Зарубіжна література. Хрестоматія-посібник. 10 клас. Волощук

Федір Тютчев

(1803—1873)

«Але ж яка таємнича річ - сон - порівняно з нездоланною вульгарністю дійсності, якою б вона не була! ... Ось чому мені здається, що ніде не живуть таким повним, справжнім життям, як уві сні».

Ф. Тютчев

Федір Іванович Тютчев - російський лірик XIX ст., один із найталановитіших представників філософської поезії. У його віршах настанова на інтелектуальне споглядання поєднувалася з пристрасними переживаннями.

5.12.1803 р. - народився в селищі Овстуг Орловської губернії (нині - Брянська область).

1810 р. - родина Тютчевих оселилася в Москві. Напередодні вторгнення наполеонівських військ вони переїхали до Ярославля. Після повернення до Москви 1812 р. батьки запросили вихователем до маленького Федора поета С. Раїча, який значну увагу приділяв розвиткові літературних здібностей хлопчика.

1813 р. - був написаний один із перших віршів Тютчева - «Люб’язному таточкові».

Упродовж 1819-1821 рр. Федір навчався в Московському університеті, який закінчив із ступенем кандидата словесних наук (на ту пору йому виповнилося лише вісімнадцять). Ще за студентських років поет став членом товариства любителів російської словесності. 1822 р. - Тютчев вступив на службу до Державної колегії закордонних справ і як дипломат виїхав до Німеччини. Протягом закордонної служби, що тривала понад двадцять років, він продовжував віршувати. Важливу роль у його творчій біографії відіграло спілкування з німецьким філософом Шеллінгом та німецьким поетом Г. Гайне. Багато вільного часу Ф. Тютчев присвячував поетичній творчості. Однак лише 1836 р., за ініціативи друга І. Гагаріна, поет зібрав свої вірші й надіслав до Росії, де вони були передані відомим поетам, причетним до видання часопису «Сучасник» - П. В’яземському, В. Жуковському, а згодом і О. Пушкіну, який власноруч включив їх до плану видань. Вірші були надруковані у часописі за підписом «Ф.Т.», і тривалий час ім’я поета залишалося невідомим широким читацьким колам. Наступна публікація тютчевських поезій у російській періодиці з’явилася лише 1854 р.

1826 р. - Тютчев одружився з Елеонорою Петерсон. Їхнє подружнє життя обірвалося через дванадцять років, коли дружина померла після глибокого нервового потрясіння, спричиненого пожежею на пароплаві, свідком якої вона стала. За рік після цієї трагічної події поет взяв шлюб із Ернестиною Дьорнберг.

Повернувшись до Росії у 40-х роках, Ф. Тютчев отримав посаду старшого цензора при Міністерстві закордонних справ. Виконуючи нові обов’язки, він виявляв незвичну для такої діяльності ліберальність. На 1850 р. припадає його зближення з Оленою Денисьєвою. Їхні любовні взаємини набули в аристократичному світі скандального розголосу. Перед Денисьєвою зачинилися двері багатьох віталень, в яких її раніше гостинно приймали. Втім, ця жінка рішуче знехтувала світськими умовностями й своєю репутацією заради великого кохання до поета. Історія цієї сповненої трагізму любові стала основою для віршів так званого «денисьєвського циклу».

1854 р. - була видана збірка «Вірші» (друга книжка буде надрукована лише через чотирнадцять років).

1858 р. - поета було призначено головою Комітету іноземної цензури. Під його керівництвом тут служили цензорами відомі російські поети А. Майков та Я. Полонський. Діяльність цього Комітету за часів головування Тютчева характеризувалася помітним скороченням заборонених видань і лояльнішим ставленням до друкованої продукції.

1864 р. - поета спіткала страшна втрата, біль від якої не вгамувався до останніх днів його життя, - смерть О. Денисьєвої. Шукаючи хоч якоїсь розради, Тютчев виїхав за кордон, де жили його рідні. Однак тягар страждань це не полегшило. В одному з листів, написаних за кордоном, поет з відчаєм зізнавався своєму другові: «Не живеться, мій друже Олександре Івановичу, не живеться... Гноїться рана, не загоюється...»

1865 р. - він повернувся на батьківщину. Тут поетові знову довелося пережити тяжкі втрати - смерть близьких людей, що підірвало його фізичні й духовні сили.

15.07.1873 р. - Ф. Тютчев помер.

Творчий шлях Ф. Тютчева охоплює понад півстоліття. За цей час поет написав небагато - менш ніж триста віршів, що вміщуються в одну книжку. Однак ця книжка, за висловом російського поета А. Фета, вагоміша за безліч томів.

Самобутність мистецького розвитку Тютчева великою мірою визначається його понад двадцятирічним перебуванням за кордоном - осторонь від магістрального шляху розвитку російської літератури й суспільного життя взагалі. Повернувшись до Росії після тривалої відсутності, поет наче наново відкрив для себе російське життя, а також відчув себе «уламком» минулої епохи, «уламком» покоління, що вже зійшло з авансцени національної культури. Втім, після періоду творчого мовчання (у 40-і роки Тютчевим було написано лише кілька віршів) його талант вступив у фазу нового розквіту.

Відтак творчість поета поділяється на два етапи: 20-30-х та 50-60-х років.

