на ліжку з червоного дерева, біліли атласні черевички, що їх жінка недбало скинула там, повернувшися стомлена з балу. Зі спинки стільця звисала пом’ята сукня, торкаючись рукавами підлоги. Панчохи, які здуло б найлегшим подихом вітерцю, обвилися навкруг ніжки крісла. Білі підв’язки, здавалося, майоріли над диванчиком. На поличці каміна переливалося всіма барвами напіврозкрите коштовне віяло. Шухляди комода лишилися висунутими. По всій кімнаті були розкидані квіти, діаманти, рукавички, букет, пояс. Я вдихав тонкі пахощі парфумів. Усюди була розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії. Та вже злидні, причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому, показуючи свої гострі зуби. Стомлене обличчя графині пасувало до її спальні, всіяної рештками вчорашнього торжества. Дивлячись на розкидані повсюди одежини та прикраси, я відчув жалість: ще вчора вони складали її убір і хтось милувався ними. Ці ознаки кохання, отруєного каяттям, ознаки розкоші, суєти та легковажного життя свідчили про танталові зусилля впіймати швидкоплинні насолоди. Червоні плями на обличчі в молодої жінки свідчили про ніжність її шкіри; але риси її обличчя немов застигли, темні плями під очима позначалися різкіше, ніж звичайно. І все ж таки в ній нуртувала природна енергія, й усі ці сліди нерозважливого життя не псували її краси. Очі в неї іскрилися. Вона була схожа на одну з Іродіад пензля Леонардо да Вінчі (адже я колись перепродував картини), від неї віяло життям і силою. Ні в лініях її стану, ні в рисах обличчя не було нічого жалюгідного, вона вселяла кохання, а сама здавалася сильнішою, ніж кохання. Вона сподобалася мені. Давно вже моє серце так не калатало. Отже, я вже одержав плату! Хіба не віддав би я тисячу франків за те, щоб пережити відчуття, які нагадали б мені дні молодості?

Графиня запропонувала мені сісти.

«Чи не будете ви такі ласкаві, добродію, і не відсунете трохи термін сплати?» - сказала вона.

«До завтрашнього полудня, графине, - відповів я, згортаючи вексель, який показав їй. - Раніше я не маю права опротестувати ваш вексель».

А подумки я говорив їй: «Плати за всю цю розкіш, плати за свій титул, за своє щастя, за переваги, якими ти користуєшся. Щоб охороняти своє добро, багатії винайшли трибунали, суддів, гільйотину, до якої дурні люди самі пориваються, наче метелики до згубного вогню. Та хоч ви й спите на шовках і шовком укриваєтесь, вам немає куди сховатися від докорів сумління, ви усміхаєтесь, а під усмішкою скрегочете зубами, і страшні химери вгороджують вам пазурі в серце».

«Опротестувати вексель? Та ви що! Невже ви так мало мене шануєте?!» - вигукнула графиня, втупивши в мене погляд.

«Якби мені заборгував сам король, графине, і вчасно не заплатив, я подав би на нього в суд ще скоріше, ніж на якогось іншого боржника».

В цю хвилину хтось тихенько постукав у двері.

«Мене нема вдома!» - владно гукнула молода жінка.

«Анастазі, мені треба поговорити з вами».

«Пізніше, любий», - відповіла вона вже не так різко, але й не ласкаво.

«Що за витівки! Ви ж із кимось розмовляєте?» - відповів голос, і до кімнати зайшов чоловік - безперечно, сам граф.

Графиня подивилася на мене, і я зрозумів її погляд: вона стала моєю рабою. Був час, юначе, коли я іноді мав дурість не опротестовувати векселів. Тисяча сімсот шістдесят третього року, в Пондішері, я пожалів одну жінку, і вона обвела мене круг пальця. Так мені було й треба, навіщо я їй повірив?

«Вам чого треба, добродію?» - запитав мене граф.

І я побачив, що жінка затремтіла з голови до ніг, а її біла атласна шия вкрилася дрібненькими пухирцями - гусячою шкірою, як ми кажемо. В душі я засміявся, хоча жоден м’яз у мене на обличчі не здригнувся.

«Це один з моїх постачальників», - сказала вона.

Граф повернувся до мене спиною, а я витяг із кишені ріжок згорнутого векселя. Побачивши цей невблаганний жест, жінка підійшла до мене й тицьнула мені в руку діамант.

«Візьміть і йдіть звідси», - сказала вона.

В обмін на діамант я віддав їй вексель і, вклонившись, вийшов. Діамант я оцінив не менш як у тисячу двісті франків. На подвір’ї я побачив цілий натовп челяді - одні чистили собі лівреї, другі ваксували чоботи, треті мили розкішні карети. «Ось що приводить цих людей до мене, - подумав я. - Ось що змушує їх у пристойний спосіб красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не брьохати по багнюці пішки, великий пан або той, хто його мавпує, ладен з головою пірнути в іншу багнюку». В цю мить ворота розчинились і пропустили екіпаж молодика, який дисконтував у мене вексель.

«Ласкавий пане, - звернувся я до нього, коли він вийшов, - ось двісті франків, передайте їх, будь ласка, графині й скажіть їй, що я згоден потримати в себе заставу, яку вона мені сьогодні дала, але не більше тижня».

Світський хлюст узяв двісті франків і глузливо посміхнувся, наче хотів сказати: «Ага! Заплатила! От і чудово!»