У поезіях, створених у перший період, наголос робиться на утвердженні ліричного героя у космічному бутті. Навіть сюжети віршів, присвячених темі кохання, вводяться митцем у перспективу Всесвіту. Дослідники відзначають зв’язки тютчевської творчості цієї пори з ідеями російських «любомудрів» (членів однойменного філософського гуртка та представників філософської течії у російській поезії), німецького філософа Шеллінга, а також мистецьким досвідом німецького поета Г. Гайне.

Пріоритетним напрямом поезії Ф. Тютчева у другий період було художнє осягнення людського світу в усій його конкретиці. Одним з найважливіших мистецьких досягнень цього етапу був знаменитий «денисьєвський цикл».

Основну частину доробку поета складають вірші філософського, пейзажно-філософського та любовного плану. Крім того, Тютчев є також автором поезій, що належать до громадянської лірики, а також віршів, написаних «з нагоди» і містких ліричних мініатюр.

Для художнього світу Ф. Тютчева визначальними є:

  • зосередженість на складних філософських питаннях буття, прагнення осягнути неосяжне - безмежний простір Всесвіту та глибину часового потоку (звідси - лейтмотивні образи безодні та небесної височіні), філософська насиченість пейзажних замальовок;
  • увага до критичних моментів буття природи - бурь, гроз, злив, катастроф тощо; особлива прихильність до весняних пейзажів, які вияскравлюють стан бурхливого оновлення світу; зображення гри фатальних, надлюдських сил;
  • відтворення глибокого зв’язку людини з «матір’ю-Землею»; одухотворення природи (пов’язане з пантеїстичним світовідчуттям поета), яким зумовлене широке використання уособлень та метафор;
  • розкриття грізної краси світобудови; наявність у пейзажі античних першоелементів світового буття (землі, води, повітря та вогню);
  • філософське тлумачення антитези «день і ніч»: день - це «златотканий серпанок», під яким «ворушиться» «давній хаос», що є основою світобудови; ніч - це час, коли розкривається безодня «хаосу»;
  • зображення трагічного розриву між людиною, що почувається «мислячою тростиною», та природою, байдужою до людини; тема трагічної самотності особистості;
  • трагічне забарвлення теми кохання (мотиви «вбивчої любові», «смертельного двобою» закоханих, в якому гине той, хто любить ніжніше й жертовніше);
  • потужний пласт античної образності в поезіях;
  • навмисне уникнення форми «я» у тексті та її заміна формою «ми» або «ти»;
  • наявність парадоксів, несподіваних завершень ліричних творів; сміливі експерименти з ритмікою.

Багаж

«Почуття суму й жаху вже багато років є звичними для моєї душі».

«Крик був даний людині для страждання, але є страждання, яких і крик цілком не виражає».

«Аби поезія процвітала, вона має бути закорінена в землі».

«Весна - це єдина революція на цім світі, варта того, аби бути сприйнятою серйозно, єдина, яка принаймні завше має успіх».

«Києвом залишився абсолютно задоволений. Виявилося, що він належить до тих рідкісних вражень, які виправдовують сподівання. Так, чудесна місцевість, ґрунтована на великому минулому і, вочевидь, призначена для ще більш великого майбутнього. Тут вирує одне з найбагатших джерел історії».

Ф. Тютчев

Дзеркало критики

«...кожний його вірш починається думкою, але думкою, яка, немов вогняна цятка, спалахує під впливом глибокого почуття або сильного враження; внаслідок чого... думка п. Тютчева ніколи не постає перед читачем оголеною і далекою від реальності, а завжди зливається з образом, взятим зі світу душі або з природи, просотується ним і сама його просотує неподільно й нерозривно».

І. Тургенєв

«Небагато написав п. Ф.Т. (Федір Тютчев. - Є. В.), але його ім’я завжди залишиться в пам’яті істинних цінителів і любителів вишуканого...»

М. Некрасов

«Трагічний характер поезії Тютчева поєднується з гладіаторською бадьорістю та енергією».

Н. Берковський

«Біографічний Тютчев (на різних етапах його біографії) - дипломат, придворний чиновник цензурного відомства, салонний дотепник - завжди швидше дисонував, аніж гармоніював із авторським “я” власних віршів».

Л. Гінзбург

«Російська мова стала для нього чимось заповітним, він не розмінював її на дрібниці спілкування, а зберігав недоторканною для своєї поезії».

Л. Озеров

«Розумінням природи як одухотвореного цілого зумовлено чимало особливостей тютчевської поетики - насамперед метафори. Ми всі вживаємо в нашій повсякденній мові метафори, не помічаючи їх. Ми говоримо: “небо засмутилося”, “сонце визирнуло”, “зірки дивляться”, але при цьому ні небо, ні сонце, ні зірки не набувають у нашій свідомості властивостей живих істот. Тютчев навіть такі стерті метафори змушує звучати по-новому, освіжаючи їх епітетами і у такий спосіб вносячи “душу” в описувані ним картини та явища природи... Певно, Тютчев не єдиний поет, який представляв явища природи в одухотворених образах, але якщо в інших поетів цей художній прийом сприймається більш-менш як поетична умовність, то у Тютчева він пов’язаний з глибинами його світовідчуття».

К. Пігарев

О. Роден. Думка

Дерево життя

  • Знайдіть у вірші «Зимі настала мука...» знайомі вам ознаки художнього світу Ф. Тютчева.