І на його обличчі я прочитав усе майбутнє графині. Цей білявий красень, цей холодний, бездушний картяр і сам розориться і розорить графиню, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину, та й у багатьох інших салонах учинить розгром страшніший, ніж артилерійська батарея у ворожому полку.

Потім я подався на вулицю Монмартр, до Фанні Мальво. Вузькими крутими сходами я піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартиру з двох кімнат, де все блищало чистотою, як нова монета. Я не помітив жодної порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла мадмуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю парижанки: в неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний погляд; красиво зачесане каштанове волосся, спускаючись двома півкругами і прикриваючи скроні, надавало якогось витонченого виразу її голубим очам, чистим, наче кришталь. Денне світло, пробиваючись крізь фіранки на вікнах, осявало м’яким світінням увесь її скромний вид. Повсюди лежали стоси розкроєного полотна, я зрозумів, чим заробляє вона собі на життя, - Фанні була швачкою. Вона стояла переді мною, наче дух самоти. Я подав їй вексель і сказав, що вранці не застав її вдома.

«Але ж я залишила гроші у воротарки», - мовила вона.

Я вдав, ніби не дочув.

«Ви, мабуть, рано виходите з дому?»

«Взагалі я рідко виходжу. Та коли ти всю ніч працюєш, іноді хочеться вранці скупатися».

Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї досі було помітне дрібне ластовиння, властиве сільським дівчатам. Від неї віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття, ніби опинився в атмосфері щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко. Бідолашне, невинне дівча! Вона й у Бога, напевне, вірила: над її простою, дерев’яною кушеткою висіло розп’яття, прикрашене двома гілочками самшиту. Я майже розчулився. У мене навіть виникло бажання позичити їй грошей усього лише з дванадцяти відсотків, аби допомогти їй купити яке-небудь прибуткове діло. «Е, ні, - сказав я собі. - В неї, либонь, є двоюрідний братик, що змусить її ставити підпис на векселях і оббере бідолашну». Отож я пішов, картаючи себе за недоречну великодушність, бо не раз мав нагоду переконатися в тому, що хоча самому добродійнику добре діло часом і не завдає шкоди, воно завжди занапащає того, кому зроблено послугу. Коли ви увійшли, я саме подумав про Фанні Мальво - от із кого вийшла б хороша дружина й мати. Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, з життям графині, яка, почавши підписувати векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби».

На якусь мить він замовк і замислився, а я тим часом роздивлявся його.

«Так от і скажіть, - раптом озвався він, - хіба погані в мене розваги? Хіба не цікаво заглянути в найпотаємніші куточки людського серця? Хіба не цікаво розгадати чуже життя й побачити його зсередини, без жодних прикрас? Яких тільки картин не надивишся! Тут і бридкі виразки, і невтішне горе, і любовні пристрасті, і злидні, які штовхають у води Сени, і втіхи молодика, що ведуть просто на ешафот, і сміх розпачу, пишні торжества. Сьогодні бачиш трагедію: чесний батько родини наклав на себе руки, бо не міг прогодувати дітей. Завтра дивишся комедію: молодий гульвіса розігрує перед тобою сцену влещування Діманша боржником - у сучасному варіанті. (...)

У мене погляд, як у Господа Бога, я зазираю в душі. Від мого пильного ока ніщо не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, в чиїх руках мішок із золотом? Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи від секретарів і кінчаючи полюбовницями. Хіба це не влада, хіба не могутність? Я міг би, якби захотів, володіти найпрекраснішими жінками й купувати чиї завгодно пестощі. Хіба це не втіха? А влада і втіха - хіба не основи нашого нового суспільного ладу? Таких, як я, в Парижі набереться десяток. Ми - повелителі ваших доль, мовчазні, нікому не відомі. Що таке життя? Машина, яку приводять у рух гроші. Знайте, що засоби завжди зливаються з наслідками, неможливо відокремити душу від почуттів, дух від матерії. Золото - ось душа вашого нинішнього суспільства. Поєднані спільними інтересами, я і мої приятелі по ремеслу збираємось у певні дні тижня в кафе «Феміда», біля Нового мосту. Там ми відкриваємо один одному фінансові таємниці. Ніяке багатство не може нас обманути, ми володіємо секретами всіх значних сімейств. Ми маємо свою так звану «чорну книгу», куди записуємо найважливіші відомості про державний кредит, про банківські операції, про торгівлю. Будучи богословами біржі, ми утворюємо ніби трибунал святої інквізиції, де розглядаємо й судимо, здавалося б, найневинніші вчинки маєтних людей і завжди вгадуємо правильно. Один з нас наглядає за судейським станом, другий - за банкірами, третій - за чиновниками, четвертий - за торговцями. А під моїм наглядом перебувають світські гультяї, митці, картярі - тобто найцікавіша людність паризького суспільства. Кожен з таких завжди готовий вибовкати таємницю свого ближнього. Ошукані пристрасті, вражене марнолюбство - балакучі. Пороки, розчарування, помста - найкращі агенти поліції. Як і я, мої товариші по ремеслу всім натішилися, всім переситилися і люблять владу й гроші тільки задля самої влади і самих грошей. Ось тут, - провадив він, показуючи мені свою холодну кімнату з голими стінами, - найпалкіший коханець, що десь-інде скипить від невинного натяку і викличе на дуель за одне слово, ось тут він благає мене як Бога, притискаючи до грудей руки. Проливаючи сльози люті або розпачу, благає мене і найпихатіший купець, і найсамовпевненіша красуня, і найгордовитіший військовий. Тут принижуються і знаменитий митець, і письменник, чиє ім’я житиме в пам’яті багатьох поколінь. А ось тут, - додав він, постукавши себе по лобі, - у мене терези, на яких зважуються спадки та корисливі інтереси всього Парижа. Ну, тепер ви зрозуміли, - сказав він, обернувши до мене бліде, наче вилите із срібла обличчя, - які пристрасті й насолоди ховаються за цією застиглою маскою, що так часто дивувала вас своєю нерухомістю?»

Я повернувся до себе, геть приголомшений. Цей дідок виріс у моїх очах, перетворився на фантастичного ідола, на уособлення влади золота. І життя, і люди вселяли мені у ту хвилину жах.

«Невже усе зводиться до грошей?» - запитував я себе. (...)

Дервіль звернувся до Гобсека з проханням позичити йому суму, необхідну для придбання власної контори, пообіцявши, що за десять років поверне борг.

Назавтра, о восьмій ранку, я був уже в старого. Він узяв мою метрику, надів окуляри, прокашлявся, сплюнув, загорнувся в свій чорний плащ і прочитав моє свідоцтво від першого до останнього рядка. Потім покрутив його в руках, подивився на мене, знову кахикнув, завовтузився на стільці і сказав:

«Ну що ж, спробуймо домовитися».

Я здригнувся.

«Я беру за свої позики п’ятдесят відсотків, - провадив він. - А іноді сто, двісті, а то й п’ятсот».

Я зблід.

«Але з вас по знайомству я візьму тільки дванадцять з половиною відсот... - Він затнувся. - Тобто я хотів сказати, що з вас я візьму тринадцять відсотків річних. Влаштовує?»

«Влаштовує», - відповів я.

«Але якщо для вас це дорого - торгуйтеся, Гроцію1! (Іноді він називав мене жартома Гроцієм). Я прошу з вас тринадцять відсотків, бо таке моє ремесло; а ви подумайте, чи зможете їх заплатити. Мені не до вподоби, коли людина зразу так погоджується. Це не забагато для вас?»

1 Гроцій Гуго де Гроот (1583-1645) - голландський юрист, історик і реакційний державний діяч. Автор книжки «Про право війни і миру».

«Ні, - сказав я. - Я розквитаюся, доведеться тільки налягти на роботу».

«Розумію! - мовив він, скоса зиркнувши на мене лукавим поглядом. - Отже, клієнти розквитаються?»

«Е, ні, хай йому чорт! - вигукнув я. - Я радше руку собі відрубаю, ніж стану грабувати людей!»

«Домовилися», - сказав Гобсек.

«Гонорари я братиму за таксою», - мовив я.

«На деякі справи такси не існує, - наприклад, на полюбовні угоди, на відстрочки платежів. Тут можна брати дві-три, а то й до шести тисяч франків, залежно від того, наскільки важлива справа, та ще за переговори, за роз’їзди, за складання актів, виписок, за балаканину в суді. Треба вміти знаходити такі справи. Я скрізь рекомендуватиму вас як обізнаного й тямущого стряпчого, і вам наприносять стільки кляузних судових позовів, що ваші приятелі по ремеслу луснуть від заздрощів. Мої колеги Вербруст, Пальма, Жігонне доручать вам свої справи про відчуження нерухомого майна, а в них таких справ сила-силенна. Отже, ви матимете дві клієнтури; одна дістанеться вам у спадок від колишнього патрона, другу забезпечу вам я. Мабуть, слід би взяти з вас п’ятнадцять відсотків за свої півтораста тисяч».

«Гаразд, хай буде п’ятнадцять, але не більше», - мовив я твердо, всім своїм виглядом показуючи, що це - межа.

Татусь Гобсек полагіднів. Він, певно, був задоволений мною.

«Я сам заплачу вашому хазяїнові за контору, - сказав він, - і постараюся домогтися істотної знижки і з ціни, і з авансової суми».

«Я згоден. Вимагайте яких завгодно гарантій».

«А ви після цього дасте мені п’ятнадцять векселів, кожен на десять тисяч франків».

«Тільки треба зареєструвати цю подвійну угоду».

«Ні! - урвав мене татусь Гобсек. - Чому це я маю довіряти вам більше, ніж ви мені? »

Я змовчав.

«А крім того, - провадив він уже приятельським тоном, - ви зобов’яжетеся безкоштовно вести мої справи, поки я житиму. Згода?»

«Згода. Але всі видатки - вашим коштом».

«Справедливо, - погодився лихвар. (...)

«Дозвольте запитати, якщо моє запитання не здасться нескромним, - сказав я старому, коли він провів мене до дверей, - навіщо вам потрібне моє метричне свідоцтво?»

Жан-Естер ван Гобсек стенув плечима, лукаво посміхнувся й відповів:

«До чого ж молодь дурна! Так от знайте, пане стряпчий, а знати вам це треба, щоб вас не ошукали при нагоді: якщо людині менше тридцяти, то її чесність і талант ще можуть певною мірою служити забезпеченням позики. А на того, кому за тридцять, покладатись уже не можна».

І зачинив за мною двері. (...)

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Описи кімнат графині де Ресто та Фанні Мальво побудовані за принципом антитези. Визначте, що саме протиставляє оповідач у цих інтер’єрах.
  • 2. Порівняйте портрети графині та Фанні. Як у них відбиваються характери та способи життя героїнь? Кому з цих двох молодих жінок симпатизує Гобсек? Чому? Якої форми набуває його симпатія?
  • 3. У яких деталях розмови з «клієнтками» лихвар виявляє тонке розуміння людської психології?
  • 4. Чи згодні ви з характеристикою суспільства, яку дає Гобсек?
  • 5. Як повівся лихвар у ситуації, коли Дервіль попросив у нього грошей для власної справи? Що він виявляє: людяність чи «професійний» інтерес? Доведіть свою думку цитатами з тексту.

Дискусійне обговорення

  • «Невже усе зводиться до грошей?» - підсумовує свої спостереження за Гобсеком Дервіль. Що б ви йому відповіли?

Поглиблений філологічний аналіз

  • У свідомості Дервіля Гобсек виростає у такого собі «фантастичного ідола». Як цей образ пов’язаний із портретом лихваря, змальованим на початку повісті?

Розвиток фантазії та можливостей «співтворчого» читання

  • Спрогнозуйте подальший розвиток подій.

• Дервіль повертається до історії родини де Ресто. Він згадує коханця графині Максима де Трая, який має репутацію світського лева й водночас - людини вкрай небезпечної, розбещеної. Це - «створіння дивовижне, на все придатне й ні до чого не здатне, суб’єкт, який розбуджує в людях страх і зневагу, всезнайка і цілковитий неук, завжди готовий зробити добре діло і вчинити злочин, іноді - втілення самої підлоти, іноді - уособлення благородства, відчайдух, більше заляпаний багнюкою, аніж заплямований кров’ю, людина, яку можуть гризти турботи, але не докори совісті, і яка більше турбується про своє травлення, ніж про духовні потреби, натура зовні пристрасна, а всередині холодна як лід».

Випадково пообіцявши свою допомогу Максиму де Траю, Дервіль разом з ним поїхав до Гобсека.

Коли ми приїхали на вулицю Гре, світський лев почав озиратися навколо з такою напруженою тривогою, що я вкрай здивувався. Його обличчя то блідло, то червоніло, то навіть ставало жовтим, а коли він побачив двері будинку Гобсека, на лобі в нього заблищали крапельки поту. В ту мить, коли ми вискочили з кабріолета, у вулицю Гре завернув фіакр. Своїм яструбиним оком світський чепурун зразу помітив у глибині того екіпажу жіночу постать, і на його обличчі промайнув вираз майже дикої радості. Він покликав вуличного хлопчака і попросив його потримати коня. Ми піднялися до старого лихваря.

«Пане Гобсек, - сказав я, - рекомендую вам одного із своїх найкращих друзів. («Остерігайтеся його, як чорта», - прошепотів я на вухо старому). Сподіваюся, що на моє прохання ви повернете йому свою прихильність (за високі проценти, звісно) і визволите його зі скрути (якщо вам це вигідно)».

Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, готуючись вислухати його, прибрав улесливо-граційної пози царедворця, що зачарувала б кого завгодно; але мій Гобсек і далі сидів у кріслі біля каміна нерухомо, незворушний і схожий на статую Вольтера в перистилі театру Французької комедії, освітлену вечірніми вогнями. На знак привітання він тільки трохи підняв над головою зношеного кашкета, відкривши смужку жовтого, наче старий мармур, черепа, яка довершила його схожість із статуєю.

«Гроші я маю тільки для своїх постійних клієнтів», - сказав він.

«То ви справді розсердились, що я пішов розорятися до інших?» - сміючись, відповів граф.

«Ви хочете сказати, що людина, в якої нічого нема, розоритись не може? А спробуйте-но ще знайти когось у Парижі з таким капіталом, як ось у мене!» - вигукнув чепурун, підводячись і крутнувшись на підборах.

Його блазенська витівка, за якою, проте, ховався холодний розрахунок, анітрохи не зворушила Гобсека.

«А хто мої найближчі друзі? - вів далі граф де Трай. - Найелегантніші молодики Парижа. Ронкеролі, де Марсе, Франкесіні, обидва Ванденеси, Ажуда-Пінту. Я постійний партнер за картярським столом одного принца і відомого вам посла. Я збираю прибутки в Лондоні, в Карлсбаді, в Бадені, в Баті. Чудовий промисел, хіба ні?»

«Авжеж».

«Для вас я просто губка, чорт забери! Ви чекаєте, поки я просякну золотом у світському товаристві, а в скрутну для мене хвилину вичавлюєте. Але й вас спіткає та сама доля. Смерть вичавить вас, як губку».

«Можливо».

«Що сталося б з вами без нас, марнотратів? Ми потрібні один одному, як душа і тіло».

«Справедливо».

«Ну ж бо дайте руку, помирімося, татусю Гобсек. І проявіть великодушність, якщо все це можливо і справедливо». (...)

З вулиці почувся шум фіакра, що зупинився біля під’їзду.

«Зараз я принесу вам дещо, і, гадаю, ви будете задоволені», - сказав молодик і вибіг з кімнати.

«О сину мій! - вигукнув Гобсек, підвівшись і схопивши мене за руки. - Якщо застава в нього справді цінна, ти мені врятував життя! Адже я мало не вмер. Вербруст і Жигонне надумали влаштувати мені лихий жарт. Та завдяки тобі я сам сьогодні посміюся з них».

В радості старого було щось моторошне. Уперше він так веселився при мені, і хоч дуже короткою була та мить торжества, вона ніколи не зітреться з моєї пам’яті.

«Зробіть мені ласку і залиштеся тут, - попросив він. - Хоча при мені пістолети, і я певен, що не схиблю, адже мені доводилось і на тигра полювати, і битися на смерть у абордажній сутичці, я все-таки остерігаюся цього елегантного мерзотника».

Він сів у крісло за стіл. Обличчя його знову стало блідим і спокійним.

«Так, так, - озвався він, обернувшись до мене. - Зараз ви, безперечно, побачите красуню, про яку я вам уже колись розповідав. Я чую в коридорі ходу дами-аристократки».

Справді, молодий чепурун увійшов, ведучи під руку даму, в якій я відразу впізнав одну з дочок старого Горіо, а з розповіді Гобсека - ту саму графиню, в чиїй спальні він колись побував. Графиня спочатку мене не помітила, бо я стояв у ніші вікна й відвернувся до шибки. Опинившись у похмурій і сирій кімнаті лихваря, вона скинула на Максима недовірливим поглядом. Вона була така гарна, що я пожалів її, попри її гріхи! Певно, жорстока мука краяла їй серце, шляхетні й горді риси зсудомлював погано прихований біль. Молодий франт став її злим генієм. Я подивувався проникливості Гобсека, який ще чотири роки тому передбачив майбутнє цих двох людей, коли йому потрапив до рук їхній перший вексель. «Мабуть, цей демон з ангельським обличчям, - подумав я, - панує над нею, користаючись з усіх її слабостей: гордині, ревності, прагнення до втіх, до світської марноти». (...)

Гобсек схопив лупу й заходився мовчки роздивлятися, що там лежало в скриньці. Навіть якщо я проживу сто років, я не забуду тієї картини. Його бліде обличчя зарум’янилося, очі, в яких віддзеркалювався блиск діамантів, ніби спалахнули потойбічним вогнем. Він підвівся, підійшов до вікна, підніс діаманти до свого беззубого рота, мовби хотів їх пожерти. Підносячи до очей то браслети, то сережки з підвісками, то намиста, то діадеми, він белькотів щось незрозуміле і роздивлявся їх на світлі, щоб визначити відтінок, чистоту води і грані діаманта. Він діставав коштовності із скриньки, клав їх туди, знову витягував і обертав у себе перед очима, щоб вони заграли всіма своїми вогнями, схожий у цей час більше на дитину, ніж на старого діда, а власне, і на дитину, і на діда воднораз.

«Чудові діаманти! До революції такі коштували б триста тисяч. Якої вони чистої води! Безперечно, з Індії - з Голконди або Вішапура. Та хіба ви знаєте їм ціну? Ні, ні, у всьому Парижі один Гобсек може їх оцінити. За Імперії, щоб виготовити ці прикраси на замовлення, зажадали б не менше двохсот тисяч. - Він сердито махнув рукою й провадив: - А нині діаманти з кожним днем падають у ціні. Після укладення миру Бразилія завалила ними ринок, хоч вони і не такі прозорі, як індійські. Та й жінки носять тепер діаманти лише на придворних балах. Ви, пані, буваєте при дворі? - Сердито кидаючи ці слова, він із невимовною втіхою роздивлявся камінці один по одному. - Ось цей без жодного ґанджу, - бурмотів він. - А на цьому цяточка. А отут тріщинка. А оцей бездоганний».

Його бліде обличчя було все освітлене переливчатими зблисками дорогоцінного каміння, і мені згадалися старі зеленаві дзеркала в провінційних готелях, тьмяне скло яких нічого не віддзеркалює і зухвальцеві, що зважиться подивитись у них, показує обличчя людини, яка вмирає від апоплексичного удару.

«Ну, то як?» - спитав граф, ляснувши Гобсека по плечу.

Старий малюк здригнувся. Він відірвався від улюблених цяцьок, поклав їх на письмовий стіл, сів у крісло і знову перетворився на лихваря - твердого, незворушного і холодного, як мармуровий стовп.

«Скільки вам треба?»

«Сто тисяч франків. На три роки», - відповів граф.

«Можна», - сказав Гобсек, відкривши скриньку з червоного дерева і діставши звідти свою коштовність - бездоганно точні терези.

Він зважив діаманти, визначаючи на око (і Бог зна як!) вагу оправи. Під час цієї операції обличчя лихваря виражало то радість, то незворушність. Я помітив, що графиня наче заціпеніла, поринувши в роздуми. Може, нарешті вона збагнула, в яку прірву скотилася? Може, в душі цієї жінки ще лишилася крихта совісті? І треба тільки докласти одне зусилля, простягти співчутливу руку, щоб урятувати її? Отож я спробував подати їй руку.

«Ці діаманти належать вам, пані?» - напрямки запитав я.

«Так, добродію», - відповіла вона, кинувши на мене погордливий погляд. (...)

Молодий чепурун загарчав - і в тому гарчанні виразно почулися слова: «Старий падлюка!»

Татусь Гобсек і бровою не ворухнув. Він дістав з картонної коробки два пістолети й холодно сказав:

«Перший постріл мій - за правом ображеної сторони».

«Максиме, ви повинні вибачитися перед паном Гобсеком!» - тихо скрикнула графиня, що вся тремтіла.

«Я не мав наміру вас образити», - пробелькотів граф.

«Я це знаю, - спокійно відказав Гобсек. - У ваші наміри входило тільки не заплатити по векселях».

Графиня підвелася, вклонилась і вибігла, мабуть, охоплена жахом. Панові де Траю довелося вийти за нею, але на прощання він сказав:

«Якщо ви бодай словом прохопитеся про це, панове, проллється ваша кров або моя».

«Амінь! - відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. - Щоб пролити свою кров, хлопче, треба мати її, а у тебе в жилах багно замість крові».

Коли двері зачинились і обидва екіпажі від’їхали, Гобсек підхопився на ноги і пустився в танець, приказуючи:

«А діаманти в мене! А діаманти тепер мої! Чудові діаманти! Бездоганні діаманти! І як дешево дістались! Ха-ха! Агаю Вербруст і Жигонне! Ви хотіли ошукати старого Гобсека? Ну, так хто кого ошукав? Ну, то чиє зверху? Як роззявлять вони з подиву роти, коли між двома партіями в доміно я розповім їм про сьогоднішню оборудку!»

Ця люта радість, це злісне торжество дикуна, що заволодів блискучими камінчиками, змусили мене здригнутись. Я отетерів, заціпенів. (...)

Цієї миті до лихваря увійшов чоловік графині. Він сподівався скасувати щойно укладену комерційну угоду, але Гобсек був невблаганний. Тоді граф, дбаючи про врятування фінансового становища своєї родини, вирішив підготувати документи, які б зберегли статок для дітей. Згідно з цими документами, у випадку власної смерті він передавав Гобсекові право на володіння своїм маєтком. Водночас граф мав підготувати зустрічну розписку, в якій би зазначив, що цей продаж є фіктивним і що право на володіння маєтком Гобсек повинен передати його старшому синові, коли той досягне повноліття. Ця розписка мала зберігатися у Дервіля. Втім, стряпчий її так і не отримав. А незабаром до нього дійшли чутки, що граф помирає. Він спробував добитися зустрічі з де Ресто, але графиня її не допустила. Відразу ж після смерті графа Дервіль разом із Гобсеком приїхали до його будинку. Побачивши їх, юний син графа голосно попередив матір, яка несамовито метушилася у кімнаті небіжчика, шукаючи папери, в яких йшлося про спадок.

Гобсек відкинув малого, наче пір’їнку, і відчинив двері. Яке видовище постало перед нашими очима! У кімнаті був справжній розгром. Графиня стояла посеред розкиданого повсюди одягу небіжчика, паперів, зібганого жужмом ганчір’я і розгублено дивилася на нас блискучими очима, розпатлана, з виразом розпачу на обличчі. Страшно було бачити такий хаос біля смертного ложа. Не встиг граф випустити дух, як його дружина повиламувала з письмового столу всі шухляди, порозбивала усі скриньки, порізала портфелі - килим навколо неї був усіяний клаптями паперу та уламками дерева, її зухвалі руки обнишпорили геть усе. Мабуть, спочатку її пошуки були марними, та її схвильована поза наштовхнула мене на думку, що зрештою їй пощастило виявити таємничі документи. Я глянув на ліжко, і чуття, яке розвинулося в мене завдяки моїй практиці, підказало мені, що тут сталося. Труп графа лежав ницьма, майже втиснутий між ліжком і стіною, зневажливо відкинутий, як один з тих конвертів, що валялися на підлозі, бо й він тепер був лише порожньою, нікому не потрібною оболонкою. Заклякле тіло з неприродно розкинутими руками й ногами застигло в безглуздій і моторошній позі. Очевидно, вмирущий ховав зустрічну розписку під подушкою, немовби прагнув у такий спосіб уберегти її до останньої своєї хвилини. Графиня розгадала намір свого чоловіка, який, власне, неважко було збагнути по останньому конвульсивному жесту руки, по скоцюрблених мертвих пальцях. Подушка лежала на підлозі, й на ній іще виднівся слід жіночого черевичка. А під ногами в графині я побачив роздертий пакет із гербовими печатями графа. Я швидко підняв пакет і прочитав напис, який свідчив, що вміст пакета належало передати мені. Я подивився на графиню пильним, проникливим і суворим поглядом - так слідчий дивиться на допитуваного злочинця.

Полум’я в каміні пожирало аркуші паперу. Почувши, що ми прийшли, графиня кинула їх у вогонь, бо уже в перших рядках документа прочитала імена своїх молодших дітей і подумала, що знищує заповіт, який позбавляв їх спадку, - тоді як, за моєю настійною вимогою, спадок їм було там забезпечено. Стривожене сумління, мимовільний жах перед вчиненим злочином затьмарили графині розум. Побачивши, що її спіймано на гарячому, вона, можливо, вже уявила себе на ешафоті й відчула, як її таврують розжареним залізом. Важко дихаючи і втупившись у нас нестямним поглядом, вона чекала наших перших слів.

«Ви розорили своїх дітей, - сказав я, вихопивши з каміна клапоть паперу, який ще не встиг згоріти. - Ці документи забезпечували їм спадщину».

Рот у графині перекосився, здавалося, її от-от розіб’є параліч.

«Хе-хе!» - проскрипів Гобсек, і цей його вигук нагадав мені скрегіт мідного свічника, коли його пересувають по мармуровій підставці.

Після короткої мовчанки старий сказав мені спокійнісіньким тоном:

«Чи не хочете ви навіяти графині думку, що я не законний володар майна, яке продав мені граф? Від цієї хвилини його дім належить мені».

Мене наче обухом по голові вдарили - такий я був приголомшений. Графиня перехопила здивований погляд, який я кинув на лихваря.

«Добродію, добродію...» - бурмотіла вона, не знаходячи інших слів.

«У вас фідеїкоміс1?» - запитав я в Гобсека.

1 Фідеїкоміс - доручення спадкодавця спадкоємцеві здійснити будь-яку дію на користь третьої особи, зокрема передати їй спадщину.

«Можливо».

«Ви хочете скористатися із злочину графині?»

«А чому б і ні?»

Я рушив до виходу, а графиня опустилася на стілець біля ложа покійника і залилася гіркими слізьми. Гобсек вийшов за мною. Коли ми опинилися на вулиці, я звернув у протилежний бік, але він наздогнав мене, подивився на мене, як тільки він умів дивитись, поглядом, що проникав у душу, і сердито викрикнув своїм тоненьким голоском:

«Ти що, судити мене збираєшся?»

Від того дня ми бачилися рідко. Гобсек здав будинок графа в найми. Літо він проводив у його маєтках, жив там великим паном, по-хазяйському будував ферми, лагодив млини та дороги, саджав дерева. Якось я зустрівся з ним на одній з алей Тюїльрі.

«Графиня живе героїчним життям, - сказав я йому. - Вона цілком присвятила себе дітям, дала їм чудову освіту та виховання, її старший син - чарівний юнак...»

«Можливо».

«Невже ви не відчуваєте, що зобов’язані допомогти Ернестові?»

«Допомогти Ернестові? - вигукнув Гобсек. - Ні, ні! Нещастя - найкращий учитель. У біді він пізнає ціну грошам, ціну людям - і чоловікам, і жінкам. Хай він поплаває по хвилях паризького моря! А коли він стане добрим лоцманом, ми його й капітаном зробимо». (...)

Гобсек захворів. Передчуваючи наближення смерті, він послав по Дервіля.

Та ось минулого понеділка Гобсек прислав по мене інваліда, і той сказав, увійшовши до мого кабінету:

«Їдьмо скоріше, пане Дервіль, хазяїн останні рахунки підбиває. Пожовтів, як лимон, хоче з вами поговорити. Смерть уже схопила його за горлянку - хрипить, ось-ось дух випустить».

Увійшовши до кімнати вмирущого, я побачив, що він стоїть навколішки біля каміна, в якому, проте, не горів вогонь, а тільки лежала величезна купа попелу. Гобсек сповз із ліжка й дорачкував до каміна, але повзти назад у нього вже не було сили й не було голосу покликати на допомогу.

«Мій старий друже, - сказав я, допомігши йому підвестись і дійти до ліжка, - вам холодно, чому ви не звеліли затопити камін?»

«Мені не холодно, - відповів він. - Не треба топити камін, не треба! Я йду звідси, голубе, - вів він далі, кинувши на мене уже згаслий, холодний погляд. - Куди йду не знаю, але вже не повернуся. В мене карфологія почалася, - додав він, уживши медичний термін, що свідчило про цілковиту ясність свідомості. - Мені привиділося, ніби на підлозі котяться золоті монети, і я підвівся зібрати їх. Кому ж дістанеться моє добро? Я не хочу віддавати його державі, я склав заповіт. Знайди його, Гроцію. У Прекрасної Голландки залишилася дочка. Якось увечері я бачив її, не пам’ятаю в кого, на вулиці Вів’єн. Вона має прізвисько Змійка - здається так. Гарненька, мов Купідон. Відшукай її, Гроцію. Я тебе призначив виконавцем своєї духівниці. Бери тут усе, що хочеш, їж. Є в мене паштети з гусячої печінки, мішки з кавою, з цукром. Є золоті ложки. Візьми для своєї дружини сервіз роботи Одіо. А кому ж діаманти? Ти нюхаєш тютюн, голубе? В мене багато тютюну, різних ґатунків. Продай його в Гамбург, там упівтора рази дорожче дадуть. Усе в мене є, і з усім треба розлучитися. Ну, татусю Гобсек, кріпися, будь собою...»

Він випростався і майже сів на ліжку; його обличчя, мов бронзове, чітко вирізнилося на тлі подушки. Він простяг перед собою висхлі руки і вчепився кощавими пальцями в ковдру, наче хотів за неї утриматись, подивився на камін, такий самий холодний, як його металевий погляд, і помер при повній свідомості, явивши воротарці, інвалідові та мені образ одного з тих насторожених старих римлян, яких Летьєр1 зобразив позаду консулів на своїй картині «Смерть дітей Брута».

1 Летьєр Гільйом (1760-1832) - французький художник.

«По-молодецькому врізав дуба, старий жмикрут!» - сказав інвалід своїм солдатським жаргоном.

А в моїх вухах досі лунав фантастичний перелік багатств небіжчика, і, побачивши, куди спрямований його застиглий погляд, я мимоволі глянув на купу попелу. Вона здалася мені надто великою. Взявши камінні щипці, я встромив їх у попіл, і вони наткнулися на щось тверде - там лежало золото й срібло, мабуть, його прибутки за час хвороби. У нього вже не було сили заховати їх краще, а підозріливість не дозволила відіслати все це до банку.

«Біжіть до мирового судді, - сказав я інвалідові. - Треба тут негайно все опечатати!»

Згадавши останні слова Гобсека і те, що сказала мені воротарка, я взяв ключі від кімнат обох поверхів і пішов оглянути їх. Уже в першій, яку я відчинив, я знайшов пояснення його балачкам, що здалися мені безглуздими, і побачив, до чого може дійти скупість, коли вона перетворюється на сліпий, позбавлений усякої логіки інстинкт, скупість, вияви якої ми так часто спостерігаємо у провінційних скнар. У кімнаті, суміжній із спальнею небіжчика, я виявив і протухлі паштети, і купи всілякого харчу, і навіть устриці та рибу, вкриту густою пліснявою. Я мало не задихнувся від смороду, в якому злилося безліч огидних запахів. Усе кишіло червою та комашнею. Ці дарунки, одержані не так давно, лежали впереміж із ящиками всіляких розмірів, з паками чаю, з мішками кави. На каміні, у срібній суповій мисці, зберігалися накладні вантажів, що надійшли на його ім’я в портові склади Гавра: тюки бавовни, ящики цукру, барила рому, кава, індиго, тютюн - цілий базар колоніальних товарів. Кімната була захаращена меблями, срібними виробами, лампами, картинами, вазами, книгами, чудовими гравюрами без рам, згорнутими в трубку, і найрізноманітнішими рідкісними речами. Можливо, не вся ця гора коштовних речей складалася з подарунків - частина з них, певне, були речі, віддані під заставу і вчасно не викуплені. Я бачив там скриньки з дорогоцінностями, прикрашені гербами або вензелями, білосніжні скатерті, зброю - дорогу, але без клейма. Розгорнувши книжку, яку, здавалося, недавно брали з полиці, я знайшов у ній кілька тисячофранкових білетів. Тоді я вирішив пильно оглянути кожну річ, аж до найдрібніших, обдивитися підлогу, стелі, карнизи і стіни, щоб знайти золото, яке так палко любив цей голландець, гідний пензля самого Рембрандта. Ніколи ще за роки своєї юридичної практики не зустрічав я такого дивного поєднання жадібності із своєрідністю характеру. Коли я повернувся в спальню небіжчика, я знайшов на його письмовому столі розгадку того, яким чином у його кімнатах поступово накопичилося стільки багатств. Під прес-пап’є лежало листування Гобсека з торговцями, яким він продавав подарунки своїх клієнтів. Чи тому, що купці не раз ставали жертвами хитрувань Гобсека, чи тому, що він надто дорого правив за свої їстівні припаси та колоніальні товари, але жодна оборудка не відбулася. Він не продав харчі в магазин Шеве, бо Шеве вимагав тридцятипроцентної скидки. Гобсек торгувався за кілька франків, а тим часом продукти псувалися. Срібло лишилося не проданим, бо Гобсек відмовився взяти на себе витрати по доставці. Мішки з кавою ніхто не купив, бо він не бажав зробити скидку на утрушування. Одне слово, продаж кожного товару давав йому привід для нескінченних суперечок - очевидний доказ того, що Гобсек уже здитинів і виявляв ту незбагненну затятість, яка розвивається в усіх старих людей, одержимих сильною пристрастю, що переживає їхній розум. І я поставив собі те саме запитання, яке почув від нього: «Кому дістанеться все це багатство?»... Згадавши, які дивні відомості він сповістив мені щодо своєї єдиної спадкоємиці, я зрозумів, що мені доведеться обшукати всі кубла в Парижі й віддати величезне багатство до рук якоїсь непутящої жінки. Та головне, знайти, що на підставі цілком незаперечних документів граф Ернест де Ресто найближчими днями вступить у володіння статком, який дозволить йому одружитися з мадмуазель Каміллою, і крім того, виділити чималі суми грошей матері та братові, а сестрі - дати посаг. (...)

Розповідь Дервіля змінила ставлення пані де Гранльє до графа Ернста.

Переклад В. Шовкуна

Запитання та завдання до прочитаного уривка

  • 1. Як графиня де Ресто сприйняла смерть чоловіка? Розкрийте психологічні мотиви її поведінки.
  • 2. На яких деталях наголошується у розповіді про смерть Гобсека? На що були спрямовані думки вмираючого лихваря?
  • 3. У чому полягає символічний зміст картини зіпсованих «скарбів» Гобсека?

Дискусійне обговорення

  • 1. Про що свідчать останні розпорядження Гобсека: про його скупість чи про його щедрість?
  • 2. Чи згодні ви з тим, як Дервіль характеризує Гобсека: «В ньому співіснують двоє людей: скнара і філософ, створіння нице і створіння шляхетне»?

Запитання та завдання до твору

  • 1. Визначте головну тему та центральні проблеми повісті «Гобсек».
  • 2. Як у ній змальоване французьке суспільство XIX ст.? Яке місце у ньому посідають «гобсеки»?
  • 3. Як зображений крах лихваря?
  • 4. Чи має прочитана вами повість точки дотику з нашою сучасністю? Якщо так, то які саме?

Дискусійне обговорення

  • 1. Чи має лихвар рацію, коли стверджує, що він (і такі, як він) є справжніми володарями світу?
  • 2. Ким, на вашу думку, є Гобсек - романтиком чи прагматиком? Чим він керується у житті - холодним розумом чи пристрастю?
  • 3. Чи згодні ви з оповідачем, коли він називає лихваря «людиною-векселем» та «людиною-автоматом»?

Поглиблений філологічний аналіз

  • 1. Чому Бальзак вводить у повість образ оповідача?
  • 2. Порівняйте образ Гобсека з образами скупих, відомими вам з інших художніх творів.
  • 3. Яку роль відіграють у творі розлогі описи зовнішності героїв та їхнього житла?

Теми для письмових творчих робіт

Напишіть твір-мініатюру на одну із запропонованих тем:

  • 1. «“Життєва філософія” Гобсека: “за” і “проти”».
  • 2. «Володар чи раб: роздуми над образом Гобсека».
  • 3. «Ілюзорні та справжні цінності людського життя у повісті О. де Бальзака “Гобсек”».